Майбутнє

22 січня, у День соборності України, прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск завітав до Києва з візитом. Це перший його міжнародний візит після обрання у грудні 2023 року польським прем’єром.  

Президент України назвав переговори з Дональдом Туском щодо всіх аспектів двосторонніх відносин «дуже продуктивними». Зі свого боку польський прем’єр заявив, що для нього важливо врегулювати всі конфлікти з Україною та надалі бути «найнадійнішим союзником України у смертельній боротьбі зі злом».

Візит глави польського уряду до Києва є важливим сигналом підтримки України з боку Польщі та інших європейських країн. Дональд Туск підкреслив, що Європа не залишить Україну наодинці у війні з Росією: «Питання боротьби з агресором для мене — абсолютно номер один».

«Для мене було очевидним і природним, що я маю спершу відвідати Київ у своїй новій ролі прем'єр-міністра Польщі, з багатьох причин, а не лише через нашу солідарність і дружбу», — заявив польський прем’єр. «Вся Україна бореться за безпеку всього вільного світу. Це не гасло. Це не порожні слова, що тут вирішується доля вільного світу».

Дональд Туск підкреслив, що в Польщі немає розбіжностей щодо підтримки України. І зробив сміливу заяву: «Сьогодні будь-хто у вільному світі, хто удає нейтрального, зберігає однакову дистанцію або представляє її щодо України та Росії, заслуговує на найтемніше місце у політичному пеклі».

Прем'єр Польщі Дональд Туск оголосив про новий оборонний пакет для України. Також він обговорив із президентом Володимиром Зеленським ситуацію на кордоні.

«Є новий польський оборонний пакет. Ми цінуємо таку незмінну допомогу. Є нова форма нашої взаємодії заради більшого масштабу закупівель зброї для українських потреб — це польський кредит для України. Обговорили сьогодні з паном премʼєр-міністром і можливості майбутнього спільного виробництва зброї. Дякую за підтримку України!» — заявив Володимир Зеленський.

Ще однією темою розмови був вступ України до ЄС.

«Польща намагатиметься допомогти в усіх аспектах процесу вступу до ЄС так, аби повне членство України у Євросоюзі швидко стало фактом. Ми також співпрацюватимемо в усіх інших форматах, тому я повідомив пану президенту, що Польща приєдналася сьогодні до Спільної декларації G7, яка була сформована на саміті НАТО у Вільнюсі», — наголосив Туск.

‍

Туск також заявив, що Польща готова зробити все можливе, щоб допомогти Україні у відновленні після війни. Він закликав Європейський Союз створити спеціальний фонд для підтримки України у цьому процесі.

Під час візиту до Києва Дональд Туск повідомив про призначення уповноваженим уряду Польщі з питань відновлення України Павела Коваля. «Ми хочемо брати активну участь не лише в допомозі Україні у війні з Росією, а й у процесі відбудови», — пояснив очільник польського уряду.

Читайте також «Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, повернулися в Україну»

Всесвітній економічний форум у Давосі (WEF) — одна з головних подій року для світових політичних та бізнесових еліт. Цьогорічне зібрання відбулось 15-19 січня під гаслом «Відновлення довіри». Серед головних тем були кліматичні виклики, розвиток штучного інтелекту, загроза нової пандемії. А втім, більшість виступів і розмов в кулуарах так чи інакше стосувались війни в Україні. На форум особисто приїхав Володимир  Зеленський — європейські та американські посадовці запевнили українського президента у своїй непохитній підтримці в боротьбі проти російської агресії. Sestry разом з дипломатами та політологами підбили підсумки Давоського форуму.

Путін — хижак, який не задовольняється замороженим продуктом   

Трибуна Давосу, напевно, найкращий майданчик для звернення до світових еліт. Виступ Зеленського був одним з найемоційніших моментів усього форуму, ділиться враженнями українсько-американський політолог і директор міжнародної некомерційної організації «Євразійська демократична ініціатива» (Нью-Йорк) Пітер Залмаєв:

— Зал був абсолютно вщент забитий людьми, які, стоячи йому аплодували. І це була справді сильна промова. Й усі західні делегати запевнили нас, що підтримка є. Так, ще багато деталей потребують узгодження, але це лише питання часу.

Зеленський у своїй промові між тим дорікнув західним союзникам за слабкі санкції, які так і не змогли зупинити нарощування російського військового виробництва і не завдали нищівної шкоди російській економіці:

— Путін любить гроші понад усе, чим більш мільярдів він, його спільники та друзі втратять, тим більш ймовірно він пошкодує, що розпочав війну. Він повинен пошкодувати, потрібно щоб він програв.

Український президент закликав союзників відкинути сумніви і страхи ескалації та нарощувати підтримку України, мовляв, зміцнюйте нашу економіку, а ми зміцнимо вашу безпеку. І один з ключових посилів промови Зеленського: заморожування війни — неможливе:

— Путін є хижаком, який не задовольняється замороженим продуктом. А нам потрібно захищати себе, наших дітей, наші будинки, наші життя. І ми можемо це зробити.

Росія не має перемогти

Давоський форум, якщо зважати на реакцію західної преси, пройшов за сценарієм України, каже український політик і дипломат Роман Безсмертний. А також Давос спростував тезу про втому від України, навпаки — європейські лідери почали краще розуміти загрозу не лише для України, але й для своїх країн:

— Заяви міністра оборони Великої Британії Шаппса, французького президента Макрона, президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн, вони всі говорять про допомогу Україні. І це в той час, коли тезу про ймовірний напад (на країни НАТО, зокрема держави Балтії. — Авт.) озвучують вже і Bild, і Economist і навіть видання, такі як іспанський El Pais, які ніколи раніше на це не реагували. Це свідчить про те, що ситуація вирівнюється, і всі прекрасно розуміють, що слово «втома» не до діла. Бо як правильно у виступі сказав президент, якщо не хочете допомагати Україні, виставляйте тоді свої армії. Але ви покажіть хоч би одну армію в Європі, яка здатна сьогодні бути на рівних з українською. І стає очевидним, що розмова, яка, велася в Давосі, вона дуже важлива з точки зору викидання на смітник тези про втому.

Бо це лише українці могли втомитися за десять років війни. Але аж ніяк не європейці чи американці. І святість Різдва цього року європейцям забезпечив український солдат

Росія не досягає стратегічних цілей, її військові провали очевидні, а санкції відірвали російську економіку від сучасних технологій та інновацій і Росія тепер залежна від Китаю — це з трибуни Давоса заявила президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн:

— Звичайно, як і в усіх демократіях, наша свобода пов'язана з ризиками. Завжди знайдуться ті, хто спробує скористатися нашою відкритістю як всередині, так і зовні. Завжди будуть спроби зіштовхнути нас зі шляху. Наприклад, за допомогою дезінформації. І ніде цього не було більше, ніж в питанні України. І все це говорить нам про те, що Україна може перемогти в цій війні. Але ми повинні продовжувати підтримувати їхній опір. Українці потребують передбачуваного фінансування протягом 2024 року і далі. Вони потребують постійного постачання зброї для захисту і повернення законної території України. Їм потрібні можливості стримувати майбутні напади Росії.

Ще категоричнішим у Давосі був Еммануель Макрон. Французький президент напередодні швейцарського форуму пообіцяв Україні потужний пакет військової допомоги з крилатими дальнобійними ракетами SCALP і «сотнями бомб». А під час виступу на WEF Макрон прямо сказав – Росія не має перемогти:

— Ми зробимо все, щоб спробувати утримати світ разом і не піддатися ризику розколу, і спробувати мати ефективний порядок денний, який гарантуватиме, що Росія не може і не повинна перемогти в Україні, тому що на кону стоїть Україна, наші цінності, наша колективна безпека в Європі, на Кавказі і в усьому регіоні. Тому для цього 2024 рік буде ключовим для європейців. 

І це каже президент Франції, країни, яка традиційно доволі лояльно ставиться до росіян.

— У мене була можливість поставити питання Макрону після його промови, — розповідає українсько-американський політолог і директор міжнародної некомерційної організації «Євразійська демократична ініціатива» (Нью-Йорк) Пітер Залмаєв. —  Я запитав про перспективи членства України в НАТО, це важливо, адже всі сумніви і відтермінування тільки заохочують Путіна до подальшої агресії. Без прямої відповіді Макрон сказав, що має намір відвідати Київ і збирається підписати договір про гарантії безпеки. Ціла низка країн висловлюють намір підписати щось такого типу. Але, що є в договорі? Можна посперечатись про юридичний статус, але це небезпечно, бо лише вступ в НАТО може дати гарантії безпеки в сучасних реаліях.

‍Скинути Росію з неба

«Неважливо, наскільки ми будемо втомлені чи виснажені. Ми будемо продовжувати захищати нашу країну», — заявив у Швейцарії український міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. То ж пріоритет України на цей рік — скинути Росію з неба. Бо, хто контролює небо, визначатиме, коли і як закінчиться війна:

— Україні будуть надані винищувачі F-16, ракети дальнього радіусу дії, безпілотники та засоби радіоелектронної боротьби. Якщо все це надійде, ми продовжимо перемагати і продовжимо звільняти. Але, знаєте, ми боремося з дуже великим ворогом, потужним ворогом, ворогом, який не спить. Тому потрібен час.

А в кулуарах Давосу відбулись зустрічі задля прискорення поставок далекобійних ракет в Україну, хоча публічно цю тему в Давосі ніде не піднімали, – про це Дмитро Кулеба розповів в ефірі єдиного телемарафону. Крім ракет, з його слів, порушували питання того, які кроки має зробити Європа, щоб істотно наростити можливості з виробництва зброї.

Сполучені Штати налаштовані підтримувати Україну, у цьому запевнив держсекретар США Ентоні Блінкен. Він зауважив, що мета полягає в тому, аби Україна в перспективі змогла самостійно себе захищати від зовнішніх загроз «без масивного безперервного припливу ресурсів ззовні».

Росія була ослаблена на багатьох фронтах після вторгнення в Україну, констатував Ентоні Блінкен, додавши, що Вашингтон завжди відкритий для довгострокового припинення вогню, а втім, висловив сумніви, що Росія готова до переговорів.

Агресор має заплатити за завдану шкоду

«Маємо донести до наших союзників, що ціна стримування Путіна, якщо він завоює Україну, буде набагато більшою, ніж ціна підтримки України, щоб вона могла ефективно захищатися від його акту агресії», — це з трибуни Давосу заявив польський міністр закордонних справ Радослав Сікорський. Він наголосив: окрім безпосередньої підтримки України, міжнародна спільнота повинна згуртуватись, щоб зрештою змусити Росію відшкодувати завдані збитки:

— Агресор повинен заплатити за шкоду, завдану Україні. Голосування Генеральної Асамблеї ООН, яка переважною більшістю голосів засудила вторгнення Росії на початку війни, створює правову основу, фактично зобов'язує міжнародне співтовариство відшкодувати цей акт агресії, покарати і стягнути вартість з країни-порушника.

Фінансова складова цьогорічного Давосу дуже тісно переплелась з питаннями безпеки, каже Еліна Бекетова, експертка Центру аналізу Європейської політики (CEPA):

— Що видно вже зараз, це можливість для української делегації і керівництва країни довести свої меседжі. Зокрема про те, що кожен заморожений конфлікт призводить до нової війни, і які саме кроки допоможуть зупинити агресію. Це синхронизація з низкою політиків, від яких учасники форуму почули про те, що війна в Україні стосується не лише Європи, адже, якщо РФ переможе, це вплине на безпеку кожної країни у світі. Це можливість вкотре нагадати представникам інвесткомпаній і найбільших фондів світу про можливості розвитку в Україні і що кожен потрібний в Україні, щоб будувати, відбудовувати, відновлювати життя.

І чим більше компаній захочуть вкладати в економіку держави, не чекаючи закінчення агресії, тим більше можливості буде в України протистояти цій агресії і тримати економіку

Тема України після війни стала ключовою з точки зору глобального континентального бізнесу. І насправді зараз від нього й очікують реакції, каже український політик і дипломат Роман Безсмертний:

— На це спрацювало декілька посилів. Перший —  розмови з приводу трьохсот мільярдного конфіскату російських заморожених активів і, принаймні, хоча би частину їх використання в процесі нинішньої відбудови економіки України. І зрозуміло, участі в цьому процесі. І оці речі вони звучать всупереч загальному дискурсу, бо навряд чи ми знайдемо політика, який не говорить про насування світової війни. А тут зненацька, як сюрприз для багатьох, на Давоському форумі заговорили про відновлення України після війни. І це з усіх сторін обнадійливе явище.

Звідси, з моєї точки зору, для України у дипломатичному міжнародному плані —  це один з найвдаліших форумів

Формула миру

14 січня в Давосі відбулась зустріч представників понад 80 країн та міжнародних організацій, які обговорювали українську формулу миру. Після консультацій голова Офісу президента Андрій Єрмак, який очолював українську делегацію, сказав, що Україна ніколи не погодиться і не прийме жодного заморожування конфлікту:

— Просте припинення вогню не стане кінцем російської агресії в Україні, а лише дасть агресору паузу для накопичення сил. Це точно не шлях до миру. Росіяни не хочуть миру. Вони хочуть панування. Отже, вибір простий: або ми програємо і зникаємо, або виграємо і живемо далі. І ми боремося.

Українська формула миру складається з 10 пунктів, зокрема йдеться про виведення російських військ зі всієї міжнародно визнаної території України, в тому числі з Криму, покарання військових злочинців і виплату компенсацій. У Давосі обговорювали п'ять пунктів цього плану: виведення російських військ, відновлення справедливості, екологічну безпеку, недопущення ескалації та повторення конфлікту, а також підтвердження закінчення війни.

Росія в обговоренні української формули участі не бере, бо заперечує проти всіх її пунктів. Давоські консультації проігнорували також представники китайської делегації. Це цілком очікувано, каже міністр закордонних справ України у 2007-2009 роках Володимир Огризко:

— У нас в Україні виникла хвиля ейфорії, що, мовляв, ось там, в Саудівській Аравії відбулася зустріч, де Китай був представлений на якомусь там рівні. І це почали подавати як якусь принципову зміну позиції Китаю. Я вже тоді говорив, що це надто скоростиглі висновки. Тут треба виходити з дещо дещо інших підходів, а саме ідеологічної спорідненості Росії і Китаю. Це два тоталітарних режими, які будуть підтримувати одне одного до останнього. Тому я не бачу нічого надзвичайного в тому, що Китай відмовився брати участь в засіданні, яке було зараз в Давосі. І це, власне, ще раз демонструє, що між Росією і Китаєм є чіткі домовленості про те, що Пекін не буде цього робити більше. Можливо, це є якоюсь навіть допомогою Росії з боку Китаю, щоб це було сигналом для країн цього так званого глобального півдня. І ще раз говорить про те, що нам треба виходити з того, що вісь зла, яка сформувалася у нас, включає, на жаль, Китай. Якби ми не хотіли думати, що Пекін може змінити свою позицію, я думаю, що це відбудеться лише в тому випадку, коли путінський режим посиплеться. От тоді в Китаї справді почнуть думати, що робити далі. А поки він є, він їм потрібний, вони його перетворили в свій економічний додаток. Дуже зручний, для них корисний. Вони диктують свої умови. Тому для чого їм, власне, робити так, щоб Росія програла?

Навпаки, Китаю треба, щоб Росія залишалася, залишалася напівживою, напівдохлою. І фактично управляти тим, що відбувається в економіці. А той, хто управляє економікою, управляє політикою

Київ пропонує провести міжнародний саміт, на якому світові лідери затвердять запропоновані Україною загальні принципи врегулювання війни. Ймовірно, такий саміт відбудеться якраз у Швейцарії. Принаймні, цього не виключає тамтешній міністр закордонних справ Іньяціо Кассіс. Водночас він закликав знайти спосіб, як зробити Москву частиною дискусій про формулу миру:

— Нам потрібно буде знайти спосіб включити Росію в цей процес. Миру не буде, якщо Росія не скаже своє слово. Але це не означає, що ми повинні просто сидіти і чекати, поки Росія щось зробить зовсім навпаки. Щохвилини, поки ми чекаємо, десятки цивільних в Україні гинуть або зазнають поранень. Ми не маємо права просто чекати.

Навіть, якщо такий саміт відбудеться, його підсумком будуть загальні декларації, каже міністр закордонних справ України у 2007-2009 роках Володимир Огризко:

— На превеликий жаль, жодного практичного значення вони не мають. Ми вже маємо безліч прикладів загальних декларацій у вигляді, скажімо, резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Вони дуже правильні, дуже гарні, за які голосують там по сто п'ятдесят країн. Але від того агресорові ні холодно, ні спекотно. А відносно участі Росії — як можна злочинця запрошувати за стіл, за яким сидять цивілізовані люди? Це нонсенс. І я думаю, що відповідь на це вже прозвучала з українського боку. І відповідь негативна.

Для України участь в міжнародних заходах — це в будь-якому разі можливість ще раз задекларувати свої позиції. І це той самий контекст, який впливає і на суспільну думку, і на політичні рішення. Еліна Бекетова, експертка Центру аналізу Європейської політики (CEPA) певна, що невдовзі ми побачимо якісь конкретні результати:

— Головні для України питання вирішуються не при світлі камер і софітів, а під час особистих або закритих зустрічей. Треба дати відповідальним представникам робочих груп певний час на опрацювання дій після цих зустрічей. Водночас я схильна дивитися на це, як на ще одну можливість. Серед майбутніх подій в найближчі місяці — де можна знову нагадати про важливе і скорегувати хід історії — це Мюнхенська конференція безпеки в лютому, потім саміт НАТО в Вашингтоні в липні. Тому Давос і його результати слід розглядати комплексно, з прив'язкою до інших подій.

Прихід до влади «Права і справедливості» та її союзників наприкінці 2015 року означав початок політичної революції в Польщі. На практиці ж це призвело до посягання на демократію, верховенство права та громадянські свободи поляків. Політичні конфлікти, які  потрясають сьогодні Польщу, — це наслідок того, що почалося вісім років тому.

Одним зі стовпів революції ПіС була реформа системи правосуддя. За неї відповідав Збіґнев Зьобро, очільник партії «Солідарна Польща», що була у правлячій коаліції разом з «Правом і справедливістю». З березня 2016 року він також обіймав посаду міністра юстиції та генерального прокурора (протягом шести попередніх років прокуратура була незалежною). Два закони, які уможливили це поєднання, підписав президент Анджей Дуда. Він не висловив жодних заперечень, попри те, що, згідно з цими законами, прокуратура передавалась у руки політика правлячої партії. В умовах справді демократичної країни це неможливо собі уявити.

Всевладний шериф

Уся система правосуддя в Польщі опинилась під контролем однієї людини. Зьобро став «шерифом» з практично необмеженою владою. Інструменти, які були в розпорядженні посадовця, дозволяли йому впливати на конкретні рішення прокурорів, керувати оперативно-розвідувальною діяльністю та мати доступ до документів будь-якого рівня. Іншими словами, Зьобро міг вплинути на долю кожної людини в Польщі, якою зацікавилася прокуратура. А якщо прокуратура кимось не зацікавилася і цей хтось в якийсь спосіб критикував владу — міністр-прокурор міг посприяти, щоб слідчі все ж таки звернули увагу на цю особу. На власному досвіді у цьому переконалися лікарі, яких Зьобро безпідставно звинуватив у спричиненні смерті його батька.

Здобутки прокуратури під керівництвом Зьобра були описані в спеціальному звіті Гельсінської спілки з прав людини у 2022 році. Там можна прочитати, що незалежність прокурорів була ліквідована, генпрокурор та його довірені особи в ручному режимі здійснювали контроль над розслідуваннями: непокірних прокурорів переслідували, а слухняних — нагороджували.

«Шериф» та його підлеглі — як у міністерстві, так і в прокуратурі —  звіт Гельсінської спілки проігнорували, як і численні критичні зауваження та оцінки його діяльності з боку Венеційської комісії та Європейського суду.

Підкилимні афери

Разом із тим робилося все можливе, щоб жодна з численних афер, в яких були замішані люди з влади, не стала предметом прокурорського розслідування. Так, наприклад, прокуратура відмовилася вживати заходів у справі двох хмарочосів, які Ярослав Качинський хотів побудувати в центрі Варшави (австрійський бізнесмен звинуватив лідера ПіС у тому, що той вимагав у нього хабар. — Авт.).

Також не було розслідування щодо дофінансування наближених до уряду осіб і кіл, на які підконтрольний Зьобро Фонд правосуддя виділяв сотні мільйонів злотих (фундація була створена для допомоги жертвам злочинів).

Прокуратура також й пальцем не поворухнула у справі афери з так званими виборами в конвертах. Йдеться про спроби незаконно організувати в Польщі президентські вибори в травні 2020 року, на які було витрачено 70 мільйонів злотих у розпал пандемії.

Зате у 2016 році в Національній прокуратурі була створена спеціальна слідча група для притягнення до відповідальності незалежних суддів і прокурорів, які захищали верховенство права. А в Міністерстві юстиції під керівництвом одного із заступників міністра виникла група хейтерів, яка займалася цькуванням незручних для влади суддів у соціальних мережах.

Зьобро захищається

Проте з наближенням парламентських виборів 2023 року впевненість у черговій перемозі правлячого правого крила ставала все меншою. Соціологічні опитування не давали надії на одноосібне правління, а можливість післявиборчої коаліції з ПіС виключали всі опозиційні партії, які протягом восьми років з різною інтенсивністю зазнавали критики з боку урядових ЗМІ.

Тому Зьобро вирішив захистити свій вплив. Правляча більшість «проштовхнула» в Сеймі новий закон, який «забетонував» вже наявну структуру прокуратури: частина повноважень генпрокурора перейшла до державного («крайового») прокурора, яким став Даріуш Барський, друг Зьобро та свідок на його весіллі. Раніше він вийшов на пенсію, але у лютому 2022 його поновили на службі. Гарантом безпеки нового устрою в Державній прокуратурі став президент, без схвалення якого генеральний прокурор — хто б ним не став після виборів — не міг би усунути Барського.

Сталось так, як передчував Зьобро: опозиція виграла вибори. Новим міністром юстиції та генеральним прокурором став Адам Боднар, колишній уповноважений з прав людини та видатний юрист з бездоганною репутацією. Він відразу ж зіткнувся зі справжньою mission impossible: скасувати реформи, які нищили систему правосуддя, і реорганізувати прокуратуру. І найголовніше — Боднар не міг діяти методами ПіС чи президента, які неодноразово порушували Конституцію у своєму реформаторському божевіллі. Цього разу очищення системи правосуддя мало відбутися відповідно до закону.

Ціна халатності

Завдання виявилося легшим, ніж очікувалось, адже «бетонування» прокуратури Зьобро та його люди здійснили дуже недбало. Боднар виявив, що положення, згідно з яким Зьобро відновив у 2022 році Барського зі статусу пенсіонера, не діє з 2016 року. А це означає, що Барський виконував обов'язки державного прокурора незаконно, оскільки як був у відставці, так там і залишається. До обрання нового державного прокурора на конкурсній основі виконувачем обов’язків Адам Бондар призначив Яцека Білевича.

Реакція іншої сторони не забарилася. Дуда банально не погодився з рішенням міністра. Він заявив, що Барський все ще залишається державним прокурором і назвав дії Боднара «жалюгідними», «легковажними» і «беззаконними».Той факт, що Барського було призначено на підставі недійсного положення, очільник Польщі жодним чином не прокоментував. Натомість Дуда назвав нещодавні дії уряду в системі правосуддя «терором верховенства права», що стало сюжетом для створення численних мемів.

Заступники Барського також не залишилися осторонь: вони подали заяву про підозру у вчиненні правопорушення... генеральним прокурором Адамом Боднарем. Підбадьорені відвертою підтримкою президента, вони підняли явний бунт проти свого керівника.

Що з цього приводу думає Зьобро? Він вже кілька тижнів відсутній у політиці. Згідно з офіційною інформацією, він має дуже серйозні проблеми зі здоров'ям і перебуває у лікарні.

Крик про допомогу

Анджей Дуда, ймовірно, не будучи впевненим у своїй позиції, в понеділок скликав на допомогу «кавалерію», тобто подав заяву до Конституційного суду про вирішення суперечки між президентом та генеральним прокурором. У заяві йдеться про «спробу незаконного усунення Даріуша Барського з посади державного прокурора та незаконну спробу призначити нового виконувача обов'язків державного прокурора».

Трохи раніше Конституційний суд заборонив (видав так званий «запобіжний захід») Боднару ухвалювати рішення у справі Барського до завершення розгляду справи. Рішення підписала суддя Трибуналу Кристина Павлович, колишня депутатка від ПіС. У підсумку: президент, який є вихідцем з «Права і справедливості», звернувся до Трибуналу, в якому домінують судді, призначені більшістю ПіС, з проханням винести рішення у справі колишнього депутата від ПіС, якого уряд ПіС призначив державним прокурором. 

Що далі? Боднар заявляє, що він не відступить і що прокуратура буде департизована і відновить свою незалежність.

Через що ця війна?

Деполітизація прокуратури, тобто очищення її від впливу ПіС, має вирішальне значення для врегулювання питань, про які Дональд Туск заявляв ще під час передвиборчої кампанії. Без незалежних прокурорів притягнути до відповідальності причетних до десятків афер, які Зьобро та його люди приховували протягом останніх років, буде неможливо. Тому для партії «Право і справедливість» і президента Дуди захист Барського — це захист останнього форпосту, який забезпечує безпеку (читай: безкарність) людей попередньої влади. Якщо цей редут впаде, багатьох відомих політиків із цього табору спіткає доля депутатів ПіС Маріуша Камінського та Мацея Вонсіка, які вже кілька днів відбувають дворічне ув’язнення через зловживання владою.

Водночас, для нової команди ця справа є тестом на довіру перед власним народом і перед демократичною спільнотою Європейського Союзу. Полякам нова коаліція пообіцяла притягнення до відповідальності за вчинені злочини і покарання тих, хто вважав себе володарем держави. Євросоюзу — повернення Польщі на шлях верховенства права і цивілізованих норм співіснування.

Промова президента України Володимира Зеленського на Всесвітньому економічному форумі в Давосі важлива насамперед як нагадування світові, що в Україні продовжується війна. Що російське політичне керівництво не має жодних намірів припиняти цю війну, а Україна потребує подальшої економічної та військової допомоги, щоб чинити опір російській агресії, прагнучи зберегти власну територіальну цілісність та захистити світову демократію.

Під час свого виступу Володимир Зеленський наголосив, що Путін в сучасному світі є уособленням війни, адже він намагається нормалізувати те, що мало закінчитися ще в ХХ столітті: масові депортації, зрівняні із землею міста й села та жахливе відчуття, що війна ніколи не закінчиться. Президент України згадав про втручання Путіна в життя африканських країн, про війну в Сирії і зауважив, що «одна людина вкрала щонайменше 13 років миру, замінивши їх болем і кризами, які впливають на весь світ».

І він не зміниться. Ми повинні змінитися. Аби божевілля, яке живе в голові цієї людини чи будь-якого іншого агресора, не взяло гору

Український президент вказав західним партнерам на їхні помилки:

«До повномасштабного вторгнення ми постійно чули: «Не ескалюйте!» Ми закликали до проактивних дій, санкцій, щоб не допустити розширення війни. Нам казали: «Не ескалюйте».

Кожне «Не ескалюйте», адресоване нам, звучало для Путіна як «ти переможеш». Ми просили нові види озброєнь, а у відповідь чули: «Не ескалюйте». Але потім зброя надійшла, і ескалації не сталося. Російська ракета впала на територію НАТО — у відповідь знову було «Не ескалюйте». Але відплата в ту мить могла б багато чого навчити Росію й додала б Заходу необхідної впевненості. Ми говорили про блокування транзиту санкційних товарів до Калінінграда, але відповідь була: «Не ескалюйте». Повна сила санкцій могла б змусити Путіна піти на поступки.

Через заклик не провокувати ескалацію було втрачено час і можливості. Втрачено життя багатьох наших найдосвідченіших воїнів, які воювали з 2014 року.

Урок очевидний.

Усі думали, що в Росії є ракети, які неможливо збити. «Патріоти» збивають усе. Багато хто побоювався наслідків, якщо Україна отримає далекобійну зброю. В результаті Росія лише зазнає більших втрат. Ми чули, що Росія ніколи не дозволить створити «зерновий коридор» без своєї участі. З наших портів було перевезено майже 16 мільйонів тонн вантажів. І ми можемо довести, що Росія змириться з повною втратою свого Чорноморського флоту, який тероризував торговельні судна.

Ми повинні здобути перевагу в повітрі для України так само, як ми здобули перевагу на Чорному морі. Ми можемо це зробити. Партнери знають, що потрібно і в яких кількостях. Це дасть змогу досягти прогресу на землі.

Буквально два дні тому ми довели, що Україна може уражати навіть дуже цінні російські військові літаки, які раніше ніхто не збивав

Багато санкційних кроків відкладалися місяцями, а то й роками, оскільки вони стикалися зі шквалом погроз із боку Москви. Але жодна з цих погроз не справдилася. Кожна буря виявлялася їхнім блефом.

І тепер ми можемо сказати: «Не ескалюйте». Всім, хто сумнівається. Всім, хто хоче зменшити підтримку. І в цьому застереженні ми абсолютно матимемо рацію. Тому що кожне зменшення тиску на агресора додає роки до війни. Але кожна інвестиція у впевненість захисника цю війну скорочує».

Володимир Зеленський назвав 2024 рік вирішальним і відкинув пропозиції заморозити військовий конфлікт, нагадавши, що такі спроби вже були після 2014 року, до того ж процес тоді мав досить впливових гарантів:

«Путін — хижак, який не задовольняється замороженими продуктами. І ми повинні захищати себе, своїх дітей, свої домівки, свої життя. Ми повинні це зробити. Ми можемо перемогти його на землі. І на морі, і в небі. Ми нарощуємо виробництво зброї. Ми досягли економічного зростання в Україні, наш ВВП зростає — попри війну більш ніж на 5% минулого року. Ми отримали рішення щодо переговорів про вступ до ЄС. І ми нормалізуємо ідею, що агресії можна перемогти — навіть путінські агресії, які тривають уже десять років і більше».

Український президент закликав світ нарощувати, а не скорочувати підтримку України — військову та економічну. Адже це єдиний шлях зрештою закінчити війну та встановити мир. «Зміцнюйте нашу економіку, а ми зміцнимо вашу безпеку», — підсумував він.

Як вибори у США вплинуть на підтримку України Вашингтоном, якого рішення чекати від Конгресу, чого чекати від саміту НАТО та через скільки років Україна буде членом ЄС, як повернути депортованих дітей додому — про це і не тільки в інтерв’ю Sestry розповіла Марія Мезенцева, народна депутатка України, голова делегації України в ПАРЄ. 

‍Оксана Щирба: Північна Корея передала Росії партію балістичних ракет і пускових установок до них, які були застосовані для ударів по Україні 2 січня 2024 року. Вашингтон готує додаткові санкції проти осіб, причетних до передання російській армії військової допомоги з КНДР та Ірану. Наскільки ці обмеження вплинуть на бажання Пхеньяна підтримувати країну-агресора в майбутньому?

‍Марія Мезенцева: Я думаю, що ці санкції будуть жорсткішими за попередні. Потрібно створювати санкційну коаліцію. Про це також сказав і Верховний комісар ЄС із  зовнішньої політики Жозеп Боррель. На жаль, світ не ідеальний, тому й санкційні пакети не ідеальні. Знаходяться ті країни та люди, які допомагають обходити обмеження. Ми, до речі, на своєму рівні в рамках ПАРЄ говоримо про ініціативу реєстру таких країн, юридичних осіб, компаній, які обходять і допомагають обходити санкції. Ця ініціатива виникла ще торік. Чи це цікаво? Так. Чи легко виконати? Ні. Тому ми ходимо по колу. 

ОЩ: 13 жовтня 2023 року Парламентська асамблея Ради Європи визнала Росію диктатурою. Також ПАРЄ закликала всі держави Ради Європи не визнавати легітимність Путіна після завершення його чинного терміну. Що це означає на практиці?

‍ММ: На практиці це означає, що на наступний день світові ЗМІ вийшли із заголовками, що він — диктатор. Якщо раніше ми про це тільки говорили, то сьогодні це — юридичний документ, який визнали сорок шість парламентів. Цікавою пропозицією є те, що Путіна не будуть вважати легітимним на наступний день після закінчення його поточного терміну. А це значить, що його не сприйматимуть серйозно. Як чинний легітимний президент держави він  сприйматися не буде  Дуже важливим є ще й те, що Європейський суд з прав людини в січні 2023 року, після восьми з половиною років війни, визнав, що агресія почалася саме на території Автономної Республіки Крим в березні 2014 року. Це надає нам юридичні засади говорити про всі скоєні воєнні злочини, а не тільки про два роки російської інвазії. 

Упевнена, що ми можемо розкрутити цю ініціативу до наступних кроків, які стосуються й фінансової підтримки міжнародних партнерів. Путіну дуже не подобається те, що його називають диктатором, що він потрапить під трибунал разом з іншими своїми двома друзями — Лавровим та Шойгу. Звісно, це дає резонанс. Можливо, не миттєвий, але Путіна це дуже злить. 

ОЩ: Наприкінці листопада 2023 року у ПАРЄ створили комітет з питань захисту українських дітей. Того ж року у квітні Парламентська асамблея Ради Європи визнала геноцидом депортацію та насильницьке переміщення українських дітей на територію РФ та закликала МКС розглянути можливість кримінального переслідування за цей злочин. Яким чином все це допомагатиме поверненню дітей, викрадених Росією?

‍ММ: Це дуже складний процес. Ми маємо зареєстрованих 20000 випадків депортованих дітей. Ми не говоримо, що це остаточна цифра. Росія взагалі каже про 700800. Це, звісно, неадекватна цифра. Насправді викрадених дітей більше двадцяти тисяч. Це означатиме, що нам  знадобиться 55 років на повернення 20000 викрадених дітей. Це страшна цифра. Ми взагалі не знаємо, що буде завтра, а тут уявіть, що нам  треба на це витратити десятки років. Зараз активно працюємо над цією темою. Тут ми розділили: військовополоненими у нас займаються ГУР, Офіс омбудсмена, Офіс Президента. Ми вітаємо нещодавній обмін 230 українських громадян, шість з яких — цивільні. Такими бранцями займаються окремо з Офісу омбудсмена. Звісно, й ми працюємо як народні депутати. Це найважчі кейси. І сюди потрапляють також діти, яких у нас двадцять тисяч. Чому важливий спецкомітет по дітям? По-перше, ми одразу маємо майданчик з сорока шести парламентів і тих країн, які є в статусі спостерігачів: і Канада, і США, і Марокко, і Ізраїль тощо. Ми маємо одразу доступ до тих речей, які стосуються не тільки депортованих до Росії та Білорусі дітей, але й маємо попрацювати над проблемами тих, які тимчасово перебувають на території країн ЄС. У нас є розуміння, що там відлучають дітей від батьків. Наприклад, в Німеччині за незрозумілих обставин роз’єднують сім'ї. Ми, звісно, опрацьовуємо й ці кейси.  Щодо депортованих: для нас дуже важливим є зв'язок з сім'ями. На закриту частину обговорення в Парижі в середині грудня нам вдалося вперше запросити Міжнародний комітет Червоного Хреста. Його представники запевняють, що будуть в подальшому намагатися виконати свій мандат.

Що робить Росія? Там перереєстровують дітей, віддають у нові сім’ї, звідки забрати їх дуже важко. Там кажуть: «Они здесь, в Москве, в безопасности. Здесь нет обстрелов». Українських батьків обманюють, кажуть, що дітей, наприклад, забирають на лікування. Тому нам з українського боку потрібно проводити інформаційні кампанії. Так, можна направляти діток за кордон на лікування, на проживання, але ж не до Росії. Російська пропаганда, на жаль, працює. Уявіть, якщо мова йде про жінку, яка самотужки виховує трьох або чотирьох дітей. Все на ній, вона перебуває в постійному  стресі. Вона піде на якісь кроки для збереження життя діток. Наші наступні кроки — це і підживлення роботи МКЧХ, і напрацювання міжнародного юридичного  механізму для того, щоб забрати наших дітей додому. Чому це важливо? Бо це геноцид. Це вже встановлено, видані два ордери. Країни продовжують розширювати географію Римського статуту.

Нещодавно вірменський парламент ратифікував Римський статут, тобто Путін ніколи не зможе туди приїхати. Це означає, що все-таки міжнародне право працює. Але ми не можемо зупинятися на цьому. Нам треба продовжувати так званий сторітелінг — розповідати історії. Тому що коли ми привезли діток, то плакали всі посли, всі колеги по ПАРЄ, весь склад секретаріату. Це дуже торкає душі наших колег. Вони навіть готові їхати в РФ і допомагати забирати цих дітей. Але ми всі під санкціями. Проте ті організації, які мають на це мандат, мають це робити. Ми дуже вдячні неурядовим організаціям, перша леді також активно  долучається до цієї теми й уповноважений з прав дітей. Кожен пост, кожен твіт, кожна історія, особливо іноземною мовою, — це теж інструмент повернення наших діток. 

‍ОЩ: 10 січня відбулося надзвичайне засідання Ради Україна-НАТО. Ключовою темою стало посилення української ППО та ПРО після нещодавніх масованих обстрілів з боку Російської Федерації. До цього в експертному колі виникали сумніви, що Альянс справді дасть рішучу збройну відповідь Росії…

ММ: Ми отримали практичну відповідь. На безпековому річному саміті в Галіфаксі йшлось про те, що канадські партнери оплатили деякі системи Patriot. Питання у виробництві, бо це займає вісімнадцять місяців. Якщо ми  реально подивимося на виробничі спроможності кожної такої системи, тоді нам, наприклад, Нідерланди повинні дати власні дві-три системи і залишитись без нічого. Країна набагато менша, ніж ми, але в них стоїть три системи, а в нас — я не буду казати скільки — але має бути набагато більше. Якби в нас було десь 10-15 Patriot, то сили протиракетної оборони, протиповітряної оборони змогли би закрити небо — це те, про що ми просимо з перших днів повномасштабного вторгнення. І зараз, я думаю, з нами повинні поділитися тим, що є. Я була на місцях влучань. У людей горить світло в квартирах, вони вечеряють. Прибрали все скло, замінили меблі, прооперували домашніх тварин, самі позашивали рани і живуть далі, але так тривати не може. Якщо наступного разу буде не просто гіперзвукова ракета, а носій, то буде все значно масштабніше. 

Втрата кожного життя — це трагедія. Тому ми на дипломатичному рівні розраховуємо на наших військових, на міністра оборони, на наших генералів, на Верховного головнокомандувача і на весь дипломатичний корпус. Важливо відпрацювати питання ППО якнайшвидше. Не можна придумати кращий момент, ніж зараз. Ми вже прожили частину опалювального сезону, й  енергетична система порівняно з минулим роком більш захищена, дякуючи, зокрема, партнерам з Японії, які закупили найбільший трансформатор, який існує на планеті Земля. Ми навіть не могли його пересунути країною, тому що боялися, що він впаде. Це неймовірно, це чудові досягнення.

ОЩ: Під час масованого обстрілу росіян 29 грудня в повітряний простір Польщі з боку України залетіла російська ракета. Що це: спроба РФ спровокувати Польщу чи просто схибили?

‍ММ: Прорахувати рівень ідіотизму Росії зараз дуже важко. Якщо ми не зупинимо її тут, у нас вдома, нашими спільними зусиллями, задіючи всі засоби для боротьби, то післязавтра це буде Варшава, потім Прага. Можуть, як вони жартують, і до Берліна дійти. До маразматичних намірів та слів росіян треба дослухатися. Я думаю, що недооцінили ситуацію з Польщею. Наші друзі та партнери могли по-іншому відреагувати. Не треба недооцінювати ворога. Нам потрібна зброя не для того, аби ми вижили, а щоб ми виграли. Ми можемо довго воювати, але скільки ми витратимо на це зусиль? Треба, щоб день перемоги настав якомога швидше. 

‍ОЩ: Що буде з допомогою США? Які проблеми впливають на рішення Конгресу щодо підтримки України? Які шанси на ухвалення пакета допомоги?

‍ММ: Наші відчуття, що шанси дуже великі. Ми робимо для цього все можливе, працюючи з двопартійною підтримкою. Треба працювати зі всіма, але найголовніше  — з виборцями. Чим більше виборців США ми переконаємо, тим краще. Для цього здійснюємо дипломатичні турне не тільки в Вашингтон, а й в проблемні штати, де питання України стоїть не на найвищому порядку денному. Там ми пояснюємо, що виробництво зброї здійснюється в Штатах, що саме зброя експортується до нас, а не просто підписані чеки, що це створює робочі місця у них вдома, податки сплачуються та оновлюється ВПК у них вдома. 

Для нас також дуже важливо розуміти, що й українська діаспора буде залучена до цього, і церковні організації, тому що для Республіканської партії — це їхні виборці. Коли ми говоримо про демократів, тут треба працювати з мігрантами і говорити про питання на кордоні: чому воно виникло так гостро саме зараз, чому воно перекручує питання української допомоги, використовується як дезінформація, адже питання кордону вже більше сорока років обговорюють в Конгресі. Це не вчорашнє питання, шість тисяч осіб щоденно перетинають кордон. І з цим Штатам також треба щось робити. Тому це не просто питання про будівництво стіни, це внутрішнє питання, яке зараз впливає на спектр допомоги для України. Ми й надалі залишаємося на зв'язку з колегами і партнерами. Нещодавно переписувалися з представниками Республіканської партії. Вони готують нам декілька гуманітарних проєктів для діток і не тільки. Такі речі теж зближують — мова йде насамперед про людяність. Дуже багато тих радикальних республіканців, які виступають проти допомоги України. І тому нам треба зробити так, щоб все-таки вони приїхали в Україну — хоча би в столицю чи до Львова. Це працює безвідмовно, бо це ми протестували з 2014 року, працюючи з іншими делегаціями.

‍ОЩ: Наскільки політичне майбутнє США, а відтак і доля їхньої подальшої політики щодо України, великою мірою залежатиме від результатів президентських виборів 2024 року? 

ММ: Це буде вибір народу Сполучених Штатів. Ми не впливаємо і не втручаємося у вибори інших держав. Ми не Росія, вони це роблять дуже часто. Нам треба будувати табори підтримки зі всіх сторін. Вибори можуть пройти дуже цікаво. Уже два штати, якщо не помиляюсь, заборонили Трампу балотуватися. Це теж може вплинути на імідж кандидата. Будемо працювати і готуватися до  різних варіантів.

‍ОЩ: У середині грудня лідери країн-членів Європейського Союзу дали зелене світло для початку переговорів про вступ до ЄС з Україною та Молдовою. Попереду — роки перемовин, тисячі норм і законів, які треба змінити, нелегкий пошук компромісів між українською практикою й жорсткими правилами Євросоюзу. З чого починати? Чого чекати у 2024 році? З якими складнощами може зіткнутися Україна на цьому шляху?

‍ММ: Ми проголосуємо ще один важливий закон про лобізм. Наш єврокомітет уже його розглянув, рекомендував до голосування з уточненням деяких норм і правил  в рамках наших зобов'язань з ЄС. Але нас чекає 38 різних розділів, які будуть відкриватися почергово. Зараз завдання України та всієї дипломатії відкрити якомога більше розділів. Тобто, мова йде про рівень довіри, враховуючи, що Угоду про асоціацію, яка у нас діє з 2014 року, ми виконали вже більше як на 75%. Це вагомий результат за десять років роботи. Дуже по-різному країни вступали, інтегрувалися. Я думаю, що наш кейс більше схожий на Словацьку республіку, яка вступила за три роки. І нам треба дивитись на політичні цикли. Наступний політичний цикл — це вибори в травні в євроінституції, Європарламент, Єврокомісія тощо. Далі — 2029 рік. Я думаю, що абсолютно реально підготуватися до цього часу. 

‍ОЩ: В Україні часто питають: чому ЄС досі терпить Орбана? Угорщина перестала бути демократією, вона не відповідає критеріям членства. То чому її не вигнати?

‍ММ: Це питання дуже тонкого льоду, по якому ходить сама Угорщина. Будапешт не може просто так за підписом Орбана вийти з унії. Це повинні вирішити люди. І я впевнена, що угорці ніколи більшістю не проголосують за це. Тому тут нам треба шукати баланс. Давайте подивимось на формулу ухвалення рішень в ЄС, можливо, треба змінити її: не двадцять сім країн повинні сказати «так», а проста більшість, або шістдесят плюс один. Не може одна країна заблокувати ухвалення рішення і волю інших. Це колись робилося для того, щоб країни з меншою кількістю населення також могли співмірно впливати на ухвалення рішень. Але це також має зворотний ефект. Саме через порушення прав людини в самій Угорщині були заблоковані кошти для неї. Але в ЄС дуже кмітливі. Вони заблокували, розморозили, але ще не перерахували. Тому  ще є інструменти, але не хочеться, щоб це ставало лише питанням торгів через кошти підтримки для самої держави.

‍ОЩ: Попереду європейські вибори 2024 року. Чи не очікуєте Ви, що розклад політичних груп у Європарламенті після них буде зовсім інший?

‍ММ: Я думаю, що політичні групи збережуться. Можливо, трохи праворадикальні посиляться і націоналістичні. Ми отримаємо посилення на правому лівому і правому флангах. А нам зараз цікаво посилювати центр. І це якраз ті політичні партії, з якими ми максимально працюємо, — європейські християни, демократи, ліберали, зелені. І з консерваторами, і з соціалістами ми теж працюємо. Гарний приклад Німеччини, де звучать гучні заяви, що треба зупиняти допомогу Україні. А ми з цим не згодні: і наш посол, і діаспора, і громадські організації. Для нас вагомим елементом також є лагідне лобі на цих виборах. Якраз політична дипломатія зможе нам допомогти. 

‍ОЩ: Чи варто розраховувати Україні  на додаткові кошти від ЄС? 

ММ: Так, звісно. Ми говорили про пакет у п'ятдесят мільярдів. Він затверджений.  Зараз йдеться про реальну його частину — двадцять мільярдів. Підтримка цього пакету мегаважлива, бо це підтримка економіки України, нашої спроможності вистояти. 

‍ОЩ: У Вашингтоні цьогоріч відбудеться саміт НАТО. Що Україні очікувати від нього? Які перспективи членства України в НАТО?

‍ММ: Звісно, дуже хочеться отримати запрошення, тому що рішення політичне. Ми використовуємо зараз приблизно шістсот різновидів озброєння натівського типу. Всі ліцензії нові, вся новітня зброя, яка розробляється в рамках нашої держави, відповідає стандартам НАТО. Ми вже навчаємо наших колег в спільних місіях НАТО і, як доводить Американський інститут війни, найпрактичнішою і найспроможнішою армією в світі, яка довела це на полях бою, є українська армія. Не бачу жодних перепон для цього, якщо ми просто розглянемо певні критерії і річні плани, які для нас були перероблені в близьке партнерство. Ми знаємо, що Сполучені Штати не готові були підтримати рішення про запрошення на Вільнюському саміті. Можливо, їм сил нададуть рідні стіни — Вашингтон. І, напевно, там буде вирішуватися це питання більш точково.

Велика Британія надасть Україні пакет військової допомоги на 2,5 мільярда фунтів стерлінгів. Про це 12 січня у Києві заявив британський прем’єр-міністр Ріші Сунак. Це, до слова, найбільший пакет оборонної допомоги Україні з початку війни. А 13 січня до Києва прибув новопризначений очільник МЗС Франції Стефан Сежур. Це його перший закордонний візит. До того Президент Україн Володимир Зеленський відвідав країни Балтії, які висловили непорушну підтримку українському народові. А тим часом у Вашингтоні повідомили, що США призупиняють військову допомогу Україні — бо гроші закінчилися. «Я дуже, дуже засмучений і розчарований у власному уряді», — заявив колишній командувач Сухопутних військ США в Європі (2014-2017 рр.), генерал-лейтенант Бен Годжес, який нині служить старшим наставником НАТО з логістики.  Про перспективи допомоги Україні, битву за Крим та нову «вісь зла» Росії — про все це і не тільки в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry. 

Марина Степаненко: Пане Годжесе, останнім часом бачимо вкрай успішні операції ЗСУ з ураження військових цілей на півострові (4 січня ГУР МО України та Повітряні сили ЗСУ нанесли удар по аеродрому в Саках та складу боєприпасів поблизу села Гришине. — Авт.). Лунають думки, що вдалося послабити російську протиповітряну оборону. Україна готується до наступу?

Бен Годжес: Крим, на мою думку, — це найважливіший шматок території, досі окупований Росією. Це те, що ми називаємо «вирішальна територія». І той, хто контролює Крим, на мою думку, виграє цю війну. Я не думаю, що найближчим часом відбудеться наземна наступальна операція на півострів, але так чи інакше, це вже застарілий спосіб мислення. Я маю на увазі, що важливо спочатку зробити Крим непридатним для російських військ.

І, звичайно, для цього потрібна високоточна далекобійна зброя, яка може влучити куди завгодно: у кожен російський корабель, кожен російський літак, кожен штаб, кожен пусковий ракетний майданчик, кожну військово-повітряну базу. Відтак це зробить Крим непридатним для використання Росією

А друга складова, звичайно ж, полягає в тому, щоб ізолювати півострів. Це означає перекрити єдині два шляхи, якими туди можна дістатися. Перший — незаконно зведений Керченський міст. А другий — це так званий сухопутний коридор, який пролягає від Ростова вздовж Азовського узбережжя через Маріуполь і Бердянськ до Криму. І я думаю, що можна перерізати обидва ці шляхи. Точним вогнем з великої відстані.

МС: Щодо далекобійних ракет. Яка зброя здатна знищити Керченський міст, скажімо, одним ударом, однією ракетою? ATACMS чи Taurus? І чому?

БГ: Це великий міст. Він може витримати багато пошкоджень. Росіяни, звісно, знають, що це їхнє вразливе місце. І тому вони інвестували у багато різних оборонних засобів, щоб захистити міст. Але я дуже вірю в українські інновації. Точніше в українську уяву. Тож я очікую, що це буде комбінація різних інструментів, які допоможуть зруйнувати цей міст. Я не думаю, що це буде щось одне. Це буде дуже складна комбінація різних можливостей. Це дозволить досягти мети. Очевидно, навіть якби я знав, я би не описував це детально. Але я не знаю, що готує Україна. Я просто дуже впевнений, що ЗСУ знайдуть спосіб це зробити.

МС: Як ви оцінюєте перспективи одержання далекобійних ракет Україною? Адже їхня відсутність на озброєнні Сил Оборони суттєво ускладнить деокупацію Криму.

БГ: Я дуже засмучений і розчарований у власному уряді через те, що ми зволікаємо з постачанням ракет ATACMS дальністю 300 кілометрів чи безпілотників Grey Eagle, тривалість польоту яких перевищує 25 годин. Вони також здатні запускати ракети Hellfire. Це системи, які були б дуже корисними для України. Туди ж входять і наземні бомби малого діаметру, які, сподіваюсь, незабаром з'являться в Україні. Мене розчаровує, що нема рішення від американського уряду. Водночас я спостерігаю посилення тиску на німецького канцлера щодо постачання ракет Taurus, які були б чудовою системою озброєнь. Колишній президент Німеччини сказав, що рішення за урядом (Йоахім Ґаук заявив, що нерішучість німецького уряду веде не тільки до зниження шансів України, а й до посилення загрози для вільного світу. — Авт.). Лідер опозиції говорив те саме. Тиск всередині Німеччини, схоже, дедалі зростає. Насправді я оптимістичніше налаштований на те, що Німеччина поставить Taurus, ніж на те, що США поставлять ATACMS. Або принаймні німці зроблять це раніше. Так багато ракет і безпілотників, «калібрів» і «шахедів», які використовуються проти цивільного населення в Україні, випускаються росіянами з Криму. І тому надання українцям можливості вражати ці об'єкти до того, як вони атакують мирних людей, на мою думку, є переконливим аргументом.

МС: Чи можна вважати німецькі Taurus ідеальною зброєю для знищення Керченського мосту?

БГ: Перш за все, не існує єдиної ідеальної зброї для будь-чого. Техніка стає корисною, коли ви використовуєте її як частину системи, інтегрованого підходу, що поєднує в собі різні можливості. Тому я б не сказав, що отримання Taurus означатиме кінець мосту. Знову ж таки, цей міст добре захищений, це дуже велика споруда, яка потребує величезної кількості вибухівки в потрібних місцях. Тож, можливо, для атаки на міст можна було б використати або Taurus, або ATACMS, або Storm Shadow, або французькі Scalp. Але я цього не знаю.

Я знаю, що ракети Taurus були б надзвичайно ефективними проти будь-яких штабів, будь-яких логістичних центрів, будь-яких кораблів на незаконній базі ВМФ Росії в Севастополі чи Феодосії. Я думаю, що є багато місць, де вони можуть бути дуже ефективно використані

‍МС: Уявімо, що Захід, попри усе своє занепокоєння, зважиться надати Україні далекобійні ракети — і міст вдасться капітально пошкодити. Якою може бути відповідь Росії?

БГ: Що вони можуть зробити? Усе, що вони можуть зробити, це продовжувати запускати ракети по цивільних об'єктах. Якщо ви запитуєте, чи можуть вони застосувати ядерну зброю, я би сказав, що ні. Для Росії немає жодних переваг у використанні ядерної зброї. Їхня ядерна зброя ефективна лише тоді, коли вони її не застосовують, тому що вони бачать, що ми на Заході не наважуємося щось робити через страх ескалації. Тож вони мало що можуть зробити, окрім того, що просто кричатимуть і говоритимуть. Вони називатимуть знищення Керченського мосту терористичною атакою, казатимуть, що це незаконно і всілякі інші нісенітниці, які лунають з Кремля. Але зрештою вони нічого не зможуть з цим вдіяти. І, знаєте, Росія продовжуватиме робити те, що вона робить, тобто вбивати невинних людей.

МС: І про іншу ділянку фронту — Схід. Чи, на вашу думку, можлива повторна кампанія Росії з захоплення Харкова? Чи є на це ресурс?

БГ: Я не бачу доказів цьому. Коли дивишся на те, що вони роблять зараз, просто марнують людські життя, тому що їм начхати на власні втрати. Просто нескінченні лобові атаки, погано організовані, погано підготовлені, які намагаються зламати українських захисників. І їм це не вдається.

Проблема, звісно, в тому, що вони й надалі штовхатимуть у м'ясорубку призовників, яким не пощастило, але я не бачу, щоб у них була така можливість

Принаймні зараз.  Я можу помилятися, але я не бачу, щоб у них десь були великі бронетанкові сили, які можна було б використати для оточення або захоплення Харкова. Я не можу сказати, що вони не спробують це зробити. Тому що вони, очевидно, шукають будь-якої перемоги. Але якщо у них є сили для цього, вони добре попрацювали над тим, щоб їх приховати, тому що я не бачу їх зараз. Але, звичайно, я не маю доступу до секретних розвідувальних даних, наприклад до того, що бачать супутники, з чим США і Велика Британія можуть допомагати.  Але я б довіряв генералу Залужному, українському генштабу, у них є можливість дізнатися, чи існує значна загроза для Харкова.

МС: Путін озвучив плани воювати в Україні 5 років. Як ви оцінюєте таку перспективу? 

БГ: Я вірю йому на слово, адже на своїй прес-конференції наприкінці року він дуже чітко дав зрозуміти, що не зацікавлений у переговорах доти, доки не досягне всіх своїх цілей, які включають знищення НАТО та України. Отже, він перевів економіку РФ на військові рейки, хоча їхня економіка перебуває у величезній скруті, а оборонна промисловість має безліч проблем. Знаєте, йому не потрібно турбуватися про те, що думають росіяни, тому що він не бере участі в жодних легітимних виборах. І йому не потрібно турбуватися про те, що ЗМІ кинуть йому виклик. Я думаю, він знає, що його політичне майбутнє пов'язані з успіхом боротьби проти України. І тому він витратить стільки життів росіян, скільки буде потрібно, щоб зробити все, що йому потрібно. Ось чому я вважаю смішним, що хтось підштовхує Україну до переговорів з Кремлем.

МС: Пане Годжесе, що означатимуть ще 5 років війни для України та для Росії?

БГ: Росія зазнає краху раніше, ніж Україна. Їхня економіка в дуже поганому стані. І якби Захід краще працював над санкціями та ізолював Росію, відокремивши її від Ірану, від Китаю, від Північної Кореї, я думаю, що навіть російський народ не зміг би миритись із війною і продовжувати її. Кількість жертв, яких вони зазнали, вже перевищила 330 тисяч вбитими і пораненими. Це не означає, що вони не можуть призвати більше тіл. Але я не думаю, що вони зможуть продовжувати те, що роблять зараз, особливо якщо Захід нарешті зрозуміє, що перемога України в наших інтересах. І це не благодійність для України, це для нашої вигоди. Люди навколо Путіна, всі олігархи, вони втрачають свої гроші. Вони знають, що їм нікуди подітися. Промисловість знищується.

Я не думаю, що Путін зможе продовжувати воювати протягом п'яти років. До того ж, він вже не молодий

‍МС: Ви згадали, зокрема, Північну Корею. Одна за найгарячіших тем сьогодні — використання Росією північнокорейських балістичних ракет під час атак України [11 січня майже 50 країн, члени НАТО та їхні партнери в Європі й Азії, а також ЄС підписали спільну заяву з осудом дій КНДР і Росії. — Ред.]. Бачимо, як на Сході сформувалася так звана «вісь зла» — що з цим робити?

‍‍БГ: Те, що Росія, велика Росія, наддержава, якою вона є, змушена залежати від Північної Кореї у постачанні балістичних ракет і артилерійських боєприпасів, а також від Ірану у постачанні безпілотників, є показником того, що оборонна промисловість РФ не працює. Це показник того, що їхня оборонна промисловість зруйнована. По-друге, Заходу потрібно думати про цю «вісь зла» як про одну велику стратегічну проблему. Це не окремі виклики. Ви знаєте, те, що Іран використовує хуситів, Хезболлу і Хамас проти Ізраїлю і в Червоному морі, це не випадковість. Іран, який є найближчим союзником Росії, робить це для того, щоб відволікти решту з нас від підтримки України. Тому я думаю, що якщо Сполучені Штати та їхні союзники організуються і будуть мислити стратегічно, ми матимемо політичну волю, оборонно-промисловий і військовий потенціал, то ми маємо вжити необхідних заходів, щоб ізолювати Іран від Росії.

Дати Україні те, що необхідно для перемоги, і послати дуже чіткий сигнал Північній Кореї і Китаю, що ми все ще можемо впоратися і з ними. Отже, це означає, що потрібно організуватися на Заході

‍МС: Генерал США Майк Мініхан торік пророкував, що в 2025 США воюватимуть з Китаєм. Як зараз виглядає ця перспектива?

‍БГ: Часові рамки, на які він посилався, звичайно, базувалися на кроках, які Китай робив для розбудови власної армії. У Сі існують і власні часові рамки. Наразі триває його третій п’ятирічний термін. Яку спадщину він намагається залишити по собі? Яку спадщину він намагається залишити по собі? Я не сперечаюся з оцінкою генерала Мініхана про те, що 2025 рік буде вирішальним. Але я вважаю, що, по-перше, якщо ми будемо сильними в нашій підтримці України і Ізраїлю, якщо ми будемо організованими, це дасть чіткий сигнал Китаю, що вони не хочуть приймати жахливе рішення про вторгнення на Тайвань. Те, що робить Китай, залежить від того, наскільки ми будемо ефективними, щоб говорити про стримування. По-друге, Китай має величезні проблеми з корупцією. Ми бачили, що останнім часом було звільнено багато високопосадовців через корупцію. До того ж китайці також не мають жодного реального бойового досвіду. Вони ні з ким не воювали. Вони розбили кілька філіппінських рибальських човнів. І все.

Тому я не впевнений, що вони здатні успішно вторгнутися на Тайвань. Це не означає, що вони не спробують, але, думаю, вони ще не готові

‍МС: Повернімося до війни Росії проти України. Останнім часом було надзвичайно гучно у прикордонних російських регіонах. Чи має війна перенестися на територію РФ? Як Україна може перехопити ініціативу?

БГ: Думаю, що Україна не зацікавлена в жодній російській території. Але, згідно зі статутом ООН, має повне право захищати себе і не повинна сидіти склавши руки і дозволяти, щоб по ній били ракети і безпілотники, які вилітають з російської території. Все, що Україна робить самостійно, щоб вдарити по російській енергетиці, російському зв'язку чи банківським мережам, використовуючи кібератаки, диверсії чи спецпідрозділи, все, що вона робить, щоб допомогти перехопити ініціативу, має бути зроблено. Це законне право України як суверенної держави, відповідно до статуту ООН. І ми, Захід, повинні допомагати їм у цьому обладнанням чи зброєю. Зараз, думаю, ми не будемо робити це відкрито, тому що люди будуть стурбовані ескалацією. Але ми, безумовно, можемо допомогти з усім, що потрібно Україні, щоб завдати удару у відповідь по російських цілях на окупованих Росією територіях.

МС: 13 грудня 2023 року президент США Джо Байден під час брифінгу із Володимиром Зеленським заявив, що майбутнє України в НАТО. Ваш прогноз: коли очікувати членства? Як і коли може початися ще більше зближення з Альянсом? На що варто очікувати Україні під час наступного саміту НАТО у Вашингтоні?

БГ: Я абсолютно в це вірю і хочу, щоб Україна була частиною НАТО.

Альянс стане кращим в той самий день, коли Україна приєднається до нього. У цьому немає жодних сумнівів

Але це політичне рішення, і я не налаштований оптимістично, що це станеться цього літа у Вашингтоні на 75-ту річницю. Я не бачу того, що докладаються великі зусилля для того, щоб запросити Україну цього літа. Сподіваюся, я помиляюся, але, на жаль, я не налаштований оптимістично щодо цього.

‍МС: Білорусь розмістила тактичну ядерну зброю — подарунок Путіна — неподалік кордону з країнами-членами НАТО. Наскільки реальні ризики виходу війни за межі України? 

БГ: Все це розгортання й інформація про це були потрібні лише для того, щоб налякати людей на Заході ризиком ескалації. Вам не потрібно переміщувати тактичну ядерну зброю в Білорусь, щоб вдарити по комусь із членів НАТО. От і все. Адже діапазон дальності озброєнь  цього не вимагає. Тож це було зроблено лише для того, щоб створити враження, що вони готуються до чогось. І ви бачите, як люди надто гостро відреагували на це. Це все було лише частиною їхніх зусиль із залякування. Я не думаю, що це збільшує ймовірність того, що Росія може застосувати тактичну ядерну зброю проти України або країни НАТО. Однак, якщо вони приймуть жахливе рішення напасти на державу-члена Альянсу, можете бути впевнені, що вони запустять сотні ракет у напрямку цивільних об'єктів. Так само, як вони це роблять під час війни проти України.

Більше двох місяців триває блокада на польсько-українському кордоні. Попри заяви політиків, вирішити ситуацію не вдається. Кожен наступний день — це колосальні збитки для воюючої України. Збитки українській економіці через блокаду становлять один мільярд євро. Як вийти з цієї ситуації, яку редакторський колектив одного з впливових українських ЗМІ вже назвав торговою війною між Польщею та Україною? Головна редакторка видання Sestry Марія Гурська поговорила про це з Павелом Ковалем, головою комітету у закордонних справах Сейму Польщі.

‍Марія Гурська: Чи погоджуєтеся ви з визначенням українських журналістів, що ситуація, яка складається зараз між Польщею та Україною, — це торговельна війна?

‍Павел Коваль: Зі словами треба бути обережним, бо вони моделюють реальність. Такі перебільшення образливі. Ніякої торговельної війни з Україною немає. Польське суспільство у 2022-му році показало своє ставлення до російської війни проти України — і це треба поважати. Поляки та українці за ці два роки неймовірно зблизилися. Я навіть пам’ятаю, як хтось казав, що ми от-от — і створимо спільну державу. Я попереджав, що після такого злету емоцій у довгостроковій перспективі не уникнути їхнього спаду. Ключова зараз задача — усунення блокади. І це в інтересах Польщі. Нам вже вдалося припинити блокаду фермерів, я особисто брав участь у частині переговорів. 

‍МГ: Фермери, з якими вдалося порозумітись, отримають субсидії від польського уряду.

‍ПК:  Саме так. Ви говорите про українські збитки. А як щодо польських? І не лише у фермерів, а й в різних галузях? Уряд ПіС («Право та справедливість») завалив у 2022-му році питання виділення компенсацій польським транспортним компаніям, які наразилися на втрати. Процес можна було організувати так, щоб польські фірми не постраждали. Тепер маємо блокаду — згубну економічно, політично і з міркувань безпеки — адже в чергах стоять і хімія, і боєприпаси. Потрібно використовувати всі можливі засоби, вести переговори про зняття цієї блокади. Однак для польсько-українських відносин було б корисно, якби українські коментатори подумали й про те, що і з українського боку, можливо, не все було так, як хотілося б, і це розчаровує багатьох поляків сьогодні. І я маю право це сказати, бо я настільки заангажований у польсько-український діалог, що ніхто не запідозрить мене в антипатіях до України та українців. Проте це потрібно сказати відверто.

‍МГ: І все ж Адіна Велян, єврокомісарка з питань транспорту, написала листа саме міністру інфраструктури Польщі з проханням врегулювати ситуацію, яка потребує негайної реакції польської влади. ‍

‍ПК: Без сумніву, інституції ЄС стурбовані, тому що існує серйозна загроза безпеці. Але я хотів би наголосити на іншому. Україна чекає на переговори про членство з Євросоюзом. В інтересах Польщі — щоб це розпочалося швидко. А українському уряду час звикнути, що головним орієнтиром для нього буде Європейська комісія, але й будуть також країни-члени ЄС з власними інтересами, які потрібно сприймати серйозно. Євросоюз не працює так, що все можна вирішити в Брюсселі.

‍МГ: Погоджуюся, але наразі найгостріші коментарі лунають саме з Польщі. Ситуація зацікавила навіть Politico, бо поки комісар ЄС з питань торгівлі Валдіс Домбровскіс працює над лібералізацією торгівлі з Україною, єврокомісар з питань сільського господарства Януш Войцеховський виступає з заявами, що інтерес Польщі полягає у накладенні на українські продукти ембарго. 

‍ПК: Я бажаю Україні добра і вважаю, що її вступ до ЄС є інтересом Польщі. Однак замість того, щоб радіти тій чи іншій заяві комісара, потрібно проявляти політичну мудрість і добре працювати з державами-членами Євросоюзу. Вони матимуть величезний вплив на створення інструкцій для переговорів, а потім і на самі перемовини в окремих секторах. Велика помилка тих, хто сьогодні в Україні вважає, що достатньо мати прихильність якогось одного комісара — і все буде добре. Польща має власний досвід з ЄС — неможливо пройти повз жодну країну-члена і точно не вдасться оминути великі країни-члени. Якщо хтось вважає, що достатньо про щось домовитись у Брюсселі, моя добра дружня порада — не ігнорувати країни, які є на вашому  шляху, бо потім будуть переговори — і раптом виявиться, що говорити важче. 

‍МГ: Мій батько Володимир Петранюк — театральний режисер. Він може дозволити собі бути не політкоректним в оцінках, а я можу його процитувати. Так от, він каже, що ті перевізники, які сьогодні блокують польсько-український кордон, можуть стати першими жертвами російських танків, які перетнуть цей кордон, якщо Україна впаде. І тут можна просто з холодною головою сказати, що, з одного боку, вступ України до ЄС може означати для Польщі втрату часткової монополії агропродуктів на ринку єврозони. Але, з іншої точки зору, ситуація полягає у тому,  що або Україна йде в ЄС і ми якось домовимося, або Польща стає сусідкою нового СРСР.

‍ПК:  Якщо хтось говорить «або», «або», я не знаю, чи призведе це до чогось розумного. Має бути постійний діалог у всіх можливих сферах, де будуть проходити переговори.

‍МГ: Так відбувається в нормальні часи, але, на жаль, ми в них не живемо. Кому про це не знати, як не вам, авторові книги «Спокійно вже не буде. Кінець золотого віку» (польською «Spokojnie już nie będzie. Koniec naszej belle epoque». — Авт.)?

‍ПК: Так, але в ці часи ще більш необхідно вести цей діалог. Україна має швидко приєднатися до ЄС, а якщо швидко, то це означає, що переговори мають пройти добре. Логічно, щоб український уряд добре підготував ці перемовини і з психологічної точки зору, зокрема в контексті відносин з державами-членами. Українська влада тільки на початку шляху. Справа не в тому, що Польща є проблемою. Будуть переговори з Францією, Італією, Іспанією, Португалією, малими країнами. Кожна з цих країн має своїх фермерів, своїх перевізників, своїх рибалок...

‍МГ: І саме тому так боляче чути, коли міністр сільського господарства Польщі Чеслав Сєкєрський каже про запровадження безстрокового ембарго на агропродукцію з України. Це дуже засмучує українців, особливо враховуючи втрачені кошти, які могли б піти на оборону.

‍ПК: Багато людей у ​​польсько-українських відносинах хочуть чогось тут і зараз і роблять поспішні висновки. Я сам критикував попередню владу за різні речі, які відбувалися в польсько-українських відносинах, але стверджувати, що Польща і Україна перебувають у стані торговельної війни, насправді можуть лише люди, викупані у гарячій воді (польський фразеологізм, яким позначають нетерплячу й запальну людину. — Авт.). 

‍МГ: Було б добре, щоб ваші слова почув і міністр Сєкєрський.

‍ПК: Сєкєрський є досвідченим урядовцем. Я бачив, як він разом із підкарпатською воєводою Терезою Кубас-Гул вів перемовини з фермерами і зробив усе, щоб не було сільськогосподарської блокади. Він показав свою ефективність на справі. У нас теж є мода коментувати усі заяви окремих українських міністрів, які нам у чомусь не подобаються. Я намагаюся цього не робити, натомість  дивлюся на дії. Дії Сєкєрського позитивні та серйозні, а щодо перемовин — вони ще не почалися. Їх готуватиме спеціальна команда від ЄС, координуватиме Європейська комісія. Сьогоднішні заяви є передчасними. Час для побудови стратегії переговорів з окремих питань ще настане. Я впевнений в одному — ми зможемо досягти синергії, але потрібно охолодити емоції. Атмосфера для переговорів має бути дуже хорошою — і її потрібно створювати вже зараз. Робити розрахунки. Сісти, поговорити, зробити деякі математичні симуляції, наприклад, чого ми можемо спільно досягти у переробці, транспортуванні або виробництві. Може виявитися, що Польща та Україна, пов’язані новим договором про добросусідство, є особливою силою в Європі. Чому завжди мають вступати емоції і до того ж негативні?

‍МГ: Важко говорити про довгий шлях до порозуміння, коли українці щодня несуть жахливі втрати. Днями, впевнена, ви чули, на фронті загинув Максим Кривцов, талановитий поет, якого називали майбутнім українським лауреатом Нобелівської премії з літератури, але він більше ніколи нічого не напише.

‍ПК: Насправді кожного разу, коли я буваю в Україні, хтось із моїх близьких друзів гине. Я бачив ці обличчя, я бачив ці сльози — і я це розумію. Але я також знаю, що для політики потрібні не лише емоції. Вона вимагає правових рішень, переговорів і стратегічного мислення. Зараз польському суспільству потрібно відновити віру в те, що справа того варта — що українці бачать і цінують підтримку. Полякам я часто кажу фразу, яка декого дратує: «Не говоріть про допомогу Україні. Так, ми допомагаємо, але вона бореться за наші інтереси!». Зараз наше спільне завдання на двадцять четвертий рік — мобілізуватися і скрізь, де можливо, говорити про озброєння України. У мене таке відчуття, що багато хто у світі зараз каже: «Ну, добре, українці закріпили лінію фронту і наразі нічого не відбувається, якось воно буде». З перших днів цього року я буду їхати всюди, куди тільки можна, і всім казати, що ні, «якось» не буде. Якщо дати зараз час росіянам, Путін його використає, щоб озброїтися, зміцнити сили перед виборами, яких він боїться, як диявол святої води, а потім піти на когось іншого. У росіян багато зброї — навіть з Північної Кореї. І хтось може сказати, що вона гіршої якості, але завдяки кількості може мати перевагу. Цього не можна допустити. Тому наше завдання щодо України — і в НАТО, і в структурах Європейського Союзу, і в США — не проспати 2024-й рік і забезпечити конкурентоспроможність України, щоб вона могла дати відсіч росіянам.

Читайте також: «Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, повернулися в Україну», — Павел Коваль

У перші дні нового 2024 року керівник ізраїльського уряду Беньямін Нетаньягу та міністр оборони країни Йоав Ґалант дали зрозуміти, що єврейська держава готова до енергійних дій у Лівані, якщо не вдасться приборкати екстремістських зусиль терористичної організації «Хезболла», тісно повʼязаної із керівництвом Ірану. Таким чином виникла можливість відкриття нового фронту на Близькому Сході — у відповідності з припущенням державного секретаря США Ентоні Блінкена, що війна з ХАМАСом може створити небезпечні метастази по всьому регіону. 

Але чи не став сам напад терористів з ХАМАСу на Ізраїль також проявом метастаз — тільки метастаз війни Росії проти України? Адже вже у перші місяці цієї жорстокої війни, яка у своєму широкомасштабному варіанті скоро продовжуватиметься вже два роки, багато хто попереджав: якщо невдалий путінський бліцкриг перейде у тривалу війну на виснаження, вона створить метастази по всьому світу. І от, будь ласка! Майже два роки війни в Україні перейшли у місяці війни на Близькому Сході.

А війна на Близькому Сході, за словами ізраїльських політиків і військових, може продовжуватися майже весь 2024 рік — і це тільки, коли мова йде про конфлікт з ХАМАС. Ну, а якщо ця війна також дасть свої метастази, їхнім результатом стане новий тривалий конфлікт

Ключовим у характеристиці ситуації, в яку ми потрапили, є саме слово «тривалий». Коли у перші тижні війни Росії проти України хтось згадував війну у Сирії, така паралель здавалася недоречною, тим більше що у цій країні громадянська війна, а не агресія однієї держави проти іншої. Й якось забувалося, що насправді у сирійській війні багато зовнішніх гравців, що тут зіткнулися інтереси США, Росії, Туреччини й Ірану — і не тільки. Й що головною рисою, яка наближає війну в Сирії до війни в Україні, є той факт, що конфлікт відбувається виключно на суверенній території цієї країни, а сусіди хіба що приймають біженців, але на їхній території війни немає.

І тут варто поговорити про пастку, яку диктатури створюють для демократій. Вони намагаються перетворити війну у буденність, щоб розвʼязати собі руки для злочинів. Війна у Сирії продовжується вже майже 13 років й зникла з перших шпальт світових медіа. Не тільки пересічні читачі, але й спеціалісти по Близькому Сходу зараз не скажуть вам, що ж відбувається у цій багатостраждальній країні — хоча у 2011-2013 роках всі світові новини починалися з Дамаска чи Алеппо. Війна в Україні продовжується майже два роки й також починає потихеньку зникати з перших шпальт, не так цікавить громадськість. Й вже почалися перші розмови про «перемир'я» — щодо Сирії також влаштовувалися численні мирні конференції, які ні до чого не призвели… Війна Ізраїлю з ХАМАСом продовжується вже більше трьох місяців й все ще є головною темою всіх світових медіа, а державний секретар Сполучених Штатів Ентоні Блінкен зараз, коли я пишу цей текст, перебуває у черговому близькосхідному турне. Просто уявимо собі, що за кілька місяців почнеться, скажімо, війна на Корейському півострові. Або Китай після президентських і парламентських виборів на Тайвані спробує силою встановити контроль над островом. Або керівництво Сербії на тлі народних протестів проти ймовірної фальсифікації результатів парламентських і місцевих виборів вирішить, що для посилення влади потрібна «маленька переможна війна» для захисту сербів у Косово? Що буде тоді на перших шпальтах? Й скільки буде продовжуватися новий конфлікт? І чи означатиме початок одного тривалого конфлікту закінчення іншого? 

Ні, не означатиме. Як початок війни в Україні не означав закінчення війни у Сирії, а початок війни на Близькому Сході не означав закінчення війни в Україні.

Просто тривалі конфлікти без розуміння їхнього політичного вирішення стають новою нормою нашого життя. При цьому західні лідери ніяк не можуть второпати, що світ змінився й ніколи вже не буде таким, яким він був до атаки диктатур

Вихід бачать у спробах домовитися з диктаторами. Барак Обама намагався знайти спільну мову із Володимиром Путіним по Сирії — й таким чином подарував російському президенту ключ до перетворення сирійської війни на ракову пухлину. Джозеф Байден намагався переконати Путіна не нападати на Україну, а зараз західні політики як мантру повторюють, що постачанням зброї мають посилити українські позиції на майбутніх перемовинах щодо закінчення війни, хоча очевидно, що Кремлю абсолютно не потрібні жодні серйозні домовленості. Ну, й, звичайно, Захід буде переконувати Сі Цзіньпіна не нападати на Тайвань…

Світ недавнього минулого, який можна побачити в останньому сезоні культового серіалу «Корона», був абсолютно іншим. Світ Клінтона, Буша і Блера був світом, в якому демократії не поважали суверенітет диктаторів, бомбили Мілошевича за геноцид косоварів й зруйнували режим Саддама Хусейна в Іраку за кілька років після того, як батько президента Буша звільнив окупований іракським диктатором Кувейт. Але той світ, нагадаю, нікому не подобався й спадкоємець Буша-молодшого Барак Обама отримав Нобелівську премію миру просто за бажання побудувати чудовий новий світ — світ, в якому демократії не вторгаються, а домовляються. Ну, і побудував цей світ. Світ, в якому демократії домовляються, а вторгаються диктатури, п'яні від своєї безкарності. Ласкаво просимо!

У цьому новому світі не буде брехні щодо зброї масового знищення в Іраку, але тут вас зґвалтують у власному ліжку, ваш будинок розбомблять, дитину вкрадуть, чоловік загине на фронті у безкінечній боротьбі за  маленьке селище, про існування якого ви нічого не знали й назву якого світ забуде після його звільнення або зруйнування

‍Алеппо, Хомс, Буча, Бородянка, Маріуполь, Кфар-Аза, Нахаль Оз… Які населені пункти додадуться до цього жахливого мартирологу у 2024 році? 

Можуть сказати, що ситуація була нездоланною. Це брехня, бо цей новий світ побудували не вони, а ми. Якби над Сирією була встановлена зона, вільна від авіації, й США відреагували б на застосування режимом Асада хімічної зброї — тобто якби улюблений Обама діяв би як неулюблений Буш — це жахіття давно закінчилося б, тисячі людей були б живими, а мільйони жили вдома.

Якби Україна готувалася б до війни, а не до домовленостей із Путіним, а її виборці не звинувачували б у продовженні конфлікту власну владу, а не Кремль, нападу 24 лютого просто не відбулося б

Ну, й якби після цього нападу НАТО у 2023 році запросило б Україну до Альянсу, як на цьому намагався наполягати Київ, війна в Україні вже б зараз наближалася до фіналу. Якби багаторічний очільник уряду Ізраїлю не вірив, що може «керувати конфліктом» з ХАМАС й що влада терористів у Газі допомагає закрити питання про навіть теоретичній діалог з Палестинською автономією, ХАМАСу не вдалося б перетворитися з банди на армію. Якби… 

Далі може бути пояснення причин нової війни, яка вже на порозі. Але потрібно не пояснювати причини. Потрібно разом вибиратися з цього лайна — епохи тривалих локальних конфліктів, які буквально зжирають наше майбутнє.

Ми зустрічаємося з архітекторкою й архівісткою Оленою Івановою у Святогірську Донецької області. Разом відвідуємо звільнену у вересні 2022 року територію, де зараз працює Олена. До війни це був цікавий туристичний регіон, місце відпочинку донецької еліти. Земля у цих краях завжди немало коштувала: заповідник, річка Сіверський Донець, природний парк, крейдяні гори, база відпочинку, полювання. Перші скити в тутешніх крейдяних скелях з’явилися ще в ХІ-ХІІ століттях. У XVI столітті звели монастир, потім лавру. Якщо закрити очі, можна відчути, як терпко пахне сосновий ліс. Крейдяна сосна є тут ендемічною, вона збереглася ще з дольодовикового періоду. Святогірськ — найзеленіше місто України, яке славиться своїми гаями. Славилось…

Селфі з більшовиком

Якщо розплющити очі, видно, як виглядає «русскій мір» на теренах, які, як і весь Донбас, росіяни вважають своїми. За радянської влади Святі гори назвали Червоними, Святогірськ нарекли Слов’яногірськом, скити зруйнували, монастир перетворили на «Будинок відпочинку імені Артема», а на вершині гори поряд із монастирем встановили 22-метрову бетонну статую більшовика.

Що варто побачити у Святогірську? Довоєнний туристичний путівник рекомендував насамперед зробити селфі з Артемом. Тут пишалися, що монументальний Артем є найважчою (800 тонн) бетонною скульптурою у світі. Другим номером радили побачити дуб, якому понад 650 років і який також представляли як пам’ятку, пов’язану з революціонером.

Старі дитячі літні табори губляться поміж розкішних вілл донецьких товстосумів, тут організували навіть ферму з виробництва чорної ікри — у місцевому менталітеті символу заможного життя. «Донецька еліта робила тут, що хотіла, наділяли землю і забудовували, як хотіли, — згадують місцеві мешканці. — Але не дивлячись на це, туризм у Святогірську був завжди».

Багатьох приваблювала розкішна лавра, подібна до Київської та Почаївської (відновлена, вона стала центром російської пропаганди й підтримки російської агресії, за що намісник Святогірської лаври був позбавлений українського громадянства. — Авт.). Звідси також можна було поїхати на екскурсію до соляної шахти в Соледарі або на завод шампанських вин у Бахмуті».

З 2014 року в Святогірськ — місто-супутник Слов’янська — переїхало багато біженців з окупованого Донецька. Колаборанти зі Слов’янська заходили до Святогірська й виходили, сіючи хаос. У 2022 в році біженці з Донецька, як і більшість мешканців Святогірська, знову були змушені тікати від окупантів. Територія ландшафтного парку «Святі гори», який свого часу брав участь у конкурсі «Сім природних чудес України», стала ареною бойових дій. Те, що не було зруйновано, окупанти замінували. Зараз люди чекають на відновлення, щоб повернутись додому.

Що робити з усім цим після перемоги? Залишити частину руїн як є, звести меморіал?

Олена Іванова як архітекторка військової адміністрації міста Святогірськ фіксує руйнування та допомагає визначити шанси на відновлення зруйнованих будівель. Це дуже потрібна робота, бо за два роки Великої війни з’явилась величезна кількість руїн, з якими поки незрозуміло що робити. І треба принаймні все ретельно документувати.

Ще Олена — молодший науковий співробітник Національного військово-історичного музею, меморіалу пам’яті Героїв Крут, співзасновниця громадського об’єднання «Труханівська січ». До війни вона мала власне архітектурне бюро, що спеціалізувалося на проектуванні багатофункціональних центрів та містобудівних проектах. З 2014 року Олена як журналістка та дослідниця історичного музею фіксувала події радше для архіву, ніж для новин у пресі. Її фотографії Донецького аеропорту були представлені в Женеві 2014 року як доказ злочинів Росії. Олена однією з перших цивільних осіб потрапляє на терени й об’єкти, які ще перевіряють сапери.

— Я архітекторка, інженерні війська близькі моєму серцю. Я спостерігала за тим, як працюють сапери, мені було цікаво вивчати розмінування і розуміти, що відбувається з будівлями після пошкоджень. Так набула досвіду і, дивлячись на зруйнований будинок, маю уявлення, що з ним сталося, який снаряд у нього влучив, яка доля може на нього чекати, — пояснює Олена Іванова.

Ми їдемо кордоном трьох областей: Донецької, Харківської та Луганської. Навколо прекрасна місцевість. Краса природи — ліс, гори — різко контрастує з руїнами колись пристойних будівель і порепаними від снарядів дорогами.

Святогірська громада (місто і кілька сіл) найважчий період переживала з квітня по вересень 2022 року. Святогірськ був частково окупований. Село Богородичне росіяни захопили майже повністю. Але далі окупант пройти не зміг. Бої тут були дуже важкими. Результат? Богородичне, Долина, Краснопілля, Мазанівка стерті з лиця землі.

Що робити з цими руїнами?

— Це питання державної політики, — вважає Олена Іванова. — Тому що юридично люди володіють тут майном, і треба вирішити, як їм компенсувати втрати. Або чи можна щось відбудувати? Скільки років на це піде? — архітекторка розводить руками.

До того ж, чимало будинків  тут збудовано без дозволів і документів, тож їхні власники не можуть претендувати на компенсацію. Порахувати реальні збитки загалом нереально.

Богородичне, в яке обережно в’їжджаємо, — самі руїни, досі заміновані. І навіть якби хтось і хотів повернутися до села, поки не може. Та й повертатися, власне, немає до чого. Немає інфраструктури. Руїни не підлягають відновленню. Можливо, саме тому виникла ідея залишити частину руїн так, як вони є, і зробити на цьому місці меморіал.

— Місцевості Долина і Богородичне постраждали найбільше, але саме ці два села у травні зупинили наступ росіян на Слов’янськ, — продовжує архітекторка. — Це місця перемоги й слави. Ідея збереження руїн як місця пам’яті поки що тільки обговорюється і, головне, має бути сприйнята місцевою громадою. Олена Іванова бачить свою місію в тому, щоб налагодити діалог між архітекторами, істориками та місцевими мешканцями.

— Вести діалог потрібно вже зараз, не чекаючи закінчення війни. Зараз тут страшні руйнування, але громада має можливість творити нове, сучасне і цивілізоване життя, — переконана архітекторка. — Те, що залишилося від більшовиків, треба прибрати. Деякі з руїн цієї війни залишити як є, щоб майбутні покоління знали, якою ціною здобувається майбутнє.

«Кулеметник після боїв потрапив до спецлікарні, в нього не витримали нерви: відбиваючи атаки росіян, він щодня мусив класти сотні людей»

— На цій землі загинуло багато українських воїнів, ми це розуміємо й шануємо. Але не хочемо створювати тут цвинтар, місце вічного плачу й відчаю, чим для радянської влади стала Друга світова війна, — ділиться своїм баченням Олена Іванова. — Наші загинули за те, щоб Україна йшла вперед. До речі, під час Другої світової війни саме на цих землях у 1942 році утворився горезвісний Барвінківський котел. Тоді стратегічний наступ радянської армії з метою виходу до Дніпра зазнав жахливої поразки. За офіційними даними, за 17 днів невдалої операції втрати радянської армії склали близько 300 000 солдатів. Щодня гинуло понад 17 000 воїнів!

Це — місце злочину радянських командирів. Малиновський (маршал Родіон Малиновський, радянський воєначальник — Авт.) поклав тут сотні тисяч людей. У кожному селі є безіменні братські могили. Ліс навколо всіяний старими кістками. Ще залишилися окопи з часів тієї війни. Мій друг зараз воював у тих старих окопах, німецьких і радянських, стоячи на кістках 1940-х років.

Треба розповідати правду про те, чому тут загинуло так багато солдатів і чому історія знову пішла по колу, — переконана Олена Іванова. — Нещодавно я дізналася, що наш кулеметник після боїв у Богородичному потрапив у лікарню… У нього не витримали нерви: відбиваючи атаки росіян, він щодня мусив класти сотні людей. Цивілізована людина не може вбивати, тим паче весь час, вона божеволіє. Німці в 1942 році теж божеволіли, тому що радянських солдатів гнали на них тисячами... Сьогодні росіяни воюють так само, як у минулому столітті.

«Не дочекавшись наведення переправи, інвестор зі Святогірська повернувся на човні, аби відновити виробництво»

Місто Святогірськ через своє географічне та стратегічне розташування було окуповане до річки. Низину зайняли окупанти, на Святих горах оборону тримали українці. Наскільки важкими були бої, можна зрозуміти, дивлячись на руїни навколо. Жоден міст на річці Донець не вцілів. Єдиний спосіб потрапити до міста — через понтонну переправу. Переправа важка. Я веду машину дуже обережно, але машина все одно раз у раз черкає дном об землю. У повітрі пахне соснами й гаром. Дві головні вулиці міста подібні — на кожній самі руїни. Руйнування стирають ідентичність. Руїни приміщень з виробництва ікри не відрізнити від руїн дитячого табору. У центрі міста такі ж руйнування, тільки розбавлені чергами людей, які розбирають гуманітарну допомогу. Люди не прагнуть спілкування, не дозволяють себе фотографувати — бояться, що окупанти повернуться й їх переслідуватимуть. Відголоски боїв на лінії фронту чути постійно, бої йдуть за кількадесят кілометрів звідси.

Ліворуч — дорога до річки та лаври. Колись тут був фешенебельний пляж, дитячий парк атракціонів і дискотека — тепер розруха й непрохідні завали. Міст до лаври зруйнований. Пагорб з Артемом уцілів. У побитому кулями монастирі досі живуть люди. Чиєму Богу тепер моляться?

Праворуч більше життя — в центрі працює єдине в місті кафе-магазин. Всередині палахкотить буржуйка на дровах. Реве генератор, заглушаючи розмови, але є кава, млинці, кілька салатів. Дорого.

У кафе ми зустрічаємо голову місцевої військової адміністрації Володимира Рибалкіна. Голова адміністрації підтримує ідею Олени Іванової зі створенням місць пам’яті, саме він запросив архітекторку до співпраці.

— Місто вже не відчуває нестачі продуктів харчування, одягу та медикаментів, — каже голова. — Ми отримуємо чимало гуманітарної благодійної допомоги. Співпрацюємо з понад 35-ма організаціями, переважно міжнародними. Допомога часом іде тоннами. Спочатку приходила на «Нову пошту», відділення якої знаходиться за 40 кілометрів, у Краматорську, тому було складно її забирати. Сьогодні маємо «Нову пошту» в місті, відкрилося до десяти магазинів, є аптеки. Нам дуже потрібна машина типу «Газель» або щось подібне, щоб ми могли перевозити великогабаритні вантажі й розвозити гуманітарну допомогу по селах. Також потрібна комунальна техніка: машина для вивезення завалів, сміттєвоз, екскаватор тощо. Все, що у нас було, окупанти вкрали. Залишили тільки розстріляний трактор...

Голова адміністрації мріє навести лад у місті та підняти його з руїн. У місті почали прибирати завали, наводити чистоту. Володимир Рибалкін з гордістю розповідає, як до Святогірська повертається проукраїнський місцевий бізнес.

Артем Падалка, власник пекарні та магазину «СвятоХліб», двічі втрачав свій дім. Спершу на початку війни — в Горлівці (місто в Донецькій області, що перебуває під контролем сепаратистів з 2014 року. — Авт.). Вдруге — тут, у Святогірську.

Окупанти зруйнували будинок чоловіка, а пекарню розграбували й замінували. Артем одним з перших повернувся у Святогірськ, ще до того, як на річці з’явилася понтонна переправа. Він приплив на човні, оцінив масштаби руйнувань й одразу взявся до роботи. Раз на кілька днів роздає 300 буханок хліба безкоштовно.

Відпочинковий комплекс «Шервуд» перед великою війною мав понад 40 готельних номерів, спа-комплекс, конференц-зал, ресторан, три басейни. Заможні донеччани любили приїжджати сюди на вихідні та свята. Зараз функціонує лише один корпус і ресторан, а на подвір’ї щириться величезна вирва від ракети С-300. До приходу окупантів у місто власниця «Шервуда» Олена Михайлівна власноруч готувала їжу для українських солдатів, які тримали оборону.

— Ми віримо в Україну, — каже працівниця «Шервуда» Марина. — Окупанти багато чого зруйнували й вкрали. Але ми хочемо відбудувати те, що залишилося, і не забути те, що пережили. Уздовж вулиці Курортної висять українські прапори — сюди ворог, стримуваний вогнем зі святих пагорбів, побоявся сунутися. Прапори пережили окупацію міста й є особливою гордістю Володимира Рибалкіна, бо це він прапори купував і вивішував. А тепер бачить у побитих, але незнищених прапорах добрий знак для міста на майбутнє.

Підбиваємо підсумки року, що минає, і прогнозуємо головні політичні події 2024 року на світовій мапі з професором історії, головою Комітету у закордонних справах Сейму Польщі Павелом Ковалем. 

‍Марія Гурська: Як ви оцінюєте 2023 рік в обороні України? 

‍Павел Коваль: У 2023 році Україна не досягла цілей, які перед собою ставила. Але це не означає, що контрнаступ був невдалим. Вдалось вибудувати жорстку лінію оборони України, завдяки якій росіяни не можуть просунутись далі на українську територію, як би вони цього не хотіли. Світ має зосередитися на тому, щоб українське військо отримувало необхідну амуніцію та зброю — як від Сполучених Штатів, так і від ЄС, бо попереду у нас ще цілий рік боротьби, щоб зупинити росіян. 

‍МГ: В Україні сьогодні існує проблема з мобілізацією. В Офісі президента заявили про потребу призвати 450-500 тисяч людей. До Верховної ради надійшов урядовий законопроєкт щодо удосконалення питань мобілізації, військового обліку та проходження військової служби. Що ви про це думаєте? 

‍ПК: Проблема з мобілізацією дійсно частково пов’язана з тим, що багато людей виїхали з України. Зараз у вашій країні, за деякими даними, поживає вже менше 30 мільйонів. Потрібно задіяти механізми, щоб молоді українці, які можуть боротися, які хочуть воювати, повернулися в Україну. І, на мій погляд, на це також повинні бути скеровані дії країн, де перебуває багато українців. Тобто треба дбати про те, щоб під час отримання дозволів на роботу, продовження терміну перебування, на партнерських засадах відбувалася перевірка, чи люди, які перебувають на території інших країн ЄС, могли б бути мобілізованими в Україні. Це також спустило б пару тим, хто каже, що українці виїхали, замість того, щоб йти і боронити свою країну. 

‍МГ: За опитуванням Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Центру Разумкова, 88% українців вірять у перемогу над Росією. Майже 60% респондентів вірять у те, що ми переможемо в короткостроковій перспективі. Які головні завдання для перемоги України стоять перед нами і нашими партнерами у новому році? 

‍ПK: Головне для Заходу — весь наступний рік постійно озброювати Україну. Тоді в українців є шанс прорвати лінію фронту, пройти далі, а не заламувати руки через те, що контрнаступ у 2023 році не був на 100% успішним. Він дав Україні відчуття сили, що вона може поставити непробивний щит росіянам, а подекуди відтіснити лінію фронту і повернути свої території.

‍МГ: Видання Asia Nikkei пише, що Путін заявляв Сі Цзіньпіну про плани воювати з Україною 5 років. Що ви думаєте про перспективи і можливий перелам війни?  

‍ПK: Все це путінські казочки. Неможливо так довго вести війну з поточним станом російської економіки. Про це кажуть навіть прихильники Путіна. Він може протриматись ще рік-два. Ми вже бачили таке в історії. Путін перевів Росію на військове виробництво, а за таких умов економіка може процвітати 3-4 роки. Потім починаються неприємності. 

‍МГ: Він буде змушений відступити?

‍ПК: Йому доведеться йти на якісь перемовини, а перед тим — проявити себе на виборах, яких він боїться. Зараз ми отримали свіжі новини про місцезнаходження російського опозиціонера Олексія Навального. Я по-людськи зрадів, що він знайшовся в колонії, хоч і суворого режиму, недалеко від полярного кола, де справді небезпечно. Для мене, до речі, важливо, що він нарешті сказав, що законними кордонами України є кордони 1991 року, тобто, визнав, що Крим є українською частиною, а також Донбас й інші тимчасово окуповані території. Хоча, звичайно, всі пам’ятають попередні заяви Навального...

‍МГ: Про те, щоб Крим — не бутерброд. В Україні про це справді добре пам'ятають.

‍ПК: Але те, що Навальний через рік після нападу Росії 24 лютого 2022 року оприлюднив свій план з 15 пунктів, в якому чітко сказав, що не підтримує великоросійську націоналістичну політику Путіна, я сприймаю як зміну його поглядів — і для мене це чудово. Хлопець сидить у колонії, його стан погіршується. Він добровільно повернувся до Росії, хоча повертатися не мав, і чітко відмежовується від того негативного, що раніше говорив щодо Грузії та України у 2008-2014 роках. І другий момент, мабуть, найважливіший — для Польщі, Європи та Заходу краще, щоб з Навальним було все добре, тому що він трохи підриває легітимність Путіна. І очільник Кремля явно боїться його, як диявол святої води, тому що намагається будь-якою ціною змусити його мовчати перед виборами. Для нас це сигнал, що Путін не впевнений у своєму майбутньому. Ця війна йде не на його користь. 

‍МГ: Чого чекати від російських виборів, які мають відбутись у березні 2024 року? Чи є шанс на демократичні зміни, чи тут більше ризиків? Адже чим сильніше Путін відчуває загрозу, тим більше він хоче атакувати.

‍ПК: У Росії завжди є такий момент, коли люди бачать, що цар слабкий — як це було під час революції 1905 року. Як історик я бачу аналогії — у випадку Путіна критичний момент уже пройдений, це видно з його страху. Якщо очільник Кремля боїться Навального в колонії, значить, він не почувається впевнено — і його падіння не за горами.

‍МГ: Останнє дослідження Центру Мєрошевського свідчить, що 86% українців добре і дуже добре ставляться до поляків. Але польсько-українські відносини переживають важкі часи. Зокрема, через блокаду на кордоні. Як виходити з кризи?

‍ПК: Ми, схоже, ніколи не матимемо доказів того, що це російська спецоперація. Але насправді це виглядає саме так. Можливо, не на 100%, тому що є багато справжнього протесту і страху людей. Однак такі ситуації завжди непомітно посилюються пропагандою. «Конфедерація» хоче підтримувати цей протест якомога довше. І протест фермерів, і протест перевізників можна вирішити, просто задовольнивши деякі вимоги і не допускаючи тих самих помилок, що й члени «Права і справедливості». Наприклад, якщо відкривається ринок для українських перевізників, є методи захисту польських перевізників — адже якщо вони і дійсно страждають через розподіл ринку, то це погано. Але в польсько-українських відносинах не можна жити інфантильною вірою, що все може бути чудово. Це просто дві великі країни та великі нації, які мають багато різних і спільних проблем, а також суперечливих інтересів у різних питаннях. Зрілість має полягати в тому, щоб вирішувати питання по черзі і базувати відносини на правових документах, можливо, на новому договорі про співпрацю. І було б чудово, якби нам вдалося таку польсько-українську угоду підписати.

‍МГ: Головною подією цього року в Польщі, безперечно, стала перемога демократичних сил на парламентських виборах. Яким буде 2024 рік для Польщі? 

‍ПК: На Польщу чекають вибори — до муніципалітетів, до районних рад, до регіональних органів влади, які відбудуться в один день, а також вибори до Європейського парламенту.

‍МГ: Якими будуть місцеві вибори? Що найважливіше?

‍ПК: Польща перебуває всередині періоду трансформації з багатьма змінами не лише на телебаченні, а й у судах, системі правосуддя, Конституційному трибуналі тощо. Додайте до цього вибори до міських рад, рад гмін, рад повітів, рад воєводств, а також вибори президентів у великих містах — Варшаві, Кракові, Гданську, Вроцлаві, де буде особливо гаряче і до яких буде прикута велика увага громадськості. А вже в червні 2024 року почнуться вибори до Європарламенту. Найстрашніше на виборах — коли хтось думає, що він вже і так виграв. Я б не робив вигляд, що нічого не може статися. Попереду багато роботи. А наразі європейські і регіональні кошти мають бути відрізані від ПіС на рівні країни, щоб вони не йшли на партію.

МГ: Gazeta Wyborcza пише, що в новому році PiS розраховує на можливість усунення від влади прем’єр-міністра Дональда Туска за допомогою президента Анджея Дуди та підконтрольного йому Конституційного трибуналу. Чого очікувати? І що далі з досі не ухваленим бюджетом на 2024 рік?

‍ПК: З бюджетом проблем не буде. Ухвалимо на початку року. Але я вірю, що ПіС ніколи не повернеться до влади. Вони трансформуються, звісно, буде якась партія на їхньому місці, але вони не в стані виживати без державних коштів. Зараз у нас період трансформації після авторитарного правління «Права і справедливості» — і це буде важко, але потрібно мати гарантії, що партія, яка захоче перетворити державу на своє поле, на власне господарство, більше ніколи не буде при владі. І так воно і буде.

‍МГ: У 2024 році, за оцінками The Economist, більша половина населення людства голосуватиме. Лише в Європі відбудуться вибори у 9 країнах, а також до Європарламенту. Наскільки високі ризики перемоги в ЄС ультраправих сил?

‍ПК: Загалом, буде так: лівих буде менше, тому що у великих європейських країнах вони дуже ослаблені. Я говорю про Німеччину, а також про Францію. Сфера влади поміркованих правих і центристів, ймовірно, трохи розшириться, а ультраправі, зрештою, матимуть більший вплив в Європарламенті. Але я не бачу тут перспектив для якоїсь революції. Просто трохи зміняться пропорції. Затягуємо пояси і готуємося до суперактивного року!

‍МГ: Виборча кампанія в США неочікувано почалася вже наприкінці цього року зі звільнення спікера Палати представників Кевіна Маккарті. Чого чекати від продовження цієї кампанії та загалом від виборів у США?

‍ПК: Підтримка демократів зростатиме. Зараз це не дуже помітно. Але якщо ми подивимося на місцеві вибори в окремих штатах, то побачимо, що демократи сильніші, ніж здається. Зараз всі зосереджені на Трампі. Але настане момент, коли стане зрозуміло, що демократичних виборців більше, — і це, до речі, випливає з різних соціологічних досліджень. От побачите, вони врешті-решт вони прокинуться і мобілізуються навколо Байдена, навіть якщо він не є їхнім героєм. Бо в чому сьогодні полягає проблема Сполучених Штатів? У тому, що демократичні виборці не ототожнюють себе з Байденом, вони хотіли б когось іншого. З цим кимось іншим є проблема, тому що ми насправді не знаємо, ким би був цей хтось інший. Можливо, все закінчиться тим, що Байден стане кандидатом від демократів, і всім доведеться підтримати його в останній момент. Виборці мобілізуються, якщо Трамп буде з іншого боку. Звичайно, зовсім інша ситуація, якщо США зайдуть у вибори з іншим республіканцем, не з Трампом. Тоді результат може бути зовсім іншим. Але тоді найгірший сценарій про відхід Америки від питань безпеки в Центральній Європі буде менш імовірним.

‍МГ: З великою цікавістю оцінюємо перспективи Ніккі Гейлі з табору республіканців. Вона підтримує Україну, що є також важливим для поляків, адже недарма історик Сергій Плохій називає Україну воротами до Європи — це формулювання є надзвичайно актуальним сьогодні.

‍ПК: У будь-якому випадку будуть зміни. Якщо не Трамп прийде до влади, то буде зміна поколінь, зміна ментальності — і це також спричинить зміни серед демократів і відкриє нову еру в американській політиці. Мені не подобається ейджизм у політиці, тобто твердження, що молоді люди кращі або, навпаки, літні люди кращі, але сьогодні Америкою керує політична геронтократія. Якщо не буде Трампа, вся політична сцена, ймовірно, зміниться, тому що ніхто старший більше не зможе балотуватися.

‍МГ: Дипломат Володимир Огризко прогнозує, що в новому році Україна отримає усю очікувану підтримку — і від ЄС, і від США… 

‍ПК: Так і буде!

‍МГ: І заморожені російські активи?

‍ПК: Це гарантувати наразі складно. 

‍МГ: Чи збережеться підтримка Вашингтоном України і Східної Європи загалом?

‍ПК: На найближчі кілька років наше спільне завдання — озброювати Україну за рахунок існуючих ресурсів, розвивати виробництво зброї та розвивати синергію у виробництві зброї з ЄС. Підтримка Сполучених Штатів має вирішальне значення для Європи. За останні 100 років європейські країни жодного разу не могли впоратися без США. Якщо Америки не буде, Європа програє. Тож потрібно розвивати військове виробництво і готуватися до найгіршого варіанту. Це як страховка. Те, що ми високо страхуємося, не означає, що ми думаємо, що наша хата згорить, але розсудливість підказує, що ми повинні бути обачними. Потрібно отримати хорошу страховку у зв’язку з агресивною політикою Росії, бо може бути так, що Путін виживе, що його режим буде на межі краху, але ще довго буде небезпечним. Ось що поставлено на карту. 

‍МГ: Bild пише, що Росія може скористатися періодом міжвладдя в США і напасти на Європу. Це також підтверджують аналітики німецького центру DGAP, хоча там перспектива у 36 місяців. Ми бачимо, що у Путіна є подальші плани щодо Європи, і вже чуємо голоси з Росії, що Фінляндія може бути наступною жертвою. Також постійно чуємо агресивну риторику щодо Польщі. Чого очікувати?

‍ПК: Коли йдеться про військові питання, немає різниці між інтересами Польщі та України. Все, що ми знаємо про російський імперіалізм, про путінізм, говорить нам, що Путін не зупиниться — і це безпосередньо стосується Польщі. Російський диктатор не буде вторгатися у всю Європу, у нього немає для цього ресурсів. Проте він може вибрати якусь країну, обрати жертву для свого нападу. І насправді жертвою може бути Фінляндія, але може бути й інша країна. Я не знаю напевно, але це логіка цієї гри. Є сигнали — і вони мотивовані історією. Фінляндія як історична ціль імперіалістичної Росії зрозуміла. І це потрібно зупинити, а для цього потрібно допомагати українцям, тому що вони воюють, і розвивати виробництво зброї, переключитися трохи на демократичну воєнну економіку, де великі кошти спрямовуються на дослідження, на синергію у виробництві боєприпасів, зброї, сучасного обладнання. Як не парадоксально, про це багато говорять, але завдання не виконано. Це треба робити швидко.

Титульне фото: Ercin Erturk/Anadolu Agency/ABACAPRESS.COM/East News

Олександра Матвійчук — правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод», яка у 2022 році отримала Нобелівську премію миру. «Центр громадянських свобод» був першою у світі правозахисною організацією, яка в 2014-му відправила своїх працівників для документування воєнних злочинів у Криму, а також у Донецькій та Луганській областях. Від моменту повномасштабного вторгнення Росії один із основних проєктів правозахисної організації — «‎Трибунал для Путіна», в рамках якого вже задокументовано   тисячі епізодів злочинів російських військових. Коли запрацює спецтрибунал для військових злочинців, скільки українських дітей депортовані до Росії, яка ситуація із цивільними бранцями, про глобальні виклики та міжнародну систему безпеки — про це і не тільки Олександра Матвійчук розповіла виданню Sestry.

‍Наталія Жуковська: Більше 2400 українських дітей від 6 до 17 років незаконно вивезені до Білорусі від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Про це йдеться у дослідженні Єльського університету, оприлюдненого у листопаді 2023 року. Ми загалом було депортовано з України до Росії українських дітей? 

Олександра Матвійчук: Ми не знаємо загальну кількість дітей, які були незаконно вивезені на територію Росії. Україна ідентифікувала понад 19 тисяч. Російська сторона говорить про 700 тисяч. Тут справа в тому, що мова йде про різні категорії дітей. Перша — це діти, депортовані з батьками, і їхня доля залежить від того, чи знайдуть дорослі сили й енергію якнайшвидше залишити Російську Федерацію. Інша категорія — діти з державних установ, наприклад. притулків. Їхню долю відстежити взагалі дуже складно. Якщо до першої групи правозахисники і незалежні волонтери мають доступ, то до дітей із другої групи органи державної влади Росії нікого не пускають. Третя група — це діти, яких батьки дозволили вивезти у так звані оздоровчі табори. Тоді, як довкола йшли бойові дії, вони сподівалися, що малеча зможе пересидіти у безпеці та спокої у різноманітних санаторіях на території РФ та Білорусі. Утім, коли території, де вони живуть, повернулися під контроль України, ці батьки стикнулися з проблемою, що Росія  не віддає назад дітей. Є ще й четверта група — ті, батьки яких були вбиті під час російської збройної агресії або заарештовані. Росіяни готують таких дітей на усиновлення, незалежно від того, що у них є живі батьки, які знаходяться у російських тюрмах.

НЖ: Які є механізми повернення цих дітей до  України?

ОМ: Немає нічого, що можна було б назвати «механізмом повернення». Коли ми говоримо про механізм, йдеться про якусь передбачуваність та  повторюваність. Наразі цього всього немає. Ми маємо справу зі стороною, яка показово ігнорує правові норми і взагалі, я би сказала, давно вийшла за межі того, що ми називаємо людяністю. Україна повернула близько чотирьох сотень дітей з цих 19 тисяч. Це лише верхівка айсбергу. 

НЖ: За даними Дмитра Лубінця, омбудсмана України, Росія викрала майже 25 тисяч цивільних — це лише ті, про яких є бодай якась інформація. Скільки насправді українців можуть перебувати у російському полоні?

ОМ:  Ми не знаємо точної кількості. Є дані органів державної влади України. У нас в базі ініціативи «Трибунал для Путіна» зібрана інформація про понад  чотири тисячі цивільних, які незаконно утримуються Росією. І ми розуміємо, що це, знову ж таки, далеко не остаточна цифра.

НЖ: Від початку великої війни з полону звільнили майже 2,6 тисяч українців, переважно військових. Цивільних, яких вдалось вирвати з російського полону, півтори сотні. Чому Росія не хоче обмінювати невійськових?    

ОМ: Росія використовує воєнні злочини як метод ведення цієї війни. Коли вона окуповує території, вона фізично знищує активну меншість. Тим самим це допомагає тримати у покорі пасивну більшість і зберігати контроль над захопленим регіоном. Це також спосіб, як проводити торги за цих людей. Ми ще до повномасштабного вторгнення бачили, як Росія використовує цивільних для тиску на Україну і вимагає проведення обмінів на певні політичні поступки. Згадайте, як ще до повномасштабного вторгнення були торги навколо подачі води в Крим, амністії воєнним злочинцям, внесення змін до Конституції тощо. Тобто законне захоплення і утримання цивільних — це така технологія Російської Федерації, яку вона використовувала і в Чечні, і в Грузії, і в інших країнах світу, не тільки в Україні.

НЖ: Спеціальний доповідач ООН Еліс Джилл Едвардс заявила, що у російському полоні до цивільних застосовують тортури: їх допитують із застосуванням електричного струму, б’ють, імітують страти, ґвалтують. Де саме утримуються цивільні бранці? Які масштаби катувань?  

ОМ: Звичайно, нам відомо про тортури. Це те, що ми спостерігали з 14-го року. Це надзвичайно жорстокі знущання над людьми, які повністю у твоїй владі, — як сексуального характеру так і психологічного та фізичного. Люди виходять скалічені, такими, що не можуть тривалий час відновитися і стати повноправними членами суспільства. І це така доволі жорстока, але   прагматична політика, як зламати спротив, і швидше окупувати країну.

НЖ: Покарання для Путіна та Лукашенка: що треба робити, аби спеціальний трибунал запрацював найближчим часом?

ОМ: Треба створити цей спеціальний трибунал. А для цього політичні лідери мають проявити мужність і історичну відповідальність. Бо якщо ми хочемо мати мир на планеті, то треба карати авторитарних лідерів, які розв'язують агресивні війни. У нас за всю новітню історію людства був лише один прецедент — це Нюрнберзький трибунал. Всі решта — то трибунали за злочини проти людяності, воєнні злочини за геноцид, але не за злочини агресії, тобто не за конкретно лідерські рішення розпочати, ініціювати і спланувати агресивну війну. Зараз така можливість є. Потрібна сміливість, історична відповідальність політичних лідерів, щоби цей трибунал створити. Немає жодних проблем із правом. Право, навпаки, зобов'язує розслідувати цей вид злочину.

НЖ: А чому політичним лідерам не вистачає цієї сміливості? Що їх стримує? 

ОМ: Розумієте, ми говоримо про російський режим, який ще не впав. Той же  Нюрнберзький трибунал — це був суд переможців. Спочатку нацистську Німеччину розгромили, а потім нацистські воєнні злочинці опинилися на лаві підсудних. А тут треба проявити сміливість і застосувати право стосовно воєнних злочинців, режим яких ще тримається. Ну, і ми бачимо, що не всі політичні лідери мають цю сміливість.

НЖ: А чи вірите, що справедливе правосуддя для злочинців таки настане?

ОМ: Вірити мало. Треба докладати зусиль. І я рада відзначити, що і наша команда, і багато інших працюють над тим, щоб справедливість була здійсненна, навіть якщо відтягнута у часі. Озираючись на уроки історії, я бачу, що авторитарні режими падають, а їхні лідери, які вважали себе недоторканими, опиняються перед судом. І я переконана — так буде і цього разу. 

НЖ: Ви не раз говорили про те, що відновлювати Україну потрібно вже зараз, не чекаючи закінчення війни. І, зокрема, використовувати  для цього державні активи РФ, які зараз заморожені на Заході. Чи є на сьогодні відповідні механізми, як то зробити?

ОМ: Ні, таких механізмів немає, тривають дискусії. І тут, знову ж таки, це питання більше політичної волі. Тому що як юрист можу вас запевнити, що знайти правові механізми, як провести це так, щоби все було у відповідності до верховенства права, реально. Ще торік Єврокомісія зареєструвала відповідний проєкт рішення. Але процес поки не рухається, бо, зрозуміло, що цей прецедент матиме  негативні наслідки. Політичні еліти Заходу побоюються відтоку грошей.  Бо не лише Росія розміщує свої кошти в євро. Це одна з  причин. Звісно, що не основна, але така, яка стримує винайдення правового вирішення цієї ситуації. Але я більш ніж переконана, що це має статися. Росія має платити. 

НЖ: А чому, на вашу думку, відновлення України слід починати вже зараз, адже війна ще триває.

ОМ: Тому що ми не знаємо, скільки будуть тривати воєнні дії. Росія розраховує на війну у довгу. 40% бюджету наступного року вона заклала на військові видатки. Це тільки відкрита частина бюджету. І в такій  ситуації, зрозуміло, Путін розраховує, що Україна зламається перша, бо потенціали країн не співмірні. До того ж Росія знайшла спосіб, як обходити санкції. Вона має можливість фінансувати свою економіку. Натомість економіка України, зруйнована російською агресією, зараз залежить від фінансової допомоги, яка заблокована симпатиками Путіна в Європі — маю на увазі прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана. Відновлення треба починати зараз, там, де це можливо, і готуватися виживати, створювати робочі місця і розвивати економіку в умовах, які у нас є.

НЖ: Олександро, представники вашої правозахисної організації не раз говорили про необхідність реформувати ООН. Що на вашу думку має змінитися в роботі цієї організації?

ОМ: Тут є дві речі. Перше — це проблеми з архітектурою, але працівники ООН не мають на це жодного впливу. Вся система ООН  була створена після Другої світової війни країнами-переможцями. Вони заклали для себе не виправдані преференції. Я маю на увазі Раду безпеки, яка вважається найголовнішим органом. Там є п'ять країн, які мають право вето на найважливіші рішення. І серед них — Росія. Тобто сама архітектура потребує докорінного реформування. Друга проблема залежить якраз від працівників ООН. За ці десятиліття у різних структурах ООН було напрацьовано величезну кількість внутрішніх документів — і їхнє виконання стало важливішим за ту місію, заради якого ці структури створювалися. Наприклад, протоколи безпеки, якісь там правила підзвітності. Це все, напевно, гарно працює у мирний час, але абсолютно не працює під час кризи. 

НЖ: Більше року тому ви отримали Нобелівську премію миру. Як цей статус допомагає вам в адвокації України, чи дає це змогу ефективніше доносити важливі меседжі про допомогу Україні і чи стали більше дослухатися до вас  західні партнери?

ОМ: Насправді, ми не змінилися. Однак, оцей ореол Нобелівської премії  відкриває перед нами ті двері, які раніше були закриті. Нобелівська премія миру підсвітила голос правозахисників та правозахисниць з нашого регіону, бо раніше до нас не дослухалися. Вважалося, що права людини — це щось таке несуттєве, неважливе, а от важливими є економічні інтереси, безпека, геополітичні розрахунки. Але права людини — це та ж сама безпека. Дотримання прав людини — це запорука миру в усьому нашому світі. Вони нерозривно пов'язані. Якщо не враховують права людини при ухваленні політичних рішень, а спираються тільки на економічні якісь вигоди, то навіть якщо сторони отримують зиск в найближчій перспективі, на них чекає катастрофа у довгостроковій. І все це, на жаль, стало більш очевидним після початку повномасштабного вторгнення. Знадобилася така криза, щоби країни   навіть розвиненої демократії почали переглядати свою зовнішню політику.   Закон людської природи простий — непокаране зло зростає. І якщо злочинці   безкарно вчиняють злочини, то і їхня інтенсивність наростає, вони починають вважати, що можуть робити все, що вони захочуть.

НЖ: Які пріоритетні завдання ставите перед собою на найближчий час?

ОМ: У нас є декілька завдань як в організації. Перше — створити нові міжнародні механізми притягнення до відповідальності. Для того, щоб оці 59 тисяч задокументованих нами з партнерами епізодів воєнних злочинів не лишилися просто у наших національних архівах. Інше завдання — допомогти демократичній трансформації країни у сфері верховенства права. Для цього Україна має виконати велику кількість завдань. Це не просто зробити у мирний час і надзвичайно складно під час повномасштабного вторгнення. Третє наше завдання — ми розуміємо, що ось ця пожежа, як можна метафорично назвати російську агресію проти України, є свідченням того, що світова проводка не працює і всюди, де може іскритися, іскрить. Ми це бачимо по війні на Близькому Сході, у рішенню Венесуели окупувати частину незалежної території сусідньої країни. Тобто все більше і більше авторитарних лідерів надихаються прикладом Росії, бо розуміють, що ось ця ООНівська система миру та безпеки не працює. І якщо ми спільними зусиллями не реформуємо цю організацію, то не тільки люди в Сирії,  М'янмі, Судані, Нікарагуа чи Афганістані будуть від цього потерпати, але й люди в розвинених демократіях раптом опиняться у світі, який стане небезпечний для всіх без винятку.

НЖ: Чи може світ нині покладатися на міжнародну систему безпеки та права? Чи дієва вона?

ОМ: Вона не дієва перед масштабними загрозами. Уявімо собі, що ми не змогли стримати в Україні ворога, і російська армія пішла далі. Приміром, РФ нападає на Польщу. Поляки  будуть до  ООН звертатися  чи  візьмуть у руки зброю? Тут ще питання, наскільки країни НАТО почнуть захищати Польщу і виконувати зобов'язання. Тому що всі ці роки, окрім Сполучених Штатів Америки, країни Альянсу не дуже вкладалися у розвиток свого оборонного потенціалу. Власне, тому, ми  чітко розуміємо, що Україна вже великою мірою позбулася ілюзії, що хтось прийде нас захищати. Утім, вона захищає нині не тільки себе. Україна  виконує місію НАТО, але з набагато меншим оборонним бюджетом. І будь-які спроби заморозити або вдарити додатково по Україні, яка бореться з російською агресією, можуть призвести до невтішних наслідків. Наприклад, те саме блокування  кордонів польськими перевізниками — воно збільшує шанси цих самих блокувальників опинитися в окопах і зустрічати російських солдатів вже самотужки у себе вдома.

НЖ: Журнал TIME опублікував список найвпливовіших людей світу 2023 року. У ньому перша леді Олена Зеленська і ви. Що значить для вас таке визнання?

ОМ: Це означає, що місія, яку я і моя команда представляємо, уособлює запит мільйонів людей по всьому світу. А що може бути потужнішим за запит мільйонів?

НЖ: Наприкінці жовтня ви виступали на одній з найвідоміших конференцій у світі — TEDWomen. У своїй промові ви сказали: «Якщо Росія досягне своєї мети, і цей сценарій здійсниться, ми опинимося у світі, який буде небезпечним для всіх без винятку». Як на це відреагували присутні? Що ви насамперед намагалися донести у своєму виступі?

ОМ: Присутні реагували дуже щиро. На записі можливо не видно, але промову кілька разів перебивали аплодисментами. Та публіка, яка там була, думаюча аудиторія, вона розуміє загрозу. Я, власне, трішки не договорила у промові. Я казала, що ми опинимося у світі,  який буде небезпечним для всіх без винятку. Я боюся, що ми вже в цьому світі опинилися. Єдине, що не знаю, як історики майбутнього назвуть цей період турбулентності, коли оця вся світова система миру, безпеки конає на наших очах.

НЖ: Яким ви бачите майбутнє України?

ОМ: Є кілька видів майбутнього. Є майбутнє бажане — це  те, яке собі люди уявляють, лежачи на дивані. І тому воно ніколи не настає. Коли ти лежиш на дивані, про щось мрієш, не докладаючи до цього жодних зусиль, то нічого просто не відбувається. Другий вид майбутнього — прогностичне. Це те, яке будується на якійсь аналітиці, але ми вже бачили, наскільки воно не справджується. Згадайте, коли почалося повномасштабне вторгнення, не тільки Путін, але й західні аналітики вважали, що в України є лише 3-4 дні, а далі російські війська будуть у Києві. Україна впаде, і в нас немає вже потенціалу. Отак вони оцінювали протистояння такій могутній силі, як Росія. Але є ще третій вид майбутнього — проектоване. Тобто те, яке ми створюємо подіями зараз. І я прихильниця цього виду, тому що я не можу передбачити майбутнє. Я не політичний оглядач, аналітик чи футуролог. Я людина, яка бореться за те майбутнє, яке хоче мати для себе і для своїх рідних.  

НЖ: А яку країну ви б хотіли бачити? 

ОМ: Я хотіла б жити в такій Україні, де робота Центру громадянських свобод, принаймні у нинішньому форматі, була просто непотрібною.

Скільки триватимуть перемовини України з ЄС та про що вони будуть, якими є політичні причини блокади на кордоні та чому в польських урядових медіа відбувається буквально боротьба участі політиків? Sestry поспілкувалися з професором історії, головою Комітету у закордонних справах Сейму Республіки Польща Павелом Ковалем.

Марія Гурська: На саміті лідерів ЄС у Брюсселі ухвалили рішення про початок переговорів про вступ України та Молдови до Євросоюзу. 20 років тому Польща пройшла той шлях, яким зараз рухається наша країна. Варшава подала заявку на вступ до ЄС у 1994-му, переговори почалися в 1998 році, а до Євросоюзу Польща вступила у 2004 році. Тобто шлях від початку перемовин і до вступу тривав шість років. Що відбуватиметься далі у нашому випадку?

Павел Коваль: Європейський Союз розшириться, щоб включити Україну та Молдову. І я сподіваюся, що Грузія теж увійде до ЄС. Ключем до всього буде Україна, тому що це велика країна з центральноєвропейським географічним положенням та з великою чисельністю населення. У переговорах з ЄС важливо, якою є країна. Якщо держава маленька, то зазвичай вона має дві-три критичні точки для перемовин, наприклад, це фармацевтична промисловість, туризм чи рибальство, якщо вона розташована біля моря. Україна є великою країною, яка має певні інтереси практично в усіх сферах. У вас є і рибальство, і ліси, і сильна економічна конкуренція. Отже, переговори будуть важчими і довшими. Так було і з Польщею.

Найближчі кілька років, а можливо, й з десяток Україна вестиме переговори з Європейським Союзом. Польща також братиме у них участь з боку ЄС.

Ми матимемо багато складних переговорних ситуацій, бо так завжди буває за такого типу перемовин, бо Польща знаходиться поруч з Україною — дві країни мають багато спільних точок дотику, деякі з яких можна використати для побудови синергії, однак десь буде й певний елемент конкуренції.

Читайте також: Між перемогою та зрадою

МГ: Заступник міністра сільського господарства Польщі Міхал Колодзейчак заявив, що після вступу до ЄС потрібно закрити агроринок для України на 20 років. Наскільки ви згодні з цим?

ПК: Ця заява була передчасною. По-перше, переговори ще не почалися. Зелене світло вже є, але технічно перемовини будуть вестися лише наступного року — і точно не з січня. Будуть створені переговорні групи, до яких долучаться окремі країни. Як я розумію, Колодзейчак говорив про перехідний період. Це норма, звичайний інструмент захисту ринку, тому що багато держав-членів, ймовірно, захочуть захистити свої ринки в деяких сферах. Наприклад, це могло стосуватися меду чи молока, як це було у Польщі, але це лише теорія. Я знаю, що заява Колодзейчака викликала багато суперечок і коментарів в Україні, але насправді будь-які подібні заяви — це просто риторика політиків на основі їхніх знань і досвіду. І цей досвід не обов’язково завжди має бути глибоким у переговорах з ЄС. На практиці всіма питаннями займатиметься міністр європейських справ, звісно, ​​разом із прем’єр-міністром, з міністром закордонних справ та з постійним представником Польщі при Європейському Союзі. І саме цих людей варто слухати, бо вони є авторитетами у цих питаннях. Немає сенсу лякати українців перехідними періодами. Що б я сказав українцям і полякам? Що переговори почалися — і це головне. 

МГ: Пам’ятаємо, що Польща є найближчим другом України в Європі, послом України в ЄС, а дискусії завжди відбуваються в демократичних країнах. 

ПК: Хотів би додати, що Україна має значно кращу початкову ситуацію, ніж колись мала Польща. Адже Київ має Угоди про асоціацію, вільну торгівлю і безвіз. Польща у другій половині 1990-х могла лише мріяти про такі угоди. Якщо ми уважно подивимося на те, що сьогодні має Україна у відносинах з ЄС, я би сказав, що ваша країна вже частково належить до Європейського Союзу. 

МГ: Понад 5 тисяч вантажівок, за даними ДПСУ, заблоковані польськими перевізниками на чотирьох пунктах пропуску. Блокада триває півтора місяці. Хто від неї виграє? 

ПК: Блокування кордону під час війни, та й взагалі — це небезпека для всієї критичної інфраструктури та для інших користувачів кордону. Давайте розберемося — про що говорять самі протестувальники? Чому рівень їхнього розчарування такий високий, що вони обрали настільки радикальний спосіб протесту? Частково тому, що уряд ПіС (партія «Право і справедливість») не зміг передбачити наслідків відкриття європейського ринку для українських автомобілів. Потрібно було думати, як убезпечити польський ринок для мінімізації втрат. Натомість колишня влада, коли побачила, що польський транспортний ринок слабшає, видала чомусь втричі більше дозволів перевізникам з-за меж Євросоюзу. Наскільки я розумію, це взагалі були білоруси. Тому ще треба перевірити, які саме це були компанії — білоруські чи російські, і що за цим ховається. Урядовці ПіС робили це, знаючи, що ми відкриваємо кордони для українських перевізників, що це викличе проблеми, бо ринок обвалився. Мені це дуже нагадує візовий скандал. І я хотів би перевірити, що насправді сталося, чому були допущені такі серйозні помилки, які призвели до блокади. Новий уряд працює лише кілька днів. Рішення, думаю, буде знайдене якнайшвидше, бо небезпеки, пов’язані з блокуванням, величезні, страждають інші галузі. Хтось блокує кордон, а хтось не може його перетнути і провезти свою продукцію, змушений затримувати водіїв на кілька днів, тижнів. Я чую від західних дипломатів, що заблоковані машини навіть з деяких скандинавських країн. Блокада негативно впливає й на репутацію Польщі як транзитної країни.

Першочергова мета польської влади — відсутність блокади на умовах, які є гідними, порядними та справедливими також і щодо протестувальників.

Читайте також: «Я не допомагаю українцям чи полякам. Я допомагаю людям», — польський волонтер Давід Дехнерт про допомогу заблокованим на кордоні водіям

МГ: Я хотіла б, щоб ми поговорили про ситуацію, яка склалася цими днями у польських ЗМІ. Ми в Україні занепокоєні, як війна впливає на ситуацію в ЗМІ, а в Польщі зараз триває медійна війна за участі політиків [20 грудня міністр культури Польщі Бартоломей Сенкевич звільнив керівництво Польського телебачення, Польського радіо та Польського агентства преси. — Ред.]. Поясніть, що відбувається?

ПК: Те, що відбулося, було поверненням медіакомпаній, які належать Держказначейству, під його конституційний контроль. Політичний аспект ситуації полягає в тому, що припинено пропаганду ПіС, яка мала місце протягом останніх місяців і років. Відповідно до Конституції та законодавства, суспільні ЗМІ належать до Державного казначейства. Міністра, який представляє  Державне казначейство і його майно, визначає Рада міністрів. Саме цей міністр може скликати загальні збори і змінювати наглядові ради та керівництво організацій, які знаходяться в управлінні Держказначейства. Крім того, за Конституцією, за порядок в медіа відповідає Національна рада телерадіомовлення, і вона також має великий вплив, коли йдеться про спосіб функціонування суспільних ЗМІ. За часів ПіС була створена додаткова Національна медійна рада з сумнівною законністю і правом  призначати керівництво медіакомпаній. Тепер ця проблема була врегульована.

МГ: У світовому рейтингу свободи слова Польща опустилася з 18 на 57 місце за часів уряду ПіС. Як це пояснити?

ПК: Це наслідок роботи урядових ЗМІ. Медіа, які мали бути публічними, обслуговували владу та організовували кампанії проти окремих опозиційних політиків. Вони побудували щось, що можна назвати інформаційною стіною, тому що фактично перешкоджали доступу великих груп громадян до інформації.

У Польщі є райони, де люди перед виборами взагалі не мали уявлення про те, що відбувається в країні, бо мали лише державне телебачення. А воно, як в Північній Кореї, надавало їм інформацію лише в такому вигляді, як того хотів уряд. Це була патологія.

Люди повинні мати доступ до різних думок — публіцистів, політиків, які коментують ситуацію в країні з різних позицій. Це називається плюралізмом. Наприклад, громадянин має право знати, що є візовий скандал. Він може ставитися до цього як завгодно, навіть вважати, що це неважливо. Але урядові ЗМІ забрали у польських громадян право володіти інформацією. Потрібно було використати всі правові інструменти, щоб відправити у відставку представників урядових ЗМІ, які організовували пропаганду в останні роки та під час передвиборчої кампанії.

МГ: У своїй передвиборчій програмі Дональд Туск обіцяв змінити керівництво державних медіа, перетворити їх на платформу, яка викликає довіру. Польське телебачення (TVP), Польське радіо та Польське агентство преси з 2015 року були під жорстким політичним контролем «Права і справедливості» після їхнього приходу до влади. Після звільнення очільників цих медіа, відбулись протести, зокрема, під телеканалом TVP. Там були і політики від ПіС Ярослав Качинський, Матеуш Моравецький. Британська «The Guardian» писала, що «дехто ставить під сумнів законність кроків нового уряду та попереджає, що, діючи так швидко, уряд Туска ризикує створити власний політизований телеканал замість попереднього. Які насправді існують ризики?

ПК: Найбільшим ризиком для демократії було б залишити все, як є. Я б сказав цьому журналісту «The Guardian», що в політичній науці є концепція про період трансформації. Її елементом є правосуддя перехідного періоду, коли певні закони застосовуються рішучіше, швидше, ніж зазвичай, з використанням усіх можливих процедур. У нашому випадку уряд, який зараз має підтримку суспільства, через кілька місяців може бути висміяний, оточений брехнею через дії нової опозиції, яка мала б основний вплив на суспільні ЗМІ. Було б нонсенсом дозволити знову кампанії ненависті проти окремих людей.

У нас деякі політики, зокрема я, 7-8 років взагалі не були на державному телебаченні — у жодному вигляді, у жодній політичній програмі.

Люди з «The Guardian» можуть не знати, що тут ідеться про звичайнісіньку цензуру — як в автократичних країнах Південної Європи за режимів Салазара чи Муссоліні. Повністю вибудувати таку систему не вдалося завдяки кільком недержавним ЗМІ, але якби функціонували лише урядові медіа, деякі люди просто не існували б у суспільному житті. Це було щось на зразок публічного смертного вироку. Найгіршим було те, що робили з Дональдом Туском — роками кожен день повторювали, що він не поляк. Це реальні речі, які становили серйозну загрозу демократії. Суспільні ЗМІ зобов’язані надавати усебічну інформацію. Я в цьому абсолютно переконаний. І наші ЗМІ будуть такими. 

МГ: Наостанок додам: як журналіст хочу вірити в відповідальність демократичних лідерів, але передусім я вірю в суспільство. Польське суспільство захистило демократію в країні під час останніх виборів і захистить вільні ЗМІ. Це також є завданням і для українського суспільства.