Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Моніка Андрушевська — волонтерка та польська воєнна кореспондентка. В Україні проживає від моменту Революції гідності. 2014-го разом із добровольцями подалася на схід України. Активно висвітлювала ситуацію в Україні й писала репортажі з фронту. 2019-го Моніка отримала нагороду Спілки польських журналістів за репортаж «Bierz ciało, póki dają» (з польської «Бери тіло, поки дають»), присвячений українським матерям, які шукають зниклих на війні синів. Зараз Моніка активно займається волонтерською діяльністю, а також у рамках співпраці із Центром Лемкіна (Варшава, Польща) збирає докази воєнних злочинів РФ на території України.
Наталія Жуковська: Моніко, попри те, що торік влітку ви поставили на паузу воєнну журналістику, продовжуєте їздити на передову. Тепер у вас інша місія. Розкажіть про це.
Моніка Андрушевська: Насправді моя місія і ціль незмінні із 2014-го року. Я роблю все щоб розказати світу про все що відбувається в Україні, і допомогти перемогти. І роблю це усіма доступними для мене способами. Насправді те, що відбувається зараз, — це абсолютно те ж саме, що відбувалося й раніше. Просто зараз Росія захопила більше української території. Вбивства людей за прапор, за любов до своєї країни, абсолютні спроби знищення українського народу, ґвалтування жінок, катування полонених — це все було і раніше. Воно не почалося зараз. Сьогодні у російських катівнях досі сидять люди, які були захоплені росіянами у полон ще 2014-го.
З початком повномасштабної війни ми просто бачимо продовження того, що робила Російська Федерація. Вона намагається знищити Україну
Наталія Жуковська: Моніко, попри те, що торік влітку ви поставили на паузу воєнну журналістику, продовжуєте їздити на передову. Тепер у вас інша місія. Розкажіть про це.
Моніка Андрушевська: Насправді моя місія і ціль незмінні із 2014-го року. Я роблю все щоб розказати світу про все що відбувається в Україні, і допомогти перемогти. І роблю це усіма доступними для мене способами. Насправді те, що відбувається зараз, — це абсолютно те ж саме, що відбувалося й раніше. Просто зараз Росія захопила більше української території. Вбивства людей за прапор, за любов до своєї країни, абсолютні спроби знищення українського народу, ґвалтування жінок, катування полонених — це все було і раніше. Воно не почалося зараз. Сьогодні у російських катівнях досі сидять люди, які були захоплені росіянами у полон ще 2014-го.
З початком повномасштабної війни ми просто бачимо продовження того, що робила Російська Федерація. Вона намагається знищити Україну
Ви співпрацюєте з Центром Лемкіна, який з квітня 2022 року збирає свідчення воєнних злочинів Росії. З чого розпочалась ваша з ними співпраця?
Центр Лемкіна діє при Інституті Пілецького, який є частиною Міністерства культури Польщі. Його відкрила професор Магдалена Гавін. Інститут Пілецького багато років документував злочини тоталітаризму. Те, що відбувається в Україні — це продовження того ж самого тоталітаризму, який нищив східну Європу впродовж багатьох років. Магдалена Гавін запропонувала мені співпрацю, я погодилась. Насамперед тому, що ідеологія Центру збігається з моїм поглядом на справу. По-друге, це можливість документування злочинів на польському державному рівні. Я сформувала групу, яка працює в Україні і збирає свідчення. У нашій команді, окрім мене, є Ірина Довгань, яку ще у 2014-му році у Донецьку катували росіяни, вона працює разом з чоловіком. З нами також працює Вікторія Годік з Ірпеня. Ми збираємо свідчення про всі воєнні злочини. У травні представлятимемо звіт про розстріл росіянами мирної колони людей на Київщині. Ми вкотре хочемо показати світу, що таке Росія. Донести інформацію про те, що ситуація на фронті є катастрофічною. Не вистачає зброї, снарядів.
Україна потребує допомоги західного світу. Тому що насправді, на даний момент, ЗСУ — єдиний гарант безпеки не лише для України, а й усієї Європи
Я полька, але живу в Україні. Треба всім показати, яка загроза йде зі сходу на нас всіх.
Скільки на сьогодні вдалось зібрати свідчень жертв воєнних злочинів РФ?
Варшавський офіс Центру Лемкіна, який збирав докази від біженців з України, має майже тисячу свідчень. А ми, працюючи на деокупованих територіях і лінії фронту, вже зібрали біля 700 свідчень жертв воєнних злочинів РФ. І тут важко назвати точну цифру, тому що ми перебуваємо у постійному процесі збору свідчень. Навіть зараз ми не дорахували свідчення з останніх поїздок на Херсонщину. Єдине можу сказати, що цифра постійно збільшується.
Як і де ви знаходите свідків воєнних злочинів?
Ми працюємо біля лінії фронту та на деокупованих територіях. Іноді хтось нам каже, що в якомусь селі щось відбулося, і ми просто приїжджаємо до сільської ради. У них зазвичай є списки людей, які постраждали. Інколи їдемо до будинків культури, до місцевих фельдшерів, які далі нас скеровують до потрібних нам людей. Часом трапляється так, що під час розмови з людиною, яка пережила полон, вона ділиться з нами контактами людей, з якими перебувала в ув’язненні. Ми намагаємося охопити всі регіони України, які постраждали від російської агресії.
Наша мета — створити карту війни, показати, що всюди, де ступала нога російського військового, відбуваються однакові злочини
На жаль, багато місць, в яких ми працювали, вже перебувають не під контролем України. Наприклад, деякі села під Авдіївкою, Бахмут. Деякі місцевості перебувають прямісінько на лінії фронту. Так, ми не можемо перевірити, що сталося з людьми, які нам давали свідчення про воєнні злочини під Вугледаром. Ми не знаємо чи вони живі. Адже Росія просто стирає із землі населені пункти. Деякі з наших свідків не мали можливості виїхати і не уявляли життя в іншому місці. Особливо це стосується старших людей. У польській мові є такий вислів «Старі дерева не пересаджують в інше місце» — і ці люди вибирали місце смерті. Це насправді дуже сумно.
Що вам дається найскладніше під час роботи? До чого звикнути досі неможливо?
Коли ми документуємо свідчення постраждалих, ми не маємо говорити і показувати те, що відчуваємо самі. Це неправильно. Ми маємо говорити про людей, про те, які вони відважні, бо інколи розмовляємо за три кілометри від росіян. Ці люди, ризикуючи власним життям і розуміючи що російські військові будь-якої миті можуть піти знову вперед, однаково говорять про злочини. Найскладнішим є те, що ми працюємо на території, яку постійно атакує Росія. В Україні немає зараз безпечних місць, але є місця особливо небезпечні. Росія весь час атакує деокуповані території, прикордонну зону. Намагається знищити все, що там рухається, у тому числі і нас. До того ж деокупована територія є дуже замінованою. Щойно сходиш з асфальту і вже ризик, що всюди можуть бути міни. До того ж Росія скидає різні форми протипіхотних мін з дронів.
Моніка, ви також активно підтримуєте родини, рідні яких у полоні. Чим саме допомагаєте?
Я займаюся темою полонених і зниклих безвісти із 2014-го року. Саме тоді перший підрозділ, який я добре знала, батальйон «Донбас», потрапив в Іловайській котел — і дуже багато моїх друзів потрапили у полон. З того моменту я активно займаюся військовополоненими та зниклими безвісти. Підтримка різна. У мене була нагода допомагати фінансово, також робити різні проєкти, наприклад, за підтримки МЗС Польщі і польського посольства. Також ми робили різні курси для родин полонених, купували телефони, ноутбуки. Але головне у випадку полонених — це інформаційна підтримка. Особливо це важливо для цивільних бранців, яких росіяни захопили ще на початку АТО під вигаданими звинуваченнями. Наприклад, у 2016 році Донецьке МГБ заарештувало 18-річного Богдана Ковальчука, суд ДНР засудив його на 10 років. У нього є лише бабуся і дідусь, він абсолютно немедійна особа. І таким, як він, інформаційна підтримка єдине, що може врятувати.
Чи, наприклад, Олена Пєх, мистецтвознавиця і наукова співробітниця художнього музею у Горлівці. Її арештували у 2018-му, досі вона перебуває у в’язниці. Цю жінку катували, ґвалтували, доводили до того, що вона різала свої вени у полоні. Її стан здоров’я катастрофічний. Дуже сумно, що навіть в Україні, якщо запитати, кого люди знають із полонених, вони скажуть про «Азовсталь» і все. Ще раніше — Сенцов. Але з вересня 2014 року, наприклад, у полоні перебуває політв’язень Валентин Вигівський, якого Росія арештувала у Криму і звинуватила у шпигуванні. Він вже 10 років у полоні. Не тільки в Європі, а навіть в Україні ніхто не назве нам ці прізвища, окрім тих, хто так би мовити у темі. Люди просто про них не знають. Тому має бути медійний розголос. Це те, що може врятувати їхні життя. Вони не потраплять на обміни. Те, що ми можемо робити, — це всюди кричати що вони живі і їх треба врятувати.
2014-го разом із добровольцями ви поїхали на схід України. Як ухвалили таке рішення? Чи не було сумнівів та страху?
Ще студенткою я поїхала на Майдан. Після завершення революції Гідності всі люди, яких я знала, почали їздити на схід. Вже в той момент мені було зрозуміло, що Майдан не закінчився. Його продовження відбувається на Сході. Я не сумнівалася у своєму рішенні. Хоча 10 років по тому я розумію, що в мене не було розуміння на той період, що то є точкою неповернення. На той час я не думала, що залишуся в Україні так надовго, і моє життя проходитиме тут. Коли кажу «тут», то маю на увазі не Україну, а війну.
Ви досить тривалий час працювали саме воєнною журналісткою. Звідки з’явилося бажання бути там, де щодня ризик?
Я завжди хотіла бути журналісткою і тому пішла на факультет польської філології. А щодо воєнної журналістики, то вийшло само собою. В 2014-му році після Іловайська я почала писати дописи на Фейсбуці і їх побачив редактор одного польського видання і запропонував писати матеріали про війну для них. Воєнкором мене зробила війна.
Які матеріали для вас є найціннішими?
Я не можу конкретно сказати, що якийсь матеріал є найціннішим. Для мене було цінним те, що я мала можливість писати про українське підпілля у Донецьку, про донецьких патріотів, які залишалися у місті, які корегували вогонь, вели блоги в окупації. Для мене є цінним, що я мала довіру цих людей. І я цим пишаюся. Для мене не є цінним сам матеріал, є цінним те, коли він щось дає. Наприклад, допомогає закрити збір грошей на потреби ЗСУ. Якось я писала про психічну лікарню у Сватовому на Луганщині. У результаті до психлікарні надійшла допомога — і ми хоч на якийсь момент зробили світ цих пацієнтів кращим. І коли Сватове опинилося під окупацією, росіяни викрали наших пацієнтів до Росії. Це було дуже прикро, бо ми здружилися з тими людьми. Деякі польки писали до пацієнтів психлікарні листи. І ті люди думали, що у них є сім’я у Польщі. Для мене є цінним, коли вдається щось змінити на краще.
Я вважаю, що журналістика потрібна для того аби змінювати реальність. Інакше навіщо вона?
Моніко, в який момент до вас прийшло бажання та усвідомлення змінити журналістику на волонтерство?
Ніколи у мене не було такого бажання. Я почала волонтерити від самого початку. Робила це одночасно із журналістикою. Якщо журналістика не допомагає у вирішенні якоїсь проблеми, якщо репортажі не сприяють допомозі для героїв матеріалу, не допомагають змінити ситуацію, то навіщо така журналістика? Я ж людина, а не гієна.
У березні 2022-го, ризикуючи життям, ви врятували 30 українців, яких вивезли під обстрілами з Ірпеня на Київщині. Хто ті, врятовані вами, люди?
Цю подію, яка була у моєму житті, я принципово не коментую. Я вважаю, що моя поведінка в той момент не була надзвичайною. І не хочу, щоб говорили, що Моніка Андрушевська є героєм, бо допомогла людям виїхати із небезпечної території. Це знову про журналістику. Там були мої колеги, які просто знімали репортажі, але нічого не зробили, аби допомогти тим людям. Це виглядало так: біжить бабця з важкими торбами, починається обстріл, вона падає на землю. У цей момент підбігають журналісти, вона думає, що вони допоможуть їй хоча б піднятися, а вони просто її фотографують. Це страшно виглядало. Моя поведінка є поведінкою звичайної, а не надзвичайної людини. А ось за своїх колег було соромно, бо вони насамперед вели себе не по-людськи. Хто ті врятовані мною люди, я теж не знаю. Вони були з різних місць. Там були навіть люди з Гостомеля, які йшли багато кілометрів пішки під обстрілами, щоб втекти з-під окупації. Більшість, звісно, що були із Ірпеня та Бучі.
Чи підтримуєте з ними зв'язок?
Там не було умов для того, щоб обмінятися контактами і потім підтримувати зв'язок. Єдина людина, з якою я обмінялася даними, це дівчинка Вікторія, вона йшла з двома псами і котом, не маючи жодних особистих речей. Після того, як ми опинилися на українському блокпості, ми обмінялися контактами у Фейсбуці. Мене вразило, що вона не забрала особистих речей, робила все можливе, аби врятувати своїх чотирилапих друзів. Ще у машині вона мені розповіла, що є ветеринаркою. Вже тоді я подумала, що не погано мати знайомого ветеринара у Києві. Бо ми часом вивозили тварин, які опинилися під обстрілами, і я не знала, що з ними робити. Тож ми привозили їх до ветклініки, де була Вікторія. Так ми і здружилися. І, до речі, вона працює зі мною у Центрі Лемкіна, ми разом їздимо прифронтовими і деокупованими зонами. Вона є членом нашої команди.
Як рідні реагують на вашу роботу? Не вмовляють повернутися додому?
Всі мої друзі, з якими я спілкуюся в Україні, це люди, які дотичні до боротьби з Росією. Всі чоловіки, з якими я товаришую, це військові. Вся моя тусовка — це ветерансько-патріотичне середовище. Тому всі прекрасно розуміють, що з ворогом потрібно боротися, бо Москва сама по собі не зникне. Ніхто з моїх друзів ніколи мене не питав: «Чи я не хочу повернутися до Польщі?». Для всіх моя позиція є зрозумілою. А ось серед мого польського оточення тема повернення звучить часто. У мене є лише одиниці друзів у Польщі, які розуміють, що я не повернуся. Досить часто я чула фрази накштал «це війна і не справжнє життя, треба повертатися і жити справжнім життям. Жити комфортно у Варшаві, пити лате із соєвим молоком і ходити на роботу».
Можливо, я не сильно розбираюся, де справжнє життя, але я бачила справжні смерті. І дуже прикро, що для деяких людей як в Україні, так і в Європі, тільки поява російських танків на сусідній вулиці дасть усвідомлення того, що насправді відбувається
І тільки тоді лусне та бульбашка, в якій живуть ці ілюзії, і люди почнуть бачити, якою катастрофічною є насправді ситуація. Це є війна за виживання, від якої залежить існування не лише України, а й Європи. Щодо моїх рідних, то моя мама 10 років живе з тим, що вона не знає, чи я жива, поки я їй не напишу. Це не просто, але вона мене виховала як самостійну і свідому людину, яка сама ухвалює рішення. Мої рідні ніколи не намагалися мене в чомусь переконати. Вони розуміють, що я роблю і для чого.
Коли востаннє були у відпустці? Як проводите вільний час?
Я морезалежна людина. Завжди, коли є така можливість, намагаюся туди виїхати. Море — це моя єдина психотерапія, яку я маю. І тому я зацікавлена у звільненні українського Криму, щоб гарне і тепле море було поближче.
Чи думали про те чим будете займатися, коли закінчиться війна?
Війна не закінчиться, доки існує Російська Федерація. Може відбутися замороження конфлікту, який однаково згодом повернеться в активні фази війни. Доки існує Росія, вона у різні способи буде пробувати знищити Україну й інші країни, в яких зацікавлена. Бойові дії можуть ставати тихішими на якийсь момент, але згодом повертатимуться. Є такий вислів «Тільки мертві побачили кінець війни». Так і є. Ця війна залишається в нас. Ми однаково будемо нею жити. Тому що ми втратили своїх друзів, коханих, рідних. Та й країна дуже замінована. Це розмінування на десятки років. Навіть якщо війна матиме заморожену фазу, то однаково будуть втрати серед людей. Бо вони підриватимуться на мінах.
Також чимало людей буде зламаних психологічно. Ті, які втратили своїх рідних, полонені, за яких їхні родини будуть боротися ще багато років. Може зрости кількість суїцидів
Повернути зниклих безвісти — це теж складнощі, з якими стикатимуться рідні ще довго. Навіть зараз у нас є матері, які чекають своїх синів із полону 10 років і нічого про них не знають. І після повномасштабного вторгнення таких мам буде десятки тисяч. Це страшно, але це все триватиме довго. Про що я писатиму? Є багато тем, які будуть тривати роками. Я взагалі не думаю про те, коли закінчиться війна. Я не дозволяю собі такі думки. Зараз головне концентрувати свої сили, аби вистояти. Думати про те, що буде після закінчення війни, — маячня. Я навіть не знаю, чи я доживу до її кінця. Але я завжди була і є впевнена, що Україна переможе. Питання — чи доживемо ми до цього моменту. Дуже сподіваюся, що так. І це, до речі, дуже залежить від підтримки ЗСУ — тут і зараз.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
