Ексклюзив
20
хв

Очільник Інституту серця Борис Тодуров: «Кожна трансплантація — не просто операція. Це справжнє диво»

«Лише за останні три роки ми зробили 110 трансплантацій серця, включаючи 10 пересадок дітям», — Борис Тодуров про трансплантацію під час війни, порятунок військових та «омолоджені» хвороби серця

Наталія Жуковська

Борис Тодуров, директор Інституту серця

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Борис Тодуров — член-кореспондент Національної академії медичних наук України, доктор медичних наук, професор та заслужений лікар України. Він вже 17 років очолює Інститут серця, який раніше мав назву Київський міський центр серця. Провів понад 15 тисяч операцій. 2001-го року вперше в Україні здійснив трансплантацію серця людини. А у 2016 році разом з німецьким професором Крістофом Шмідом провів першу в Україні операцію з імплантації механічного серця.  

Наталія Жуковська: Пане Борисе, наскільки війна омолодила хвороби серця? 

Борис Тодуров: Війна — це завжди великий стрес для всіх. Особливо така жорстока війна, яка триває в Україні, із постійними щоденними обстрілами. Хронічний стрес викликає судинні і серцеві захворювання. І зараз ми бачимо, що досить молоді люди — до сорока років — вже приїжджають до нас з інфарктом, кардіоміопатіями та із іншими хворобами. Тому сьогодні впевнено можна говорити, що війна суттєво омолодила хвороби серця. 

Борис Тодуров в операційній. Фото: приватний архів

Які найчастіше хвороби серця траплялись за останні три роки — роки повномасштабного вторгнення?

Найчастіше зараз зустрічається ішемічна хвороба серця, бо збільшились фактори ризику для неї. Ідеться про артеріальну гіпертензію, ожиріння, цукровий діабет, куріння, підвищений рівень холестерину, високий артеріальний тиск, стрес — всі ці фактори зараз присутні у молодих людей. Особливо у тих, які перебувають на передній. Сукупність таких факторів ризику призводить до того, що наявні у людини  спадкові захворювання можуть загостритисяі і розвиватися набагато раніше, ніж за нормальних умов.  

Ви були на двох війнах — у Косові та в Іраку, а тепер вам доводиться працювати вдома — під час війни РФ в Україні. Які паралелі могли би провести між тим, що бачили? В яких умовах вам доводилося працювати?

Ані в Іраку, ані у Косово я не бачив таких бойових дій, як в Україні. Ми працювали у лікарнях, де не було таких обстрілів, як зараз в Україні. Над нашими головами не літали по 100 шахедів та ракет на день. Там було досить комфортно робити свою роботу. В Україні ж ми працюємо в умовах частих блекаутів, щоденних обстрілів і повітряної тривоги.

Ми постійно ризикуємо, бо коли йдемо в операційну, у цей час бути повітряна тривога і обстріли, але ми не йдемо в укриття, бо не можемо припинити свою роботу

Тому кожного дня, працюючи в лікарні, коли трапляється обстріл, наші хворі і ми стикаємось з великим ризиком того, що може бути, як в дитячій лікарні «Охматдиті», коли російські ракети зруйнували будівлю і вбили кількох людей. Ці війни не можна порівнювати. Україна сьогодні потерпає від значно більшої агресії ворога.

Наскільки інститут та ваші медики були готові до початку великої війни? Які найперші задачі стояли перед вами у перші дні війни?

Першого дня повномасштабної війни ми зібралися о 7-й ранку в Інституті серця. Я обдзвонив всіх. Під час наради наголосив співробітникам, що ми є лікарями, тобто військовозобов'язаними, нам, насамперед, треба організувати роботу нашої лікарні, враховуючи умови війни. Ми організували хірургічний процес. Приймали поранених цивільних і військових. З підвалу зробили повноцінне бомбосховище. Розуміючи, що можемо втратити зв'язок, електрику і опалення, купили декілька генераторів. Щоб мати альтернативне водопостачання, на території пробурили свердловину. Організували власне опалення на деревяній стружці. Перейшли на автономну котельню, щоб не залежати від центральної. У перші дні дістали два Starlink і забезпечили собі альтернативний зв'язок. Жили в повній автономізації.

