Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Провал правлячої партії у Польщі робить неможливим створення антиєвропейської осі Варшава — Будапешт — Братислава
Євроскептичні позиції Угорщини та Словаччини навіть, якщо Фіцо зможе сформувати стабільний уряд у своїй країні, будуть підірвані програшем партії «Право і справедливість»
Дональд Туск, президент Європейської ради, і президент України Володимир Зеленський. Брюссель, червень 2019 року. Фото: Emmanuel Dunand/AFP/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Результати підрахунку 100% голосів на парламентських виборах у сусідній Польщі демонструють, що екзитполи, які були запропоновані відразу як закрилися виборчі дільниці й потім підтверджені новими та більш точними даними, не помилилися. Про це у своїй колонці для сайту «Еспресо», яку у рамках партнерства Setry публікують повністю, пише український публіцист і журналіст Віталій Портников.
Правляча партія «Право і справедливість» фінішує першою на цих виборах. Однак очевидно не має можливостей створити новий уряд Польщі. Підрахунок 100% голосів дає демократичній опозиції, яка складається з трьох коаліцій (громадянської коаліції на чолі з партією «Громадянська коаліція», коаліції «Третій шлях» та лівих), 248 мандатів.
Відкриття урни з виборчими бюлетенями. Познань, 15 жовтня 2023 року. Фото: Łukasz Gdak/East News
У партії «Право і справедливість» немає такої кількості голосів, щоб сформувати уряд більшості. І представники ультраправих конфедерацій, які на цих виборах фінішували останніми, вже відмовилися від будь-яких коаліційних перемовин з ПіС і з «Громадянською коаліцією». Таким чином можна вважати, що невдовзі після можливої, однак запрограмовано провальної спроби партії «Право і справедливість» сформувати новий уряд у Польщі ініціатива перейде до наступної за кількістю голосів партії. Тобто до «Громадянської коаліції», лідером якої є відомий в Європі політик, колишній прем'єр-міністр Польщі та ексголова Європейської ради Дональд Туск. Він і сформує новий уряд Польщі. Перший центристський уряд країни за останні непрості вісім років.
Можна сказати, що опосередковано поразку правих популістів визнав їхній лідер, колишній прем'єр-міністр Польщі, Ярослав Качиньський. Під час свого виступу у штабі ПіС він пообіцяв, що партія «Право і справедливість» буде захищати свої ідеали, якщо залишиться при владі й опиниться в опозиції. На відміну від багатьох своїх соратників Качиньський таким чином, очевидно, визнав, що його партія не виграла, а програла парламентські вибори у Польщі.
Більшість поляків виступають за зміну влади, за те, щоб Польща поверталася додому, до Європи. Адже новому польському уряду доведеться багато що змінювати у польській як зовнішній, так і у внутрішній політиці, щоб повернути Польщі її місце на європейській арені, її авторитет найважливішої країни Центральної Європи, її репутацію — країни, що за багато років до правління партії «Право і справедливість» вважалася справжньою фортецею демократії у нашому регіоні.
Останні вісім років були непростими для Польщі. Багато хто порівнював цю країну з сусідньою Угорщиною Віктора Орбана і попереджав, якщо правим популістам вдасться закріпитися при владі ще на один термін, то це остаточно завершить період орбанізації Польщі та призведе до того, що країна втратить свою важливу роль і можливості.
Тепер після правління партії «Право і справедливість» Польщу потрібно буквально лікувати. Лікувати її судову систему, претензії до якої є в Європейської комісії та багатьох інших країн Європи, які б хотіли повернення Польщі на демократичні рейки незалежності судової системи. Лікувати її суспільні медіа, які за останні вісім років перетворилися на справжній рупор влади замість того, щоб бути рупором суспільства. І навіть появу лідерів опозиції на першій сторінці суспільного мовника TVP Info у ніч виборів, коли очевидно адміністрація телебачення усвідомила, що є свідком поразки партії «Право і справедливість» на виборах, було зустрінуте як справжнісіньке політичне диво. Так, тут відвикли від звичайних для будь-якої європейської країни та й для самої Польщі стандартів демократії у суспільному мовленні.
Доведеться змінювати ситуацію й у стосунках з Україною. Можна сказати, що останніх вісім років були часом перманентної кризи у польсько-українських взаєминах. Напад Росії на Україну примусив керівників Польщі, насамперед Анджея Дуду змінити й відому риторику, яка була спрямована на електорат партій «Право і справедливість» та «Конфедерація», а також і ті політичні дії, які були пов'язані з цією риторикою та ототожнювали всі стратегічні важливі моменти співробітництва двох сусідніх країн з політикою історичної пам'яті.
Напад Путіна продемонстрував, що ми маємо думати не стільки про минуле, скільки про майбутнє, яке може виявитися небезпечним не тільки для України, але й для самої Польщі. І набагато краще, ніж польська влада, зрозуміли це звичайні громадяни Республіки Польща, які допомагали нашим співвітчизникам, що тікали від путінської війни. Поляки зробили все можливе, щоб їхня країна виглядала одним з найголовніших союзників України у цивілізованому світі.
Однак останні місяці брудної та аморальної передвиборчої кампанії поставили під сумнів навіть ті величезні досягнення, насамперед через кризу постачання української сільськогосподарської продукції на польський ринок і фактичне нехтуванням урядом Польщі на чолі з одним з лідерів партії «Право і справедливість» Матеушем Моравецьким тими зобов'язаннями, які взяв на себе польський уряд за результатами перемовин з Україною та Єврокомісією. При чому це торпедування цивілізованих домовленостей з Києвом та Брюсселем виправдовувалося польським урядом як захист національних інтересів, хоча насправді було спрямовано виключно на бажання перехопити електорат в ультраправої «Конфедерації». Зараз кажуть про політичний крах Моравецького і про те, що Качинський не зробить його вже своїм спадкоємцем.
Можна сказати, що партія «Право і справедливість» обманула сама себе. Вона дійсно перехопила частину ультраправого електорату у «Конфедерації». Однак разом з цим втратила той поміркований електорат, який завжди дозволяв їй залишатися загальнонаціональною партією і сподіватися на продовження свого правління у майбутньому.
А проєвропейські сили Польщі отримали реальний шанс повернути країну до Європи та повернути справжню атмосферу доброзичливості та порозуміння в українсько-польських взаєминах. Ці відносини важливі й зараз, і особливо у післявоєнний період європейської та євроатлантичної інтеграції нашої країни. Треба також усвідомити, що повернення Польщі до Європи означає ще ймовірність реальних реформ в ЄС, що, своєю чергою, пришвидшить європейську інтеграцію України.
Провал польських правих робить неможливим створення антиєвропейської осі Варшава — Будапешт — Братислава, до лідерів якої мали б увійти Качиньський, Орбан та Фіцо, який зараз намагається стати новим прем'єр-міністром Словаччини. Позиції Угорщини та Словаччини навіть, якщо Фіцо зможе сформувати стабільний уряд у своїй країні, будуть звичайно підірвані цим програшем ПіС.
І залишається сподіватися, що Європейському союзу вдасться справитися з євроскептичною навалою у нашому регіоні Європи. Тим більше, коли Україна стане членом ЄС, взаєморозуміння України та Польщі дасть можливість створити сильний центральноєвропейський блок нових демократій, який буде відігравати у Європі свою важливу роль. І звичайно особлива роль у цьому союзі буде належати саме Польщі. Та роль, яка могла бути знехтувана, якби зараз ми говорили про нові можливості партії «Право і справедливість» щодо формування уряду Республіки Польща.
Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо».
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Це перше офіційне розширення правил внутрішнього ринку ЄС на країну-кандидата — сигнал поглиблення правової, цифрової та громадянської інтеграції України з Європейським Союзом.
Урсула фон дер Ляєн, президентка Європейської Комісії коментує: «Ми хочемо, щоб українці залишалися на зв’язку зі своїми близькими по всьому ЄС і вдома. Саме тому ми пропонуємо Україні приєднатися до нашої роумінгової родини. Ще раз підтверджуємо нашу незмінну підтримку України та її громадян».
ЩО ЗМІНИТЬСЯ
З 1 січня 2026 року плата за роумінг між Україною та країнами ЄС буде скасована. Мобільні послуги тарифікуватимуться за національними ставками без жодних доплат. Користувачі також отримають гарантії щодо якості зв’язку на рівні країни проживання, а також безкоштовного доступу до служб екстреної допомоги.
ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД До кінця 2025 року діятиме продовжена тимчасова угода між мобільними операторами ЄС та України, укладена у 2022 році у відповідь на масову міграцію після російського вторгнення. Вона забезпечила мільйонам українців у Європі доступний зв’язок з рідними. Тепер цей тимчасовий механізм поступається місцем стабільному рішенню.
ПРАВОВА БАЗА Й УМОВИ У червні 2025 року Україна офіційно повідомила Євросоюз про повне приведення національного законодавства про роумінг у відповідність до європейського. Це була обов’язкова умова для приєднання до системи «Роумінг як вдома», яка діє в ЄС з 2017 року. Європейська Комісія позитивно оцінила відповідність і подала офіційний законодавчий запит до Ради ЄС.
Генна Вірккунен, віцепрезидентка Єврокомісії з технологічного суверенітету та демократії: «Для українців по всій Європі можливість залишатися на зв’язку з близькими — це момент полегшення. Кожен такий крок наближає Україну до Європи не лише географічно, а й у щоденному житті».
ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ Це рішення Єврокомісії є не лише технічним кроком, а й актом солідарності. Це практичний жест, який посилює зв’язок між ЄС і Україною. Роумінг без кордонів стає не просто технологією, а політикою єдності — вона об’єднує людей ще до того, як об’єднаються держави.
Європейський Союз 13 червня вчетверте продовжив режим тимчасового захисту для громадян України — цього разу до березня 2027 року. Водночас на початку червня видання Politico повідомило, що Єврокомісія готує план повернення українських біженців в Україну після припинення бойових дій. Брюссель рекомендує країнам Євросоюзу створити «центри єдності», де консультуватимуть тих, хто планує повернутися додому, зокрема, допомагатимуть з пошуком роботи. Перші центри відкриють у Німеччині та Іспанії. Наскільки реалістичне масове повернення українців додому? Що буде зі статусом тимчасового захисту після 2027 року? Чи готові європейські країни до довгострокової інтеграції українців?
Захист у дії
Зараз у ЄС понад 4 мільйони українців користуються механізмом тимчасового захисту. Він був розрахований на три роки. Однак ухвалюючи рішення про продовження дії тимчасового захисту, ЄС виходить в першу чергу з безпекової ситуації, — пояснює старший політичний радник Міжнародного центру розвитку міграційної політики (ICMPD) у Відні Мартін Вагнер (Martin Wagner):
— Ситуація залишається дуже нестабільною, і зараз знову спостерігається зростання інтенсивності російських обстрілів. Якщо війна закінчиться, то важливо, як саме. Чи буде вся територія України безпечною? Які частини залишаться окупованими? Чи буде інфраструктура України достатньо сильною, щоб прийняти людей назад? Якою буде ситуація і можливості повернення для внутрішньо переміщених українців у свої регіони? Чи зможуть люди повернутися у свої домівки, чи вони зруйновані? Всі ці питання потребують чітких відповідей.
Омбудсмен Дмитро Лубінець: понад 6,9 мільйона українців були змушені покинути країну через повномасштабне вторгнення Росії. Фото: SOPA Images/Sipa USA/East News
З розмов, які відбуваються зараз, можна зробити висновок, що країни-члени ЄС доволі чітко заявляють: доки триває війна, повернення може бути лише добровільним. А втім, у своїй комунікації Європейська комісія закликає країни-члени розробляти спільні програми повернення, щоб бути готовими до майбутнього, продовжує Мартін Вагнер:
— Найімовірніше, ми побачимо поетапний процес. Спочатку йтиметься про підтримку спонтанних повернень, згодом — про програми підтриманого повернення, які, сподіваємося, будуть пов’язані з програмами відбудови.
І лише з часом, коли ситуація стане більш стабільною, передбачуваною та сталою, повернення набиратиме більших масштабів
«Поки Росія продовжує тероризувати українське мирне населення, ЄС продовжує виявляти свою солідарність з українським народом», — заявив Томаш Семоняк, міністр внутрішніх справ Польщі, яка зараз головує в ЄС.
Продовження статусу тимчасового захисту до 2027 року — це проміжний етап і в подальшому потрібне системне вирішення. Деякі країни-члени вже відкрили можливість отримання національних дозволів на проживання, додає Мартін Вагнер:
— Особливо ті країни, які прийняли найбільше бенефіціарів тимчасового захисту, вже готуються до переведення частини з них на національні статуси, щоб уникнути ситуації, коли після завершення дії тимчасового захисту всі одночасно потребуватимуть нового статусу, що перевантажить національні адміністративні ресурси.
Повернення чи інтеграція
Рівень працевлаштування серед українців вищий, ніж в інших груп мігрантів і біженців, утім, структурні бар’єри залишаються і впливають на успішність інтеграції, звертає увагу політична аналітикиня Центру європейської політики (EPC) Анастасія Карацас. Наприклад, у Німеччині, де існують усталені процедури інтеграції, пріоритетом стало вивчення мови. Це полегшило працевлаштування, але призвело до втрати навичок і ускладнило вихід на ринок праці пізніше. Прикладом є ініціатива «Job Turbo», запущена в листопаді 2023 року, яка допомогла 250 000 українців із базовими знаннями мови знайти роботу, але часто на нижчих за кваліфікацію посадах. У Польщі та Італії слабша підтримка інтеграції сприяла швидшому працевлаштуванню, однак також призвела до переважно некваліфікованої зайнятості, продовжує Анастасія Карацас:
— Національні служби зайнятості адаптувалися до ситуації з певними успіхами. Наприклад, у Польщі Варшавське бюро праці створило «Спеціальну службу», яка пропонує навчання, перекваліфікацію та підбір роботи, а згодом ця модель поширилась і на інші регіони.
В Італії проєкт PUOI (Protezione Unita a Obiettivo Integrazione) охопив близько 200 українців, 60% з яких після проходження соціально-професійного навчання змогли працевлаштуватися. Але ж такі ініціативи мають обмежений масштаб
Додаткову непевність створюють дискусії про ймовірне припинення вогню під тиском США, що ускладнює довгострокове планування. Перспектива загальноєвропейського статусу для українців після 2027 року залишається неясною.
Попри все, резюмує Анастасія Карацас, чимало українців сподіваються повернутися додому, хоча ця можливість залежить від економічної та безпекової ситуації як в Європі, так і в Україні. А те, що Київ декларує зацікавленість у поверненні своїх громадян, цілком зрозуміло:
— На тлі величезних руйнувань, спричинених повномасштабним вторгненням Росії, та демографічного спаду в Україні, відбудова країни — особливо у критичних секторах, таких як будівництво, транспорт, сільське господарство та державні послуги — значною мірою залежатиме від українців, які повернуться.
Людський капітал
Основні фактори, які можуть стимулювати українців до переїзду додому, — це безпека, наявність робочих місць, програми підтримки, але багато з тих, хто хотів, вже повернувся, наголошує доктор соціальних наук Зіновій Свереда. Основні чинники залишитися в ЄС, з його слів, — інтеграція за понад три роки війни, перспективи роботи та освіта дітей.
Лише 31% українців нині планують повертатися в Україну, свідчить нещодавнє дослідження Центру економічної стратегії. При тому, що ще в січні 2024-го таких було 34%, у травні 2023-го — 41%, у грудні 2022-го — 46%.
Якщо говорити про польський контекст, то на основі досліджень, проведених серед жінок-біженок з України у 2022, 2023 та 2025 роках, можна зробити висновок, що приблизно половина з них мають намір залишитися в Польщі, каже професор соціології Ягеллонського університету в Кракові Пьотр Длугож (Piotr Długosz):
— Українки мають дітей, які ходять до школи, три чверті з них працюють, знають польську мову, більшість самостійно орендують квартири і ведуть нове життя. Їм важко буде змінити місце проживання. Дослідження також показують, що понад половина біженок страждає депресивними, тривожними та стресовими розладами, що є наслідком воєнної травми, а також стресу, пов'язаного з поточною ситуацією.
Цей фактор призводить до того, що жінкам бракує сил і енергії для чергового переїзду та перебудови життя
Дослідження Gremi Personal: лише 13% українців планують залишитися в Польщі після закінчення війни. Фото: Nur Photo/East News
Вагомим фактором повертатись в Україну чи ні буде економічна ситуація в країні перебування, продовжує Пьотр Длугож, якщо вона забезпечуватиме хороші умови життя, то, швидше за все, мало хто захоче повертатися:
— Слід також пам'ятати, що українські біженці завдяки високому рівню освіти та молодому віку, становлять людський капітал, який необхідний економікам, що борються з нестачею робочої сили.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Це денний табір із фокусом на розвиток, інтеграцію та мовну практику. На дітей чекають англійська з тьюторами із США, польська мова, культурні активності, адаптоване харчування. Коштують 12 днів однієї зміни табору з харчуванням (з 9:00 до 17:00) 1500 злотих. Для дітей від 13 років можливе проживання в таборі, але ціна буде вищою.
На території табору є wi-fi, бібліотека, комп’ютерний клас і клас з музичними інструментами, місця відпочинку, огороджена паркова територія з ігровими майданчиками.
Проживання організоване у 3 або 4-місних номерах з душовими кабінками та туалетом. Також ж можливість замовити окреме меню для дітей з особливими потребами. Цей табір функціонує вже на перший рік та зібрав багато гарних відгуків.
Це простір для дітей у Варшаві, Вроцлаві та Кракові, розрахований на три вікові групи від 6 до 15 років. Виїзди на екскурсії, квести, батли, спорт, музика, нові друзі — усе зробленої для того, щоб щодня хотілося повертатись. Простір працює з 09:00 до 16:00 у будні дні. Тривалість однієї зміни — 10 днів з понеділка по пʼятницю.
Теми змін та дати:
• STEAM-пригода (30.06–11.07)
• Медіа-лабораторія (14.07–25.07)
• Арт-Ландія (28.07–08.08)
• Інтелектуальні квести (11.08–22.08)
Вартість зміни без харчування 450 злотих, з харчуванням — 650.
3. Вроцлав: шкільні літні табори у форматі тижневих сесій
Таку програму цього року запроваджують 30 загальноосвітніх шкіл Вроцлава. Програми розроблені з урахуванням інтересів дітей та потреб батьків, дітей можна зручно приводити перед роботою й забирати після неї. Сесії починаються з кінця червня і триватимуть до липня. Вартість тижня без харчування — 250 злотих. Можна замовляти їжу в кейтерінгу за додаткові кошти або приносити із собою. Реєстрація відбувається безпосередньо в навчальних або культурних закладах міста.
Цього літа центр організовує 25 денних таборів для дітей від 7 до 12 років у 12 різних філіях по всьому місту. Кожна філія пропонує свою ю тематику, щоб зробити відпочинок цікавим і змістовним. Будуть цікаві екскурсії, аніматори,майстер-клас, вистави та тематичні вечори. Ціни від 550 до 700 злотих за зміну. Простір працює по буднях з 9:00 до 15:00.
На дітей чекають 9 тижнів активного дозвілля з 07:00 до 17:00. Особлива увага тут приділяється дітям з інвалідністю: для них створено окремі групи з підтримкою фахівців. Зараз прийом заявок на сайті вже закінчено, але зазвичай є декілька місць від тих, хто оформив заявку та не скористався пропозицією.Подати остаточну заявку можна ще до 27 червня, але треба звертатися в начальний заклад зі списку на сайті. Всього в програмі приймають участь 65 навчальних закладів, загалом тут є 9315 місця. Тож якщо у когось змінилися плани на відпустку, то ви обовʼязково знайдете вільне місце в таборі.
Вартість: 45 злотих/день — табори без басейну та 65 злотих/день — табори з басейном і розширеною програмою. Денний табір працює з 7:30 до 17:00.
Кая Путо: Історія показує, що війна — це можливість для емансипації жінок. Під час Другої світової війни європейські жінки почали працювати в галузях, де раніше домінували чоловіки, таких як залізниця та військова промисловість. Чи спостерігаємо ми зараз щось подібне в Україні?
Лілія Фасхутдінова: Безумовно. Галузям, де раніше домінували чоловіки, не вистачає робочої сили, і в них працевлаштовується все більше жінок. Це пов'язано з тим, що багато чоловіків воюють на фронті, і тисячі вже загинули на ньому. А дехто відмовляється від роботи, бо ховається від мобілізації.
Все більше жінок можна зустріти за кермом автобуса чи вантажівки, в шахті чи на будівництві. Однак я б не назвала це емансипацією. Жінки в Україні були економічно активними ще з часів СРСР, адже тоді робота була обов'язковою. Після його розпаду зарплати виявилися занадто низькими, щоб вижити на одну. Тому я бачу це по-іншому: війна зробила суспільство більш відкритим для жінок, щоб вони могли відігравати більш різноманітні ролі на ринку праці.
Це також працює і навпаки, тому що деякі чоловіки влаштувалися на роботу в галузях, де переважають жінки, наприклад, в освіті. Це захищає їх від призову до армії, оскільки вчителі належать до критично важливих для держави професій і не підлягають мобілізації. Можливо, це не найблагородніша мотивація, але, ймовірно, після війни деякі з цих вчителів залишаться в професії. Тож це може позитивно вплинути на гендерний баланс у кадровому складі українських шкіл.
А як це виглядає в політиці? Жінки відіграють величезну роль в українській волонтерській спільноті, яка підтримує армію та державні інституції. Ця спільнота користується довірою суспільства, що після війни може перетворитися на політичний успіх. Чи з'являються вже нові жінки-лідери на горизонті?
Безумовно, після війни в політиці з'являться нові обличчя, і серед них будуть волонтери. Однак я не впевнена, що це будуть передусім жінки. Суспільству відомо, який величезний внесок вони роблять у волонтерство — допомагають збирати гроші на військову техніку, медичне обладнання тощо. У колективній уяві закріпився певний образ волонтерки: старша жінка, яка плете маскувальні сітки для солдатів. Однак вона зазвичай залишається безіменною. На мою думку, найбільш впізнаваними волонтерами є чоловіки. Саме вони найчастіше отримують нагороди, дають інтерв'ю, саме їхні обличчя знають.
Нещодавно я запитала своїх знайомих, чи можуть вони назвати волонтерок. Майже ніхто не зміг. А от Сергія Притулу чи Василя Байдака знають усі. Війна, не війна — жінкам важче бути впізнаваними. Однак тенденція щодо жіночого активізму в українській політиці є висхідною. У 2000-х роках жінки становили менше 10 відсотків депутатів парламенту, зараз — понад 20 відсотків. Можливо, цьому сприятимуть квоти, запроваджені у 2019 році у виборчих списках. Ми не мали можливості перевірити це, оскільки через російське вторгнення з того часу не було жодних виборів, не рахуючи виборів до місцевих органів влади.
Жінка проходить повз мішки з піском, встановлені для захисту від російських обстрілів у центрі Києва, Україна, вівторок, 7 червня 2022 року. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky), APTOPIX
Квоти були запроваджені для того, щоб наблизити українське законодавство до стандартів ЄС у сфері прав жінок. Цей аргумент досі є переконливим для українського суспільства?
Так. Українці, як правило, мають ідеалістичний погляд на Захід і хочуть стати його частиною. Це полегшує просування прогресивних цінностей. Толерантність до ЛГБТКІ+ людей зростає — для багатьох українців, здається, саме тому, що вони хочуть бути європейцями. І не хочуть бути схожими на росіян, які переслідують гомосексуалістів і водночас декриміналізують домашнє насильство.
Ми обговорили позитивні тенденції, які дають надію на прогрес у сфері прав українських жінок. На жаль, війна приносить і небезпеки в цьому питанні.
Що маєш на увазі?
Є ризик, що коли чоловіки повернуться з війни, вони будуть настільки шановані, що від жінок вимагатимуть прощати їм все, виявляти вдячність, народжувати їм дітей — і ще більшою мірою, ніж раніше. У традиційному образі жінка — берегиня, турботлива богиня, мучениця, яка терпляче зносить усі тяготи сімейного життя.
У поколінні моїх батьків багато жінок підтримували своїх чоловіків, навіть якщо ті зловживали алкоголем. Свої рішення вони називали турботою і відповідальністю
У Польщі це «мати-полька» (matka Polka), яка «несе свій хрест». На щастя, ця модель відходить у минуле.
В Україні вона теж вже почала відходити. Але потім прийшла війна і все ускладнилося. Чоловікам, які повертаються з війни, важко повертатися до реальності. Вони бачили смерть і жорстокість, багато хто страждає від посттравматичного стресового розладу, деякі схильні до насильства.
До цього додаються розірвані зв'язки. Довгі місяці на фронті означають, що нерідко ви відчуваєте сильніший зв'язок зі своїми колегами в окопах, ніж зі своєю сім'єю. Після повернення це може зіпсувати ваші стосунки з дружиною. Виникають недовіра та ревнощі, підозри на кшталт: «Ти зраджувала, поки мене не було». Я знаю випадки, коли чоловіки на початку війни хотіли, щоб їхні жінки виїхали за кордон, а тепер ставляться до них як до зрадниць.
Мені важко про це говорити. Я безмежно вдячна всім солдатам, які захищають мою країну. Якщо вони поводяться неадекватно внаслідок пережитого — я знаю, що це не їхня провина. У мене розривається серце, коли я думаю про те, що вони пережили.
Це вина Росії, яка вторглася у вашу країну.
Так, це вина агресора. Але ми, Україна, не можемо допустити, щоб їхні страждання спричинили додаткові страждання жінок і дітей. Ми всі страждаємо, чоловіки і жінки, багато хто з нас матиме психічні проблеми до кінця життя.
Війна також залишить свій відбиток на майбутніх поколіннях. Завдання української держави, а також українського суспільства — пом'якшити ці жахливі наслідки
Чи не боїшся, що така кампанія може бути сприйнята негативно? Вже під час війни Укрзалізниця запровадила купе тільки для жінок у нічних поїздах. Це викликало обурення багатьох чоловіків: «Це ми ризикуємо життям заради вас, а ви робите з нас хижаків?»
Звісно, це зустріне спротив. Не тільки чоловіки, а й жінки, зокрема ті, чиї чоловіки воюють або вже повернулися з фронту. Про багато проблем в армії і так дуже важко говорити — вдячність солдатам робить їх табуйованими темами. Однак, якщо ми дійсно хочемо бути європейською правовою державою, ми повинні навчитися знаходити рішення і для цих незручних проблем.
Жінка з донькою чекають на потяг, намагаючись виїхати з Києва, Україна, четвер, 24 лютого 2022 року. Фото: AP Photo/Emilio Morenatti, APTOPIX
Які проблеми маєш на увазі?
Наприклад, сексуальні домагання в армії. Я не кажу, що це широко розповсюджена проблема, але такі випадки трапляються, і їх треба засуджувати. Коли на початку російського вторгнення жертва такого насильства публічно розповіла про свій досвід, деякі люди відреагували дуже критично. Звинувачували її в дискредитації українських збройних сил і натякали, що, зрештою, жінки йдуть в армію, щоб знайти собі хлопця. На щастя, після трьох років повномасштабної війни говорити про проблеми стало трохи легше. Ми вже не піддаємо себе цензурі, як це було на початку.
Як держава може допомогти ветеранам?
Допомога ветеранам — це одне, вони потребують психологічної підтримки, а також комплексних програм, які б сприяли їхньому поверненню до цивільного життя. Для когось було б добре отримати грант на відкриття власної справи (такі програми вже існують), комусь потрібна допомога у працевлаштуванні. Не можна допустити, щоб ветерани війни сиділи вдома без діла. Це стосується і тих, хто отримав інвалідність на фронті.
Однак підтримка потрібна і сім'ям. Коли солдат повертається з війни, на них лягає величезний тягар. Вони не знають, чого очікувати і як реагувати. Крім того, я вважаю, що саме на жінок має бути спрямована кампанія на кшталт: «Ти маєш право піти, навіть якщо твій чоловік герой». Ніщо не виправдовує життя з насильником.
Проте в цілому становище українських військовослужбовиць покращилося з 2014 року...
Так, безумовно. Раніше вони навряд чи могли займати бойові позиції. Вони воювали на фронті, але офіційно були, наприклад, кухарками. Сьогодні такі випадки — винятки. Українських військовослужбовиць цінують і на символічному рівні — День захисника України, що відзначається 1 жовтня, перейменовано на День захисниці та захисника України. Міністерство оборони визнає внесок військовослужбовиць в оборону країни, і історії про те, що «прекрасні жінки роблять нашу службу приємнішою», на щастя, звучать у ЗМІ все рідше. Однак, жінкам в армії все ще важко отримати підвищення на керівні посади.
Серйозною проблемою є також гомосексуальні стосунки військовослужбовиць. Тому що вони не визнаються українською державою. Коли твоя партнерка поранена або потрапила у полон, ти про це не почуєш. Коли вона помирає, ти не можеш побачити її тіло.
Коли помирає біологічна мати, її партнерка не має жодних прав на дитину. Це стосується і гомосексуальних військових, за винятком того, що більше дітей виховується в лесбійських парах
Гаразд, але, зрештою, саме чоловіки в армії піддаються більшій дискримінації — на відміну від жінок, їх примусово призивають до війська. Так у них забирають право на життя і здоров'я, основне право людини...
Цей наратив я часто чую від іноземців. Мене це дратує так само, як і те, що нашим захисникам кажуть, що «вбивати людей — це неправильно». Звичайно, це неправильно, але що ми повинні робити? Тим, хто не стикається із загрозою життю щодня, легко теоретизувати і критикувати наші рішення, і важче пропонувати альтернативи. Здатися Росії? Чи відправити всіх на фронт? Кинути жереб, хто з батьків опиниться в армії? Як ми тоді захистимо дітей і людей похилого віку? Хто працюватиме над тим, щоб економіка працювала?
Волонтерки жіночої мобільної групи протиповітряної оборони «Бучанські відьми» проходять бойову підготовку в районі Бучі поблизу Києва, Україна, субота, 3 серпня 2024 року. Група «Бучанські відьми» діє в Бучанському районі, щоб збивати російські безпілотники, які наближаються до Києва. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky)
Жінки, на відміну від чоловіків, могли легально виїхати з України.
Це, в свою чергу, є величезним викликом для українського сестринства. Між жінками, які виїхали, і тими, хто залишився, виникла напруга. Деякі з нас звинувачують одна одну: «Ти залишила свою країну в біді, ти втекла, ти зрадила нас». Або: «Ти залишилася, ти руйнуєш життя своїх дітей».
Для мене це дуже сумно. Я вважаю, що кожен має право приймати рішення, яке, на його думку, є найкращим для його сім'ї. Це трагічний вибір, тому що кожне рішення чомусь неправильне. Ця напруга шкодить Україні, тому що деякі біженки не захочуть повертатися додому через це. Я знаю жінок, які виїхали, і їхні сім'ї перестали з ними спілкуватися.
І приймуть їх назад?
Я думаю, що коли війна закінчиться, ця напруга спаде, люди почнуть жити новим життям. Але для багатьох біженок це буде аргументом, щоб не повертатися в Україну.
Чи не боїшся ти, що негативний вплив війни на права українських жінок переважить позитивний?
Я не знаю. Я оптимістка, сподіваюся, що позитив переважить. Але я оцінюю шанси на це як половина на половину.
Як війна змінила тебе як феміністку?
До початку повномасштабної війни я б сказала, що в першу чергу я —жінка. Для мене не було нічого важливішого з точки зору моєї ідентичності. Сьогодні я кажу, що я українка. Війна об'єднує національність більше, ніж будь-що інше. Якщо ти не знаєш війни, ти ніколи її не зрозумієш.
Лілія «Ліля» Фасхутдінова — феміністка та правозахисниця з десятирічним досвідом роботи в громадянському суспільстві, антидискримінаційних програмах та просуванні гендерної рівності. Вона отримала ступінь бакалавра філології в Сорбонні та ступінь магістра з прав людини в Університеті Падуї. Працювала з сирійськими біженцями в Туреччині, внутрішньо переміщеними особами в Україні, людьми з ВІЛ, ЛГБТКІ+ та жінками. Зараз живе у Львові, де працює над проєктом з розширення прав і можливостей жінок у міжнародній гуманітарній організації.
Український військовослужбовець (праворуч) з жінкою оглядають визначні пам'ятки Києва під час прогулянки на моноколесах у сонячний літній день у Києві, 14 серпня 2024 року, на тлі російського вторгнення в Україну. Фото: Сергій Супінський / AFP
Війна змінює всіх. Про це не з чуток знає військовий психолог Андрій Козінчук — ветеран АТО, а нині заступник командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення групи інженерного забезпечення 67 ОМБр. Про те, чого насправді потребують військові, про страхи, божевілля і наслідки перевтоми Андрій розповів Sestry.
Андрій Козінчук. Приватний архів
«Сапер може боятися мін, командир — відповідальності»
Наталія Жуковська: Андрію, навіщо психолог на війні? Якими є ваші обов'язки?
Андрій Козінчук: Психолог працює там, де є люди. Одне з наших завдань — діагностика морально-психологічного стану військового. Важливо також встановити сумісність військових, особливо тих, які мають йти на бойове завдання. Бо у двох людей може бути чудовий морально-психічний стан, але вони ненавидять одне одного і разом не зможуть нормально служити. У них може бути конфлікт поколінь, інтересів, вони можуть посваритися на політичну тематику. Наше завдання — попередити зриви. У таких випадках ми приходимо до командира й кажемо: «Прогноз такий, що вони до завдання навіть не дійдуть. Воно не тільки не буде виконано, а в нас ще й можуть бути втрати». Зазвичай у таких випадках, якщо є можливість, робимо заміну у складі бойової групи.
Також працюємо з людьми, які нещодавно мали сильний стрес. Наприклад, людина була під обстрілами, отримала контузію, помер хтось з її рідних. Ну, і наше улюблене — напився, посварився з жінкою, вона його покинула, думки про втечу…
— Ви як психолог працюєте на війні з 2014 року. Як змінилися за цей час проблеми, з якими найчастіше стикаються військові?
— По-перше, не було такої інтенсивності бойових дій. Війна стала набагато динамічнішою, швидшою і раптовішою. До 2022 було поняття ротації. Відпустка — 30 днів, а не 15. У 2022 році дуже багато військових відправили своїх дружин і дітей за кордон. За рік деякі з жінок сказали чоловікам: «Чудово, що ти герой війни, але я знайшла собі «нормального». Я так не можу більше».
По-друге — нас, психологів, стало набагато більше. Втім, ставлення вищого командування до нас за всі ці роки не змінилося. Нас ніхто не сприймає всерйоз і це бісить.
Змінилося ставлення військових до війни. Є ті, які сприймають це вже як роботу, спосіб життя. Людина звикає до системи. Який би ти не був жорсткий інтроверт, ти тут не будеш один. Завжди є підтримка. Тебе можуть послати, але з любов'ю.
Ти тут потрібний, навіть якщо не вмієш воювати. Жоден з нас не народився спецназом, але може приносити користь на війні
Ось у нас є шеф-кухар одного із закладів. Він не воює, не ходить на передок, але готує, як боженька, на 200 чоловік. Є айтішник, дизайнер, модельєр, сільський голова… Всі тут роблять щось корисне.
Самостійно за допомогою звертаються одиниці. Здебільшого проблеми випливають під час звичайного спілкування. Їх можна поділити на бойові і небойові.
Бойові проблеми — це страх, невпевненість, тривожність. Одна з найважчих психотравмуючих подій для військових — полон. Тому що там ти втрачаєш волю до всього, навіть до повітря, за яке доводиться боротися. Бо у кімнату 50 квадратних метрів заганяють понад 100 чоловік.
Небойові — побутові, пов’язані з жінками й родиною. Але ніхто до мене не приходив жалітися з питанням про четвертий рік війни і коли відпустять додому назавжди. Є такі, що кажуть: «Все, я не витримую». Ми часто відповідаємо: «Братан, давай, може, ти переведешся в інше, спокійніше місце служби?».
— В які моменти ви спілкуєтеся з бійцями?
— Я служу, знаходжусь поруч з військовими. Ми можемо спілкуватися під час виконання спільної роботи, приїжджаємо до них у розташування й на позиції. Зазвичай напряму питаю: «Як ти? Чи є в тебе проблеми?». Проводжу певний скринінг. Я не один працюю, в мене є колега. Іноді командир може нам сказати: «У мене щось засумував такий-то військовий».
Одна з важливих умов, які ми поставили перед нашими людьми, — якщо ти боїшся, ти про це говориш
Ненормально казати, що ти красунчик і герой, а потім дати задню, адже команда розраховує на тебе. Наприклад, сапер може боятися мін. Льотчик — що його екіпаж накриє ворожий FPV. Командири можуть боятися відповідальності. Одного разу (не в цьому підрозділі, де я зараз служу) командир відправив людей на завдання… і всі загинули. Звісно, що він звинувачував себе. Казав: «Я вбив людей». Ми дуже довго з ним говорили про те, хто вбив, яким чином, де його вина і чи міг він щось зробити. Чи міг він сказати: «Йдіть всі геть, я нікого посилати на завдання не буду. Ми здаємо позиції, відступаємо до Ужгорода, а там уже і до Словаччини недалеко». Звісно, що він цього зробити не міг.
«ПТСР — не найпоширеніша зараз біда»
— Деякі військові воюють роками. Напевно, у багатьох є розчарування в тих, хто в тилу, а також неможливість жити звичайним мирним життям… Як мотивувати бійців під час тривалої служби?
— Мотивація — дуже невдячна річ.На початку війни добре сприймалися високопарні фрази на кшталт «Україна в огні», «ворог поруч — розіб'ємо його»… Зараз просто кажемо військовому: «Ти красунчик, молодець, роботу виконав». Головне, аби кожен солдат усвідомлював свій особистий ключовий показник ефективності (КПІ). Не існує спеціальних слів, які б підходили для мотивації кожної людини. Головне — не брехати. Звісно, не варто й згущувати фарби й говорити: «Нас всіх уб'ють. У них дронів і грошей більше».
Обманювати солдата не можна, бо коли він розчарується — то вже все
Іноді просто по-людськи можна сказати: «Дякую за роботу». І це працює. Багато залежить від командира. Нам пощастило, бо наш у кожному бійці бачить людину. А це теж додає мотивації нести службу.
— Чому стали менше говорити про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?
— І це добре. Насамперед у самій назві «посттравматичний стресовий розлад» говориться, що це пост- — тобто «після». Щоб він розвивався, має закінчитися психотравмуюча подія. Війна ж триває.
ПТСР — не найпоширеніша зараз біда. Коли закінчиться війна, тоді почнуться агресія, суїциди, домашнє насилля… Бо війна йтиме всередині кожного. Людина, яка страждає від ПТСР, є найбільш небезпечною для себе. Вона не дбає про себе, не займається активністю, не чистить зуби, не заправляє ліжко… Її може цікавити алкоголь і сумнівна компанія. Немає сенсу життя.
У моїй практиці був випадок, коли військовий вивіз дружину з дитиною за кордон, а через два роки каже: «Ми навіть не сварилися, а я відчуваю від неї холод». Він належить до тих пів відсотка чоловіків, які не зраджують. У нього два роки не було сексу. Під час відпустки поїхав до них за кордон, і вона сказала: «Між нами все». Як результат — він втратив сенс життя, бо жив заради них. У таких випадках я пояснюю, що потрібно не забувати про себе. Чи можна звинуватити дружину? Ні. Завжди має бути золота середина. Для того щоб людина відчувала себе щасливою, вона має відчувати себе потрібною не тільки для когось, а насамперед для себе.
— Чи легко військові довіряються психологу? Як ви виводите їх на діалог?
— Виводити на діалог не завжди просто. Інколи військовим хочеться поговорити, поділитися наболілим. Ми ніколи не кажемо: «Хочеш поговорити про свої душевні травми?» Це неправильно. Зазвичай все починається з кави. Головне, щоб людина почувалась у безпеці й довіряла. Розуміла, що розмова є таємницею, про яку ніхто не дізнається. А ще я завжди попереджаю, що якщо ти не хочеш, аби я ліз туди, куди ти мене не пустиш, я цього не робитиму. Слід поважати право людини на особисті кордони. Не повинно бути жодного примусу чи насилля. Це святе правило ще від цивільної психології.
— Чи працюють військові психологи з особовим складом додатково перед відправленням на передову? Як?
— Звісно. Проводимо інструктаж, ставлячи питання на кшталт «Чи готовий?», «Чи є хтось із вас, хто за будь-яких причин не хоче йти виконувати завдання?». Деякі жартівники відповідають зустрічним питанням: «А що, так можна?». Можна, але за тебе піде твій побратим.
Також проводимо роботу зі старшим командиром. Радимо йому, на що слід звернути увагу серед особового складу бойової групи. В ідеалі бійці перед виходом на бойове завдання мають пройти тестування, аби з'ясувати, чи готовий їхній морально-психологічний стан до виконання службових обов'язків. Але на практиці якщо він тест не пройде, хто за нього має йти на завдання? Немає ким замінити людину. Тому будь-яка комісія, яка до мене прийде й скаже, чому я ці тести не заповнюю, буде відправлена далеко. Нехай вони хлопцям, які на передовій, розкажуть про ці тести... Якби у нас був повний штат, ми б так і робили. Я готовий розбудувати діагностичний корпус і регулярно проводити серед військових діагностику. Але слід реально оцінювати стан речей.
— Як подолати страх перед боєм? Чи можливо це взагалі?
— Страх виникає через відсутність або недостатню кількість інформації, коли твоя психіка домальовує те, чого немає. Грубо кажучи, чоловік не прийшов з роботи вчасно, жінка йому телефонує, а він не відповідає. Її фантазія домальовує картину, що він десь з коханкою. На війні так само. Якщо ти мало знаєш про бій — ти домальовуєш його в уяві.
Тому що ми робимо? Проговорюємо кожен крок. Бо коли ти пояснюєш військовому, хто його сусіди зліва і справа, де евакуація, стабілізаційний пункт, що робити, якщо щось пішло не так, мозок вже не думає про те, що тебе вб’ють, а розмірковує над тим, як тобі оці перші кроки зробити й виконати завдання.
Якщо маєш певний алгоритм дій — страх відходить
«Людина, яка приходить після бою, не хоче психолога»
— Що робити людям, які бояться військової служби?
— Дізнаватися про неї. Військова служба — це загальна фраза. Немає посади «військовий». Я от — заступник командира інженерно-саперної роти з психологічної підтримки персоналу групи. Не ходжу з кулеметом, не стріляю. Щоб не боятися, треба знати, що це таке. Усвідомити, наскільки можеш бути корисним на фронті.
Звісно, тут можуть вбити, і це страшно. Але хіба не страшно, що русня буде у вашому селі чи місті, якщо боятися і нічого не робити?
— Чи можуть ухилянти бути корисними на службі?
— Звичайно, можуть.
Я більше скажу, кожен ухилянт знайде тут не тільки службу, але й сенс життя. Його життя зміниться докорінно. Йому буде тяжко, погано, але скажу пафосно — оаза завжди знаходиться в пустелі
Супергерої коміксів отримали свої суперсили через страждання. Флеша вдарила блискавка, Бетмен втратив батьків... Всі пройшли через кризу й здобули суперсилу. Тут так само. Тільки ти робиш свою справу не лише для себе, а для багатьох людей і держави.
— Скільки часу людина може бути на передовій без психологічної підтримки?
— На передовій психологічна підтримка не діє. Людині потрібне відчуття безпеки.
Американці дослідили, що не можна, щоб людина знаходилась на передовій понад 45 днів. Понад 10 днів вже призводять до жорсткої бойової втоми
Але наші військові переважно знаходяться на бойових позиціях понаднормово.
Людина, яка приходить після бойових, не хоче психолога. Вона хоче розбирати бойове завдання і з'ясовувати, де були боєприпаси, чому вчасно не вилетів дрон … У неї дуже багато агресії, до кінця не реалізованої на полі бою.
— Які техніки допомагають заспокоїтися перед \під час бою?
— Їх багато. Здебільшого це техніки заземлення. Це, по суті, робота з тілом. Ти лягаєш на землю або обіймаєш дерево. Це техніки дихання, тобто дихання по квадрату. Коли ти в стресі, у тебе діафрагма заблокована, і ти можеш зловити ступор, з якого потім довго виходити. Дихання змушує рухатися діафрагму і дає сигнал в мозок, що ти приходиш до тями.
Техніки є, але вони не можуть бути замінниками звичайного відпочинку. Якщо людину 45 днів не міняли на бойових позиціях, то дихайте — не дихайте, це не допоможе
Важливо, щоб був режим — сон, харчування, вода, відпочинок. Його зараз немає по одній простій причині — бракує людей.
Пам’ятаю, як у 2015 році артилеристи сидіти на прихованих позиціях в одному з будинків впродовж 45 днів. З їжі у них були лише сухпаї. І от вони зловили свою психотравмуючу подію на їжі. Вони казали: «Будь ласка, замініть цей сухпай, бо весь час їсти гречку, тушонку й галети — ненормально для психіки».
Знаєте, скільки людина може воювати? Скільки завгодно, але є нюанс — з кожним місяцем ефективність воїна падає. Ми можемо і десять років воювати, але через п'ять це вже буде набагато важче робити
«У мене в підрозділі — сексизм»
— Чи доводилося вам працювати з випадками божевілля на фронті? Як допомагали?
— Доводилося працювати із психозом. Був військовий, який на лінії вогню під час перестрілок з ворогом вбив побратима. Це був нещасний випадок, але він так докоряв собі, що у нього стався психоз.
З ним недобре поступили лікарі. Вони відразу його присадили на седативні ліки. Тоді як потрібно, щоб людина прожила цей момент. Вона може кричати, вести себе не зовсім адекватно. За таких обставин треба дати людині води і спостерігати, щоб вона не зробила із собою нічого поганого. Звісно, може бути агресія. Або навпаки, людина повністю закриється в собі. У такі моменти добре працює тілесно орієнтована терапія, а саме робота з тілом.
Слід поважати будь-які емоції потерпілого. Вони мають вийти
— Розкажіть про моменти зі служби, які ніколи не забудете.
— З хорошого — це коли ми нормально даємо відсіч ворогу, і місцеві кажуть: «Дякуємо!». З поганого — суїциди. Ніколи не забуду той день, коли один з військових це вчинив. Там були свої причини, але ти як психолог постійно собі дорікаєш, що десь недопрацював. До слова, у багатьох випадках суїциду таки вдалося запобігти.
— А жінок на війні які питання найчастіше турбують?
— Переважно такі ж, як і чоловіків. Іноді вони страждають від якоїсь зайвої поблажливості до них з боку чоловіків. Кажуть: «Я не дівчина, я бойова одиниця». Намагаються це доводити на практиці.
У мене в підрозділі — сексизм. Наприклад, ми не пускаємо жінок на передову, бо оберігаємо. Я не готовий пережити смерть дівчини на війні
Хоча не вважаю, що жінка — це лише берегиня домашнього вогнища, кухарка і мама, яка займається тільки дітьми. Дівчата, з якими я служу, — дуже круті військові, які вирішують мега круті завдання.
— Як змінилося ставлення до жінки у війську за останні три роки?
— У мене ніколи не було якихось упереджень щодо цього. Мабуть, трішки додалося поваги, бо раніше жінки займали переважно посади зв’язківців і бухгалтерів. Зараз мають посади на рівних з чоловіками.
Не уявляю, щоб в мене були якісь романтичні стосунки з військовою. Бо це бойова одиниця і посестра. Хоча у нас і парами люди служать. А ось в історію «я покохав її на лінії вогню» не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться.
— Що жінки роблять краще чоловіків у війську?
— У нас є жінки, які роблять руками вибухівку. Вони спокійніші та посидючіші за чоловіків. Більшість з них — гарні водійки
Але за допомогою до мене все ж частіше звертаються чоловіки. Жінкам легше спілкуватися з жінками.
«Важливою є земля, на якій воюєш. Ось чому серед ветеранів у США так багато суїцидів»
— Чи вистачає зараз висококваліфікованих психологів для роботи з особовим складом?
— Нам не вистачає не кількості, а суб'єктності, аби від нас забрали зовсім не потрібні обов'язки — розслідування, оформлення актів. Щоб ми займалися своєю справою. Кожен командир має чітко розуміти, навіщо у нього у підрозділі психолог. Поважати й дослуховуватися до його думки.
— Хто має до кого адаптуватися після повернення військового з війни — воїн до суспільства чи суспільство до воїнів?
— Воїн захоче, щоб суспільство стало таким, як він. Суспільство захоче, аби воїн звик до цивільних правил. Ми маємо зустрітися десь посередині й сказати: «Ми одне ціле, ми тут. Нам треба адаптуватися одне до одного».
Військовий, який приходить з війни, має дуже багато реакцій, які здатні лякати цивільних. Тож легко не буде. На нас чекає величезна хвиля домашнього насильства у сім'ях ветеранів.
У Сербії зараз одні з найкращих спеціалістів у світі по запобіганню і подоланню наслідків домашнього насилля. Тому що вони пережили це на власному досвіді. Натомість в Америці досі суцільна біда із суїцидами серед колишніх військових — до 22 на день
Тож наслідки можуть бути дуже плачевні, але вони точно будуть кращими, ніж у США, бо важливою є земля, на якій ти воюєш. Американці воювали не в себе вдома. У нас, до речі, саме тому у багатьох військових був спротив йти на Курщину. Це дуже важливий фактор.
— Що б ви порадили новобранцям — як швидше адаптуватися, знайти спільну мову з побратимами та подолати страх перед першим боєм?
— Будь чесним перед собою. Якщо боїшся — кажи. Чогось не знаєш — питай. Оволодій своїм фахом. Завжди знаходь час для себе. Роби одні й ті самі справи щодня — чисти зуби, мийся... Немає води — користуйся серветками. Це має бути ритуал, який врятує тебе. Спілкуйся мінімум з однією людиною із цивільного життя. Знайди людину, яка тебе не бісить у підрозділі. Звертай увагу на своє фізичне здоров'я, але пам'ятай, що нікому не цікаво, що ти натер ногу. Говори про це, але не скигли. Йди до своєї нереалізованої мрії і в тебе все вийде (відповідь «додому» не рахується). Набагато гірше тим, хто не знає, чого хоче. Ну і задовольняй за можливістю свої потреби. Болить зуб — іди до стоматолога, болить душа — іди до психолога.
Мінімум один день в місяць відпочивай. Як це виглядає? У нас є така опція, що коли військовий каже, що втомився, ми його на день відпускаємо в якусь цивілізацію, наприклад, у найближче місто, де є готель.
Раніше військові туди запрошували дружин або тих осіб, що їх замінюють. А останнім часом вони просто хочуть полежати на білій постелі, прийняти теплий душ і переключати телеканали пультом від телевізора
І головне — ніколи не забувай, що ти крутий воїн, який попри страх і ризик смерті знищує ворога на своїй землі.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
