Ексклюзив
20
хв

Формула Путіна

Десята річниця після нападу Росії на Україну практично збігається із другою річницею так званого великого нападу Путіна. І з необхідністю зрозуміти, чим саме керувався російський правитель, коли ухвалював рішення про агресію. Тому що точна оцінка мотивів — запорука того, що ми зможемо опиратися агресії у майбутньому

Віталій Портников

Чоловік зрізає український прапор. Севастополь, 19 березня 2014 року. Фото: Andrew Lubimov/AP/East News

No items found.

Я назвав мотив агресії «формулою Путіна», але насамперед його можна назвати формулою Росії. Формулою російської еліти й російського суспільства, яка полягала в тому, що радянські республіки ніколи не сприймалися як «справжні» суверенні держави, хай навіть на цій позірній суверенності й тримався сам Радянський Союз.

Путін зовсім не бреше сам собі, коли говорить тому ж Токеру Карлсону, що Радянській Союз «і був Росією». Саме так ситуація й сприймалася у Радянській Росії — не тільки елітами, але й народом

А «суверенітет» радянських республік був одночасно і поступкою національним рухам, які так перелякали росіян на початку ХХ сторіччя, й можливістю легальної боротьби із різними «націоналізмами» — як тільки у більшовиків виникало таке бажання.

Це ставлення аж ніяк не змінилося і у часи кризи, і розпаду СРСР, державність колишніх радянських республік сприймалася швидше як тимчасове явище, як прелюдія до повернення до нової союзної держави зі столицею у Москві. Ті колишні радянські республіки, які занадто активно, з точки зору російського керівництва, обстоювали своє право на суверенний вибір, перетворювалися на країни-інваліди, частину їхньої території фактично контролювали з Кремля. І все це відбувалося задовго до Путіна!

Формула, отже, є достатньо простою й вичерпною. Колишні радянські республіки мають перебувати у «сірій зоні» між Росією та Заходом, не приєднуватися до жодних «чужих» союзів, чекати, поки у Кремлі буде ухвалене рішення щодо приєднання їхньої території до Росії — як-то колись сказав Путін своєму білоруському колезі Олександру Лукашенку «приєднуйтесь до Росії областями»!

Й саме тому у Москві з такою пересторогою сприйняли готовність українського керівництва підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, бо вбачали у цьому перший небезпечний крок у напрямку отих самих «чужих союзів»

Мені можуть, звісно, нагадати, що таку ж угоду підписували і Грузія, і Молдова — і тут Росія вже не могла нічим завадити. Авжеж. Однак на момент підписання обидві ці країни вже були перетворені Росією на «держави-інваліди», і, з точки зору Путіна, саме це надійно гарантувало неможливість їхньої справжньої європейської й євроатлантичної інтеграції. 

Чоловік тримає плакат «Крим = Україна». Сімферополь, 26 лютого 2014 року. Фото: Darko Vojinovic /AP/ East News

А Україні, як ми знаємо, не заважало практично нічого. До окупації й анексії Криму. Перетворення нашої країни на «державу з інвалідністю» — це був перший крок, який мав утримати Україну за дверима Заходу. Другий крок — дестабілізація на сході. Третій крок — спроба зміни влади й окупації значної території України у 2022 році. І саме ці кроки, спрямовані на утримання України в імперському полоні, й призвели до великої війни.

Що далі? Я неодноразово казав, що для зміни ставлення росіян до України та інших колишніх радянських республік потрібна зміна генерацій — і за 20-30 років ми вже зможемо співіснувати як сусідні держави. Однак війна не залишає нам ані часу, ані гарантій. Часу — тому що ми просто фізично не можемо чекати, поки зміняться настрої у росіян. Гарантій — тому що війна змінює сприйняття України як іншої країни навіть у тих, хто ніколи не жив у СРСР і повертає нам призабутий статус бунтівної провінції. Ну, й знову повернемося до часу: таким чином 20-30 років перетворюються на 50-60…

А значить, варто усвідомити, що якщо сучасна Росія зберігатиметься як державний організм — а об'єктивні передумови для цього, звісно ж, є — Україні (як і іншим колишнім радянським республікам) доведеться співіснувати із державою, переважна більшість населення якої сприйматиме нас і наших сусідів по СРСР саме як бунтівні провінції (прикметно, що навіть через 33 роки після розпаду СРСР у Росії ніхто не називає колишні радянські республіки країнами і державами, а саме «республіками», по колишньому «союзному статусу»). Так що мова йде навіть не про територіальну цілісність, а про саме національне виживання.

Ті колишні радянські республіки, які не зможуть обійти «формулу Путіна», — тобто не приєднаються до «чужих союзів» — не отримають дієвих гарантій безпеки, не сформують сильних й готових до оборони армій, напевне, або зникнуть з політичної мапи світу (а їхнє населення розчиниться серед росіян), або остаточно стануть країнами-сателітами, резервуаром дешевої робочої сили.

І врятувати ці країни від краху можуть сьогодні не їхні власні суспільства, а наше — українське

Бо саме боротьба Росії з Україною послаблює впливи Росії на пострадянському просторі. Але щоб врятувати інших, потрібно насамперед врятуватися самим. І рецепт цього порятунку ви вже прочитали, він спільний — європейська й євроатлантична інтеграція, дієві гарантії безпеки, сильна армія. Ну, й усвідомлення того, що в осяжному майбутньому нам все ще доведеться сусідити із хижаком, що готуватиметься до стрибка.

No items found.
Російська агресія
Євроінтеграція
Майбутнє

Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо». 

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Сполучені Штати й Велика Британія знищували іранські дрони і ракети ще до того, як вони потрапляли у повітряний простір Ізраїлю, — й тим самим значно спрощували роботу системи протиповітряної оборони єврейської держави. В Україні, звісна річ, такого не спостерігалося ніколи — хоча російські атаки руйнують критичну інфраструктуру та вбивають мирних мешканців.

Але на Заході й не збираються робити вигляд, що не помічають цих відмінностей. У Білому домі вже після іранського нападу чітко дали зрозуміти, що союзницькі зобов'язання Сполучених Штатів перед Ізраїлем серйозно відрізняються від союзницьких зобов'язань перед Україною (не будемо вчергове згадувати Будапештський меморандум). Але найголовніше — США не будуть робити нічого, щоб загрожувало прямим конфліктом з Російською Федерацією.

Якщо звести цю тезу до трьох слів: Росія — не Іран. І з її ядерною потугою всім варто рахуватися 

Так що насправді варто зосередитися не на відмінностях у реакції, вони й так є очевидними, а на тому, що є спільним. А спільною є порада не допускати до ескалації ситуації. 

Ізраїльські військові на фоні збитої іранської ракети. Фото: GIL COHEN-MAGEN/AFP/East News

У перші ж хвилини після іранської атаки премʼєр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу та інші ізраїльські урядовці пообіцяли суворо відповісти Ісламській республіці. Але після атаки президент Джозеф Байден у розмові із очільником ізраїльського уряду порадив не завдавати удару у відповідь й підкреслив, що провал іранської атаки — очевидна перемога Ізраїлю. Навіщо тоді доводити справу до ескалації?

Звісно, ми з вами ще не знаємо, як саме відповість Ізраїль і чи відповість взагалі. Але разом із цим не можна не помітити, що це ставлення до конфлікту практично збігається зі ставленням до війни Росії проти України. Американські керівники не тільки постійно підкреслюють, що їхня країна не бажає навіть натяку на прямий конфлікт з Кремлем. Вони ще й радять не переносити війну на територію Російської Федерації. 

Державний секретар США Ентоні Блінкен підкреслював, що Сполучені Штати не підтримували і не створювали можливостей для здійснення українських ударів поза українською територією приблизно за два тижні до поради Байдена Нетаньягу. Висловлював сумніви в ефективності таких атак і міністр оборони США Ллойд Остін, який закликав Україну зосереджуватися на військових об'єктах. І ось тут виникає цілком логічне питання. Те, що Іран — не Росія, ми вже зрозуміли.

Але, коли мова йде про удар у відповідь по території агресора, виявляється, ніяких відмінностей між Росією і Іраном немає. Україні варто не переносити війну на російську територію й тим більш не бити по російській нафтопереробці.

І Ізраїлю краще не завдавати відповіді на найбільшу атаку безпілотниками в історії людства. Бо Захід хоче запобігти подальшій ескалації

І тут я змушений відкрити невеличку політичну таємницю, яка відома кожному з нас ще зі шкільних уроків історії. Ескалації сприяє якраз відсутність покарання. І у Москві, і у Тегерані бачать, що західні країни воліють утриматися від ескалації, тобто проявляють слабкість. У Путіна чи аятоли Хаменеї «червоних ліній» просто немає. А у Заходу, як бачимо, вони є. У Вашингтоні не бажають, щоб війна переходила на територію Росії. Не бажають, щоб Ізраїль відповідав Ірану й тим самим нібито спонукав Ісламську республіку до подальших атак. Навіть спроба стратегічної невизначеності, до якої вдався президент Франції Емманюель Макрон, викликала відверте роздратування у Вашингтоні та інших західних столицях. 

Путін має точно знати, що військ країн-членів НАТО не буде в Україні. Він має точно знати, що країни Альянсу не наважаться на прямий конфлікт з Росією. А тепер ще й аятола Хаменеї має точно знати: президент Байден переконував ізраїльського прем'єра не бити по Ірану.

А чому? Чому вони мають бути впевнені — саме впевнені — у своїй безкарності
Удар по Ізраїлю. Фото: Shutterstock

Адже ефект безкарності породжує відчуття того, що можна продовжувати. Можна бити по Україні. І можна бити по Ізраїлю. Можна окуповувати чужі території, можна сприяти терору. Найбільший виклик — економічні санкції, до яких вже пристосувалися і Росія, й Іран. Але очільникам терористичних режимів не потрібна економіка. Їм потрібна війна.

Й до того часу, поки вони відчувають, що їх побоюються як небезпечних божевільних вони будуть продовжувати. Якщо не завдавати ударів у відповідь, якщо не демонструвати силу — значить, провокувати на ескалацію і росіян, й іранців. І на жаль, ця формула є повністю зворотною актуальному західному підходу до великих викликів.

20
хв

Ефект безкарності

Віталій Портников
війна, діти, правда, перемога

Я говорю зі своїми дітьми чесно і відкрито. Як з дорослими. Дощ не падає з неба, бо там щось метелики з єдинорожками начаклували, а тому, що волога, хмари, конденсат — оце от усе. І про війну так само — росія, вбивці, терористи, прийшли убивати. Дивишся російський ютуб — своїм переглядом оплачуєш ракету.

За це мені частенько дорікають. Типу, не можна дітям отак все відкрито. Треба берегти їм психіку. Тобто загортати оце от усе лайно війни в цукерку. Я ж притримуюь іншого погляду. ПРАВДА.

— Мам, щось гупнуло, — каже під час тривоги і ракетного удару син Богдан (4 роки).

— Це російські падлюки?

— Вони, синку. Аби їх так підняло і гупнуло.

Крапки над і із дітьми були розставлені ще у лютому 2022 року. Тоді збиралися ненадовго поїхати з дому. Діти питали «що гупає», «чому ми маємо їхати?». Розказала правду.

«Ось карта. Оце величезне ненажерливе утворення на ній — Росія. Росіяни прийшли на нашу землю і нищать усе живе. Танками. Літаками. Вертольотами. Ракетами. Кулями. За цим усим стоїть таке ж злобне, ненажерливе населення того утворення — росіяни. Ми їдемо з дому, бо треба вберегти ваші життя. Ось я пришию вам на одяг бирки  з усією інформацією про нас і про вас. Війна — це страшно. Ви маєте її боятися. Цей страх вас має врятувати. Він зробить вас обережними.»

Я не розраховувала, що діти відразу зрозуміють, що і про що я говорю. Але, на диво, зрозуміли. 

Як говориш з дитиною про війну? Напиши нам. Чекає така ж мама, якій часто бракує влучних слів, щоб озвучити весь цей жах, чи навіть… промовчати. Говорімо разом. Чекаємо листів на: redakcja@sestry.eu 

Мені важливо, щоб вони знали правду, усвідомлювали правду і йшли з нею по життю. Мені важливо, щоб вони виросли тими людьми, для кого росіяни уже ніколи не будуть рожевими і пухнастими «носітєлямі добра», а тими, хто запускав по їхньому дитинству ракети, хто оплачував ці ракети, хто схвалював ці ракети. Це вбереже їх від тих помилок, яких припускалося кілька поколінь в їхній родині. А в результаті має вберегти їхні життя.

А ще це привід навчити їх не легковажити дрібним. Правда про війну така, що війна вбиває. Вона не обирає чи ти зі зброєю і дорослий чоловік, чи ти жінка з квітами на вулиці, чи ти собачниця на прогулянці, а чи дитина. Війна може вбити всіх. Тому, який би прикольний не був самотній рюкзак на лавці, він з високою вірогідністю зараз — небезпечний. Як би не хотілося глянути, що там деренчить за вікном під час тривоги — це небезпечно. 

Чи жорстока я мама? Та цілком напевно жорстока. Але часи зараз теж не мармеладні. І в цукерку не так просто загорнути вбитих пожежників у Харкові, закривавлених дітей, тіла накриті ковдрами. Можна звісно вигадати казку, про чарівну ковдру і оце от усе. Я ж усе таки казкарка і дитяча письменниця. Але як би не загортав війну в мармелад — вона не стане солодкою. І «ні доню, то не кетчуп на іграшці. То росіяни. Іскандер. Ракета. Вокзал в Краматорську. На іграшці кров. Людська кров. Росіяни вбивають. Російське вбиває. Ти мусиш бути сильною. Ти мусиш захищатися. Ти мусиш бути людиною, яка знає, де правда».

Правда рідко коли буває солодкою. Найчастіше вона гірчить, болить, стискає горло, змушує кричати. Але цей біль гартує. Через нього варто пройти. 

Для казок ми знаходимо інші теми й інші пригоди, а війну ніколи не змусиш бути солодкою.

Татуся Бо. Мама двох дітей (дівчинка 12 років, хлопчик — 4 роки)

20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Татуся Бо

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Між виживанням і капітуляцією: чому вибір нового генсека НАТО — взагалі не про прізвища

Ексклюзив
20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress