Ексклюзив
20
хв

Моше Реувен Асман: «Найважче було чути питання від 5-річної дитини: “Тату, а нас не вб’ють?”»

«В Ізраїлі діти зустріли повітряні тривоги й обстріли. Звук повітряних тривог там, як і в Україні. Я не можу зрозуміти, чому такий неприємний звук? Чому не можуть зробити красиву музику?», — головний рабин України

Наталія Жуковська

Внаслідок атаки ХАМАСу загинуло більше 1400 ізраїльтян. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Війну легко почати, але потім вона закінчується «Бабиними Ярами», яких в Україні вже багато», — головний рабин України Моше Реувен Асман порівнює долі України та Ізраїлю, які мають однакових ворогів. Однак та сама війна зробила дивовижне — об'єднала людей. І тепер вони йтимуть до кінця. Моше Реувен Асман з перших днів війни волонтерив та допомагав нужденним.  Пишається, що саме йому випала честь рятувати людей і бути на стороні світла. Про війну та життя у двох країнах — Україні та Ізраїлі, волонтерство та  свою місію він розповів в інтерв’ю виданню Sestry.

Наталія Жуковська: Рабине, нещодавно ви повернулися з Ізраїлю, де теж триває війна. Як вона змінила суспільство? 

Моше Реувен Асман: Хоча Ізраїль і звик до війн, цього разу це було  неочікувано. Точно так само, як в Україні. Всі розуміли, що може бути війна, але ніхто не вірив. Завдяки тому, що український народ об’єднався, вдалося вистояти. Те саме сталося і в Ізраїлі. Відбулося  величезне об’єднання народу, була неймовірна підтримка військових. Я вам скажу, що не 100%, а всі 150% євреїв-солдат повернулися додому зі всього світу. Не потрібно було ні за ким бігати чи змушувати йти в армію. Ізраїльтяни, як і українці, готові йти до кінця, ніхто не буде зупинятися. ХАМАС, а також Хезболла, мають відповісти за скоєні на території Ізраїлю звірства. Як би прикро це не звучало, війна об’єднала весь народ — як в Україні, так і в Ізраїлі. 

НЖ: Яким Ізраїль виглядає зараз зсередини?

МРА: Життя триває. В Ізраїлі, як і в Україні, ніде немає безпечного місця. Хоча, звісно, є місця постійного обстрілу — зранку і до вечора, а є такі, що не кожної хвилини. Втім, ракета може прилетіти будь-куди. Та люди все розуміють. Вони готові затягнути пояси, щоб повернути заручників, помститись за смерті людей. Але головна ціль — знищити всі злочинні режими — такі, як ХАМАС і Хезболла. 

НЖ: Україна та Ізраїль — далекі одна від іншої країни, але об'єднані   жахливою реальністю. Житомирська траса в Україні та шосе №232 в Ізраїлі стали дорогами смерті. Чи не здається вам, що російські війська та ХАМАС діють схожими методами?

МРА: У таких терористичних організацій як ХАМАС та Хезболла жорстокість та вбивства — у крові та ідеології. Євреї прийшли на землю, яка була пустелею з камінням, і змогли побудувати процвітаючу країну. А бойовики ХАМАСу для звичайних людей нічого не роблять. Навіть коли інші держави, наприклад Катар, дають їм гроші на розвиток, вони не вкладають їх в освіту чи медицину, все йде на виробництво ракет та зброї. Так само вчиняє Росія. Замість нападу на Україну, краще б вони ті гроші вклали у свій розвиток. Могли б сказати: «А давайте ми станемо краще за Україну, у нас буде краща освіта, медицина, пенсії». Однак вони обрали інше. У Росії теж вкладають гроші у вбивства людей — як своїх, так і чужих. Це ідеологія знищення, ідеологія фашизму. Ми бачимо, що наші вороги мають один почерк. Я не міг зрозуміти, чому росіяни у Бучі та Ірпені скоїли такі звірства. А виявилося, таким чином вони насамперед хотіли залякати людей, аби ті здались. У ХАМАСа були такі ж методи в Ізраїлі. Але в обох випадках терористи домоглися протилежного ефекту. Народ піднявся — і ця боротьба світла з темрявою, переконаний, закінчиться успіхом і тут, і там.

Читайте також: Анна Уколова: «Якщо армія не знищить ХАМАС, я не впевнена, що Ізраїль зможе існувати»

НЖ: Чи доводилося вам пояснювати ізраїльтянам, що їхні вороги об’єдналися з тими, хто намагається знищити Україну?

МРА: Я давно це пояснюю. І не лише простим ізраїльтянам. Я говорив про це особисто прем’єр-міністру Беньяміну Нетаньяху перед виборами. Тричі з ним зустрічався і щоразу мав розмову на цю тему. Говорив із міністрами. Дехто стверджував, що не все так однозначно. Тепер, здебільшого, стало однозначно. Зараз уже нічого не  потрібно пояснювати. Всі все розуміють. Особливо після виступу Путіна, який не висловив співчуття ізраїльтянам, а звинуватив Америку у перешкоджанні мирним переговорам з ХАМАСом. До того ж, очевидно, змінилася ключова політика Ізраїлю. Тель-Авів перестав попереджати Кремль про удари по Сирії. От нещодавно представниця російського міністерства закордонних справ Марія Захарова написала у мережі Х-: «Ми протестуємо проти Ізраїлю за те, що вони бомблять аеропорт в Дамаску. Це порушення міжнародного права. Що собі дозволяє Ізраїль?». Я написав у відповідь: «Слухайте, це верх цинізму. У перші дні повномасштабної війни в Україні ви розбомбили всі цивільні аеропорти в країні. Ізраїль бомбить летовище, бо туди поставляється іранська зброя. А ви бомбили просто, аби знищити». Так склалося, що в України і Ізраїлю зараз схожі долі. І ті ж вороги. Росія та Іран стали партнерами. А хто такий Іран? Це фашиська держава, член ООН, який відкрито і давно заявляє про бажання знищити Ізраїль та єврейський народ.    

НЖ: Після початку повномасштабного вторгнення Росії до України разом з тисячами людей ви евакуювали своїх онуків та дітей до Ізраїлю. І їм знову довелося чути сирени та ховатися від ракет. Як вони відреагували на військові дії там?

МРА: У мене 11-ро дітей. Частина родини живе в Україні, частина  — в Ізраїлі. З великими труднощами я евакуював свою родину після початку повномасштабного вторгнення. Ми були поруч з Києвом. Російська армія вже розстрілювала машини, ми вагалися, яке краще ухвалити рішення, — лишитися під обстрілами чи виїжджати. Мої діти та онуки ховалися в саморобних сховищах. В Ізраїлі, слава Богу, бомбосховища є в кожному будинку. Найважче було чути питання від 5-річної дитини: «Тату, а нас не вб’ють?». В Ізраїлі діти зустріли те саме — повітряні тривоги й обстріли. Ви знаєте, там звук повітряних тривог такий самий, як і в Україні. Я весь час не можу зрозуміти, чому  такий неприємний звук? Чому не можуть зробити красиву музику для повітряних тривог? Це сприймалося б психологічно легше.

Звичайно, війна — трагедія для кожної дитини. Це дуже впливає на психіку. Нещодавно я читав, що в Ізраїлі померла 12-річна дівчинка. У неї стався розрив серця, просто від страху.  Це покоління дітей я називаю «воєнним». 

НЖ: А чи не було бажання евакуювати їх до Європи?

МРА: Зараз не зрозуміло, де безпезпечніше. В Європі час від часу проходять антисемітські мітинги. Ясно, що вони проплачені. І я тут бачу одного бенефіціара — Росію. Та й не випадково напад ХАМАСу на Ізраїль стався у день народження Путіна. Співпадіння? Не думаю.

НЖ: Яким для вашої родини було 24 лютого?

МРА: Я знав, що буде напад Росії на Україну. Але водночас це було чимось нереальним. Я завжди казав, що ми виросли в Радянському Союзі, де нас навчали, що наступають німецькі танки, а тут пішли російські танки. Усе дзеркально помінялося. Було відчуття ніби уві сні, були думки «Не може цього бути», «Як так, нас же вчили, що радянський народ хороший, а німецький фашизм поганий?». Звісно, було страшно. Ти бачиш на власні очі справжню війну — не з книжки чи фільмів. Я прокинувся від вибухів. Тоді якраз бомбили Бориспіль та околиці Києва. Ми були за 14 кілометрів від Бучі, Ірпеня та Гостомеля, де тривали бої. Я почав дзвонити знайомим (навіть досі у мене  мурахи по тілу від самої згадки про ті події) і коротко говорив: «Війна». Це було жахливо. 

НЖ: У перші дні війни ви записали відеозвернення до росіян та євреїв Росії. Ви просили їх зупинити кровопролиття. Чи були якісь відгуки на те звернення? 

МРА: Я звертався до росіян ще до 24 лютого. Це було у Бабиному Яру 27 січня, у  всесвітній день пам’яті жертв Голокосту. Я говорив: «Зупиніть війну, її легко почати, а закінчується вона потім такими “Бабиними Ярами”». Я, як у воду дивився. На жаль, таких маленьких «Бабиних Ярів» в Україні багато. Потім звертався ще раз із Торою в руках. Це звернення розлетілося по всьому світу. Це був крик душі. Це був день, коли росіяни попали трьома ракетами у Бабин Яр. Ті слова потрапили у серця мільйонів людей у всьому світі. Включаючи, до речі, Росію. Мені дзвонили звідти. Я пояснював, що перебуваю в Україні, є російськомовним, народився у Росії.

Я — єврей. Я ненавиджу нацистів. Я не дозволю нікому експлуатувати тему Геноциду єврейського народу з метою вбивств інших людей. У даному випадку — українців. Я вважаю, що Росія спекулює на темі Голокосту, фашизму.  

НЖ: Торік у березні у вашій синагозі жило сотні людей. Які історії вам найбільше запам’яталися?

МРА: У нашій синагозі жили не лише євреї, а й українці. Ми з Чернігова щодня евакуйовували по 300 людей. Вони були налякані, голодні і холодні. Згодом  жінок з дітьми відправляли за кордон. Було дуже багато різних вражаючих історій. Розкажу символічну. У перші дні повномасштабної війни до нас евакуювали 92-річну бабцю на ім'я Рахель. У 1941 році її встигли закинули в останній потяг, який виїжджав з Києва. Якби тоді цього не зробили, вона була  б у Бабиному Яру. То була її перша евакуація, вона втікала від німців.  А зараз  їй довелося тікати від росіян. Разом з донькою ми вивезли її в Кишинів і далі не знали її долі. А через 2-3 тижні мені прислали статтю у німецькій газеті з історією цієї жінки. Вона померла у Мюнхені. Свого часу її врятували від німців,  вона втікала від росіян і померла в Німеччині. Така собі символічна історія. 

НЖ: Як Ви почали займатися благодійністю? 

МРА: Я робив це ще до війни. Але з початком повномасштабної почав допомагати евакуйовувати людей. Паралельно, за свої гроші, купив в Ізраїлі  15 великих медичних наплічників. У них було все для порятунку військових. Загалом ми привезли близько півтисячі наплічників. Спочатку ми передавали їх у різні військові частини. А потім я зрозумів, що потрібно давати лише тим, хто перебуває на передовій або цивільним, які постійно під обстрілами. І коли я отримав фідбек від людей, що наші медичні наплічники врятували десятки життів, зрозумів, що є щасливою людиною. Я радію з того, що причетний до порятунку людей. Адже немає нічого ціннішого. Ми багато чого робили і продовжуємо робити. Моя позиція така — роби все, у чому є потреба. Ми не робимо це для піару. Ми робимо це для порятунку більшої кількості людей. Також у мене багато часу займає спілкування із ЗМІ. Чому я з вами зараз розмовляю? Я зрозумів, наскільки важливо донести всьому світові правду. Інформаційна допомога є не менш важливою. До війни я не любив давати інтерв’ю. І зараз не люблю це робити. Але я це роблю через «не можу».

У нас у Торі є така заповідь: «Не стій на крові ближнього свого». Тобто Тора забороняє нам бути байдужими, коли когось поруч вбивають. Тож я часто намагаюся донести правду іноземцям про те, що відбувається в Україні. 

НЖ: Ви неодноразово їздили на схід України з гуманітарною допомогою. Чи не було у вас страху їхати туди, де постійно стріляють?

МРА: Страшно. Я розмовляв з військовими. Немає такого солдата, який не боїться. Це нормальний стан. Але коли ти зайнятий якоюсь доброю справою, то в тебе немає часу боятися. Ми були у Херсоні, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС і була евакуація людей. Я тоді привіз джип, який плаває, і на ньому  ми відправилися рятувати людей. З іншого берега Дніпра по нас почали стріляти. Поруч з нами був приліт. Нам пощастило, що була вода, й уламки нас не зачепили. Було неприємно. І я дякую Всевишньому, що вберіг нас.

Під час поїздки до Херсона Моше Асман потрапив під масований обстріл. Фото: приватний архів

Читайте також: «Ніхто не хоче бути зґвалтованим чи вбитим»: ізраїльський досвід під час війни

НЖ: Ви самі родом з Росії, народилися у тодішньому Ленінграді. Чи лишилися у вас там рідні? Чи підтримуєте з ними зв'язок?

МРА: По-перше, я не з Росії, а з Радянського Союзу. Скажімо так, з російської частини Радянського Союзу. У мене там є дуже далекі родичі. Я ні з ким не спілкуюся. У мене там похований батько, який, до речі, пережив блокаду Ленінграду. 

НЖ: Чи спілкуєтеся ви з головним рабином Росії Берлом Лазарем? 

МРА: Він мені жодного разу не телефонував. Я знайомий з ним. Проте, теж не дзвоню. Я завжди кажу, що в Україні можу говорити, що я хочу. Можу  висловити свою думку «за» чи «проти» президента, і мені ніхто нічого не зробить. А ось в Росії — це небезпечно. Там за слово «мир» можна отримати 10 років тюрми. 

НЖ: Як ви вважаєте, що може зупинити Путіна?

МРА: Я не знаю, що його може зупинити. Україна своєю єдністю, самовідданістю показала всьому світові, що можна боротися зі злом. Україна зупинила таку велику армію. Так, на жаль, дуже високою ціною, але, впевнений, Бог з Україною. Як і що його зупинить, не знаю. Але, згадайте, Радянський Союз розвалився — ніхто в це не вірив. А він розпався, як карточний будинок. Зло не може довго існувати. Головне, що ми на стороні добра і ми повинні його робити. 

НЖ: Ви багато їздите світом, зокрема, зустрічалися з американськими конгресменами. Що намагалися їм донести?  

МРА:  Я побачив, наскільки моя думка є важливою для них. Це як погляд збоку. Я розповідав, що Україна — демократична країна, яка добре розвивалася до війни, яка має свободу слова, вільні вибори, можливість вибору релігії і в якій рівень антисемітизму нижчий, ніж в Європі та Росії. Я пояснював, що відбувається в Україн,і і говорив, що не можна втомлюватися від цієї війни. Адже це не лише наша війна. Сьогодні українці гинуть, аби захистити і ваше мирне життя. Тому, ви не маєте права сидіти спокійно, дивитися телевізор і пити каву, дивлячись, як вбивають інших. Це мій меседж, який я намагаюся передавати всюди.   

НЖ: Як вони реагують? Чи є успішні результати таких спілкувань? 

МРА: Так, звичайно. Я просто не можу розповісти вам подробиці, але були випадки, коли саме моє спілкування та переконання вплинуло на ухвалення дуже серйозних рішень. 

НЖ:  Якою ви бачите Україну після перемоги? 

МРА: Маю надію, що Сингапур буде заздрити Україні. Але для цього потрібно не лише виграти війну з Росією, а й перемогти корупцію та хабарництво всередині країни. Це дуже важливо. Я — оптиміст. Я вважаю, що все буде добре, ,бо хороших людей набагато більше, ніж поганих. І, звісно, світло переможе темряву. Перемога буде. Я в це вірю!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена тотель хартія

«Це був мій другий виїзд на бойову позицію. Відпрацювавши зміну, ми збиралися на точку вивантаження, коли зненацька побратим закричав: «Дрон! Ховайся!». Розгледіти дрон у темряві було неможливо, я лише чула, як він дзижчить десь поблизу. І тут дрон зробив скид. Боєприпас вибухнув. Побратим встиг затягти мене до бліндажу. І ось сиджу я там і намагаюся проаналізувати, що сталося. І розумію, що для мене цей вибух звучав, як звичайна піротехніка. Мені не було страшно — ані в момент, коли це сталося, ані після. Хоча смерть була дуже близько...»

Така реакція — абсолютний спокій і відсутність страху — тоді здивувала не лише побратимів Олени Тотель, а і її саму. До повномасштабного російського вторгнення Олена не мала жодного стосунку до армії та військової справи, вона була журналісткою та шеф-редакторкою на телеканалах в Одесі й Дніпрі. Каже, не тримала в руках нічого важчого за мікрофон, тим паче нічого не знала про зброю або FPV-дрони, пілотесою яких зараз є. Але залишатись у тилу вона не могла.

«Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути» 

Рішення йти у військо було ухвалено після кількох місяців за кордоном, куди Олена на прохання батьків виїхала з початком великої війни.

— Батьки в той момент були в Чехії і вмовили мене евакуюватися до них, — розповідає Sestry Олена. — Зараз дивно і навіть соромно згадувати себе до 24 лютого 2022 року: 

Я жила в зовсім іншій, далекій від війни, реальності, слухала російську музику, споживала російський контент і була впевнена, що ніякого вторгнення не може бути

Працювала шеф-редакторкою на телеканалі в Дніпрі, а 20 лютого приїхала на співбесіду до Києва, де мені запропонували масштабний і добре оплачуваний медіапроєкт. Я попросила в нового керівництва тиждень на те, щоб завершити свої справи в Дніпрі. І протягом цього тижня почалася війна.  

Опинившись в евакуації в Чехії, Олена знайшла роботу в продакшені — знімала відео для державних установ, які приймали європейських посадовців. Працевлаштуватися допомогло знання англійської:

— Але попри те, що я була працевлаштована, я щоранку прокидалася з одним питанням: що я тут роблю? Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути. Згадалися шкільні роки, коли до нас приходили ветерани Другої світової, і я, слухаючи їх, думала: «Це ж треба — люди самі йшли на фронт. Якби таке трапилося зараз, я б теж пішла». 

Легко казати, коли ти дитина, яка впевнена, що нічого подібного у її житті статися не може. А тут виявилось, що може. Ось він, цей момент. І де я?

Тато у квітні 2022 повернувся до України. Умовляв мене залишатися в Чехії, але я вирішила, що поява прямого потяга «Прага–Львів» — це знак, і теж повернулася. Бажання йти у військо ставало дедалі сильнішим — навіть попри відсутність досвіду і будь-якого уявлення про військову службу. Тож я вирішила розпочати із фізичної підготовки. Пам'ятаю, прийшла до спортзали, і тренерка запитує: «Ну що, качаємо попу?» «Ні, – кажу їй. – Будемо робити з мене машину».

За майже рік занять у спортзалі я навчилася піднімати тяжкості, попрацювала над тонусом м'язів, зробила тіло більш витривалим. Паралельно підшукувала собі бригаду — у 2023 з цим було непросто. Мало хто хотів у підрозділ дівчинку, та ще й з нульовим армійським досвідом. Але я не здавалася і продовжувала готувати себе до фронту. Хотіла стати саперкою, розуміючи масштаб мінувань в Україні (особливо лісів). Думала, що так точно зможу бути корисною.

До 13-ої бригади НГУ «Хартія» потрапила, побачивши їхнє оголошення, де йшлося, що вони беруть жінок — і що жінки можуть бути в армії тими, ким вони захочуть. Там погодилися навчати мене на сапера, але коли дізналися про мій досвід у комунікаціях, попросили допомогти у пресслужбі. Я пристала на пропозицію — але за умови, що після завершення проєкту все ж переведуся до бойового підрозділу. Мало хто тоді повірив, що я це серйозно. Але саме так я і зробила.

«FPV-дрони у світі безпілотників, як теленовини в журналістиці»

Пішла, щоправда, не на сапера, а разом з побратимом — у роту ПТКР (протитанкові керовані ракети). Пройшла навчання, почала виїжджати на позиції. Під час другого виїзду стався той випадок з ворожим дроном, що скинув на нас боєприпас. Інцидент, який мене чомусь абсолютно не налякав — і я щиро здивувалась, коли командир назвав це моїм бойовим хрещенням. Потім були й інші ситуації, які показали, що я не боюся ні ворожої артилерії, ні градів, ні дронів (які в наших реаліях набагато небезпечніші). 

Якщо по тобі працює танк, ти просто ховаєшся і чекаєш. А дрон з'являється несподівано, бачить тебе, як на долоні, і може на тебе щось скинути. Була ситуація, коли я проспала приліт ворожого КАБу (керована авіаційна бомба — Ред.). Організм швидко підлаштувався під графік, і я, відпрацювавши свої три години, вирубилася у спальнику. Прокинулась, почувши лайку побратима, який обпікся, проливши на себе каву. Його я почула, а ось КАБ, що прилетів за 20 метрів від нас (через що побратим, власне, і пролив свою каву), ні. 

— Страху смерті також немає?

— Якщо це куля чи ракета — моя, вона наздожене мене, де б я не була. І в такому разі мені вже буде за великим рахунком однаково… А якщо не моя, навіщо боятися? 

Але відсутність страху не означає, що я не обережна — навпаки, я завжди зібрана й знаю, що робити. І на фронт хотіла саме тому, що розуміла — я морально до цього готова. 

Коли одного дня командир поставив мене перед фактом: «Завтра їдеш на навчання на FPV-дрони», то я не зраділа — мені тоді здавалося, що дрони це «несправжня війна». У голові були образи піхотинців, артилеристів, котрі «по-справжньому воюють, а не “літають” на дронах». Але я помилялася. У 2024 році війна вже стала зовсім не схожою на ту, що була в 2022. У ПТКР (протитанкова керована ракета — Ред.) роті ми часто навіть не мали можливості працювати по ворожій техніці, бо дрони спалювали її ще до нас. Дрони дійсно повністю змінили хід війни. 

Як на мене, FPV — найскладніші з усіх. Я часто порівнюю їх з теленовинами, адже якщо вмієш випускати теленовини, то вмієш у журналістиці, по суті, все — працювати з текстом, відео, робити інтерв'ю. Так і тут: якщо розібрався з FPV, з рештою безпілотників вже буде набагато легше

Моєму гуманітарному мозку, який любить літературу й мистецтвознавство, цифри та радіотехніка далися дуже непросто. Багато речей доводилося уточнювати по кілька разів, перепитувати… 

Конвалії в бліндажі й берци-єдинороги

— В уявленні багатьох цивільних, ті, хто на фронті, тижнями знаходяться в окопах без можливості помитися, іноді навіть поїсти — і перспектива такого побуту лякає людей не менше, ніж самі бойові дії. Яким є ваш побут на війні?

— Ми не сидимо у бліндажах безвилазно тижнями, бо у нас є зміни. А зараз, з дронами, я стала бувати на свіжому повітрі частіше, ніж колись була в ПТРК. Все залежить від того, як ти сам облаштуєш свій побут, навіть у бліндажі. Можна, наприклад, встановити газовий балон — це і обігрів, і можливість поїсти гаряче. Спецодяг, грілки, спальники — їхня наявність теж залежить від тебе. У мене, наприклад, два спальники — зимовий та літній, і це дуже зручно. Я така людина, що навіть у бліндажі подумаю про затишок. 

Пам'ятаю, як шокувала побратимів, коли нарвала конвалій і поставила їх у вазу біля ноутбука в бліндажі. А мені подобається, коли гарно

За 20 гривень у сільській крамниці можна купити скатертину, щоб застелити стіл. Купити та почути від побратимів: «Нащо? Та ти ще й подушки для табуреток купила!» Тому так, створити собі побут можна навіть під землею.

Безперечно, деякі речі облаштувати неможливо. Наприклад, душ у бліндажі не приймеш. Тому важливо запастись вологими серветками, дезодорантами, осушувачами для ніг. З волоссям складніше — свої кучері я можу розчісувати тільки мокрими, тому в бліндажі волосся простіше закрутити. Завдяки шапочкам, які одягаєш під шолом, волосся не так швидко брудниться. Місячні у мене проходять важко, тому тут теж важливо мати запас знеболювальних, прокладок, вологих серветок та змінної білизни. 

Для мене стало відкриттям, що туристичне екіпірування часто може бути кращим за військове. Пам'ятаю, якось купила собі фірмові жіночі берци (щоб ви розуміли, знайти жіночі берци потрібного розміру — це як знайти єдинорога), і в перший же день сильно натерла ними ноги. А ось трекінгові черевики для альпіністів підійшли чудово — легке і дійсно зручне взуття. Жіночу форму начебто й видають, але може не бути твого розміру, та й пошита вона все одно за чоловічими лекалами. Штани мого розміру не сідають у стегнах, а якщо беру на розмір більше — вже не підходять для талії. Тому форму я шию собі сама — є чудові магазини, де це роблять на замовлення.

Насправді і побут налагодити можливо, і навчитися військової справи й такмеду за місяць теж. До війни я жодного разу в житті не тримала в руках автомат — і на те, щоб підготуватися до служби в ПТКР, у мене пішло два тижні. Бути солдатом не так складно, як це може здатися — якщо, звісно, ти зацікавлений у тому, щоб вижити. Зараз у нашій бригаді історики проводять ще й патріотичне навчання для новобранців — по суті, людям пояснюють не лише як стріляти, а й навіщо.

«На війні звикай до гумору восьмикласників»

— Як рідні поставилися до вашого рішення йти на війну?

— Тато звик, що я ставлю його перед фактом. Так було, коли я поїхала вчитися до США, потім коли повернулася і вирішила жити в Одесі. Так і тут — я просто сказала, що приєднуюсь до війська. Він, звичайно, був шокований: «Куди? На кого? На сапера? Ти знаєш, що вони помиляються лише раз у житті? Подивися, скільки здорових хлопців ходять вулицями, а на війну ідеш чомусь ти». Але разом з тим тато відразу зрозумів, що відмовляти мене марно, і зараз підтримує як може. Просить писати йому перед кожним виїздом на позиції і відразу після повернення.

— А як ви самі ставитеся до здорових хлопців у тилу, яких бачите на вулицях чи ресторанах?

— Тут краще бути обережним з оцінками: адже може виявитися, що це військовослужбовці, які приїхали у відпустку. Але насправді однією з причин мого рішення йти на війну стало саме явище ухилянства. Мене вражають люди, які ховаються самі або яких переховують їхні дружини, пояснюючи це тим, що «я без нього не зможу». А у російській окупації ти зможеш? Що робитимеш, коли росіяни прийдуть у твоє місто і вб'ють чи викрадуть твого чоловіка? 

Розумію, що абсолютно всі не можуть піти на війну. Але розумію і те, що чоловіка, який ухиляється від військової служби, ніколи не зможу вважати собі рівним

Коли приїжджаючи у відпустку, йду вулицею у військовій формі, помічаю, як деякі чоловіки відводять погляд… Іноді чую від людей питання на кшталт «А навіщо ти туди пішла?» Мені дивно пояснювати, чому я пішла боронити свою країну. Може, тому, що на нас напали, нас обстрілюють, вбивають, і я з цим не згодна?

— Як війна вас змінила?

— До повномасштабного вторгнення я жила у своїй «бульбашці», в оточенні людей моєї чи близької до моєї професії. А на війні ти зустрічаєш зовсім різних людей. Тут можуть бути як кандидат філософських наук, так і люди, жарти яких, наприклад, мені, поціновувачці британського інтелектуального гумору, зрозуміти складно. 

Як влучно сказав один мій побратим, «на війні звикай до гумору восьмикласників». І я звикла 

Зараз теж можу посміятися з речей, які два роки тому здавались мені геть не смішними. На війні люди, які оточують тебе, відіграють ключову роль. Якщо ти знайшов своїх і сам став своїм, твоє оточення допомагатиме тобі триматися. А от якщо не влився в колектив, буде дуже складно. У будь-якій команді можуть виникати непорозуміння, але їх точно не повинно бути між людьми, з якими виїжджаєш на бойові позиції. Мені з екіпажем пощастило.

Війна зробила мене десь простішою, десь цинічнішою. Прийшло розуміння, що люди можуть бути дуже різними і мої принципи на кшталт вимагати від людини поваги тому, що ти поважаєш її, в армії можуть не працювати. Поступово до цього звикаєш. Змінилося моє ставлення до побуту. Такі речі, як душ або зручне ліжко для сну раніше здавалися самі собою зрозумілими. Тут усвідомлюєш їхню цінність. А гарячий душ — це взагалі справжнє щастя.

Я більше не міська краля. Я військова, якій за радість мати своє ліжко та можливість виспатися

‍Фотографії з приватного архіву

20
хв

Олена Тотель: «У спортзалі тренерка запитала: "Що, качаємо попу?". "Та ні, — кажу. — Будемо робити з мене машину"»

Катерина Копанєва
жінка пілот пілотеса україна зсу

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Фото: Oksana Parafeniuk for The New York Times

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.

20
хв

Небо не запитує про стать

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Прощання з берегинею

Ексклюзив
20
хв

Тимчасовий захист українців: Європа шукає баланс між підтримкою і стратегією повернення

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress