Ексклюзив
20
хв

У Берліні відкрилась єдина українська галерея «Серпень»: «Я хотіла, щоб для українців це було чітким сигналом — це наше»

«Не можна сказати, що я щаслива, але я нарешті почуваюся на своєму місці. В українців тепер є свій арт-простір у Берліні», — розповідає галеристка Наталка Якимович.

Наталія Жуковська

Відкриття єдиної української галереї у Берліні. Фото: Олена Краснокутська

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У Берліні відкрилась перша українська галерея «Серпень». Це ініціатива журналістки і продюсерки Наталки Якимович, яка з початком повномасштабного вторгнення була змушена виїхати до Німеччини. Перша експозиція має назву «Крізь полум'я» і об'єднала шістьох митців — Артема Волокітіна, Вікторію Підуст, Михайла Алексеєнка, Воло Бевзу, Романа Михайлова та Олексія Золотаря. Як це говорити мовою українського мистецтва із західною аудиторією? Про це і не тільки галеристка Наталка Якимович розповіла в інтерв’ю Sestry.

Наталка Якимович продала свою машину, аби відкрити галерею. Фото: Олена Краснокутська

Наталя Жуковська: Наталю, за професією ви — журналістка та продюсерка, а тепер ще й галеристка. Як вам цей новий статус?

Наталка Якимович: Моя подружка після відкриття галереї написала мені повідомлення: «Ну що, ти щаслива?». Я відповіла: «Не можна сказати, що я щаслива, але я нарешті почуваюся на своєму місці». І на це є кілька причин. По-перше, коли я переїхала до Німеччини, мене трішки поносила недоля. Я працювала в офісі німецько-американської компанії. Через півроку влаштувалася в редакцію видання «Амаль Берлін» — медіа, яке пише для українців у Німеччині. Але це  робота на пів ставки. За масштабами і викликами це не те, до чого я звикла. По-друге, давно була така внутрішня потреба працювати на себе, а не на когось. Мені здається, що в 43 роки я до цього дійшла.  

НЖ: Що стало поштовхом до відкриття галереї? Як прийшли до такої ідеї? 

НЯ: Коли я приїхала в Берлін, то була гостра необхідність знайти своїх людей і робити якусь активність. Але, як виявилося, тут не було жодного українського простору. У мене була ідея створити український культурний центр. Вже навіть почала шукати приміщення, але потім зрозуміла, що, мабуть, така ініціатива все ж таки має бути державною. Тому я відкинула цю ідею, але згодом стався дивний збіг обставин. Мій хлопець, скульптор, працював з галеристкою, яка йшла на пенсію. Вона запропонувала мені це приміщення. Я написала концепцію і відправила власнику галереї, але отримала відмову. Я засмутилася, але продовжила пошук приміщення. Коли я знайшла непоганий варіант поруч, власник, який мені відмовив, запропонував зустрітися. Він виявився дуже приємним чоловіком, який страшенно захоплюється мистецтвом. Для нього було принциповим, щоб в його приміщенні була галерея, тому мені довелося презентувати йому цілий концепт. Я йому показала портфоліо художників, з якими планую співпрацювати. І так склалося, що ми знайшли з ним спільну мову. Наша перша зустріч, яка тривала півгодини, закінчилася підписанням контракту. Власне так в українців нарешті з’явився свій арт-простір у Берліні. 

НЖ: Хто допомагав із фінансуванням? Не було страху та сумнівів? 

НЯ: Сумніви є завжди. Щодо грошей, то історія дуже проста: я продала свою машину і вклала все у галерею. Сподіваюсь, що воно себе виправдає. 

НЖ: Чи був у вас бізнес-план щодо відкриття галереї? 

НЯ: Не було і нема ніякого бізнес-плану. Є певне розуміння, звідки можуть бути надходження, окрім продажу картин. Буде невеличка крамниця, в якій продаватимуться українські сувеніри. До того ж приміщення знаходиться у дуже гарному районі. Тому є шанси, що його за гроші можна буде здавати під усілякі заходи. А ще можна самому щось організовувати — з платними квитками. Це три такі основні надходження, які мають закривати хоча б  орендну плату. 

НЖ: Чому саме «Серпень»?

НЯ: Насправді назву обирали дуже довго. Було десь пів тисячі варіантів. Я замучила всіх знайомих навколо. З усіма консультувалася. Я вже втратила надію і сон. Але коли отримала ключі від приміщення, поприбирала, вийшла на вулицю, сперлася на двері і побачила навпроти вивіску «Авґустштрассе». І в той момент мене осінило — «Серпень»! Це саме та назва, яка відповідала всім моїм вимогам. Я хотіла, щоб було дуже просте написання. Щоб на всіх мовах люди могли знайти галерею. Я хотіла, щоб для українців це було чітким сигналом — це наше. А ще, щоб назва була мелодійною і викликала приємні асоціації. А серпень — це найщедріший місяць року. І він найтепліший — з ноткою ностальгії. 

Артем Волокітін — один із митців, роботи якого представлені у новій галереї. Фото: Олена Краснокутська
«Хаос та Ейдос» Артема Волокітіна. Фото: Олена Краснокутська

НЖ:  Розкажіть будь ласка про самих митців і представлені роботи у вашій  галереї?

НЯ: Зараз у нас 6 митців. Це виставка, яка робилась під концепцію. Має назву «Крізь полум’я» — вона не стільки про війну, як про її наслідки. Центральна робота «Хаос та Ейдос» Артема Волокітіна, яка зроблена у формі вівтаря. Це дуже потужна й оптимістична робота, в якій я бачу народження нового світу після трагічних випробувань. З Артемом та його дружиною Тетяною Малиновською ми познайомилися у Німеччині. Це багатодітна родина з Харкова. Їхню квартиру рознесло російською ракетою. Тепер разом з п’ятьма дітьми вони живуть у Потсдамі.  

Роман Михайлов — один з моїх улюблених художників. Ми знайомі багато років. Він теж з Харкова, але давно працює у Києві. Його робота «Опік реальності»  з’явилася після Майдану. Це такі обсмалені шматки паперу. Ця робота про те, що весь досвід залишає сліди на нас, — і вони можуть виглядати і страшно, і прекрасно одночасно. 

«Опік реальності» — робота Романа Михайлова. Фото: Олена Краснокутська

Ще є два художники, яких я називаю «берлінські митці з українським корінням». Це Вікторія Підуст і Воло Бевза. Вони вже 8 років у Берліні. Це хлопець і дівчина. Навесні вони були в Україні. Зняли руїни Ірпінського моста та розбомбленого ТРЦ «Ретровіль». Це стало основою робіт Воло. Спочатку він опрацьовує знімки у фоторедакторах, а далі домальовує олією. Робота Віки — фото арматури, яку львів'яни зносили для виготовлення захисних конструкцій.

У галереї також представлена відеоінсталяція Михайла Алексеєнка. Це неймовірна і потужна робота під назвою «Пил 2». Ти просто 2 хвилини дивишся, як гіпсовий будинок перетворюється у пилюку. За концепцією, це виглядає так, ніби весь світ зараз спостерігає, як Україна розсипається і нічого не можна з цим зробити. 

Фрагмент роботи Олексія Золотаря. Фото: Олена Краснокутська

І ще один митець — Олексій Золотар, це мій бойфренд. Він скульптор. Перша робота називається «Фіксація». Вона складається з трьох величезних дисків, діаметром у півтора метри. Але у галереї виставлений тільки один. Він такий як жорна, які ніби перемелюють всю історію і людей в ній, перетворюючи у пісок.    Ще є робота про розкриті мрії. Автор змальовував вікна з цивільних об’єктів, в які влучили російські ракети 

Отака виставка у нас — страшна і красива одночасно. 

НЖ: Наталю, якою роботою зацікавився сам канцлер Німеччини Олаф Шольц?

НЯ: Йдеться про Артема Волокітіна. Шольц приїжджав до них в майстерню у Потсдамі. Ця робота велетенська. Якщо її повністю зібрати, то вона займає понад 5 метрів. Я думаю, що вона має висіти в урядовій будівлі в Рейхстазі. Ця робота дуже потужна, сильна і тематична. Їй прям там місце. Але я не знаю, як знайти людей, які займаються купівлею мистецтва для урядового кварталу.  

НЖ: Чи були на відкритті вашої галереї німецькі чиновники та політики? 

НЯ: Берлін наскільки насичене культурою і мистецтвом місто, що в день нашого відкриття паралельно відкривалося ще шість виставок. Знаєте, чим відрізняється Німеччина від України? В Україні, якщо прем’єр-міністр зайшов на виставку і йому сподобалася якась картина, то є всі шанси, що вона опиниться в його робочому кабінеті. У Німеччині все працює зовсім по-іншому. Для того, щоб картини купила якась урядова структура, мають прийти люди, які спеціально цим займаються. І я думаю, що навіть Олаф Шольц не знає, хто ці люди. Треба запрошувати цих кураторів, але виходів на них поки що в мене немає, але я над цим працюю. 

На відкритті галереї побував посол України у ФРН Олексій Макеєв. Фото: Олена Краснокутська

НЖ: Чи будете співпрацювати з художниками-початківцями?

