«Не розумію чоловіків, які купують інвалідність, аби не воювати», — військовослужбовиця Ірина Терехович

У військо за фото

У цивільному житті я була фотографкою. Найчастіше знімала екшн — ралі чи змагання з боксу. Я дуже любила саме це — фіксувати момент. Навчилася всього самостійно. Після початку повномасштабного вторгнення зрозуміла, що мої навички можуть знадобитися для фіксування подій у зоні бойових дій. Зараз я фотографую військових, фільмую бойові дії, збираю докази злочинів російських окупантів.

У перші дні великої війни ми з чоловіком волонтерили: на своєму пікапі возили мішки для блокпостів та їжу в лікарні. А на початку квітня вперше  вирушили у зону бойових дій. Їздили з чоловіком на фронт у складі культурного десанту. Поки відбувалися концерти, ми фотографували воїнів.

Але ми хотіли фільмувати бойові дії на «нульових» позиціях, далі, ніж пускають цивільних журналістів. Так ми вступили до лав ЗСУ 

У нас уже кілька харддисків, заповнених матеріалом з війни. За день ми відвідуємо від чотирьох до восьми різних локацій. Щодня — життя в подорожі, у машині. Ми обираємо такі маршрути, де хлопці найдовше перебувають без ротації і де тривають дуже гарячі бої. Останній раз ми були місяць в зоні бойових дій.

Всі зараз говорять про Бахмут, але насправді героїчні бої відбуваються по всій лінії фронту

У мене є улюблений кадр, коли я знімала роботу артилерії на передових позиціях. Хлопці, які диктують координати, заховалися. Ті, які робили постріл, сиділи в машині, а ми з чоловіком стоїмо в полі і чекаємо кадр, тому що картинка красива. Я, коли знімаю, стою так, щоб звукова хвиля мене не хитнула: повністю напружую тіло і стою, доки не скажуть сигнал пострілу. У цей день ми так стояли майже пів години. Я майже не дихала. В той же час розуміли, що в цю точку може в будь-який момент прилетіти. Мені було важливо, щоб ця ракета, яка вилітає з важкого озброєння, була у фокусі. Я дуже хотіла ідеальний кадр, і я зробила його! Всі розбігаються, кудись тікають, а я стою кричу: «Ура, в мене вийшло!» Хлопці мені: «Дурна, тікай бігом!»

Військові дивуються, що на позиції приїжджає дівчина з фотоапаратом, адже бої настільки напружені, інтенсивні та важкі, що жінок переважно немає на точках. Але ж виходять унікальні кадри. 

Крім того, процес фотографування знімає напругу та піднімає настрій захисникам. Одного разу ми були на Донеччині, хлопці тільки прийшли із завдання, ще гарячі, червоні, аж парує все. Поки наш культурний десант давав концерт, вони підійшли до мене і кажуть: «Зроби мені фотку, на надгробок буде». Я розумію, що в цю секунду мені потрібно придумати щось, щоб їхній психологічний настрій змінити. Хлопці були молоді, я кажу: «Хлопці, ви такі гарні, давайте я вам краще фотку для модного журналу зроблю». Вони почали сміятися, а я далі говорила свої слова захоплення, що їх в кіно треба знімати з такими очима та статурою. Тоді вони розслабилися, навіть почали жартувати. 

‍Фіксація воєнних злочинів 

‍Під час перебування у зоні бойових дій ми також фільмували злочини російських військових на звільнених територіях. У нас зафіксовані розбомблені цивільні будівлі. Також я часто фіксувала російські злочини окупантів для іноземців. Бувало, просили зафільмувати якісь події, бо за кордоном не вірили, що таке може відбуватися. Зокрема, на Харківщині я фіксувала приміщення російських катівень. Одна з них була у поліцейському відділку, туди заходиш — і там дуже неприємний запах, який  ні з чим не порівняти. Там у кожну камеру, де могло перебувати від чотирьох до шести людей, саджали по кілька десятків бранців. Вони спали стоячи або по черзі мінялися, їм кидали туди газети російською мовою. Туалети геть не прибрані. Ти розумієш, що це дійсно навмисно вчинені злочини проти цивільних людей. 

Українців катували за те, що вони відмовлялися розмовляти російською. Окупанти нав’язували людям російську культуру, завозили пропагандистські матеріали та газети

Ми фіксували їхні мрії у Харківській області — росіяни в буквальному сенсі спали на дверях і на них малювали свої мрії. І це настільки відмінний від нашого світ! У наших людей мрія про захищене майбутнє, про добро, любов, а у них були намальовані жінки з голими великими грудьми, гроші й «тачки» BMW. Отакий їхній рівень свідомості… Ми бачили знищені бібліотеки з горами понівечених книг, пошкоджені церкви.

‍Виставки, які допомагають війську 

Я також роблю фотокартини про війну, надруковані на натуральному полотні унікальною технікою 3D-лаком. Одна картина друкується мінімум шість годин, тому фотокартини мають незвичний вигляд і мало хто вірить, що це просто фото. Поки я працюю на передовій, світом мандрує моя виставка. 

Задум — показати світові нашу війну. Мої картини мають популярність за кордоном, їх купують люди. А на отримані кошти я допомагаю війську

Наприклад, на кошти з останньої виставки, яка пройшла в Амстердамі, ми купили евакуаційну машину і подарували її хлопцям на Лиманському напрямку. Мої виставки незвичні та нестандартні. Ось ця, яка була в Амстердамі, називається «333». Вона про те, що відчувають українці під час війни. Її показують там, де не хочуть бачити кадри війни, руйнації та поранених. Наші картини дуже добре сприймаються, тому що це про мистецтво. Але в описах до картин йдеться про події, про які не розповідали в іноземних ЗМІ. 

Люди читають це і починають шукати інформацію в інтернеті. Це класно працює. Наприклад, в Японії наша виставка була чотири рази. А зараз готуємо ще одну, присвячену українському вінку. Кожну стрічку зобразила дівчина з фронту. Ми знімали їх на передовій.

Війна дуже змінює людей. Після перемоги ми стикнемося з проблемою, коли цивільні не зможуть зрозуміти військових

Тому ми з чоловіком організували лекції на тему «Як спілкуватися з військовими», щоб не було прірви, щоб зменшити конфліктні ситуації, щоб військовим було легше повернутися в цивільне життя і людям було легше прийняти військових і зрозуміти, чому вони такі. Щоб сім'ї не розпадалися, адже відстань руйнує стосунки, плюс стрес війни, коли військовий не може все розповісти, і кожен сам себе починає накручувати.

Крім того, разом з Жіночим ветеранським втілила новий проєкт — це вже не про війну. Він називається «Жили-були, живуть і будуть». Він про українські казки соціального характеру. Ми продемонстрували казки на новий, сучасний лад. Хочемо донести до покоління, яке зростає і подати їх у новому візуальному актуальному стилі, щоб їх було цікаво не лише почитати, а й подивитися і, можливо, надихнутися українською народною творчістю для власного творчого життя.

Всі фотографії: приватний архів

<add-big-frame> Історія Ірини iSky увійшла до книги «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут. <add-big-frame>

Вікторія Гончарук працювала в одному з найбільших американських банків, у неї були мегаамбітні плани у сфері бізнесу. Однак з початком повномасштабної війни вона лишила за океаном все, над чим працювала, і повернулася до України. У свої 23 роки вона сьогодні — бойова медикиня батальйону «Госпітальєри». Щодня рятує поранених військових. Дівчина на позивний «Торі» зізнається: до приїзду в Україну готувала себе морально. Та очікування і реальність виявилися різними. 

Підкорити Америку

Я з невеликого містечка Баранівка, що на Житомирщині. Зростала у звичайній родині, де мама вчителька, а батько — різноробочий. Ще у 13 років вирішила, що вивчатиму англійську. Навчалася з репетиторами, дивилася різноманітні курси й одного разу почула про можливість отримати грантове навчання за кордоном впродовж року. Щойно мені виповнилося 15, я поїхала до Техасу у рамках програми культурного обміну FLEX. Згодом повернулася до України, закінчила школу екстерном і рік навчалася в одному з університетів Європи. Та я розуміла, що світ не стоїть на одному місці і знову ж таки здійснила свою невеличку мрію — вступила до Minerva University у Каліфорнії.

Мене зацікавив незвичний принцип навчання — кожного семестру ми подорожували як студенти до нової країни. Все заради того, аби окрім знань, здобувати  навички  адаптації і роботи у різних країнах. Я встигла пожити у Німеччині, Великій Британії, Індії… Отримала дві спеціальності. Одна — програмування, інша — фінанси. Після навчання мене запросили на роботу в один з найбільших інвестиційних банків Америки.

Я працювала в Нью Йорку на Волл-стріт. У моїй голові була чітко вибудована кар'єра на наступні десять років. Я мріяла працювати в інвестиційному банкінгу

Потрапити туди не просто. Претендентів дуже багато.  Тому це було для мене великим досягненням у житті. Я планувала, набравшись трішки досвіду, приїхати в Україну і створити венчурний фонд для допомоги перспективним українським стартапам. Розуміла, через які випробування вони приходять, щоб отримати гроші на успішні проекти. Багато хто або відмовляється від своєї мрії, або переїжджає до іншої країни. Так от я хотіла, аби талановиті і перспективні лишалися саме в Україні. Ось такі у мене були грандіозні плани, які війна поставила поки що на довгу паузу.  

Життя на дві країни

Коли 24 лютого почалась війна, я була у коворкінгу у Сан-Франциско. У нас був день 23-го лютого, у мене був робочий дзвінок. В якийсь момент одне за іншим мені почали надходити повідомлення: «Київ бомблять. Як твої? Чи ти дзвонила батькам?». Я не розуміла, що відбувається і сказала присутнім: «Вибачте, але, здається, сталося щось дуже серйозне». Перша моя думка — одразу їхати додому. Та після розмови з батьками змінила рішення. Мені потрібно було  закінчити університет, ось-ось мав бути захист дипломної. До того ж я  працювала на двох роботах. Мої батьки на той момент нічого не заробляли, бо пішли служити. Мама — у тероборону, тато — у ЗСУ, старша сестра — доброволицею у батальйон «Азов». Одразу почали з’являтися певні потреби для військових. Тож я сфокусувалася на цьому. Купувала необхідне для підрозділів моїх рідних і надсилала до України. І так було перші півроку повномасштабної  війни. Я волонтерила і відчувала себе корисною. А коли війна увійшла у більш-менш  стабільне русло, зрозуміла —  час їхати додому.

Я не відчувала, що в Америці живу своє життя. І це попри те, що воно на той момент було ідеальним

Я працювала з клієнтами, про яких навіть не мріяла, з потужними технологічними компаніями. Жила на Мангеттені. Це було життя немов з фільму.

Але було велике «але» — війна у моїй країні. І я не розуміла, як можна було б сидіти і насолоджуватися цим всім, поки ворог розгулює вдома. З одного боку, рішення було логічним, але з іншого — все до чого я йшла всі ці роки зійшло нанівець. Я закрила всі свої справи у США і наприкінці грудня 2022-го повернулася до України. Звичайно, мама мене дуже відмовляла. На початку я їй говорила, що приїхала лише на свята, але з часом вона зрозуміла що це далеко не так.  

З Мангеттена — на фронт 

Я доброволиця, не отримую зарплати, служу у медичному батальйоні «Госпітальєри». Ще перебуваючи в Америці розуміла, що хочу саме до них. Для цього мені потрібно було пройти кілька курсів з тактичної медицини. Вже згодом госпітальєри запросили на свій вишкіл. Було не складно. Я взагалі завжди готуюся до найгіршого і тоді на шляху буде простіше. Окрім медицини була фізпідготовка та стрес-тести. Наприклад, ми спимо й о третій ночі раптом прокидаємося від криків: «У вас є дві хвилини на збір, повна бойова готовність!». Вас везуть десь у поле. Там — феєрверки, петарди, страйкбольні гранати. Ви мусите повзти кількасот метрів до поранених, шукати їх, тягнути. І це все робиться в атмосфері крику і приниження. І ти маєш не розгубитися, не покинути пораненого. Але, звісно, основному ти вчишся під час реальних виїздів.

Я працюю на евакуації. Свій перший день на службі не пам’ятаю. Він не був особливим. Поранені були легкими або вже стабілізованими

Я сильно не хвилювалася. Мені добре запам’ятався випадок, який стався рік тому. Ми їхали у машині, де було 4-ро поранених. Вони вже були стабілізовані. Дорогою я мала дати їм уколи. Їхали вночі. Напередодні кілька днів не спали, були на нервах. По нас з обох боків працювала артилерія. Багато вибухів було навколо. І тут один поранений, в якого вже була ампутована рука, побачивши шприц з голкою, почав кричати, що дуже боїться уколів і не треба його колоти. Інший в цей момент щось шукав у своєму наплічнику. Все це мене роздратувало і я кажу: «Так, оголяйте мені свої руки- ноги. Я буду давати укол і мене не хвилює, що ви про це думаєте». І в цей момент чоловік, який копирсався у рюкзаку, протягує мені шоколадку. Це було так мило.

Вражає, що в таких ситуаціях військові зберігають людяність та неймовірну доброту. Тоді я ледь не заплакала. При тому, що я завжди намагаюся триматися. Фокусуюся на роботі.  Щоправда, це не завжди вдається. Одного разу до мене у машину сів 18-річний хлопець. У нього вже 15 годин стояв турнікет на руці, максимально високо. Він, дивлячись на мене, починає плакати і говорити: «Мені ж руку не відріжуть, правда?». Але там, на жаль нічого не можна вже було зробити. Ми не є чарівниками. 

Смерті та ампутації, яких можна було б уникнути

Перше, що ми зробили разом із моєю американською подругою, з якою працювали в екіпажі — перевірили аптечки військових. Ми жахнулися. На той момент у 100% людей не було жодного якісного турнікету. Лише китайські. Ті аптечки були не придатні до бойових умов. Їх потрібно було викидати. Ми за свій кошт замінили їх військовим. У нас не було часу розбиратися з командуванням, яке видало це, адже на карті життя бійця.

Були також випадки, коли з поля бою евакуйовували тіла людей з китайськими турнікетами, які, швидше за все, не спрацювали, не зупинили кровотечу, і через які людина загинула. Інших поранень більше не було. Це не поодинокі випадки. Вони трапляються і зараз. Іноді друзі присилають  фотографії тіл, які вони забирали з поля бою, — і там теж китайські турнікети.

Ще однією болючою темою є відсутність бойового медика на позиціях. Людини, яка має з собою медичний наплічник. У більшості підрозділів цього просто немає

Чому ампутації є частими? Перша причина — не правильно накладений турнікет. Друга  —  через те, що він стояв велику кількість часу. Третя причина — інколи військовий не орієнтується, чи потрібний йому взагалі той турнікет. Люди бачать кров на руці, ставлять турнікет, проходить 10 годин — і руку чи ногу ампутують.   

Війна змінює все

За цей час змінилися пріоритети і цінності. Ти розумієш, що не має нічого важливішого за людське життя. Всі буденні проблеми відходять далеко на задній план. Особливо гостро це відчувається, коли йдуть з цього життя  близькі тобі люди. Про свій вибір і рішення я не пошкодувала жодного разу.

У мене немає часу сумувати за тим життям. Я б ніколи не змогла ним насолоджуватися у той час, коли у моїй країні триває кривава війна

Думаю, що кожна людина, яка була на війні, ніколи не зможе повернутися до то життя, яке ми мали до повномасштабки. Як мінімум морально. Знаєте, ми всі маємо згуртувалися і працювати на перемогу.

Бо як би там не було, але пити лавандовий латте у Львові — це не є вклад у нашу перемогу. І жити своїм життям, ніби війни немає, це теж дещо інше. Прикро, але у мене іноді таке враження, що у країні немає війни. Вона є тільки в мене, моїх побратимів і посестер. Думаю, що  Росія тільки цього й добивається, щоб цивільні люди все більше і більше абстрагувалися від війни. На жаль, деякі люди не розуміють, що якщо реально нам не допомагати, — кілька годин і танки будуть у Дніпрі. Передова дуже близько. Харків досі в зоні ризику. Зараз я не люблю говорити про плани на майбутнє. Вони будуть після війни, якщо «після війни» настане для нас усіх і для мене у тому числі. А перемога буде тоді, коли ми отримаємо незалежну Україну. 

Фотографії з приватного архіву

Львів’янка Ярина Чучман-Миньо ще три роки тому мріяла про власний тату-салон. Натомість вже два роки є військовослужбовицею. Дівчина втратила на війні коханого і тата, які служили в ЗСУ. Однак це її не зламало. Навпаки, вона закінчила Національний університет оборони, отримала офіцерське звання та фах оператора ударних безпілотних комплексів і стала на захист держави. 

Ми жили звичне прекрасне життя

Я народилася у Львові. Після закінчення школи пішла навчатися до економічного коледжу, та вже за рік кинула його. Одного дня у маршрутці побачила рекламу про архітектурний факультет. Прийшла додому і сказала: «Тато, мамо, я вступаю». Однак і звідти я пішла. Причина — корупція. Вимагали гроші за здачу іспитів. Я знову змінила освітній заклад — вступила до Львівської політехніки і теж на архітектурний. Там я таки довчилася. Однак вирішила стати не архітектором, а майстром тату. Я помітила таку річ, якщо кажу «ніколи не..», то завжди воно стається. Я ніколи не думала що буду тату-майстром. І так само говорила, що не матиму татуювань. Вважала, що чисте тіло — гарне тіло. Якось моя кума скинула ескіз дуже гарного татуювання. Я думала, що це дорого і боляче, однак наважилася. Від майстра тату дізналася про курси і вирішила опанувати ще цей фах. На той час моя сестра виходила заміж і я отримала за неї «викуп».

Всі думали, що я куплю собі велосипед, а я пішла на курси тату

Спочатку працювала під наглядом майстра. Перше тату набила своїй рідній сестрі. То були просто листочки. Таке ж тату є і у мене на стегні. Воно без жодного змісту. До речі, мені більше подобається, коли до татуювань ставляться просто — як до сережки чи підвіски на шиї, не надаючи якогось значення.

Я мріяла про власний тату-салон, тож орендувала приміщення у Львові, облаштувала кабінет, закупила меблі. Зізнаюся, що cпочатку руки трохи трусилися. Перше тату без нагляду можу описати одним словом «жах». Я багато тренувалася на штучній шкірі. Спочатку у мене не було свого стилю. Набивала все, що просили. Єдине, відмовлялася від делікатної роботи із друкованими літерами і рівними лініями. За тату брала невеликі гроші й обов’язково попереджала, що майстер-початківець. Багато хто погоджувався. З кожним днем мої роботи ставали кращими. Тату-майстром пропрацювала два роки. Коли загинув на війні мій коханий Іван, справу покинула. 

Ми жили нормальне життя, мали безліч планів. З Іваном мріяли створити родину. Ми одне одного сильно цінували, доповнювали і поважали. На католицьке Різдво у 2021-му році Іван зробив мені пропозицію. Весілля планували на весну чи літо 2022-го. Однак наші плани зруйнувала повномасштабна війна.

«Відчиняйте підвали! Війна!»

Того дня я була вдома. Тато повіз бабусю до лікарні. У двері хтось стукав і кричав: «Відкривайте підвали — почалася війна». Я ще й подумала, чого ж вона зараз почалася, вона вже триває майже 8 років. Згодом на порозі з’явилися дві жіночки, які цікавилися, де мій тато. Кажуть: «Йому повістка». Я здивувалася. Мій батько — учасник АТО, відслужив ще у 2015 році. Він був у першій хвилі мобілізації. Я відмовилася брати ту повістку. Вони лишили її під дверима. Та щойно пішли, я її забрала й заховала. Я дуже не хотіла, аби тато знову йшов на війну. Та  повернувшись додому, він одразу почав збирати речі. Я розповіла, що йому прийшла повістка, хоча він і сам збирався до військкомату.

Мене накрила паніка, я включила новини і розплакалася. Дзвоню до Івана, питаю що робити, а він мені каже: «Якщо мені прийде повістка, теж піду на війну». На той момент я дуже розраховувала, що його омине, бо він медик. Іван був стоматологом і хотів у Чехії підтвердити свій диплом. Ми планували туди переїжджати разом. Я вивчала чеську мову, а він нею вільно володів. Були плани трішки там попрацювати, повернутися і відкрити свою стоматологічну клініку в Україні. Чекати на повістку Іван не став, пішов добровольцем. На той момент йому було 28 років.

Поїж і бережись

Після місяця навчань Іван став старшим сержантом у 110-й бригаді тероборони. Він знав, що я завжди переживаю, тож намагався мене заспокоювати за першої ж нагоди. У нього часто зникав зв'язок. Пригадую, 1-го квітня, коли я прийшла додому, почалась сирена. Я зробила канапки і написала Івану про це. Він відповів: «Добре, сонце. Поїж і бережись». Я не знала на той момент, що це було останнє від нього повідомлення. Наступного дня, 2-го квітня 2022-го року, Івана не стало. Про це мені написав його знайомий: «Мені дуже шкода, його більше немає». Іван зовсім мало часу провоював. Це був, можливо, один з перших його боїв. Їх обстрілювали міномети. Мені сказали, що було пряме попадання. Дуже довгий час його тіло шукали.

Я не ходила на впізнання Івана, тому що знала, що там немає що впізнавати, і не хотіла його таким запам'ятати

Поховали Івана на 10-й день після загибелі. Мені було дуже важко і психологічно і фізично. Я була немов амеба. Не могла ані їсти, ані спати. Перші пів року були немов у тумані. Мій Іван загинув перед страшними подіями у Бучі. Він би не пережив інформацію про ті звірства, які чинили росіяни.

Військовий стрій замість жалоби

Рішення йти на фронт я ухвалила, коли не стало Івана. Я не змогла працювати, як раніше. Шукала добровільні формування, бо розуміла, що туди можна швидше потрапити, ніж в ЗСУ. Але усвідомила, що якщо ти прийдеш в армію з офіцерським званням, то і відношення буде іншим. Та й добре було змінити місце проживання, бо все нагадувало про Івана — і від того було ще болючіше. Я обрала Національний університет оборони України у Києві. Рідні навіть не намагалися мене відмовляти, бо, як казав мій тато, впертою дитиною я була завжди — чітко знала, чого хотіла. Після закінчення навчання отримала звання молодшого лейтенанта Збройних сил. Пройшла навчання у школі для пілотів безпілотних літальних комплексів і повернулася у підрозділ на посаду командира взводу ударних БПЛА. У моєму підпорядкуванні було 14-ро чоловіків. Укомплектувати команду було не просто. У безпілотних системах дуже велика нестача людей.

При відборі ми звертали увагу на тих, хто володів інформацією про орієнтування в просторі, вмів користуватись технікою, розбирався у комп'ютерах

Перевагою було хоча б мінімальне знання англійської мови, тому що іноді, аби налаштувати окуляри для керування fpv-дроном, потрібно прочитати, що пишуть у налаштуваннях. Спочатку ми набирали людей, а потім думали, де вони будуть корисними. Однак були випадки, коли взяли людину, він одягнув окуляри, а у нього запаморочилося у голові. Чоловіки, які були у моєму взводі, мали військовий досвід, воювали на Сумському напрямку. Найстаршому солдату було 50, наймолодшому — 18. До мене спочатку ставилися з пересторогою. На той момент мені щойно виповнилось 24 роки. Потрібно було завоювати їхню довіру і повагу. Хлопці думали, що я займатимуся лише документацією і не їздитиму на бойові виїзди. Але згодом ми добре спрацювалися з ними. Найкраще у мене виходило орієнтуватися у просторі.

Піднявши дрон у небо, я з точністю могла сказати, що то за місцевість. А ось мати справу з боєприпасами не дуже любила. На той момент у штаті не було інженерів-саперів. Тож пілоти самі мали прилаштовувати БК перед вильотом безпілотника. Були випадки, коли дрон повертався з боєкомплектом назад. А це ризики для хлопців, які перебували поруч у бліндажах. Коли я починала літати, то дронів всюди бракувало. Тож часом доводилося їх купувати за власні гроші.

Торік на свій день народження я оголосила збір. Зібрала півмільйона гривень, на які придбала безпілотники у свій підрозділ

На фронті наш взвод забезпечував вогневу підтримку з боку fpv-дронів — наприклад, торік влітку під час контрнаступу на Оріхівському напрямку, між Вербовим і Роботиним. На позиціях ми стояли за 6-8 км від ворога. Бомбили із повітря. У росіян були бліндажі, залиті бетоном, артилерія не могла у них влучити. Тому ми з дронів скидали БК. До того ж, коли були штурми, то з дронів відслідковували де свої, а де чужі. Найбільше я не любила нічні виїзди. Це дуже ризиковано, бо на передовій є правило — жодних увімкнених фар. 

Нещодавно посаду командира взводу ударних БПЛА здала і приступила до виконання обов'язків вже як офіцер відділення цивільновійськового співробітництва 10-го армійського корпусу. Це робота при штабі. Мені цікавою була сфера безпілотників, але не менш цікавий і новий напрямок роботи. Тепер займатимуся зниклими безвісти і загиблими. Це дуже специфічна робота, але я знаю, що таке шукати людей, коли їх вважають безвісти зниклими. Треба вміти заспокоїти родину військового, пояснити, що відбувається. Важко впоратись тому, хто з цим не стикався. Розумію, що можу допомогти іншим людям жити, рухатись далі.

Ніколи не кажіть людям, які втратили когось із рідних, фразу «прийми мої співчуття і тримайся». Вони не допомагають

Краще просто вислухайте, промовчіть або скажіть: «Якщо вам потрібна допомога, то я завжди знайду час для вас». Людина має розуміти що у неї є підтримка. Через рік після загибелі Івана я втратила батька. Це сталося 25 березня 2023-го. Вони були у сірій зоні, неподалік від Бахмута. Потрапили під артилерійський обстріл. Уламок влучив йому в голову і спину. 

Мені 24, але ментально всі 40 

Мій позивний «Blast» — у перекладі «Вибух». Так само в Instagram був підписаний мій Іван. Я не знаю, чому він обрав такий нікнейм. До речі, у свідоцтві про смерть у нього як причина записано «вибух». Така іронія. Дивні речі бувають у житті. 

Хоча мені зараз 24, ментально почуваюся на всі 40. Як сказав мені один священик на сповіді: «Чого ви тримаєтесь за це життя, якщо Бог для нас підготував не його?». І я тепер ставлюся до життя як до місця, в якому нас випробовують, перевіряють різними, навіть страшними ситуаціями. Я вирішила  жити і воювати за двох.

До свого прізвища «Чучман» додала його — «Миньо». Навіть якщо я колись все ж таки вийду заміж, то прізвище не зміню. Воно мені дісталося від двох прекрасних чоловіків, які сформували мене. Від батька, який дав мені не лише свою зовнішність, а й сталевий характер, і від Івана, який зробив мене доброю людиною. Сподіваюсь, що все ж таки ця війна закінчиться. Але, на жаль, то буде не скоро. У нас катастрофічно не вистачає людей. Нам немає ким замінювати тих, хто загинув, у полоні, зник безвісти чи поранений. Я пів року збирала собі команду з 14-ти людей. Треба бути реалістами. Не закривати очі на те, що відбувається.

Люди вчаться жити з війною. На жаль, наші діти будуть закінчувати цю війну

Перемир'я — це не перемога

Для мене перемога — це коли кожна сім'я говоритиме українською. Коли у нас не буде зрадників у країні, коли всі усвідомлюватимуть скільки людей загинуло, аби ми з вами жили у вільній країні. І чесно, раніше коли був період АТО, я сама говорила про те, що можна віддати ту землю на Донбасі, аби не гинуло стільки людей. Я не усвідомлювала, з яким ворогом ми воюємо, що він не зупиниться і піде далі. Тепер, коли на тій землі загинуло стільки людей, зокрема і мої найрідніші, віддати її — дуже важко. Тому нам треба боротися.

А ще у мене є бажання завжди залишатися доброю людиною. Дуже переживаю втратити себе. Я хочу, щоб мій тато й Іван, які зараз на небі, мною пишалися. І я буду робити все на цій землі, щоб мати право потрапити до раю і зустрітися з ними. Я прошу у Бога витримки і сили. А ще у мене є дуже велика мрія всиновити трьох дітей. Зараз дуже багато сиріт, які втратили дім і батьків під час повномасштабного наступу. І неважливо, аби мене вони називали мамою. Я можу бути для них подругою, сестрою. Головне — дати напрямок у житті.

Я хочу, щоб в Україні поважали військових, бо зараз це ще досі не так

І щоб українці трішки змінили свій менталітет, бо він десь класний, а десь не дуже. Хочу, щоб ми були одне за одного горою, щоб  всі стали на захист України і аби не звучали фрази на зразок: «я ненароджений для війни». Я теж не для цього народилася, але точно не хочу жити під триколором. Не для цього ми гинемо. Я планувала жити в Чехії, Канаді чи Італії. Я знала, що знайду себе у будь-якій країні. Колись у мене було бажання виїхати за кордон, а зараз я зрозуміла, що мої найкращі люди тут, вони віддали своє життя за Україну. Тому де-інде я себе не бачу. Зараз потрібно робити все для того, щоб пришвидшити перемогу. Аби ця країна росла і розвивалася.