Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Дональд Туск у Києві оголосив про новий оборонний пакет для України
Польський прем'єр відвідав Київ. Президент України назвав переговори з Дональдом Туском «дуже продуктивними». Зі свого боку очільник польського уряду заявив, що для нього важливо врегулювати всі конфлікти з Україною та надалі бути «найнадійнішим союзником України у смертельній боротьбі зі злом»
Володимир Зеленський зустрічає Дональда Туска в Києві 22 січня 2024 року. Фото: AFP/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
22 січня, у День соборності України, прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск завітав до Києва з візитом. Це перший його міжнародний візит після обрання у грудні 2023 року польським прем’єром.
Президент України назвав переговори з Дональдом Туском щодо всіх аспектів двосторонніх відносин «дуже продуктивними». Зі свого боку польський прем’єр заявив, що для нього важливо врегулювати всі конфлікти з Україною та надалі бути «найнадійнішим союзником України у смертельній боротьбі зі злом».
Візит глави польського уряду до Києва є важливим сигналом підтримки України з боку Польщі та інших європейських країн. Дональд Туск підкреслив, що Європа не залишить Україну наодинці у війні з Росією: «Питання боротьби з агресором для мене — абсолютно номер один».
«Для мене було очевидним і природним, що я маю спершу відвідати Київ у своїй новій ролі прем'єр-міністра Польщі, з багатьох причин, а не лише через нашу солідарність і дружбу», — заявив польський прем’єр. «Вся Україна бореться за безпеку всього вільного світу. Це не гасло. Це не порожні слова, що тут вирішується доля вільного світу».
Дональд Туск підкреслив, що в Польщі немає розбіжностей щодо підтримки України. І зробив сміливу заяву: «Сьогодні будь-хто у вільному світі, хто удає нейтрального, зберігає однакову дистанцію або представляє її щодо України та Росії, заслуговує на найтемніше місце у політичному пеклі».
Дональд Туск приїхав до Києва. Фото: X Kancelaria Premiera
Прем'єр Польщі Дональд Туск оголосив про новий оборонний пакет для України. Також він обговорив із президентом Володимиром Зеленським ситуацію на кордоні.
«Є новий польський оборонний пакет. Ми цінуємо таку незмінну допомогу. Є нова форма нашої взаємодії заради більшого масштабу закупівель зброї для українських потреб — це польський кредит для України. Обговорили сьогодні з паном премʼєр-міністром і можливості майбутнього спільного виробництва зброї. Дякую за підтримку України!» — заявив Володимир Зеленський.
Ще однією темою розмови був вступ України до ЄС.
«Польща намагатиметься допомогти в усіх аспектах процесу вступу до ЄС так, аби повне членство України у Євросоюзі швидко стало фактом. Ми також співпрацюватимемо в усіх інших форматах, тому я повідомив пану президенту, що Польща приєдналася сьогодні до Спільної декларації G7, яка була сформована на саміті НАТО у Вільнюсі», — наголосив Туск.
Разом з українським колегою Денисом Шмигалем польський прем’єр-міністр вшанував пам'ять полеглих у війні захисників України. Фото: AFP/East News
Туск також заявив, що Польща готова зробити все можливе, щоб допомогти Україні у відновленні після війни. Він закликав Європейський Союз створити спеціальний фонд для підтримки України у цьому процесі.
Під час візиту до Києва Дональд Туск повідомив про призначення уповноваженим уряду Польщі з питань відновлення України Павела Коваля. «Ми хочемо брати активну участь не лише в допомозі Україні у війні з Росією, а й у процесі відбудови», — пояснив очільник польського уряду.
Новий уповноважений уряду Польщі з питань відновлення України Павел Коваль. Фото: X Pawel Kowal
Today, we had very productive talks in Kyiv with @DonaldTusk about all aspects of Ukrainian-Polish bilateral relations.
We appreciate Poland's unwavering support and the new military aid package for Ukraine, as well as a new form of cooperation aimed at larger-scale arms… pic.twitter.com/m5QCm67acD
— Volodymyr Zelenskyy / Володимир Зеленський (@ZelenskyyUa) January 22, 2024
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Європейський Союз 13 червня вчетверте продовжив режим тимчасового захисту для громадян України — цього разу до березня 2027 року. Водночас на початку червня видання Politico повідомило, що Єврокомісія готує план повернення українських біженців в Україну після припинення бойових дій. Брюссель рекомендує країнам Євросоюзу створити «центри єдності», де консультуватимуть тих, хто планує повернутися додому, зокрема, допомагатимуть з пошуком роботи. Перші центри відкриють у Німеччині та Іспанії. Наскільки реалістичне масове повернення українців додому? Що буде зі статусом тимчасового захисту після 2027 року? Чи готові європейські країни до довгострокової інтеграції українців?
Захист у дії
Зараз у ЄС понад 4 мільйони українців користуються механізмом тимчасового захисту. Він був розрахований на три роки. Однак ухвалюючи рішення про продовження дії тимчасового захисту, ЄС виходить в першу чергу з безпекової ситуації, — пояснює старший політичний радник Міжнародного центру розвитку міграційної політики (ICMPD) у Відні Мартін Вагнер (Martin Wagner):
— Ситуація залишається дуже нестабільною, і зараз знову спостерігається зростання інтенсивності російських обстрілів. Якщо війна закінчиться, то важливо, як саме. Чи буде вся територія України безпечною? Які частини залишаться окупованими? Чи буде інфраструктура України достатньо сильною, щоб прийняти людей назад? Якою буде ситуація і можливості повернення для внутрішньо переміщених українців у свої регіони? Чи зможуть люди повернутися у свої домівки, чи вони зруйновані? Всі ці питання потребують чітких відповідей.
Омбудсмен Дмитро Лубінець: понад 6,9 мільйона українців були змушені покинути країну через повномасштабне вторгнення Росії. Фото: SOPA Images/Sipa USA/East News
З розмов, які відбуваються зараз, можна зробити висновок, що країни-члени ЄС доволі чітко заявляють: доки триває війна, повернення може бути лише добровільним. А втім, у своїй комунікації Європейська комісія закликає країни-члени розробляти спільні програми повернення, щоб бути готовими до майбутнього, продовжує Мартін Вагнер:
— Найімовірніше, ми побачимо поетапний процес. Спочатку йтиметься про підтримку спонтанних повернень, згодом — про програми підтриманого повернення, які, сподіваємося, будуть пов’язані з програмами відбудови.
І лише з часом, коли ситуація стане більш стабільною, передбачуваною та сталою, повернення набиратиме більших масштабів
«Поки Росія продовжує тероризувати українське мирне населення, ЄС продовжує виявляти свою солідарність з українським народом», — заявив Томаш Семоняк, міністр внутрішніх справ Польщі, яка зараз головує в ЄС.
Продовження статусу тимчасового захисту до 2027 року — це проміжний етап і в подальшому потрібне системне вирішення. Деякі країни-члени вже відкрили можливість отримання національних дозволів на проживання, додає Мартін Вагнер:
— Особливо ті країни, які прийняли найбільше бенефіціарів тимчасового захисту, вже готуються до переведення частини з них на національні статуси, щоб уникнути ситуації, коли після завершення дії тимчасового захисту всі одночасно потребуватимуть нового статусу, що перевантажить національні адміністративні ресурси.
Повернення чи інтеграція
Рівень працевлаштування серед українців вищий, ніж в інших груп мігрантів і біженців, утім, структурні бар’єри залишаються і впливають на успішність інтеграції, звертає увагу політична аналітикиня Центру європейської політики (EPC) Анастасія Карацас. Наприклад, у Німеччині, де існують усталені процедури інтеграції, пріоритетом стало вивчення мови. Це полегшило працевлаштування, але призвело до втрати навичок і ускладнило вихід на ринок праці пізніше. Прикладом є ініціатива «Job Turbo», запущена в листопаді 2023 року, яка допомогла 250 000 українців із базовими знаннями мови знайти роботу, але часто на нижчих за кваліфікацію посадах. У Польщі та Італії слабша підтримка інтеграції сприяла швидшому працевлаштуванню, однак також призвела до переважно некваліфікованої зайнятості, продовжує Анастасія Карацас:
— Національні служби зайнятості адаптувалися до ситуації з певними успіхами. Наприклад, у Польщі Варшавське бюро праці створило «Спеціальну службу», яка пропонує навчання, перекваліфікацію та підбір роботи, а згодом ця модель поширилась і на інші регіони.
В Італії проєкт PUOI (Protezione Unita a Obiettivo Integrazione) охопив близько 200 українців, 60% з яких після проходження соціально-професійного навчання змогли працевлаштуватися. Але ж такі ініціативи мають обмежений масштаб
Додаткову непевність створюють дискусії про ймовірне припинення вогню під тиском США, що ускладнює довгострокове планування. Перспектива загальноєвропейського статусу для українців після 2027 року залишається неясною.
Попри все, резюмує Анастасія Карацас, чимало українців сподіваються повернутися додому, хоча ця можливість залежить від економічної та безпекової ситуації як в Європі, так і в Україні. А те, що Київ декларує зацікавленість у поверненні своїх громадян, цілком зрозуміло:
— На тлі величезних руйнувань, спричинених повномасштабним вторгненням Росії, та демографічного спаду в Україні, відбудова країни — особливо у критичних секторах, таких як будівництво, транспорт, сільське господарство та державні послуги — значною мірою залежатиме від українців, які повернуться.
Людський капітал
Основні фактори, які можуть стимулювати українців до переїзду додому, — це безпека, наявність робочих місць, програми підтримки, але багато з тих, хто хотів, вже повернувся, наголошує доктор соціальних наук Зіновій Свереда. Основні чинники залишитися в ЄС, з його слів, — інтеграція за понад три роки війни, перспективи роботи та освіта дітей.
Лише 31% українців нині планують повертатися в Україну, свідчить нещодавнє дослідження Центру економічної стратегії. При тому, що ще в січні 2024-го таких було 34%, у травні 2023-го — 41%, у грудні 2022-го — 46%.
Якщо говорити про польський контекст, то на основі досліджень, проведених серед жінок-біженок з України у 2022, 2023 та 2025 роках, можна зробити висновок, що приблизно половина з них мають намір залишитися в Польщі, каже професор соціології Ягеллонського університету в Кракові Пьотр Длугож (Piotr Długosz):
— Українки мають дітей, які ходять до школи, три чверті з них працюють, знають польську мову, більшість самостійно орендують квартири і ведуть нове життя. Їм важко буде змінити місце проживання. Дослідження також показують, що понад половина біженок страждає депресивними, тривожними та стресовими розладами, що є наслідком воєнної травми, а також стресу, пов'язаного з поточною ситуацією.
Цей фактор призводить до того, що жінкам бракує сил і енергії для чергового переїзду та перебудови життя
Дослідження Gremi Personal: лише 13% українців планують залишитися в Польщі після закінчення війни. Фото: Nur Photo/East News
Вагомим фактором повертатись в Україну чи ні буде економічна ситуація в країні перебування, продовжує Пьотр Длугож, якщо вона забезпечуватиме хороші умови життя, то, швидше за все, мало хто захоче повертатися:
— Слід також пам'ятати, що українські біженці завдяки високому рівню освіти та молодому віку, становлять людський капітал, який необхідний економікам, що борються з нестачею робочої сили.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Попри гальмування з боку Будапешта, Єврокомісія разом із низкою держав-членів шукає способи розблокувати початок переговорів про вступ України до ЄС. Одні називають 1 січня 2030 року амбітною, але символічною ціллю. Інші — зокрема Литва — вважають її цілком досяжною.
Підтримка України для Вільнюса — не кон’юнктурне рішення останніх років. Це глибоке переконання, що сформувалося ще до повномасштабного вторгнення РФ. Про цю позицію, а також про політичні блокади, вплив Орбана, обрання нового президента Польщі та дезінформаційні ризики — в ексклюзивному інтерв’ю з експрем’єр-міністеркою Литви Інґрідою Шимоніте, яка очолювала уряд з 2020 по 2024 роки.
Майбутнє України в ЄС
Марина Степаненко: Литва запропонувала 1-е січня 2030 року як орієнтовну дату вступу України до ЄС. Це реалістична політична мета чи радше символічний жест підтримки? Як Литва сприяє досягненню цієї мети?
Інґріда Шимоніте: Литва вже давно вірить, що майбутнє України лежить в Європейському Союзі — ще задовго до кривавих воєн Росії проти України. Ми завжди вважали Україну європейською країною і вірили, що її інтеграція в євроатлантичне співтовариство буде вигідною для обох сторін. Звичайно, 20 років тому така думка не була популярною, і багато хто ставився до неї скептично. В Україні завжди були люди, які рішуче виступали за європейську інтеграцію, саме тому відбулися два Майдани. Але були й ті, хто вважав, що торговельні та ділові зв'язки з Росією можуть бути вигідними. Вторгнення змінило все це.
З огляду на те, як швидко змінилися погляди за останні чотири роки, я б не казала, що сьогодні щось є нереалістичним
Ще кілька років тому ідея запрошення України до ЄС у 2024 році здавалася немислимою, але ось ми тут. Звичайно, перешкоди все ще існують — деякі політики чи країни з політичних міркувань або під тиском недружніх режимів блокують прогрес, відмовляючись відкривати кластери чи ухвалювати рішення. Але це не новина.
Ми бачили подібні невдачі, наприклад, Північна Македонія мусила змінити свою назву, щоб задовольнити одну державу-члена, але потім інша країна ЄС заблокувала цей процес. Чи досягнемо ми мети до 1-го січня 2030 року, важко сказати. Проте я не бачу нічого нереалістичного. Україна продемонструвала надзвичайну здатність швидко і професійно вести боротьбу за виживання та впроваджувати глибокі реформи в багатьох секторах. Це рідкість. Я вірю, що це можливо. І ми будемо докладати всіх зусиль — я в цьому впевнена.
У контексті позиції угорського прем’єра Віктора Орбана, який часто використовує право вето у Раді ЄС, як Україна та її союзники можуть ефективно долати такі політичні блокади на шляху до членства?
У деяких випадках ми вже бачили прецеденти, коли рішення ухвалювались шляхом обходу угорського вета. Проте це не є хорошою ситуацією — і це не проблема України, це проблема Європейського Союзу. ЄС не може щоразу стикатися з однаковою перешкодою з боку однієї держави-члена, коли потрібно досягти консенсусу.
Навіть коли ЄС вдається рухатися вперед, враховуючи деякі інтереси Угорщини, це посилає неправильний сигнал, мовляв, ми винагороджуємо поведінку, яка суперечить духу Союзу. Позиція Угорщини стає дедалі гострішою проблемою, і багато політиків це усвідомлюють.
Я не хочу, щоб ЄС був змушений вживати радикальних заходів, таких як позбавлення країни права голосу, але ми мусимо визнати, що такий варіант існує
Угорщина не знімає вето щодо перемовин по вступ України до ЄС. Фото: LEON NEAL/AFP/East News
Ми вже бачили, що в деяких сферах ЄС може діяти без згоди Угорщини. Однак якщо це траплятиметься занадто часто, стане очевидним, що проблему потрібно вирішувати радикальніше. Я не можу сказати, коли настане переломний момент, але очевидно, що багато політиків втрачають терпіння до поведінки Угорщини.
Кілька років тому ідея позбавлення права голосу здавалася неймовірною — надто неєвропейською. Це вже не так. Багато що залежить від того, чи вирішить Угорщина змінити свою поведінку. Так само, як війна знаходиться в руках Путіна, Угорщина може в будь-який момент припинити це перешкоджання — і це буде краще для всіх.
З огляду на обрання Кароля Навроцького президентом Польщі, чи існує ризик, що він стане «другим Орбаном»?
Не зовсім, тому що формально новообраний президент не є членом партії, хоча він пов'язаний з «Правом і справедливістю» (PiS). Коли PiS була при владі, прем'єр-міністр Моравецький був дуже відданий допомозі Україні — ми часто разом відвідували Україну або зустрічалися в рамках Люблінського трикутника.
Польща має сильний інстинкт у визнанні загрози з боку Росії — на відміну від Орбана
Орбан грає на руку інтересам Путіна, головним чином для того, щоб залишитися при владі. Його риторика часто збігається з псевдомирними наративами Росії і включає звинувачення проти України. Польща, як і балтійські країни, має болючу історію з Росією. Угорщина теж, але вона реагує по-іншому. Незалежно від партії — чи то PiS, чи то «Громадянська платформа» (Platforma Obywatelska) — польські лідери загалом вважають Росію загрозою.
Тому я б не порівнювала Польщу з Угорщиною. Обраний не пан Ментцен, якого можна порівняти з Орбаном. Також важливо, що в процесі ухвалення рішень в ЄС уряд представляють прем'єр-міністр і міністри, а не президент. Координація з президентом відбувається, але виконавча влада належить уряду.
Зрештою в Польщі відбудуться парламентські вибори, і уряд може змінитися. Але я не очікую значних змін в їхній загальній позиції — обидві основні партії були прагматичними та обережними щодо Росії і підтримували необхідність Європи захищати себе.
Так, ми всі чули під час кампанії заяви, які викликали занепокоєння. Але передвиборча риторика — це одне, а важливо те, як співпрацюють інституції. Тому я залишаюся оптимістом. Звичайно, політичні діячі намагатимуться драматизувати внутрішні проблеми. Візьмемо, наприклад, фермерів — торішні заворушення були спровоковані заявами про те, що українці забирають їхні ринки, та побоюваннями щодо наслідків членства в ЄС. Такі настрої з’являться в багатьох країнах.
Росія буде використовувати це через пропаганду, щоб розпалити негатив. Але це не є чимось новим. Відповідальні політики повинні зосередитися на довгострокових цілях і не піддаватися цій маніпуляції. Ми знаємо, як діє Росія — нам просто потрібно бути готовими.
Санкції проти РФ — Литва як моральний компас Європи
18-й пакет санкцій зараз активно розробляється у тісній координації між ЄС і США. Чи відповідають нинішні напрацювання очікуванням Литви? Які сфери ви вважаєте пріоритетними для включення до цього пакету, щоб максимально посилити санкційний тиск на Росію?
Ми завжди стежили за включенням до санкційного пакету скрапленого газу та ядерних матеріалів, які експортує Росія. Але, звичайно, це проблема. Це хороша і погана сторона процесу ухвалення рішень в Європейському Союзі — необхідний консенсус. Це означає, що в якийсь момент ви отримуєте не найкращий результат, принаймні з вашої точки зору, але саме так відбувається координація. Тому добре, що ухвалення одного пакету обмежень завжди є початком наступного.
І так, на жаль, повільно, але я думаю, що ми рухаємося до того моменту, коли ці давні проблеми також будуть враховані
Інґріда Шимоніте разом з Володимиром Зеленським. Фото: ОПУ
Литва послідовно виступає за найжорсткіші санкції проти Росії, особливо на тлі нових атак на цивільну інфраструктуру в Україні. Чому, на вашу думку, деякі країни ЄС досі не готові діяти так рішуче, як Вільнюс? Які основні побоювання Заходу ви бачите?
Я б сказала, що найбільший вплив це мало на економіку не через санкції, а через те, що Путін відключив газ. Економічний удар був величезним. Якби країни попросили самі припинити купувати російський газ, більшість би відмовилася, боячись стрибків цін, витрат для бізнесу та проблем із постачанням. Не забуваймо й про усю цю пропаганду, мовляв, Європа замерзне взимку.
Нічого з цього не сталося. Ми впоралися добре, хоча це коштувало дорого. Але ЄС багатий, і гроші не є його найбільшою проблемою — інші сфери є більш складними.
Ми наполягали на вживанні заходів щодо газу на початку 2022 року, але ніхто не погодився. Тоді Путін зробив це сам, і ми побачили, що можемо впоратися. Страх полягає в тому, що ти не знаєш, чи зможеш впоратися. І це змушує лідерів вагатися перед ухвалою важких рішень.
Іноді йдеться також про вузькі бізнес-інтереси — люди, пов'язані з владними партіями, наполягають, що не можуть жити без торгівлі з Росією. Це створює опір на національному рівні.
Але загалом це страх перед реакцією громадськості. Деякі політики заявляють: «Росія все ще жива, все ще вбиває українців, але ми стали жити гірше — чому ми маємо страждати?». Це важка дискусія в демократичних країнах. Потрібні сильні аргументи та лідерство, щоб переконати людей, що це того варте.
Безпека, оборона і роль НАТО
З моменту повномасштабного вторгнення РФ оборонна стратегія НАТО зазнала істотних змін. Як Литва оцінює ці трансформації? Чи відповідає нова стратегія реальним загрозам на східному фланзі?
Є кроки в правильному напрямку, але вони ще не є самодостатніми. Попереду ще довгий шлях, особливо з огляду на поточну дискусію про те, наскільки міцними є наші трансатлантичні зв'язки зі США. Яка частка відповідальності за європейську безпеку в кінцевому підсумку ляже на Європу? Припущення, що США завжди надаватимуть ключову підтримку, наприклад у сфері протиповітряної оборони, може виявитися хибним.
Європа повинна стати більш самодостатньою: скоротити ланцюги постачання, збільшити чисельність військових і підвищити видатки на оборону
Це нелегко, особливо для країн, які не надавали пріоритету обороні, як ми. Ми невелика країна, але навіть 2-5% ВВП — це те, до чого ми прагнемо з часів Криму — ніколи не було дискусій про досягнення порогу в 2%. В інших країнах, навіть після вторгнення, зобов'язання щодо 2,5% або 3% були слабкими.
Рютте підтвердив запрошення України на саміт НАТО у Гаазі. Фото: ОПУ
Однак зараз ситуація змінюється. Європейська комісія бере на себе більш активну роль в обороні, призначаючи комісара з питань оборони та пропонуючи фінансові інструменти для підтримки держав-членів. Проте попереду ще чекають важливі політичні рішення, такі як військовий призов. Багато країн покладаються виключно на професійні армії, які є дорогими та обмеженими.
Повторне введення призову є політично чутливим питанням — після 35 років миру важко переконати громадян, включаючи жінок, що їм потрібна базова підготовка
Україна суттєво зміцнила свої оборонні можливості. Якими ви бачите перспективи поглибленої військової співпраці між Литвою та Україною — як на двосторонньому рівні, так і в межах НАТО?
Є такий жарт, що НАТО має попросити Україну прийняти Альянс до своїх лав. Це може бути жарт, але в ньому є багато правди. Україна давно відома як сильна промислова та технологічна країна з високим рівнем технічної експертизи, інженерії та науки — і, на щастя, нічого з цього не було втрачено.
Зараз ми бачимо, що Україна не просто виробляє, а створює речі, які змінюють обличчя поля бою. Багато хто з нас повинен заздрити цьому, вчитися на цьому і співпрацювати з Україною. Коли я працювала в уряді, ми підписали угоди з українськими установами про підтримку співпраці між нашими підприємствами — не тільки для того, щоб дарувати або купувати зброю в усьому світі, а й для того, щоб інвестувати в те, що Україна може розробляти і виробляти.
Це має величезний потенціал. Європейська оборонна промисловість потребує потужного поштовху, і Україна є яскравим прикладом того, чого можна досягти під тиском, демонструючи інновації та ефективність. Вона також кидає виклик традиційному оборонному мисленню, яке передбачає витрачання років і величезних сум на системи, які можна вивести з ладу за допомогою технологій, що коштують набагато менше.
Це змінює наше уявлення про економіку оборони. Я можу тільки сказати «вау» про те, чого досягають оборонний сектор України та її наукові й інженерні таланти. Нам є чому повчитися.
Внутрішньополітичні настрої в Литві та підтримка України
Брюссель розглядає можливе згортання програми тимчасового захисту для громадян України за кордоном. Які дії Литви у цьому питанні? На що розраховувати українцям?
У нашій країні зараз проживає близько 80 тисяч українських громадян — це менше, ніж пікова цифра у понад 90 000. Деякі повернулися в Україну або переїхали деінде. У нас діє режим тимчасового захисту, але, практично кажучи, більшість українців приїжджають сюди не заради пільг. Це переважно жінки зі східної України, які втекли з дітьми або літніми родичами. Переважна більшість з них працюють, є самодостатніми і сплачують податки.
Їм нічого не дається з милосердя — вони є частиною нашого суспільства, і я глибоко поважаю це
Так, існують програми соціального захисту, такі як медичне обслуговування або шкільні обіди, але нічого надзвичайного. Якщо статус тимчасового захисту буде скасовано, я не думаю, що багато що зміниться. Просто це перейде в статус дозволу на проживання, і люди залишаться.
Литва не є країною з великим бюджетом на соціальне забезпечення. Ми пропонуємо базову соціальну підтримку — однаково як місцевим жителям, так і українцям. Діти отримують харчування в школах, люди мають доступ до медичних послуг або отримують допомогу з оплатою комунальних послуг — без жодної різниці.
Ми далекі від перших днів вторгнення, коли люди потребували термінової допомоги: ліжка, їжі, предметів першої необхідності. Зараз багато хто оселився і став повноцінною частиною нашого суспільства.
Чи спостерігаєте ви посилення проросійських, антиукраїнських або ізоляціоністських наративів у литовському суспільстві чи політиці? Якщо так — що є джерелом цих змін?
Що було, мабуть, несподіваним у 2022 році, так це те, як люди, які були проросійськими або корисними для Кремля, зникли з публічного поля зору. Вони замовкли — тому що суспільство тут є сильно проукраїнським.
Поступово вони почали з’являтися знову, кажучи такі речі, як «Україна не може перемогти» або «ми марнуємо гроші» — типові прокремлівські наративи. Цікаво, що під час торішніх президентських і парламентських виборів деякі політики відкрито просували цю лінію, стверджуючи, що умиротворення дорівнює миру, що ми повинні дати агресору те, чого він хоче.
На щастя, жоден з них не здобув реальної політичної влади. Вони залишилися маргінальними, хоча все ще мали певну підтримку, що свідчить про те, що частина населення є прорадянською або проросійською і вразливою до кремлівської пропаганди. Ми знаємо, що це є, як і в будь-якій країні.
Але позитивним моментом є те, що суспільна підтримка України залишається сильною. Насправді тут важче бути антиукраїнським, ніж, скажімо, анти-ЛГБТ або проти Стамбульської конвенції — питань, які можуть розділити громадську думку. Щодо України, більшість людей соромилися б сказати, що вони її не підтримують.
Навіть проросійські голоси часто формулюють свої погляди в м'якших виразах, кажучи щось на кшталт: «Ми підтримуємо Україну, але люди гинуть, тому нам потрібен мир». Потім вони закликають відмовитися від українських територій або припинити військову підтримку — це все ще кремлівські наративи, просто не відкрито антиукраїнські.
Титульне фото: ANDRZEJ IWANCZUK/REPORTER
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Попри гальмування з боку Будапешта, Єврокомісія разом із низкою держав-членів шукає способи розблокувати початок переговорів про вступ України до ЄС. Одні називають 1 січня 2030 року амбітною, але символічною ціллю. Інші — зокрема Литва — вважають її цілком досяжною.
Підтримка України для Вільнюса — не кон’юнктурне рішення останніх років. Це глибоке переконання, що сформувалося ще до повномасштабного вторгнення РФ. Про цю позицію, а також про політичні блокади, вплив Орбана, обрання нового президента Польщі та дезінформаційні ризики — в ексклюзивному інтерв’ю з експрем’єр-міністеркою Литви Інґрідою Шимоніте, яка очолювала уряд з 2020 по 2024 роки.
Майбутнє України в ЄС
Марина Степаненко: Литва запропонувала 1-е січня 2030 року як орієнтовну дату вступу України до ЄС. Це реалістична політична мета чи радше символічний жест підтримки? Як Литва сприяє досягненню цієї мети?
Інґріда Шимоніте: Литва вже давно вірить, що майбутнє України лежить в Європейському Союзі — ще задовго до кривавих воєн Росії проти України. Ми завжди вважали Україну європейською країною і вірили, що її інтеграція в євроатлантичне співтовариство буде вигідною для обох сторін. Звичайно, 20 років тому така думка не була популярною, і багато хто ставився до неї скептично. В Україні завжди були люди, які рішуче виступали за європейську інтеграцію, саме тому відбулися два Майдани. Але були й ті, хто вважав, що торговельні та ділові зв'язки з Росією можуть бути вигідними. Вторгнення змінило все це.
З огляду на те, як швидко змінилися погляди за останні чотири роки, я б не казала, що сьогодні щось є нереалістичним
Ще кілька років тому ідея запрошення України до ЄС у 2024 році здавалася немислимою, але ось ми тут. Звичайно, перешкоди все ще існують — деякі політики чи країни з політичних міркувань або під тиском недружніх режимів блокують прогрес, відмовляючись відкривати кластери чи ухвалювати рішення. Але це не новина.
Ми бачили подібні невдачі, наприклад, Північна Македонія мусила змінити свою назву, щоб задовольнити одну державу-члена, але потім інша країна ЄС заблокувала цей процес. Чи досягнемо ми мети до 1-го січня 2030 року, важко сказати. Проте я не бачу нічого нереалістичного. Україна продемонструвала надзвичайну здатність швидко і професійно вести боротьбу за виживання та впроваджувати глибокі реформи в багатьох секторах. Це рідкість. Я вірю, що це можливо. І ми будемо докладати всіх зусиль — я в цьому впевнена.
У контексті позиції угорського прем’єра Віктора Орбана, який часто використовує право вето у Раді ЄС, як Україна та її союзники можуть ефективно долати такі політичні блокади на шляху до членства?
У деяких випадках ми вже бачили прецеденти, коли рішення ухвалювались шляхом обходу угорського вета. Проте це не є хорошою ситуацією — і це не проблема України, це проблема Європейського Союзу. ЄС не може щоразу стикатися з однаковою перешкодою з боку однієї держави-члена, коли потрібно досягти консенсусу.
Навіть коли ЄС вдається рухатися вперед, враховуючи деякі інтереси Угорщини, це посилає неправильний сигнал, мовляв, ми винагороджуємо поведінку, яка суперечить духу Союзу. Позиція Угорщини стає дедалі гострішою проблемою, і багато політиків це усвідомлюють.
Я не хочу, щоб ЄС був змушений вживати радикальних заходів, таких як позбавлення країни права голосу, але ми мусимо визнати, що такий варіант існує
Угорщина не знімає вето щодо перемовин по вступ України до ЄС. Фото: LEON NEAL/AFP/East News
Ми вже бачили, що в деяких сферах ЄС може діяти без згоди Угорщини. Однак якщо це траплятиметься занадто часто, стане очевидним, що проблему потрібно вирішувати радикальніше. Я не можу сказати, коли настане переломний момент, але очевидно, що багато політиків втрачають терпіння до поведінки Угорщини.
Кілька років тому ідея позбавлення права голосу здавалася неймовірною — надто неєвропейською. Це вже не так. Багато що залежить від того, чи вирішить Угорщина змінити свою поведінку. Так само, як війна знаходиться в руках Путіна, Угорщина може в будь-який момент припинити це перешкоджання — і це буде краще для всіх.
З огляду на обрання Кароля Навроцького президентом Польщі, чи існує ризик, що він стане «другим Орбаном»?
Не зовсім, тому що формально новообраний президент не є членом партії, хоча він пов'язаний з «Правом і справедливістю» (PiS). Коли PiS була при владі, прем'єр-міністр Моравецький був дуже відданий допомозі Україні — ми часто разом відвідували Україну або зустрічалися в рамках Люблінського трикутника.
Польща має сильний інстинкт у визнанні загрози з боку Росії — на відміну від Орбана
Орбан грає на руку інтересам Путіна, головним чином для того, щоб залишитися при владі. Його риторика часто збігається з псевдомирними наративами Росії і включає звинувачення проти України. Польща, як і балтійські країни, має болючу історію з Росією. Угорщина теж, але вона реагує по-іншому. Незалежно від партії — чи то PiS, чи то «Громадянська платформа» (Platforma Obywatelska) — польські лідери загалом вважають Росію загрозою.
Тому я б не порівнювала Польщу з Угорщиною. Обраний не пан Ментцен, якого можна порівняти з Орбаном. Також важливо, що в процесі ухвалення рішень в ЄС уряд представляють прем'єр-міністр і міністри, а не президент. Координація з президентом відбувається, але виконавча влада належить уряду.
Зрештою в Польщі відбудуться парламентські вибори, і уряд може змінитися. Але я не очікую значних змін в їхній загальній позиції — обидві основні партії були прагматичними та обережними щодо Росії і підтримували необхідність Європи захищати себе.
Так, ми всі чули під час кампанії заяви, які викликали занепокоєння. Але передвиборча риторика — це одне, а важливо те, як співпрацюють інституції. Тому я залишаюся оптимістом. Звичайно, політичні діячі намагатимуться драматизувати внутрішні проблеми. Візьмемо, наприклад, фермерів — торішні заворушення були спровоковані заявами про те, що українці забирають їхні ринки, та побоюваннями щодо наслідків членства в ЄС. Такі настрої з’являться в багатьох країнах.
Росія буде використовувати це через пропаганду, щоб розпалити негатив. Але це не є чимось новим. Відповідальні політики повинні зосередитися на довгострокових цілях і не піддаватися цій маніпуляції. Ми знаємо, як діє Росія — нам просто потрібно бути готовими.
Санкції проти РФ — Литва як моральний компас Європи
18-й пакет санкцій зараз активно розробляється у тісній координації між ЄС і США. Чи відповідають нинішні напрацювання очікуванням Литви? Які сфери ви вважаєте пріоритетними для включення до цього пакету, щоб максимально посилити санкційний тиск на Росію?
Ми завжди стежили за включенням до санкційного пакету скрапленого газу та ядерних матеріалів, які експортує Росія. Але, звичайно, це проблема. Це хороша і погана сторона процесу ухвалення рішень в Європейському Союзі — необхідний консенсус. Це означає, що в якийсь момент ви отримуєте не найкращий результат, принаймні з вашої точки зору, але саме так відбувається координація. Тому добре, що ухвалення одного пакету обмежень завжди є початком наступного.
І так, на жаль, повільно, але я думаю, що ми рухаємося до того моменту, коли ці давні проблеми також будуть враховані
Інґріда Шимоніте разом з Володимиром Зеленським. Фото: ОПУ
Литва послідовно виступає за найжорсткіші санкції проти Росії, особливо на тлі нових атак на цивільну інфраструктуру в Україні. Чому, на вашу думку, деякі країни ЄС досі не готові діяти так рішуче, як Вільнюс? Які основні побоювання Заходу ви бачите?
Я б сказала, що найбільший вплив це мало на економіку не через санкції, а через те, що Путін відключив газ. Економічний удар був величезним. Якби країни попросили самі припинити купувати російський газ, більшість би відмовилася, боячись стрибків цін, витрат для бізнесу та проблем із постачанням. Не забуваймо й про усю цю пропаганду, мовляв, Європа замерзне взимку.
Нічого з цього не сталося. Ми впоралися добре, хоча це коштувало дорого. Але ЄС багатий, і гроші не є його найбільшою проблемою — інші сфери є більш складними.
Ми наполягали на вживанні заходів щодо газу на початку 2022 року, але ніхто не погодився. Тоді Путін зробив це сам, і ми побачили, що можемо впоратися. Страх полягає в тому, що ти не знаєш, чи зможеш впоратися. І це змушує лідерів вагатися перед ухвалою важких рішень.
Іноді йдеться також про вузькі бізнес-інтереси — люди, пов'язані з владними партіями, наполягають, що не можуть жити без торгівлі з Росією. Це створює опір на національному рівні.
Але загалом це страх перед реакцією громадськості. Деякі політики заявляють: «Росія все ще жива, все ще вбиває українців, але ми стали жити гірше — чому ми маємо страждати?». Це важка дискусія в демократичних країнах. Потрібні сильні аргументи та лідерство, щоб переконати людей, що це того варте.
Безпека, оборона і роль НАТО
З моменту повномасштабного вторгнення РФ оборонна стратегія НАТО зазнала істотних змін. Як Литва оцінює ці трансформації? Чи відповідає нова стратегія реальним загрозам на східному фланзі?
Є кроки в правильному напрямку, але вони ще не є самодостатніми. Попереду ще довгий шлях, особливо з огляду на поточну дискусію про те, наскільки міцними є наші трансатлантичні зв'язки зі США. Яка частка відповідальності за європейську безпеку в кінцевому підсумку ляже на Європу? Припущення, що США завжди надаватимуть ключову підтримку, наприклад у сфері протиповітряної оборони, може виявитися хибним.
Європа повинна стати більш самодостатньою: скоротити ланцюги постачання, збільшити чисельність військових і підвищити видатки на оборону
Це нелегко, особливо для країн, які не надавали пріоритету обороні, як ми. Ми невелика країна, але навіть 2-5% ВВП — це те, до чого ми прагнемо з часів Криму — ніколи не було дискусій про досягнення порогу в 2%. В інших країнах, навіть після вторгнення, зобов'язання щодо 2,5% або 3% були слабкими.
Рютте підтвердив запрошення України на саміт НАТО у Гаазі. Фото: ОПУ
Однак зараз ситуація змінюється. Європейська комісія бере на себе більш активну роль в обороні, призначаючи комісара з питань оборони та пропонуючи фінансові інструменти для підтримки держав-членів. Проте попереду ще чекають важливі політичні рішення, такі як військовий призов. Багато країн покладаються виключно на професійні армії, які є дорогими та обмеженими.
Повторне введення призову є політично чутливим питанням — після 35 років миру важко переконати громадян, включаючи жінок, що їм потрібна базова підготовка
Україна суттєво зміцнила свої оборонні можливості. Якими ви бачите перспективи поглибленої військової співпраці між Литвою та Україною — як на двосторонньому рівні, так і в межах НАТО?
Є такий жарт, що НАТО має попросити Україну прийняти Альянс до своїх лав. Це може бути жарт, але в ньому є багато правди. Україна давно відома як сильна промислова та технологічна країна з високим рівнем технічної експертизи, інженерії та науки — і, на щастя, нічого з цього не було втрачено.
Зараз ми бачимо, що Україна не просто виробляє, а створює речі, які змінюють обличчя поля бою. Багато хто з нас повинен заздрити цьому, вчитися на цьому і співпрацювати з Україною. Коли я працювала в уряді, ми підписали угоди з українськими установами про підтримку співпраці між нашими підприємствами — не тільки для того, щоб дарувати або купувати зброю в усьому світі, а й для того, щоб інвестувати в те, що Україна може розробляти і виробляти.
Це має величезний потенціал. Європейська оборонна промисловість потребує потужного поштовху, і Україна є яскравим прикладом того, чого можна досягти під тиском, демонструючи інновації та ефективність. Вона також кидає виклик традиційному оборонному мисленню, яке передбачає витрачання років і величезних сум на системи, які можна вивести з ладу за допомогою технологій, що коштують набагато менше.
Це змінює наше уявлення про економіку оборони. Я можу тільки сказати «вау» про те, чого досягають оборонний сектор України та її наукові й інженерні таланти. Нам є чому повчитися.
Внутрішньополітичні настрої в Литві та підтримка України
Брюссель розглядає можливе згортання програми тимчасового захисту для громадян України за кордоном. Які дії Литви у цьому питанні? На що розраховувати українцям?
У нашій країні зараз проживає близько 80 тисяч українських громадян — це менше, ніж пікова цифра у понад 90 000. Деякі повернулися в Україну або переїхали деінде. У нас діє режим тимчасового захисту, але, практично кажучи, більшість українців приїжджають сюди не заради пільг. Це переважно жінки зі східної України, які втекли з дітьми або літніми родичами. Переважна більшість з них працюють, є самодостатніми і сплачують податки.
Їм нічого не дається з милосердя — вони є частиною нашого суспільства, і я глибоко поважаю це
Так, існують програми соціального захисту, такі як медичне обслуговування або шкільні обіди, але нічого надзвичайного. Якщо статус тимчасового захисту буде скасовано, я не думаю, що багато що зміниться. Просто це перейде в статус дозволу на проживання, і люди залишаться.
Литва не є країною з великим бюджетом на соціальне забезпечення. Ми пропонуємо базову соціальну підтримку — однаково як місцевим жителям, так і українцям. Діти отримують харчування в школах, люди мають доступ до медичних послуг або отримують допомогу з оплатою комунальних послуг — без жодної різниці.
Ми далекі від перших днів вторгнення, коли люди потребували термінової допомоги: ліжка, їжі, предметів першої необхідності. Зараз багато хто оселився і став повноцінною частиною нашого суспільства.
Чи спостерігаєте ви посилення проросійських, антиукраїнських або ізоляціоністських наративів у литовському суспільстві чи політиці? Якщо так — що є джерелом цих змін?
Що було, мабуть, несподіваним у 2022 році, так це те, як люди, які були проросійськими або корисними для Кремля, зникли з публічного поля зору. Вони замовкли — тому що суспільство тут є сильно проукраїнським.
Поступово вони почали з’являтися знову, кажучи такі речі, як «Україна не може перемогти» або «ми марнуємо гроші» — типові прокремлівські наративи. Цікаво, що під час торішніх президентських і парламентських виборів деякі політики відкрито просували цю лінію, стверджуючи, що умиротворення дорівнює миру, що ми повинні дати агресору те, чого він хоче.
На щастя, жоден з них не здобув реальної політичної влади. Вони залишилися маргінальними, хоча все ще мали певну підтримку, що свідчить про те, що частина населення є прорадянською або проросійською і вразливою до кремлівської пропаганди. Ми знаємо, що це є, як і в будь-якій країні.
Але позитивним моментом є те, що суспільна підтримка України залишається сильною. Насправді тут важче бути антиукраїнським, ніж, скажімо, анти-ЛГБТ або проти Стамбульської конвенції — питань, які можуть розділити громадську думку. Щодо України, більшість людей соромилися б сказати, що вони її не підтримують.
Навіть проросійські голоси часто формулюють свої погляди в м'якших виразах, кажучи щось на кшталт: «Ми підтримуємо Україну, але люди гинуть, тому нам потрібен мир». Потім вони закликають відмовитися від українських територій або припинити військову підтримку — це все ще кремлівські наративи, просто не відкрито антиукраїнські.
Титульне фото: ANDRZEJ IWANCZUK/REPORTER
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Вся Польща живе результатами президентських виборів. Кандидат від центристської Громадянської платформи отримав 49,11% голосів, а Кароль Навроцький з партії «Право і справедливість» — 50,89%. Останній переміг, хоча це найменша різниця голосів в історії Польщі. У серпні Навроцький буде приведений до присяги як президент і разом з дружиною і трьома дітьми переїде до Президентського палацу.
Особливий інтерес викликає Марта Навроцька — майбутня перша леді, 39-річна держслужбовиця, мати трьох дітей. І лояльна дружина. Спочатку в кампанії Навроцького її не було видно. Вона долучилася — або її долучили — пізніше, але коли вона вже приєдналася до чоловіка, відразу стала помітною. Не тільки на передвиборчих зустрічах чи мітингах, а й під час ліплення вареників у клубах сільських господинь, візитів до дитячого будинку й занять спортом. Фоторепортажі про це вона публікувала в соціальних мережах.
На відміну від Малгожати Тшасковської, супутниці життя Рафала Тшасковського, вона майже завжди була на задньому плані, на пів кроку позаду, а не поруч. Вона і не намагалася, як Тшасковська, налагодити особливі стосунки з жінками, мобілізуючи їх до голосування. Просто була при чоловіку
Класично. Традиційно. Адже саме на традиції зробили ставку як партія ПіС, так і Кароль Навроцький. А традиція в даному випадку означає дружину лояльну, консервативну, яка стоїть на крок позаду. Як символ старого порядку.
Обрання президентом Кароля Навроцького — це, звичайно, кардинальна зміна в житті всієї його родини. Марта Навроцька вже сказала, що в родині «одного політика достатньо», що може свідчити про те, що вона не буде, як Агата Корнхаузер-Дуда, дружина президента Анджея Дуди і нинішня перша леді, залучатися до питань, які найбільше розпалюють суспільство і цікавлять виборців. Як-от репродуктивні права, зокрема право на аборт, або партнерські союзи. Як буде — покаже час.
«Я б хотіла бути ближчою до людей», — каже Марта Навроцька в інтерв'ю правому телеканалу TV Republika, вміло ухиляючись від коментарів на гострі соціальні питання. «Я не політик. Одного політика в родині достатньо». А коли світові й польські ЗМІ висували звинувачення проти Навроцького, зокрема в захопленні квартири пенсіонера, участі в бійках, вживанні наркотичних речовин і сутенерстві, Марта відповіла так: «Кароль — хороша людина».
У дитинстві і юності вона займалася балетом, але не пішла цим артистичним шляхом. Закінчила факультет права й адміністрації Гданського університету, а останні кільканадцять років працювала в Державній податковій службі, займаючись контролем нафтової, спиртової промисловості й незаконного грального бізнесу. «Ми заходимо в нелегальні пункти з азартними іграми, затримуємо людей, вилучаємо автомати, готівку, проводимо процесуальні дії», — розповідає Марта Навроцька в «Super Express». Про свої професійні обов'язки вона також згадала на сцені під час однієї з передвиборчих зустрічей, на якій супроводжувала чоловіка. На звинувачення її чоловіка у зв'язках зі злочинним середовищем і називання його «гангстером» відповіла: «Я ганяю гангстерів, а не виходжу за них заміж».
Марта і Кароль Навроцькі під час забігу в Перемишлі, 30.03.2025. Фото: Kamil Krukiewicz/REPORTER
Сам Навроцький про свою дружину каже, що вона є «відкриттям кампанії» — «сильна, смілива, емпатична». Вона послідовно вибудовувала його позитивний імідж і відбила чи не всі атаки. Марта Навроцька взяла відпустку на час кампанії, а рішення про участь чоловіка у виборах приймалося спільно: «Ми виклали на стіл всі «за» і «проти».
Марта розповідає: «Ми знали, що оскільки він не має досвіду в політиці, йому доведеться навчитися цих правил. Він також не був широко відомий за межами кола людей, які цікавляться історією. І тоді я сказала: “Це складне завдання, але якщо ми на це зважимося, ти виграєш ці вибори”».
Коли журналісти запитували її, чим вона хотіла б займатися як перша леді, Навроцька відповіла, що молоддю — «особливо тією, яка має особисті й психологічні проблеми». Вона також говорила, що важливими для неї є питання людей похилого віку й людей з інвалідністю. «Я точно хочу бути людиною, яка буде близькою до людей», — заявила вона. Це важливі заяви, особливо в контексті кризи психічного здоров'я дітей та молоді, зростання кількості людей похилого віку та величезної кількості людей з інвалідністю, чиї проблеми постійно відкладаються «на потім». Час покаже, як з цим як перша леді впорається Марта Навроцька. Буде, як Агата Корнхаузер-Дуда, мовчати з найважливіших соціальних питань чи обере залучатися, як Йоланта Квасневська чи Марія Качинська. Але судячи з її активності під час кампанії, можна передбачити, що вона буде лояльно підтримувати чоловіка в усьому. Навіть якщо сама при цьому буде на крок позаду нього.
Як жінка я з жахом спостерігаю за сьогоднішніми новинами з Польщі й відчуваю, що вся країна поступово обертається проти жінок. Зростання кількості прихильників Ендрю Тейта (американсько-британського кікбоксера, звинуваченого у торгівлі неповнолітніми, сексуальних стосунках з ними й згвалтуваннях, «гуру» інселів) і те, наскільки його наративи стали нормою, викликають у мене не лише страх за власну безпеку, а й за майбутнє цієї країни. Дедалі більше людей, особливо чоловіків, голосують за правих, і результати першого туру останніх виборів більш ніж тривожні.
Окрім очевидного факту, що ми живемо в патріархальній системі, яка підтримує напади на меншини, головними винуватцями цих процесів я вважаю брак освіти й соцмережі. Позиція польського уряду, що сексуальна освіта в школах непотрібна, призводить до масової необізнаності молоді щодо таких важливих речей, як згода, контрацепція й здорові стосунки. Відсутність цієї освіти не лише робить молодих людей вразливими до дезінформації та шкідливого досвіду, а й зміцнює патріархальні норми, за якими сексуальність і права визначаються із застарілої, чоловічої перспективи — без урахування поглядів жінок чи ЛГБТК+-спільноти.
Пам’ятаю, як у школі розмови про секс обмежувалися термінами на кшталт «менструація» чи «мутація голосу у хлопців», а тема жіночої анатомії викликала хоровий сміх.
Сьогодні мене страшенно бентежить, наскільки мало знають мої польські ровесники-чоловіки про жіноче тіло, навіть про такі базові речі, як піклування після сексу (aftercare)
Як ми можемо почуватися шанованими з боку чоловіків і безпечно, якщо нам ніколи не давали простору відверто говорити про зміни, які переживає наше тіло?
Чоловічі голоси домінували в моєму класі так само, як сьогодні домінують у суспільстві. Бо польська система освіти не дає дітям необхідних знань, а ПіС (консервативна клерикальна партія «Право і справедливість» Ярослава Качинського — Ред.) послідовно обмежує доступ до достовірної інформації — через заборону освітніх програм і книжок. У результаті молодь шукає відповіді в соцмережах. Інтернет міг би дійсно стати корисним інструментом, але сучасні алгоритми роблять його радше шкідливим.
Нещодавно я слухала інтерв’ю американської письменниці й феміністки Лори Бейтс.
Бейтс розповідає, що достатньо завести в TikTok акаунт з чоловічим ім’ям — і вже за 10 хвилин алгоритм почне підкидати сексистський і токсичний контент
Це доводить, що соцмережі не хочуть нас освічувати. Вони хочуть маніпулювати — і це ідеально відповідає цінностям власників цих платформ. Знаючи, що такі люди, як Ілон Маск, володіють Twitter і поділяють подібні погляди, ми повинні критично ставитися до контенту, який там публікується. Але зазвичай ми забуваємо про фактчекінг і піддаємося поверхневому впливу.
Велику роль у цьому мають відігравати батьки. Але хоча саме вони відповідають за виховання дітей, інтернет став вихователем, якого неможливо контролювати. Як можна очікувати, що батьки стежитимуть за контентом, з яким стикаються їхні діти, якщо чимало з них навіть не вміють користуватися TikTok чи Instagram? Відповідальність мають нести платформи, але оскільки цього не відбувається, ми мусимо піднімати цю тему в суспільстві. Коли системи не працюють або ставлять прибуток понад безпеку, ми мусимо діяти. Треба підвищувати обізнаність, популяризувати цифрову грамотність і створювати простір для відвертих розмов, щоб молодь могла існувати в цьому світі без патріархальних фільтрів.
Те саме стосується порноіндустрії. Вона — патріархальна, расистська та сексистська, але в Польщі доступ до неї є у всіх. Достатньо клікнути «Мені 18+» — і можна дивитися. В еру смартфонів це дуже просто. Але ця індустрія не показує здорових прикладів кохання чи сексу: у більшості фільмів все закінчується оргазмом чоловіка — без жодних ознак згоди чи турботи про жінку.
Коли молодь не отримує сексуальної освіти, а порно стає основним джерелом знань про секс, це створює величезну загрозу — особливо для жінок
Наслідки цього явища показано в серіалі «Юнацтво» (Adolescence), який демонструє, як контент, який споживають хлопці, може провокувати агресію. Зараз як ніколи ми мусимо зробити освіту молоді пріоритетом — особливо коли ідеології ультраправих набирають сили й переписують культурні наративи.
Замість навчальних серіалів на кшталт «Сексуальна освіта» чи «Юнацтво», які нормалізують розмови про ідентичність, стосунки та згоду, чимало хлопців обирають таких персонажів, як Тейт. Цей контент живиться вразливими людьми, годуючи їх гіпермаскулінними ідеями, що прославляють агресію та придушення емоцій. Це не просто «погані приклади». Це — нормалізація ненависті. Коли такі ідеї стають нормою, вони формують світогляд, який атакує жінок, заперечує згоду та популяризує культуру насильства й нерівності.
*Інцели — (від англ. incels, involuntary celibates — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — рух білих гетеросексуальних чоловіків, які вважають, що «секс є ресурсом, яким монопольно володіють жінки й розпоряджаються ним, аби маніпулювати чоловіками». Провину за своє вимушене утримання чоловіки-інцели покладають на жінок
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
