Ексклюзив
20
хв

Питання довіри

Я знаю з історії, що війни виграють генерали, до яких є довіра армії, а не геніальні полководці зі знанням теорії. Жоден воєначальник — не чарівник і виходить з реальних можливостей і обставин. Саме тому довіра має вирішальне значення для перебігу будь-якої війни

Віталій Портников

Мурал у Херсоні з надписом «З нами Бог і отаман Залужний». Такі мурали можна знайти по всій Україні. Фото: Nina Liashonok / Ukrinform/ East News

No items found.

Рішення про відставку головнокомандуючого ЗСУ Валерія Залужного навряд чи можна назвати непередбачуваним. Про складні стосунки між президентом і головкомом говорили кілька місяців поспіль, сам Володимир Зеленський не міг приховати своїх емоцій на підсумковій пресконференції наприкінці грудня. Проблема тут, найімовірніше, у комунікації. Я й досі не можу второпати, навіщо президентське оточення — чиновницьке й пропагандистське, яке тепер пояснює мудрість і своєчасність президентського рішення, — з такою ж завзятістю доводило співвітчизникам, що жодного конфлікту і президентського незадоволення немає. Депутатка Марʼяна Безугла виступає від власного імені, коли критикує Валерія Залужного, а ті, хто говорить про вже ухвалене рішення президента, дезорієнтують країну й діють мало не в інтересах росіян. Так хто кого дезорієнтує, хотілося б зрозуміти?

Здавалося б, люди, які зазнали найбільшого у новітній політичній історії фіаско, коли переконували співгромадян у тому, що ніякого російського нападу не буде, а західні медіа просто бажають знищити українську економіку, мали б зробити висновки зі своєї комунікаційної катастрофи. Але ні, не зробили, бо не вміють робити висновків. І це ходіння по катастрофах є небезпечним для всіх нас. Адже підриває довіру до держави в найбільш важкий для України час.

І це питання — питання довіри — є для мене найважливішим в історії з відставкою Валерія Залужного. Я багато разів повторював, що не збираюсь оцінювати військової ефективності генерала, бо це не моя справа. Але що я знаю точно, так це те, що в умовах опору державі, мобілізаційний потенціал якої більший за український у кілька разів, питання довіри відіграє ключову роль і цю довіру потрібно використовувати, а не нехтувати нею.

Я знаю з історії, що війни виграють генерали, до яких є довіра армії, а не геніальні полководці зі знанням теорії. Для тих, хто вчився ще у радянських чи пострадянських школах, нагадаю добре знайомий приклад переможця Наполеона Михайла Кутузова, який — на відміну від свого фактичного попередника Михайла Барклая де Толлі — був не найгеніальнішим воєначальником, але мав довіру у військах й саме тому зміг втілити трагічний для долі Бонапарта та його армії план Барклая. Дивно, що такі хрестоматійні речі взагалі потрібно пояснювати. Дивно, що потрібно нагадувати: жоден воєначальник — не чарівник і виходить з реальних можливостей і обставин. Саме тому довіра має вирішальне значення для перебігу будь-якої війни.

Якщо це зрозуміти, можна проаналізувати рішення Володимира Зеленського саме під цим кутом. Не під кутом конкретних претензій до головнокомандувача — яких, до речі, так і не прозвучало. Не під кутом необхідності позбутися «більш популярної», ніж сам очільник держави, постаті. А під кутом відповіді на просте питання — чи збільшить відставка Валерія Залужного довіру українського суспільства до влади, державних інституцій, президента й нового головкома ЗСУ. Чи збільшить вона надію на щасливий фінал жорстокої драми, в якій всі ми живемо?

Відповідь на ці питання знає кожний.

No items found.
Відставка Залужного
Війна в Україні

Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо». 

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Тільки тут — я вдома

Олена зі своїм сином Колею проживали тут завжди, як сама розповідає. Володимир також. Віталій і отець Леонід, які називають себе «куп'янськими партизанами», теж. Вони нікуди не виїхали і, незважаючи на скрутну ситуацію за два роки після повномасштабної агресії Росії в Україні, нікуди їхати не збираються. Ми — сусіди, познайомилися наприкінці 2022 року. 

«Кароліночко, а куди мені їхати й навіщо? Тільки тут я вдома», — відповідає Олена, коли я вже, мабуть, удвадцяте запитую, чи впевнена вона, що не хоче евакуюватися. У Куп'янському районі про необхідність евакуації оголосили вже в серпні 2023 року, коли ситуація ставала дедалі складнішою і коли ворог почав дедалі частіше застосовувати КАБ — керовані авіаційні бомби, які скидали зі своїх літаків приблизно на висоті Старобільська. В результаті рішення місцевої влади, кілька тисяч людей були евакуйовані з району Куп'янська.

Сина Олени важко назвати «дитиною», адже йому майже 23 роки і він хворіє на ДЦП. Мати виховує його сама, до війни їй ще допомагала бабуся, але вона померла. Жінка щомісяця отримує 7 000 гривень допомоги на сина, і це всі гроші, які вона має в своєму розпорядженні, хіба що рідні щось надішлють. Допомагають також сусіди: той принесе молока, той — яйця. Іноді приходить гуманітарка від волонтерів. Щоразу, коли я виїжджаю з села, я питаю Олену, чого вона потребує, привожу продукти і ліки, які, як я добре знаю, вона просто не може собі дозволити. Але це й так не найбільша біда для неї.

Зруйновані українські оселі внаслідок російських обстрілів.
Фото авторки

«Коля невиліковно хворий, очевидно, що він не одужає, але за спеціальними ліками, які може виписати тільки психіатр або невропатолог, я повинна їздити з ним особисто, а як мені добиратися до Куп'янська, або ще гірше — до Шевченкового (Куп’янський район. — Авт.)?» — ставить риторичне запитання жінка. І так щомісяця, а якщо все складеться добре, то щодва місяці. Так, громадський транспорт у районі Куп'янська функціонує, але дуже часто він мусить їхати в об'їзд з міркувань безпеки та стану критичної інфраструктури. Дорога до Шевченкового, що знаходиться за кілька десятків кілометрів, може зайняти до кількох годин, що є неабияким випробуванням, коли їдеш з Колею. Незважаючи на це, Олена навіть чути не хоче про виїзд. «Ну, коли буде зовсім погано, поїду до сестри, ближче до Харкова», — обіцяє вона, хоча ми робили все, аби вона могла поїхати до Польщі і зайнятися реабілітацією сина. Незважаючи на наші зусилля — вона відмовилася. «Старі дерева не пересаджують», — каже жінка, хоча їй всього лише трохи більше 50 років.

Олена з Колею пережили російську окупацію, яка тривала понад півроку.

Зараз краще, ніж раніше, попри те, що росіяни нас обстрілюють

Що ж, стріляють, не можна заперечувати. Наприкінці січня, після ротації на ворожому боці, стався потужний наступ на українські позиції в районі Куп'янська, агресору вдалося трохи просунутися вперед, але багато позицій українці вже встигли відбити, бойові дії тривають донині.

Бо ворог — є ворог

Слід зазначити, що лінія фронту саме на Куп'янській ділянці — одна з небагатьох, яка вже більше року утримує практично незмінну лінію оборони, за винятком незначних змін з обох боків. Це дуже важлива ділянка. По-перше, саме місто Куп'янськ — на початку повномасштабної війни здане московськими колаборантами — є символом великої перемоги українців під час масштабної деокупації Харківщини восени 2022 року.

По-друге, це дуже важливий регіон, який дає українській стороні надію на вихід до Сватового (і далі, потенційно, до Старобільська, щоб відновити контроль над Луганщиною). Поки що це не вдалося, але витіснення українців з цього регіону є однією з цілей російської влади, що дозволить агресору пізніше тут укріпитися. Адже не випадково ГУР ще на початку 2023 року, тобто одразу після звільнення Харківщини, попереджав, що росіяни так просто з Куп'янщини не підуть. І сьогодні лунають заяви, що після захоплення Авдіївки саме ця ділянка може стати однією з найгарячіших ділянок на фронті (січневий наступ мав стати для неї своєрідним тестом).

Олена здригається при згадці про загрозу повторної окупації. «Так, росіяни давали гуманітарку, з ліками допомагали, ну як же не брати, коли в тебе нічого немає? Але звідки мені було знати, що їм до голови прийде, я боялася, ворог є ворог, це було жахливо — місяцями бути сусідами з цією наволоччю», — зізнається вона.

Зруйнований росіянами Куп'янський краєзнавчий музей.
Фото авторки

Залишити вірян? Як би це виглядало?

Володимир не дуже балакучий. Ми бачимося майже щодня, коли він старанно латає ями на тому, що колись називалося дорогою в нашій місцевості. «Син на фронті, треба ж про щось дбати, а воювати я вже не можу», — каже чоловік літнього віку. Майже щодня він бере свій старий причіп, завантажує його камінням і лопатами і їде латати нові вибоїни. «Я беру уламки зруйнованих росіянами хат, звідки прийдеться, хоча так можу чимось допомогти, хоч так можу приносити користь. Кожен з нас робить свій внесок у перемогу, кожен виконує свій обов'язок настільки, наскільки може», — пояснює він.

Віталій і отець Леонід друкували листівки під час окупації, допомагала їм молодь. «Ми такі куп'янські партизани», — сміються вони. Отець Леонід — священик у церкві в Ківшарівці, а тепер ще й у Сеньковому, де вона перейшла під Київський патріархат. Віталій допомагає в храмі та на службах. Обидва беруть участь у видачі гуманітарної допомоги на Куп'янській ділянці. Віталій раніше жив у Куп'янську, був юристом і соціальним працівником, колись давно служив у радянській армії, а коли почалася повномасштабна війна, переїхав на свою дачу. Іноді він ходив пішки багато кілометрів, щоб допомогти своєму батькові Леоніду, і — м'яко кажучи — вони обидва вже далеко не молоді. «Я не міг залишити своїх вірян в окупації, як би це виглядало», — каже отець Леонід.

Віталій каже, що оскільки у них була риба з Оскілу, патент на виготовлення консервів, то вони, безумовно, вижили. Ми знайомі вже більше року, але коли ми вкотре заводимо розмову про звільнення, в обох з'являються сльози на очах. «Бо нас визволяли кілька легковиків і вантажівка, росіяни не зрозуміли, що це не їхня розмальовка, і пропустили їх на блокпостах», — розповідає Віталій. Після звільнення Харківщини ситуація в Куп'янському районі була драматичною. Фактично, не було ні хвилини перепочинку від обстрілів. «Куп'янські партизани» з патріотичних листівок два тижні сиділи в підвалі, а все навколо було знищене.

Вони вирішили трохи відпочити в Харкові, звідки повернулися через місяць.

«Це був інший світ, на вулицях ходили люди, працювали магазини і кафе, і ми не тільки виглядали як дикуни, але й відчували себе такими», — згадує отець Леонід

Нагадаємо, йдеться про Харків, місто приблизно за 40 км від російського кордону, куди майже щодня прилітають ворожі ракети. Таке життя воєнного часу контрастів — для мешканців Куп'янщини саме Харків видається оазою безпеки, а це не завжди відповідає дійсності.

Шматок пирога, який стане кошмаром

Мої сусіди, незважаючи на дедалі більш напружену ситуацію, нікуди не збираються їхати. І я теж. Росіяни все гучніше кричать про Куп'янськ, але захисники цього району сповнені рішучості не віддати жодного шматка землі, до якої вони теж вже звикли, хоч і є вихідцями із західноукраїнських земель. Землі, яку вони захищають за будь-яку ціну вже півтора року без ротації. Тільки росіяни думають, що увійти в Куп'янськ для них буде легкою справою. Тут вже немає колабораціоністської влади, як на початку повномасштабної агресії.

Тут живуть люди, чия українська свідомість піднялася на багато рівнів, навіть на мовному, і все ж це російськомовний регіон. Кілька днів тому 14-ту бригаду, яка воює в районі Куп'янська, відвідав президент Володимир Зеленський. Це, між іншим, був не перший його візит у цей регіон, раніше він приїздив, зокрема, до 103-ї бригади. Цього разу, щоправда, росіяни зауважили візит очільника української держави і підсумували його мемом — раз він сюди приїхав, то ви його втратите, як Авдіївку чи Сєвєродонецьк.

Втім, Куп'янщина має залишатися для агресора лише бажаною мрією.

Або його найбільшим кошмаром.

20
хв

Куп'янщина: (не)здійснена мрія орків

Кароліна Баца-Погожельська

Не слід одразу ображатися і шукати винних. Варто з повагою ставитись до тих, хто хоче повернутися з-за кордону, але боїться за дітей, жахається невизначеного майбутнього в Україні та елементарно не має змоги повернутися додому, бо рідне місто або знищене, або в глибокій окупації. 

Дискусію вперше в новорічну ніч підняв президент Володимир Зеленський. Він  побажав тим, хто вагається, зробити вибір: «Бо знаю, що одного дня доведеться поставити собі питання: хто я? Зробити вибір: ким я хочу бути? Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?».

Ця заява багатьом не сподобалась, бо відчувалось, що влада говорить за необхідність обирати між біженством і громадянством. Звичайно, це питання більш складне, проте всі розуміють, що мав на увазі очільник держави. Крім того, чимало людей так і не змогли пробачити пану Зеленському слова про «травневі шашлики» незадовго до повномасштабного вторгнення. Бо політичне керівництво вирішило приховати дані західних розвідок про неминучість нападу РФ з дуже точними, як потім виявилось, маршрутами. 

Станом на зараз, згідно даних ООН, 65% біженців планують повернутися з-за кордону в Україну. Раніше охочих було 77%. У 2024 році не мають наміру повертатися додому 11% біженців

Це цілком очікувані цифри — вони збігаються з аналізом про втрати людського ресурсу ще з часів початку великої війни. Єдине, що їх дещо відкоригує тривалість конфлікту і масштаби руйнувань. 

Війна розділила цілі сім'ї. За кордоном, за даними ООН, перебуває майже 6,5 мільйона біженців з України. Фото: Shutterstock

Міжнародний валютний фонд прогнозує, що назавжди лишаться за кордоном понад 2 мільйони людей. Однак, думати, що вони зманіжені європейськими соціальними програмами, не варто. З цього року низка країн ЄС скорочує програми безкоштовного житла, грошової допомоги — і все частіше кличе українців працевлаштуватися. А в центрах соціальної допомоги громадянам України все частіше кажуть, що «ми вас поважаємо, однак бажаємо вам успішного повернення після завершення воєнного стану». 

Українська соціологія каже, що в країні наростає запит на вирішення соціальних питань. Люди хочуть стабільної роботи, їм потрібне житло, їм потрібні мінімальні гарантії безпеки для дитини — як мінімум надійне укриття без плісняви і з хорошою вентиляцією

Зайнятість на умовному військовому заводі чи підприємстві з пошиву форми — могла би частково вирішити питання браку людей. А заодно, в українців, які переживали найстрашніші дні війні різними способами — була б єдина ціль. 

Перед тим, як виходити на люди і розказувати німецькому уряду, що краще би ви дали нам грошей, а соціальну допомогу поділимо ми самі, — вже зараз варто було би накидати нову карту економічних центрів. Уже зрозуміло, що ніяке стратегічне ВПК неможливе в Харкові. Про славу шахтарів і металургів можна забути назавжди. Тому є сенс подумати, про що ми — і змістити центр економічного тяжіння до західних кордонів. Низка біженців була би не проти оселились в Тернополі, Львові чи Закарпатті, але ці регіони не були налаштовані на мільйони нових людей.

Уже зрозуміло, що найбільш тригерним питанням між укранцями з різним досвідом буде питання: «Де ти був під час війни?». Від чоловіка до чоловіка. 

Коли відкриваєш статистику найбільш бажаної країни для українського біженця — і бачиш, що там 458 тисяч чоловіків, це викликає чимало питань. Особливо, якщо це не хлопчик-школяр чи чоловік похилого віку, а квітучий маскулінний бородатий красень. 

Колись чоловіки з різним досвідом зустрінуться і варто буде між собою поговорити, чому хтось мерз в окопі під Бахмутом, а хтось знімав із дружиною розпаковки норвезького продуктового набору. І їв червону рибу на камеру

Чимало українців за кордоном з часом увіллються в тамтешні суспільства — і варто думати, як ми використаємо цей новий ресурс впливу. Бо ж не секрет, що тривалий час до повномасштабного вторгнення міжнародна політика щодо цих категорій була проста як двері і не завжди ефективна. Людям могли в очі сказати, що «виїхали з України, то і стуліть пельку». Нині це абсолютно неефективно — і ресурс українців має допомагати Україні й її прагненням. 

Кожен, здатний до рефлексій та самоаналізу, як в Україні, так і за її межами має себе зараз запитати – що роблю я, щоб моя країна продовжувала існувати? Якщо ви щось робите — вас приймуть, де б ви не перебували зараз. Волонтерство, донати, адвокація українських інтересів, мітинги на підтримку наших військових та цивільних полонених, акції на підтримку України в європейських столицях — ніхто не зробить цього крім нас. І наші закордонні громадяни тут можуть бути ударною силою. 

У Варшаві більше 20 тисяч людей вийшли на акцію до другої річниці війни. Фото: Наталія Ряба
Всім українцям, які залишаються вдома і які перебувають в гостях у сусідів, варто нарешті визнати, що перемога — не дар і не привілей. Це внесок від кожного окремо

Не тримаємо фронт тут — завтра росіяни прийдуть руйнувати ваш новий дім у Варшаві, Берліні та Празі. Росія не приховує, що хоче геноцидів і хаосу. І ціль кожного українця, де в він не був — спинити це раз і назавжди, щоби ніколи знову.

20
хв

«Біженці» та «громадяни». Як примирити українців з різним досвідом війни?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Мені подобається людей вбивати». Як діалоги, які ніхто не мав почути, стали розмовами, які мусить почути кожен

Ексклюзив
20
хв

Діана Подолянчук: «Ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу»

Ексклюзив
20
хв

Українка з обкладинки Time: «У найкритичніший момент військовий взяв мою заплакану доньку на руки, і вона вмить заспокоїлась»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress