Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Після нещодавніх телефонних розмов президентів Сполучених Штатів і Російської Федерації, а також заяв американських чиновників, складається враження, що бажання України приєднатися до НАТО, як і бажання країн Альянсу її туди прийняти, дійсно є однією з реальних причин російсько-української війни й вагомою підставою для занепокоєння Росії.
Знову активізувалися розмови про те, що Кремль обманули ще на початку 1990-х років, коли західні політики нібито обіцяли тодішнім лідерам — спочатку президенту СРСР Михайлу Горбачову, а згодом і президенту Росії Борису Єльцину, — що НАТО не буде розширюватися на схід. І хоча ніякого офіційного підтвердження таких обіцянок не було, на них продовжують наполягати — і не лише в Росії, а й у Сполучених Штатах і країнах Європейського Союзу.
Нещодавно у мене навіть була дискусія з одним американським професором, який, буквально демонструючи на екрані чергову наукову монографію, наполягав на реалістичності таких висновків.
Навряд чи потрібно пояснювати, що наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років жодних дискусій щодо можливого розширення НАТО не було з тієї простої причини, що тоді ще існувала Організація Варшавського договору, і ніхто не міг уявити, з якою швидкістю зникне так званий «соціалістичний табір» — тобто радянська зона окупації в Європі — та й сам Радянський Союз.
Згодом це визнав сам перший і останній президент комуністичної імперії Михайло Горбачов, який підкреслив, що не проводив перемовин щодо розширення НАТО саме тому, що не вважав можливим зникнення Варшавського договору. А якщо Варшавський договір нікуди не дінеться — про що взагалі говорити?
Дискусії навколо «обману Горбачова» стосуються виключно питання об’єднання Німеччини. Тоді радянське керівництво дійсно намагалося стримати цей процес, а деякі німецькі політики вважали за потрібне «не будити» радянського ведмедя, щоб він не завадив возз’єднанню нації.
Але офіційно така позиція ніколи не була заявлена. Коли тодішній міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Геншер на одному з передвиборчих мітингів заговорив про нейтралітет, його позиція була відразу спростована федеральним канцлером Гельмутом Колем як особиста думка не стільки міністра, скільки лідера німецьких вільних демократів, який тоді змагався за місця в парламенті.
Не витримує критики також твердження про обіцянки, які нібито давав Горбачову держсекретар США Джеймс Бейкер, адже в офіційних заявах президентів Горбачова й Буша чітко вказувалося, що Сполучені Штати вітають об’єднання Німеччини в межах НАТО, але не заперечуватимуть, якщо німецький народ обере інший шлях.
Отже, тема розширення НАТО — це не тема горбачовських часів, а питання, пов’язане вже з періодом Єльцина та новими відносинами між Заходом і Росією.
І саме тоді позиція Кремля, який продовжував виступати проти розширення НАТО, викликала радше подив у західних політиків. Адже якщо Росія — демократична країна, яка хоче бути частиною цивілізованого світу, і її лідер пишається участю в «Групі восьми», то які можуть бути у Москви застереження щодо розширення НАТО?
Адже НАТО — це оборонний союз, демократичним країнам він точно не загрожує, а лише консолідує сили для оборони проти автократії.
Заяви російського керівництва проти розширення НАТО були тоді радше грою на збереження частини електорату Єльцина, яка сумувала за комуністичними часами. В Росії таких було багато: лідер російських комуністів Геннадій Зюганов мало не став президентом у 1996 році, і багато хто вважає, що він насправді переміг, а до Кремля не потрапив лише через фальсифікацію виборів.
Тому Єльцину і його команді доводилося виступати із заявами, що нагадували політику СРСР. Це стосувалося не лише розширення НАТО, а й, наприклад, створення Союзної держави з Білоруссю. Єльцин пішов назустріч Лукашенку саме тому, що хотів підтримати радянський міф у головах росіян, адже усвідомлював, що переважна більшість населення далека від демократії та продовжує жити в імперських наративах.
Згодом ці реваншистські настрої російського суспільства сповна використав Володимир Путін.
Але варто визнати: для російського керівництва «червоною лінією» завжди були не колишні соціалістичні країни, а колишні радянські республіки
Ще на саміті НАТО в Мадриді 1997 року, де ухвалювалося перше рішення про розширення Альянсу, Москва надіслала віце-прем’єра Валерія Сєрова, відповідального за відносини з країнами СНД.
Чому?
Тому що на цьому саміті тодішній український президент Леонід Кучма підписував Хартію про особливе партнерство з НАТО. І цей факт схвилював Москву набагато більше, ніж вступ до Альянсу Польщі, Чехії та Угорщини. Москва з 1991 року продовжувала вважати всі колишні радянські республіки (за винятком, можливо, країн Балтії) державами з тимчасовим суверенітетом.
Цієї концепції дотримувалися як за Єльцина, так і за Путіна.
Вважалося, що рано чи пізно всі колишні радянські республіки — від України й Білорусі до країн Центральної Азії — будуть знову приєднані до Росії. А членство будь-якої з цих республік у НАТО унеможливлювало цю мету, адже створювало загрозу ядерного конфлікту.
Тому Росію хвилює не розширення НАТО, а неможливість окупувати колишні радянські республіки й анексувати їхні території
Саме це є головною причиною вимог Кремля відмовитися від інтеграції цих країн у Північноатлантичний альянс. І саме тому можна говорити, що це не НАТО «обмануло» Росію, а Росія продовжує обманювати світ, не розкриваючи своїх справжніх намірів.
Якщо Україна та інші колишні радянські республіки не стануть частиною НАТО або не отримають вагомих гарантій безпеки, нові війни на пострадянському просторі є неминучими.
І це варто усвідомити всім, хто зараз розмірковує про «компроміси» з агресором.
Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
