Ексклюзив
20
хв

Бізнес в окупації: відмовили росіянам друкувати російські паспорти

«Ми друкували надписи «діти» російською, аби люди могли виїхати з окупації», — Юлія Рощенко про поліграфічний бізнес у Чорнобаївці і відновлення справи життя

Наталія Жуковська

Юлія Рощенко про бізнес під час окупації. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

12 років тому подружжя Рощенків вирішило працювати на себе і відкрило у славнозвісній Чорнобаївці на Херсонщині невеличкий копіцентр. Поліграфічна справа розвивалася успішно, з’являлися постійні клієнти. Планів було безліч. Та в один день їх зруйнували росіяни. Родина майже 4 місяці прожила в окупації, а після погроз ворога — законсервували бізнес і поїхали на захід України. Та через 9 місяців, розповідає Юлія Рощенко, повернулися додому і тепер, попри обстріли, відновлюють улюблену справу. 

Війна, яка зруйнували все життя

Це зараз ми розуміємо, що до повномасштабного вторгнення життя у нас було казковим. Ми спокійно жили, розвивали власний бізнес — поліграфію. На сьогодні йому вже 12 років.  Ми надавали різні поліграфічні послуги — від друку візитівок, портретів на чашках до величезних банерів. Замовлення залежали від сезону. Хоча найпопулярніші у нас були книжечки на комунальні послуги. Ми їх виробляємо самі.

Перед початком повномасштабного вторгнення планували масштабувати бізнес. Хотіли відкритися у Херсоні. Не думали, що буде війна

24 лютого з вікна ми бачили ракети над селом, страшний «грибок» від прильоту у військову частину. Все це відбувалося з блискавичною швидкістю. Ми не знали, що робити. Поїхали в магазин, купили найнеобхідніші продукти. Мій чоловік не вірив, що війна триватиме довго. Незабаром бойові дії вже були біля Антонівського мосту (міст через Дніпро, що з'єднує Херсон із Лівобережжям. — Авт.). Ми сподівалися, що наші військові затримають там ворога. Але вже за 2 дні окупованою  виявилася сама Чорнобаївка. Все було, як у страшному сні.     

Вибухи у Чорнобаївці. Фото: приватний архів

Життя в окупації

Найскладніше було морально. Був постійний психологічний тиск, цілодобовий стрес. Ти почувався ніби у полоні. Було страшно з багатьох причин. По-перше, брат чоловіка був у  ЗСУ. На жаль, він загинув. Ми боялися, що до нас прийдуть, що ми будемо у спеціальних списках. По-друге, всі у селі знали нашу  проукраїнську позицію і те, що ми друкували патріотичні листівки. Кожен виїзд у місто — стрес. Чоловіка зупиняли на кожному блокпості. І щоразу думаєш, чи повернешся додому, до дитини. Важко було з ліками. Їх взагалі не було. Я маю проблеми зі здоров'ям і залежу від деяких медикаментів. Продуктів нормальних також не було. Те, що завозили із Криму, —  жах — і в плані якості і ціни. Постійні обстріли.

Люди просили нас виходити на роботу. Багато хто роздруковував листівки з написом російською «діти», щоб клеїти на скло під час виїзду з Чорнобаївки

Приходили також сканувати документи на нерухомість. На роботу ми ходили навіть під обстрілами. У селі залишалось десь чверть населення — переважно пенсіонери. Всі, хто міг, виїхав. Окупанти по-різному себе вели — грабували, катували. Деякі селяни раділи їхньому приходу. Прославляли за пенсію у 10000 рублів. Страшних історій дуже багато. До нас також приходили. Казали, що буде паспортизація місцевого населення. Намагалися змусити нас друкувати фотографії для російських паспортів. Ми відмовлялися. Почалися погрози — мовляв, розстріляємо, підпалимо. Звісно, було страшно. Подих перехоплювало, руки трусилися, але не було навіть думки про співпрацю. Після серії погроз ми ухвалили рішення виїжджати. Це було 28 червня 2022-го. 

Замінована дорога

Той день, коли ми виїжджали із Чорнобаївки, я не забуду ніколи. То була  страшна дорога. Виїхали о п'ятій ранку через село Василівка у Запорізькій області. Найсумніше, шо ми не могли взяти з собою нічого з техніки. Було небезпечно. Ми навіть не забрали дороговартісні дзеркальні фотоапарати, за допомогою яких робили фото на документи. Боялися, щоб окупанти не сприйняли нас за журналістів. Я намагалася запам'ятовувати розташування блокпостів, бо ми в українські чат-боти завантажували їхнє розміщення та кількість. Але їх так було багато, що я збилася з рахунку. Росіяни ретельно обшукували машини, оглядали речі, телефони. Найбільше цікавилися, чи має чоловік татуювання, куди і чому їдемо, чому не хочемо залишитися?  

Найстрашніше було стояти перед самим пунктом пропуску у Василівці, бо там діяли свої правила. Приїжджають машини, стоять на трасі у полі і чекають до вечора. І тільки з настанням сутінків невеличкими групами їх починають пропускати. За блокпостом на нас чекала так звана «сіра зона» із замінованою дорогою. На трасі міни видно добре, вони лежали рядочком і ти  їх просто об'їжджаєш, як фішки. То після блокпосту метр убік з накатаної дороги — і все. Було дуже багато випадків підриву автівок. Наша знайома так загинула. Чоловік дав по газам — і ми якось пролетіли ту ділянку. Побачили український прапор — сльози, радість, бо ми на вільній Україні. Але те, що можна було проїхати за дві години, ми долали добу.

9 місяців не вдома

Ми поїхали в Яремче на Івано-Франківщину. Дев'ять місяців ми прожили у казкових умовах. Мали все необхідне. Чоловік першим знайшов роботу — прокладав інтернет. Потім працевлаштувалася я. Працювала у місцевому копіцентрі. Ми навіть хотіли спробувати відкрити там поліграфічну справу. Та починати з нуля — дорого. Ми подались на грант, але нам відмовили, бо регіон не потребує сфери поліграфії. Вони зацікавлені у розвитку туризму. Другою причиною стало те, що ми внутрішньо переміщені особи, а вони не  зацікавлені вкладати гроші у немісцевих.

Нам дуже хотілося додому, і щойно звільнили нашу Чорнобаївку, ми повернулися. Це сталося 7 квітня 2023-го. Боялися підходити до офісу та будинку. Думали, що все зруйноване. На щастя, вціліло.  Виявилось, що люди на нас чекали. Вони говорили: «Будь ласка, відкривайтесь, нам потрібні ваші послуги». І з першого дня були клієнти. Техніку ми зберігали у підвалі. За 9 місяців не вдома всі струменеві принтери повисихали. Чоловік власноруч їх рятував, бо сервісних центрів не було. Замовляв через сайт чіпи, необхідні деталі. 80% того обладнання, що ми мали, змогли реанімувати, тобто налаштувати.

Грант на розвиток

Наразі наша справа у Чорнобаївці поступово відновлюється. Люди роблять фото на документи, друкують зображення пошкоджених будинків, портрети. Однак замовлень не багато. Раніше у нас весь день був розписаний. Роботу ми робили до ночі. Зараз такого немає. Людей у селі досі небагато. З місцевих лишилася, мабуть, категорія 55+. А якщо говорити про послуги, то зараз маємо десь 15% від того, що було до війни. Заважає працювати, звісно, безпекова ситуація. У нас досі часті обстріли. Але легше морально, бо розумієш, що ти вільний. Ти можеш у будь-який момент сісти у машину і поїхати. Але коли 9 місяців пожив поза своїм будинком, то знову лишати його складно. Навіть наш 12 -річний син не хоче звідси їхати. Каже: «Ні, я хочу бути вдома». Це складно, але робота у нас є. Маємо двох працівників, сплачуємо податки. Ми корисні тут, і це тримає.

Юлія Рощенко під час роботи. Фото: приватний архів

З сировиною проблем не має. На щастя, у нас залишилися постачальники, з якими ми співпрацювали до повномасштабного вторгнення. Це центр друку у Дніпрі. Мені дуже зручно, бо я в одного контрагента можу взяти фарби, тонер, папір в рулони, полотно, плівку для ламінації — і все це приходить Новою поштою. Футболки, подушки, худі на флісі нам відшивають у Харкові. Проблема була лиш одного разу з доставкою, бо ворог бив ракетами по Новій пошті. Але тим не менш ми щоразу справлялися зі своїми зобов'язаннями. Звісно, були збитки, але то не найстрашніше. Все, що можна відшкодувати матеріально, я не вважаю втратою. Головне, аби були живі люди.

Друкована продукція родини Рощенків. Фото: приватний архів

Цього разу ми все ж  отримали грант від держави на розвиток — закупку техніки та обладнання. Та, на жаль, через постійні обстріли, ми нічого не можемо планувати. Єдине, що коли замовники до нас звертаються, то ми завжди кажемо, що 100%  виконуємо свої зобов'язання. Завдяки чому це можливо? Ми вже досить довго у цьому поліграфічному бізнесі. Маємо партнерів. І наразі, якщо я беру замовлення, я завжди маю когось, хто може нас підстрахувати. У разі обстрілів, відсутності світла є люди, які виконають замовлення у будь-якому разі. Клієнтів шукаємо через інтернет. Але найефективніша реклама — сарафанне радіо. Наразі ми намагаємося розвиватись на Маркетплейсі. 

Після перемоги — на море

Наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Прокинувся — і вже радієш цьому. У мене іноді запитують, що допомогає триматися? Мабуть, все ж таки бажання працювати і розвиватися. Хочу, аби моя країна була комфортною для життя. Це не популізм. Мрію, щоб мій син жив тут. Знаєте, в українського народу ніби є якесь прокляття. Моя бабуся з дідусем розповідали, що жили у важкі часи і сподівалися, що їхнім дітям буде краще. Потім мій тато у 90-ті казав: «Моїм дітям буде краще». Я сміюся з того, що я живу з думки, щоб моїй дитині було краще.

Мрію побачити Україну успішною, незалежною, вільною від  загарбників

Після перемоги у мене вже є багато планів. Насамперед я хочу повезти свою дитину на море. Мрію взяти хоча б тиждень відпочинку, а потім знову з  головою поринути у роботу. Раніше ми не цінували те, що у нас було. Ми жили в Херсонській області. Захотів на море — сів у машину, година  — і ти на місці. У нас забрали таку просту можливість — влітку  пройтись пісочком, покупатися у морі, порадіти чайкам, медузам. Але я вірю, що ми це все повернемо.  Головне — кожен на своєму місці має наближати нашу перемогу.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
жабка бізнес українці Zabka

Ще сім років тому вона й уявити не могла, що житиме за кордоном і керуватиме власним бізнесом. Польща здавалася тимчасовим прихистком для заробітку, а у кишені лежало всього 300 злотих. Спершу доводилося працювати на заводі, згодом — покоївкою, жити в кімнаті разом з хлопцями, адже не було власного простору, потім розвантажувати палети на складах торговельної мережі. Але кожен крок Марини наближав її до власної справи. Сьогодні вона — власниця популярного магазину Żabka і приклад того, як віра в себе, праця й витримка здатні змінити життя.

Марина Будзінська (в центрі) зі своїми працівницями. Приватний архів

Щоб відкрити «Жабку», треба скласти чотири іспити

— Рішення переїхати до Польщі було непростим, але вимушеним, — розповідає Sestry Марина Будзінська. — Я — мама-одиначка, яка прагнула забезпечити своїй дитині гідне життя. В Україні працювала торговим працівником, а згодом стала керівником торговельного відділу. Незважаючи на кар’єрний успіх, фінансові можливості були обмежені, а я хотіла більшого для своєї дитини. Спершу планувала залишитися в Польщі лише на три місяці, заробити грошей і повернутися додому. Однак після короткого повернення в Україну зрозуміла, що це лише початок довгого шляху. Відтоді я живу в Польщі.

— Які були труднощі, виклики, і як ви їх подолали?

— Мій перший досвід роботи тут був непростим. Приїхала з невеликими заощадженнями — всього 300 злотих. Почала працювати на заводі в місті Клодзько, де виробляють автомобільні шланги. Житлові умови були важкими: у двокімнатній квартирі жило восьмеро людей. Робочий графік — 12-годинні зміни з мінімальними перервами. Згодом спробувала працювати покоївкою, але там вимоги були нереальні — за 15 хвилин повністю прибрати номер разом з миттям санвузла, заміною постільної білизни та пилососінням. Заробіток ледве покривав витрати на житло.

Проривом стала робота на складі однієї з великих торговельних мереж у Легниці, де я пропрацювала 4,5 роки. Саме там я познайомилася з теперішнім чоловіком. Паралельно підробляла рекрутером і прибирала квартири.

— Коли настав той переломний момент, що ви вирішили відкрити власну справу, і чому саме Żabka?

— Про власну справу ми з чоловіком мріяли 3 роки. Я обдумувала різні варіанти, спочатку хотіла відкрити кебаб, але зрештою зупинилася на магазині Żabka. Після перегляду в ютубі натхненної історії українки, яка успішно запустила такий проєкт, наважилась ризикнути. Процес підготовки був непростим: співбесіди, навчання та кілька важких іспитів. Незважаючи на мовні труднощі, я не здалася. Налаштовувала себе, що якщо поставила мету — обов’язково дійду до неї. Ми відкрили магазин в серпні минулого року. Цей досвід навчив мене не боятися нових викликів і завжди рухатися вперед, навіть коли здається, що сил немає. Тепер я передаю цю віру своїй дитині: важливо не здаватися, йти до своїх цілей, якими б недосяжними вони не здавалися на перший погляд.

— Скільки потрібно мати грошей, аби відкрити «Жабку»?

— У моєму випадку це було 20 000 злотих, оскільки сума застави для іноземців залежить від обраної форми забезпечення. Але справа не лише в грошах, адже відкриттю магазину передують співбесіди, навчання і навіть іспити. Перша співбесіда відбулася польською мовою через додаток Teams. За нею була ще одна. Потім перевірили, чи не маю я боргів або кредитних заборгованостей. Я побачила, що Żabka відповідально підходить до підбору персоналу, і не кожен, хто бажає приєднатися до мережі, може це зробити.

Я успішно пройшла перевірку, після чого розпочалося тритижневе навчання. Уже тоді мене почали знайомити з роботою у магазині, показувати, як усе працює. Спочатку було дуже страшно через величезну кількість інформації та документації, всі програми — польською мовою... Здавалося, я не впораюся. Якось я навіть прийшла додому і сказала чоловікові: «Не знаю, чи потягну». Але зібралась із силами й продовжила навчання.

Попереду було кілька іспитів: мовний; фінансовий у Вроцлаві після інтенсивного навчання; співбесіда через Teams з перевіркою знань і практичний іспит на місці — три години ґрунтовних запитань і завдань з використання чотирьох програм. Кожен з них я склала на 100% і чекала призначення. Мені запропонували вибір: або новий магазин під ключ, або діючий. Я обрала вже функціонуючий магазин. 

«Ми взяли на роботу українок і намагаємось їх не перевантажувати»

— Існує думка, що в «Жабці» важко працювати: 12-годинний робочий день, праця у вихідні…

— Це поширений і шкідливий стереотип. Я працювала в іншій мережі, мені іноді доводилося вручну розвантажувати по 15 важких палет на день. Тут інакше — в межах поставок приїжджає одна палета, яку ми з чоловіком розвантажуємо. Ми з чоловіком присутні в магазині щодня, займаємося замовленням товарів, контролем касових операцій, веденням документації. 

Касири обслуговують клієнтів протягом тижня. Ми взяли на роботу двох українок, які працюють по 8,5 годин, і ще двох експедиторів, які приходять на заміну. Найнапруженіший час — вечір п'ятниці і суботи. У цей час, а також у неділю ми з чоловіком працюємо самі.

— Ви з чоловіком весь час разом. Як вдається успішно поєднувати бізнес та сімейне життя?

— Багато хто дивується, як ми з чоловіком можемо працювати разом і при цьому зберігати гармонію. Для нас ключовими є взаєморозуміння, чіткий розподіл обов’язків і вміння поважати простір одне одного. У кожного з нас це вже другий шлюб, тому ми добре розуміємо, чого хочемо від стосунків і від спільного бізнесу.

Спочатку було важко звикнути. Здавалося, що постійно щось не так, весь час хотілося все виправити, але з часом ми навчилися правильно ділити роботу так, щоб не втручатися у сфери одне одного. Він займається постачанням товарів, я — замовленнями, бухгалтерією, звітами та іншою документацією. Він не втручається у мої папери, а я не втручаюся у його складські питання.

Чоловік чудово справляється з усім, що стосується замовлень і поповнення запасів. Це його відповідальність. Моя частина роботи — «паперова». Ми працюємо разом 24/7, і це справді круто. Зараз ми навіть розглядаємо можливість продати два своїх приватних автомобілі і придбати один більший, кращий. Адже ми весь час разом… 

— Що можете побажати українським жінкам, які шукають себе або мріють про власний бізнес у Польщі?

— Я знаю, як непросто знайти себе, особливо коли є тиск суспільства. Важливо дозволити собі ризикувати, пробувати нове. Кожна моя попередня робота була викликом, але я завжди думала: «Це тимчасово, я знайду щось краще». І справді, життя це підтвердило. Зараз є чимало можливостей для старту власної справи навіть з мінімальними вкладеннями. Українки відкривають кав'ярні, салони краси, займаються флористикою. Головне — не боятися й пробувати.

Страх — це лише перепона, яку можна подолати. Якби колись мені сказали, що я житиму в Польщі і матиму власний бізнес, я б засміялася. Але сьогодні це реальність.

20
хв

Власниця магазину Żabka Марина Будзінська: «Якби колись мені сказали, що я житиму в Польщі і матиму бізнес, я б засміялась»

Тетяна Виговська
український бізнес у польщі напівфабрикати галя балувана

Проходячи повз вивіску «Domowe mrozonki. Multi Cook», я навіть не підозрювала, що це бізнес українського походження. Аж поки не почула розмову подружжя поляків у дверей магазину:

— Ходімо купимо українських вареників! — каже чоловікові жінка, і я заходжу до магазину за ними.

— Відвідуємо цей магазин регулярно раз на два тижні, — зізнається пан Бруно. — А наша дочка, коли приїздить до Катовіце з онуками, теж відразу сюди йде. Найбільше я люблю вареники з ягодами. Вони тут смачні, бо багато начинки. 

— Для жінок це зручно, — додає пані Христина, — не треба місити тісто, виліплювати. Просто береш з морозилки і кидаєш до каструлі. Бо я в житті вже стільки того тіста намісила, що тепер тільки купую готове.

«Близько 90% наших покупців — поляки»

— Близько 90% наших покупців — поляки, — розповідають Sestry власниці «Мультикука» в Катовіце Олена Юришинець і Альона Анісімова. — Українців менше, — можливо, тому що поки вони про нас не знають.

У нас широкий асортимент: пельмені, вареники, паштети, голубці, фарширований перець, пироги, фарширована скумбрія, котлети тощо. А головний хіт — хінкалі. Маємо чотири різновиди: з бараниною, сиром, яловичиною та свининою. Поляки їх дуже люблять.

Подруги з Бучі стали партнерками по бізнесу в Польщі

Олена Юришинець: Multi Cook — це франшиза мережі «Галя Балувана», адаптована для європейського та міжнародного ринку. У Катовіце ми наразі єдині. Бренд активно розвивається у Польщі, Чехії, Хорватії, а також починає вихід на ринки США та Канади. За кілька років франшиза значно розширилася, відкрила чимало нових закладів. Назва Multi Cook більш універсальна для міжнародного споживача, але концепція все ще базується на українських традиціях і кухні.

Чому ви вирішили зайнятися саме цим бізнесом?

Олена Юришинець: Ми знаємо одна одну досить давно, працювали разом у міжнародній аудиторській компанії в Україні, обслуговували великі бізнеси, зокрема «Нову Пошту» та торговельні мережі. І завжди мріяли про власну справу.

Альона Анісімова.: В Україні високий рівень сервісу, і нам хотілося перенести цей підхід до Польщі. Франшиза відповідає нашим цінностям: вона допомагає людям економити час, пропонує якісну їжу, яка позитивно впливає на здоров’я та самопочуття.

Також ми хотіли створити мініком’юніті для українців, зокрема, для жінок, які вимушено виїхали через війну. Чимало біженок змушені працювати на заводах, і ми прагнемо дати українкам можливість знайти комфортне місце для роботи

Ви з Бучі? Як ви опинилися в Катовіце?

О.Ю.: Насправді ми родом з Донбасу. Я в Київ переїхала разом з батьками ще до війни, у 2009 році. Альона приїхала у 2014-му — буквально на тиждень, щоб пересидіти події в Донецьку, але після його окупації вимушена була залишитись.

А.А.: Я працювала в міжнародній аудиторській компанії в Донецьку, яка мала головний офіс у Києві. Завдяки цьому опинилась у столиці.

О.Ю.: Коли сталося повномасштабне вторгнення, ніхто не знав, що робити: залишатися чи тікати. Ми жили за три кілометри від аеропорту «Антонов» у Гостомелі, де стояла «Мрія». Бої там нагадували сцени із «Зоряних воєн». Ми планували почекати день-два, але ввечері вирішили їхати. Згодом мости на виїзді з Бучі підірвали, і ті, хто залишився, вже не могли виїхати. Ми встигли.

Їхали разом?

А.А.: Окремо. Я поїхала трохи раніше, бо після Донецька була морально готова до всього. Після того, як колись залишила рідне місто й не змогла нічого забрати із собою, тепер вже знала, що найголовніше — документи й собака. Вранці 24 лютого ми були готові до виїзду, тільки машина не була заправлена…

Після деокупації повернулися до Бучі. Жили там близько року, відновлювали будинки. Наші оселі були в жахливому стані, адже в них жили росіяни. Коли ми повернулися, це був суцільний хаос. Важко було бачити все зруйнованим, тож ми намагалися привести дім до ладу. Зрештою не витримали війни і вирішили переїхати до Польщі й відкрити тут власний бізнес.

Чому саме Катовіце?

Просто дізналися, що місто перспективне, швидко розвивається. У 2023 році воно потрапило до списку кращих за рівнем розвитку. До того ж тут ще не було магазинів Multi Cook, а відкривати бізнес у новому місці простіше, ніж конкурувати з уже існуючими закладами.

А ще виявилося, що Катовіце — місто-побратим Бучі. Це символічно

Як інтегрувалися в Польщі?

Нам пощастило: нас дуже тепло прийняли. Спочатку було складно з польською мовою, але багато людей говорили з нами англійською, що нас дивувало. Випадково познайомилися з Інесою Цой, яка допомогла нам з перекладами, а згодом стала нашим операційним директором.

У нас працюють люди з усієї України: з Херсона, Запоріжжя, Львівської області, центральних регіонів, — до розмови долучається Інеса Цой. — Це дійсно цікаво, адже ми обмінюємося досвідом, традиціями, навіть звичками. Дівчата дружать, домовляються разом піти в кафе, організовують корпоративи. Ця взаємодія розширює обрії. Я сама із Запоріжжя, і раніше мало знала про життя людей із Західної України. Тепер краще розумію їх, а вони — мене. Ми ділимося досвідом, історіями, і така комунікація дуже підтримує наших працівниць. 

У магазинах Олени й Альони працюють українки з різних регіонів

«Не кожен може дозволити собі такий старт»

Скільки потрібно грошей для відкриття такого бізнесу?

Це значні кошти, левова частка яких іде на закупівлю обладнання, — це десятки тисяч євро, тож не кожен може собі дозволити такий старт. Ми довго працювали у житті, щоб зібрати потрібний капітал.

Приміром, шокова заморозка коштує 1500 євро за одну одиницю, а нам потрібно таких щонайменше три. Тісторозкатка — 5 000 євро. 

Приміщення орендуєте?

Так, і оренда — це близько 4000 євро без врахування комунальних послуг.

Як ви шукали працівників? Брали на роботу досвідчених чи не тільки? 

Ми провели близько 40 співбесід. Оголошення розміщували у Facebook, телеграм-каналах. Плюс коли відкриваєшся, чимало людей заходить в магазин і пропонує свої кандидатури. Щодо досвіду працівників, то тут 50 на 50 — деякі мали досвід у ресторанах, а дехто прийшов геть з іншої сфери. Наприклад, наша головна на виробництві понад 10 років працювала в школі. Вона дуже педантична, все робить за списком, і ця професія їй ідеально підійшла. 

А ще франшиза надає підтримку у підготовці працівників: на два тижні до нас приїжджали кухарі, які навчали всьому процесу. Також у нас є постійна 24/7 підтримка технологів, до яких можна звертатися за консультаціями.

До речі, майже всі наші дівчатка подалися на карту побиту. Наші юристи допомогли їм зібрати пакет документів.

Юристи — теж ваші працівники?

Ні, це юридична компанія, яку нам порекомендувала франшиза. Вони спеціалізуються на супроводі бізнесу в Польщі й мають україномовних спеціалістів.

У магазині можна через велике вікно в реальному часі спостерігати, як майстрині ліплять пельмені й вареники

Хтось із працівників не пройшов навчання?

Всі пройшли. Ми сформували сильну команду, хоча з деякими працівниками не продовжили співпрацю. Важливо, щоб люди були ефективними, адже їхня продуктивність впливає на собівартість продукції та, відповідно, на ціни для споживачів.

Які були складнощі, на які ви не розрахували?

Трактовка юридичних договорів, важко погоджувались деякі пункти. Ще — високі кауції, заморожені кошти в 20 000 євро. 

Відсутність досвіду сильно відчували?

Хоча ми не займалися бізнесом напряму, але працювали аудиторами і протягом багатьох років вивчали й аналізували великі бізнеси України. Тобто певний досвід все ж був. І він нам дуже допомагає.

Вся продукція ліпиться вручну

«Клієнти самі підказують, які нові страви нам варто ввести»

Коли купуєш франшизу, рецепти теж надають?

Так, і тут дуже суворі вимоги щодо дотримання технологій. Це перевірені рецепти, які користуються попитом. Ми не можемо від них відходити.

Де закуповуєте сировину?

М’ясо та молочні продукти беремо у польських фермерів. Франшиза навіть рекомендує, які торгові марки кращі, наприклад, яке борошно використовувати.

Скільки у вас орієнтовно за день робиться покупок?

Кількість куплеспроможних клієнтів — близько ста на день в одному магазині.

Чи дослухаєтесь ви до їхніх побажань? Збираєте відгуки?

Так, наші клієнти нам дуже допомагають — самі говорять, чого їм бракує. Наші продавчині постійно питають, що ще хотілося б бачити в асортименті.

Наприклад, зараз великий попит на безлактозні продукти. Також збільшилася популярність здорової їжі. Один з наших хітів — шпинатні вареники. Їх багато хто купує, особливо вегетаріанці

А були продукти, які ви додали через постійні запити клієнтів?

Хінкалі із сиром. Люди постійно питали, коли вони з’являться. У нас спочатку були лише класичні м’ясні хінкалі, але через великий попит ми додали ще один варіант. Один з наших постійних клієнтів — хлопець з Грузії. Він сказав, що у нас найкращі хінкалі в Катовіце. Звісно, у Грузії вони ще кращі, але для нас це був найбільший комплімент. В Грузії хінкалі зазвичай з великою кількістю бульйону, а у нас вони більш «м’ясні», ситні.

Вам подобається цей вид бізнесу?

Так, ми обидві любимо порядок, чіткість, рецептуру. І цей бізнес нам ідеально підходить. Ми бачимо одна одну частіше, ніж власні сім’ї. І створили ефект синергії — коли працюємо разом, результати набагато кращі.

Далі мене запрошують до кухні, куди я можу потрапити, тільки коли одягну спеціальну шапочку і халат. Працівниці саме ліплять пельмені й картопляні зрази. Серед них — голова виробництва Тетяна Спірідонова, про яку власниці розповідали раніше. Жінка приїхала з окупованої Херсонщини два роки тому, в Україні працювала заступником директора в школі.

— Я педагог з понад 13-річним стажем. Не уявляла, що колись працюватиму на кухні, але життя змусило кардинально все змінити, — розповідає Тетяна Спірідонова. — У мене двоє синів, молодший народився вже під час війни. Спочатку підтримувала своїх колег в Україні онлайн, адже вагітність була важкою. Коли ж приїхала сюди, відчула, що хочу живого спілкування.

Тетяна Спірідонова переїхала до Польщі й кардинально змінила рід діяльності

Чи важко було психологічно змінити сферу діяльності?

Найважче — адаптуватися в іншій країні. Але мені пощастило зустріти трьох неймовірних жінок, які повірили в мене більше, ніж я сама. Вони допомагали на кожному кроці.

Ви старша на виробництві, але також сама готуєте?

Так, і постійно навчаюсь новому. Спочатку в меню було близько 80 страв, зараз уже понад 130. Нове — це завжди цікаво, навіть якщо буває складно. Щоб іти вперед, важливо не боятися змін.

Закінчую інтерв’ю запитанням, які страви з усіх ста тридцяти самі власниці люблять найбільше.

— Ой, важко вибрати! Сьогодні їли вареники з капустою та грибами — смакота! Можемо пригостити...

<add-big-frame>Активне розширення мережі «Галя Балувана» в Україні збіглося з пандемією коронавірусу 2020-2021, коли люди масово перестали ходити до ресторанів і стали запасатися напівфабрикатами. В 2022 мережа почала експансію на міжнародні ринки під брендом Multi Cook.<add-big-frame>

<add-big-frame>За словами власника Multi Cook Володимира Матвійчука, більшість його партнерів за межами України — це українці, які виїхали за кордон від війни. Найбільш легкі ринки для українців — Польща, Латвія, Литва, Естонія.<add-big-frame>

<add-big-frame>Як пише Forbes.ua, франшиза Multi Cook коштує 9000 євро. Плюс щомісячне роялті 100 євро. Мінімальна сума, яка потрібна, щоб відкрити магазин Multi Cook за кордоном — 40 000–50 000 євро (без врахування франшизи). Щоб збільшити прибуток, вигідно мати декілька магазинів. Так, 8 магазинів у Польщі з централізованим виробництвом можуть приносити до 25 000-35 000 євро щомісяця.<add-big-frame>

Фотографії Тетяни Виговської

20
хв

«В Україні високий рівень сервісу, хотілося перенести його до Польщі». Як подруги з Бучі відкрили виробництво в Катовіце

Тетяна Виговська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Ера Трампа: США руйнують баланс, Європа шукає точку опори

Ексклюзив
20
хв

Співзасновник Нової пошти Вячеслав Климов: «На початку вторгнення ми змінювали логістичну модель кілька разів на тиждень»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress