Ексклюзив
20
хв

Репортаж з деокупованої «донецької Швейцарії»

«Я бачила, як працюють сапери. І тепер, дивлячись на зруйнований будинок, розумію, який снаряд у нього влучив, яка доля може на нього чекати», — архітекторка Олена Іванова про свою роботу в Святогірську

Олена Бондаренко

Святогірськ перебував під російською окупацією з 5 червня до 12 вересня 2022 року. Фото Олени Максименко

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ми зустрічаємося з архітекторкою й архівісткою Оленою Івановою у Святогірську Донецької області. Разом відвідуємо звільнену у вересні 2022 року територію, де зараз працює Олена. До війни це був цікавий туристичний регіон, місце відпочинку донецької еліти. Земля у цих краях завжди немало коштувала: заповідник, річка Сіверський Донець, природний парк, крейдяні гори, база відпочинку, полювання. Перші скити в тутешніх крейдяних скелях з’явилися ще в ХІ-ХІІ століттях. У XVI столітті звели монастир, потім лавру. Якщо закрити очі, можна відчути, як терпко пахне сосновий ліс. Крейдяна сосна є тут ендемічною, вона збереглася ще з дольодовикового періоду. Святогірськ — найзеленіше місто України, яке славиться своїми гаями. Славилось…

Селфі з більшовиком

Якщо розплющити очі, видно, як виглядає «русскій мір» на теренах, які, як і весь Донбас, росіяни вважають своїми. За радянської влади Святі гори назвали Червоними, Святогірськ нарекли Слов’яногірськом, скити зруйнували, монастир перетворили на «Будинок відпочинку імені Артема», а на вершині гори поряд із монастирем встановили 22-метрову бетонну статую більшовика.

Пам'ятник більшовику Артему біля міста Святогірськ. На постаменті вигравірувані слова: «Видовище неорганізованих мас для мене нестерпне». Фото: Shutterstock

Що варто побачити у Святогірську? Довоєнний туристичний путівник рекомендував насамперед зробити селфі з Артемом. Тут пишалися, що монументальний Артем є найважчою (800 тонн) бетонною скульптурою у світі. Другим номером радили побачити дуб, якому понад 650 років і який також представляли як пам’ятку, пов’язану з революціонером.

Старі дитячі літні табори губляться поміж розкішних вілл донецьких товстосумів, тут організували навіть ферму з виробництва чорної ікри — у місцевому менталітеті символу заможного життя. «Донецька еліта робила тут, що хотіла, наділяли землю і забудовували, як хотіли, — згадують місцеві мешканці. — Але не дивлячись на це, туризм у Святогірську був завжди».

Багатьох приваблювала розкішна лавра, подібна до Київської та Почаївської (відновлена, вона стала центром російської пропаганди й підтримки російської агресії, за що намісник Святогірської лаври був позбавлений українського громадянства. — Авт.). Звідси також можна було поїхати на екскурсію до соляної шахти в Соледарі або на завод шампанських вин у Бахмуті».

До війни Святогірськ називали «маленькою Швейцарією» в Донецькому регіоні. Фото: Shutterstock

З 2014 року в Святогірськ — місто-супутник Слов’янська — переїхало багато біженців з окупованого Донецька. Колаборанти зі Слов’янська заходили до Святогірська й виходили, сіючи хаос. У 2022 в році біженці з Донецька, як і більшість мешканців Святогірська, знову були змушені тікати від окупантів. Територія ландшафтного парку «Святі гори», який свого часу брав участь у конкурсі «Сім природних чудес України», стала ареною бойових дій. Те, що не було зруйновано, окупанти замінували. Зараз люди чекають на відновлення, щоб повернутись додому.

Що робити з усім цим після перемоги? Залишити частину руїн як є, звести меморіал?

Олена Іванова як архітекторка військової адміністрації міста Святогірськ фіксує руйнування та допомагає визначити шанси на відновлення зруйнованих будівель. Це дуже потрібна робота, бо за два роки Великої війни з’явилась величезна кількість руїн, з якими поки незрозуміло що робити. І треба принаймні все ретельно документувати.

Ще Олена — молодший науковий співробітник Національного військово-історичного музею, меморіалу пам’яті Героїв Крут, співзасновниця громадського об’єднання «Труханівська січ». До війни вона мала власне архітектурне бюро, що спеціалізувалося на проектуванні багатофункціональних центрів та містобудівних проектах. З 2014 року Олена як журналістка та дослідниця історичного музею фіксувала події радше для архіву, ніж для новин у пресі. Її фотографії Донецького аеропорту були представлені в Женеві 2014 року як доказ злочинів Росії. Олена однією з перших цивільних осіб потрапляє на терени й об’єкти, які ще перевіряють сапери.

Архітекторка Олена Іванова. Фото: Олена Максименко

— Я архітекторка, інженерні війська близькі моєму серцю. Я спостерігала за тим, як працюють сапери, мені було цікаво вивчати розмінування і розуміти, що відбувається з будівлями після пошкоджень. Так набула досвіду і, дивлячись на зруйнований будинок, маю уявлення, що з ним сталося, який снаряд у нього влучив, яка доля може на нього чекати, — пояснює Олена Іванова.

Ми їдемо кордоном трьох областей: Донецької, Харківської та Луганської. Навколо прекрасна місцевість. Краса природи — ліс, гори — різко контрастує з руїнами колись пристойних будівель і порепаними від снарядів дорогами.

Святогірська громада (місто і кілька сіл) найважчий період переживала з квітня по вересень 2022 року. Святогірськ був частково окупований. Село Богородичне росіяни захопили майже повністю. Але далі окупант пройти не зміг. Бої тут були дуже важкими. Результат? Богородичне, Долина, Краснопілля, Мазанівка стерті з лиця землі.

Колись заможні будинки села Богородичне. Фото авторки

Що робити з цими руїнами?

— Це питання державної політики, — вважає Олена Іванова. — Тому що юридично люди володіють тут майном, і треба вирішити, як їм компенсувати втрати. Або чи можна щось відбудувати? Скільки років на це піде? — архітекторка розводить руками.

До того ж, чимало будинків  тут збудовано без дозволів і документів, тож їхні власники не можуть претендувати на компенсацію. Порахувати реальні збитки загалом нереально.

Богородичне, в яке обережно в’їжджаємо, — самі руїни, досі заміновані. І навіть якби хтось і хотів повернутися до села, поки не може. Та й повертатися, власне, немає до чого. Немає інфраструктури. Руїни не підлягають відновленню. Можливо, саме тому виникла ідея залишити частину руїн так, як вони є, і зробити на цьому місці меморіал.

Богородичне, по суті, більше не існує. Але роль цього села в історії захисту країни не переоцінити. Фото авторки

— Місцевості Долина і Богородичне постраждали найбільше, але саме ці два села у травні зупинили наступ росіян на Слов’янськ, — продовжує архітекторка. — Це місця перемоги й слави. Ідея збереження руїн як місця пам’яті поки що тільки обговорюється і, головне, має бути сприйнята місцевою громадою. Олена Іванова бачить свою місію в тому, щоб налагодити діалог між архітекторами, істориками та місцевими мешканцями.

— Вести діалог потрібно вже зараз, не чекаючи закінчення війни. Зараз тут страшні руйнування, але громада має можливість творити нове, сучасне і цивілізоване життя, — переконана архітекторка. — Те, що залишилося від більшовиків, треба прибрати. Деякі з руїн цієї війни залишити як є, щоб майбутні покоління знали, якою ціною здобувається майбутнє.

«Кулеметник після боїв потрапив до спецлікарні, в нього не витримали нерви: відбиваючи атаки росіян, він щодня мусив класти сотні людей»

— На цій землі загинуло багато українських воїнів, ми це розуміємо й шануємо. Але не хочемо створювати тут цвинтар, місце вічного плачу й відчаю, чим для радянської влади стала Друга світова війна, — ділиться своїм баченням Олена Іванова. — Наші загинули за те, щоб Україна йшла вперед. До речі, під час Другої світової війни саме на цих землях у 1942 році утворився горезвісний Барвінківський котел. Тоді стратегічний наступ радянської армії з метою виходу до Дніпра зазнав жахливої поразки. За офіційними даними, за 17 днів невдалої операції втрати радянської армії склали близько 300 000 солдатів. Щодня гинуло понад 17 000 воїнів!

Це — місце злочину радянських командирів. Малиновський (маршал Родіон Малиновський, радянський воєначальник — Авт.) поклав тут сотні тисяч людей. У кожному селі є безіменні братські могили. Ліс навколо всіяний старими кістками. Ще залишилися окопи з часів тієї війни. Мій друг зараз воював у тих старих окопах, німецьких і радянських, стоячи на кістках 1940-х років.

Сліди війни. Фото Shutterstock

Треба розповідати правду про те, чому тут загинуло так багато солдатів і чому історія знову пішла по колу, — переконана Олена Іванова. — Нещодавно я дізналася, що наш кулеметник після боїв у Богородичному потрапив у лікарню… У нього не витримали нерви: відбиваючи атаки росіян, він щодня мусив класти сотні людей. Цивілізована людина не може вбивати, тим паче весь час, вона божеволіє. Німці в 1942 році теж божеволіли, тому що радянських солдатів гнали на них тисячами... Сьогодні росіяни воюють так само, як у минулому столітті.

«Не дочекавшись наведення переправи, інвестор зі Святогірська повернувся на човні, аби відновити виробництво»

Місто Святогірськ через своє географічне та стратегічне розташування було окуповане до річки. Низину зайняли окупанти, на Святих горах оборону тримали українці. Наскільки важкими були бої, можна зрозуміти, дивлячись на руїни навколо. Жоден міст на річці Донець не вцілів. Єдиний спосіб потрапити до міста — через понтонну переправу. Переправа важка. Я веду машину дуже обережно, але машина все одно раз у раз черкає дном об землю. У повітрі пахне соснами й гаром. Дві головні вулиці міста подібні — на кожній самі руїни. Руйнування стирають ідентичність. Руїни приміщень з виробництва ікри не відрізнити від руїн дитячого табору. У центрі міста такі ж руйнування, тільки розбавлені чергами людей, які розбирають гуманітарну допомогу. Люди не прагнуть спілкування, не дозволяють себе фотографувати — бояться, що окупанти повернуться й їх переслідуватимуть. Відголоски боїв на лінії фронту чути постійно, бої йдуть за кількадесят кілометрів звідси.

Святогірський монастир після приходу росіян. Фото Shutterstock

Ліворуч — дорога до річки та лаври. Колись тут був фешенебельний пляж, дитячий парк атракціонів і дискотека — тепер розруха й непрохідні завали. Міст до лаври зруйнований. Пагорб з Артемом уцілів. У побитому кулями монастирі досі живуть люди. Чиєму Богу тепер моляться?

Праворуч більше життя — в центрі працює єдине в місті кафе-магазин. Всередині палахкотить буржуйка на дровах. Реве генератор, заглушаючи розмови, але є кава, млинці, кілька салатів. Дорого.

Єдине кафе Святогірська. Фото авторки

У кафе ми зустрічаємо голову місцевої військової адміністрації Володимира Рибалкіна. Голова адміністрації підтримує ідею Олени Іванової зі створенням місць пам’яті, саме він запросив архітекторку до співпраці.

Місто вже не відчуває нестачі продуктів харчування, одягу та медикаментів, — каже голова. — Ми отримуємо чимало гуманітарної благодійної допомоги. Співпрацюємо з понад 35-ма організаціями, переважно міжнародними. Допомога часом іде тоннами. Спочатку приходила на «Нову пошту», відділення якої знаходиться за 40 кілометрів, у Краматорську, тому було складно її забирати. Сьогодні маємо «Нову пошту» в місті, відкрилося до десяти магазинів, є аптеки. Нам дуже потрібна машина типу «Газель» або щось подібне, щоб ми могли перевозити великогабаритні вантажі й розвозити гуманітарну допомогу по селах. Також потрібна комунальна техніка: машина для вивезення завалів, сміттєвоз, екскаватор тощо. Все, що у нас було, окупанти вкрали. Залишили тільки розстріляний трактор...

Нове місце для селфі у Святогірську. Фото авторки

Голова адміністрації мріє навести лад у місті та підняти його з руїн. У місті почали прибирати завали, наводити чистоту. Володимир Рибалкін з гордістю розповідає, як до Святогірська повертається проукраїнський місцевий бізнес.

Артем Падалка, власник пекарні та магазину «СвятоХліб», двічі втрачав свій дім. Спершу на початку війни — в Горлівці (місто в Донецькій області, що перебуває під контролем сепаратистів з 2014 року. — Авт.). Вдруге — тут, у Святогірську.

Окупанти зруйнували будинок чоловіка, а пекарню розграбували й замінували. Артем одним з перших повернувся у Святогірськ, ще до того, як на річці з’явилася понтонна переправа. Він приплив на човні, оцінив масштаби руйнувань й одразу взявся до роботи. Раз на кілька днів роздає 300 буханок хліба безкоштовно.

Володимир Рибалкін та Артем Падалка. Фото авторки

Відпочинковий комплекс «Шервуд» перед великою війною мав понад 40 готельних номерів, спа-комплекс, конференц-зал, ресторан, три басейни. Заможні донеччани любили приїжджати сюди на вихідні та свята. Зараз функціонує лише один корпус і ресторан, а на подвір’ї щириться величезна вирва від ракети С-300. До приходу окупантів у місто власниця «Шервуда» Олена Михайлівна власноруч готувала їжу для українських солдатів, які тримали оборону.

— Ми віримо в Україну, — каже працівниця «Шервуда» Марина. — Окупанти багато чого зруйнували й вкрали. Але ми хочемо відбудувати те, що залишилося, і не забути те, що пережили. Уздовж вулиці Курортної висять українські прапори — сюди ворог, стримуваний вогнем зі святих пагорбів, побоявся сунутися. Прапори пережили окупацію міста й є особливою гордістю Володимира Рибалкіна, бо це він прапори купував і вивішував. А тепер бачить у побитих, але незнищених прапорах добрий знак для міста на майбутнє.

Вулиця Курортна. Сюди ворог не сунувся. Фото авторки
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, учасниця перших польсько-українських проєктів співпраці у 1990 роках. Парламентська оглядачка. Працювала в друкованих медіа та на телебаченні. З 2008 року PR — і прес-менеджерка представництва Польської туристичної організації в Києві. Останні сім років живе в Кракові. Співпрацювала з тижневиком Wprost як воєнна репортерка. Пасія — високі гори і самотні довгі шляхи.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Сполучені Штати не хочуть розпуску НАТО, але виходять з того, що це має бути союз, де кожен з партнерів несе свою ношу, заявив держсекретар США Марко Рубіо. З поверненням Дональда Трампа в Білий дім розбіжності між партнерами по обидва боки Атлантики лише поглиблюються. Черговий клин в трансатлантичну єдність, аж до ймовірного скасування червневого саміту НАТО, може вбити «мирна» угода Трампа. З документом ознайомились журналісти Reuters. З-поміж іншого там йдеться, що США визнають де-юре Крим частиною Росії і де-факто контроль РФ над окупованими частинами Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей. Окремим рядком Україні пропонується відмовитись від прагнень до вступу в НАТО.

Для європейців визнання анексії українського півострову є неприйнятним. «Крим і прагнення України до членства в НАТО — червоні лінії. Ми не можемо від них відмовитися», — цитує європейського високопосадовця Financial Times. Україна та ЄС передали американцям своє бачення мирного треку, яке за даними Reuters, принципово відрізняється від американських пропозицій. Нині, за оцінками європейських політиків та експертів, перед ЄС стоїть непросте завдання: наново згуртувати Європу заради її ж власної безпеки і запустити масштабне власне військове виробництво. Чи готові до цього всі європейські країни та чи є альтернатива НАТО?  Хто може стати союзником Європи в новій безпековій архітектур і яку роль в ній відіграватиме Україна? Чи може Трамп насправді залишити європейських союзників та чи реальні погрози Москви протестувати міцність Альянсу?     

НАТО і пріоритети Трампа

Політика США у взаємодії з Європою в питаннях безпеки може коливатися між двох сценаріїв, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora). Перший можна умовно визначити як «око за око». Його суть полягає в тому, що США не планують остаточний вихід з Європи, але використовують його як інструмент для тиску, змушуючи союзників збільшити витрати на оборону — з особливим пріоритетом на закупівлі американської зброї. Слухняних союзників — підтримують, інших — карають. Це згодом призведе до повної двосторонньої структури оборонних відносин, каже Джузеппе Спатафора. Другий сценарій аналітик називає «Прощавай, Європо»: 

— У цьому варіанті США стратегічно відходять від Європи, зосереджуючись на інших регіонах. Військові сили та інфраструктура переміщуються на захист американської території або в Індо-Тихоокеанський регіон. США намагаються якнайшвидше вийти з регіональних конфліктів, зокрема війни в Україні, залишаючи її Європі. Пентагон переглядає закупівлі, орієнтуючись на морську війну в Тихому океані. Продаж зброї переорієнтовується на азійських союзників.

Такий вихід може тривати роками, хоча його можуть прискорити зовнішні кризи або бажання Трампа швидко здобути політичні очки

США вже переносять свій акцент на схід, про що Трамп говорить абсолютно відверто, зауважує міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко. Оскільки азійський напрям для нього є принципово важливішим, ніж європейський, то й діє він відповідно: 

— Якщо мені Європа не цікава, то чого я буду тримати в Європі: а) війська і витрачати на це колосальні кошти; б) прикривати Європу, якщо вона не платить за свою безпеку; в) до того ж я вважаю, що європейці вже давно експлуатують Америку. З його точки зору крен на схід абсолютно логічний.

Однак найбільші ризики і для України, і для Європи в цілому, за словами Володимира Огризка, пов’язані з тим, що Трамп не бачить в Росії загрозу:

— Росія для нього є теоретично можливим союзником у боротьбі з тим самим Китаєм. Це глупство найвищого ґатунку, але тут ми не можемо влізти в його голову і сказати, що воно інакше. Тому очевидно, що в якійсь перспективі треба очікувати відходу США від Європи.

Чи означатиме це, що Трамп вийде з НАТО? Думаю — ні. Бо це, так чи інакше, це дуже важливий інструмент, аби щонайменше координувати якусь діяльність і не псувати відносини остаточно
Повітряно-космічні сили Франції підвищують готовність на авіабазі BA116 у регіоні Гранд-Ест. Фото: Christine Biau/SIPA/SIPA/East News

Не треба плутати те, що адміністрація Трампа говорить, з тим, що адміністрація Трампа насправді робить, адже часто є заяви, претензії, ультиматуми, які не перетворюються в реальність. І почасти це пов'язано з нестабільністю, притаманною високо персоналізованому режиму, який складається в деяких випадках з досить некомпетентних людей, наголошує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз (Keir Giles). 

Він наводить приклад Канади, коли на кілька тижнів Трамп забув про цю тему, але днями повернувся до своїх претензій з новою силою. Відтак поки що всі американські посадовці залишаються на своїх місцях в структурах НАТО і американські військові також перебувають в Європі, але що станеться, коли адміністрація Трампа згадає про них, передбачити неможливо, як, власне, і решту дій Трампа, наголошує Кір Джайлз:

— Та ключове питання, чи вийдуть Сполучені Штати з НАТО, насправді не має значення, тому що жодній країні не потрібно виходити з Альянсу, щоб ця організація припинила своє існування. Якщо вони, наприклад, заблокують співпрацю за 5 статтею, то це може завдати значно більшої шкоди, ніж прямий вихід з Альянсу.

Безпекові загрози чи гра на публіку

Секретар Радбезу Росії Сергій Шойгу 24 квітня в інтерв’ю російським журналістам заявив про готовність застосувати ядерну зброю. Мовляв, Росія уважно стежить за військовими приготуваннями європейських країн. Він також нагадав про зміни, внесені торік до російської ядерної доктрини, які дозволяють застосувати ядерну зброю у випадку будь-якої агресії проти Росії або Білорусі.

Раніше, 15 квітня директор російської служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін звинуватив НАТО в нарощуванні військової активності біля кордонів Росії. Заразом звинуватив Польщу та країни Балтії в особливій агресивності і сказав, що вони будуть першими, хто постраждає в разі конфлікту Росії з НАТО.

Президент Польщі Анджей Дуда назвав погрози Наришкіна класичною дезінформацією, мовляв, все, що робить НАТО — це виключно відповідь на російську агресію.

А міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський під час виступу в сеймі 23 квітня заявив, що Росія розуміє лише мир через силу і порадив Москві краще управляти власною територією: «Замість того, щоб фантазувати, як знову завоювати Варшаву, потурбуйтеся про те, чи зможете ви втримати Хайшенвай» (так китайською називається Владивосток. — Авт.).

Сікорський під час виступу у Сеймі. Варшава, 23 квітня 2025 року. Фото: ANDRZEJ IWANCZUK/REPORTER

Заяви російських посадовців — типова російська політика шантажу, каже міністр закордонних справ України (2007-2009 рр.) Володимир Огризко, яка, на превеликий жаль, спрацьовує:

— Тому що на Заході, як чорт ладана, бояться самого слова «ядерна зброя». А Росія, як ви бачите, нею розмахує і наліво, і направо, й офіційно, і неофіційно. І саме на цьому побудована вже, до речі, віками російська політика відносно Заходу: з залякуванням, брехнею і так далі. Поки що працює. Наша українська мета має полягати в тому, щоб пояснити європейським друзям, що Путін настільки хоче жити, що тема про війну з НАТО взагалі не стоїть на порядку денному.

Якщо він не може три роки захопити повністю дві українські області, то що говорити про те, що він може напасти на НАТО, на об'єднані сили, які б там зараз розібрані вони не були

Не піддаватися на шантаж і обман з боку Росії закликали Трампа й американський конгрес сім європейських країн — голови комітетів із закордонних справ парламентів країн Балтії, Франції, Чехії, Великої Британії та України 25 квітня оприлюднили спільну заяву, де підкреслили необхідність безкомпромісного захисту суверенітету й територіальної цілісності України. Дипломати також закликали пришвидшити процес вступу України до Європейського Союзу та НАТО і  конфіскувати заморожені російські активи на користь Києва.

«Ми не повинні повторювати помилок Мюнхена 1938 року. Переговори з військовим злочинцем Путіним є безглуздими: його головна мета — послабити і принизити нашого союзника, Сполучені Штати», — йдеться в заяві.

Україна очікує, що гарантії безпеки від США будуть такими сильними, як в Ізраїлю. Фото: ОПУ

Від Росії постійно йде фоновий шум і суть в тому, щоб визначити, коли він перетворюється на щось реальне. Існує багато спекуляцій щодо того, куди РФ може завдати наступного удару — чи то для того, щоб випробувати НАТО, чи то, щоб спробувати знищити НАТО, чи для прямої територіальної експансії. Багато уваги, звичайно, приділяється країнам, що безпосередньо межують з Росією. Але це не обов'язково можуть бути найпривабливіші цілі, міркує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз: 

— Для Росії має сенс атакувати цю систему там, де її найслабше місце. Отже, якщо у вас є країна, яка визначила себе як співлідера так званої коаліції охочих як Велика Британія і якщо врешті-решт виглядає так, що вона може ввести війська в Україну, щоб спробувати підтримати український суверенітет, тоді ця країна стає мішенню для Росії. 

Альтернативні союзи і союзники

Американці в кінцевому рахунку вийдуть з Європи, питання лише в часі і алгоритмі дій — як вони це будуть робити, вважає директор Центру оборонних стратегій Олександр Хара. До прикладу, досі відкрите стратегічне питання, чи вони знімуть, наприклад, свою ядерну парасольку з Європи:

— Другий момент, зрозуміло, що НАТО є наріжним каменем нинішньої системи безпеки. Якщо Сполучені Штати зменшують зобов'язання, це означає, що тоді треба переформатувати цю організацію під ті виклики, які є, але з ресурсами, які набагато обмеженіші в плані військ і в плані технологій.

США — це арсенал демократії, вони виробляють велику кількість високотехнічної зброї, плюс частково забезпечують інфраструктуру, командну, розвідувальну і технологічну підтримку НАТО. Відповідно, на те, щоб це замістити, потрібен час та інвестиції

Але в будь-якому разі, певен Олександр Хара, Україна має інтегрувати у себе стандарти НАТО, не відмовлятись від перспектив членства, а у випадку появи альтернативних безпекових союзів — посісти там своє місце.   

А втім, нині Україна потребує гарантій безпеки. У своїх «мирних» пропозиціях США ці зобов’язання покладають на країни Європи. Натомість Володимир Зеленський заявив, що Україна чекає від США потужних гарантій безпеки — як в Ізраїлю. Зі слів українського президента, присутність американського контингенту в Україні — не обов’язкова умова, але необхідні розвіддані та системи ППО, зокрема Patriot.

Ми бачимо перші непевні кроки, але, принаймні, публічно досі не було достатнього визнання нагальності пошуку стабільнішої і надійнішої альтернативи НАТО, зауважує старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз: 

— Фактично, деякі організації, які могли б слугувати ядром або прототипом такої організації, були значною мірою відкинуті. Ми чуємо багато розмов про так звану коаліцію охочих, але ж є Об'єднані експедиційні сили — очолювана Великою Британією група північноєвропейських країн, які однаково бачили безпеку і хотіли бути готовими діяти в часи, коли НАТО не здатне. Зараз якраз такі часи, але про цю організацію повністю забули.

Найбільші щорічні навчання НАТО Dynamic Mariner/Flotex25. Затока Кадіс, 28 березня 2025 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Серед європейців переважає одна концептуальна прогалина, яка, на думку Кіра Джайлза, дуже стримує європейське мислення про нове безпекове середовище:

— Йдеться про те, яким чином за цих обставин Україна буде постачальником безпеки, а не споживачем безпеки. Адже Україна — одна з найважливіших, найсильніших і найрозвиненіших країн і армій, коли йдеться про утримання лінії фронту проти Росії.

Тож безпекові альтернативи НАТО можливі, але це вимагає більшої демонстрації лідерства з боку тих країн, які розуміють, наскільки серйозним і нагальним є цей виклик. Однак, продовжує Кір Джайлз, ми бачимо, що європейські лідери поки шукають рішення, які не визнають цю реальність:  

— Як швидко Європа може бути готова — потрібно багато часу, щоб скасувати 30 років руйнування власного військового потенціалу. Ми бачимо значні інвестиції в оборону,наприклад, в таких країнах як Польща, та на захід від Варшави — у Західній Європі все ще існує заперечення, що означає, що ці важливі інвестиції досі навіть не обговорюються публічно.

А між тим збільшення витрат на оборону, безумовно, має бути зараз серед пріоритетів Європи, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора. Брюссель має допомогти державам-членам, наприклад, через спеціальні фінансові інструменти або спільні позики. Це покаже США рішучість Європи, а також дозволить самостійно підтримувати Україну:

— Друге, ЄС має інвестувати у стратегічні можливості — критичні для автономного воєнного потенціалу: авіаперевезення, розвідку, ППО і так далі. А також мають бути ресурси для ведення війни — від артилерії до великих армій.

Без цього стримування Росії без США буде неможливим

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Трансатлантичний розлам: чи зможе Європа створити нову систему безпеки без США

Катерина Трифоненко
екран, мобільний телефон, гучномовець

<frame>Більше знань, менше страху — це гасло нашого нового циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.<frame>

Усвідомлення того, що таке національна безпека і з чого вона складається, сьогодні є не привілеєм, а необхідністю. Але ще важливіше розуміти, що на багато її ключових сфер ми можемо впливати самі — як громадяни, мешканці, а також мігранти, які проживають у Польщі. Безпека — це не лише сфера держави, політиків і стратегів. Це наша спільна справа — повсякденна практика, заснована на знаннях, співпраці та відповідальності.

Основними напрямками національної безпеки є: військова безпека, безпека союзників, енергетична безпека, інформаційна безпека, економічна безпека, соціальна безпека, екологічна безпека.

На деякі з цих сфер впливають рішення, прийняті на державному чи міжнародному рівні. Але є й такі, на які ми можемо впливати — тут і зараз. І ми повинні робити це разом — незалежно від походження, мови чи історії. Тому що тільки тоді ми побудуємо суспільство, яке буде дійсно стійким до криз. Однією з таких ключових сфер сьогодні є інформаційна безпека — і вона стає першою лінією оборони в сучасному світі.

У XXI столітті війна не завжди починається з вибухів бомб. Іноді вона починається з посту в Facebook, зманіпульованого відео в TikTok або вирваного з контексту висловлювання, яке хтось кидає в інформаційний млин

Перш ніж впаде перша ракета, з'являються фейкові новини, перешіптування чуток і зростаюче відчуття, що «щось не так». У цифрову епоху знання стають нашим першим притулком, а інформаційна стійкість — новою формою цивільного захисту.

Дезінформація не знає кордонів, і її мета одна: розділити суспільство, посіяти недовіру та підірвати довіру до держави. Україна надто добре знає цей сценарій. Російській агресії передувала повномасштабна дезінформаційна кампанія — крок за кроком підривалися основи суспільної єдності. І, на жаль, ті ж самі методи сьогодні намагаються застосувати в Польщі.

Фото: Shutterstock

Українці перетворюються з героїв на цапів-відбувайлів? Неправдиві наративи б'ють по найслабших — а іноді й по тих, хто просто «новий» і досить помітний. Місяцями ми чуємо, що українці «не працюють», що вони «живуть на 800+», що вони «їздять на кращих машинах, ніж поляки» і що вони «псують ринок праці». 

Звучить знайомо? Так працює дезінформація — просто, емоційно, без фактів. А правда? Правда зовсім інша.

78% українців у Польщі або працюють, або активно шукають роботу. Це вищий показник участі в робочій силі, ніж серед багатьох груп польських громадян. Вони багато працюють — у логістиці, будівництві, громадському харчуванні, догляді. Скрізь, де поляки часто більше не хочуть працювати. Більше того — їхня присутність допомагає підтримувати темпи економічного зростання, які інакше сповільнилися б. Простіше кажучи, Польща потребує українців так само, як вони потребують безпечного місця для життя.

Гроші? Так. Але в один бік — до бюджету. Згідно зі звітом BGK «Вплив припливу мігрантів з України на польську економіку», опублікованим у березні 2025 року: з кожного злотого, виплаченого українцям у вигляді допомоги на рівні 800+, 5,4 злотих повертається до бюджету у вигляді податків і внесків. Ні, це не означає, що вони «віддають у п'ять разів більше», але це означає одне: вони віддають більше, ніж беруть. І це тверді цифри, а не думки з коментарів в інтернеті.

А ті розкішні автомобілі? Так, деякі українці приїжджали до Польщі на дорогих автомобілях. Тому що є люди з України, які володіють такими автомобілями, так само, як є поляки, які їздять на таких автомобілях.

Варто також поставити собі питання: якби у вас було 15 хвилин, щоб втекти з Києва чи Харкова під обстрілом, що б ви вибрали — автобус чи власне авто, якщо б воно у вас було? Це не розкіш. Це порятунок. Це єдине, що ти можеш забрати зі свого розбомбленого будинку

800+ для українців? Політичне страшило. У передвиборчій кампанії тема повернулася бумерангом — з твердженням, що «ми заберемо пільги в українців, а полякам залишиться більше». Проблема в тому, що це не лише популізм, але й натягування ковдри на очі. По-перше — незрозуміло, чи відбудуться якісь зміни. По-друге — навіть якщо вони будуть, то торкнуться маргіналів. Тому що переважна більшість українських сімей і так справляється самостійно і не потребує 800+.

А як щодо соціальних відносин? Ми спостерігаємо охолодження настроїв. Згідно з дослідженням, проведеним у листопаді 2024 року компанією Info Saliens, та звітом, опублікованим Центром Мєрошевського, одним із найпомітніших висновків є «значне зниження позитивних думок про Польщу та поляків. У 2022 році 83% українців мали добру думку про поляків, тоді як у листопаді 2024 року цей відсоток зменшився до 41%. Водночас зросла кількість тих, хто ставиться до них нейтрально, що свідчить про дедалі більш прагматичний характер відносин».

Але і для цього є причина: дезінформація, виснаження та відсутність чітких урядових наративів. Проте, ми не говоримо про конфлікт — ми говоримо про непорозуміння, яке можна виправити. Але тільки через діалог і факти.

У публічному просторі також неможливо оминути тему Волині — трагічної та болючої сторінки спільної історії, яка й сьогодні викликає сильні емоції. Саме ця рана найчастіше використовується як інструмент поділу. Лунають заяви, що українці «не хочуть віддавати тіла», що немає бажання співпрацювати, що пам'ять про злочин свідомо придушується.

Але треба чітко сказати: Волинь — це трагедія для обох народів. Це драматична сторінка історії, яка заслуговує на правду, пам'ять і гідність, а не на інструменталізацію та використання для розпалювання ворожнечі

Вшанування пам'яті жертв і повага до історичної правди є важливими. Але не менш важливо, щоб історія не стала зброєю в руках політичних наративів. Тому що ми не можемо повернути час назад. Ми можемо лише вирішити, що ми робимо з цією пам'яттю — і чи дозволяємо їй роз'єднувати нас у той час, коли ми найбільше потребуємо єдності.

Сьогодні ми стикаємося з новими викликами — війна, кризи, дезінформація, підрив основ безпеки. У такі часи історія має бути дороговказом, а не перешкодою. Ми повинні дивитися в майбутнє разом — поляки та українці.

Дезінформація — це зброя масового знищення. Потрібно сказати прямо — Польща не буде в безпеці, якщо не побудує систему опору інформаційним маніпуляціям. Медіаосвіта, вміння критично мислити, розпізнавати неправдиві джерела та свідомо користуватися ЗМІ — все це має бути настільки ж важливим, як знання місцезнаходження найближчого бомбосховища. Тому що достатньо однієї вправно поданої фейкової новини, щоб викликати паніку, розпалити обурення або заблокувати систему.

Познань, 24.08.2024 р. Марш з нагоди Дня Незалежності України. Фото: Lukasz Gdak/East News

І тут українці можуть зіграти величезну роль. Вони мають досвід боротьби з дезінформацією, вони знають інструменти, вони знають, як реагувати. В Україні місцеві лідери — вчителі, бібліотекарі, територіальна оборона, громадські організації — стали інформаційними «маяками», будуючи мережі довіри. У Польщі ми також можемо підтримувати і створювати таких лідерів. І це дуже нагальна справа.

Національна безпека сьогодні - це більше, ніж просто укриття і закони. Це про міжособистісні стосунки, соціальну довіру та інформаційну гігієну. І все починається з обізнаності. Якщо ми хочемо бути готовими до криз — ми повинні говорити про факти, а не про міфи. Про людей, а не про стереотипи. Про співпрацю, а не поділ.

Єдиний фронт —  безпечне суспільство. Українці не «гості» — вони частина нашого суспільства. І якщо ми зможемо разом з ними побудувати систему цивільного захисту, ми також зможемо разом захистити себе від атак, які приходять не з неба, а з інтернету.

Хто сіє страх, той пожинає кліки. Хто сіє знання — будує притулок. Інформаційна війна триває. І або ми навчимося вести її, або програємо ще до першого пострілу.

20
хв

Щоб розпочати війну, не потрібні бомби. Все, що вам потрібно, це вдалий фейк

Юлія Богуславська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress