Віталій Портников
Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо».
Публікації
Тема війни Росії проти України несподівано для багатьох стала однією з головних на перших і, ймовірно, останніх дебатах віцепрезидентки Камали Гарріс та колишнього президента США Дональда Трампа. Загалом українська тема явно не є провідною у цій передвиборчій кампанії. Камала Гарріс навіть обійшла її у своєму великому інтерв'ю телекомпанії CNN.
Проте у дебатах із Трампом ця тема виникла насамперед як питання цінностей й продемонструвала, наскільки різним є підхід кандидатів
Підхід Гарріс, за великим рахунком, відзеркалює ставлення до війни адміністрації Джо Байдена, черговий раз репрезентований державним секретарем Ентоні Блінкеном у Києві саме у день дебатів. Ця адміністрація може бути обережною, запізнюватися з ухваленням принципових рішень, проте її представники усвідомлюють саму сутність конфлікту, пов'язаного із порушенням територіальної цілісності й намаганням однієї країни — більшої і за територією, і за населенням і до того ж із величезним арсеналом ядерної зброї — примусити іншу країну — меншу і позбавлену «ядерки» — виконувати її забаганки, а краще просто зникнути.
Тобто мова йде про відродження імперіалізму найгіршого ґатунку у нашому сторіччі
Й саме перемозі цього імперіалізму адміністрація намагається запобігти. Й саме проти такого імперіалізму виступає Камала, сімʼя якої на власному досвіді знає, що таке імперіалізм.
У Трампа — справжнього Трампа, а не Трампа політтехнологів — інший підхід, абсолютно прагматичний, «трампівський». Йому не подобається ця війна, він прагне її завершити й примусити до цього Путіна і Зеленського, яких треба посадити за стіл перемовин.
Умови закінчення війни, гарантії безпеки, справедливість — все це не до Трампа, який прагне, щоб просто перестали стріляти, й впевнений, що зможе домовитися про це із Путіним
Й чому я кажу, що це справжній Трамп? Тому що багато хто, коли чує написані промови експрезидента США чи читає опублікований у медіа войовничий план колишнього держсекретаря Майка Помпео, вважає, що кандидат від республіканців буде дотримуватися таких підходів. Але в разі його перемоги Америкою буде керувати не Трамп політтехнологів, а самодостатній Трамп, який вірить у те, що каже. І з цим Трампом Україні і всьому світу буде дуже непросто.
Отже, справа насамперед в аргументах. Якщо новою американською президенткою стане Камала Гарріс, Україні доведеться говорити з нею саме мовою цінностей, мовою безпеки європейського континенту й зобов'язань США
Як не дивно, додатковий аргумент нам «підкинула» сама пані Гарріс під час дебатів — коли згадала про поляків Пенсільванії, вітчизна яких опиниться у небезпеці, якщо Росія переможе в українській війні. Цікаво, що згадала саме про поляків, а не про українців — тобто дала зрозуміти, що добре усвідомлює, хто може бути наступним.
А якщо президентом знову стане Трамп, доведеться підшукувати прагматичні аргументи, щоб переконати його в тому, що війна в Україні — його війна, і він не має дати Путіну можливість перемоги й таким чином його, Трампа, привселюдно принизити.
І якщо усвідомити, що Трамп для Путіна — не партнер для домовленостей, а виключно інструмент хаотизації Америки і світу, цей аргумент несподівано може спрацювати
Головне тут не переплутати співрозмовників. Не почати говорити із колишньою прокуроркою Камалою Гарріс про вигоду або із самозакоханим мільярдером Дональдом Трампом про цінності. Адже на своїх історичних дебатах вони чітко продемонстрували, який підхід їм дійсно є ближчим і яких орієнтирів у політиці вони дотримуються. І, звісно, цей підхід стосується зовсім не тільки російсько-української війни.
Якщо новою американською президенткою стане Камала Гарріс, Україні доведеться говорити з нею саме мовою цінностей, мовою безпеки європейського континенту й зобовʼязань США. Якщо президентом знову стане Трамп, доведеться підшукувати прагматичні аргументи, щоб переконати його, що війна в Україні — його війна, і він не має дати Путіну можливість перемоги й таким чином його, Трампа, привселюдно принизити
Заступник директора ЦРУ Девід Коен на конференції з питань національної безпеки у штаті Меріленд підкреслив, що Володимиру Путіну доведеться зіткнутися із важкою битвою, якщо він вирішить звільнити територію Курської області від українських військ — а в тому, що очільнику Кремля доведеться піти на ухвалення такого рішення, високопоставлений американський розвідник не сумнівається. Можливо, це і є головний ефект від наступу ЗСУ на Курщині — він став вагомим фактом як у самій війні, так і в політиці. Ба більше — він зробив війну війною, продемонстрував, що війна може відбуватися не тільки на суверенній території України, але й на території Росії. І при цьому російська держава, як і слід було очікувати, виявилася абсолютно неготовою відповідати на виклики.
Путін тільки зараз збирає війська для того, щоб відбити цю атаку — у той час, як ЗСУ будують укріплення на зайнятій території
Однак наступ на Курщині зміг продемонструвати і систему російських пріоритетів, можливо, не до кінця зрозумілу до цієї атаки. На своїй пресконференції Володимир Зеленський визнав, що для Путіна захоплення Донеччини виглядає набагато важливішим, ніж захист власної території. Але це може здатися дивним тільки людині з нерадянським мисленням. Для Путіна весь Радянський Союз — «його» територія. І якщо він зараз вважає, що може захопити ще якийсь регіон цього Радянського Союзу, для нього це і є головна задача. А Курщина чи якийсь інший російський регіон можуть і почекати. Так що Путін і Зеленський ставляться до ситуації з полярною політичною логікою. Зеленський вважає, що має захистити власну країну. Путін впевнений, що має відновити імперію
І «зійтись» в цій логіці практично неможливо. Як не дивно, але наступ у Курській області продемонстрував ілюзорність не тільки очікувань перемовин між Росією і Україною, але й беззмістовність зусиль щодо їхньої організації. Це той випадок, коли про неможливість перемовин говорять і у Києві, і у Москві.
Разом із цим наступ у Курській області вкотре продемонстрував, що союзники України хай і повільно, але руйнують власні «червоні лінії». Це вторгнення не тільки ніхто не засудив, його підтримали
І ніхто не став лякатися того, що у наступі на Курську область використовується західна зброя. Можна сказати, це продовження західної тактики нагадувати Путіну, що Захід не збирається відмовлятися від підтримки України і готовий йти далі, якщо Москва не зупиниться — про що й сказали під час своєї останньої зустрічі очільники урядів Великої Британії та Німеччини Кір Стармер та Олаф Шольц. Й, здається, саме цієї готовності Заходу переходити через червоні лінії побоюються у Кремлі — інакше міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров не погрожував би Заходу ядерною війною.
Отже, курський наступ продемонстрував неефективність російського режиму, створив можливість перенесення війни на суверенну територію Росії і продемонстрував готовність західних союзників України й далі переходити «червоні лінії». Разом із цим Росія не відтягнула свої війська з Донецького напрямку, можливість перемовин щодо закінчення чи хоча б її призупинення залишається ілюзорною, сподівання на ерозію режиму Путіна внаслідок українського наступу також не виглядають реалістично. Але ж не можливо досягти усього і відразу, тим більш — у війні. Найголовніше, ймовірне, саме те, що у наступні роки ця війна продовжуватиметься на території обох держав, а не тільки на суверенній території України.
Й саме з цього, як не парадоксально, й виникає шанс на те, що війну вдасться закінчити хоча б відносно справедливим миром
Наступ у Курській області вкотре продемонстрував, що союзники України хай і повільно, але руйнують власні «червоні лінії». Це вторгнення не тільки ніхто не засудив, його підтримали
Рішення президента Сполучених Штатів Джозефа Байдена відмовитися від участі у передвиборчій кампанії за кілька тижнів до форуму демократів, на якому він мав бути затвердженим кандидатом на посаду очільника держави, нагадало про історичність подій, свідками яких ми є під час перегонів 2024 року.
Вперше претенденти на посаду президента США проводять дебати до рішення партійних зʼїздів, що затверджують їхні кандидатури. Вперше за багато десятиріч стріляли у кандидата на посаду президента США. Вперше за багато десятиріч чинний очільник держави відмовляється від балотування на другий термін. І вперше претендент, який переміг на праймеріз власної партії, виходить з гонки й створює можливості для висунення нової кандидатури.
Але якщо подивитися на ситуацію не з історичної, а з прагматичної точки зору, це рішення Байдена небагато що змінює. Тому що останні президентські вибори у Сполучених Штатах були ще у далекому 2016 році, коли республіканець Дональд Трамп несподівано для багатьох вирвав перемогу з рук демократки Гілларі Клінтон — згадайте, тоді колишня очільниця держдепартаменту здавалася буквально приреченою на перемогу, бо ніхто не хотів вірити, що може перемогти Трамп!
А далі вже відбуваються не вибори, а плебісцити, головним питанням яких є, чи бажає виборець бачити Дональда Трампа у Білому домі. Тому насправді і вибори 2020 року були насамперед не «виборами Байдена», а «виборами Трампа». І вибори 2024 року є не виборами Байдена, а виборами –– чи не виборами Трампа. І з цієї точки зору вже були виборами без Байдена ще до рішення чинного президента США.
Виборці мають відповісти на одне досить просте питання: чи бажають вони, щоб їхньою країною керувала людина, сама діяльність якої, якщо врахувати ще й штурм Капітолію, суперечить засадам демократії, або ж готові закрити на все це очі, бо це ж Трамп?
І оскільки більшість виборців Трампа керується ірраціональним підходом, сформульованим саме в цих словах — «голосую, бо це ж Трамп», а більшість тих, хто голосує проти, керується невимовним жахом — «голосую, бо хто завгодно, тільки не Трамп» — все буде вирішено голосами невеликої кількості людей у кількох стратегічно важливих штатах. Людей, які поки що не знають, чи є важливим для них цей плебісцит взагалі
Звісно, так було і у 2016 році, коли Трамп провів вдалу компанію у цих штатах і виграв. І у 2020 році, коли Трамп втратив ці штати на користь Байдена і не міг в це повірити. Так буде й зараз. Демократам потрібно тільки переконати виборців, що той чи та, кого вони запропонують Америці, здатний ефективно керувати країною, насамперед фізично. Це, звичайно, не гарантує їм перемоги, але залишає шанси на цю перемогу на такому ж рівні, якими вони були до знаменитих дебатів і рішення Джозефа Байдена.
Виборці мають відповісти на одне досить просте питання: чи бажають вони, щоб їхньою країною керувала людина, сама діяльність якої, якщо врахувати ще й штурм Капітолію, суперечить засадам демократії, або готові закрити на все це очі, бо це ж Трамп?
Проте творці плану ніяк не пояснюють, яким чином вони примусять до участі у таких перемовинах російського президента Володимира Путіна й що запропонують йому в обмін на закінчення війни — та ще й на умовах юридичного невизнання Україною російського статусу окупованих територій нашої країни й подальшого озброєння України «до зубів» після припинення вогню. Українці також особливо над цим не замислюються, бо у нас не прийнято серйозно замислюватися над тим, чого насправді бажає очільник Кремля. Ми з абсолютно незрозумілих мені причин вважаємо, що як тільки запропонуємо російському президентові перемовини або просто погодимося на них, Путін відразу на ці перемовини прибіжить.
І українська влада своїми поясненнями про те, що Росію свідомо не запросили на перший саміт миру у Швейцарії, але на другий запросять, «щоб оголосити їй умови», тільки підживлюють цю ілюзію
Але з українськими очікуваннями зрозуміло: ми звикли жити у світі, де не прийнято думати про наміри й можливості опонента чи ворога — й апріорі вважається, що цей ворог буде поводитися так, як нам заманеться. Не зрозуміло, що з очікуваннями радників Трампа. Навіть не самого 45-го президента США, який давно емігрував у власну голову й не збирається залишати свій чудернацький світ, але його радників.
І тут доводиться погодитись із тим, що Трамп зібрав навколо себе людей, які не просто мислять у стилі замовника, але й розділяють з ним ціннісні категорії
Тут варто нагадати про боротьбу між радниками ексочільника Білого дому під час його президентства, коли голова держави вирішив дійти згоди із північнокорейським диктатором Кім Чен Ином. Відносно тверезо мислячі радники американського президента — такі, як Джон Болтон, — намагалися переконати Трампа, що йому не вдасться домовитися із Кімомом. Але сам він і ті, хто з ним погоджувався, були впевнені, що лідера КНДР вдасться елементарно підкупити й примусити відмовитися від ядерної програми.
Ці намагання Трампа, як відомо, зазнали нищівного фіаско
А сам Кім досяг своєї мети — із провінційного очільника підконтрольної комуністам частини Корейського півострова перетворився на голову держави, з яким зустрічається сам президент Сполучених Штатів (якщо пригадати, що дідусеві лідера КНДР постійно доводилося самому їздити на поклон і до Москви, і до Пекіна, можна зрозуміти важливість такого повороту подій). А чи потрібні були Кім Чен Ину гроші від Трампа? Ну, точно вже не за відмову від бомби, бо політична й безпекова «самодостатність» Північної Кореї — це засади її ідеології чучхе. Й заради них точно можна пожертвувати життєвим рівнем населення, тим більше, що це населення не обирає Кіма. Воно йому підкоряється
І в цьому головна розбіжність світоглядів Трампа і Кіма, Трампа і Путіна. 45-й президент США та його радники живуть у світі грошей. І не просто у світі грошей, а у електоральному світі грошей. Трампу потрібно переобиратися, тому він знає ціну грошам і добробуту.
Кім і Путін живуть у світі ідей, нехай і тричі шизофренічних
Ідея відновлення Радянського Союзу для очільника Кремля є більш важливішою, ніж всі пропозиції американців щодо скасування санкцій — якщо для цього потрібно буде відмовитися від захоплення України. Трамп може вплинути на Зеленського, але на Путіна — ні, бо не може запропонувати йому альтернативу імперській ідеї.
Єдине, що зробить кремлівський диктатор — «пограється» з Трампом, щоб використати політичні ілюзії останнього для посилення своїх позицій. Але ця гра може коштувати Україні втрати нових територій і нових життів
То чи можна примусити російського президента навіть не до перемовин, а до закінчення чи хоча б призупинення війни? Звісно — шляхом поступового й наполегливого виснаження Росії, збільшенням ударів по її території, ліквідацією її військового й економічного потенціалу з одночасною роботою з Пекіном для того, щоб утримати Путіна від ядерного удару по Україні і зменшити китайську допомогу Росії. Очільник Кремля — або його наступник — може зацікавитися припиненням війни тільки тоді, коли її продовження буде позначатися на стабільності й збереженні чекістської диктатури в Росії. У цьому разі десь наприкінці тунелю може й зʼявитися світло, але я не виключаю, що це відбудеться вже тоді, коли Дональд Трамп — навіть якщо його переоберуть президентом США — закінчить свою другу каденцію і остаточно залишить Білий дім.
Після оприлюднення так званого плану колишніх радників Дональда Трампа більшість українських оглядачів почали коментувати його виключно з позицій примусу української сторони. Адже його автори пропонують обмежити або припинити допомогу Україні в разі, якщо її керівництво відмовиться від перемовин з Російською Федерацією
Але я б почав пояснювати підсумки цих виборів у зовсім іншій логіці — логіці безпам'ятства. Вже доводилося говорити, що більшість процесів у сучасній Європі продиктовані насамперед зникненням генерацій, які мали пам'ять і відповідальність, пов'язані із Другою Світовою війною. Саме це зникнення — ще кілька десятиріч тому ми бачили 100-річних ветеранів Першої Світової, а тепер бачимо під час урочистостей у Нормандії 100-річних ветеранів Другої Світової — й змінило наративи.
Саме тому керівництву Росії вдалося різко повернути у головах співвітчизників рубильник з «тільки б не було війни» на «можемо повторити»
Саме тому демонстрації у багатьох містах Європи і Північної Америки виступають проти страждань цивільного населення сектору Гази, але «не помічають» трагедії ізраїльських заручників ХАМАСу, яких нерідко утримують і знищують у будинках саме цього цивільного населення. Бо відповідальність за злочини Голокосту в Європі зникла разом із пам'яттю про війну.
У цій ситуації зростання популярності ультраправих сил здається очевидною тенденцією. Варто просто згадати, що до війни і фашизм, і нацизм були популярними в Європі ідеологіями
<add-big-frame>Велика кількість лідерів європейських держав наслідували ідеологічні підходи Беніто Муссоліні, деякі й Адольфа Гітлера а там, де прихильникам фашистських тенденцій не вдавалося прийти до влади, вони все одно користувалися впливом і популярністю серед мас. При цьому фашизм був переможений силою, а не риторикою, він програв війну.<add-big-frame>
<add-big-frame>Комунізм, який разом із демократіями цю війну виграв й набував впливів, довів свою неефективність, й зараз ліві радикали задовольняються невеличкою фракцією у Європарламенті. А правих радикалів свого часу зупинили майже на початку шляху. І от вони повертаються — тому що не могли не повернутися. Тому що людям подобаються прості рішення, коли вони забувають про їхні наслідки. І на наших очах праві радикали з маргіналів перетворюються на солідних політиків.<add-big-frame>
Та ба більше — деякі солідні політики — такі, як Ярослав Качинський, Віктор Орбан чи Роберт Фіцо — шукають свого місця в ультраправому таборі заради збереження впливів і влади
Й цієї тенденції на тлі економічних проблем Європи, демографічного виклику, мігрантської кризи, наступу Росії і підступів Китаю вже не уникнути.
Звісно, може виникнути питання, яким чином правих радикалів можна перемогти. Насправді рецепт є, він був і перед Другою Світовою війною, просто їм не скористалися. Насправді радикалів не більшість, але розʼєднання поміркованих сил — правих, лівих і центристів — сприяє їхньому успіхові. Правого радикала переможе не ще більший популіст і не той, хто буде готовий обʼєднатися з ним і приспати його у власних обіймах, а той, хто бачитиме свого політичного партнера у прихильнику демократії і толерантності — нехай і з іншими політичними поглядами.
Якщо ми не зрозуміємо цього сьогодні, завтра, як доводить історія, буде вже запізно. І Європа 30-х років ХХІ сторіччя повернеться у 30-ті роки ХХ-го
Результати виборів до Європейського парламенту багато хто зі спостерігачів називає «очікуваними». Й дійсно, напередодні багато говорилося і про посилення позицій ультраправих сил, і про те, що консерваторам із соціал-демократами вдасться зупинити їхній наступ, і про те, що на такі країни, як Франція чи Німеччина, очікує справжній політичний землетрус — що й сталося
Передвиборчий фестиваль ультраправої іспанської партії Vox перетворився на справжню демонстрацію єднання європейських політиків, яких не так часто раніше можна було побачити разом. Поруч із лідером Vox Себастьяном Абаскалем можна було побачити лідерку французького Національного обʼєднання Марін Ле Пен, голову португальської партії Chega Андре Вентуру та колишнього прем'єра Польщі Матеуша Моравецького. По відеозв’язку до учасників заходу звернулися прем'єрка Італії та голова партії «Брати Італії» Джорджа Мелоні й прем'єр Угорщини, вождь ФІДЕСу Віктор Орбан.
Ще вчора обʼєднання політиків з ультраправими політичними поглядами можна було б назвати маргінальною вечіркою. Сьогодні серед них є колишні і чинні очільники урядів. Без підтримки ультраправих не можуть сподіватися на владу традиційні праві. Ба, більше, останні самі починають займати нішу ультраправих — як це вже сталось із ФІДЕСом та зараз відбувається із «Правом і справедливістю» у Польщі.
Але важливість зустрічі у Мадриді навіть не в її очікуваній респектабельності, а саме в єдності
Ультраправі можуть розраховувати на 25 відсотків місць на наступних виборах до Європейського парламенту. Однак вони належать до різних політичних груп, які конкурують між собою. Що буде, якщо вони обʼєднаються, якщо Марін Ле Пен і Джорджа Мелоні найдуть спільну мову не тільки на мітингу, але й у практичній політиці?
Відповідь на це питання не є такою вже й складною — ультраправі почнуть буквально зʼїдати позиції традиційних консерваторів й примушувати їх самих ставати все більшими популістами у пошуку можливостей зберегтися у політиці. Й це матиме приголомшливий результат для Європи. Зараз багато хто вже забув, що конкуренція британських консерваторів із Партію незалежності Сполученого Королівства Нейджела Фараджа призвела до «брексіту». До речі, де був Фарадж під час своєї роботи в Європейському парламенті? Звичайно ж, серед ультраправих, разом з італійською «Лігою Півночі» чи «Справжніми фінами». І тут виникає важливе питання: якщо ультраправі з молодших партнерів традиційних правих партій, які допомагають утримувати владу, перетворяться на головні політичні партії своїх країн, чи потрібен їм буде взагалі європейський проєкт? Чи не стануть усі ці впевнені у своєму майбутньому люди, які зустрілися в Мадриді на мітинг «ультраправого інтернаціоналу», справжніми могильниками Європи?
Ще один вододіл, який сьогодні існує між ультраправими континенту, — це ставлення до Росії, до Путіна
Лідери партій, пов'язаних із Марін Ле Пен чи лідером «Ліги Півночі» Маттео Сальвіні, відомі своїми симпатіями до Кремля — хай після великого нападу Росії на Україну вони стали набагато більш обережними. Джорджа Мелоні та її соратники — непримиренні критики Москви. Багато хто вважає, що італійська прем’єрка може вплинути на позиції інших правих політиків — таких, як скажімо, Віктор Орбан. Але наскільки суттєвим може бути її вплив, якщо поруч із угорським прем’єром опиняться Сальвіні й Ле Пен? Тим більш, що вже після наступних парламентських виборів в Італії Мелоні може втратити посаду прем'єра. А от Орбану навряд чи варто турбуватися за своє майбутнє. Тому не тільки йому потрібна підтримка «ультраправого інтернаціоналу», але й ультраправим потрібен угорський прем'єр, хай зі своїми особливими стосунками з Кремлем.
Те, наскільки тривожним може бути обʼєднання ультраправих для майбутнього Європи, можна було помітити вже зараз. Іспанські журналісти констатували, що Матеуш Моравецький зі своєю підтримкою України залишився практично на самоті серед інших учасників зустрічі.
Його соратників по новому інтернаціоналу ця тема чомусь не сильно зацікавила
Ще вчора обʼєднання політиків з ультраправими політичними поглядами можна було б назвати маргінальною вечіркою. Сьогодні серед них є колишні і чинні очільники урядів
Візит Владіміра Путіна до Китаю, поїздки самого Сі Цзіньпіна до Франції, Угорщини та Сербії, візит в Пекін федерального канцлера Олафа Шольца — навіть цей перелік поїздок і зустрічей має переконати в активній зовнішньополітичній позиції КНР, зокрема, й у питанні закінчення російсько-української війни.
Якщо ми додамо до цих зустрічей вояж спеціального представника китайського МЗС Лі Хуея до столиць провідних країн так званого «глобального Півдня» із презентацією китайського плану «замороження конфлікту», збільшення китайської зацікавленості щодо участі у подіях на українському напрямку виглядає ще більш очевидним.
Все це, як і варто було очікувати, створює нові ілюзії. Що Китай зможе «натиснути» на Владіміра Путіна у питанні закінчення війни. І що після війни Пекін може стати одним з найбільших інвесторів України — про це говорять не тільки українські, але й польські експерти. Й ці ілюзії створюють обережну політику по відношенню до Пекіна та його забаганок - так, як це раніше було із Москвою.
Отож, годі шукати українську делегацією на інавгурації нового президента Тайваню, поруч із союзниками України у протистоянні з Росією. Ви її там не знайдете
Не можу назвати такі ілюзії новими. У липні 2021, менше ніж за рік до великого російського нападу на Україну, медіа вже писали про «східний розворот» у політиці президента Володимира Зеленського.
Сам очільник держави говорив про зацікавленість у стратегічному партнерстві з Китаєм, лідер фракції «Слуг» у Верховній Раді Давид Арахамія заявляв про збіг принципів Компартії Китаю та партії «Слуга народу» (і це у країні, де Комуністичну партію заборонили), улюбленець провладної публіки Олексій Арестович погрожував: «якщо Захід захоче подружитися з Росією ціною здачі українських інтересів або значної їхньої частки, то ми розвернемося на Схід і так перебалансуємо нашу позицію».
Війна, здавалося б, все розставила на свої місця й продемонструвала недоречність ілюзій
Китайський лідер продовжує підкреслювали важливість стратегічного партнерства з Росією, постійно і демонстративно зустрічається з Путіним, а для Зеленського після нападу РФ знайшов час лише одного разу — і, звичайно ж, не для зустрічі, а для телефонної розмови.
На високопоставлених українських чиновників у Пекіні також не чекають — і цим позиція Китаю відрізняється, скажімо, від позиції Індії, уряд якої запросив до Нью-Делі очільника українського зовнішньополітичного відомства Дмитра Кулебу. Західні політики — наприклад, державний секретар США Ентоні Блінкен — вже відкрито звинувачують Пекін у сприянні відновленню російського військово-промислового комплексу.
Але в Україні продовжують сподіватися — бо не розуміють природу китайського режиму, як перед цим десятиріччями не розуміли природу російського. Звісно, Китай може бути зацікавлений в інвестиціях в Україну, але тільки тоді, коли наша країна опиниться по інший бік барикад. А для цього потрібно зрозуміти «тривоги Путіна» й програти йому війну.
Здається, вже зрозуміло, що хороші стосунки з Росією — неодмінна передумова хороших стосунків з Китаєм. Бо у Путіна і Сі спільне бачення майбутнього і ролі в цьому майбутньому їхніх країн.
І навіть якщо Сі Цзіньпін — й небезпідставно — вважає себе головним партнером у цьому новому антизахідному союзі, він навряд чи зацікавлений у поразці і ганьбі свого «молодшого брата»
Так що Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка «матрьошкі», тільки вже не російської, а китайської. Україна, яка захистить свій суверенітет й зможе приєднатися до НАТО і ЄС, може цікавити Китай тільки за умови, що в цих союзах вона стане лобістом китайських (і російських) інтересів і буде здійснювати ефективні кроки по дестабілізації ситуації — як, наприклад, Угорщина.
А та Україна, про яку ми мріємо, яка може стати партнером, а не опонентом своїх центральноєвропейських сусідів, Китаю не потрібна. І за мир для такої України Китай боротися не буде. Так що варто позбутися ще однієї небезпечної ілюзії.
<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6643eeb3f6ae5047e6668985_EN_01619517_1537.jpg">Друзі Пекіна і коньяк для Сі — підсумки європейського турне китайського очільника</span>
«Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка “матрьошкі”, тільки вже не російської, а китайської»
Сполучені Штати й Велика Британія знищували іранські дрони і ракети ще до того, як вони потрапляли у повітряний простір Ізраїлю, — й тим самим значно спрощували роботу системи протиповітряної оборони єврейської держави. В Україні, звісна річ, такого не спостерігалося ніколи — хоча російські атаки руйнують критичну інфраструктуру та вбивають мирних мешканців.
Але на Заході й не збираються робити вигляд, що не помічають цих відмінностей. У Білому домі вже після іранського нападу чітко дали зрозуміти, що союзницькі зобов'язання Сполучених Штатів перед Ізраїлем серйозно відрізняються від союзницьких зобов'язань перед Україною (не будемо вчергове згадувати Будапештський меморандум). Але найголовніше — США не будуть робити нічого, щоб загрожувало прямим конфліктом з Російською Федерацією.
Якщо звести цю тезу до трьох слів: Росія — не Іран. І з її ядерною потугою всім варто рахуватися
Так що насправді варто зосередитися не на відмінностях у реакції, вони й так є очевидними, а на тому, що є спільним. А спільною є порада не допускати до ескалації ситуації.
У перші ж хвилини після іранської атаки премʼєр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу та інші ізраїльські урядовці пообіцяли суворо відповісти Ісламській республіці. Але після атаки президент Джозеф Байден у розмові із очільником ізраїльського уряду порадив не завдавати удару у відповідь й підкреслив, що провал іранської атаки — очевидна перемога Ізраїлю. Навіщо тоді доводити справу до ескалації?
Звісно, ми з вами ще не знаємо, як саме відповість Ізраїль і чи відповість взагалі. Але разом із цим не можна не помітити, що це ставлення до конфлікту практично збігається зі ставленням до війни Росії проти України. Американські керівники не тільки постійно підкреслюють, що їхня країна не бажає навіть натяку на прямий конфлікт з Кремлем. Вони ще й радять не переносити війну на територію Російської Федерації.
Державний секретар США Ентоні Блінкен підкреслював, що Сполучені Штати не підтримували і не створювали можливостей для здійснення українських ударів поза українською територією приблизно за два тижні до поради Байдена Нетаньягу. Висловлював сумніви в ефективності таких атак і міністр оборони США Ллойд Остін, який закликав Україну зосереджуватися на військових об'єктах. І ось тут виникає цілком логічне питання. Те, що Іран — не Росія, ми вже зрозуміли.
Але, коли мова йде про удар у відповідь по території агресора, виявляється, ніяких відмінностей між Росією і Іраном немає. Україні варто не переносити війну на російську територію й тим більш не бити по російській нафтопереробці.
І Ізраїлю краще не завдавати відповіді на найбільшу атаку безпілотниками в історії людства. Бо Захід хоче запобігти подальшій ескалації
І тут я змушений відкрити невеличку політичну таємницю, яка відома кожному з нас ще зі шкільних уроків історії. Ескалації сприяє якраз відсутність покарання. І у Москві, і у Тегерані бачать, що західні країни воліють утриматися від ескалації, тобто проявляють слабкість. У Путіна чи аятоли Хаменеї «червоних ліній» просто немає. А у Заходу, як бачимо, вони є. У Вашингтоні не бажають, щоб війна переходила на територію Росії. Не бажають, щоб Ізраїль відповідав Ірану й тим самим нібито спонукав Ісламську республіку до подальших атак. Навіть спроба стратегічної невизначеності, до якої вдався президент Франції Емманюель Макрон, викликала відверте роздратування у Вашингтоні та інших західних столицях.
Путін має точно знати, що військ країн-членів НАТО не буде в Україні. Він має точно знати, що країни Альянсу не наважаться на прямий конфлікт з Росією. А тепер ще й аятола Хаменеї має точно знати: президент Байден переконував ізраїльського прем'єра не бити по Ірану.
А чому? Чому вони мають бути впевнені — саме впевнені — у своїй безкарності
Адже ефект безкарності породжує відчуття того, що можна продовжувати. Можна бити по Україні. І можна бити по Ізраїлю. Можна окуповувати чужі території, можна сприяти терору. Найбільший виклик — економічні санкції, до яких вже пристосувалися і Росія, й Іран. Але очільникам терористичних режимів не потрібна економіка. Їм потрібна війна.
Й до того часу, поки вони відчувають, що їх побоюються як небезпечних божевільних вони будуть продовжувати. Якщо не завдавати ударів у відповідь, якщо не демонструвати силу — значить, провокувати на ескалацію і росіян, й іранців. І на жаль, ця формула є повністю зворотною актуальному західному підходу до великих викликів.
Після атаки Ірану на Ізраїль головною темою для дискусій в самій Україні та сусідніх з нею країнах було обговорення того, як реакція союзників Ізраїлю відрізняється від реакції союзників України — хоча це ж, за рідкісним винятком, одні й ті ж країни
З кожною новою інформацією щодо заяви президента Франції Еммануеля Макрона про можливість присутності військ країн НАТО в Україні стає очевидним, що це було не спонтанне оголошення, яке мало надати вагу лютневому саміту по Україні у Парижі, й навіть не намагання отримати лідерство серед європейських керівників. Й навіть не спроба використати українську тему у внутрішньополітичному контексті перед виборами до Європарламенту, які завжди є демонстрацією впливу Марін Ле Пен та її прихильників.
Це була спроба кардинально змінити тактику. Замінити демонстрацію неучасті Заходу у конфлікті з Росією за будь-яких умов на політику стратегічної невизначеності, яка мала б примусити Путіна замислитися про наслідки його дій в Україні, почати побоюватися ескалації конфлікту, прямого зіткнення із західними країнами. Не залякувати, а саме примусити потрапити у ситуацію невизначеності — таку саму ситуацію, в якій перебувають західні лідери, коли розмірковують, чи готовий очільник Кремля у вирішальний момент застосувати ядерну зброю або перетнути кордони країн Балтії чи Польщі.
Але Макрон не знайшов розуміння у президента Сполучених Штатів Джозефа Байдена або федерального канцлера Олафа Шольца. І на рівні двосторонніх консультацій, і на рівні самого саміту у Парижі. Французький президент почув від партнерів, що вони не бажають залишати жодної невизначеності
Навпаки, потрібна повна визначеність. Путін має бути впевнений, що країни Заходу не бажають ніякого прямого конфлікту з Росією, вони не бажають перенесення війни на російську територію. Вони виключно допомагають Україні протистояти агресору. І все. Саме такі заяви прозвучали на самому саміті в Парижі. Саме тому державний секретар США Ентоні Блінкен говорить, що Вашингтон виступає проти ударів по російських нафтопереробних заводах. А федеральний канцлер Олаф Шольц досі відмовляється від поставок «Таурусів», щоб не створити враження прямого конфлікту.
Й таким чином Путін, в якого немає «червоних ліній», усвідомлює, що має справу із Заходом, в якого є численні «червоні лінії». Прямий конфлікт з Росією, удари по російській території, перенесення війни на територію Росії…
«Червоні лінії» є, а стратегічної невизначеності немає. Стратегічна невизначеність залишається монополією Путіна
Таким чином західні лідери заганяють себе у справжню пастку. Президент Байден підтримує Україну, хоче виділення їй допомоги і бачить її в НАТО. Однак виступає проти перенесення війни на територію Росії і підкреслює, що умовою вступу України до Північноатлантичного альянсу має бути її перемога над Росією. А як має виглядати ця перемога, коли війна має відбуватися виключно на українській території? Як країна з населенням у 30 мільйонів, на території якої десять років відбувається конфлікт із руйнуванням інфраструктури і загибеллю людей, має перемогти країну із населенням у 130 мільйонів, на території якої — з точки зору Заходу — має панувати мир. І навіть спроби завдати шкоди економіки якої — ну, ми ж розуміємо, що жодний безпілотник повністю не зруйнує нафтопереробний завод, а от ракета може наполовину зруйнувати ДніпроГЕС — викликають роздратування західних партнерів України.
Так, як і де перемагати? Виключно шляхом витіснення російської армії з української землі? Але якщо ця армія має ресурси на території власної держави, чому вона має поспішати з виходом?
Макрон намагається вибратися з цієї пастки. Хоча б шляхом появи нових обставин у війні. І не можна сказати, що росіян це не бентежить — бентежить, ще й як. Заяви французького президента у Кремлі зустріли істерикою, Володимир Путін знову почав лякати ядерною зброєю. І от днями вперше за півтора роки поговорили між собою міністри оборони Росії і Франції. Так що, як бачимо, навіть натяк на можливість присутності військ НАТО викликає у Москві переляк. Але західні лідери не хочуть лякати Путіна. Й не хочуть навіть примушувати його замислюватися над майбутнім.
Вони воліють залишатися у пастці ситуації, в якій війна в Україні загрожує тільки Україні — ну, і ще трішки Росії, якщо вона також виснажиться у цій війні
А самим західним країнам не загрожує нічого, їхня головна задача — допомагати, але не створювати небезпеки прямого конфлікту. Й хоча історія всіх війн вчить, що саме таке розуміння ситуації підживлює апетит агресора і зрештою призводить до того самого прямого конфлікту, ніхто не бажає згадувати про історію.
Ну, хіба що за винятком президента Макрона.
Макрон намагається вибратися з цієї пастки. Хоча б шляхом появи нових обставин у війні. І не можна сказати, що росіян це не бентежить — бентежить, ще й як. Заяви французького президента у Кремлі зустріли істерикою, Володимир Путін знову почав лякати ядерною зброєю
Прикордонні переходи між Україною і Польщею щільно заблоковані протестувальниками і, здається, це не фінал, а тільки початок конфлікту, бо незабаром до фермерів знову можуть приєднатися далекобійники. Але я хочу поговорити не стільки про політичні й економічні причини протесту, скільки про те, як він сприймається у польському суспільстві. Бо у ставленні до нього я несподівано побачив віддзеркалення того, як донедавна сприймали реальність тут, в Україні. Побачив те саме ігнорування причинно-наслідкових звʼязків, яке й стало однією з причин української трагедії.
Переважна більшість поляків щиро підтримує Україну в її боротьбі з Російською Федерацією й усвідомлює, що програш України буде і програшем Польщі. Водночас переважна більшість поляків щиро підтримує фермерів і вважає, що постачання української продукції на ринки країн Європейського Союзу шкодить польській економіці.
Я зараз не хочу навіть обговорювати наскільки шкодить — реальна статистика української присутності на цих ринках свідчить швидше про зворотнє. Як не буду обговорювати улюблену тему про протистояння українських агрохолдингів та польських дрібних фермерів — в обох країнах є великі агрохолдинги, проте українські значно поступаються польським, і є дрібні фермери, які страждають від наслідків війни і криз.
Я хотів би запитати у поляків інше: якщо ви хочете, щоб ми виграли, як, з вашої точки зору, ми маємо це зробити?
Війна — це ж не тільки постачання зброї, хоча і з цим зараз, як всі ми бачимо, є очевидні проблеми: і американський конгрес не поспішає схвалити допомогу Україні, і європейці змушені шукати обіцяну нашій армії зброю по всьому світу. Війна — це ще й економіка. Насамперед вона.
Наші союзники допомагають нам виживати, проте ЗСУ забезпечується саме за рахунок державного бюджету України, тобто за рахунок українських платників податків. Українських, а не польських чи німецьких. Кожна заблокована на кордоні фура, кожен нереалізований кілограм продукції — це відсутність податків у бюджеті і грошей для ЗСУ.
У Польщі мені скажуть, що польський фермер також не сплатить податків до бюджету своєї країни. Однак податки громадянина Польщі використовуються для функціонування держави. А податки громадянина України використовуються для її виживання й оборони. Для армії.
Йдеться не стільки про українського фермера, скільки про українського воїна. В одному випадку — про недобудовану дорогу. В іншому — про неврятовані життя. І як наслідок — про неврятовані життя цивільних мешканців, які стануть жертвами чергового етапу російської окупації
Тому чого точно потрібно позбутися всім нам — так це політичної шизофренії. Якщо ви підтримуєте протест фермерів і блокаду кордону — ок, але не треба тоді вигадувати, що ви водночас підтримуєте Україну. Ні, ви сприяєте поразці України, бо — фактично разом з Росією — сприяєте знищенню того, що ще залишилося від української економіки, а також проблемам для української армії. Це все що завгодно, тільки не підтримка. І наші польські друзі мають навчитися — хоча це й непросто — не брехати хоча б самим собі. І самим собі сказати: нам важливо, щоб економічної конкуренції не було. А якщо росіяни переможуть і перетворять Україну на другу Білорусь — нам тільки краще, буде менше конкуренції.
Але навіть якщо так думає звичайна людина, так не може собі дозволити думати політик. Жодний відповідальний політик з влади чи опозиції.
Бо якщо Україна програє, у Польщі не буде проблем з українським збіжжям, але у Польщі будуть проблеми з українськими біженцями. На Польщу і сусідні з нею країни чекає гуманітарна катастрофа такого масштабу, якої не було з часів Другої світової війни. А ще чекає страх. Страх польського суспільства, паралізованого російським тріумфом і розвалом сусідньої держави
Ця гуманітарна катастрофа і цей страх стануть останнім днем сучасних польських політичних еліт і початком влади тих, хто пообіцяє виборцю вирішити проблеми з новими мільйонами біженців та домовитися з Москвою, яка знову стане «справжнім» сусідом Польщі. Де в цей час будуть Дональд Туск, Ярослав Качинський, Матеуш Моравецький, Анджей Дуда, Радослав Сікорський?
Вдома, біля телевізорів, на політичній пенсії. Будуть просто спостерігати, як нові й небезпечні політичні сили будують «альтернативну» Польщу, проєкт якої заперечуватиме всю їхню спадщину. Ось таким я бачу польське майбутнє в результаті українського провалу — і це ще не найгірший варіант, бо найгіршим може бути банальний напад здурілої від крові Росії на Польщу. Але про наслідки такого оберту подій я не хочу навіть розмірковувати.
Не хочу, бо вважаю, що всі ці події ще можна випередити, якщо допомогти Україні відбитися. Але допомога це не слова, а дії. Не гасла, а практична солідарність. Ну і, звичайно, тверезе розуміння наслідків поразки, яка обовʼязково буде нашою спільною поразкою.
Як і перемога буде нашою спільною перемогою.
«Чого точно потрібно позбутися нам всім — так це політичної шизофренії. Якщо ви підтримуєте протест фермерів і блокаду кордону — ок, але не треба тоді вигадувати, що ви водночас підтримуєте Україну. Ні, ви сприяєте поразці України, бо — фактично разом з Росією — сприяєте знищенню того, що ще залишилося від української економіки, а також проблемам для української армії. Це все що завгодно, тільки не підтримка»
Я назвав мотив агресії «формулою Путіна», але насамперед його можна назвати формулою Росії. Формулою російської еліти й російського суспільства, яка полягала в тому, що радянські республіки ніколи не сприймалися як «справжні» суверенні держави, хай навіть на цій позірній суверенності й тримався сам Радянський Союз.
Путін зовсім не бреше сам собі, коли говорить тому ж Токеру Карлсону, що Радянській Союз «і був Росією». Саме так ситуація й сприймалася у Радянській Росії — не тільки елітами, але й народом
А «суверенітет» радянських республік був одночасно і поступкою національним рухам, які так перелякали росіян на початку ХХ сторіччя, й можливістю легальної боротьби із різними «націоналізмами» — як тільки у більшовиків виникало таке бажання.
Це ставлення аж ніяк не змінилося і у часи кризи, і розпаду СРСР, державність колишніх радянських республік сприймалася швидше як тимчасове явище, як прелюдія до повернення до нової союзної держави зі столицею у Москві. Ті колишні радянські республіки, які занадто активно, з точки зору російського керівництва, обстоювали своє право на суверенний вибір, перетворювалися на країни-інваліди, частину їхньої території фактично контролювали з Кремля. І все це відбувалося задовго до Путіна!
Формула, отже, є достатньо простою й вичерпною. Колишні радянські республіки мають перебувати у «сірій зоні» між Росією та Заходом, не приєднуватися до жодних «чужих» союзів, чекати, поки у Кремлі буде ухвалене рішення щодо приєднання їхньої території до Росії — як-то колись сказав Путін своєму білоруському колезі Олександру Лукашенку «приєднуйтесь до Росії областями»!
Й саме тому у Москві з такою пересторогою сприйняли готовність українського керівництва підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, бо вбачали у цьому перший небезпечний крок у напрямку отих самих «чужих союзів»
Мені можуть, звісно, нагадати, що таку ж угоду підписували і Грузія, і Молдова — і тут Росія вже не могла нічим завадити. Авжеж. Однак на момент підписання обидві ці країни вже були перетворені Росією на «держави-інваліди», і, з точки зору Путіна, саме це надійно гарантувало неможливість їхньої справжньої європейської й євроатлантичної інтеграції.
А Україні, як ми знаємо, не заважало практично нічого. До окупації й анексії Криму. Перетворення нашої країни на «державу з інвалідністю» — це був перший крок, який мав утримати Україну за дверима Заходу. Другий крок — дестабілізація на сході. Третій крок — спроба зміни влади й окупації значної території України у 2022 році. І саме ці кроки, спрямовані на утримання України в імперському полоні, й призвели до великої війни.
Що далі? Я неодноразово казав, що для зміни ставлення росіян до України та інших колишніх радянських республік потрібна зміна генерацій — і за 20-30 років ми вже зможемо співіснувати як сусідні держави. Однак війна не залишає нам ані часу, ані гарантій. Часу — тому що ми просто фізично не можемо чекати, поки зміняться настрої у росіян. Гарантій — тому що війна змінює сприйняття України як іншої країни навіть у тих, хто ніколи не жив у СРСР і повертає нам призабутий статус бунтівної провінції. Ну, й знову повернемося до часу: таким чином 20-30 років перетворюються на 50-60…
А значить, варто усвідомити, що якщо сучасна Росія зберігатиметься як державний організм — а об'єктивні передумови для цього, звісно ж, є — Україні (як і іншим колишнім радянським республікам) доведеться співіснувати із державою, переважна більшість населення якої сприйматиме нас і наших сусідів по СРСР саме як бунтівні провінції (прикметно, що навіть через 33 роки після розпаду СРСР у Росії ніхто не називає колишні радянські республіки країнами і державами, а саме «республіками», по колишньому «союзному статусу»). Так що мова йде навіть не про територіальну цілісність, а про саме національне виживання.
Ті колишні радянські республіки, які не зможуть обійти «формулу Путіна», — тобто не приєднаються до «чужих союзів» — не отримають дієвих гарантій безпеки, не сформують сильних й готових до оборони армій, напевне, або зникнуть з політичної мапи світу (а їхнє населення розчиниться серед росіян), або остаточно стануть країнами-сателітами, резервуаром дешевої робочої сили.
І врятувати ці країни від краху можуть сьогодні не їхні власні суспільства, а наше — українське
Бо саме боротьба Росії з Україною послаблює впливи Росії на пострадянському просторі. Але щоб врятувати інших, потрібно насамперед врятуватися самим. І рецепт цього порятунку ви вже прочитали, він спільний — європейська й євроатлантична інтеграція, дієві гарантії безпеки, сильна армія. Ну, й усвідомлення того, що в осяжному майбутньому нам все ще доведеться сусідити із хижаком, що готуватиметься до стрибка.
Десята річниця після нападу Росії на Україну практично збігається із другою річницею так званого великого нападу Путіна. І з необхідністю зрозуміти, чим саме керувався російський правитель, коли ухвалював рішення про агресію. Тому що точна оцінка мотивів — запорука того, що ми зможемо опиратися агресії у майбутньому
Рішення про відставку головнокомандуючого ЗСУ Валерія Залужного навряд чи можна назвати непередбачуваним. Про складні стосунки між президентом і головкомом говорили кілька місяців поспіль, сам Володимир Зеленський не міг приховати своїх емоцій на підсумковій пресконференції наприкінці грудня. Проблема тут, найімовірніше, у комунікації. Я й досі не можу второпати, навіщо президентське оточення — чиновницьке й пропагандистське, яке тепер пояснює мудрість і своєчасність президентського рішення, — з такою ж завзятістю доводило співвітчизникам, що жодного конфлікту і президентського незадоволення немає. Депутатка Марʼяна Безугла виступає від власного імені, коли критикує Валерія Залужного, а ті, хто говорить про вже ухвалене рішення президента, дезорієнтують країну й діють мало не в інтересах росіян. Так хто кого дезорієнтує, хотілося б зрозуміти?
Здавалося б, люди, які зазнали найбільшого у новітній політичній історії фіаско, коли переконували співгромадян у тому, що ніякого російського нападу не буде, а західні медіа просто бажають знищити українську економіку, мали б зробити висновки зі своєї комунікаційної катастрофи. Але ні, не зробили, бо не вміють робити висновків. І це ходіння по катастрофах є небезпечним для всіх нас. Адже підриває довіру до держави в найбільш важкий для України час.
І це питання — питання довіри — є для мене найважливішим в історії з відставкою Валерія Залужного. Я багато разів повторював, що не збираюсь оцінювати військової ефективності генерала, бо це не моя справа. Але що я знаю точно, так це те, що в умовах опору державі, мобілізаційний потенціал якої більший за український у кілька разів, питання довіри відіграє ключову роль і цю довіру потрібно використовувати, а не нехтувати нею.
Я знаю з історії, що війни виграють генерали, до яких є довіра армії, а не геніальні полководці зі знанням теорії. Для тих, хто вчився ще у радянських чи пострадянських школах, нагадаю добре знайомий приклад переможця Наполеона Михайла Кутузова, який — на відміну від свого фактичного попередника Михайла Барклая де Толлі — був не найгеніальнішим воєначальником, але мав довіру у військах й саме тому зміг втілити трагічний для долі Бонапарта та його армії план Барклая. Дивно, що такі хрестоматійні речі взагалі потрібно пояснювати. Дивно, що потрібно нагадувати: жоден воєначальник — не чарівник і виходить з реальних можливостей і обставин. Саме тому довіра має вирішальне значення для перебігу будь-якої війни.
Якщо це зрозуміти, можна проаналізувати рішення Володимира Зеленського саме під цим кутом. Не під кутом конкретних претензій до головнокомандувача — яких, до речі, так і не прозвучало. Не під кутом необхідності позбутися «більш популярної», ніж сам очільник держави, постаті. А під кутом відповіді на просте питання — чи збільшить відставка Валерія Залужного довіру українського суспільства до влади, державних інституцій, президента й нового головкома ЗСУ. Чи збільшить вона надію на щасливий фінал жорстокої драми, в якій всі ми живемо?
Відповідь на ці питання знає кожний.
Я знаю з історії, що війни виграють генерали, до яких є довіра армії, а не геніальні полководці зі знанням теорії. Жоден воєначальник — не чарівник і виходить з реальних можливостей і обставин. Саме тому довіра має вирішальне значення для перебігу будь-якої війни
У перші дні нового 2024 року керівник ізраїльського уряду Беньямін Нетаньягу та міністр оборони країни Йоав Ґалант дали зрозуміти, що єврейська держава готова до енергійних дій у Лівані, якщо не вдасться приборкати екстремістських зусиль терористичної організації «Хезболла», тісно повʼязаної із керівництвом Ірану. Таким чином виникла можливість відкриття нового фронту на Близькому Сході — у відповідності з припущенням державного секретаря США Ентоні Блінкена, що війна з ХАМАСом може створити небезпечні метастази по всьому регіону.
Але чи не став сам напад терористів з ХАМАСу на Ізраїль також проявом метастаз — тільки метастаз війни Росії проти України? Адже вже у перші місяці цієї жорстокої війни, яка у своєму широкомасштабному варіанті скоро продовжуватиметься вже два роки, багато хто попереджав: якщо невдалий путінський бліцкриг перейде у тривалу війну на виснаження, вона створить метастази по всьому світу. І от, будь ласка! Майже два роки війни в Україні перейшли у місяці війни на Близькому Сході.
А війна на Близькому Сході, за словами ізраїльських політиків і військових, може продовжуватися майже весь 2024 рік — і це тільки, коли мова йде про конфлікт з ХАМАС. Ну, а якщо ця війна також дасть свої метастази, їхнім результатом стане новий тривалий конфлікт
Ключовим у характеристиці ситуації, в яку ми потрапили, є саме слово «тривалий». Коли у перші тижні війни Росії проти України хтось згадував війну у Сирії, така паралель здавалася недоречною, тим більше що у цій країні громадянська війна, а не агресія однієї держави проти іншої. Й якось забувалося, що насправді у сирійській війні багато зовнішніх гравців, що тут зіткнулися інтереси США, Росії, Туреччини й Ірану — і не тільки. Й що головною рисою, яка наближає війну в Сирії до війни в Україні, є той факт, що конфлікт відбувається виключно на суверенній території цієї країни, а сусіди хіба що приймають біженців, але на їхній території війни немає.
І тут варто поговорити про пастку, яку диктатури створюють для демократій. Вони намагаються перетворити війну у буденність, щоб розвʼязати собі руки для злочинів. Війна у Сирії продовжується вже майже 13 років й зникла з перших шпальт світових медіа. Не тільки пересічні читачі, але й спеціалісти по Близькому Сходу зараз не скажуть вам, що ж відбувається у цій багатостраждальній країні — хоча у 2011-2013 роках всі світові новини починалися з Дамаска чи Алеппо. Війна в Україні продовжується майже два роки й також починає потихеньку зникати з перших шпальт, не так цікавить громадськість. Й вже почалися перші розмови про «перемир'я» — щодо Сирії також влаштовувалися численні мирні конференції, які ні до чого не призвели… Війна Ізраїлю з ХАМАСом продовжується вже більше трьох місяців й все ще є головною темою всіх світових медіа, а державний секретар Сполучених Штатів Ентоні Блінкен зараз, коли я пишу цей текст, перебуває у черговому близькосхідному турне. Просто уявимо собі, що за кілька місяців почнеться, скажімо, війна на Корейському півострові. Або Китай після президентських і парламентських виборів на Тайвані спробує силою встановити контроль над островом. Або керівництво Сербії на тлі народних протестів проти ймовірної фальсифікації результатів парламентських і місцевих виборів вирішить, що для посилення влади потрібна «маленька переможна війна» для захисту сербів у Косово? Що буде тоді на перших шпальтах? Й скільки буде продовжуватися новий конфлікт? І чи означатиме початок одного тривалого конфлікту закінчення іншого?
Ні, не означатиме. Як початок війни в Україні не означав закінчення війни у Сирії, а початок війни на Близькому Сході не означав закінчення війни в Україні.
Просто тривалі конфлікти без розуміння їхнього політичного вирішення стають новою нормою нашого життя. При цьому західні лідери ніяк не можуть второпати, що світ змінився й ніколи вже не буде таким, яким він був до атаки диктатур
Вихід бачать у спробах домовитися з диктаторами. Барак Обама намагався знайти спільну мову із Володимиром Путіним по Сирії — й таким чином подарував російському президенту ключ до перетворення сирійської війни на ракову пухлину. Джозеф Байден намагався переконати Путіна не нападати на Україну, а зараз західні політики як мантру повторюють, що постачанням зброї мають посилити українські позиції на майбутніх перемовинах щодо закінчення війни, хоча очевидно, що Кремлю абсолютно не потрібні жодні серйозні домовленості. Ну, й, звичайно, Захід буде переконувати Сі Цзіньпіна не нападати на Тайвань…
Світ недавнього минулого, який можна побачити в останньому сезоні культового серіалу «Корона», був абсолютно іншим. Світ Клінтона, Буша і Блера був світом, в якому демократії не поважали суверенітет диктаторів, бомбили Мілошевича за геноцид косоварів й зруйнували режим Саддама Хусейна в Іраку за кілька років після того, як батько президента Буша звільнив окупований іракським диктатором Кувейт. Але той світ, нагадаю, нікому не подобався й спадкоємець Буша-молодшого Барак Обама отримав Нобелівську премію миру просто за бажання побудувати чудовий новий світ — світ, в якому демократії не вторгаються, а домовляються. Ну, і побудував цей світ. Світ, в якому демократії домовляються, а вторгаються диктатури, п'яні від своєї безкарності. Ласкаво просимо!
У цьому новому світі не буде брехні щодо зброї масового знищення в Іраку, але тут вас зґвалтують у власному ліжку, ваш будинок розбомблять, дитину вкрадуть, чоловік загине на фронті у безкінечній боротьбі за маленьке селище, про існування якого ви нічого не знали й назву якого світ забуде після його звільнення або зруйнування
Алеппо, Хомс, Буча, Бородянка, Маріуполь, Кфар-Аза, Нахаль Оз… Які населені пункти додадуться до цього жахливого мартирологу у 2024 році?
Можуть сказати, що ситуація була нездоланною. Це брехня, бо цей новий світ побудували не вони, а ми. Якби над Сирією була встановлена зона, вільна від авіації, й США відреагували б на застосування режимом Асада хімічної зброї — тобто якби улюблений Обама діяв би як неулюблений Буш — це жахіття давно закінчилося б, тисячі людей були б живими, а мільйони жили вдома.
Якби Україна готувалася б до війни, а не до домовленостей із Путіним, а її виборці не звинувачували б у продовженні конфлікту власну владу, а не Кремль, нападу 24 лютого просто не відбулося б
Ну, й якби після цього нападу НАТО у 2023 році запросило б Україну до Альянсу, як на цьому намагався наполягати Київ, війна в Україні вже б зараз наближалася до фіналу. Якби багаторічний очільник уряду Ізраїлю не вірив, що може «керувати конфліктом» з ХАМАС й що влада терористів у Газі допомагає закрити питання про навіть теоретичній діалог з Палестинською автономією, ХАМАСу не вдалося б перетворитися з банди на армію. Якби…
Далі може бути пояснення причин нової війни, яка вже на порозі. Але потрібно не пояснювати причини. Потрібно разом вибиратися з цього лайна — епохи тривалих локальних конфліктів, які буквально зжирають наше майбутнє.
Алеппо, Хомс, Буча, Бородянка, Маріуполь, Кфар-Аза, Нахаль Оз… Які населені пункти додадуться до цього жахливого мартирологу у 2024 році?
Тепер будуть заблоковані всі важливі пункти перевезення товарів через кордон України та Польщі. Причому організатори блокади підкреслюють, що збираються продовжувати її щонайменше до 8 березня наступного року. Про це у своїй колонці для Espreso.tv пише український публіцист і журналіст Віталій Портников.
Як відомо, блокада польсько-українського кордону є не тільки економічним протестом, але й важливою частиною політичної боротьби у Польщі. Організатор блокади пов'язаний з ультраправими політичними силами у Польщі, що об'єдналися в партію «Конфедерація», яка до останніх парламентських виборів у Польщі вважалася ймовірним партнером партії «Право і справедливість» у новій правлячій коаліції, якби в обох цих політичних сил вистачило голосів для формування нового уряду Польщі. Однак парламентські вибори, як відомо, закінчилися перемогою демократичної опозиції, лідер якої Дональд Туск був обраний новим польським прем'єр-міністром. Разом із цим треба усвідомлювати, що електоральні процеси в Польщі не закінчуються, а тільки починаються — після парламентських виборів будуть місцеві, згодом вибори президента — й боротьба між двома головними політичними таборами буде тільки посилюватися в інтересах польських правих, які втратили владу. В інтересах «Конфедерації», багатьох лідерів і активістів якої підозрюють у серйозних політичних контактах й принаймні у симпатіях до Кремля, є погіршити польсько-українські стосунки й послабити позиції нового уряду.
Нагадаю, напередодні своєї відставки тепер вже колишній прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький висловився за запровадження обмежень для перевезення продукції з України до Польщі й фактично підтримав страйк перевізників. Під час роботи його уряду не було зроблено фактично нічого, щоб зупинити цей процес, який вже відобразився на стані польської економіки. Тепер має відбутися саме те, до чого прагнули польські праві у боротьбі зі своїми спадкоємцями у кабінетах в Раді міністрів — створити таку спадщину, яку буде досить важко подолати. Тим більш, коли ми говоримо про новий уряд, який складається з представників різних політичних сил, об'єднаних найголовнішою метою — позбавити влади партію «Право і справедливість» на чолі з Ярославом Качинським. У представників партій, які сформували коаліцію, можуть бути зовсім різні позиції, коли мова йде не просто про польсько-українські взаємини, а про те, як має розвиватися економіка Польщі, про те, як має розвиватися європейська інтеграція сусідніх країн, і як тут польській економіці боротися із ймовірною конкуренцією з боку сусідів зі сходу.
Таким чином практично у перші ж тижні перебування Дональда Туска на посаді прем'єр-міністра Польщі виникає нова серйозна криза у польсько-українських взаєминах. Криза спричинена не чинним урядом Польщі, а його попередниками та ультраправими й проросійськими політичними силами, які будуть робити все можливе й неможливе, щоб допомогти Володимиру Путіну виграти війну проти України. А для цього, як ми розуміємо, потрібно, щоб і на Заході хтось блокував кордон, щоб і на західних кордонах України робилося щось для погіршення економіки нашої країни. Активісти «Конфедерації», як бачимо, справляються із цією місією, яка викликає щире захоплення у російських політичних лідерів. Однак, звичайно, виникає питання, як ця проблема тепер буде вирішуватися. Дональд Туск перед тим, як стати новим очільником польського уряду, обіцяв, що зможе подолати цю кризу. Однак поки що новий прем'єр-міністр Польщі не надав конкретного плану того, як можна буде дійсно цю кризу подолати, з ким і хто має вести перемовини. Польський уряд з організаторами цього протесту? Причому маємо пам'ятати, що ці організатори вороже налаштовані проти польського уряду, і будуть робити все, щоб погіршити його політичні можливості. Це теж їхня важлива мета перед місцевими виборами, де вони хотіли б відігратися й показати, що поразка правих на виборах до сейму — це випадковий епізод у політичній історії Польщі, що скоро ці політичні сили, які керували країною вісім непростих поспіль років, повернуться і змінять Польщу у потрібному їм напрямку — якомога далі від Європи, якомога далі від справжнього польсько-українського порозуміння. Або потрібно, щоб за стіл перемовин сіли й представники уряду України, й представники уряду Польщі, й представники тих організацій, які організували зараз протест перевізників.
До речі, до цього протесту намагаються приєднатися і польські фермери, які першими почали діяти так, щоб було очевидно, що польська економіка немов би потерпає від української конкуренції, хоча це звичайнісінька брехня. Ба більше, організатори протестів створюють серйозні проблеми для самої економіки Польщі — ліквідовують робочі місця, дають можливості іншим сусіднім з Україною країнам мати прибуток від перевезення. І всі це в Польщі прекрасно розуміють, але від розуміння криза сама по собі не закінчується. Потрібно шукати можливості для того, щоб роз'єднати організаторів протесту з ультраправих, проросійських, по суті, антипольських сил з тими, хто дійсно вважає, що українські перевезення чи українське збіжжя загрожує польській економіці. А це створення відповідних економічних механізмів, які мали б допомогти польським перевізникам і польським фермерам принаймні на етапі російсько-української війни. Тому що ми не знаємо, як виглядатимуть обмеження для української продукції, коли ця війна закінчиться. Про це також потрібно думати вже сьогодні. Найбільша проблема — це те, що Україна, за великим рахунком, стала частиною Європейського союзу з економічної точки зору на час війни. Всі обмеження скасовані і тоді виникає проста, досить серйозна, дилема — або запроваджувати ці обмеження знову, або нагадати самим собі, що коли Україна стане членом ЄС ніяких обмежень вже не буде, щоб про це не думали польські політики, фермери, перевізники, всі інші. І саме з цієї позиції треба виходити, коли буде врегульовуватись конфлікт, який зараз є таким небезпечним і для української економіки і для взаємин між Києвом та Варшавою.
Польські перевізники після відповідного рішення суду у понеділок, 18 грудня, знову розпочали блокаду польсько-українського кордону
5 грудня президент України Володимир Зеленський терміново скасував свій виступ перед учасниками закритого брифінгу у Сенаті США, присвяченого обговоренню компромісів щодо допомоги Україні. Справжні причини цього так і залишилися незʼясованими, однак цілком очевидно, що український президент не став учасником брифінгу, на якому не вимальовувалося навіть натяку на компроміс між двома фракціями Конгресу.
Через недовгий час після скасування виступу українського президента республіканські сенатори стали залишати брифінг ще до його закінчення. Очевидно, що на Зеленського навряд би чекав успіх у такій скандальній атмосфері.
Наступного дня президент Сполучених Штатів Джозеф Байден звернувся до конгресменів із словами критики у звʼязку із їхньою неготовністю схвалити допомогу Україні. Глава Білого дому назвав поведінку своїх опонентів приголомшливою, однак дав зрозуміти, що не готовий заради цієї допомоги виконати всі вимоги республіканців щодо контролю над мексиканським кордоном.
Фактично відбулося саме те, про що попереджали українців ще на початку 2023 року: передвиборчий період значно ускладнить виділення допомоги Україні. Очевидно, у Києві сподівалися, що рішення про допомогу на наступний 2024 рік все ж таки буде ухвалено ще до початку цього періоду. Однак несподівана відставка Кевіна Маккарті з посади спікера палати представників, довга «спікеріада» й обрання новим спікером прихильника експрезидента Дональда Трампа Майкла Джонсона прискорили розвиток подій. Америка вже у передвиборчому періоді. І якщо подивитись на ситуацію з американської точки зору, ми побачимо, що розвиток подій вигідний обом таборам. Республіканці хотіли б змусити президента Байдена виконати всі їхні вимоги й повернутися до політики часів Трампа. А демократи не проти того, щоб республіканці виглядали «поганими хлопцями», які не бажають допомогти Україні, а ще й Ізраїлю. Й на тлі цієї обопільної зацікавленості у конфронтації залишається тільки сподіватися на здоровий глузд американського істеблішменту й розуміння, що відмова від допомоги Україні посилить Росію й створить проблеми вже для самих Сполучених Штатів.
Разом із цим важко не констатувати, що Володимир Путін мав рацію, коли робив ставку не стільки на війну, яку він не може виграти, скільки на демократію, якій він не може програти. Тільки на чужу демократію, а не на свою.
Президентські вибори в самій Росії відбудуться за затвердженим сценарієм й знову продемонструють монополію Путіна — як би там хто й не голосував. А от президентські вибори в США ще за рік до їхнього початку вже створюють серйозну політичну кризу й блокують нормальну роботу інституцій. Та хіба тільки вибори в Америці?
Ситуація із блокадою кордону України і Польщі стала, за великим рахунком, «відрижкою» недавніх парламентських виборів й продемонструвала бажання опонентів переможців цих виборів створити серйозні проблеми для майбутнього уряду й зафіксувати труднощі у стосунках з Україною. А от блокада кордону України й Словаччини навпаки — результат перемоги на виборах нового старого премʼєр-міністра Роберта Фіцо, який вже говорить про необхідність нормалізації взаємин із Москвою. І це тільки початок політичного сезону в Європі.
Навіть сьогодні ми не можемо відповісти на питання, чи вдасться переконати скептиків — насамперед угорського премʼєра Віктора Орбана — й чи отримає Україна допомогу Євросоюзу. А може так статися, що з новими виборами у європейських країнах таких скептиків побільшає.
Демократія з її плинністю і мінливістю на те й демократія, що їй важко довго протистояти диктатурі з її швидкими оперативними рішеннями — тим більше, коли мова йде про конфлікт, в якому ти воюєш чужими руками. Саме тому головні принципові рішення щодо гарантій безпеки Україні, локалізації війни і посилення економічного тиску на Москву мали бути ухвалені саме 2023 року, бо у 2024 році ухвалити такі рішення — якщо взагалі для цього є бажання — буде ще важче. Й тоді ми остаточно можемо опинитися у водах довгої війни без перспективи завершення.
На тлі такої небезпеки не може не дивувати, що український політикум й досі занепокоєний віртуальними проблемами. Для того, щоб між президентом України та головнокомандуючим ЗСУ міг бути конфлікт, потрібна наявність озброєної армії, здатної боротися з ворогом. Для того, щоб замислюватися про свої рейтинги й електоральні перспективи, потрібно, щоб залишилася держава, в очільники якої ти збираєшся балотуватися. А якщо не буде держави та армії, про що тоді полеміка?
Тому я із широко відкритими очима стежу за тим, як одна з депутаток від правлячої в Україні формації пропонує подумати над кандидатурами у нові головнокомандуючі ЗСУ. Чи за тим, як колишнього президента країни не випускають у поїздку до Вашингтона, щоб «розчистити місце» для успішного візиту спікера парламенту чи голови офісу президента — втім, криза у Конгресі зводить бажаний успіх нанівець.
Ця інфантильна гра у політику у воюючій країні свідчить, що висновки з фіаско 24 лютого минулого року, коли держава і суспільство демонстративно не готувалися до великої війни й отримали весь цей жах, так і не зроблені. Що дитяча відсутність відчуття небезпеки як була нашою головною рисою, так нею й залишилася. Й що для багатьох в Україні, навіть для тих, хто ухвалює рішення, все вже закінчилося й можна вже подумати про нового, менш популярного у народу головнокомандуючого або ж про те, як виглядатимуть чиїсь електоральні шанси.
Що ж, мені залишається тільки констатувати: ні, нічого ще не закінчилося й не закінчиться. От зараз, на тлі проблем на Заході й зменшення уваги до української війни, все тільки й починається.
Сенат США провалив процедурне голосування за виділення допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню. Джо Байден назвав вимоги республіканців «політичним шантажем»
Спроби отруєння дружини головного українського військового розвідника Кирила Буданова навряд чи можна назвати сенсацією. Якщо це сенсація, то очікувана, адже його оточення підкреслювало, що він вже пережив кілька замахів на своє життя й у зв'язку із цим намагається вести досить обережний спосіб життя, щоб уникнути можливих наступних заходів. Тепер, як бачимо, до Буданова намагалися підібратися через його дружину та співробітників ГУР, і в мене немає жодних сумнівів, що ці спроби, очевидно з боку російських спецслужб, будуть продовжуватися і надалі. Про це у своїй колонці для Espreso.tv пише український публіцист і журналіст Віталій Портников.
За великим рахунком, це не має ніякого відношення ні до того, скільки часу буде продовжуватися війна Росії проти України, ні від того, яким результатом закінчаться воєнні дії. Росіяни, як відомо, є досить наполегливими, коли йдеться про знищення їхніх ворогів. Ми пам'ятаємо з історії радянських спецслужб, скільки зусиль було витрачено для того, щоб ліквідувати всіх, хто не подобався радянським вождям. Йосип Сталін кілька разів надсилав групи заколотників до свого колишнього головного конкурента, члена політбюро ЦК російської Комуністичної партії більшовиків Льва Троцького. Врешті-решт його вдалося вбити тільки за участі завербованого агента, який перебував на території Мексики, де Троцький отримав політичний притулок.
Історія із вбивствами лідерів українських національних рухів, насамперед Степана Бандери, стала вже хрестоматійною. Відомо, що радянські спеціальні служби намагалися кілька разів знищити лідерів Організації українських націоналістів, а перед цим, у 20-ті роки минулого сторіччя вони знищували й захоплювали керівників російських політичних організацій, які вороже ставилися до більшовиків.
Про боротьбу із тими, хто не подобається російському президенту Володимиру Путіну, також вже добре відомо. Путін надсилає до колишніх агентів російських спецслужб спеціальних отруювачів, які потім отримують високі посади й нагороди у російській системі влади. Коли людина, яка знищила колишнього працівника російських спецслужб, а потім соратника опального олігарха Бориса Березовського, Олександра Литвиненка, стала депутатом Державної Думи РФ — це, можна сказати, був сигнал для кожного, хто хоче працювати на Кремль — вбивай і отримаєш заслужену нагороду.
Керівники українських спецслужб розвідки та оборонних відомств на особливому рахунку у Кремля, адже, з точки зору Володимира Путіна та його найближчого оточення, це керівники «сепаратистського утворення», які, до того ж виконують прямі вказівки головних ворогів Володимира Путіна — керівників західних держав. І з цими людьми, звичайно, потрібно розправлятися, вони не просто зрадники, вони — люди, які сприяють тому, щоб найважливіша частина історичної Росії так і знаходилися за кордонами своєї держави. Вони мають нахабство зривати плани й наміри Володимира Путіна та керівників російських спецслужб — звичайно, такі люди можуть бути тільки знищені. Тому немає ніякого сумніву в тому, що замахи на Кирила Буданова будуть продовжуватися, як і замахи на представників його особистого і службового оточення.
Немає жодного сумніву в тому, що у чорному списку Володимира Путіна керівники України й знову-таки, полювання за ними продовжиться, навіть якщо ми побачимо закінчення російсько-української війни. Очільник Кремля, якщо він тільки буде існувати й керувати Російською Федерацією, ніколи не дарує жодної поразки свого бліцкригу і того приниження, якого він зазнав в останні дні лютого минулого року. Люди, причетні до цього приниження, його особисті вороги — тільки їхня смерть може якимсь чином привести його у хороший настрій. До того ж, не будемо забувати, що окрім особистої помсти й ненависті, є ще і тверезий політичний розрахунок, яким відрізняється президент Російської Федерації, який вміє пов'язувати свою помсту із політичними намірами.
Знищення вищого політичного керівництва України, керівництва українських спецслужб та військових очільників, — це ще один крок до дестабілізації ненависної Володимиром Путіним України. Якщо ми перебуваємо у логіці війни на виснаження, яку російський лідер збирається вести проти Української держави наступні складні роки, то, звичайно, дестабілізація України є важливим напрямком його діяльності. Якщо йому вдасться знищити когось з важливих, і тим більш медіавідомих представників України чи спецслужб країни, — це буде сигналом всім іншим: за вами також прийдуть, припиняйте свою активну діяльність, якщо просто хочете вижити в результаті цієї війни.
Таким чином від України сьогодні залежить збереження життя тих, хто є представниками її керівництва, спеціальних служб, військового командування. Треба усвідомлювати, наскільки серйозною є інфільтрація російських агентів у державній і силовій структурі України. Ця інфільтрація продовжувалася довгі десятиріччя української незалежності, ба більше, вона ніколи не зупинялася. Ми з вами живемо в країні, де комітет державної безпеки Української РСР просто перейменували у Службу безпеки України, а військові округи Української РСР, тобто радянської армії, просто проголосили українською армією та запропонували всім радянським військовослужбовцям, які на той момент служили на території УРСР, присягнути новій незалежній державі.
Тобто можна сказати, що ми вже отримали від радянської держави у спадок все ту ж агентуру, яка існувала в усіх цих структурах і яка була пов'язана із комітетом держбезпеки Радянського Союзу, головним розвідним управлінням Генштабу Збройних сил Радянського Союзу та іншими структурами, які одразу ж стали структурами російськими й стали працювати на відновлення територіальної цілісності так званої «історичної Росії», тобто на повернення до Радянського Союзу. Так що треба пам'ятати, що в усіх проблемах, які сьогодні існують в Україні, винні не просто росіяни, а наша власна нездатність до побудови держави, наша власна недолугість, наше власне нерозуміння небезпеки. І дуже прикро, коли жертвами цього нерозуміння і цієї нездатності стають люди, які захищають нас. Може, це сигнал для нас, щоб ми врешті-решт почали будувати державу з чистого аркуша, а не як репліку колишньої Української РСР.
Отруєння Маріанни Буданової — це спроба підібратися до голови ГУР через його дружину, проте саме від України сьогодні залежить безпека військового керівництва держави
Майдан 2013-2014-х років починався з протесту проти відмови від політики європейської інтеграції, але швидко перейшов у протест проти несправедливості. Однак головним його результатом стало саме народження політичної нації, без якої не можна побудувати жодну державу.
Якщо замислитись, Майдан від самого початку був саме про це. Адже угода про асоціацію з Європейським Союзом сприймалася державницьки налаштованими українцями саме як запобіжник від ймовірного поглинання РФ — чого, здається, майже до останнього не усвідомлював сам Віктор Янукович, який розглядав і Євросоюз, і Росію виключно як резервуари для власного сімейного збагачення. Тепер, до речі, ми розуміємо, що угода про асоціацію нічого особливо не гарантує. Грузія, яка її підписала за набагато спокійніших умов, ніж Україна, у результаті наблизилася до Росії на небезпечну відстань. А Вірменія, керівництво якої під тиском Путіна відмовилося від її підписання й увійшло в усі проросійські інтеграційні союзи, зараз якраз віддаляється від Москви.
Але тоді несподівана відмова від угоди стала справжнім тригером подальшого розвитку подій й прискорила їх. Янукович особисто знищив запобіжник, який дозволяв суспільству до певного часу уживатися і з ним, і з його криміналізованою бандократією. Але вже у перші дні Майдану маски були остаточно спалені, а президент нібито готової до європейського курсу країни перетворився на огидного жорсткого «пахана». Режим, який і до того не відзначався особливою демократичністю, почав будувати авторитаризм буквально у ручному режимі — за кілька тижнів ми опинилися навіть не в Україні Януковича, а в Росії Путіна. При цьому не в тій Росії Путіна, яка була тоді, але якій ще доведеться виникнути у результаті її нападу на Україну. Суспільство, яке багатьом здавалося «замороженим», інертним й розчарованим результатами попереднього Майдану, тепер набуло яскравої інтенсивності й схильності до самопожертви.
Ба більше — якщо Майдан 2004-го року був повстанням, під час якого суспільство було зорієнтовано на лідерів й перемогу Віктора Ющенка на президентських виборах, цього разу якраз політичні лідери були зорієнтовані на суспільство.
Саме на цьому тлі й народжувалася наша політична нація — просто на очах. На очах українці переставали бути «етнічним проєктом», націленим виключено на виживання й самозбереження, «мовним гетто», де з побоюваннями ставляться до чужих — і ставали широким обʼєднанням людей різного етнічного походження. Людей, яким всім болить Україна.
Подальші події тільки цементували цю спільність, але побачили ми її як реальність саме у дні того Майдану. Тому спогади про нього — незважаючи на все, що ми тоді пережили, — залишаються в мене найтеплішими.
Я бачив стільки прекрасних людей, готових допомогти одне одному, бачив стільки чуйності й самовіддачі, стільки ентузіазму й віри у майбутнє.
Так, більшість з учасників цієї революції навряд чи могла собі уявити, до конфлікту якого масштабу ми відкриваємо двері. Але розвитку подій все одно було не уникнути.
Україна Майдану переросла пострадянську Україну з її аморфною інфантильністю й небажанням обирати власне майбутнє.
А така Україна — Україна людей, готових за своє майбутнє постояти, — рішуче не влаштовувала Росію Путіна, та й, здається будь-яку Росію. Тому реакцією Кремля на перемогу нашої революції могла бути тільки інтервенція. Щоб уникнути інтервенції, ми мали б програти.
Й погодитись на остаточну деградацію і «інтеграцію» України — звісно на те саме, що зараз Путін й намагається робити, тільки тепер за допомогою танків і ракет, а не зрадників у владних кабінетах.
Але ми виграли. Виграли державу й почали формувати політичну націю. А це значить, що в Української держави, при всіх тих трагедіях і труднощах, які ми переживаємо, зʼявився шанс відбитися й відбутися.
«Спогади про Майдан залишаються в мене найтеплішими. Я бачив стільки прекрасних людей, готових допомогти одне одному, бачив стільки чуйності й самовіддачі, стільки ентузіазму й віри у майбутнє»
У грудні 1922 після вбивства першого президента відновленої Польської держави Габрієля Нарутовича приголомшена новинами письменниця Марія Конопницька писала у щоденнику про дві Польщі, які не можуть знайти порозуміння між собою. Приголомшеною виявилася тоді не тільки Конопницька, але й соратники і друзі вбитого президента. Згодом маршал Юзеф Пілсудський організує переворот і створить у країні гібридний режим «санації». До реальної демократії відновлена після Другої Світової війни Польща зможе повернутися тільки влітку 1989 року. Але у своїх коментарях щодо парламентських чи президентських виборів у країні я все одно буду всі ці демократичні десятиріччя звертатися до образу двох Польщ з щоденників Конопницької.
Тепер, майже через сто років після вбивства Нарутовича, я починаю розуміти, що раніше перебільшував значення цього образу. От зараз під час останньої передвиборчої кампанії я побачив справжню війну двох Польщ — жорстку й відчайдушну, під час якої й дійсно здавалося, що опоненти живуть у двох різних країнах. Але те, що дійсно відрізнятиме ситуацію 1922 року від ситуації 2023-го — так це те, що перемагає не санація, а демократія. Й сам цей факт вже сам по собі демонструє історичний прогрес.
Звісно, глибокий розкол у польському суспільстві нікуди не зникає й, ніде правди діти, він існував завжди. Це абсолютно природний розкол між тими, хто вважає себе спадкоємцями «старої» Речі Посполитої з її широким поглядом на світ, здатністю інтегрувати різні народи й традиції у «польський світ», готовністю до співпраці й конкуренції з сусідами по Європі й тими, хто став спадкоємцями колоніального минулого польських земель, хто й досі розглядає польськість як етнічний і релігійний проєкт і з недовірою ставиться до оточуючого світу. І, ніде правди діти, і той, й інший погляд — частина польської історії й національного виживання.
Єдиною запорукою співіснування цих двох Польщ в одній є демократія. Однак у табору «Права і справедливості» із цим є серйозні проблеми. Спроби демонтажу незалежної судової системи, зусилля по деградації суспільних медіа, неповага до позиції великої частини суспільства, «орбанізація» і європейська ізоляція Польщі — все це було не про конкуренцію поглядів і позицій, абсолютно нормальну для демократичного суспільства. Все це було про узурпацію влади.
Саме тому тепер, коли час правління партії Ярослава Качинського добігає кінця, ми маємо говорити насамперед про одужання польської демократії, про її оздоровлення, про повернення взаємоповаги — це саме те, що переможці повинні продемонструвати переможеним. Не стільки політикам — популісти, як правило, не здатні вчитися на своїх помилках, скільки виборцям «Права і справедливості», які мають почати власну подорож від підтримки правого популізму, безвідповідального й самозакоханого, до голосування за солідні державницькі консервативні проєкти. Тоді знову можна буде на певний час забути про дві Польщі й говорити про конкуренцію консерваторів і лібералів, правих, центристів і лівих. Здатних домовлятися й співіснувати, а не ворогувати.
Для України це також було б прекрасним результатом цих виборів. Адже те, що відбувалося у наших двосторонніх стосунках до великого вторгнення Росії в Україну, — це руйнація атмосфери. Саме атмосфери взаємоповаги й співіснування двох близьких країн, які вже створювали спільний світ. Свідоме перенесення акцентів з майбутнього на минуле — що, звісно, є прямим наслідком комплексу колоніального мислення у таборі «Права і справедливості» й було стратегічною помилкою. І я сподівався, що це стане очевидним, коли почалася війна. Але ж ні!
Передвиборча кампанія перекреслила й це розуміння, й бачення необхідності нашого спільного виживання, й усвідомлення тієї особливої геополітичної ролі, яку відіграє тепер Польща на континенті. Виявилося, що можна було спаплюжити все, навіть власну політичну спадщину, заради спроби збереження влади. Й мені залишається тільки сподіватися, що із закінченням виборів ця непотрібна нікому у Польщі й Україні штучна конфронтація розвіється, як дим. Але для того, щоб цей дим ніколи вже не отруював наші легені, нам всім потрібна демократична Польща.
Одна, а не дві.
Під час останньої передвиборчої кампанії я побачив справжню війну двох Польщ — жорстку й відчайдушну, під час якої й дійсно здавалося, що опоненти живуть у двох різних країнах
Результати підрахунку 100% голосів на парламентських виборах у сусідній Польщі демонструють, що екзитполи, які були запропоновані відразу як закрилися виборчі дільниці й потім підтверджені новими та більш точними даними, не помилилися. Про це у своїй колонці для сайту «Еспресо», яку у рамках партнерства Setry публікують повністю, пише український публіцист і журналіст Віталій Портников.
Правляча партія «Право і справедливість» фінішує першою на цих виборах. Однак очевидно не має можливостей створити новий уряд Польщі. Підрахунок 100% голосів дає демократичній опозиції, яка складається з трьох коаліцій (громадянської коаліції на чолі з партією «Громадянська коаліція», коаліції «Третій шлях» та лівих), 248 мандатів.
У партії «Право і справедливість» немає такої кількості голосів, щоб сформувати уряд більшості. І представники ультраправих конфедерацій, які на цих виборах фінішували останніми, вже відмовилися від будь-яких коаліційних перемовин з ПіС і з «Громадянською коаліцією». Таким чином можна вважати, що невдовзі після можливої, однак запрограмовано провальної спроби партії «Право і справедливість» сформувати новий уряд у Польщі ініціатива перейде до наступної за кількістю голосів партії. Тобто до «Громадянської коаліції», лідером якої є відомий в Європі політик, колишній прем'єр-міністр Польщі та ексголова Європейської ради Дональд Туск. Він і сформує новий уряд Польщі. Перший центристський уряд країни за останні непрості вісім років.
Можна сказати, що опосередковано поразку правих популістів визнав їхній лідер, колишній прем'єр-міністр Польщі, Ярослав Качиньський. Під час свого виступу у штабі ПіС він пообіцяв, що партія «Право і справедливість» буде захищати свої ідеали, якщо залишиться при владі й опиниться в опозиції. На відміну від багатьох своїх соратників Качиньський таким чином, очевидно, визнав, що його партія не виграла, а програла парламентські вибори у Польщі.
Більшість поляків виступають за зміну влади, за те, щоб Польща поверталася додому, до Європи. Адже новому польському уряду доведеться багато що змінювати у польській як зовнішній, так і у внутрішній політиці, щоб повернути Польщі її місце на європейській арені, її авторитет найважливішої країни Центральної Європи, її репутацію — країни, що за багато років до правління партії «Право і справедливість» вважалася справжньою фортецею демократії у нашому регіоні.
Останні вісім років були непростими для Польщі. Багато хто порівнював цю країну з сусідньою Угорщиною Віктора Орбана і попереджав, якщо правим популістам вдасться закріпитися при владі ще на один термін, то це остаточно завершить період орбанізації Польщі та призведе до того, що країна втратить свою важливу роль і можливості.
Тепер після правління партії «Право і справедливість» Польщу потрібно буквально лікувати. Лікувати її судову систему, претензії до якої є в Європейської комісії та багатьох інших країн Європи, які б хотіли повернення Польщі на демократичні рейки незалежності судової системи. Лікувати її суспільні медіа, які за останні вісім років перетворилися на справжній рупор влади замість того, щоб бути рупором суспільства. І навіть появу лідерів опозиції на першій сторінці суспільного мовника TVP Info у ніч виборів, коли очевидно адміністрація телебачення усвідомила, що є свідком поразки партії «Право і справедливість» на виборах, було зустрінуте як справжнісіньке політичне диво. Так, тут відвикли від звичайних для будь-якої європейської країни та й для самої Польщі стандартів демократії у суспільному мовленні.
Доведеться змінювати ситуацію й у стосунках з Україною. Можна сказати, що останніх вісім років були часом перманентної кризи у польсько-українських взаєминах. Напад Росії на Україну примусив керівників Польщі, насамперед Анджея Дуду змінити й відому риторику, яка була спрямована на електорат партій «Право і справедливість» та «Конфедерація», а також і ті політичні дії, які були пов'язані з цією риторикою та ототожнювали всі стратегічні важливі моменти співробітництва двох сусідніх країн з політикою історичної пам'яті.
Напад Путіна продемонстрував, що ми маємо думати не стільки про минуле, скільки про майбутнє, яке може виявитися небезпечним не тільки для України, але й для самої Польщі. І набагато краще, ніж польська влада, зрозуміли це звичайні громадяни Республіки Польща, які допомагали нашим співвітчизникам, що тікали від путінської війни. Поляки зробили все можливе, щоб їхня країна виглядала одним з найголовніших союзників України у цивілізованому світі.
Однак останні місяці брудної та аморальної передвиборчої кампанії поставили під сумнів навіть ті величезні досягнення, насамперед через кризу постачання української сільськогосподарської продукції на польський ринок і фактичне нехтуванням урядом Польщі на чолі з одним з лідерів партії «Право і справедливість» Матеушем Моравецьким тими зобов'язаннями, які взяв на себе польський уряд за результатами перемовин з Україною та Єврокомісією. При чому це торпедування цивілізованих домовленостей з Києвом та Брюсселем виправдовувалося польським урядом як захист національних інтересів, хоча насправді було спрямовано виключно на бажання перехопити електорат в ультраправої «Конфедерації». Зараз кажуть про політичний крах Моравецького і про те, що Качинський не зробить його вже своїм спадкоємцем.
Можна сказати, що партія «Право і справедливість» обманула сама себе. Вона дійсно перехопила частину ультраправого електорату у «Конфедерації». Однак разом з цим втратила той поміркований електорат, який завжди дозволяв їй залишатися загальнонаціональною партією і сподіватися на продовження свого правління у майбутньому.
А проєвропейські сили Польщі отримали реальний шанс повернути країну до Європи та повернути справжню атмосферу доброзичливості та порозуміння в українсько-польських взаєминах. Ці відносини важливі й зараз, і особливо у післявоєнний період європейської та євроатлантичної інтеграції нашої країни. Треба також усвідомити, що повернення Польщі до Європи означає ще ймовірність реальних реформ в ЄС, що, своєю чергою, пришвидшить європейську інтеграцію України.
Провал польських правих робить неможливим створення антиєвропейської осі Варшава — Будапешт — Братислава, до лідерів якої мали б увійти Качиньський, Орбан та Фіцо, який зараз намагається стати новим прем'єр-міністром Словаччини. Позиції Угорщини та Словаччини навіть, якщо Фіцо зможе сформувати стабільний уряд у своїй країні, будуть звичайно підірвані цим програшем ПіС.
І залишається сподіватися, що Європейському союзу вдасться справитися з євроскептичною навалою у нашому регіоні Європи. Тим більше, коли Україна стане членом ЄС, взаєморозуміння України та Польщі дасть можливість створити сильний центральноєвропейський блок нових демократій, який буде відігравати у Європі свою важливу роль. І звичайно особлива роль у цьому союзі буде належати саме Польщі. Та роль, яка могла бути знехтувана, якби зараз ми говорили про нові можливості партії «Право і справедливість» щодо формування уряду Республіки Польща.
Євроскептичні позиції Угорщини та Словаччини навіть, якщо Фіцо зможе сформувати стабільний уряд у своїй країні, будуть підірвані програшем партії «Право і справедливість»
Sestry у рамках партнерства з телеканалом «Еспресо» публікують повний текст автора.
Президент США Джозеф Байден виступив з рішучою підтримкою Єврейської держави після рейду бойовиків з терористичної організації ХАМАС на територію Ізраїлю. Є очевидним, що зараз питання близькосхідної війни буде головним пріоритетом американської політики. Адже очевидно, що криза на Близькому Сході загрожує і національним інтересам США, і економічній стабільності у світі. Саме тому є таким важливим сьогодні, щоб Ізраїль міг рішуче подолати наслідки цієї терористичної атаки й продемонструвати, що його безпека на може бути підважена терористичним угрупованням, яке здійснило несподіваний напад на ізраїльську територію.
Звісно, вже на другий день цієї війни стає очевидним, яка кількість загроз ще може виникнути внаслідок дій ХАМАС. Ранок почався з обстрілу території Ізраїлю з території Лівану. Як і слід було очікувати в перші ж години після рейду ХАМАСу, до війни підключилася й інша проксіармія Ісламської Республіки Іран — ліванська шиїтська терористична організація «Хезболла», яка водночас є однією з найбільш впливових політичних партій Лівану. Сьогодні можна сказати — однією з державоутворюючих сил цієї країни.
«Хезболла» не може не реагувати на дії ХАМАСу, тому що її небажання брати участь у війні проти Ізраїлю може бути несхвально зустрінуте в Тегерані і, таким чином, датися взнаки на особистому фінансування діячів цього угруповання. А ми маємо пам’ятати, що кожне терористичне угруповання – це насамперед корумпована корпорація, лідери якої намагаються заробити якомога більше грошей як на загибелі людей, так і на політичних позиціях угруповання у світі радикальних організацій.
Однак досі залишається незрозумілим, яку саме тактику обере "Хезболла" в цій війні. Чи обмежиться «Хезболла» виключно обстрілами території півночі Ізраїлю — і саме тому в Ізраїлі вже говорять про необхідність думати про безпеку північних регіонів. Або ж спробує здійснити рейди на ізраїльську територію, користуючись тим, що більша частина бійців Армії оборони Ізраїлю може бути зайнята наземною операцією на території сектора Газа з намаганням знищити якомога більше терористів організації ХАМАС у тій відчайдушній спробі.
Так що головні події цієї війни ще попереду, і абсолютно логічно, що прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху підкреслив, що ця війна, на відміну від попередніх акцій Ізраїлю проти терористичної організації ХАМАС, буде довгою. Але й дії ХАМАСу проти Ізраїлю ніколи не були такими масштабними, добре підготовленими та відчайдушними.
Також не варто недооцінювати й того, що можливість прориватися через кордони Ізраїлю буде великою спокусою не тільки для «Хезболли», а й для радикальних організацій в охопленій громадянською війною Сирії. Адже й там у радикальних ісламістських угрупованнях є боротьба за те, хто буде головним ворогом не стільки режиму Башара Асада, скільки Єврейської держави. І, таким чином, багато що в розвитку подій у наступні непрості дні буде залежати від ефективності й оперативності Армії оборони Ізраїлю й від того, яку кількість терористів ХАМАС вдасться повністю ліквідувати, яку кількість керівників ХАМАС вдасться вилучити з боротьби проти Єврейської держави так, щоб терористична організація вже не могла відновити своєї інфраструктури на території сектора Газа.
За великим рахунком, ідеться про ізраїльсько-іранську війну, причому за Ісламською Республікою Іран ми можемо побачити тінь головного дестабілізатора сучасного світу — Російської Федерації.
І разом із цим не варто забувати про обмеженість можливостей ізраїльських силових структур. Це хамасівці можуть спокійно заходити на територію Ізраїлю й убивати мирних мешканців цієї країни, зустрічаючи у відповідь лише засудження цивілізованого світу. Якщо свою боротьбу з терористами розпочне Армія оборони Ізраїлю, ми маємо пам’ятати, що ця боротьба буде відбуватися в тісних житлових кварталах сектора Газа, у тих житлових кварталах, де кожен терорист має цілу сім’ю зацікавлених у його житті родичів. Адже тероризм - це головний бізнес населення сектора Газа. І масові жертви серед цього цивільного населення, звичайно ж, одразу призведуть до закликів припинити таку спецоперацію, дати терористам спокій, дати їм можливість і надалі знищувати цивільне населення Ізраїлю.
Про це будуть говорити європейські політики, нажахані тим, що серед жертв такої операції, звісно, будуть не тільки терористи, але й жінки, і діти. Про це говоритимуть лідери арабського світу, які будуть використовувати цю ситуацію для збільшення своєї популярності на арабській вулиці. І таким чином будуть поставлені під сумнів усі мирні угоди Ізраїлю з арабськими країнами та весь той процес, який з такою напругою був налагоджений останніми роками.
Можливості ХАМАСу вбивати цивільне населення значно відрізняються з точки зору реакції та наслідків для терористичної організації від можливостей Армії оборони Ізраїлю ліквідовувати терористів. І тому ізраїльтянам буде набагато важче навести порядок на території смуги Газа, ніж терористам убити якомога більше цивільних мешканців Ізраїлю. Це треба усвідомлювати, коли ми будемо говорити з вами про подальший непростий і, ймовірно, парадоксальний розвиток подій у цій війні, яка вже зараз на перших шпальтах газет усього світу, висвітлюється головними телевізійними каналами світу, як головна подія останніх місяців.
І саме тому є таким важливим, щоб ця спеціальна операція Ізраїлю проти терористів закінчилася якнайшвидше та якнайвдаліше. Тому що кожен день війни на Близькому Сході відвертає увагу світу від злочинних дій іншої терористичної організації - Російської Федерації - на українській землі. В Кремлі це прекрасно знають і робитимуть усе можливе й неможливе за допомогою своїх союзників в Ірані й терористичних організаціях, щоб війна на Близькому Сході затяглася й перетворилася на довгий конфлікт між Ізраїлем і терористичними організаціями.
Про це у своїй колонці для Espreso.tv пише український публіцист і журналіст Віталій Портников
Розмірковування про майбутнє України, які зараз ми бачимо на сторінках періодичних видань й чуємо у виступах на представницьких конференціях, здаються мені чимось схожим на хіромантію. Адже життя у темряві війни вимагає насамперед зосередження на головних задачах — перемозі у цій війні, закінченню бойових дій, виживанні населення. По кожному з цих пунктів ми ще дуже далекі навіть не до втілення у життя, а до розуміння термінів такого втілення…
До яких результатів призведуть, у кінцевому рахунку, наступи українських Збройних сил на окупованих територіях? Чи будуть у Росії сили й можливості здійснювати власні наступи й окуповувати нові території України? Наскільки реалістичним є розрахунок на перемовини, які рано чи пізно мають поставити крапку на активній фазі бойових дій й перевести війну у період багаторічного виснажливого протистояння? Або все ж таки війну можна просто закінчити? Але на яких умовах? Коли? Чи йде мова про найближчі роки чи найближче десятиліття? Якою буде у такому разі демографічна ситуація у країні? Як багато людей забажає повернутися до України з вимушеної еміграції й як багато людей залишить країну після закінчення бойових дій? Що буде з народжуваністю? Як виглядатиме економіка? Коли Україна отримає контроль над власними портами?
Можна задавати ще десятки таких питань й усвідомлювати найголовніше — на них немає реалістичної відповіді. Кожний, хто намагається відповідати, розповідає вам не про перспективи, а про власне бажання перспектив. Це може бути ідеальна картина, яка не втілиться у життя просто тому, що для неї не буде реальних умов. А може бути песимістичний портрет майбутнього — й ми також не побачимо такої ситуації насправді просто тому, що не буде таких трагічних обставин, за яких намальована картина стала б правдою.
Для реалістичного спостерігача війна — найбільший виклик саме тому, що поки вона продовжується ти не можеш знати про майбутнє буквально нічого. Все може змінитися буквально за одну годину після фатального обстрілу чи вирішального бою.
Й водночас може нічого не змінюватися місяцями, з перервами на спорадичні воєнні операції, ракетні обстріли або прильоти безпілотників. Саме тому людям, які запитують мене коли закінчиться війна або яким буде післявоєнне майбутнє, я завжди відповідаю просто: живіть сьогоднішнім днем й не намагайтесь вигадати майбутнє. Це майбутнє буде зовсім не таким, яким його уявляєте ви або таким, яким його уявляю я.
Разом із цим відсутність майбутнього — це зовсім не привід не думати про те, на яких цінностях має будуватися післявоєнна Україна. Вже сьогодні ми можемо сказати про найголовніше: план Кремля по демонтажу української державності зазнав поразки. Так, Володимир Путін не відмовився від цього зловісного плану й, поки житиме й керуватиме Росією, докладатиме неабияких зусиль для його втілення у життя. Але це не означає, що у нього вийде.
Отже, єдине на що ми можемо розраховувати у майбутньому впевнено — так це на державу. Однак сам план її розбудови потребуватиме відповідальності й взаємоповаги від тих, хто вирішіть залишитися в України після війни або повернутися додому. Це буде непростий вибір життя у зруйнованій країні з мільйонами проблем й невизначеними перспективами й без відповідальності й взаємоповаги її не відновити.
Перше, про що треба подумати — так це про пріоритети. Ми завжди бажали жити в успішній багатій державі, однак цінність України зовсім не у цьому. Україна може бути успішною й багатою, а може бути бідною й кризовою, але вона все одно залишатиметься Україною. Якщо ви хочете жити в успішній і багатій державі, я щиро раджу вам еміграцію. Якщо ви хочете будувати Україну, залишатися українцями й виховувати як українців своїх дітей — ваше місце тут. Ця країна — просто притулок для українства і українців, не більше, але й не менше. Й так, такий притулок теж може бути й успішним, й багатим, й сучасним, й некорумпованим. Але шанс того, що таку Україну ви за свого життя не побачите, є дуже великим.
Якщо ви хочете створити умови для появи саме такої України у майбутньому — ризикуйте. Якщо кожний прожитий тут рік у очікуванні змін буде наповнювати вас розчаруванням й призводити до депресії — значить, це випробування не для вас.
Але в момент, коли ви вирішите, що про Україну можна забути, згадайте, як ви перелякалися 24 лютого 2022 року, що вона ось-ось і зникне з мапи світу. Згадали? Ну тоді, можливо, їй потрібні саме ви? Можливо, якщо ви залишите країну або опинитесь у «внутрішній еміграції», Україну будуватимуть інші люди.
Звичайно, це розмова якраз на майбутнє — майбутнє, якого ми не знаємо й ще довго не знатимемо. Але щоб зробити правильний вибір, діалог потрібно починати саме зараз. Й, до речі, це має бути навіть не діалог з друзями й знайомими. Й не діалог з самим собою.
Це має бути діалог з Україною — так-так, з тією Україною, яку ви хотіли б побудувати після цієї війни.
Про закінчення війни, можливість перемовин, багаторічне протистояння і майбутнє дискутує публіцист Віталій Портников
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.