Ексклюзив
20
хв

«Я не допомагаю українцям чи полякам. Я допомагаю людям», — польський волонтер Давід Дехнерт про допомогу заблокованим на кордоні водіям

«Такі дії на кордоні націлені на допомогу Росії. Чим довше блокується кордон, тим більше шампанського відкорковують у Москві», — Давід Дехнерт про блокаду польсько-українського кордону

Наталія Жуковська

Польський волонтер Давід Дехнерт возить допомогу заблокованим на кордоні водіям. Фото: приватний архів

No items found.

Уже більше трьох тижнів триває блокада кордону польськими перевізниками. З 6 листопада вони розпочали страйк на трьох пунктах пропуску — «Корчова–Краковець», «Гребенне–Рава-Руська» та «Дорогуськ–Ягодин». Однак з 23 листопада заблокували рух вантажівок й на четвертому ПП — «Медика–Шегині». Основна вимога польських перевізників — скасувати так званий транспортний безвіз, запроваджений торік Євросоюзом. Згідно із ним, українські перевізники не повинні отримувати дозволи на двосторонні та транзитні перевезення до держав ЄС. За попередніми підрахунками Федерації роботодавців України, прямі втрати економіки України від блокування пунктів пропуску на польсько-українському кордоні уже перевищили 400 мільйонів євро. Однак йдеться не лише про економічні збитки, а й про людські життя. У черзі вже померло двоє українських водіїв. Люди чекають на розблокування кордону у жахливих умовах — на морозі, без їжі та води, душу та туалету. Та й цього разу знайшлися небайдужі поляки, які кинулися на допомогу українським водіям. Один із них — Давід Дехнерт. Раніше він возив допомогу у дитячі будинки в Україні, зараз же — українцям, які заблоковані на кордоні. 

Наталія Жуковська: Давіде, коли і чому ви вирішили їхати на кордон допомагати водіям?

Давід Дехнерт: Майже три тижні тому із соцмереж я дізнався про блокаду кордону. Побачив багатокілометрові черги з вантажівок, водіїв, які перебувають у важких умовах, а кульмінаційним моментом стала смерть першого водія на кордоні [11 листопада від серцевого нападу помер керманич фури, який застряг у черзі з Польщі до України. — Ред.]. У польському медіапросторі ця тема не є популярною — про блокаду мало говорять. Тож я вирішив сам поїхати і подивитися, що там відбувається і чого потребують люди. Ось так я і почав допомагати. 

НЖ: Чого насамперед потребують водії?

ДД: Найбільше водії хочуть повернутись додому. Далі — прийняти душ. Деякі з них стоять на кордоні у черзі понад три тижні. Якщо говорити про матеріальні потреби, то найбільше потребують води, хліба та чогось до нього — наприклад, паштетів чи джемів. Ми якось привозили шоколад. Намагалися кожному дати по плитці. Також водії потребують готових обідів. А ще — звичайних вологих серветок, які зараз хоч трішки можуть замінити душ. Також чоловіки потребують цигарок, але їх ми не привозили. Розмова з водіями мотивувала мене допомагати і надалі. Багато хто каже: «А, це той поляк, який допомагає українцям!». Я ж завжди відповідаю: «Я не допомагаю українцям чи полякам. Я допомагаю людям». 

Раз на тиждень волонтер їздить до українських та польських водіїв, які заблоковані страйкарями. Фото: приватний архів

НЖ: Чи вистачає на всіх тієї допомоги, яку ви привозите?

ДД: Під час нашої поїздки 26 листопада до пункту пропуску «Дорогуськ–Ягодин» ми проїхали повз всю чергу. Всі, хто до нас вийшов і хотів взяти допомогу, всі її отримали. Вистачило всім. І я був дуже щасливим з того. Щоправда, того разу ми мали аж чотири машини з допомогою. У розмові з водіями виявилась ще одна проблема — відсутність інтернету та поганий мобільний зв’язок. Бути відрізаними від світу дуже складно. Водії не можуть навіть зі своїми рідними поговорити. І тут ми, на жаль, не можемо допомогти. 

НЖ: Звідки берете гроші на закупівлю необхідного краму для водіїв? 

ДД: Я оголосив збір грошей в соціальних мережах. І люди почали скидатися. Як виявилося,  80% — це були українці, які живуть у Польщі. Зараз маємо 36 тисяч злотих для допомоги. Я спочатку думав, що зможу сам все зробити, — візьму причіп, сяду за кермо автівки і поїду. Втім одразу до мене звернулися два українці і запропонували свою допомогу. І в першу поїздку ми поїхали з ними. Один із них був медиком. І це було чудово, бо серед заблокованих водіїв було багато з хворим горлом, нежитем, шлунковими проблемами. Очевидно, що їхній стан — наслідки тих умов, в яких люди змушені перебувати. Навколо поля. Один магазин є лише біля самого кордону. Санітарні умови жахливі. Немає, де помитися, мало туалетів — деякі стоять на відстані кілометра одне від одного.  Харчування незбалансоване. Звісно, це все впливає на стан здоров’я. 

НЖ: Скільки вже витратили грошей на допомогу?

ДД: На сьогодні наші витрати становлять близько 20 тисяч злотих. Зараз є 36 тисяч. Наступного разу повеземо допомогу вже наступного тижня (після 4 грудня). Я ще не знаю, сам поїду чи попрошу тих волонтерів, які зголосилися допомагати. 

Давід Дехнерт возить на кордон найнеобхідніше, чого потребують водії. Фото: приватний архів

НЖ: Скільки волонтерів вам допомагають?

ДД: Загалом п’ятеро — чотири українця, які зголосилися допомагати, і мій товариш поляк, підприємець із Катовіце. Разом зі мною він допомагає дитячим будинкам в Україні. Мій друг підтримує всі мої наміри, допоміг купити причіп, переказує чимало грошей. За це я йому дуже вдячний. 

НЖ: Давіде, як часто ви їздите до кордону?

ДД: Я живу неподалік Варшави, це орієнтовно 300 кілометрів від кордону. Тому їжджу раз на тиждень. Перетинаю кордон, їду спочатку до польських водіїв, які стоять на українському боці, потім повертаюсь до Польщі і вже роздаю допомогу українським водіям. 

Українські водії стоять у черзі у полі, де нема ані магазинів, ані кав'ярень,ані можливості помитись. Фото: приватний архів

НЖ: Яка ситуація з польськими водіями на українському боці? Скільки їх там? Про що розповідають? 

ДД: Я їжджу лише на пункт пропуску «Дорогуськ–Ягодин». Польські водії на українській території перебувають в набагато кращих умовах, ніж українські на території Польщі. Хоча, звісно, стояти так довго в черзі — дискомфортно. Польські фури не стоять у полі — і це найголовніше. Там є великий паркінг, де вони, власне, зупинилися. Територія охороняється. Від нього тягнеться черга до кордону — можливо, до кілометра. Неподалік є магазини, бари. Мають інтернет. Нормальні туалети. Умови просто неможливо порівнювати. Коли ми туди поїхали, то виявилося, що нашої допомоги особливо ніхто не потребував. 

НЖ: За кожною людиною —  своя історія. Яка вас вразила найбільше?

ДД: Історія кожного водія зводиться до одного знаменника — всі хочуть повернутися якнайшвидше додому і до нормальних побутових умов. Ми з ними не говорили про особисте. Більше — про їхні потреби. Для мене це певною мірою така трагічна історія, коли у 21-му столітті люди мріють про душ і дорогу додому. Ми ж у Польщі, нібито маємо демократію, Конституція гарантує кожному гідність, а тут бачимо таке. 

НЖ: Про що говорять блокадники? Чому вони стоять? Чого добиваються?

ДД: Коли возив допомогу, то стало цікаво поговорити із тими, хто блокує кордон. Вони мене впізнали — завдяки моєму ТікТоку. Спочатку не хотіли зі мною розмовляти. Однак згодом запросили на каву. Першим аргументом їхньої блокади є те, що польські водії на українській стороні теж чекають у чергах. Другим аргументом є те, що українці їздять до Європи на більш вигідних умовах. Я вважаю, що цей ринок має бути контрольованим, а ціни вирівняні — щоб кожний мав рівні шанси. Але то має вирішуватися на рівні країни — політиками. Звісно, що ця блокада позначиться на забезпеченні України, яка потребує постійних постачань (гуманітарної допомоги, ліків, продуктів, палива), особливо під час війни. Морські шляхи України зараз відрізані, через Білорусь і Росію, звісно, нічого не поїде. Лишаються або Польща, або Угорщина, або Словаччина. Угорська влада, як відомо, не дуже підтримує Україну. А тепер ще й словаки мають антиукраїнського прем’єр-міністра Роберта Фіцо.

Волонтер певен, що розблокування кордону не відбудеться до формування нового уряду. Фото: приватний архів

НЖ: Чому, на вашу думку, польська влада так кволо реагує [на момент запису інтерв’ю стало відомо, що міністр інфраструктури Польщі Анджей Адамчик надіслав листа своєму українському колезі Олександру Кубракову та закликав виконати вимоги польських протестувальників. —  Ред.]?  

ДД: У польської влади зараз інші проблеми — насамперед формування нового уряду. У закордонних медіа пишуть, що уряд Моравецького є урядом «зомбі», бо вже незабаром піде. Ті політики не знайшли довіри серед людей. Опозиція виявилася сильнішою. «Конфедерація», яка стоїть за блокадою, є популістичною політичною силою. Її представники користуються тим, що прості люди потребують допомоги. Вони показово кричать: «Ось, дивіться, ми допомагаємо підприємцям!», «Дивіться, українці забирають у польських підприємців можливість заробляти гроші». Відомо, що  «Конфедерація» — це партія з антиукраїнськими поглядами. Їхній голос не є голосом всіх поляків. Мало людей, які підтримують їхню діяльність. Блокада на кордоні націлена на допомогу Росії. Чим довше вона триває, тим більше шампанського відкорковують у Москві. До речі, під час розмови з водіями дехто мені говорив: «Слухай, Давіде, там серед польських протестувальників є підприємці, які переважно їздили до Росії. І я в них свого часу працював. У них там були свої інтереси. Наразі не працюю у них, бо вони не платять за роботу».  

НЖ: Як вдається поєднувати роботу і волонтерство? 

ДД: Я був підприємцем, але вирішив змінити своє життя. Зараз вивчаю право, на 4-му курсі, працюю в адвокатській канцелярії. У мене троє дітей. Зізнаюся, що поєднувати родину, роботу і волонтерство — непросто. Наразі думаю над тим, щоб створити якусь фундацію, аби легше було.

НЖ: Як думаєте, коли припиниться блокада кордону? 

ДД: Сподіваюся, що Європейський союз відреагує на ту блокаду. Бо, на жаль, допоки новий уряд не сформується, думаю, нема шансів на врегулювання цього питання. Політики мають сісти за стіл переговорів і знайти нарешті компроміс.

No items found.
Війна в Україні
Польща
Блокування кордону
Варшава
Російська агресія
Волонтерство

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

Балетна студія в одному із бомбосховищ Харкова

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

Мама цілує свою доньку Мирославу перед уроком балету

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Маленькі балерини невпинно відточують свою майстерність

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

Юлія Войтина з ученицями

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

У балетній студії у підвалі займається 20 дівчат
Для цих дітей балет у підвалі став їхнім спасінням

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

20
хв

Балет у бомбосховищі: як у Харкові діти рятуються від жахів війни

Beata Łyżwa-Sokół
садівництво, город, любов до землі, українці за кордоном

Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми. 

Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає. 

«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»

Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню. 

— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.

24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів

Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки. 

— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…  

Урожай Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома. 

— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом. 

Типовий город на сході Чехії. Фото з приватного архіву Інни Поляк

Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.

Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє. 

— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, —  згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома. 

Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя 

Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі. 

— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна. 

«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»

Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу. 

—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, —  на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися. 

Олена Олейник та їхній з чоловіком Артуром Олейником город на підвіконні. Фото з приватного архіву

Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.

— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру  гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу. 

Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди. 

— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство. 

Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена. 

Урожай родини Олейників. Фото з приватного архіву

— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.

Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка 

— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай. 

Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею 

Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій. 

Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Для мене робота із землею —  гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».  

Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі» 

Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу. 

Земля — це частина українського культурного коду

Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому. 

— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.

Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город

Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.

Урожай Лени Полозок в Німеччині. Фото з приватного архіву

— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте. 

Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи. 

У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати. 

— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.

Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає. 

20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Між виживанням і капітуляцією: чому вибір нового генсека НАТО — взагалі не про прізвища

Ексклюзив
20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Ексклюзив
20
хв

Чому українці звикають до повітряних тривог і що з цим робити

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress