Ексклюзив
20
хв

Очільник Інституту серця Борис Тодуров: «Кожна трансплантація — не просто операція. Це справжнє диво»

«Лише за останні три роки ми зробили 110 трансплантацій серця, включаючи 10 пересадок дітям», — Борис Тодуров про трансплантацію під час війни, порятунок військових та «омолоджені» хвороби серця

Наталія Жуковська

Борис Тодуров, директор Інституту серця

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Борис Тодуров — член-кореспондент Національної академії медичних наук України, доктор медичних наук, професор та заслужений лікар України. Він вже 17 років очолює Інститут серця, який раніше мав назву Київський міський центр серця. Провів понад 15 тисяч операцій. 2001-го року вперше в Україні здійснив трансплантацію серця людини. А у 2016 році разом з німецьким професором Крістофом Шмідом провів першу в Україні операцію з імплантації механічного серця.  

Наталія Жуковська: Пане Борисе, наскільки війна омолодила хвороби серця? 

Борис Тодуров: Війна — це завжди великий стрес для всіх. Особливо така жорстока війна, яка триває в Україні, із постійними щоденними обстрілами. Хронічний стрес викликає судинні і серцеві захворювання. І зараз ми бачимо, що досить молоді люди — до сорока років — вже приїжджають до нас з інфарктом, кардіоміопатіями та із іншими хворобами. Тому сьогодні впевнено можна говорити, що війна суттєво омолодила хвороби серця. 

Борис Тодуров в операційній. Фото: приватний архів

Які найчастіше хвороби серця траплялись за останні три роки — роки повномасштабного вторгнення?

Найчастіше зараз зустрічається ішемічна хвороба серця, бо збільшились фактори ризику для неї. Ідеться про артеріальну гіпертензію, ожиріння, цукровий діабет, куріння, підвищений рівень холестерину, високий артеріальний тиск, стрес — всі ці фактори зараз присутні у молодих людей. Особливо у тих, які перебувають на передній. Сукупність таких факторів ризику призводить до того, що наявні у людини  спадкові захворювання можуть загостритисяі і розвиватися набагато раніше, ніж за нормальних умов.  

Ви були на двох війнах — у Косові та в Іраку, а тепер вам доводиться працювати вдома — під час війни РФ в Україні. Які паралелі могли би провести між тим, що бачили? В яких умовах вам доводилося працювати?

Ані в Іраку, ані у Косово я не бачив таких бойових дій, як в Україні. Ми працювали у лікарнях, де не було таких обстрілів, як зараз в Україні. Над нашими головами не літали по 100 шахедів та ракет на день. Там було досить комфортно робити свою роботу. В Україні ж ми працюємо в умовах частих блекаутів, щоденних обстрілів і повітряної тривоги.

Ми постійно ризикуємо, бо коли йдемо в операційну, у цей час бути повітряна тривога і обстріли, але ми не йдемо в укриття, бо не можемо припинити свою роботу

Тому кожного дня, працюючи в лікарні, коли трапляється обстріл, наші хворі і ми стикаємось з великим ризиком того, що може бути, як в дитячій лікарні «Охматдиті», коли російські ракети зруйнували будівлю і вбили кількох людей. Ці війни не можна порівнювати. Україна сьогодні потерпає від значно більшої агресії ворога.

Наскільки інститут та ваші медики були готові до початку великої війни? Які найперші задачі стояли перед вами у перші дні війни?

Першого дня повномасштабної війни ми зібралися о 7-й ранку в Інституті серця. Я обдзвонив всіх. Під час наради наголосив співробітникам, що ми є лікарями, тобто військовозобов'язаними, нам, насамперед, треба організувати роботу нашої лікарні, враховуючи умови війни. Ми організували хірургічний процес. Приймали поранених цивільних і військових. З підвалу зробили повноцінне бомбосховище. Розуміючи, що можемо втратити зв'язок, електрику і опалення, купили декілька генераторів. Щоб мати альтернативне водопостачання, на території пробурили свердловину. Організували власне опалення на деревяній стружці. Перейшли на автономну котельню, щоб не залежати від центральної. У перші дні дістали два Starlink і забезпечили собі альтернативний зв'язок. Жили в повній автономізації.

Борис Тодуров: «500 людей майже три місяці жили у нас в бомбосховищі». Скриншот з відео

Також закупилися продуктами, бо в Києві перші три місяці майже не було можливості їздити по місту. Зранку 24 лютого я на швидкій їздив по магазинах, які ще працювали. Купували хліб, продукти, які можна було дістати. 500 людей майже три місяці жили у нас в бомбосховищі. Це були наші пацієнти, які вже не могли нікуди поїхати, співробітники з родинами та домашніми тваринами.

Ми намагалися всім дати притулок. До нас навіть привозили дітей з Сумського дитячого будинку та з інших областей. Ми забрали декількох пацієнтів з нашого Ірпінського філіалу, куди у березні зайшов ворог. Тому було не дуже легко забезпечувати харчування, опалення і водопостачання, але ми справились. Розуміли, що наша допомога буде потрібною у ці скрутні часи. Тому зорганізувалися і жодного дня не зупинили свою роботу. На сьогодні ми повністю незалежні. Навіть якщо навколо все зупиниться, то Інститут серця працюватиме впродовж трьох місяців на повній автономізації. 

90 перших днів війни ви жили у клініці. Як це було?

Я жив на роботі і спав на дивані у своєму кабінеті. Поруч тримав автомат Калашникова, набої принесла наша тероборона. Кожен з чоловіків-співробітників мав якусь зброю. Ми були готові захищати клініку і місто. У нас був зв'язок із теробороною, і ми усвідомлювали, що якщо вже будуть бої у Києві, то ми в них братимемо участь як звичайні солдати. Ми були готові до цього і технічно, і морально. У всіх був патріотичний настрій. 

Борис Тодуров: «Навіть якщо навколо все зупиниться, то Інститут серця працюватиме впродовж трьох місяців на повній автономізації». Фото: соцмережі Тодурова

Окупанти знищили філію Інституту серця в Ірпені. Росіяни чинили звірства на Київщини і в інших регіонах — і продовжують це робити. Ви 5 років прожили у Росії. Яке коріння ненависті росіян до українців? 

Я думаю, що це ненависть не тільки до українців. Вони мають ненависть до самих себе. Вона формується з дитинства. У Росії є так звана «табірна субкультура». Якщо ви подивитесь якісь російські фільми за останні 10-15 років, то побачите, що там формується така собі ідеологія табору. Де є дозорний, «пахан», «злодій у законі». І все російське суспільство зараз побудоване саме так. 

У дитинстві разом із батьками протягом 5 років я проживав в Іркутській області Росії і відчув на собі дію цієї субкультури. Пам'ятаю, що в школі у нас були дозорні — ті, хто збирав гроші з малечі. Були бандитські угруповання, які гралися школа на школу, клас на клас. Тобто у них з дитинства сформована субкультура, яка базується на не на демократії та законі, а на силі і насильстві. І там, де можна безкарно зробити якесь насильство, росіяни це роблять. І не тільки по відношенню до інших країн, а й по відношенню до свого народу.

Я думаю, що ця субкультура формувалася ще з часів монголів, і досі Росія не стала демократичною, ліберальною і цивілізованою. Всі питання вирішуються тільки через насильство і силу

Тому мене це не дивує. Таку поведінку я бачив ще в дитинстві, коли ходив в школу, і ми розуміли, з ким маємо справу. Насправді Україна завжди добре розуміла, ким є її сусід. Тільки трішки, на жаль, ми не підготувалися. Не вкладалося ні у кого у думках, що вистачить розуму у цих людей піти великою війною і вбивати в 21-му столітті тисячі людей. Не тільки чужих, а і своїх. Заради амбіцій однієї людини, яка є не дуже здоровою психічно.

Кардіохірурги Інституту мають великий досвід втручань з приводу бойових поранень. З якими проблемами до вас найчастіше звертаються військові?

Ми почали оперувати поранених ще з 2014 року. Опікувались 11-м батальйоном. Це були добровольці. Ми їздили своєю швидкою, забирали поранених військових і лікували у себе.

Борис Тодуров під час поїздки на Донбас, 2015 р. Фото: соцмережі Тодурова

З початком широкомасштабної війни ми продовжили цю роботу і досі оперуємо поранених у серце, судини, грудну клітину. І не тільки у себе. Ми їздимо у військові шпиталі і там теж проводимо оперативні втручання. Нещодавно були у Харківському госпіталі. У військового було важке поранення аорти і легень. Ми брали з собою апарат штучного кровообігу — відкрили аорту, забрали уламки. Врятували хлопцю життя. Згодом забрали його до себе, і він у нас пройшов реабілітацію.

Загалом, сотні поранених пройшли за ці три роки через наш інститут. Маю велику колекцію металевих уламків, шрапнелі куль, які ми дістали із серця, великих судин, легень, із грудної порожнини

У перші дні війни з Бучі нам привозили  цивільних людей. Думаю, що ми не найактивніші хірурги. Звичайно, що військові госпіталі і загальні хірурги, нейрохірурги зробили набагато більше операцій. Вони прооперували тисячі людей. Взагалі-то лікарі зробили свою справу в цій війні. Вистояли, не поїхали нікуди, а продовжують рятувати людей. І, звичайно, що роблять все можливе, щоб поранені не стали інвалідами.

Скільки операцій ви зробили за всю вашу діяльність? 

Я не знаю, скільки їх точно на сьогодні, але рік тому цифра становила 15000 операцій — за 38 років моєї хірургічної діяльності.

Якою була ваша перша пересадка серця?

Першу пересадку серця в Україні мені довелось зробити з моїми колегами ще в 2001 році. Тоді ще не було умов і такого гарного закону про трансплантацію, як є на сьогодні. Не було й бюджету на це. Ми робили все за свої гроші. Тоді, у 2000-х роках, ми зробили чотири трансплантації. Деякі наші пацієнти прожили 16-17 років. Ну, а на сьогодні ми вже зробили 110 трансплантацій тільки за останні три роки, включаючи 10 трансплантацій дітям. Нещодавно ми зробили першу в нашому інституті трансплантацію легень. Досить вдало. Наша пацієнтка йде на поправку. Того ж дня ми зробили ще три пересадки серця — восьмирічному хлопчику, мамі п'ятьох дітей і молодому чоловіку. Ми продовжуємо досить вдало нашу трансплантологічну програму.

2024-го року провели 29 трансплантацій серця без жодного летального випадку — всі вижили і в гарному стані. Ми дуже пишаємося такими результатами

Думаю, що навіть в західних країнах сьогодні жодна клініка не може сказати, що за рік не втратили жодного хворого після пересадки серця. Тому ми ділимося досвідом із закордонними колегами, багато навчаємося, читаємо лекції і робимо презентації на конференціях.

Що відбувається в області трансплатології під час війни? 

Під час війни не просто працювати всім. Але з 2019 року, коли був ухвалений новий закон, почалося нормальне фінансування, й організувати трансплантаційну координацію по всій країні стало простіше.

Борис Тодуров під час транспортування органів для трансплантації. Фото: соцмережі Тодурова

Ми прогресуємо щороку і збільшуємо кількість операцій на 20-30%. Загалом, не тільки ми, а й декілька транспланталогічних центрів в Україні розвиваються досить швидко.

На сьогодні ми входимо в європейське медичне поле з досить розвинутою трансплантологією. Це стосується трансплантації нирок, печінки, серця, легень,  підшлункової залози, клітин кісткового мозку

Тобто в Україні майже всі напрямки трансплантології розвиваються активно і результативно. Попри війну й часом брак грошей і кадрів, ми працюємо.

Вас запрошували робити операції до багатьох країн світу. Які поїздки найбільше запам’яталися? 

Перша моя поїздка за кордон була в 1999 році в Єгипет, де ми оперували новонароджених дітей. Багато дитячих операцій я зробив в Азербайджані. В Грузії ми зробили перші операції в місті Батумі. За перші 100 складних операцій я став почесним жителем міста. Також оперував в Узбекистані — у Ташкенті і Самарканді. Перед повномасштабною війною ми були у Душанбе (Таджикістан) і Ісламабаді (Пакистан). Підписали угоду про співпрацю, але війна зруйнувала наші плани. Також оперував в Іраку під час війни в 2004 році. Під час війни у Косово, у 2005 році, ми забирали дітей з Пріштіни. Кожна країна по-своєму запам’яталася. Грузія і країни Середньої Азії були дуже гостинні. Нас гарно приймали, і там ми оперували найскладніші випадки. Кожна країна цікава, і в кожній країні є свої особливості, але завжди важко оперувати в чужих стінах.

Борис Тодуров з польськими кардіохірургами під час міжнародної конференції у Києві, 2019 р. Фото: приватний архів

Ви також налагодили співпрацю із польськими колегами. У чому вона полягає? 

Співпраця із польськими колегами триває багато років. Із того часу, коли ми познайомилися із професором Зембалою в Забже. Співпраця дуже плідна, багаторічна, і ми знайомі майже з усіма провідними кардіохірургами Польщі.

Борис Тодуров разом з польським кардіохірургом, професором Зембалою, 2017р. Фото: приватний архів

Обмінюємося досвідом і консультуємо наших важких пацієнтів з трансплантологами у Польщі. Ми також розробляємо нові методи механічного серця і спілкуємося щодо реєстрації польських приладів механічних сердець в Україні. Я мав декілька доповідей на польському кардіологічному клубі торік і на міжнародних конгресах у Польщі. 

Як лікар Тодуров знімає стрес? Що допомагає відновлювати сили?

Для мене найкращий шлях аби переключитися і зняти стрес — робити щось своїми руками. У мене є маленька майстерня на дачі, де я збираю цікаві шматочки деревини з гарною структурою і роблю невеличкі вироби — стаканчики, цукернички, шкатулки для прикрас, вази. Все це потім дарую своїм друзям. Це моє улюблене хобі. Зазвичай ним займаюся взимку, а влітку проводжу час у своєму невеличкому саду на дачі. Дуже люблю садівництво.

Наше інтерв’ю виходить у період новорічних свят — яку з ваших операцій ви могли б назвати справжнім дивом?

Останнім часом я зазвичай оперую надскладні операції. Пишаюся операцією, яку зробив 6-річній Соломії із трансплантації серця. Це, на мою думку, було найважливіше досягнення у моїй практиці, коли ми зробили трансплантацію саме цій маленькій дівчинці. Це була перша дитяча трансплантація в Україні.

Борис Тодуров з дівчинкою, якій було зроблено пересадку серця. Фото: приватний архів

Ну, і ще більш складною була перша у нашому інституті операція із трансплантації легень. Її ми зробили Маргариті — мамі п’ятьох дітей. Це була надскладна операція, яка тривала майже 10 годин. Пацієнтка вижила, проходить реабілітацію і це, на мою думку, справжнє диво. Жінка вижила і зараз ми радіємо разом із нею. На мою думку, кожна трансплантація — не просто операція чи методика лікування пацієнтів. Це справжнє диво.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress