Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Людмила Гусейнова — правозахисниця, активна учасниця громадської організації SEMA Україна, очільниця ГО «Нумо,сестри!» і номінантка цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». У 2014-му жінка працювала інженеркою з техніки безпеки на птахофермі у Новоазовську на Донеччині. З початком війни допомогала розселяти переселенців, опікувалась дітьми з розформованого дитячого інтернату та допомагала українським військовим, які боронили у ті роки Маріуполь. У 2019 через її проукраїнську позицію та доноси колег, жінку арештували і відвезли в «Ізоляцію». Згодом перевели у Донецьке СІЗО. 17 жовтня 2022 року Гусейнову звільнили у рамках «жіночого обміну». Сьогодні правозахисниця допомагає постраждалим від сексуального насилля колишнім цивільним бранкам, а також підтримує тих жінок, котрі досі перебувають у російській неволі або в окупації.
Сексуальне насильство — найдешевша можливість подавити спротив
Наталія Жуковська: Після повернення з полону 17 жовтня 2022 року ви на високому рівні, зокрема і під час закордонних відряджень, активно займаєтеся звільнення цивільних заручників. Чи достатньо Україна та світ роблять для цього?
Людмила Гусейнова: На мою думку, для звільнення цивільних полонених недостатньо робить і світ, і Україна. Абсолютно нічого не робиться, щоб хоч якось сприяти цивілізованим умовам їхнього утримання. Війна триває з 2014 року. Про тих, хто був заарештований на її початку, тільки зараз почали згадувати, тому що ми про це постійно говоримо, де тільки є можливість. Це те, чим я особисто переймаюся. У неволі перебувають жінки з незаконними вироками у 10-15 років лише за те, що вони є громадянками України. Ці жінки мають маленьких дітей. Уявіть, коли заарештували Наталку Власову, її донечці було чотири роки. Нещодавно я спілкувалася з цією дитиною. Вона пам'ятає маму лише по фото. Саму ж Наталку вивезли з Донецька до Ростова, звинуватили у тероризмі й шпигунстві та засудили до 18 років.
Є ще одна цивільна бранка, Світлана Головань, яку з 2019 року утримують у Сніжному Донецької області. Її заарештовували на очах у двох маленьких донечок. Молодшій було чотири роки, старшій — 7. При них росіяни проводили обшук, били їхню маму, забрали навіть дитячі телефони. Світлану засудили на 10,5 років за шпигунство, а її діти проживають з колишнім чоловіком, зі своїм батьком, у Німеччині. Він має іншу жінку, яка їх виховує, і котру вони називають мамою. Це страшна трагедія як для самої Світлани, так і для її дітей. І таких випадків дуже багато. Найстрашніше те, що ми постійно отримуємо нові свідчення про арешти українців. Нещодавно стало відомо про 62-річну Олену Григоренко. Її заарештували на Луганщині і засудили на 15 років за те, що начебто передавала синові, котрий мешкає в Естонії, інформацію про переміщення військ РФ. Насправді вона з ним просто спілкувалася телефоном.
Як, на вашу думку, світ має реагувати на утримання Росією цивільних полонених?
Насамперед світ мав би притягувати Росію до відповідальності.
Ми ж маємо кричати світу і запитувати: «Як ви можете мати справу з країною-терористкою, котра навіть відносно цивільного населення вчиняє страшні злочини?»
Світ не знає про всі кричущі випадки. Я даю численні інтерв'ю, і це дуже травмує, бо ти щоразу переживаєш все по-новому. Єдина умова, коли я погоджуюсь на інтерв'ю, ми будемо говорити про тих дівчат, котрі зараз у полоні. Ця інформація має розповсюджуватися світом усіма можливими способами.
Про яку кількість цивільних бранців зараз може йти мова?
Ми досі не маємо реєстру цивільних полонених. Різні звучать цифри — від 16 до 20 тисяч осіб. Але точної кількості ніхто не назве. Бо якщо раз за пів року звільняється кілька цивільних, то на їхнє місце арештовують десятки нових. На мою думку, цифра у 16 тисяч цивільних полонених, хоч і дуже орієнтовна, але має право на існування. Інколи рідні бояться говорити про те, що їхню близьку родину заарештували. Мені відомі такі випадки, і я вмовляю їх про це говорити, не мовчати. Розповідаю, що не можна вірити російським окупантам, котрі запевняють: «Якщо будете тихо сидіти, то ми через місяць її чи його звільнимо».
Якої допомоги насамперед потребують ті, кого звільняють з полону? І чи достатньо робить держава для їхньої підтримки?
За останні два роки є величезний прогрес у наданні цієї допомоги, але однаково її замало. Не вистачає ресурсів. Обов’язково має бути психологічна допомога і певна соціалізація. Коли повертаєшся після тривалого перебування у полоні, багато речей не розумієш. Для мене, наприклад, було дивно вперше знову тримати у руках телефон, я забула, як ним користуватися. Там людина звикає до страшних умов і багато в чому себе обмежує. Я знаю дівчат, котрі виходять і бояться зайти в магазин, бо забулися як це. Мене особисто це теж дуже лякало. До того ж багато хто не знає, чим займатися далі. Та й проблеми зі здоров’ям не завжди проявляються одразу.
Перші пів року твій організм тримається ще на «тюремному ресурсі». Він розуміє, що потрібно сконцентруватися і не розслаблятися. З часом дуже стрімко все починає сипатися. І я бачу це по собі
Багато з нас мають проблеми з ногами. Я три роки не виходила з камери. Лише раз на 3-4 місяці мене, з мішком на голові, вивозили до слідчого. На жаль, не завжди держава може забезпечити повне лікування звільнених цивільних полонених. До того ж, не передбачена безкоштовна стоматологічна допомога. Для людей, котрих катували, вибивали зуби, інколи їх сточували напильником, така допомога вкрай важлива.
Величезна проблема — житло. Зазвичай, арештовані на тимчасово окупованих територіях втрачають своє помешкання. Коли ти повертаєшся і не маєш рідних, то, відповідно, і де жити невідомо. Мені після звільнення трішки допомогла племінниця. Поки вона була за кордоном, я мала можливість жити в її квартирі. Але зараз вони її продали, і ми вимушені орендувати житло за чималі гроші.
Окрім звільнення цивільних ви також займаєтеся темою сексуального насильства. Про яку кількість постраждалих від сексуального насилля може йти мова?
Конкретних цифр немає, і вам ніхто їх не надасть. Насамперед через те, що не всі люди про це готові говорити. До того ж, не всі ідентифікують себе як постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом (СНПК). На сьогодні в Україні працює пілотна програма з надання проміжних репарацій постраждалим. До неї вже звернулося понад 600 людей. Маємо 395 звернень від чоловіків, 261— жінок, 14 — від представників дітей. Відомо, що майже 400 людей зверталися в прокуратуру або правоохоронні органи з вимогою відкриття справи щодо СНПК.
Як ви вважаєте, чому сексуальне насильство досі використовують як інструмент війни?
Це найдешевша можливість подавити спротив тих, хто у полоні. Я дивилася на охоронців і слідчих, з ким вимушена була бачитися впродовж тих років неволі. Вони дуже хотіли принизити, роздавити щось людське у людині, над котрою вони зараз мають владу. Дуже багато серед цих охоронців не мають жодної освіти, соціального статусу, їм нічим хизуватися у цивільному житті. Якби не війна, ким би вони були? Ніким. А так, з автоматом у руках, одягнувши кайданки на чоловіка чи жінку, вони можуть робити з ними все, що захочуть. Утім, коли вони відчувають, що не знищили людину морально, це їх дратує.
Коли мене привозили до слідчого, то він постійно запитував: «Когда ти оскотинишься?». Для мене було важливо тримати гідність і показати, що в якому б я не була стані, щоб ти зі мною не зробив, ти не досягнеш своєї цілі
Відомо, що не кожна людина готова говорити про пережитий болючий досвід. Якою має бути система допомоги тим, хто пережив насильство? Досвід яких країн, з вашої точки зору, нам варто використовувати?
Досвід колишньої Югославії. Коли на Балканах тривали війни, то теж була велика кількість СНПК. Торік я була в Косово, де мала зустріч із Феріде Рушіті — косовською активісткою, директоркою Центру реабілітації жертв катувань. Вона говорила про те, що люди можуть звертатися за допомогою і через 5, 10, 20 років. Такі злочини не мають термінів давності. І я, завжди наголошую, що це не обов’язок постраждалої особи прийти зараз і свідчити. Це право. Коли людина буде готова, тоді і прийде.
Чим більше свідчень буде зафіксовано, тим більше світ побачить злочинів на тимчасово окупованій території України проти населення
Люди не свідчать з різних причин. У когось на окупованих територіях лишаються рідні, хтось переживає, аби не дізналися батьки, бо хвилюватимуться. Одна жінка, яка постраждала від сексуального насилля на Київщині, не розповідає про це, бо не хоче, аби знав чоловік. До того ж, наше суспільство не завжди з розумінням ставиться до цього. Особливо в маленьких містечках можуть навіть засуджувати людей, начебто ти сама винна в тому, що сталося. Це наслідки з радянських часів, коли завжди була винною людина, постраждала від сексуального насилля.
Але не завжди навіть самі постраждалі можуть ідентифікувати, що з ними відбувалося. І це стосується більшою мірою тих, хто повертається з полону, бо в нашому розумінні сексуальне насилля — це про ґвалтування. Однак це не так. СНПК — це і примусове роздягання, погрози ґвалтуванням, примус дивитися за тим, як це роблять з іншими, катування. Багато чоловіків через це проходять. А саме, коли через статеві органи пропускають електричний струм. Люди ж думають, що це просто такі тортури, а насправді це теж кваліфікується як сексуальне насильство.
Ви є ініціаторкою створення громадської організації «Нумо, сестри!». Яку наразі допомогу надаєте і хто може до вас звертатися?
Зараз ми співпрацюємо з благодійним фондом «З ангелом на плечі». І вже цього року шість жінок мали можливість пройти тижневий реабілітаційний відпочинок у Східниці, на Львівщині. Наразі ще три жінки туди поїдуть. Ми знаходимо партнерів, котрі створюють умови, хоча й не довготривалої, але релаксації.
Весною знову запрацює реабілітаційна програма за підтримки уряду. Ця допомога є більш довготривалою. Жінки поїдуть на три тижні до Закарпаття. З ними працюватимуть психологи, за потреби — психотерапевти. Також у них буде можливість пройти повне медичне обстеження. До того ж, ми співпрацюємо з організацією «Координаційний центр по наданню правової допомоги». Йдеться про надання безоплатної юридичної допомоги для жінок, котрі мають певні проблеми з документами. Тим, хто вирішив звертатися у суди щодо СНПК, допомагаємо з адвокатом. У нас великі плани працювати та знаходити партнерів в будь-якому напрямку. Я впевнена, що нам допомагатимуть.
Мені «пришили» чотири статті — три за екстремізм й одну за шпигунство
З 2014-го року ваше місто Новоазовськ окуповане. Утім, ви не виїхали з так званої ДНР. Як ви ухвалювали рішення залишатися вдома?
У нас були сподівання, що все ось-ось якось вирішиться, що це все не надовго. За пів року почало з'являтися розуміння, що як було вже не буде. На той момент я взяла опіку над дітьми з розформованого дитячого інтернату. Мала перед ними певні зобов'язання. Неможливо було кинути дітей, котрі могли зателефонувати в будь-який час доби і попросити про допомогу. В одного не було що одягнути в школу, в іншого — взуття, у третього — інші проблеми. Ми були майже однією родиною. Тому, я, незважаючи на небезпеку, лишалася у місті.
Яким було життя в окупації?
У мене була певна кількість друзів-однодумців, з якими ми перебували на зв'язку. Звісно, що виїжджали на вільну від ворога територію України, в Маріуполь. На той момент лінія розмежування була неподалік Новоазовська. Утім, доїхати до Маріуполя було непросто. Якщо до 2014 року шлях до міста ми могли подолати за 20 хвилин, то вже під час окупації це займало до доби. Люди були дуже обмежені в діях. До того ж, через постійні обстріли, заміновані дороги і ретельні багаторазові перевірки, було ризиковано проїжджати через блокпости.
Ваша проукраїнська позиція, яку ви не приховували, була однією з причин арешту. Чи розуміли ви, що у небезпеці?
Це не було неочікувано, тому що мене декілька разів попереджали, і я розуміла всю серйозність справи. Утім, не очікувала того, що було далі. Мене заарештували біля дому. Цілий день нічого не пояснювали і не говорили. Після обшуку вдома, вдягли кайданки, мішок на голову і привезли в «Ізоляцію». Декілька місяців взагалі нічого не пояснювали. Згодом «пришили» чотири статті — за екстремізм й шпигунство.
Спочатку ви опинились в катівні «Ізоляція», а за 50 днів на вас чекало СІЗО Донецька. Як відрізнялися умови утримання і поводження із полоненими у цих двох закладах?
Жахливі умови всюди. Єдина різниця, що в «Ізоляції» постійно примушували вдягати мішок. Крім того, туди, після бойових завдань, раз на два тижні приїжджали бойовики. Вони там пиячили. До них, водили дівчат і хлопців. Було чутно крики і знущання над ними. Також в «Ізоляцію» взагалі не допускався адвокат. Не було жодних передачок. Єдиний плюс, як для мене — там було заборонено курити в камерах. Натомість, у Донецькому СІЗО люди палять цілодобово.
Камера «1810», в якій я сиділа, була найстрашнішою за умовами і контингентом. Там сиділи вбивці, наркомани, продавці зброї. Більшість з них були з так званих ополченців. За страшні порушення закону їх свої ж і арештовували. Наприклад, була жінка, котра разом з двома своїми однополчанами ґвалтувала жінку, до якої всі вони прийшли в гості. А потім — чоловіка. Закінчилось все вбивством. Знаю, що після початку повномасштабного вторгнення по тюрмах ходили представники російської армії і вербували на війну ув’язнених. Та дівчина пішла воювати.
Щодо умов, то у дуже тісній камері з двоповерховими нарами, спареними між собою, розміщувалося 20 жінок
До мене ставилися вороже, але не чіпали. Моя сестра щотижня передавала передачі. Адвокат їй підказав, що треба обов'язково покласти цигарки, навіть якщо я не курю. Додатково — цукор, кава, чай. За тюремними традиціями все потрібно було віддавати на «общак».
Ви втратили у полоні 70% зору. Це наслідки катувань?
Я почала втрачати зір в «Ізоляції». Там були зафарбовані вікна і дві лампи без абажура. Спала я на верхніх нарах і лампочка висіла на відстані витягнутої руки, перед очами. Закривати обличчя рукою або відвертатися від лампи було заборонено. У камері цілодобове відеоспостереження. За тобою стежили, як ти себе поводиш. Дозволялося лише лежати на спині. У мене випікало очі від лампи. Було відчуття, немов в очах розпечене вугілля. У СІЗО також не вимикали світло. Денного майже не було. Лише зверху — два маленьких віконця. До того ж вони постійно били, часто по голові. І це теж, з часом, дало свої наслідки.
Тісна камера, 20-ро жінок. Як було з гігієною?
Там немає такого поняття як «гігієна». Там є одна дірка у підлозі, завішана брудною ганчіркою і заткнута пляшкою з водою, щоб менше смерділо й аби пацюки звідти не вискакували, бо таке також бувало. Милися всі у тому туалеті. Часто він був дуже брудним. Важко було мити голову, бо в мене за три роки сильно відросло волосся. То був цілий квест. Воду нагрівали кип’ятильником, якщо його під час «шмону» не відібрали. Впродовж останнього року були проблеми з водою. Її у крані не було. Привозили зі ставка і виділяли по півтора літри брудної води на людину. Мені воду часом передавали. Доводилося її економити, робити по пів ковтка. Ця звичка у мене лишилася досі. Влітку мені вистачає півторалітрової пляшки на чотири, а то й більше днів.
Щодо критичних днів, то ті дівчата, які отримували передачки, мали засоби гігієни. Інакше доводилося роздирати брудний матрас з клопами і тарганами, набитий нарізаними ганчірками, і робити з них прокладки
І цивільні заручники, і військовополонені говорять про сексуальне насильство у полоні. Що ви бачили? Що доводиться переживати жінкам?
Майже всіх роздягають — і не просто для того, щоб ідентифікувати якісь шрами чи татуювання. Насамперед, аби принизити. При цьому стан тіла описували як: «Персик, ізюм, курага». Коли мене привезли перший раз, із мішком на голові, то змусили роздягтися. Мого тіла торкалися, вказуючи де ти персик, де курага, а де ізюм. І це було жахливо. Під час допитів тиснули психологічно. Я не розуміла, що вони хотіли від мене дізнатися, але вони казали, що якщо я не зізнаюся, то незважаючи на те, що вже стара, є можливості для забезпечення релаксації бойовикам. Могли в камеру прийти посеред ночі.
Серед нас була одна молода жінка, яка вдень працювала в них на кухні — готувала, їла з ними, а вночі вони інколи її вивозили на «відпочинок». Одного разу її привезли п'яною під ранок. В неї була істерика, але потім вона сказала: «Та ні, все нормально. До мене ніхто насилля не застосовував». З’ясувалося, що їй просто такі умови створили, що якщо вона буде з ними їздити, то вони даватимуть їй можливість бачитися з дітьми, котрі залишилися з бабусею. І вона була впевнена, що це не є насиллям, що то добровільна згода. І я знаю не одну таку жінку, котра досі так вважає.
Ще один вид насилля — я двічі потрапляла в так зване «крісло». Коли ставалася велика бійка у камері, або хтось різав вени чи перебирав з наркотиками, тоді всіх виводили на огляд
Одна з жінок охоронців вдягала брудні гумові перчатки і по черзі лізла всім у піхву, шукаючи заборонені речі. При цьому чоловіки охоронці на це дивилися. Коли до мене дійшла черга, я була восьмою. Розуміючи, що дівчата, яких дивилися передімною, хворі на СНІД, я просила: «Ви ж знаєте, що в мене нічого немає». На що чула відповідь: «Ти така сама зечка, як і всі інші, і з тобою робитимуть те, що із іншими». І це неймовірно боляче, гидко і страшно, тому що ти не знаєш, яку заразу в тебе можуть занести.
Чи відвідували вас міжнародні організації, зокрема Червоний хрест?
Одного разу за три роки від Червоного Хреста передали на тюрму гуманітарні набори. Там був туалетний папір, пральний порошок, шматок мила, шампунь, прокладки, зубна щітка і паста. Але це видавалося не тільки політичним бранцям, а на всю камеру. На 20 жінок було 10 таких наборів. І треба було ділитися.
Тримало розуміння, що ти не одна
Як ви в тюрмі дізналися, що почався повномасштабний наступ?
Про повномасштабний наступ ми дізналися з телевізора, який у нас цілодобово працював. Транслювали лише пропагандистські російські телеканали. Спочатку показували виступ Путіна, а потім стало зрозуміло, що почався великий наступ ворога.
Ви були за ґратами три роки і 13 днів. Що вам допомагало триматися?
Дуже часто не хотілося виживати. Але, мабуть, знання, що мої рідні борються за мене, що я не покинута і маю з ними зустрітися та донести світу правду про злочинні дії росіян, допомагало вижити. Тримало розуміння, що я не одна. Саме тому для мене зараз важливо розповідати про інших жінок. Тому що не у кожної є рідні та друзі. Я намагаюсь, щоб до них туди доходила звістка, що ми тут боремося, якісь акції проводимо і розповсюджує інформацію про них.
Яким був день вашого звільнення? Чи очікували ви на нього?
Ні, я взагалі не очікувала, тому що до цього у нас у тюрмі проводили так званий референдум про приєднання окупованих територій до Росії. Я проголосувала проти. Мені пообіцяли «покращити» життя. Казали, що можливо тебе переведуть в якусь російську тюрму. Ніхто нам не казав, що це обмін. Сказали 10 хвилин на збори і взяти із собою лише необхідні речі. Я думала, що мене таки перевозять до Росії. Нас возили майже дві доби. Знаєте, навіть після звільнення довго не приходило усвідомлення, що це правда.
А про що ви мрієте найбільше? Чи хотілося б повернутися до Новоазовська?
Там залишився дім, який ми будували майже все життя. Це будинок нашої мрії — подвір'я, газон, величезний сад, город. У мене там було майже 100 кущів троянд. Знаю, що його пограбували, практично все звідти винесли. Інколи приїжджає туди сестра. У мене була собака, декілька котів і вона їх годувала. Але я вже пів року навіть не можу дізнатися, як поживає моя сестра, тому що їй заборонено зі мною розмовляти. Вона боїться навіть якусь звісточку передати.
Новоазовськ як місто для життя не розглядаю. Я бачила доноси на себе, котрі писали люди, які жили і працювали поруч. Я не маю на них злості або бажання помсти, але мені було б неприємно біля них знаходитися
Зараз ми орендуємо квартиру і є розуміння того, що то не твоє. В такому віці дуже страшно залишитися без своїх стін. Тож, попри все, я таки мрію про свій будинок у вільній від ворога України.
<frame>Людмила Гусейнова — одна з номінанток цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». Оголошення переможців відбудеться 4 березня у Варшаві. Свій внесок може зробити кожен із наших читачів й обрати свого претендента на особливу читацьку нагороду «Портрети Сестринства». Для цього достатньо перейти за цим лінком і проголосувати за свого фаворита. Голосування триватиме до 22 лютого 2025 року.<frame>
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
.jpg)
.avif)
