Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка “матрьошкі”, тільки вже не російської, а китайської»
Володимир Путін Сі Цзіньпін проводять неформальну зустріч у Пекіні 16 травня 2024 року. Фото: Mikhail Metzel/ AFP/ East News
No items found.
Візит Владіміра Путіна до Китаю, поїздки самого Сі Цзіньпіна до Франції, Угорщини та Сербії, візит в Пекін федерального канцлера Олафа Шольца — навіть цей перелік поїздок і зустрічей має переконати в активній зовнішньополітичній позиції КНР, зокрема, й у питанні закінчення російсько-української війни.
Якщо ми додамо до цих зустрічей вояж спеціального представника китайського МЗС Лі Хуея до столиць провідних країн так званого «глобального Півдня» із презентацією китайського плану «замороження конфлікту», збільшення китайської зацікавленості щодо участі у подіях на українському напрямку виглядає ще більш очевидним.
Все це, як і варто було очікувати, створює нові ілюзії. Що Китай зможе «натиснути» на Владіміра Путіна у питанні закінчення війни. І що після війни Пекін може стати одним з найбільших інвесторів України — про це говорять не тільки українські, але й польські експерти. Й ці ілюзії створюють обережну політику по відношенню до Пекіна та його забаганок - так, як це раніше було із Москвою.
Отож, годі шукати українську делегацією на інавгурації нового президента Тайваню, поруч із союзниками України у протистоянні з Росією. Ви її там не знайдете
Не можу назвати такі ілюзії новими. У липні 2021, менше ніж за рік до великого російського нападу на Україну, медіа вже писали про «східний розворот» у політиці президента Володимира Зеленського.
Сам очільник держави говорив про зацікавленість у стратегічному партнерстві з Китаєм, лідер фракції «Слуг» у Верховній Раді Давид Арахамія заявляв про збіг принципів Компартії Китаю та партії «Слуга народу» (і це у країні, де Комуністичну партію заборонили), улюбленець провладної публіки Олексій Арестович погрожував: «якщо Захід захоче подружитися з Росією ціною здачі українських інтересів або значної їхньої частки, то ми розвернемося на Схід і так перебалансуємо нашу позицію».
Війна, здавалося б, все розставила на свої місця й продемонструвала недоречність ілюзій
Китайський лідер продовжує підкреслювали важливість стратегічного партнерства з Росією, постійно і демонстративно зустрічається з Путіним, а для Зеленського після нападу РФ знайшов час лише одного разу — і, звичайно ж, не для зустрічі, а для телефонної розмови.
На високопоставлених українських чиновників у Пекіні також не чекають — і цим позиція Китаю відрізняється, скажімо, від позиції Індії, уряд якої запросив до Нью-Делі очільника українського зовнішньополітичного відомства Дмитра Кулебу. Західні політики — наприклад, державний секретар США Ентоні Блінкен — вже відкрито звинувачують Пекін у сприянні відновленню російського військово-промислового комплексу.
Але в Україні продовжують сподіватися — бо не розуміють природу китайського режиму, як перед цим десятиріччями не розуміли природу російського. Звісно, Китай може бути зацікавлений в інвестиціях в Україну, але тільки тоді, коли наша країна опиниться по інший бік барикад. А для цього потрібно зрозуміти «тривоги Путіна» й програти йому війну.
Здається, вже зрозуміло, що хороші стосунки з Росією — неодмінна передумова хороших стосунків з Китаєм. Бо у Путіна і Сі спільне бачення майбутнього і ролі в цьому майбутньому їхніх країн.
І навіть якщо Сі Цзіньпін — й небезпідставно — вважає себе головним партнером у цьому новому антизахідному союзі, він навряд чи зацікавлений у поразці і ганьбі свого «молодшого брата»
Так що Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка «матрьошкі», тільки вже не російської, а китайської. Україна, яка захистить свій суверенітет й зможе приєднатися до НАТО і ЄС, може цікавити Китай тільки за умови, що в цих союзах вона стане лобістом китайських (і російських) інтересів і буде здійснювати ефективні кроки по дестабілізації ситуації — як, наприклад, Угорщина.
А та Україна, про яку ми мріємо, яка може стати партнером, а не опонентом своїх центральноєвропейських сусідів, Китаю не потрібна. І за мир для такої України Китай боротися не буде. Так що варто позбутися ще однієї небезпечної ілюзії.
Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У відносно близький час має відбутись дуже важлива оборонна подія для Польщі, можливо, найважливіша на все наступне 10-річчя. Перевершити її значення вдасться хіба що тоді, коли офіційна Варшава таки доб’ється участі в програмі Nuclear Sharing і так увійде під «ядерну парасольку» НАТО.
Глава МЗС Польщі Радослав Сікорський оголосив, що в наступні кілька тижнів має-таки нарешті запрацювати база протиракетної оборони біля польського міста Редзіково, що за 900 кілометрів від кордону з Україною. За його словами, ця база буде частиною «протиракетного щита» Альянсу та збиватиме не тільки іранські балістичні ракети, якщо вони летітимуть на США, але й російські ракети, що летітимуть на Польщу також.
Після такого анонсу в Україні цілком логічно виникло питання, чому ця база тоді не збиватиме й російські ракети, що летять над нашою територією. Однак якщо детально розбиратись, то в цій історії є свої «підводні камені», які якраз підсилюють необхідність разом працювати Україні та Польщі над спільним «протиракетним щитом». За нашу і вашу протиракетну оборону, перефразовуючи один відомий вислів.
Своя «Зірка Смерті» в кишені
Треба для початку детально пояснити, яка це має бути база протиракетної оборони біля Редзіково і чому це настільки важливо для Польщі. Бо якщо сказати сухо, що це база ПРО типу Aegis Ashore і що аналогічна стоїть на території Румунії, то це нам однаково нічого не скаже. А тут саме той випадок, коли можна не шкодувати барвисті епітети, бо їх однаково не буде забагато.
Для початку цю базу можна назвати буквально «сухопутним есмінцем протиракетної оборони», бо для зведення Aegis Ashore використовували ті самі елементи пускових установок, системи управління вогнем, командного пункту та інших елементів, як і на есмінцях ВМС США за проектом Arleigh Burke
Тут навіть так виходить — якщо для протиракетного захисту Ізраїлю під час нападів Ірану військові США мали спеціально перекидати свої кораблі з ракетами-перехоплювачами в регіон, то у випадку з Польщею нічого додаткового перекидати не доведеться, бо все необхідне уже і так стоїть на базі біля Редзіково.
Якщо ж окреслювати потужність та потенціал бази протиракетної оборони Aegis Ashore в Польщі, то тут можна сказати й так – «не просто Бога за бороду взяли, тут навіть своя Зірка Смерті в кишені». Просто ця база ПРО має 24 вертикальні шахти для запуску протиракет типу SM-3, які можуть знищувати повітряні цілі на дальності аж до 1200 кілометрів та на висоті до 500 кілометрів. По суті, SM-3 можна назвати найдосконалішою та найпотужнішою ракетою-перехоплювачем на Землі. База в Редзіково — настільки потужний об’єкт, що разом із аналогічною базою в Румунії не просто накриває «щитом» всю Європу, але й по факту своєю мовчазною технологічністю робить марними усі погрози Кремля про «ядерний попіл» проти цивілізованого світу.
Дратівливі «червоні лінії»
Якраз тут ще більше може загострюватись питання, так чому Aegis Ashore біля Редзіково не збиватиме й ракети РФ над Україною. Можлива відповідь на нього виглядатиме не просто прозаїчно, але й переб’є весь післясмак від барвистості в попередніх абзацах.
Почнімо з того, що НАТО — це не тільки військова, але й бюрократична структура також. І тут лише бюрократичними міркуваннями можна пояснити, чому база в Редзіково по факту запущена в роботу ще в грудні 2023 року, а офіційно запрацює для захисту Польщі лише в наступні кілька тижнів. Але і це не все. Ракета-перехоплювач SM-3 не тільки найпотужніша, але й найбільш рідкісна у своєму класі, бо американський ВПК зараз виготовляє на рік лише по 12 таких ракет, кожна з яких може коштувати шалених 25 мільйонів доларів.
Виходить, що за 1 рік «оборонка» США може виготовити ракет лише на половину повної зарядки для бази в Редзіково
Тобто ситуація виглядає так, що цей «щит» стрілятиме по російським ракетам, які загрожуватимуть Польщі, лише у виключних випадках, й тут знову буде про дратівливі «червоні лінії».
За нашу і вашу оборону
Якщо спрощено, то, попри свої ультимативні характеристики, протиракетна база Aegis Ashore в Редзіково має доволі обмежені реальні можливості, особливо що стосується відбиття масованих ракетних ударів РФ по Україні. Але тим не менш, є технічна можливість залучити цей «протиракетний щит» хоча би для того, щоб збивати «Кинжали» як найбільш небезпечні російські ракети хоча би над Львовом.
Але для цього нам явно треба зробити більш гнучким формат стратегічного діалогу між Україною та Польщею, зважаючи на поточні безпекові тенденції. У світі зараз складається так, що замість опори лише на наднаціональні об’єднання країни воліють працювати й напряму одна з одною, і тут, до речі, двосторонні взаємини Польщі та США є гарним прикладом.
Мати завжди гарні стосунки з Польщею для нашої країни настільки життєво важливо, як і гарні стосунки із США
А це можна взагалі поєднати у своєрідний «стратегічний трикутник», в рамках якого запропонувати Польщі як сестринській країні і разом розвивати спільні оборонні проекти, і взаємодіяти разом із США напряму по різним безпековим питанням. Тим більш, тут є про що говорити. Наприклад, Україна може запропонувати Вашингтону та Варшаві, що візьме на себе частину затрат на роботу протиракетної бази в Редзіково, аби вона захищала й наш повітряний простір також. «Бонусом» можна говорити й про те, що раз Польща має частину необхідних технологій по комплексам Patriot, то можна було б залучити й польський ОПК як старшого партнера при посередництві США для зміцнення захисту неба України.
Сучасні технології створюють досі небачені безпекові можливості, але добитись цього можна лише послідовним діалогом
Дозволю собі почати з особистого досвіду. Я усвідомив причини чутливості Волинської трагедії для польського суспільства кілька років тому, 1 листопада, у День Всіх Святих. У перший день листопада практично всі поляки вшановують своїх померлих, і наявність невизначеної офіційно кількості загиблих та не похованих за християнським обрядом земляків для польського суспільства є потужним тригером. На ньому до останнього часу грали переважно праві політики та кресов’яки — нащадки вихідців зі східних областей Другої Речі Посполитої, яка існувала між Першою та Другою світовими війнами.
Проте цього літа все змінилося — карту Волині почав розігрувати і Дональд Туск. Цей крок польського прем’єра свідчить, що у польському суспільстві існує консенсус щодо необхідності вшанувати жертв Волинської трагедії за польськими правилами. І переконувати Україну польські політики і не лише вони готові у різний спосіб.
Чому ця тема не чіпляє українців настільки сильно, як поляків? По-перше, ми довго жили у державі, де колективна історична пам’ять була підпорядкована чужим інтересам. Спочатку — Російської імперії, потім — Радянського Союзу. По-друге, Україна має об’єктивні труднощі з персоналізованим виміром втрат під час найбільших трагедій ХХ століття — Голодомору та Другої світової війни. Брак документів і перебування значної частини архівів у Росії не дозволяють встановити точну кількість жертв. Власне, як і назвати поіменно всіх загиблих. По-третє, триває російсько-українська війна, найпотужніша у світі після 1945 року, яка щодня забирає життя українців. На цьому тлі історичні суперечки виглядають щонайменше непершорядними.
Проте ексгумація жертв Волинської трагедії є потрібною з низки причин.
Лише у такий спосіб — спираючись на об’єктивні дані — можна зрозуміти приблизну кількість жертв, уточнивши, йдеться про тисячі чи десятки тисяч загиблих
Процес ексгумації не може бути швидким. Разом з тим у цієї процедури можуть бути об’єктивні труднощі, адже польський Інститут національної пам’яті фактично має функції правоохоронного органу, і його робота на території держави, яка є стратегічним партнером, має визначатися спеціальним документом. Бажано — рішенням двох урядів, яке могло б бути підтримано на політичному рівні Сеймом та Сенатом Польщі і Верховною Радою України. Через чутливість теми групи пошуковців краще робити інтернаціональними, з присутністю представників не лише Польщі й України, що також створює об’єктивні труднощі до завершення бойових дій. Далеко не кожен іноземний фахівець захоче їхати до країни, де регулярно звучать сигнали повітряної тривоги.
Натомість готовність українського Інституту національної пам’яті відновити пошукові роботи після завершення воєнного стану та як виняток провести пошукові роботи на запит громадянки Польщі Кароліни Романовської-Адамець виглядають промінчиком надії на порозуміння. Не зайвим буде визначитися з ареолом пошуків — тобто чи будуть проводитися пошукові роботи на території колишнього Волинського воєводства (нинішніх Волинської, Рівненської та Тернопільської областей).
Війна з пам’ятниками
Українська громадськість також нагадує про пам’ятник воякам УПА на горі Монастир на території Польщі. У цього меморіального об’єкта складна доля, він неодноразово піддавався нападам невідомих вандалів. Спільне доручення президентів Польщі та України відновити пам’ятник належним чином, з таблицею з іменами загиблих (у бою з військами НКВС) понад 60 бійців УПА не було виконано. Подібна вибірковість дій польської влади викликає заперечення та спротив з боку її українських візаві, обидві країни потрапляють у спіраль протистояння, в якій Польща почувається більш впевнено, бо її історичний наратив сформований та усталений у суспільній свідомості.
З іншого боку є приклад Гути Пеняцької — населеного поляками села на Львівщині, яке було базою для радянських партизанів та вояків Армії Крайової. Його мешканці були знищені німецькими карателями у лютому 1944 році. Пам’ятник жителям Гути Пеняцької неодноразово атакували невідомі вандали, проте українська сторона відновлювала його максимально швидко.
Варто також звернути увагу й на вплив на події на Волині Російської православної церкви (чисельність членів «Союзу Михаїла Архангела» у першій чверті ХХ століття складала сотні тисяч) та радянських партизанів, діяльність яких координувалася з Москви.
Також не можна забувати, що Волинська трагедія сталася під час німецької окупації цієї території, і саме окупаційна влада несла відповідальність за те, що відбувалося. Етнічні чистки (навряд чи хтось може заперечувати їхній факт) здійснювали і поляки, і українці, от тільки українці на той момент не мали своєї незалежної держави.
Пам’ять з політичним присмаком
Віцепрем’єр і міністр оборони Польщі, голова PSL (Польської селянської партії) Владислав Косіняк-Камиш ще у липні 2024 року заявив, що без вирішення Волинської проблеми Україна не зможе стати членом ЄС. У жовтні він наголосив на непохитності власної позиції, публічно не погодившись із зауваженнями Анджея Дуди. Здавалося б, це не зовсім у сфері повноважень шефа оборонного відомства. Проте у польському політикумі є інші думки й позиції. В оточенні Косіняка-Камиша є парламентарій від PSL Тадеуш Самборський, відомий проведенням у Нижній Сілезії «волинських» акцій.
І все ж головна причина в іншому.
Навесні наступного року в Польщі пройдуть президентські вибори, які можна охарактеризувати за назвою старого польського серіалу — «Ставка більша за життя». Нині лише «Конфедерація» визначилася з кандидатом у президенти, ним став Славомір Менцен, який відзначився низкою гострих заяв у відповідності з партійною лінією. «Конфедерація» робить ставку на антиукраїнські заяви протягом тривалого часу, періодично підсилюючи їх ксенофобськими проявами. Інші політичні сили, які представлені у парламенті, продовжують пошук кандидатів. У разі перемоги представника «Громадянської коаліції» прем’єр-міністр Дональд Туск зможе зосередити в своїх руках максимум влади. Очевидно, така перспектива подобається не всім політикам Польщі.
Використати Волинське питання під час кандидатського кастингу — ніде правди діти — логічно
Саме тому директор польського Інституту національної пам’яті Кароль Навроцкий назвав Галичину «східною Малопольщею». Це визначення неможливо назвати конструктивним, проте маємо підготуватися, що у боротьбі за голоси виборців звучатимуть ще й не такі заяви.
Адже заступник міністра закордонних справ Владислав Теофіл Бартошевський анонсував порушення питання Волинської трагедії Польщею під час переговорів у межах першого переговорного розділу між Україною та ЄС. Його безпосередній керівник Радослав Сікорський, перебування якого в Києві у вересні створило інформаційний резонанс, називає процес європейської інтеграції складним і також говорить про необхідність належним чином вшанувати жертв Волинської трагедії.
Парадокс ситуації в тому, що використання теми Волинської трагедії під час президентських перегонів є маловірогідним саме через існування суспільного консенсусу у польському суспільстві. Під час виборів політичні технологи роблять ставку на теми, які дозволяють розділити суспільство, і вшанування пам’яті жертв Волині навряд чи може претендувати на подібний вплив.
Проте правляча коаліція на чолі з Дональдом Туском може, зокрема, у такий спосіб переключати увагу суспільства з невиконання власної обіцянки про послаблення законодавства проти абортів після свого приходу до влади
Також буде помилкою вважати, що у Польщі не звучать інші голоси щодо Волинської трагедії. І питання навіть не в позиції колишнього міністра закордонних справ Яцека Чапутовича, який порівняв нинішню політику польської влади з діями гієни, що в Україні зрозуміли не всі (нагадаю, що про польську «політику гієни» напередодні Другої світової війни говорив Вінстон Черчилль). Президент Анджей Дуда у 80-річницю Варшавського повстання порівняв подію з обороною Маріуполя, хоча це залишилося поза увагою офіційного Києва. Глава Польщі також відзначив, що надмірне роздмухування теми Волинської трагедії відповідає інтересам Путіна, проте цей пасаж був, швидше, не проявом симпатій до України, а елементом внутрішньополітичної боротьби. Готовність відкласти на пізніший час дискусію про Волинську трагедію висловив і маршал Сейму Шимон Головня, який також має президентські амбіції.
В ар’єргарді порозуміння
Чи розуміють у Києві всю складність ситуації? Впевнений, що так, однак забезпечити суттєві зміни тут і зараз неможливо. Дмитро Кулеба в останні тижні перебування на посаді міністра закордонних справ припустився помилки під час Campus Polska в Ольштині. Але його відставка не стала ритуальним жертвоприношенням Варшаві, тут відіграли роль інші резони.
Наступник Кулеби Андрій Сибіга перший телефонний дзвінок на посаді міністра закордонних справ зробив Радославу Сікорському, після чого він невдовзі відвідав Київ. На початку жовтня у Варшаві побував і сам Сибіга, провів зустріч з Анджеєм Дудою, спікерами обох палат парламенту, Сікорським, польськими експертами. Але серед його співрозмовників не виявилося Дональда Туска, якому сьогодні належить найбільший шматок владного пирога в Польщі.
Що робити?
Діяти у звичному форматі в ситуації, що склалася, навряд чи корисно, адже позиції Польщі й України неможливо змінити швидко. Розрізати «нарив пам’яті» можна хіба що в асиметричний спосіб. Україна б суттєво виграла, якби Володимир Зеленський знайшов можливість, скажімо, по дорозі до Рамштайну показати план перемоги Анджею Дуді та Дональду Туску. Так, так, їм обом, адже у березні ці політики вдвох літали до Джо Байдена домовлятися про посилення обороноздатності Польщі.
Корисним було б і публічне укладення контракту на закупівлю польських озброєнь або активізація діяльності Польсько-литовсько-української бригади імені Костянтина Острозького.
Нам потрібні не імітація бурхливої діяльності, а кроки, які наповнюють тезу про стратегічне партнерство двох країн реальним змістом
14 червня, напередодні Глобального мирного саміту в Швейцарії, інформаційні агентства опублікували цікаву мапу світу. На ній — синім та блакитним виділили країни, які погодилися на участь у Саміті. Сірим (надто вже прямолінійно) зобразили ті держави, які до Бюргенштоку своїх представників не відправили. Великою плямою на цій мапі сіріє Росія, Китай та переважна більшість країн Африки.
Втім, карта з «поділом світу», як потім виявиться, буде дещо неточною. І невизначеного сірого стане значно більше. Зрештою, дивуватися немає чому.
За два роки війни, яку Росія затіяла проти України, світ, схоже, адаптувався, до усвідомлення «нових реалій», які йому згодовувала Москва, — до жахливих картинок розбомблених українських міст, до щоденних ракетних атак, вбитих і поранених мирних жителів, до цифр загиблих воїнів та до емоційних історій тих, хто вимушено покинув свої домівки і рятують дітей за кордоном.
Після короткочасного шоку світ більше двох років так і не визначився з відповідями на основні кілька запитань
Перше: чи потрібно, аби країна-агресор програла? (саме в такій постановці питання).
Друге: що зробити, аби країна-агресор заплатила за свою зухвалість розпочати війну в центрі Європи? (щоб іншим це стало уроком).
Третє: як забезпечити повернення до сталого миру і до міжнародних правил, які визначені Статутом ООН і купою різних конвенцій? (і як повернути, зрештою, міжнародне право).
Очевидно, саме пошук відповіді на ці питання і лежав в основі ідеї проведення Глобального саміту миру, який за задумом організаторів, мав «струснути» ці питання хоча б інформаційно. Втім, щонайменше за місяць до Саміту стало очевидно, що озвучена «формула миру президента Зеленського», яка пропонувалася як основна тема для дискусії світових лідерів, підходить не усім. Частина учасників досі безперебійно торгують з Москвою, ще частина є давніми стратегічними партнерами РФ, ще частина досі намагається допомогти «зберегти обличчя Путіну» тощо. І поки відсутні крапки над «і» в питаннях, хто ж переможе на лінії фронту та хто має більше шансів вистояти, частина країн вирішила або не їхати до Швейцарії, або утриматися при підписанні підсумкових документів. Тому «формулу» довелося суттєво коротити, аби численність делегацій була б щонайменше більшою, ніж на Саміті «Кримської платформи», інавгураційний саміт якої пройшов ще до початку повномасштабного вторгнення Росії.
Це вже доконаний факт: Україна розраховувала, що країн, які доїдуть до Швейцарії, буде набагато більше
Нагадаємо, що у березні 2022-го за резолюцію ООН із засудженням вторгнення Росії проголосувала 141 країна. Цього разу офіційний Київ розіслав більше 160 запрошень. Однак на зміну кількості учасників вплинуло кілька фактів. По-перше, на Саміт не прибув Джо Байден (очікувалося, що участь американського президента додасть заходу більшої ваги). По-друге, після візиту Володимира Путіна до Пекіна, Китай також відмовився надсилати своїх представників навіть на міністерському рівні. Ну, і по-третє, не треба применшувати антиагітаційну роботу, яку на усіх рівняв включила Москва. Включно з «мирними пропозиціями», а по суті ультиматумом, який Володимир Путін проголосив напередодні Саміту.
Але навіть це не зіпсувало важливої інформаційної картини. І було відповіддю Путіну щодо «нелегітимності» президента Зеленського. Оголошення учасників Саміту та рукостискання керівників делегацій з президенткою Швейцарії Віолою Амгерд та президентом України Володимиром Зеленським розтягнулося більш ніж на годину.
А спічі зі звинуваченнями Москви у розв’язанні неспровокованої агресії — ще на кілька годин. Особливо емоційним був виступ прем’єр-міністра Хорватії Андрея Пленковича. Він заявив, що світ прекрасно розуміє наміри Москви, коли вона говорить, про «мир в Україні» — це задіяння так званого «принципу салямі».
Спочатку — ножем відрізається Крим, потім Донецька і Луганські області, а тепер уже й Херсонська та Запорізька. І далі буде, якщо не зупинити...
За дивним збігом обставин у день початку роботи Саміту американське видання NYT виклало драфт договору, привезеного російською делегацією до Стамбулу у березні 2022 року. Якщо б він був підписаний, нарізання «салямі» (українських територій) аж до польських кордонів відбулось би ще швидше — як тільки Україна відмовилася би від армії і проголосила нейтральний статус. До речі, той нейтральний статус, по факту існував і тоді, коли Росія «анексувала» Крим. І на що це повпливало?
Але найбільшого занепокоєння в експертних колах викликають заяви, які лунали на Саміті, що на наступний його етап має приїхати хтось із Москви
Ці думки чомусь йдуть від абсолютно різних таборів — і від саудитів, і від Німеччини, і від Папи Римського. Хоч, відверто кажучи, важко уявити собі Ялтинську чи Потсдамську конференцію, на яку союзники запрошували б Гітлера. А от на Мюнхенській він якраз був. І навіть обіцяв ні на кого більше не нападати (нічого не нагадує?). Закінчилось те все ще більшою війною…
Чи можна вважати, що Саміт був успішним?
На це запитання однозначна відповідь буде вже незабаром — якщо подія когось із учасників дійсно запалила і вони активізуються не тільки навколо виконання чи підтримки тільки трьох пунктів «формули Зеленського», а і решти семи (включно з роботою на виведення російських військ з усієї території України). Втім, за підсумками Саміту зі 100 делегацій лише 82 (країн та організацій) з них поставили підписи під підсумковим комюніке. Утримались, зокрема, Саудівська Аравія, Таїланд, Індія, Мексика, ПАР, Бразилія та Об’єднані Арабські Емірати. Більшість з перелічених країн, попри регулярні дипломатичні контакти (і навіть в деяких випадках — особисті зустрічі президента Зеленського), перебувають у згаданій вище зоні між синім і сірим. І ведуть свою геополітичну гру, зважаючи на геополітичну кон’юнктуру. Ірак та Йорданія, які поставили свої підписи під декларацією Саміту, згодом відкликали їх. Про це повідомляється на сайті швейцарського МЗС.
Ми теж зрозуміли чітко, на кого можна покладатися, а з ким — тільки торгувати
Решта країн — їх 78 — Москва уже з понеділка, очевидно, запише до свого «чорного списку». Вихідні 15-16 червня можна вважати часом оформлення більш-менш чіткої антиросійської коаліції. Щоправда, щоб вона довела свою здатність бути ефективною, більшості з цих країн доведеться пройти через великі внутрішні світоглядні трансформації. І паралельно заглянути в історію, яка доводить, що віддані Гітлеру Судети, не вберегли світ від Другої світової.
Володимир Путін все ще вважає, що він може повернутися до Варшавського договору, коли СРСР впливав на частину Європи і диктував їй «політику партії». Він все ще живе термінами «холодної війни». Він все ще уявляє Захід слабким і грає на його страхах. Наслідком Саміту мала би стати демонстрація протилежного — сили, організації і вміння ставити диктаторів на місце. Вікно можливостей для цього ще є.
Марія Гурська: Ми з вами зустрічаємося наКонференції з відновлення в Берліні — міжнародній події, надзвичайно важливій для України, Польщі і для всього світу.
Павел Коваль: Часом я замислююся, як президент Зеленський фізично все це витримує — вшанування в Нормандії, потім одразу конференція у Берліні, великий форум, на якому Президент Зеленський відігравав ключову роль. А тоді поїздка до Саудівської Аравії, зустріч Великої сімки і, врешті, Швейцарія, Глобальний саміт миру. Якщо існує у політиці термін «дипломатичний наступ», то саме так він виглядатиме в підручниках.
Метою щорічної Конференції з відновлення є пошук коштів, можливостей та інвестицій для усунення наслідків війни в Україні, спричинених російськими ракетами. Наскільки можливе відновлення під час війни?
Це дуже велика щорічна конференція — продовження попередніх таких заходів в Лугано, а потім у Лондоні. Зараз це був Берлін, наступного року буде Італія. Це найважливіша конференція з питань відбудови України за участю головних політиків і осіб, які ухвалюють рішення, а також бізнесу, органів місцевого самоврядування тощо. Вона пройшла успішно. Це перше. Україна продемонструвала свою заангажованість, прозвучали важливі заяви. Друге — це політичні результати конференції, сконцентровані, зокрема, у виступі Урсули фон дер Ляєн, глави Європейської комісії.
Російські гроші будуть використані для відновлення України, для озброєння України — тобто не лише на відновлення колись у майбутньому, а й зараз
А ще 25 червня почнуться переговори про вступ України в ЄС — тепер це прокомунікований факт, попри попередні перешкоди з боку Угорщини. Отже, на конференції був потужний політичний заряд, велику роль у цьому відіграла присутність значної за кількістю польської делегації, яка продемонструвала високу заангажованість Польщі. Як голова Ради з питань співпраці з Україною я, зі свого боку, діяв від імені Прем’єр-міністра Дональда Туска і намагався організувати якомога більше заходів паралельно з офіційною програмою. Це і польсько-французький сніданок для допомоги Україні, де задекларували наші спільні кроки, і польсько-словацька зустріч із віцепрем’єром Словаччини, і польсько-німецька зустріч місцевого самоврядування, і дуже солідні переговори з американською стороною. Відбулося також кілька пленарних переговорів з японською стороною — сильний політичний десант з нашого боку.
Одна з найважливіших тем конференції в Берліні 11-12 червня 2024 року — енергетичне відновлення. Атака Путіна на українську інфраструктуру викликала кризу в енергетиці. Наразі невідомо, наскільки ситуація може виявитися критичною взимку і як країна взагалі переживе цю зиму. У Берліні прозвучали головні тези: Україні потрібні інвестори, кредити Заходу і страхові гарантії. Наскільки швидко це можливо втілити?
Всі вже зрозуміли — може виявитися, що Україна цієї зими матиме серйозні проблеми з енергопостачанням. Росіяни знову зосередилися на атаках на енергетику, на джерела виробництва енергії. Може повторитися ситуація дворічної давнини, але у більшому ступені. Ідеться про проблеми з постачанням тепла в українські оселі. І питання в тому, що зараз ми можемо з цим зробити в тактичному сенсі? Захід бачить, що цю проблему потрібно вирішувати, бо якщо ні, то нам загрожуватиме рух мігрантів, які просто поїдуть на Захід за теплом чи електроенергією. Ніхто цього не хоче.
Це було б катастрофічно, ще більше послабило б Україну, а також Захід. Бо нам просто довелося б приймати наступні групи біженців, яких можна назвати «енергетичними» через війну — така от специфічна група
Кожна країна ЄС, звісно ж, хоче цього уникнути. Напередодні конференції в Берліні була ще одна — внутрішня конференція країн G7 та їхніх партнерів щодо відновлення України. Я виступав від імені Польщі, поінформував, що ми можемо додатково доінвестувати в Європейське енергетичне співтовариство. Воно здатне якісно та швидко залагоджувати справи — купити відповідні генератори та обладнання. По-друге, ми збираємо ще трохи грошей від польських компаній, які могли б підтримати Україну в енергетичній кризі. І по-третє, ми готуємо план підтримки Харкова, якщо ситуація у місті погіршиться, особливо в контексті енергетики та тепла. Це тактичне питання, але кожна країна щось пообіцяла. В енергетичному контексті важливо дивитися також на перспективу. Ідеться про те, що Україна перебудовує свою енергосистему на іншу. Це не просто повторення того, що було до бомбардування. На мій погляд, Україна в кінцевому підсумку буде дуже сучасною країною в енергетичному плані, тому що все, що сьогодні відбувається, базується на сучасних технологіях і зеленій енергетиці. Я знаю, що це трошки дивно звучить сьогодні, тому що йде війна, але країна йде в цьому напрямку — і після війни це буде така додаткова вартість. Звісно, це слабка втіха під час ракетних атак, але це цікавий аспект — і це буде вигідно Україні.
Чи значить це, що на цю зиму є конкретний план?
У Берліні йшла мова про конкретний план на цю зиму. Я часто критикую міжнародні інституції, але я побачив міжнародні інституції, які розуміють, що ми близькі до кризи, потрібно мати план — і він є.
Захищена інфраструктура — це також про захист українського неба. Канцлер Німеччини Олаф Шольц заявив у Берліні, що Німеччина найближчим часом передасть Україні третю систему ППО Patriot, установки IRIS-T, Gepard, ракети та боєприпаси. А коли, на вашу думку, можливе отримання Україною ракет Taurus? І що потрібно робити, щоб Путін не виганяв українців з їхньої землі ракетними ударами?
Один політичний факт, який здається мені дуже важливим, — це результат європейських виборів у Франції. Може здатися, що це мало пов’язано з Україною, але це не так. Вибори продемонстрували велику підтримку Ле Пен і партії, як я це називаю, Путінтерну. У результаті президент Макрон оголосив вибори. Ми побачимо, хто врешті-решт переможе, — центральна лівиця чи партії, пов’язані з Ле Пен. Затамувавши подих, ми будемо стежити за тим, що відбувається у Франції. Це тісно пов’язане із загальною ситуацією в Європі, адже нещодавно президент Франції Макрон тиснув на федерального канцлера Шольца, як і на весь Захід, щоб Україна отримала далекобійну зброю. Федеральний канцлер отримав дуже поганий результат на європейських виборах, але він досі не вирішив передати ракети Taurus.
Але я вірю, що це станеться, тому що він перебуває під міжнародним тиском і врешті зробить правильний вибір
13-14 червня триває саміт G7 в Італії. Головна тема — агресивна війна в Україні та нові санкції проти Росії, а також рішення щодо заморожених російських активів. Наскільки болючі новини для Росії?
Росія зараз заслуговує тільки на погані новини. Захід мобілізований, як ніколи. Чи достатньо рішучий Захід? Погляньмо на послідовність подій. Нормандія відбулася без Путіна. Ми ще пам’ятаємо, як після 2013-2014 років Путін бував у Нормандії на подібних вшануваннях. Конференція в Берліні — з політичної сторони — великий успіх. Сильні політичні заяви, які показують, що Путін не має підтримки в Європі. Наступний крок — G7 в Італії. Рішення надати Україні 50 мільярдів доларів за рахунок заморожених активів Росії — знову погані новини для Путіна. І нарешті, Глобальний саміт миру у Швейцарії. Це теж погана новина для Путіна. Підводячи підсумок, в очільника Кремля дипломатичний тиждень вийшов невдалим. Підтверджено, що він перебуває в ізоляції, не має впливу на рішення.
Також в нього не вистачає сил на те, щоб завоювати Харків, наступати так, як йому хочеться. Звичайно, росіяни тиснуть, але далеко не в тих масштабах, в яких хотілося б Путіну
Скільки ще може тривати війна?
Найгірше в цій історії те, що кожного дня все залежить від конкретної ситуації на фронті, а це залежить від того, наскільки росіяни здатні атакувати, а Захід — підтримувати Україну військово-політично. Я взагалі вважаю, що це єдине ціле. Військова підтримка також означає політичну, а політична, якщо серйозно, теж означає військову підтримку. І ця підтримка в України є.
Європейська комісія пропонує продовжити тимчасовий захист для українських біженців в ЄС до 4 березня 2026 року. Ідеться про те, що через атаки Путіна на українську інфраструктуру Європа визнає, що наразі українським жінкам з дітьми, які мають тимчасовий прихисток в Європі, повертатися додому не час. Коли цей час може настати?
У великих містах України щоденні проблеми з енергопостачанням, а взимку буває холодно. Якби сьогодні була зима, будинки б не опалювалися. Якби сьогодні була зима, у багатьох містах не було б можливості кип’ятити воду протягом багатьох годин, не кажучи вже про якісь більші витрати енергії. Це реальний стан справ. Тому, очевидно, що наразі ті, хто виїхав на Захід, однозначно повинні мати можливість залишитися. Інших варіантів немає.
15−16 червня у Швейцарії відбудеться історичний Глобальний саміт миру. Зі 160 запрошених країн свою участь підтвердили у захлді близько 90, відсутні кілька ключових політичних гравців, а сам саміт миру миром не завершиться. У чому сенс цієї події?
Цей саміт лише називається мирним, адже він стосується того, на яких умовах буде встановлений мир, коли він буде можливим і справедливим. Однак, це не мирні переговори. І все ж, як на мене, дуже добре, що Україна, по-перше, дискутує про мир, по-друге, залучає до цієї дискусії інших, по-третє, до цих інших належать також ті країни, які є складними партнерами в цій дискусії, тому що не є ворогами України, але часто просто не відчувають цих проблем. Ідеться про країни так званого Глобального півдня. Україні потрібні — адже так працює дипломатія, міжнародний порядок та дипломатичні традиції — і нові заходи, які привертають увагу до існуючих проблем.
Важливою є дискусія з країнами, які мають іншу перспективу, тобто, не підтримують Росію. Але водночас вони напряму не підтримують Україну, адже або не знають, що робити, або ведуть подвійну гру
Ми можемо говорити з Індією, з деякими африканськими країнами, з країнами Близького Сходу, Південною Африкою і так далі. Є країни, які потребують аргументів, вони щодня повинні отримувати від нас переконливі сигнали. Наша роль полягає в тому, щоб сказати: ми проти політики Росії — й активно це продемонструвати, подати причини. З цієї точки зору, переконаний, цей саміт має великий сенс.
Саміт має сформувати спільне визначення дорожньої карти залучення РФ та України до майбутнього мирного процесу — так сформулював ключове очікування від перемовин міністр закордонних справ Швейцарії Ігнаціо Кассіс. За кілька днів до заходу агентство Bloomberg, посилаючись на попередній проєкт підсумкового рішення, написало, що цей саміт привідкриває двері для певних переговорів з Росією в майбутньому. А поки що протягом 15-16 червня учасники зосередяться на трьох пунктах формули миру: ядерній і продовольчій безпеці та поверненні викрадених українських дітей. Політики та експерти, з якими поговорили Sestry, кажуть не плекати надмірних очікувань — саміт точно не покладе край війні, але все ж не варто недооцінювати цю платформу.
Консолідація вільного світу
Саміт важливий тим, що має консолідувати і підтримувати на певному рівні зусилля вільного світу, який надає Україні озброєння, економічну допомогу та накладає на Росію санкції, наголошує дипломат, експерт Центру оборонних стратегій Олександр Хара:
— Якщо ми цю підтримку будемо сприймати як даність, то за певний час ризикуємо її значно послабити. Питання підтримки України має бути постійно у фокусі уваги і ми маємо ініціювати ці питання. І друге — потрібно залучати так званий Глобальний південь. Дотепер вони здебільшого сиділи на паркані і дивилися, не бажаючи з різних причин втручатись. Зараз ми намагаємося їх залучити. Якщо хоч один з пунктів вони візьмуться підтримати, в нас буде моральне і дипломатичне право тиснути.
І тому для нас дуже важлива як кількість тих, хто приїде до Швейцарії, так і рівень представництва
Із зареєстрованих країн близько половини будуть представлені на найвищому рівні — главами держав та урядів. Свою участь підтвердили 90 держав і міжнародних організацій, повідомила на пресконференції 10 червня президентка Швейцарії Віола Амгерд.
Це хороший старт для України, адже багато партнерів запитують, що означає українська перемога, каже Еліна Бекетова, експертка Центру аналізу Європейської політики (CEPA):
— Якраз в українській формулі миру все прописано. Ключове — заручитися підтримкою і потім знайти механізми впливу на Росію.
Чим більш захищеною Україна буде у військовому плані, тим більше з’являтиметься шансів впливати на Кремль
Президент США Джо Байден замість саміту миру поїде в Каліфорнію — збирати гроші на свою передвиборчу кампанію разом з зірками Голлівуду, написало агентство Bloomberg. Сполучені Штати представлятиме Камала Гарріс, її супроводжуватиме радник з нацбезпеки Джейк Салліван. Особисто приїдуть в Бюргеншток президент Франції Еммануель Макрон, прем’єр-міністри Німеччини та Японії Олаф Шольц і Фуміо Кішіда.
Росія хотіла би зірвати цю зустріч і не можна давати їй таку можливість, наголосив український президент. Під час спільної пресконференції з Еммануелем Макроном Володимир Зеленський назвав швейцарський саміт першим кроком до закінчення війни і закликав світових лідерів посприяти цьому, мовляв, важливо, щоби ті, хто має великий політичний вплив, допомагали залученню інших, які все ще балансують між Україною і Росією.
Без завищених очікувань
Україна пропонує принципово інший формат, щоб ніхто не міг маніпулювати та зірвати домовленості, як це неодноразово робила Росія, заявив Володимир Зеленський під час виступу на спеціальному засіданні Бундестагу:
— Мета у всіх спільна — почати крок за кроком відновлення безпеки та рух до справжнього, миру, крок за кроком повернути дієвість статуту ООН та базові норми міжнародного права, які гарантують суверенітет, територіальну цілісність держав, а також права людей.
Ми хочемо дати шанс дипломатії і зібрали для цього близько сотні держав. Україна ніколи не покладалася тільки на силу зброї
Свою формулу миру Україна оприлюднила ще в 2022 році. План складається з 10-ти пунктів, зокрема, йдеться про ядерну, продовольчу, енергетичну безпеку, звільнення всіх полонених, відновлення територіальної цілісності України, виведення російських військ. Тобто українська ініціатива передбачає встановлення стійкого і справедливого миру і в Україні, і в Європі на основі статуту ООН і міжнародного права, але цим усім постійно і демонстративно нехтує якраз Росія, яка є постійним членом Радбезу ООН, каже депутат Бундестагу від Християнсько-демократичного союзу Родеріх Кізеветтер:
— Точно не варто очікувати, що ця конференція раптово призведе до виведення військ Росії з України і, таким чином, покладе початок конкретним переговорам. Пріоритетом є просування української ідеї та концепції справедливого миру. Ми маємо політично підтримати Україну та виступити проти альянсу CRINK (Китай, Росія, Іран, Північна Корея), який прагне ліквідувати всі основні міжнародні принципи та виступає за імперські підходи і створення зон впливу. Цю конференцію потрібно розглядати в контексті системного конфлікту. Важливо, що вона протистоїть фейковому миру або вимогам негайного припинення вогню чи замороженню конфлікту, до яких закликають праві та ліві популісти та актори близькі до Росії.
Це небезпечно, бо де-факто визнаються військові переміщення кордонів з порушенням міжнародного права та з застосуванням геноциду
З 10-ти українських пунктів темами саміту обрали три — ядерну і продовольчу безпеку та повернення депортованих українських дітей і військовополонених, по завершенню саміту учасники планують зафіксувати свої позиції в спільній угоді.
Обрали саме ці три позиції, оскільки під них легше отримати підтримку інших країн, пояснює Еліна Бекетова, експертка Центру аналізу Європейської політики (CEPA):
— Адже багато країн, як Катар, ОАЕ, Саудівська Аравія допомагають Україні повертати незаконно вкрадених і вивезених Росією дітей. Ядерна і продовольча безпеки стосуються багатьох держав — тому там не має бути питань, щоб знайти консенсус. Ключове питання — як змусити Росію приймати та виконувати бодай щось після саміту миру. І тут найкращий перемовник — Сили Оборони України, які мають отримувати достатньо сил і засобів від партнерів, щоб не тільки тримати оборону, а й відвойовувати тимчасово окуповані українські території.
Істерична атмосфера в Росії
Мета України — реалізація усіх пунктів формули миру, заявив в інтерв'ю Укрінформу міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба. Втім нині нема необхідного консенсусу, і Київ потребує якомога ширшої підтримки світової більшості. На переконання голови українського МЗС, навіть така країна як Росія не зможе ігнорувати позицію більшості, а в перспективі Москві буде значно складніше грати в свої геополітичні ігри. Вже сама підготовка до саміту, каже Дмитро Кулеба, викликала в Росії істеричну атмосферу:
— Вони розуміють, що на кону — російський міф про поділ світу на Європу й Америку, які підтримують Україну, та решта світу, що підтримує Росію. Насправді світова більшість підтримує Статут ООН і міжнародне право.
Адже ніхто не хоче жити у світі, в якому агресорам дозволено нападати на сусідів, здійснювати звірства й відхоплювати шматки чужої території. Саміт миру чітко зафіксує це
У Росії саміт назвали марною тратою часу і фактично відмовились брати участь у будь-яких перемовах, поки учасники переговорів не будуть враховувати ситуацію на полі бою і не визнаватимуть за Росією окуповані нею території України.
Посилення дипломатичного тиску на Росію має стати одним з підсумків швейцарської конференції, каже дипломат, експерт Центру оборонних стратегій Олександр Хара:
— Це буде означати, що в України є реальний план. Реальний до виконання, звісно, відносно, але в будь-якому випадку на папері він виписаний. Цей план для переважної кількості країн абсолютно прийнятий, бо там йдеться про норми і принципи міжнародного права.
Якщо Росія хоча б щось залишить під своїм контролем, якщо вона не буде покарана за злочини, це буде сигналом маленьким диктаторам в інших частинах світу почати агресію проти своїх сусідів
Втім рано чи пізно до переговорних платформ Росію треба буде запрошувати, певен міністр закордонних справ Швейцарії Ігнаціо Кассіс:
— Ми хотіли б, щоб в ідеалі Росія була залучена до цього процесу від самого початку. Це те, що ми хотіли б зробити. Але на це підуть тижні, місяці. І чи буде цей процес успішним зрештою, нам доведеться почекати й подивитися. І очевидно, що для того, щоб мирний процес просувався вперед, потрібна участь Росії.
Мирний саміт у Швейцарії — можливість обговорити принципи справедливого миру, і якщо Путін захоче брати участь у таких переговорах, він має спершу вивести війська з території України, заявив Олаф Шольц. Водночас німецький канцлер запевнив, що лише Україна вирішуватиме, коли прийде час для перемовин, а до того часу може розраховувати на партнерів:
— Поки Путін дотримуватиметься своїх цілей у цій війні, наш меседж буде таким — ми не послабимо нашу підтримку України, ми й далі стоїмо непохитно на боці українців.
Китайський фактор
Володимир Зеленський публічно запрошував на швейцарський саміт китайського очільника Сі Цзіньпіна, мовляв, не лишайтесь осторонь, проявіть лідерство у встановленні миру. Пекін тягнув з остаточною відповіддю, зрештою в китайському МЗС заявили, що не відправлятимуть делегацію на саміт миру, бо невиконані їхні умови — росіяни не запрошені.
Як стверджують джерела Financial Times, під час свого візиту в Китай Володимир Путін з-поміж іншого просив Сі проігнорувати глобальний саміт миру.
Відмова китайців від участі у цій міжнародній платформі — максимально контрпродуктивна позиція, каже науковиця вільного університету Берліна (Freie Universität Berlin), експертка з питань Азії Тереза Новотна (Tereza Novotná):
— Це контрпродуктивна позиція не тільки з української точки зору, але й з китайської. Їхній аргумент: там немає Росії тому й ми не збираємося, але так це не працює. Знаєте на конференціях часів Другої Світової не було Гітлера. Це те саме — немає жодного сенсу зараз запрошувати Росію. І так само немає сенсу використовувати відсутність РФ як виправдання своєї неучасті. Чому я думаю, що це контрпродуктивно також і з китайської точки зору, тому що Китай намагався зобразити себе незалежною стороною, яка прагне досягти миру.
У нього був шанс прийти і показати, як він хоче відігравати свою роль. Але Пекін відмовляється — і це лише посилить враження Заходу, що Піднебесна є союзником Росії
Китай не лише не їде сам, але й переконує інших не брати участь у саміті миру, обурювався Володимир Зеленський на азійському саміті з питань безпеки «Діалог Шангрі-Ла». Пекін фактично став інструментом в руках Путіна, заявив український президент:
— Можна не брати участь в саміті миру, можна не допомагати Україні та цивілізованому світу закінчити війну, але, мені здається, зривати саміт миру, робити кроки на те, щоби послаблення було рівня присутності лідерів, присутності країн, робити все, щоб деякі лідери не доїхали до саміту миру, тиснути на них — це вже точно не наближає мир.
У підсумку на швейцарському саміті не буде, зокрема, делегацій Бразилії, Саудівської Аравії, ПАР, Пакистану. Без зрозумілих пояснень відмовився брати участь генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш.
Китай дуже хоче повернення поділу світу на два табори як це було під час Холодної війни, продовжує науковиця вільного університету Берліна (Freie Universität Berlin), експертка з питань Азії Тереза Новотна (Tereza Novotná). І дії Пекіна, в тому числі підтримка Росії, цілком вкладаються в цю логіку — з політичної точки зору Пекіну вигідно мати Москву не просто союзником, а слабшим союзником. Так само присутня й економічна складова, адже ситуація з китайською економікою не настільки хороша, як хотілося б китайському керівництву, і можливість мати слабшого, залежного партнера — добре для Китаю. Водночас останні місяці дуже чітко підсвітили проблеми, які існують між Пекіном та Брюсселем:
— Європейські лідери — і Макрон, і Шольц — дуже хотіли, щоб Китай брав участь у мирному саміті. Вони особисто намагалися переконати Сі Цзіньпіна приїхати до Швейцарії. Очевидно, що вони не досягли цього. Я думаю, що це також є ознакою того, що відносини між Європою і Китаєм погіршуються. Я думаю, що європейські лідери повинні чітко бачити, що Пекін не робить того, що хотіли б європейці, принаймні в тому, що стосується України.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.