НЯ: Працювати з художниками-початківцями дуже цікаво. Бо таким чином ти можеш робити цілий проєкт з митцем і за менші гроші. Це може бути комерційно вигідніше. Насправді немає ніяких обмежень щодо того, що це тільки українські митці. Ні. Я готова робити міжнародні проєкти. Тож нема жодних умовностей — ні вік, ні освіта, ні гендер, ні національність. Тільки з росіянами ми не працюємо ніяк. До решти — ми відкриті.

НЖ: Скільки людей працює в галереї? 

НЯ: Все роблю сама. Варю каву, прибираю. Коли це зміниться? Як тільки почнуть продаватися картини. Якщо з’являться перші колекціонери, я одразу візьму когось на роботу. Дуже хотілося би цього, бо в якийсь момент я вже сама не даю ради. 

Галеристка Наталка Якимович готова братись і за міжнародні проєкти, однак не з росіянами. Фото: Олена Краснокутська

НЖ: Сьогодні українські митці помітні у світі як ніколи досі. Чи змінилося, на вашу думку, їхнє сприйняття за межами України?

НЯ: Буде переоцінено, коли ми скажемо, що зараз інтерес до українського мистецтва зріс. Це сталось, але не суттєво. Те, що нам готові допомагати і нам співчувають, — це не значить, що нас готові розглядати як конкурентів і платити нам за європейською ціною. Це теж велика проблема. 

НЖ: Яке для вас було найскладніше рішення від початку великої війни?

НЯ: Напевно, прийняти те, що я залишаюся у Берліні. У квітні 2022-го я виїхала тимчасово через проблеми зі здоров’ям. Я була впевнена, що у вересні ми повернемося назад. Наш друг зняв нам квартиру, ми в ній жили безкоштовно півроку. Я навіть не вчила німецьку мову. Однак почали змінюватися обставини. Почали горіти мости з Україною. Йдеться, зокрема, про роботу. Тому я подумала, що тимчасово залишаюся. Ясно, якщо я зараз відкрила галерею, то це говорить про те, що найближчі 2-3 роки я тут. Це рішення, з одного боку, далося мені складно. З іншого, стало трішки легше. Бо невизначеність пригнічує. От в мене гарна квартира у центрі міста, але у ній відчуття тимчасового житла. Для мене завжди було важливо створювати затишок у помешканні. Від моменту повномасштабної війни бажання гніздуватися в мене зникло. Лише нещодавно я повісила картину з галереї, щоб хоч трішки додати затишку. Якби мене спитали два роки тому, де ти хочеш пожити, то останнім місцем на землі був би Берлін. Але зараз я вважаю, що це дуже комфортне та інтернаціональне місто.

НЖ: Як тривав процес адаптації? 

НЯ: Щойно приїхавши до Німеччини, я працювала в офісі і не знала німецької. Тільки зараз вирішила піти на мовні курси. Бо якщо займатися галереєю і продавати картини, треба комунікувати з людьми, а відтак, знати мову. Добре, що у мене склалося нормальне коло спілкування тут. Саме у  Берліні я вперше відчула, що таке сила сестринства. У мене завжди було багато подруг, але саме тут я відчула стільки підтримки і допомоги від просто знайомих дівчат і жінок. Це супер!

НЖ: Наталю, у чому ви бачите місію мистецтва під час війни?

НЯ: Дуже важливо давати більше інформації, достукатися до людей, до їхніх емоцій. Слід відкритися для іноземців, щоб вони побачили, що ми з ними однієї крові і на рівних. І в цьому мистецтво. Щоб вони зрозуміли, що ми такі самі люди, як вони. У нас так само болить. У нас така сама культурна спадщина, як і у них. Нам просто треба трішки допомогти. Щоб ми це все зберегли від цієї орди, яка вміє лише руйнувати і вбивати. 

НЖ: А якою є місія Наталки Якимович?

НЯ: Дуже боюся пафосних заяв щодо цього. Думаю, що моя місія — на власному прикладі показувати, якими бувають українці. Тут багатьох це вражає. Коли люди з моєї попередньої роботи кажуть: «Як ти відкриваєш галерею? Скільки ти там? Рік?». Навіть німців це вражає. Їм здається, що це квантовий стрибок, якого не буває. Але для мене це природний результат проробленої роками на телебаченні роботи. Тож я не хочу називати якусь свою супермісію. Я страшно не люблю, коли починають маніпулювати поняттями «культурний фронт» і так далі. Фронт у нас один. На ньому воюють справжні герої — і у них є місія. А у мене, напевно, є завдання доповнити комерційним проєктом величезну роботу з культурної дипломатії, яку проводить дуже багато крутих, розумних і офігенних людей.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.

Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг

Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).

Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.

Головний герой із дружиною

Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.

І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди

Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…

Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму

Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.

Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»

У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Життя в стилі жорстокість

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress