Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ми зустрічаємося з архітекторкою й архівісткою Оленою Івановою у Святогірську Донецької області. Разом відвідуємо звільнену у вересні 2022 року територію, де зараз працює Олена. До війни це був цікавий туристичний регіон, місце відпочинку донецької еліти. Земля у цих краях завжди немало коштувала: заповідник, річка Сіверський Донець, природний парк, крейдяні гори, база відпочинку, полювання. Перші скити в тутешніх крейдяних скелях з’явилися ще в ХІ-ХІІ століттях. У XVI столітті звели монастир, потім лавру. Якщо закрити очі, можна відчути, як терпко пахне сосновий ліс. Крейдяна сосна є тут ендемічною, вона збереглася ще з дольодовикового періоду. Святогірськ — найзеленіше місто України, яке славиться своїми гаями. Славилось…
Селфі з більшовиком
Якщо розплющити очі, видно, як виглядає «русскій мір» на теренах, які, як і весь Донбас, росіяни вважають своїми. За радянської влади Святі гори назвали Червоними, Святогірськ нарекли Слов’яногірськом, скити зруйнували, монастир перетворили на «Будинок відпочинку імені Артема», а на вершині гори поряд із монастирем встановили 22-метрову бетонну статую більшовика.
Що варто побачити у Святогірську? Довоєнний туристичний путівник рекомендував насамперед зробити селфі з Артемом. Тут пишалися, що монументальний Артем є найважчою (800 тонн) бетонною скульптурою у світі. Другим номером радили побачити дуб, якому понад 650 років і який також представляли як пам’ятку, пов’язану з революціонером.
Старі дитячі літні табори губляться поміж розкішних вілл донецьких товстосумів, тут організували навіть ферму з виробництва чорної ікри — у місцевому менталітеті символу заможного життя. «Донецька еліта робила тут, що хотіла, наділяли землю і забудовували, як хотіли, — згадують місцеві мешканці. — Але не дивлячись на це, туризм у Святогірську був завжди».
Багатьох приваблювала розкішна лавра, подібна до Київської та Почаївської (відновлена, вона стала центром російської пропаганди й підтримки російської агресії, за що намісник Святогірської лаври був позбавлений українського громадянства. — Авт.). Звідси також можна було поїхати на екскурсію до соляної шахти в Соледарі або на завод шампанських вин у Бахмуті».
З 2014 року в Святогірськ — місто-супутник Слов’янська — переїхало багато біженців з окупованого Донецька. Колаборанти зі Слов’янська заходили до Святогірська й виходили, сіючи хаос. У 2022 в році біженці з Донецька, як і більшість мешканців Святогірська, знову були змушені тікати від окупантів. Територія ландшафтного парку «Святі гори», який свого часу брав участь у конкурсі «Сім природних чудес України», стала ареною бойових дій. Те, що не було зруйновано, окупанти замінували. Зараз люди чекають на відновлення, щоб повернутись додому.
Що робити з усім цим після перемоги? Залишити частину руїн як є, звести меморіал?
Олена Іванова як архітекторка військової адміністрації міста Святогірськ фіксує руйнування та допомагає визначити шанси на відновлення зруйнованих будівель. Це дуже потрібна робота, бо за два роки Великої війни з’явилась величезна кількість руїн, з якими поки незрозуміло що робити. І треба принаймні все ретельно документувати.
Ще Олена — молодший науковий співробітник Національного військово-історичного музею, меморіалу пам’яті Героїв Крут, співзасновниця громадського об’єднання «Труханівська січ». До війни вона мала власне архітектурне бюро, що спеціалізувалося на проектуванні багатофункціональних центрів та містобудівних проектах. З 2014 року Олена як журналістка та дослідниця історичного музею фіксувала події радше для архіву, ніж для новин у пресі. Її фотографії Донецького аеропорту були представлені в Женеві 2014 року як доказ злочинів Росії. Олена однією з перших цивільних осіб потрапляє на терени й об’єкти, які ще перевіряють сапери.
— Я архітекторка, інженерні війська близькі моєму серцю. Я спостерігала за тим, як працюють сапери, мені було цікаво вивчати розмінування і розуміти, що відбувається з будівлями після пошкоджень. Так набула досвіду і, дивлячись на зруйнований будинок, маю уявлення, що з ним сталося, який снаряд у нього влучив, яка доля може на нього чекати, — пояснює Олена Іванова.
Ми їдемо кордоном трьох областей: Донецької, Харківської та Луганської. Навколо прекрасна місцевість. Краса природи — ліс, гори — різко контрастує з руїнами колись пристойних будівель і порепаними від снарядів дорогами.
Святогірська громада (місто і кілька сіл) найважчий період переживала з квітня по вересень 2022 року. Святогірськ був частково окупований. Село Богородичне росіяни захопили майже повністю. Але далі окупант пройти не зміг. Бої тут були дуже важкими. Результат? Богородичне, Долина, Краснопілля, Мазанівка стерті з лиця землі.
Що робити з цими руїнами?
— Це питання державної політики, — вважає Олена Іванова. — Тому що юридично люди володіють тут майном, і треба вирішити, як їм компенсувати втрати. Або чи можна щось відбудувати? Скільки років на це піде? — архітекторка розводить руками.
До того ж, чимало будинків тут збудовано без дозволів і документів, тож їхні власники не можуть претендувати на компенсацію. Порахувати реальні збитки загалом нереально.
Богородичне, в яке обережно в’їжджаємо, — самі руїни, досі заміновані. І навіть якби хтось і хотів повернутися до села, поки не може. Та й повертатися, власне, немає до чого. Немає інфраструктури. Руїни не підлягають відновленню. Можливо, саме тому виникла ідея залишити частину руїн так, як вони є, і зробити на цьому місці меморіал.
— Місцевості Долина і Богородичне постраждали найбільше, але саме ці два села у травні зупинили наступ росіян на Слов’янськ, — продовжує архітекторка. — Це місця перемоги й слави. Ідея збереження руїн як місця пам’яті поки що тільки обговорюється і, головне, має бути сприйнята місцевою громадою. Олена Іванова бачить свою місію в тому, щоб налагодити діалог між архітекторами, істориками та місцевими мешканцями.
— Вести діалог потрібно вже зараз, не чекаючи закінчення війни. Зараз тут страшні руйнування, але громада має можливість творити нове, сучасне і цивілізоване життя, — переконана архітекторка. — Те, що залишилося від більшовиків, треба прибрати. Деякі з руїн цієї війни залишити як є, щоб майбутні покоління знали, якою ціною здобувається майбутнє.
«Кулеметник після боїв потрапив до спецлікарні, в нього не витримали нерви: відбиваючи атаки росіян, він щодня мусив класти сотні людей»
— На цій землі загинуло багато українських воїнів, ми це розуміємо й шануємо. Але не хочемо створювати тут цвинтар, місце вічного плачу й відчаю, чим для радянської влади стала Друга світова війна, — ділиться своїм баченням Олена Іванова. — Наші загинули за те, щоб Україна йшла вперед. До речі, під час Другої світової війни саме на цих землях у 1942 році утворився горезвісний Барвінківський котел. Тоді стратегічний наступ радянської армії з метою виходу до Дніпра зазнав жахливої поразки. За офіційними даними, за 17 днів невдалої операції втрати радянської армії склали близько 300 000 солдатів. Щодня гинуло понад 17 000 воїнів!
Це — місце злочину радянських командирів. Малиновський (маршал Родіон Малиновський, радянський воєначальник — Авт.) поклав тут сотні тисяч людей. У кожному селі є безіменні братські могили. Ліс навколо всіяний старими кістками. Ще залишилися окопи з часів тієї війни. Мій друг зараз воював у тих старих окопах, німецьких і радянських, стоячи на кістках 1940-х років.
Треба розповідати правду про те, чому тут загинуло так багато солдатів і чому історія знову пішла по колу, — переконана Олена Іванова. — Нещодавно я дізналася, що наш кулеметник після боїв у Богородичному потрапив у лікарню… У нього не витримали нерви: відбиваючи атаки росіян, він щодня мусив класти сотні людей. Цивілізована людина не може вбивати, тим паче весь час, вона божеволіє. Німці в 1942 році теж божеволіли, тому що радянських солдатів гнали на них тисячами... Сьогодні росіяни воюють так само, як у минулому столітті.
«Не дочекавшись наведення переправи, інвестор зі Святогірська повернувся на човні, аби відновити виробництво»
Місто Святогірськ через своє географічне та стратегічне розташування було окуповане до річки. Низину зайняли окупанти, на Святих горах оборону тримали українці. Наскільки важкими були бої, можна зрозуміти, дивлячись на руїни навколо. Жоден міст на річці Донець не вцілів. Єдиний спосіб потрапити до міста — через понтонну переправу. Переправа важка. Я веду машину дуже обережно, але машина все одно раз у раз черкає дном об землю. У повітрі пахне соснами й гаром. Дві головні вулиці міста подібні — на кожній самі руїни. Руйнування стирають ідентичність. Руїни приміщень з виробництва ікри не відрізнити від руїн дитячого табору. У центрі міста такі ж руйнування, тільки розбавлені чергами людей, які розбирають гуманітарну допомогу. Люди не прагнуть спілкування, не дозволяють себе фотографувати — бояться, що окупанти повернуться й їх переслідуватимуть. Відголоски боїв на лінії фронту чути постійно, бої йдуть за кількадесят кілометрів звідси.
Ліворуч — дорога до річки та лаври. Колись тут був фешенебельний пляж, дитячий парк атракціонів і дискотека — тепер розруха й непрохідні завали. Міст до лаври зруйнований. Пагорб з Артемом уцілів. У побитому кулями монастирі досі живуть люди. Чиєму Богу тепер моляться?
Праворуч більше життя — в центрі працює єдине в місті кафе-магазин. Всередині палахкотить буржуйка на дровах. Реве генератор, заглушаючи розмови, але є кава, млинці, кілька салатів. Дорого.
У кафе ми зустрічаємо голову місцевої військової адміністрації Володимира Рибалкіна. Голова адміністрації підтримує ідею Олени Іванової зі створенням місць пам’яті, саме він запросив архітекторку до співпраці.
— Місто вже не відчуває нестачі продуктів харчування, одягу та медикаментів, — каже голова. — Ми отримуємо чимало гуманітарної благодійної допомоги. Співпрацюємо з понад 35-ма організаціями, переважно міжнародними. Допомога часом іде тоннами. Спочатку приходила на «Нову пошту», відділення якої знаходиться за 40 кілометрів, у Краматорську, тому було складно її забирати. Сьогодні маємо «Нову пошту» в місті, відкрилося до десяти магазинів, є аптеки. Нам дуже потрібна машина типу «Газель» або щось подібне, щоб ми могли перевозити великогабаритні вантажі й розвозити гуманітарну допомогу по селах. Також потрібна комунальна техніка: машина для вивезення завалів, сміттєвоз, екскаватор тощо. Все, що у нас було, окупанти вкрали. Залишили тільки розстріляний трактор...
Голова адміністрації мріє навести лад у місті та підняти його з руїн. У місті почали прибирати завали, наводити чистоту. Володимир Рибалкін з гордістю розповідає, як до Святогірська повертається проукраїнський місцевий бізнес.
Артем Падалка, власник пекарні та магазину «СвятоХліб», двічі втрачав свій дім. Спершу на початку війни — в Горлівці (місто в Донецькій області, що перебуває під контролем сепаратистів з 2014 року. — Авт.). Вдруге — тут, у Святогірську.
Окупанти зруйнували будинок чоловіка, а пекарню розграбували й замінували. Артем одним з перших повернувся у Святогірськ, ще до того, як на річці з’явилася понтонна переправа. Він приплив на човні, оцінив масштаби руйнувань й одразу взявся до роботи. Раз на кілька днів роздає 300 буханок хліба безкоштовно.
Відпочинковий комплекс «Шервуд» перед великою війною мав понад 40 готельних номерів, спа-комплекс, конференц-зал, ресторан, три басейни. Заможні донеччани любили приїжджати сюди на вихідні та свята. Зараз функціонує лише один корпус і ресторан, а на подвір’ї щириться величезна вирва від ракети С-300. До приходу окупантів у місто власниця «Шервуда» Олена Михайлівна власноруч готувала їжу для українських солдатів, які тримали оборону.
— Ми віримо в Україну, — каже працівниця «Шервуда» Марина. — Окупанти багато чого зруйнували й вкрали. Але ми хочемо відбудувати те, що залишилося, і не забути те, що пережили. Уздовж вулиці Курортної висять українські прапори — сюди ворог, стримуваний вогнем зі святих пагорбів, побоявся сунутися. Прапори пережили окупацію міста й є особливою гордістю Володимира Рибалкіна, бо це він прапори купував і вивішував. А тепер бачить у побитих, але незнищених прапорах добрий знак для міста на майбутнє.
Українська журналістка, учасниця перших польсько-українських проєктів співпраці у 1990 роках. Парламентська оглядачка. Працювала в друкованих медіа та на телебаченні. З 2008 року PR — і прес-менеджерка представництва Польської туристичної організації в Києві. Останні сім років живе в Кракові. Співпрацювала з тижневиком Wprost як воєнна репортерка. Пасія — високі гори і самотні довгі шляхи.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