Борис Тодуров: «500 людей майже три місяці жили у нас в бомбосховищі». Скриншот з відео

Також закупилися продуктами, бо в Києві перші три місяці майже не було можливості їздити по місту. Зранку 24 лютого я на швидкій їздив по магазинах, які ще працювали. Купували хліб, продукти, які можна було дістати. 500 людей майже три місяці жили у нас в бомбосховищі. Це були наші пацієнти, які вже не могли нікуди поїхати, співробітники з родинами та домашніми тваринами.

Ми намагалися всім дати притулок. До нас навіть привозили дітей з Сумського дитячого будинку та з інших областей. Ми забрали декількох пацієнтів з нашого Ірпінського філіалу, куди у березні зайшов ворог. Тому було не дуже легко забезпечувати харчування, опалення і водопостачання, але ми справились. Розуміли, що наша допомога буде потрібною у ці скрутні часи. Тому зорганізувалися і жодного дня не зупинили свою роботу. На сьогодні ми повністю незалежні. Навіть якщо навколо все зупиниться, то Інститут серця працюватиме впродовж трьох місяців на повній автономізації. 

90 перших днів війни ви жили у клініці. Як це було?

Я жив на роботі і спав на дивані у своєму кабінеті. Поруч тримав автомат Калашникова, набої принесла наша тероборона. Кожен з чоловіків-співробітників мав якусь зброю. Ми були готові захищати клініку і місто. У нас був зв'язок із теробороною, і ми усвідомлювали, що якщо вже будуть бої у Києві, то ми в них братимемо участь як звичайні солдати. Ми були готові до цього і технічно, і морально. У всіх був патріотичний настрій. 

Борис Тодуров: «Навіть якщо навколо все зупиниться, то Інститут серця працюватиме впродовж трьох місяців на повній автономізації». Фото: соцмережі Тодурова

Окупанти знищили філію Інституту серця в Ірпені. Росіяни чинили звірства на Київщини і в інших регіонах — і продовжують це робити. Ви 5 років прожили у Росії. Яке коріння ненависті росіян до українців? 

Я думаю, що це ненависть не тільки до українців. Вони мають ненависть до самих себе. Вона формується з дитинства. У Росії є так звана «табірна субкультура». Якщо ви подивитесь якісь російські фільми за останні 10-15 років, то побачите, що там формується така собі ідеологія табору. Де є дозорний, «пахан», «злодій у законі». І все російське суспільство зараз побудоване саме так. 

У дитинстві разом із батьками протягом 5 років я проживав в Іркутській області Росії і відчув на собі дію цієї субкультури. Пам'ятаю, що в школі у нас були дозорні — ті, хто збирав гроші з малечі. Були бандитські угруповання, які гралися школа на школу, клас на клас. Тобто у них з дитинства сформована субкультура, яка базується на не на демократії та законі, а на силі і насильстві. І там, де можна безкарно зробити якесь насильство, росіяни це роблять. І не тільки по відношенню до інших країн, а й по відношенню до свого народу.

Я думаю, що ця субкультура формувалася ще з часів монголів, і досі Росія не стала демократичною, ліберальною і цивілізованою. Всі питання вирішуються тільки через насильство і силу

Тому мене це не дивує. Таку поведінку я бачив ще в дитинстві, коли ходив в школу, і ми розуміли, з ким маємо справу. Насправді Україна завжди добре розуміла, ким є її сусід. Тільки трішки, на жаль, ми не підготувалися. Не вкладалося ні у кого у думках, що вистачить розуму у цих людей піти великою війною і вбивати в 21-му столітті тисячі людей. Не тільки чужих, а і своїх. Заради амбіцій однієї людини, яка є не дуже здоровою психічно.

Кардіохірурги Інституту мають великий досвід втручань з приводу бойових поранень. З якими проблемами до вас найчастіше звертаються військові?

Ми почали оперувати поранених ще з 2014 року. Опікувались 11-м батальйоном. Це були добровольці. Ми їздили своєю швидкою, забирали поранених військових і лікували у себе.

Борис Тодуров під час поїздки на Донбас, 2015 р. Фото: соцмережі Тодурова

З початком широкомасштабної війни ми продовжили цю роботу і досі оперуємо поранених у серце, судини, грудну клітину. І не тільки у себе. Ми їздимо у військові шпиталі і там теж проводимо оперативні втручання. Нещодавно були у Харківському госпіталі. У військового було важке поранення аорти і легень. Ми брали з собою апарат штучного кровообігу — відкрили аорту, забрали уламки. Врятували хлопцю життя. Згодом забрали його до себе, і він у нас пройшов реабілітацію.

Загалом, сотні поранених пройшли за ці три роки через наш інститут. Маю велику колекцію металевих уламків, шрапнелі куль, які ми дістали із серця, великих судин, легень, із грудної порожнини

У перші дні війни з Бучі нам привозили  цивільних людей. Думаю, що ми не найактивніші хірурги. Звичайно, що військові госпіталі і загальні хірурги, нейрохірурги зробили набагато більше операцій. Вони прооперували тисячі людей. Взагалі-то лікарі зробили свою справу в цій війні. Вистояли, не поїхали нікуди, а продовжують рятувати людей. І, звичайно, що роблять все можливе, щоб поранені не стали інвалідами.

Скільки операцій ви зробили за всю вашу діяльність? 

Я не знаю, скільки їх точно на сьогодні, але рік тому цифра становила 15000 операцій — за 38 років моєї хірургічної діяльності.

Якою була ваша перша пересадка серця?

Першу пересадку серця в Україні мені довелось зробити з моїми колегами ще в 2001 році. Тоді ще не було умов і такого гарного закону про трансплантацію, як є на сьогодні. Не було й бюджету на це. Ми робили все за свої гроші. Тоді, у 2000-х роках, ми зробили чотири трансплантації. Деякі наші пацієнти прожили 16-17 років. Ну, а на сьогодні ми вже зробили 110 трансплантацій тільки за останні три роки, включаючи 10 трансплантацій дітям. Нещодавно ми зробили першу в нашому інституті трансплантацію легень. Досить вдало. Наша пацієнтка йде на поправку. Того ж дня ми зробили ще три пересадки серця — восьмирічному хлопчику, мамі п'ятьох дітей і молодому чоловіку. Ми продовжуємо досить вдало нашу трансплантологічну програму.

2024-го року провели 29 трансплантацій серця без жодного летального випадку — всі вижили і в гарному стані. Ми дуже пишаємося такими результатами

Думаю, що навіть в західних країнах сьогодні жодна клініка не може сказати, що за рік не втратили жодного хворого після пересадки серця. Тому ми ділимося досвідом із закордонними колегами, багато навчаємося, читаємо лекції і робимо презентації на конференціях.

Що відбувається в області трансплатології під час війни? 

Під час війни не просто працювати всім. Але з 2019 року, коли був ухвалений новий закон, почалося нормальне фінансування, й організувати трансплантаційну координацію по всій країні стало простіше.

Борис Тодуров під час транспортування органів для трансплантації. Фото: соцмережі Тодурова

Ми прогресуємо щороку і збільшуємо кількість операцій на 20-30%. Загалом, не тільки ми, а й декілька транспланталогічних центрів в Україні розвиваються досить швидко.

На сьогодні ми входимо в європейське медичне поле з досить розвинутою трансплантологією. Це стосується трансплантації нирок, печінки, серця, легень,  підшлункової залози, клітин кісткового мозку

Тобто в Україні майже всі напрямки трансплантології розвиваються активно і результативно. Попри війну й часом брак грошей і кадрів, ми працюємо.

Вас запрошували робити операції до багатьох країн світу. Які поїздки найбільше запам’яталися? 

Перша моя поїздка за кордон була в 1999 році в Єгипет, де ми оперували новонароджених дітей. Багато дитячих операцій я зробив в Азербайджані. В Грузії ми зробили перші операції в місті Батумі. За перші 100 складних операцій я став почесним жителем міста. Також оперував в Узбекистані — у Ташкенті і Самарканді. Перед повномасштабною війною ми були у Душанбе (Таджикістан) і Ісламабаді (Пакистан). Підписали угоду про співпрацю, але війна зруйнувала наші плани. Також оперував в Іраку під час війни в 2004 році. Під час війни у Косово, у 2005 році, ми забирали дітей з Пріштіни. Кожна країна по-своєму запам’яталася. Грузія і країни Середньої Азії були дуже гостинні. Нас гарно приймали, і там ми оперували найскладніші випадки. Кожна країна цікава, і в кожній країні є свої особливості, але завжди важко оперувати в чужих стінах.

Борис Тодуров з польськими кардіохірургами під час міжнародної конференції у Києві, 2019 р. Фото: приватний архів

Ви також налагодили співпрацю із польськими колегами. У чому вона полягає? 

Співпраця із польськими колегами триває багато років. Із того часу, коли ми познайомилися із професором Зембалою в Забже. Співпраця дуже плідна, багаторічна, і ми знайомі майже з усіма провідними кардіохірургами Польщі.

Борис Тодуров разом з польським кардіохірургом, професором Зембалою, 2017р. Фото: приватний архів

Обмінюємося досвідом і консультуємо наших важких пацієнтів з трансплантологами у Польщі. Ми також розробляємо нові методи механічного серця і спілкуємося щодо реєстрації польських приладів механічних сердець в Україні. Я мав декілька доповідей на польському кардіологічному клубі торік і на міжнародних конгресах у Польщі. 

Як лікар Тодуров знімає стрес? Що допомагає відновлювати сили?

Для мене найкращий шлях аби переключитися і зняти стрес — робити щось своїми руками. У мене є маленька майстерня на дачі, де я збираю цікаві шматочки деревини з гарною структурою і роблю невеличкі вироби — стаканчики, цукернички, шкатулки для прикрас, вази. Все це потім дарую своїм друзям. Це моє улюблене хобі. Зазвичай ним займаюся взимку, а влітку проводжу час у своєму невеличкому саду на дачі. Дуже люблю садівництво.

Наше інтерв’ю виходить у період новорічних свят — яку з ваших операцій ви могли б назвати справжнім дивом?

Останнім часом я зазвичай оперую надскладні операції. Пишаюся операцією, яку зробив 6-річній Соломії із трансплантації серця. Це, на мою думку, було найважливіше досягнення у моїй практиці, коли ми зробили трансплантацію саме цій маленькій дівчинці. Це була перша дитяча трансплантація в Україні.

Борис Тодуров з дівчинкою, якій було зроблено пересадку серця. Фото: приватний архів

Ну, і ще більш складною була перша у нашому інституті операція із трансплантації легень. Її ми зробили Маргариті — мамі п’ятьох дітей. Це була надскладна операція, яка тривала майже 10 годин. Пацієнтка вижила, проходить реабілітацію і це, на мою думку, справжнє диво. Жінка вижила і зараз ми радіємо разом із нею. На мою думку, кожна трансплантація — не просто операція чи методика лікування пацієнтів. Це справжнє диво.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Почнемо з факту: президент Кароль Навроцький відмовився підписати поправку закону про допомогу громадянам України. Він обґрунтував вето, серед іншого, вимогою, щоб допомога 800+ була доступною лише тим українським сім'ям, де один з батьків працює в Польщі. Він також анонсував власний законопроєкт: продовження шляху до громадянства до 10 років, збільшення покарання за нелегальний перетин кордону до 5 років в'язниці та додавання до закону гасла «стоп бандеризму». Водночас він поставив під сумнів положення щодо доступу біженців до медичного обслуговування.

Вчора — обійми, побажання найкращих результатів президенту Володимиру Зеленському, заяви про «непохитну солідарність з Україною, яка бореться за виживання». Сьогодні — вето на законопроєкт, який мав продовжити захист і уточнити питання підтримки дітей. Спочатку конфеті, потім — молоток. Це не політика держави з історією боротьби за «вашу і нашу свободу», це не Європа. Це шоу: посмішка на камери, палиця у закони, цинізм у діях. І все це — наступного дня після Дня Незалежності України.

Суть прийому проста: замінити слово «солідарність» словом «умовно». «Допомога — так, але за умови, що батько/мати працює». Наче 800+ — це корпоративний бонус, а не допомога на дитину. Дитина не може бути алгоритмом для перевірки податкової декларації. Дитина — не «бенефіціар на випробувальний період».

Символічне зіткнення — вчорашні «вітання» і сьогоднішнє «але» — це не випадковість. Це метод: спочатку жест на адресу сусіда, потім — жест до електорату. Гравітація очевидна: сповзання до страху, підозри, образи

Я не буду тут нічого «обговорювати». Немає потреби. Але просто почитайте, що відбувається в серцях наших українських друзів:

  • Хочеться поплакатися щодо вета, хто має статус UKR, які у вас плани?*
  • Заберіть мене із собою, куди б ви не їхали. Я не хочу залишатися тут сама. (...) мені дуже важко психологічно.
  • Хочу підтримати морально та обійняти подумки. Це просто скотство. Інших слів немає.

Цей цинізм працює в реальному житті. Не в мемах. Не в студії. У подорожах, школах, у планах на вересень. У відчутті, що все, що якимось чином вдалося зібрати докупи за останні два роки, можна зруйнувати з трибуни однією фразою, після якої людина знову відчуває, ніби земля вислизає з-під ніг.

  • Ми були в Празі, я зробила дитині подарунок на день народження. Було так добре, ніхто не шеймив нас на вулиці за українську мову. Повертаємося додому – відкриваю новини, бо свідомо нічого не читала до цього, а тут таке.

Йдеться не про «доброту чехів» проти «відсутності доброти поляків». Йдеться про те, чи може держава бути передбачуваною в кризовій ситуації. Чи здатний уряд сказати правду простим реченням: «Так, статус захисту буде продовжено відповідно до європейського рішення. Так, ми не каратимемо дітей за те, що вони не працевлаштовують своїх батьків. Так, ми не будемо розпалювати війну пам’яті».

Натомість — оголошення пакету «очищення»: суворіші покарання, довший шлях до громадянства, гасла про «бандерівську ідеологію», кинуті в дебати, як сірник у суху траву. Це не захист польської пам’яті. Це розпалювання вогню на складі боєприпасів російської пропаганди. Не потрібно бути стратегом, щоб зрозуміти, що чим менше ми говоримо про російську агресію і чим більше ми говоримо про «символи», тим краще для Кремля і гірше для справжньої, щоденної польсько-української співпраці.

У нормальному світі, якщо ми взагалі пам’ятаємо, як він виглядає, соціальні закони працюють за двома головними принципами: забезпечують передбачуваність і захищають найвразливіших. Саме це будує довіру

Тут, зараз, ми робимо навпаки: заплутуємо й перекладаємо витрати на сім’ї. Ще раз: сім’ї, а не «систему».

  • У мене службова поїздка 22 вересня, і якщо не буде статусу, як мені повертатися, якщо його не продовжать до 30-го? Маю повертатися 3 вересня.
  • Чорний гумор: Залиш нам хоча б ключі й адресу, щоб ми потім могли переслати тобі твої речі. З 22 по 30 вересня ми ще тут будемо.
  • Якщо не подовжать, є ризик, що ми з дитиною опинимося по різні боки кордону.

Це мова реальної невизначеності. Чорний гумор, бо як інакше тримати нерви під контролем? І водночас — спроба раціоналізації, пошук ґрунту під ногами:

  • Не нагнітайте. Зі статусом все точно буде гаразд. Вони не можуть окремо від інших країн анулювати його.
  • Польща не може самостійно скасувати статус тимчасового захисту, оскільки він надається відповідно до європейського законодавства, а не лише польського.

Звісно. Але це не вирішує проблему довіри. Бо довіра не закінчується фразою «вони змушені». Люди повинні планувати: подорожі, школу, навчання, роботу, житло, терапію для дитини після травми. Довіра — це відчуття, що держава раптом не увімкне режим «шоу» і не ризикне чиїмось вереснем, щоб додати собі пунктик у опитуваннях.

А під цим, глибше — щось ще важче: відчуття зради. Бо вибір Польщі часто був не за розрахунком. Він був від щирого серця.

  • Зараз думаю, що це було ідіотське рішення — зупинитися в Польщі. Дитина вивчила польську з метою вступу до університету, бо в Україні вона в останньому класі. А я не бачу в цьому вже хорошої ідеї. Краще б вона вивчила англійську/німецьку. Бо ця антиукраїнська тема — майже в усіх таборах, усі змагалися, хто створить гірші умови. Мені так шкода всього цього, бо я обрала Польщу з любові, а не з розрахунку — Ірландія/Німеччина/Великобританія. Але любов виявилась нерозділеною.

Це речення має висіти над кожним столом, де сьогодні хтось планує «корекцію курсу». Не тому, що ми маємо всіх у всьому задовольняти. А тому, що держава, яка роками повторює, що є лідером солідарності, не може грати в гру «вчора квіти, а сьогодні — м'яка депортація».

Звернімо увагу на ще одне поєднання: «охорони здоров'я» і «гостей». Тут йдеться не про нібито чиїсь «переваги». Йдеться про реальну реформу системи, щоб черги стали коротшими для всіх — поляків і українців, — бо всі стоять в одній черзі до сімейного лікаря, і єдина різниця — це кількість лікарів і фінансування, а не походження пацієнта. Інакше замість державної політики ми створюємо суспільний розкол.

Гарна політика, особливо під час кризи, менш ефектна, ніж мріють політики. Вона складається з нудних, конкретних рішень: запровадити європейський захист до 4 березня 2026 року без медійних зигзагів; чітко написати, що допомога на дітей не залежить від коливань на ринку праці батьків; і нарешті припинити підганяти поточну політику під війну пам'яті. Історію не вирішують пресконференції. Історію не роблять припискою «стоп» у законі. Історію вивчають, передають і зцілюють через освіту, архіви, діалог, а не підкидаючи чергову гранату в дебатах.

Чи можна дозволити тут собі краплю іронії? Хіба такої: якби цинізм мав PR-відділ, він би сьогодні написав комюніке: «Турбуючись про соціальну справедливість, ми спрощуємо життя: позбавляємо страху і даємо ясність». Тільки ж єдине, що сьогодні отримали українські біженці в Польщі, — це саме страх і невизначеність.

Ось міра польської держави і її президента. Не в словах гімну. А в тому, що через день після святкування Дня Незалежності України хтось досі не знає, чи повернеться з дитиною додому. І в тому, чи хтось інший — маючи владу — визнає, що його завданням є позбавити цього страху, а не створювати його.

*Висловлювання анонімізовано заради безпеки героїнь. Як нам уже відомо, в Польщі нічого не відомо.

‍Текст передруковано з порталу Onet.pl

20
хв

День сорому після Дня Незалежності: інструкція з цинізму

Єжи Вуйцік

Дорогі українські друзі!

Щиро вітаю вас з Днем Незалежності України! 24 серпня 1991 року ви досягли великої мети, за яку ваші предки боролися і якої прагнули протягом довгих століть — ви отримали незалежність і власну державу. Я радий і пишаюся тим, що першими у світі — 2 грудня 1991 року — незалежність України визнали дві держави: Канада і Польща.

Дев'яності роки минулого століття в нашій частині Європи були складними, і події в різних країнах розвивалися різними шляхами — залежно від минулої історії, місцевих політичних умов, мрій і прагнень громадян, а іноді й від щасливого чи нещасливого випадку. Не всім народам вдалося без проблем «подолати минуле», як висловився у назві своєї книги про історію України видатний український історик Ярослав Грицак. Для вас, українські друзі, доля не шкодувала труднощів, а згодом послала найгірше — збройну навалу сусіда й жахливу війну.

Вже понад три роки моє серце крається спостерігати за перебігом вашої героїчної боротьби. В яку і сам, в міру снаги, я намагаюсь внести свою скромну лепту. 

З початку повномасштабної війни я бачу в цій трагедії також шанс для обох наших народів на краще майбутнє, тіснішу єдність із Заходом заради співпраці й безпеки, дружні стосунки між нашими країнами й людьми, які в них живуть

Спочатку розвиток подій дозволяв думати, що мої сподівання збуваються, про що свідчили численні приклади. На жаль, останнім часом я розумію, що попереду ще довгий шлях.

Війна затягується, Збройні Сили України й мешканці країни платять найвищу ціну — життям, кров’ю, знищеними й зруйнованими будинками й містами. Але затяжну війну відчуває й агресор — його економіка слабшає і стоїть на порозі серйозної кризи, яка може підірвати основи його здатності продовжувати війну. Тому він кидає величезні сили й засоби на пропаганду, яку сміливо можна назвати гібридною війною, що ведеться в кіберпросторі, у ЗМІ, залах парламентів і на засіданнях урядів, а також — на вулицях. Терористична держава намагається залякувати, підкупляти, привертати на свій бік усіма способами політиків і громадян країн, які надають Україні допомогу. Вона підтримує радикальні, переважно схильні до фашизму громадські рухи й політичні партії, підкидає їм брехливі псевдоаргументи, руйнує почуття єдності з українцями, нацьковує на біженців. Приклади та наслідки такої діяльності видно скрізь: у США, Німеччині, Угорщині, Словаччині, Чехії. На жаль, також і в Польщі. 

Гнів і обурення викликає той факт, що лунають голоси проти продовження допомоги Україні й людям, які знайшли в нашій країні притулок від війни. Переконано запевняю вас, українські друзі, що серед поляків у вас, як і раніше, є величезна кількість прихильних людей

Про це свідчать опитування й результати останніх президентських виборів, які, на жаль, хоч і з незначною більшістю, виграв кандидат, підтриманий угрупованнями проросійських ксенофобів. Чимало й прикладів мужніх волонтерів, які продовжують організовувати збори коштів на допомогу й особисто передають Україні закуплене обладнання воїнам ЗСУ або цивільним майже на самій передовій, під дронами ворога над головою. Багато є й тих, хто обрав спільну службу з воїнами ЗСУ — як у якості польових медиків, так і у збройних формуваннях. Спільна боротьба «за вашу і нашу свободу» й пролита кров єднає, цементує дружбу. Це добре. Нехай ця дружба триває вічно. Разом ми — сила.

З нагоди Дня Незалежності України я хочу звернутися до вас, перефразовуючи слова українського гімну:

Ще не вмерла України ні слава, ні воля,
Ще вам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть ваші воріженьки, як роса на сонці,
Запануєте й ви, браття, у своїй сторонці.

Все одно буде Україна! Слава Україні!

Адам Туз

20
хв

Наш шанс подолати минуле

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Микола Кулеба: «Росіяни не мають наміру повертати українських дітей. Бо кожна врятована дитина — свідок їхнього воєнного злочину»

Ексклюзив
20
хв

Післясмак Аляски: чи справді це виграш Росії і які нові пастки з'явились для України і Європи

Ексклюзив
20
хв

Докази для Гааги: як український журналіст документує злочини росіян в Україні

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress