Суспільство

Марта Маєвська — мер міста Грубешів, що лише за 5 кілометрів від України. Саме вона ініціювала відкриття у лютому 2022-го року біля польсько-українського кордону центр прийому біженців. Вона об’єднала сотні волонтерів, які надавали українцям їжу, житло та психологічну підтримку, а також організувала систему реєстрації та координації перевезення біженців, завдяки якій тисячі людей змогли потрапити в інші міста Польщі та країни. За свій величезний внесок у допомогу українським біженцям Марта Маєвська стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Про складнощі в організації допомоги, підтримку поляків, власні страхи та мрії мер Грубешова розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.

‍Оксана Щирба: У лютому 2022-го року вам вдалося виконати великий пласт роботи, організувавши різні напрямки допомоги для українських біженців. Як для вас почалося 24 лютого?

‍Марта Маєвська: Той ранок, коли в Україні почалася війна, я пам’ятаю, ніби це було сьогодні. Тоді я приїхала на роботу раніше звичайного, зателефонувала заступнику, секретарю і ще кільком особам. Ми вирішили, що потрібно самоорганізуватися. Тієї ж ночі, коли почалася війна, ми отримали першу інформацію від наших колег, які керують спортивно-оздоровчим центром, що туди прибули перші українці. Насправді це було єдине приміщення, єдина будівля, де можна було прийняти велику кількість людей. Ми дуже швидко організували там спальні місця: постелили килими, поставили ліжка. Привезли воду, їжу — забезпечили той мінімум, який був необхідний на початку. Кількість людей щодня збільшувалася. Звісно, я би ніколи все сама не організувала. Над цим працювала ціла команда небайдужих людей.  

Грубешів — невелике місто. Ми мали налагоджений контакт  з відповідними службами — поліцією, пожежною, прикордонною службами, різними організаціями. Добре пам'ятаю вечір 25 лютого, коли я була вдома і приймала гостей. Я сказала чоловікові, що від'їду ненадовго, десь на годинку, подивлюся, яка ситуація в центрі прийому біженців. Була приблизно 19-а година вечора. А повернулася я аж вранці. Щогодини приїжджало все більше і більше громадян України. Також ми отримали інформацію, що є люди, які перебувають у місті і не знають, куди прилаштуватися. Тому ми поїхали автівками забрати їх. 

Тоді я вперше попросила про допомогу публічно, виклала в інтернеті фото, на задньому фоні якого були підготовлені для воєнних біженців ліжка. Це викликало справжню хвилю допомоги. Нам привозили їжу, необхідні речі побуту. Згодом, коли дітей стало більше, ми  просили також про іграшки, памперси. Швидко сформувалися групи,  де люди взяли на себе різні обов'язки. Хтось дбав про дітей, хтось займався організацією харчування, хтось розкладав всі речі. І все сталося абсолютно природно. Дуже багато українок ще до початку повномасштабного вторгнення вийшли заміж за поляків. Вони приїхали до нашого центру і запропонували допомогу. Спочатку приїжджали допомагати люди з міста, потім з сусідніх населених пунктів, а  згодом з усієї Польщі та з-за кордону. 

Центр офіційно був відкритий за розпорядженням люблінського воєводи. Перші тижні у нас не було фінансування. Я не могла взяти жодної копійки з  державних коштів, навіть міських. Пізніше ми відкрили субрахунок, куди люди перечислювали пожертви. 

‍ОЩ: У чому основна місія центру допомоги?

ММ: Ідея полягала в тому, щоб центр прийому став місцем, куди українські громадяни приходитимуть в першу чергу. Вони отримують від нас першу допомогу та харчування, можуть помитися, поспати чи почекати на  когось, а потім, як правило, потрібно їхати далі — до пунктів, визначених як місця постійного проживання в Польщі. Ми як місто не мали цього. На початку була велика проблема з організацією транспортних засобів. Лише згодом підключилася Державна пожежна служба, яка надала свої автобуси з усієї Польщі і якими могли перевозити людей. 

Цих транспортних засобів було недостатньо, це призвело до того, що люди довше залишалися в пункті прийому біженців. Саме в Грубешові проходив перший прикордонний контроль, тому потяг, який прямував з України через Польщу, зупинявся у нашому місті. Деякі люди їхали далі, інші виходили у нас.

Було так, що водночас збиралося до 2000 осіб. Уявіть, три великих потоки — це 6000 людей. І всі вони приїжджали до нас. Усього наш центр прийняв приблизно 100 тисяч людей від початку війни

Інший важливий момент — реєстрація перебування українців у Польщі. Нам також довелося це організовувати самотужки, ніхто не допомагав, не показував, як це має виглядати. Найскладнішим виявилося те, що доводилося все робити вручну. На той момент не було системи, яка би дозволяла вводити дані, наприклад, в комп’ютер чи конкретну програму. Усе писали від руки. І тут важливу роль відіграли волонтери. Але ми також потребували людей на постійній основі, які нестимуть  відповідальність за свої завдання. На початку це було 54 особи. Вони керували пунктом перекладачів, психологів і волонтерів, які займалися сферою харчування, складів, перевезення тощо. Зараз це лише 9 осіб, тому що потік людей значно зменшився. На початку було іноді по 3000 людей на день. Інфраструктура будівлі, де знаходиться пункт допомоги, не була підготовлена ​​до цього. Бо це звичайний спортивний зал з елементарними умовами для функціонування. Нам довелося зробити дуже багато, щоб інфраструктура витримала все, що відбувалося в той момент, навіть такі звичайні речі, як водогін, каналізація, збір відходів. Ми тісно співпрацювали з нашими підприємцями та місцевими жителями.

Та кількість допомоги, яка дійшла до нас у вигляді продуктів, була величезною, тому в нас виникли проблеми зі зберіганням. І тут на допомогу прийшли підприємці, які відкрили для нас свої склади. Крім цього, ми опікувалися питанням допоміжних перевезень в Україну. Звичайно, у нас  все  задокументовано, куди ця допомога надходила. Ми налагодили кілька напрямків діяльності: допомога на місці, допомога з поїздами, гуманітарна допомога.

Сьогодні все  виглядає трохи інакше. Цьогоріч у січні був день, коли ніхто до нас не прийшов, але це був лише один день 

‍ОЩ: З якими основними проблемами стикалися і стикаються українські біженці?

ММ: На початку все було проблемою, тому що люди приходили до нас з поліетиленовим пакетом, однією сумкою або взагалі без нічого, і ми все організовували для подальшої поїздки. Питання телефонного зв’язку було дуже важливим. У людей не було карток, вони не могли телефонувати в Польщі.  Наші місцеві підприємці надавали їх безкоштовно. 

Ми також організували психологічну допомогу, бо всі люди були травмовані і потребували підтримки фахівця. Оскільки приїжджали в основному мами з дітьми, їм завжди була допомога, навіть така елементарна, як посидіти з дитиною. І в цьому допомагали волонтери. Була зима, холод, тому виникло питання з різними видами опалення, ковдрами. Ми організували харчування, яке передавали на кордон, де були величезні черги українців. Кожен намагався допомогти тим, чим міг.  

ОЩ: Які історії вам запам'яталися найбільше? 

ММ: Історій багато і всі вони особливі. Але є одна, яка зворушила мене до глибини душі. Пам'ятаю, приїхала мама з хлопцем, він був дуже наляканий, постійно плакав, кричав. Згодом виявилося, що дитина хвора на аутизм. Ні мама, ні бабуся не могли заспокоїти малого. Я пам’ятаю, як я звернулася до них, хотіла підтримати, хоча тоді ще не знала, що хлопчик хворий. І цей малий простягнув до мене руки і пішов до мене, зовсім незнайомої людини. За кілька хвилин він заспокоївся. Я забрала цю сім’ю до себе додому, де вони уже чекали на двоюрідного брата з Чехії. Хлопчику тоді було рівно стільки, як моєму синові, — 4 роки. Ця сім'я ніяк не могла сконтактуватись із родичами з Чехії. І, уявіть, величезний паркінг, заповнений сотнями автівок. Я виходжу з центру, мені на зустріч йде людина, яка говорить чеською. Я його запитала, чи він з Чехії і чи приїхав за жінкою з дитиною і бабусею. Він відповів ствердно. Це рука Божа, адже серед сотні автівок та людей треба було зустріти саме цього чоловіка. Ця історія найбільше мені запам’яталася. Але насправді їх було дуже багато. Люди в нашому центрі часто розповідали про себе — їм було важливо виговоритися.

Але були й такі, які мовчали, вони були так сильно травмовані, що не могли зронити ні слова. Лише згодом, через кілька днів, вони могли хоч щось розповісти 

ОЩ: Частина українців повернулась до України, інша — поїхала далі, в інші європейські країни. Як багато залишилося в Грубешові?

ММ: Небагато. Грубешів не є привабливим місцем для постійного проживання. Більшість людей, які перетинали кордон, уже думали, в яке велике місто поїдуть, — Вроцлав, Варшаву, Гданськ, Познань, Катовіце чи за кордон. Ті, хто залишився у Грубешові, вірили, що незабаром повернуться додому, або ж у них тут були родичі чи друзі. 

ОЩ: Як допомагаєте українцям сьогодні?

ММ: Ми робимо все те, що й робили на початку, тільки сьогодні це виглядає трохи по-іншому. Ми співпрацюємо з різними містами, організовуємо гуманітарну допомогу, яку переправляємо через місто Сокаль на Львівщині, яке далі займається організацією та розподілом. Це допомога пересічним громадянам, а також українським бійцям. Сьогодні ми ще закуповуємо генератори і пневматичні намети. 

ОЩ: Ваша команда, яка допомагала і допомагає, хто ці люди?

ММ: Це дуже велика кількість людей — посадовці, члени неурядових організацій, волонтери, мешканці Грубешова, які щодня виконують різноманітну роботу, ведуть бізнес, працюють в офісах, у сфері послуг. Це молоді особи, люди похилого віку. Я навіть не можу всіх загадати, бо боюся, що когось пропущу.  Це представники різних прошарків суспільства — від наймолодших до старших, від громадських активістів до підприємців. На початку кожен зробив свій внесок. Згодом людям потрібно було повернутися до повсякденних справ та попередньої роботи, тому кількість допомоги зменшилася. 

ОЩ: За свою діяльність Ви були нагороджені спеціальною відзнакою «Солідарність з Україною» у престижному Рейтингу органів місцевого самоврядування Республіки Польща. Що для Вас означає ця нагорода?

ММ: Це нагорода для всіх людей, які мені допомагали. Я отримала цю нагороду, бо є міським головою. Але насправді вона для всіх мешканців Грубешова, для всіх, хто зробив свій внесок з першого дня повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Я дуже вдячна всім за підтримку, бо на початку, зізнаюся чесно, я дуже хвилювалася, як ми все організуємо. Ніхто не міг передбачити,  що буде завтра, скільки приїде людей, як це буде виглядати, з чим нам доведеться зіткнутися. Ніхто не передбачав цього, ніхто не був до цього готовий.

Все, що ми зробили, було неможливим без великої кількості небайдужих людей, простих мешканців Грубешова. Це була справжня хвиля доброти

ОЩ: Як війна в Україні змінила Ваше життя?

ММ: Моє життя змінилося з першого дня великої війни. Вона показала нам, що хороше мирне життя може закінчитися будь-якої миті. І це не залежить тільки від нас. Відбувається те, на що ми не маємо впливу. Україна жила мирно — і через одного божевільного все змінилося. І ми не могли бути готові до цього. Звісно, ми, поляки, не дотичні до того, що відбувається на фронті і того, що пережили люди в Україні, але ми доклали максимум зусиль, щоб  допомогти тут, в Польщі. Що стосується змін у мені як в людині… Це ​​радість і вдячність за те, що я можу жити у країні під мирним небом, що люди мене не розчарували. Адже могло бути інакше. Гроші не так важливі, як люди. І я кажу, що в цьому немає нічого інноваційного, але ми просто забуваємо про це щодня.

Головний висновок — я можу розраховувати на людей у ​​важкі часи. І дякую за це кожному

‍ОЩ: Розкажіть, де шукаєте енергії для відновлення?

ММ: Вдома, в родині. Ви завжди повинні чітко говорити собі, що є певні речі, які ви не  можете зробити. Ми б взагалі нічого не могли зробити, якби не підтримка наших близьких. І життя, і робота вимагають багато енергії. Тож для мене своєрідним трампліном є сім'я. Вона найбільше стабілізує, дозволяє продовжувати нормально функціонувати. Крім того, я віруюча людина, віра дає величезну підтримку, великий поштовх рухатися вперед, робить позитивною людиною з оптимістичним ставленням до життя, незважаючи на численні проблеми, з якими ми стикаємося щодня.

ОЩ: Все частіше говорять про те, що всі втомлені війною: й українці, й  європейці. Чи згодні ви з цим?

ММ: На жаль, так. Втома від допомоги також була помітна в якийсь момент. Це сталося приблизно через рік. Люди почали йти від нас, пояснюючи це тим, що вони просто втомилися — фізично, психологічно, розумово. Ентузіазм допомоги теж зменшився. Проте я вважаю, що без допомоги Заходу, без допомоги інших європейських країн Україні буде дуже важко. І ця допомога має тривати. Не лише Європа, а й США повинні підтримувати Україну й надалі. Психопата Путіна треба зупинити. 

Завжди повинен допомагати сильніший. А це країни Західної Європи чи США — країни, які мають більші можливості. Я вважаю, що вони повинні спрямувати допомогу Україні зараз і на відбудову в майбутньому

ОЩ: Про що ви мрієте сьогодні?

ММ: Мої мрії досить буденні, тому що вони зосереджені на тому, щоб залишитися в живих якомога довше, щоб були здоровими мої найближчі. Також я би хотіла десь ізолюватися на місяць і присвятити цей час лише дому та близьким. Але поки що це нереально. Але це моя мрія. Також я мрію, щоб Грубешів, який має великий потенціал, розвивався як місто і щоб усі його мешканці жили щасливо.

Чий біль сильніший

З багатьма українськими біженками ми познайомилися в онлайн-групі Facebook, яку переселенки створили спеціально для спілкування без стигматизації. Адже коли раніше вони ділилися своїми труднощами та переживаннями в соціальних мережах, то часто чули на свою адресу: «Та що ви розумієте про біль та страждання на своїх «європейських курортах». А в моменти, коли розповідали про свої досягнення, їм дорікали, мовляв, яке право ви там маєте на радість, будьте скромнішими, не хизуйтеся своїм життям. Це й змусило біженок створити бульбашку для спілкування. Зараз у групі однодумців понад тисяча підписників.

Скриньку Пандори відчинив Президент Володимир Зеленський, який у новорічному привітанні необережно поділив українців на «біженців» та «громадян». І що б він не мав на увазі, ці слова спрацювали як підлите до вогню масло. Розмови про біженців звелися до агресивного з’ясування, чий біль є сильнішим.

Психологиня Ірина Овчар, яка два роки допомагає біженцям вирішувати психологічні проблеми, пояснює, що причина цієї агресії в тому, що війна — це один з найбільш травмуючих досвідів, які тільки можуть статися в житті людини. Ми накопичуємо в собі агресію на Путіна, на його оточення, на російських солдат, але спрямовуємо її на когось фізично доступного та більш вразливого, на знайому чи близьку людину.

— Хоча ця людина так само травмована, наш біль нам настільки важкий і нестерпний, що ми хочемо бодай частину його перекласти на іншого, — пояснює Ірина Овчар. — Рецепт подолання один: не закриватися у своїй бульбашці, розповідати про свої труднощі, про свої переживання, про свій шлях, не сподіваючись на миттєве розуміння. Але так само спробувати відчути себе на місці іншої людини, з іншим досвідом, яка живе в Україні у небезпеці й напрузі, щодня ризикує життям.

Двічі дискриміновані

Марію Брусову Росія двічі позбавляла домівки — спочатку у 2014 році, коли захопила Луганськ, вдруге — у 2022 році, коли атакувала Харків. Марія каже, що вона двічі була дискримінована — пережила хвилю стигматизації спочатку як внутрішньо переміщена особа (ВПО), а тепер як біженка до Німеччини.

— У статусі ВПО з Луганська я отримала море негативного, упередженого ставлення до себе: мені не хотіли здавати житло в Харкові, брати мене на роботу, бо «скоро поїдеш», до мене ставилися як до зрадниці, хоча логічно, якщо ти виїхала з Луганська на територію, яка підконтрольна Україні, йшлося про усвідомлений вибір на користь своєї Батьківщини. Ми залишилися без даху над головою, а моя мама пройшла десять кіл пекла й знецінення з боку чиновників, аби отримати мізерну допомогу для ВПО, — розповідає Марія Брусова.

Після повномасштабного вторгнення Марія, яка є єдиною опікункою сина та мами, разом з ними виїхала з Харкова до Німеччини. Тут Марія майже одразу вийшла на роботу — помічницею медсестри в центрі підтримки літніх людей. Паралельно вона вчить німецьку, вже підтвердила свої документи медичної сестри. Перебуваючи за кордоном, Марія не перестала бути громадянкою України. Вона відчуває відповідальність за свою країну, активно допомагає українських воїнам, збирає кошти на обладнання, консультує інших українок, як пройти процедуру нострифікації документів, заробляти собі на життя без втрати соціального статусу. А ще вона не планує повертатися додому.

— У мене немає впевненості, що зможу залишитися в Німеччини назавжди, але я цього прагну, — відверто каже Марія. — Основні причини не в економічних чинниках, хоча, безперечно, вони теж важливі (тут на посаді помічниці медсестри я можу заробити достатньо, щоб утримувати свою родину, а не працювати на 1,5 ставки, вечорами бігати районом, ставлячи крапельниці, при цьому ледве зводити кінці з кінцями). Основна причина залишитися — життя у недискримінаційному суспільстві. Я тут не 40-річна товста жінка ВПО, як було в Україні, а людина, особистість, професіоналка своєї справи.

Марія впевнена, що Україні потрібна активна діаспора, яка буде ходити на акції в підтримку України, надсилати донати для війська, адвокувати Україну в нових для себе спільнотах.

Стигматизація біженців зменшує в них бажання повертатися

Для тих українок, які вже переживали дискримінацію через своє соціальне становище, фраза «не громадяни» стала глибоким тригером.

42-річна Марина Каро з Житомирщини зараз мешкає в Шотландії. Виїхала туди з мамою та 10-річною донькою після дворічного проживання в Іспанії на запрошення майбутнього чоловіка. Вона дуже добре знає, як це — бути дискримінованою: у Марини інвалідність, яка неодноразово ставала перешкодою для побудови особистих стосунків та професійної реалізації в Україні.

— Через інвалідність мені відмовляли у працевлаштуванні, створювали нестерпні умови, бо я була «іншою». Всього, що я мала в житті, я досягала надзусиллями. Самостійно вивчила кілька мов, викладала польську та англійську мову у приватних школах, була волонтеркою організації скаутів на Житомирщині. Підтримувала мене в цьому лише мама. Попри фізичні проблеми з пересуванням, я змогла врятувати себе, свою дитину, свою літню маму, але замість підтримки зараз отримую знецінення, образи. Жінці завжди важче. Вона програє за будь-яких обставин там, де починають мірятися болем.

Виїхала за кордон — зрадниця. Не виїхала — погана мати. Волонтерка — значить краде. Не волонтерка — байдужа. Жінка завжди винна. Можливо, нам зрештою треба перестати мірятися болем?

А хто наш ворог?

Чимало моїх співрозмовниць мають подвійний досвід — в якийсь період вони були біженками, потім повернулися назад в Україну. Саме вони, побувавши в обох ролях і по різні боки кордону, усвідомили, що немає жодного українця, який би не відчув цю війну кожною клітинкою тіла.

— Мені дуже шкода, що представники української влади та окремі лідери громадської думки переводять фокус уваги з ворога, яким для нас всіх є Росія, на біженців, роблячи їх чи не бенефіціарами війни, — ділиться українка Вікторія із Сумщини. Жінка майже рік провела в Польщі, потім кілька місяців у Швеції разом зі своєї 11-річною донькою, повернулася в Україну, але зараз знову розмірковує про виїзд за кордон.

— Єдине місце, в якому я дійсно хотіла б опинитися — це Україна до 24 лютого 2022 року, — каже вона, — бо ніде мені тепер немає спокою та щастя. За кордоном тисячі труднощів: нова мова, відсутність даху над головою, фоновий хронічний стрес, відчуття другосортності, розірвані соціальні контакти. Мої батьки померли, з чоловіком ми давно розлучені. В Україні на мене ніхто не чекає. І навіть за таких умов за кордоном мене постійно аж нудило від туги за домом.

Однак рік в Україні, куди я повернулася свідомо, мене виснажив. Тут є дах над головою, хоч ми живемо в прикордонні. Я працювала у дві зміни — вдень на некваліфікованій роботі за 4500 гривень, яких ні на що не вистачає, ввечері — вчителькою у дитини, бо онлайн-навчання — це радше його імітація, а в школі досі немає бомбосховища. Вдень я на роботі, дитина сама вдома, повітряна тривога, вибухи, а у мене в голові одна думка: «Якщо загинути, то тільки разом. Кому вона, сиротою, треба, а я без неї — повішуся. Ніколи собі не пробачу, що привезла її на війну». Тому зараз готуємося знову їхати за кордон — до родичів у Швецію. Але вдома я залишаю свої серце та душу.

Україна — це місце, де я не хочу помирати, я хочу тут щасливо жити, як ми жили до повномасштабної війни.

Це життя у мене вкрала Росія, її народ та її військо, а не інші біженці, які будують своє життя за кордоном

Я весь час про це пам’ятаю, і не розумію, чому це не транслює наша влада, замість пускати хвилі хейту на українців за межами країни.

Україні потрібна культура діалогу між своїми

Українцям треба будувати діалоги, враховуючи травматичний досвід кожної з груп, впевнена Наталя Кертичак, членкиня правління та координаторка проєктів польського Фонду «Освіта для демократії». Нещодавно спільно з Катажиною Комар Мацинською в Українському Народному домі в Перемишлі вони провели вже третій тренінг з діалогу й трансформації конфлікту.

— Ми вчимося бути разом попри різниці та поділи, розуміти потреби та почуття інших людей, з іншими поглядами, щоб зберегти відчуття спільноти, — пояснює Наталя Кертичак.

На кожному такому тренінгу організаторки розмовляють на теми, які пропонують самі учасники та учасниці. Серед тем були: різний досвід українок під час війни, як будувати взаєморозуміння між цивільними та військовими, чи має право на існування російська мова в Україні, як вшановувати пам'ять загиблих героїв України, чи допустимий відпочинок під час війни, як порозумітися переселенцям, біженцям та людям з більш безпечних міст, які найменше зачепила війна.

— Для мене те, що самі учасниці тренінгів пропонують ці теми, означає, що вони важливі для нашого суспільства, — каже Наталія Кертичак. — Люди хочуть про це говорити, вони не хочуть це замовчувати. Перше правило: ми маємо бути готові слухати про досвід і погляди інших. Слухати, стримуючи свою оцінку: не критикувати, не коментувати, не давати порад. Зазначу, що це не означає, що ми маємо погоджуватись з іншою думкою — ми просто маємо прийняти, що інші думки існують. Слухати та розуміти допомагають уточнюючі запитання, поставлені зі щирої цікавості, а не критики до іншої людини. Як перестати сваритись? Почати із себе. Не загострювати дискусії, чи то в соцмережах, чи в реальному житті. Прийняти, що ми не обов’язково зійдемось на одній «правильній» думці. Ми не повинні прагнути перемогти в кожній дискусії. Варто шукати в собі повагу до інших, водночас вчитися краще розуміти себе.

Українки в статусі біженок не заслуговують на дискримінацію, бо тисячі з них, навіть за кордоном, залишаються відданими громадянками своєї країни. Навіть попри те, що замість подяки чують на свою адресу образи та знецінення...

Розколяда — це традиційне українське дійство, що символізує прощання з різдвяними та новорічними святами. За давньою гуцульською традицією, таки проводи дозволяють благополучно дожити до наступного року. Тож щоб наступні свята точно наступили на наших умовах без війни, кілька сотень людей зібралися у варшавському клубі Scena CHMIELNA послухати українські пісні та взяти участь у благодійному аукціоні. Дохід з квитків був повністю перерахований на збір для української армії.

«Насправді Розколяда, яка відбулася у Варшаві, це наша спроба вбити двох зайців одним пострілом, —  пояснює Sestry лідерка Euromaidan Warszawa Наталка Панченко. — З одного боку, ми хочемо нагадати людям про давню українську традицію, а по-друге, ми вирішили використати цю можливість для того, щоб зібрати більше пожертв для ЗСУ. Ми зараз проводимо збір на FPV-дрони, і він досить великій — це пів мільйона гривень. Ми вигадували дуже багато способів, як зібрати гроші якнайшвидше, оскільки часу на фронті обмаль. «Розколяда» й аукціон — це величезний вклад у наш збір, і ми дуже дякуємо всім, хто нас підтримав, хто підтримав Україну і ЗСУ».

Свято розпочалося із запального й дуже гучного  шоу барабанщиків Rhythmmen. Під час заходу гурт був нагороджений почесною відзнакою за створення та популяризацію українського контенту, мови та культури.

Співачка ZBOROVSKA — наймолодша учасниця концерту, їй 16 років, і в Польщі дівчина опинилися саме через війну. Незважаючи на молодий вік, вона бере активну участь у благодійних заходах і сама пише пісні.

«Я родом з Миколаївської області, з міста Южноукраїнськ, в якому є атомна електростанція. І коли російські війська підійшли до сусіднього міста, ми з мамою виїхали до Німеччини і 14 місяців прожили там. Мені було важко призвичаїтися до іншого менталітету, побудувати стосунки з однокласниками, але там я почала писати пісні. В Польщі почуваюся набагато краще, тут чудові люди. Навчаюся, проживаю у гуртожитку, виступаю на благодійних заходах. Це мій спосіб сказати «дякую» тим, хто нас захищає та пришвидшити перемогу», — розповіла Анна Зборовська.

Фіналіст Європейського сезону «Голос країни» з команди Юлії Саніної Влад Пелих у Польщі вже два роки. Він приїхав з села Пологи Запорізької області, що зараз знаходиться під окупацією. У нього залишилося багато рідних в Україні, і сам Влад мріє повернутися додому.

«Вірю, що колись зможу поїхати в своє рідне село, побачити знайомих, однокласників. Я знаю, цей момент настане, а зараз ми робимо все, щоб наблизити перемогу. Голос — це моя зброя, я мрію зробити кар'єру співака вдома, а наразі активно беру участь у подібних заходах. Разом з командою ми вже були в 20 польських містах з концертами», — розповів Влад.

Його колега по цеху Андрій Жучковський теж не вперше виступає на благодійних концертах. «Минулого разу за вечір тут ми зібрали близько 60 тисяч гривень для ЗСУ», — радіє Андрій.

Загалом «Розколяда» пройшла в надихаючій щирій атмосфері, а енергія, яку співаки вкладали в свої виступи, була такою потужною, що заохочувала донатити.

У лідера Korbut Band на фронті загинув товариш, і саме дня нього Роман написав пісню, яку заспівав зі сцени. Глядачі відчували емоції артистів, активно підспівували, а із зали постійно лунало «Слава Україні!».

«Це наш десятий благодійний виступ. Відчуваю велике щастя, коли, виступаючи, можу допомогти своїй країні», — вважає співачка в стилі інді-поп Darie Lu.

«Вдома одразу повішу його на почесне місце. Це та річ, що точно буде передаватися з покоління в покоління. На першу акцію «Євромайдану» я прийшов, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, і з того часу буваю на всіх їхніх акціях», — поділився володар лота Андрій Рогульський.

Крім прапора, на аукціоні за 300 злотих продали колекційну горілку за перемогу із зображенням потопленого російського військового корабля. Подушку в повний людський зріст із зображенням Валерія Залужного купили двічі: спочатку чоловік придбав її за 400 злотих, після чого знову подарував аукціону, і вдруге вона пішла з молотка вже за 450 злотих. Так популярність головнокомандувача ЗСУ принесла 1750 злотих (за прапор і подушку разом)  на дрони. Також пішов з аукціону сертифікат на фотосесію на суму понад 400 злотих та фотосесію all inclisive від Ольги Осипової за 800 злотих. Вхід на концерт коштував 50 злотих, відвідали «Розколяду» кілька сотень людей, чимало з них залишали свої донати також у спеціальних скриньках для пожертв. Усі гроші організатори пообіцяли перерахувати на підтримку України.

Репортаж підготували Анастасія Янченко і Юлія Ладнова

За майже 8 років Олена Ярошенко організувала понад пів сотні яскравих весіллів для закоханих військових. І все безкоштовно. Ідея робити справжні свята для захисників та захисниць прийшла 2016-го. Волонтерка із Запоріжжя хотіла, аби на війні було більше кохання та світла. Так народився її проєкт «Кохання перемагає». Разом з командою волонтерів вони допомагають військовим обрати обручки, весільну сукню, організувати церемонію розпису. Для видання Sestry Олена Ярошенко розповіла про свій шлях у весільному бізнесі, волонтерство, обрядові традиції та незабутні історії молодят. 

Як все починалося…

За освітою я — управлінець-економіст, але тривалий період свого життя віддала КВН. Була у збірній команді Запоріжжя. Та, звісно, цією справою не займатимешся все життя. Поступово більшість моїх друзів з команди ставали ведучими. А мені захотілося допомагати людям організовувати весілля — робити незабутні свята для молодят. І вже майже 18 років я цим займаюся. Паралельно з весільною агенцією створила школу координаторів, організаторів  та наречених. Ми мали вдячних клієнтів, бізнес розвивався. Так було до початку війни в Україні. 2014-й змінив наші життя. Після наступу на Донецьк у Запоріжжі почали з’являтися перші переселенці. Ніхто не знав, як їм допомогти. Ми знайшли приміщення і організували перший у місті Центр допомоги вимушеним переселенцям. А з вересня 14-го я вже почала їздити на фронт як волонтерка.  Майже кожні два тижні. І так до 20-го.  Дороги Маріупольського напрямку стали для мене рідними. Серед моїх друзів побільшало військових. Вони ділилися особистим життям. Часто чула розповіді про бажання одружитися та весілля мрії. І саме тоді я вирішила допомагати військовим одружуватися у воєнний час.  У 2016-го народився наш проєкт «Кохання перемагає». Чому така назва? Коли хлопці поверталися з війни, особливо молоді чоловіки, і не мали якоря, який їх би тримав, вони зазвичай одразу поверталися на фронт. А якір — це кохання. Це кохана жінка, родина, дитина.

Адже кохання перемагає навіть війну. Коли у чоловіка є заради чого жити, він пройде вогонь та пекло. І зробить усе, аби  повернутися

Спочатку я допомагала порадами, а потім до моєї команди почали доєднуватися інші волонтери — флористи, фотографи, візажисти. Місцевий салон весільних вбрань подарував нам перші 10 суконь, які ми безкоштовно даємо у прокат нареченим. На сьогодні їх вже 80. Щомісяця намагаємося оновлювати гардероб. Ті сукні, які є не дуже популярними у нас, «не вмирають». Ми їх удосконалюємо. Якщо фасон застарілий, віддаємо у дитячі садочки, театральні студії. І там вони продовжують далі жити. Нам присилають сукні навіть з-за кордону. Інколи мені пишуть військовослужбовиці, які виходять заміж або їхні рідні, і запитують, чи можемо ми чимось допомогти? Ми робимо це навіть дистанційно. Наречена відсилає нам свої параметри, і ми підбираємо кілька весільних суконь на вибір. Збираємо навіть рушники, ікони, весільні келихи. Після церемонії всі сукні повертаються. Побувавши у хімчистці, весільне вбрання служить далі.

Перші такі безкоштовні весілля були для друзів-військових. Далі — друзі друзів. А тепер звертаються з усіх куточків України. За тиждень до повномасштабного вторгнення я переїхала до Хмельницького. Там базувалася військова частина мого чоловіка. І, звісно, перевезла свій проєкт «Кохання перемагає». Відтак тепер маю дві команди, які повністю організовують і проводять весілля — у Хмельницькому та Запоріжжі. 

Команда однодумців

У Хмельницькому збирати команду виявилося не просто, але цілком реально. Безкоштовно допомагати військовим погодилася дівчинка-візажистка. Є декілька фотографів та кондитерка, яка пече весільні торти молодятам.  А одна з власниць місцевих кав’ярень зголосилася, за потреби,  безкоштовно надавати приміщення для весілля.  На жаль, у Запоріжжі деякий бізнес, який нам суттєво допомагав, постраждав від російських ракет. В один із закладів вже двічі прилетіли російські ракети.  

Наш проєкт ніхто не фінансує. Він об’єднав однодумців. У кожного своя зона відповідальності. Якщо ми збираємо наречену, я її повністю одягаю, підбираю сукні. Дівчата-візажисти фарбують, перукарі роблять зачіску, а фотограф — незабутні фото. Як правило, ми намагаємося все робити із мінімальними затратами. 

До повномасштабного вторгнення ми часто організовували весільні церемонії на фронті. Наприклад, якщо весілля було у Маріуполі, я виїжджала туди сама, брала все необхідне і проводила церемонію. Часто розписувала молодят просто на березі моря. Утім, зараз робити весілля на передовій набагато складніше. Бо там, де стоять хлопці, не завжди пускають наречену.    

У Хмельницькому до нас звертається не багато людей. Про нас мало хто знає. Тож, аби надати розголосу, я навіть ходила до директора місцевого  РАГСу, давала свої  візитівки. Проте минув майже  рік — і жодного дзвінка звідти не було. Місцеві якось у мене запитували: «Навіщо ви робите це безкоштовно, якщо на  весіллях можна заробити гроші?». У таких випадках я одразу запитую: «У вас є хтось на фронті?». Відповідь очевидна: «Ні». Як розумієте, далі немає про що з такими людьми говорити.

Кожне весілля — унікальна історія

У мене часто питають, скільки весільних церемоній я організувала військовим? Особисто — з пів сотні точно. А тих, кому допомагаємо дистанційно, взагалі не рахую. За весь цей час було чимало різноманітних історій. Одного разу на мій день народження в офіс у Запоріжжі забігає незнайома дівчина і каже: «Мій наречений прийшов на день у відпустку, і нам у РАГСі сказали, що ви можете мене зібрати як наречену». І ми це зробили. Одна подружка прасувала фату, інша — побігла до бабусь, які у переході торгують квітами. Зібрала букет нареченої. Макіяж робили тим, що мали у косметичках. Наречену ми зібрали за дві години.  

Була ще історія молодят, які познайомились у Фейсбуці, на сторінці «Атошні знайомства». Прийшли до мене розписуватися. Але була проблема — у нареченої донька від першого шлюбу не сприймала нового чоловіка мами. І у нас виник задум. Коли молодята обмінялися обітницями та обручками, я кажу: «А зараз наречений зробить пропозицію ще одній дівчині». Гості шоковані. Наречений повертається до доньки коханої, стає на одне коліно, дарує ланцюжок з сердечком і каже: «Я прошу тебе стати моєю донькою». Всі плачуть, дитина кричить: «Так, я згодна». Що після цього? У них дуже гарні стосунки. Коли він повертається у відпустку, у них є звичай: тільки вдвох вони їдуть їсти морозиво. 

Я всім розказую ще одну цікаву історію. Він — український військовий, який 4 роки тому у соцмережах познайомився з дівчиною із Росії, співали онлайн у караоке. І от у 18-му році вона приїздить до нього. За два роки вони вирішили одружитися. Помпезного весілля вона не хотіла, єдине попросила, аби ми  посвятили її в українки. Такого обряду не існує. Тому ми прийшли до рідновірів (релігійно-світоглядна течія, орієнтована на відродження та впровадження у сучасне повсякденне життя дохристиянських світоглядних засад і релігійних практик. — Авт.), разом почали його вигадувати. Весілля, розпис та посвяту організували у церкві на Хортиці. Вінчання провів військовий капелан. Батьки нареченої спостерігали за церемонією онлайн, але нічого не розуміли, бо все було українською мовою. Батько, колишній псковський десантник, не витримав. Встав і майже одразу пішов. Далі ми почали мазати щоки і руки нареченій святою землею Хортиці і омивати водою з нашого Дніпра. А потім я  сказала: «Відрікайся від свого коріння і приймай Україну в серце. Обіцяй захищати її ціною свого життя». І вона відповіла: «Обіцяю! Слава Україні!». На жаль, у цієї пари фінал кохання не щасливий. Вони розлучилися, але дівчина залишилася жити у Запоріжжі.

Я знаю долі багатьох пар. На жаль, є й загиблі хлопці та дівчата. Якось до нас звернувся військовий, який побачив мої весільні роботи у ТікТоку. Він попросив допомогти зробити пропозицію дівчині. Їй було шістнадцять. Вона вчилася на флориста, я запросила її на майстер-клас флориста І саме там хлопець зробив їй пропозицію. Батьки дали згоду. Однак, менше ніж за місяць він загинув. Це  було боляче для усіх.

І ми зрозуміли, що будемо ще більше робити таких свят, бо це єдина пам'ять, яка в них залишиться на все життя. Адже ми не знаємо, що буде завтра  

70% —  українські весілля

За час війни вподобання українців змінилися. Більшість молодят повертаються  до давніх українських традицій. Так, чоловіки замість офіційних ділових костюмів надають перевагу військовій формі  або вишиванкам. Щодо обрядових традицій, то наречена звечора пече коровай як символ лона та плодючості, а наречений як козак наступного дня пробиває його шаблею. Серед цікавинок — молодята проходять під вісьмома старовинними рушниками. Кожен — це  одне побажання парі. Я також внесла трішечки свого: ми посипаємо наречених з двох сторін фарбованим рисом. Це неймовірно красиво. Перед першим поцілунком мажемо їм губи медом, щоб життя було солодким. Такі маленькі нюанси, але вони роблять реєстрацію більш душевною та родинною.

Якщо раніше найбезціннішим кадром на весіллі був момент, коли наречений бачить наречену у весільній сукні вперше, то зараз —  коли чоловіки військові дають весільну обітницю. Ми її трішки змінили. Тепер вони кажуть такі слова: «Обіцяю бути у радості і в горі, у  хворобі і здравії, багатстві і бідності, у мирі і війні разом!». 

І, знаєте, це незабутньо. Коли у здоровенного, з виду брутального чоловіка, тремтять руки та губи, коли кожне слово обітниці  він промовляє  зі сльозами в очах, ти розумієш, що для нього це дуже важливо, — і це найкращі моменти в його житті.

Під час війни треба жити, не ставити життя на паузу. Обов’язково одружуватися

Бо навіть один день, який ми даруємо цим парам, може бути єдиним і найкращим в їхньому житті.  До того ж це додає їм сили, окрилює. Їхня родина — пора під ногами, яка тримає. 

Працювати на перемогу

Я всім кажу, що я існую у декількох світах. Люди, які мешкають тільки в мирному житті, вони не розуміють військових. Військові, які на війні, не розуміють цивільних. Мені рятує те, що ці два світи я можу поєднувати.

Мої принципи, цінності і пріоритети війна змінила ще у 14-му році, коли почали гинути перші наші друзі. На сьогодні у мене більше чверті записної книжки — це ті, хто кого немає. Знаєте, коли йдеш по Запорізькому кладовищі, вітаєшся майже з кожної могилою. Це страшно. Я ніколи не думала, що шурхіт прапорів   може бути таким страшним. Ти йдеш, а воно позаду шелестить, немов крила у янголів. І ти розумієш, що цінності не у шубах, діамантах чи крутих машинах. Треба жити сьогоднішнім днем, насолоджуватись стосунками з дітьми. Я для себе зрозуміла, що через те, що я впродовж восьми років регулярно їздила  на фронт, я не побачила, як виросла моя дитина. Для мене син залишився тим хлопчиком у 3-му класі. А потім бах — і переді мною вже чоловік-одинадцятикласник. Зараз я намагаюсь якомога більше з ним спілкуватися.

У нас є сьогодні, але ми не знаємо, чи буде завтра. Щоб воно було, ми повинні всі працювати на перемогу 

Я дуже хочу, щоб моє рідне Запоріжжя повернулося до нормального життя. Я хочу повернутися у бізнес, який був до війни. Я дуже хочу, щоб мої друзі повернулися живими. Хочу жити у відбудованій європейській країні. Я з гордістю хотіла б сказати, що коли у мого сина був вибір — поїхати до батька у Брюссель, де той мешкає вже багато років, чи залишитися в Україні, він обрав батьківщину. А ще я хочу, щоб кожна дитина, яка втратила батьків, знайшла родину. Я сподіваюся, що закони трішки змінять, і мої друзі і я залюбки прийняли б у родину дитину, в якої війна забрала найдорожчих людей. Впевнена, що ми змогли б подарувати їй ту забуту любов. Бо кохання все ж таки перемагає і дає надію.

У мами нещодавно діагностували рак, батько на війні, а ти — біженка в далекій Португалії. Здавалося б, менш вдалого часу для вагітності годі й шукати. Та коли Анастасія побачила результати тесту, думка про переривання вагітності не з’явилася ні на мить. Через неповних вісім місяців стресу, втоми та страху за своє фінансове становище вона народила Ніколаса, який «витягнув усю родину». 

«Я нікуди не збиралася їхати»

Початок повномасштабного вторгнення Анастасія разом із сім’єю — чоловіком та шестирічним сином — зустріли в Одесі. Ще за кілька місяців до цього вона вирішила: «якщо почнеться», не буде виїжджати з України. Коли таки «почалося», жінка до останнього відмовлялася залишати рідне місто. Вирішальним став дзвінок батька: 

— Я нікуди не збиралася їхати. Батько, ветеран АТО, пішов добровольцем на війну, казав що це не так, як було у 2014-му році і що я маю виїхати у безпечне місце. Я не знала що на нас чекає, ми не мали якогось чіткого плану. Після одинадцяти годин в черзі ми все ж таки перетнули кордон з Молдовою. Нас підвезли до міста, але що робити далі ми гадки не мали.

Коли сім’я виїжджала з Одеси, вони не мали навіть валізи — всі речі пакували в пакети з супермаркетів, а хвилястий папужка на ім'я Кеша долав шлях в пластиковій коробці для хатніх дрібничок. 

Чоловік Анастасії має двох дітей від першого шлюбу, тож він виїхав разом із родиною. Вирішили рухатися до Португалії, де живе сестра Сергія. 4000 тисячі кілометрів долали понад тиждень. Спочатку автобусом до Румунії, потім потягом до Угорщини, далі Польща — і вже потім Португалія. 

‍Чорна смуга у житті, дві — у тесті на вагітність

Попри очікування, березнева Португалія справила на жінку доволі гнітюче враження: постійні дощі, кам’яні будинки без опалення, постійне відчуття холоду. Адаптація тривала до пізньої весни: від місцевої громади родина отримала скромне, але окреме житло, розібралися із документами. 

Та насолодитися спокоєм не вдавалося. Тривожні новини надходили з фронту, де служив батько дівчини. Матері Анастасії, яка залишалась в Україні, після початку російського вторгнення діагностували рак. Тривалими вмовляннями рідні переконали жінку їхати в Португалію, де лікування безкоштовне й де вони, власне, зможуть за нею доглядати. 

Настя не вчила мову, не шукала місцеву роботу, бо всі її зусилля були спрямовані на організацію побуту та лікування матері. Дуже допомагали місцеві волонтери та громада — хтось речима, посудом, технікою, хтось — продуктовими наборами. Влітку 2022-го мама почала курс хіміотерапії й особливо потребувала допомоги, тож коли восени стало відомо про вагітність, першою реакцією став страх — страх не витримати. 

— Мені, звичайно, хотілось другу дитину. Але я в іншій країні, у мами рак. Переживала, чи потягнемо ми фінансово другу дитину, чи вистачаить моральних та фізичних сил, бо ми не знали, як мама буде почуватися. І взагалі були такі випадки, що мама не вставала, мені треба було все приготувати й зробити, а коли дитинка народжується, то треба весь час бути із нею. Переживала, чи зможу з усім впоратися, — розповідає Настя. 

Розповісти рідним про вагітність жінка не наважувалася майже три місяці, знав тільки чоловік. Та переживання виявилися даремними — найближчі родичі дуже зраділи за подружжя. Найважче було донести щасливу новину на фронт — до тата. Він був у гарячих точках, подовгу не виходив на зв’язок. 

Анастасія пригадує, як намагалася додзвонитися до батька:

— Я хотіла йому сказати новину по відео, щоб бачити його обличчя. Але він не виходив на зв’язок. Потім розповідав, як він з побратимами спав в окопі у воді, бо лили дощі, лежав на якихось дошках, під спину підкладав «бронік» — так і спали. Я таки вирішила йому написати, може, спіймає зв’язок, прочитає мою новину.  

Вагітна Настя супроводжувала маму на хіміотерапію, постійно читала новини з України та займалася господарством і вихованням старшого сина. Саме сукупний рівень стресу та переживань вона вважає причиною передчасних пологів. Ніколас з’явився на світ на 34-му тижні та важив менш двох кілограмів. 

‍Перинатальна медицина в Португалії: умови для біженців

Маючи досвід пологів і в Україні, і в Португалії (в обидвох випадках вона користувалася послугами державних клінік), Анастасія підмічає відмінності та схожості перинатальної медицини в обох країнах. Методики лікування, пакет аналізів та досліджень — однакові. А от головна відмінність, яка вразила жінку, — у ставленні до породіллі. У південній країні до вагітності ставляться простіше, каже Анастасія:

— Коли я в Україні була вагітна, то таке враження було, що я їм грошей винна. Вони якось на тебе починають тиснути, одразу якось повчати, гарчати. А тут набагато легше, нема таких стресів під час походів до лікарні, на УЗД, хоча тут і важче було записатися на скринінг.

Біженці з України мають такі ж права на медицину, як і будь-хто, хто легально проживає в Португалії. Під час оформлення тимчасового захисту українцям видають NISS (Número de Identificação da Segurança Social) — номер соціального страхування, який зокрема дає доступ до державної медичної системи. 

Медичне обслуговування під час вагітності відбувається за наступним алгоритмом:

1. Після настання вагітності жінка має прийти до сімейного лікаря, який призначить необхідні аналізи для підтвердження вагітності та діагностики стану майбутньої мами;
2. Майбутня мама отримує «паспорт вагітної» — документ з основною інформацією про здоров’я мами та дитини, який потрібно постійно мати при собі; 
3. Лікар дасть направлення на наступні дослідження, їх можна пройти як в державних установах, так і в приватних клініках за попереднім записом; 
4. Залежно від стану здоров’я жінки та дитини, регулярність наступних візитів може бути різною, зазвичай це близько одного разу на місяць;
5. Для пологів можна обрати будь-яку державну клініку. Якщо особливих побажань немає — вибір паде на лікарню за місцем проживання.

Починаючи з 12-го тижня вагітності й до пологів, усі жінки мають право на державні виплати. Анастасія отримувала 180 євро на місяць, але ця сума може змінюватися залежно від рівня доходу сім’ї. Чим нижчий дохід — тим більша допомога. Також сума збільшується, якщо майбутня мама чекає на двійню чи трійню. 

Після пологів також є фінансова допомога, яка виплачується до досягнення дитиною повноліття. Ця сума так само змінюється від рівня доходу сім’ї та віку дитини. Ніколас, якому зараз менше року, отримує 200 євро, а його старший брат — семирічний Олександр — 50.

Усе медичне обслуговування, включно із перебуванням у лікарні, абсолютно безкоштовне. 

— В Україні ти не платиш за прийом у свого гінеколога, за аналізи, які робиш в пологовому й перші УЗД безкоштовні, решта — за власний кошт. Я народжувала в 4-му пологовому будинку в Запоріжжі, там треба було все приносити: постільну білизну, навіть сміттєві пакети. В пологовий зал лікарям і мило, і паперові рушники… Вони там дають список всякої дрібноти — шприци, системи, таке. У Португалії, якщо ти була десь в крамниці й у тебе з собою тільки твоя сумочка, а у тебе почалися пологи, ти можеш нікуди не заїжджати, у тебе може бути нуль євро. Тобі видають все — одяг, самі міняють постіль, все. Ніякі чайники, нічого тягнути не треба, — ділиться Анастасія. 

Єдиною незручністю був мовний бар’єр, розповідає жінка, але і це не стало великою проблемою. Спілкування з медиками під час пологів обмежувалося кількома словами, суть яких була інтуїтивно зрозуміла. А на випадок непорозумінь вона весь час тримала в руках телефон з увімкненим гугл-перекладачем. 

Оскільки Ніколас народився передчасно, йому була потрібна особлива увага. Породіллю виписали вже за кілька днів, а от новонароджений мав залишитися в спеціальній палаті. Анастасія приходила до сина щоденно — з 9:00 до 18-ї. Такий графік.  

Лікарі та медсестри були до неї дуже приязними, не зважаючи на те, що молода мама не говорить португальською вільно, вони багато спілкувалися. Лікарі цікавилися її самопочуттям, настроєм, питали, як вони з родиною влаштувалися в Португалії. Вже потім вона зрозуміла, що це були не дружні бесіди, усе, що вона розповідала, стало частиною лікарняного звіту:

— Вони спілкуються з тобою наче як знайомі, а виявляється, це все нотується і вони роблять якийсь свій звіт. Бо коли я сказала, що мій чоловік не працює, через два дні до мене прибігла соціальна робітниця, сказала, що їй повідомили в лікарні, що мій чоловік не працює, і оскільки я теж тут не працювала, то жінка питала, як ми збираємося годувати дитину. Я пояснила, що чоловік працює, але неофіційно. Вона десь ще півтори сторінки про мене розписала всіляких деталей, але сказала, що все добре, перевірка не буде до нас приходити.

Занотовували не тільки її історії про побут і стосунки в сім’ї. Лікарі фіксували, як вона взаємодіяла з дитиною, коли вперше сама поміняла підгузок, коли купала малечу без допомоги медсестри. Медперсонал не ставив умов, а тільки ввічливо пропонував їй спробувати виконати обов’язкові ритуали. Анастасія, маючи досвід догляду за старшим сином, не мала проблем із взаємодією з дитиною і добре знала, що потрібно робити. Тож їх виписали навіть раніше обіцяного терміну — усього через тиждень. 

‍«Він — наш промінчик сонця»

Хлопчик народився навесні 2023 року, коли його бабуся вже закінчила курс хіміотерапії. Рак все ще не відступив, але її самопочуття покращилось. Коли хлопчику було усього кілька місяців, з війни повернувся й приїхав у Португалію дідусь — йому виповнилося 60 років й він пішов зі служби за віком. 

Зараз уся родина по черзі колисає Ніколаса. Анастасія каже: дійсно було важко, але зараз, тримаючи сина на руках, вона зовсім не пам’ятає цієї втоми. З фінансовими складнощами допомогла держава та небайдужі:

— Можна було і не боятися, бо грошей вистачає. У Порту є церква, там спільнота з Молдови й багато українців. Вони проводять кожну неділю збори й видають гуманітарну допомогу. Ми взяли стільчик для годування та ліжечко. Ванночку нам віддали знайомі. Купили пластиковий комодик — та й все. В принципі тих грошей, що дає тут влада, 200 євро на місяць, вистачає на суміш і одяг. 

Народження Ніколаса стало найсвітлішою подією для всієї родини від початку повномасштабного вторгнення — мотивацією для дідуся на війні, підтримкою для бабусі, що бореться з онкологією, абсолютним щастям для мами й тата, радістю для брата. 

— Ніколас — бабусина зіронька, дідусь приїхав, обожнює його, грається з ним, співає з ним. Він — наш промінчик сонця. Він всю нашу сім’ю витягнув, — ділиться Анастасія.

Народжувати дитину в чужій країні під час війни, в умовах залежності від соціальної допомоги — здавалося б найменш вдалі обставини. А, можливо, навпаки — найкращий час, аби здобути свій власний «промінчик світла» у найтемніші часи. Принаймні так вважає мама маленького Ніколаса.

Оксана Нечипоренко — лідерка багатьох громадських ініціатив в Україні, директорка найбільшої освітньої волонтерської ініціативи в Україні GoGlobal, а також співзасновниця  українського фонду «Masha Fund», що проводить програми психологічної реабілітації жінок. У перші дні війни організувала і досі очолює Кризовий координаційний центр у Варшаві. До 30% гуманітарної допомоги, яка надійшла в Україну через Польщу, було доставлено за допомогою Центру.  А ще Оксана Нечипоренко — одна з номінанток першої премії «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала нагороду, якою хоче відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії. 

Наталія Жуковська: Оксано, ви неодноразово говорили про те, що завдяки своїй діяльності хочете виростити нову генерацію українців. Якою ви її бачите?

Оксана Нечипоренко: Ми вже маємо нову генерацію українців, яку називаємо   кодовим словом — «покоління перемоги». Вони розвиватимуть країну після війни. У нас є велика кампанія з цією назвою, де ми говоримо про цих дітей, які так швидко подорослішали і взяли на себе відповідальність за те, що відбувається у державі. Вони відповідальні та активні. Багато з них пережили окупацію, живуть під обстрілами, але паралельно волонтерять, створюють свої проєкти, допомагають ЗСУ та переселенцям. Це прямо покоління мрії. Ми маємо надати їм всі інструменти для того, щоб вони робили те, що задумали, тому що вони більш розвинені і свідоміші за нас. Я у 10-му класі не знала, що таке благодійна організація або ж волонтерство. А вони це вже не просто знають, вони це все роблять.

Війна забрала у них дитинство — і наша задача не тільки перемогти ворога, але й дати їм всі можливості реалізуватися

НЖ: На вашу думку, як війна змінила сучасне покоління? Чим вони відрізняються від своїх однолітків у світі?

ОН: 100% вони відрізняються. Насамперед відповідальністю. Вони готові взяти на себе обов’язок за те, що відбувається з ними, з їхньою громадою, селом, селищем, містом чи навіть державою. Вони максимально включені в те, що відбувається у країні. Не забувайте, що це покоління, яке спочатку було у карантині через COVID-19, а потім вони змушені були спуститися у бомбосховище. Їм хочеться соціалізації, вони не до кінця розуміють, що їм не дуже комфортно бути в соціумі. Тому це теж виклик. До того ж вони швидко подорослішали, по-іншому дивляться на життя. Їм властива  усвідомленість і розуміння, що всі потенційні проблеми у світі не є абстрактними. 

НЖ: Наприкінці 2022-го року ваша освітня фундація GoGlobal оприлюднила дані дослідження про довготривалі наслідки війни і вплив на освітян. Воно показало, що 54% вчителів перебувають у стані професійного вигорання, а 75% школярів мають прояви стресу. Розкажіть детальніше, з якими проблемами стикаються як викладачі, так і діти.

ОН: По-перше, вчителі не хочуть визнавати, що перебувають у стані психічного вигорання. Якщо запитаєте у них: «Чи у вас все ок?», то, за статистикою, 50% скажуть, що в них все добре. А якщо запитаєш інакше: «А у ваших колег?», то вони скажуть, що 90% колег не ок. Але ми всі розуміємо, що вони говорять про себе. Викладачі не хочуть визнавати, що їм насправді важко. Навчання під час війни — не проста річ. Ті, хто народився за часів Радянського союзу, відчули на собі наслідки системи, де психологічна допомога була табу. Вчителі мають усвідомити, що їм також потрібно працювати зі своїм психічним здоров'ям. Це новий навик, який вони вчаться здобувати. Але коли ми запитали, яка їм потрібна допомога, то всі сказали: «Дайте нам інструменти роботи з дітьми в класі, роботи зі стресом, з травмою». Не забуваймо, що зараз всі теми стали травматичними. Раніше було інакше. Вчитель міг запитати на уроці: «Розкажи, як ти провів своє літо? Розкажи про своїх домашніх тваринок, про свій дім».  А тепер всі ці теми можуть тригернути травму. Діти під час знайомства тепер запитують одне в одного не як тебе звати, а звідки ти? У  кожному класі є переселенець, є дитина, яка щось втратила. Та й освітні втрати в Україні величезні. Нещодавно були оприлюднені дослідження PISA (міжнародне дослідження якості освіти, спрямоване на оцінювання здатності 15-річного учнівства застосовувати знання й уміння з читання, математики та природничо-наукових дисциплін. — Авт.). І, наприклад, з англійської мови наші учні відстають на рік. З математики — на 2 роки. Тому викликів надзвичайно багато.

Це нова реальність, в якій ми живемо. І паралельно, коли ти бачиш, що дітки не втратили віру у життя, любов, мотивацію щось робити і творити, то це не може не надихати

НЖ: За час повномасштабної війни Росія атакувала понад 3,5 тисячі закладів освіти в Україні. Половина з них — школи. Чому Росія прицільно знищує українську освіту?

ОН: Вони розуміють, що освіта — це майбутнє. Наприклад, зараз, коли українки ухвалюють рішення, повертатися в Україну чи ні, то перше питання, чи є школа, куди дитина може піти і чи є лікарня, якщо щось трапиться. Це важливо для тих, хто повертається. Ми з вами говоримо про мільйони українок і українців, які зараз за кордоном. Школа — це про наше майбутнє. Росіяни не просто прицільно знищують наші навчальні заклади, вони, окупувавши наші території, вже на другий день привозять свої підручники і змушують дітей вчитися за російською програмою. Ворог чітко розуміє, що школи — це інструмент формування психіки, менталітету і характеру. Ми з вами боремося і за виживання і за майбутнє. І чим більше вони знищать  шкіл, тим більше вони розуміють, що нам буде важче відновлюватися. Ми втрачатимемо молодь, буде відтік населення з України. 

НЖ: Оксано, ви  також є співзасновницею “Masha Fund” — найбільшого українського фонду, що проводить програми психологічної реабілітації жінок. З якими проблемами найчастіше  до вас звертаються жінки?

ОН: Наш фонд працює з жінками, які стали жертвами війни з точки зору сексуального насильства та воєнних злочинів. Ми стикаємося з страшними історіями. Може це звучатиме пафосно, але ми віримо, що допомагаємо відроджувати жінок, повертаємо їм  інтерес та жагу до  життя. Багато з них потрапляють до нас, коли вже не мають бажання жити, не можуть пережити те, що з ними сталося. Йдеться переважно про військовополонених, цивільних бранців, жертв воєнних злочинів, сексуального насилля і тортур.

НЖ: З якою найбільш вражаючою людською історією за період війни довелося зіткнутися вам?

ОН: Найбільше мене вражають історії дітей. Коли вони клепають елементи для дронів, танцюють вальс на руїнах своєї школи, записують відео, діляться ним і збирають гроші для ЗСУ. Коли дітки відновлюють театральну традицію у своєму навчальному закладі, тому що вірять, що це важливо. Коли жінка знаходить себе заново і їде запускати свій бізнес або знаходить себе в іншій професії. Коли діти всією школою  подають петицію про збір підписів за визнання Героєм України свого односельчанина, який загинув, врятувавши 20 побратимів на фронті. Ці всі історії поступово формують тебе і ти розумієш, що не маєш права бути засмученим чи втомленим. У тебе завжди будуть сили. Ти не маєш жодного права відступати. Тим більше, якщо ти живеш у достатньо захищеному теплому Києві. 

НЖ: Як витримуєте психологічно, пропускаючи щодня через себе стільки болю? Що допомогає триматися?

ОН: Фізично допомагають крапельниці. Часом ходжу до психолога, перевіряю, як у мене справи, використовую технології заспокоєння, відпочинку, дихання, медитації. Головне — усвідомити, що твоє ментальне здоров'я не так легко прокапати крапельцями. Це набагато важча робота за догляд за тілом. По-друге, шукайте натхнення. І третє — святкуйте життя, відчувайте його.

Дозволяйте собі якісь незвичні речі. Ми з вами розуміємо, що завтра може не бути. Тож будьте щасливі сьогодні

НЖ: Історія свідчить, що у складні часи саме роль жінки  стає надважливою. Чи вірите ви у силу сестринства? Чи здатні жінки, об’єднавшись, змінити світ?

ОН: Моя віра щодо цього величезна. У травні 22-го року  ми зібралися зі співзасновницями нашого жіночого фонду і вийшли на нашу місію — відродити  жінку для того, щоб вона відродила Україну. Ми щиро віримо, що чоловіки, які нас зараз захищають, — відповідають за функцію вижити. А ми з вами будемо відповідати за функцію жити. Як ми будемо жити далі? Яка це буде якість життя? Як ми потім їх приймемо після перемоги і змінимо наш соціум для того, щоб вони відчували себе огорнутими любов’ю. Ми розуміємо, що на нас, жінок, дуже багато функцій ляже. У нас буде фізично менше чоловіків, вони будуть в іншому стані. Буде потрібна інша енергія — не війни, а розбудови миру. І це можемо зробити тільки ми. Війна показала, настільки у нас мужні чоловіки і надзвичайно сильні жінки. Від волонтерок до медиків, снайперок, лідерок величезних фундацій. Тому я вірю у жіночу силу,  енергію — і надзвичайно вірю у сестринство.   

НЖ: У чому сила сестринства? 

ОН: Мені здається, що без жіночої енергії нам не вдасться розбудувати   довготерміновий мир. Я маю на увазі не перемир'я, а те, яку Україну ми маємо побудувати. Нам потрібно буде знайти нове дихання. Українці навчилися бути героями, помирати за країну, а нам треба навчитися жити за неї щодня. Розбудовувати, платити податки, боротися з корупцією. І це більше про жіночу енергію. Це про надзвичайне сестринство, як ми вміємо об'єднуватися і допомагати один одному. І це саме те, що врятує нас, тому що разом ми сила.

НЖ: Повномасштабна війна вас застала  у Варшаві. Чи були у вас думки, що Росія піде на цей крок?

ОН: Так, я розуміла, що буде велика війна. Всіх своїх я ще за кілька місяців попередила про ймовірний наступ. Говорила, аби вони продумали алгоритми виїзду із Києва, запаслися їжею, генераторами. Декілька місяців я чула, що я — псих. Однак я  все ж таки вивезла свою родину в Ужгород за місяць до початку повномасштабної війни. Сама ж планувала бути у Києві. Однак мої американські друзі витягнули мене на один день на конференцію у Польщу. 23 лютого я мала прилетіти, а 24-го — повернутися назад. Утім, я не змогла повернутися до Києва ще впродовж наступних двох  місяців.

НЖ: У перші дні війни ви організували Кризовий координаційний центр, що надавав допомогу українцям — гуманітарну, консультаційну та комунікаційну… 

ОН: На другий день повномасштабної війни я пішла у наше посольство у Варшаві і сказала: «Доброго дня, я хочу допомогти». Вже через місяць у нас було 12 логістів, які займалися всією гуманітарною допомогою. Ми зайняли перший поверх посольства України у Варшаві і назвалися «Кризовим координаційним центром». До нас телефонували і говорили: «Привіт, ми вам відправили літак, прийміть його». Згодом, перший поверх ми фактично  перетворили у пресцентр України в Польщі. В якийсь момент у нас працювало до 50 людей. У нас був слоган: «Україна не спить — і ми не спимо». Ми жили у посольстві. 

НЖ: Як виглядає ситуація з допомогою зараз — через два роки війни?

ОН:  Кризовий координаційний центр досі є, але вже немає такої паніки, все налагоджено працює. По-друге, немає такої кількості гуманітарних вантажів. Та і потреби у нас не такі, як були на початку повномасштабної війни.  

НЖ: А як ваше життя змінила війна?

ОН: Ми живемо тепер тільки війною. У нас немає довгострокових планів. Є  план перемогти — і все, що ти можеш зробити для цього, ти це робиш. Ти заточив всі свої фонди, всю свою роботу на перемогу. Це як окреме життя. Зовсім інше, яке було до 24 лютого 2022-го.

НЖ: Як думаєте, чи повернуться українці з Європи після перемоги? Що для цього має зробити держава?

ОН: Держава має підготувати механізми повернення, зокрема інфраструктуру. До того ж має сказати, що ми на вас чекаємо і ви нам потрібні. Треба не розділяти суспільство на тих, хто тут, і на тих, хто там. Це неприємно. Мені здається, що надзвичайно важливо, аби ми розуміли, що ми всі українці і ми всі потрібні Україні. Точно не треба звинувачувати когось, хтось не вдома і не під обстрілами і не розуміє, що таке не спати у травні 25 днів.

Нам треба не допустити цього страшного поділу на свій-чужий. Ми всі свої. У нас чужих достатньо

НЖ: А якою б ви хотіли бачити Україну після перемоги? 

ОН: За право жити у незалежній, вільній державі ми платимо занадто велику ціну. Тож ми не можемо дозволити собі залишити все, як було. Ми маємо докорінно змінити країну. У нас змінився суспільний запит на справедливість, гідність, свободу. Ми маємо перемогти у 2-х війнах: із зовнішнім ворогом, який хоче знищити нас, та із внутрішнім, який не виживе у країні демократії та верховенства права. Йдеться про перемогу над корупцією, кумівством, безвідповідальністю. А ще — ми маємо зберегти єдність та силу сестринства. Бути єдиним фронтом та тилом. Для нас давно вже немає нічого неможливого.

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) 25-го січня одноголосно ухвалила резолюцію про становище дітей України. У документі зокрема міститься заклик до країн-членів Ради Європи визнати геноцидом депортацію українських дітей Росією. За останніми офіційними даними, йдеться про майже 20 тисяч депортованих та/або примусово переміщених неповнолітніх громадян України. У Москві, тим часом, заявляють про понад 700 тисяч “врятованих” дітей. Частина них незаконно перебувають навіть у Білорусі. Справжні масштаби трагедії, жахи перебування під опікою РФ та процес повернення українських дітей додому — про все це і не тільки в ексклюзивному інтерв’ю Радниці-Уповноваженої Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’ї Герасимчук виданню Sestry.

Марина Степаненко: Пані Дар’є, пропоную почати нашу розмову з резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) про становище дітей України. Чи могли б ви детальніше розповісти про цей документ та пояснити його цінність?

‍‍Дар’я Герасимчук: Це надзвичайно важлива подія, тому що всі резолюції, які примушують Росію негайно припинити депортацію і повернути кожну дитину, є результатом плідної праці. Тому, звичайно, ми з великим задоволенням говоримо про те, що резолюція ПАРЄ була проголосована одноголосно. І вона є закликом до всіх парламентів визнати геноцидом депортацію та примусове переміщення Росією українських дітей. Це дуже важливо, коли ми говоримо саме про факти геноциду.

І другий момент. У цій резолюції була вимога від Росії негайно повернути українських дітей додому. І ще момент у цьому документі, який був надзвичайно важливий, — щоби країни-члени інформували Україну про перетин кордону громадянами Росії, які незаконно всиновили або встановили опікунство над українською дитиною. Це допоможе нам контролювати, що відбувається з українською дитиною, зокрема, чи не вивезли росіяни її закордон і десь не сховали.

І третій аспект, який надзвичайно важливий саме в рамках цієї резолюції, — країни повинні запровадити і забезпечити подальше дотримання санкцій проти РФ та Білорусі, а також включити до санкційних списків осіб, причетних до депортацій українських дітей. Це потрібно саме для того, аби Росія розуміла, що відповідальність є. Вона буде.

І всі, хто дотичні до цієї теми, всі, хто приклав свою руку до викрадення української дитини, до прийому її на території РФ чи Білорусі, всі, хто сприяють цьому, всі, хто це схвалюють, мають відчути максимальні санкції і обмеження, аби це вплинуло на інших

МС: Ройтерз нещодавно опублікував велике розслідування про те, як росіяни викрадають українських дітей. Журналісти агентства наголошують, що за цим стоїть «величезна машина з депортації, розміщення та перевиховання». Чи погоджуєтеся ви з цим твердженням?

ДГ: Абсолютно вірне твердження, тому що хибною є думка про те, що лише Путін та Марія Львова-Бєлова, які отримали ордер на арешт від Міжнародного кримінального суду саме за фактом депортації, примусового переміщення українських дітей, несуть за це відповідальність. Насправді до цього причетна величезна кількість людей, величезна кількість громадських, так званих діячів РФ й Білорусі. І кожна людина, яка навіть розміщує дитину у себе в родині, здійснює абсолютно незаконні дії. Тому всі повинні розуміти, що це дійсно велика машина, яка направлена саме на геноцид української нації через українських дітей. Викрадаючи наших дітей, індоктринуючи їх, розміщуючи їх незаконно в російських родинах, російська влада намагається позбавити нас дітей, а отже, позбавити нас майбутнього.

Над поверненням українських дітей працює велика державна команда, залучені всі необхідні відомства і міністерства, і, звичайно, громадська спільнота, яка дуже допомагає, бо може дістатись туди, куди ми як держава не можемо дотягнутися. 

Коли вдається повернути дитину, з кожною проводяться відповідні слідчі дії, з нею розмовляють у дружніх для неї обставинах. Згідно свідчень дітей, росіяни мають чітко написані методички в кожній із ситуацій — всього існує шість сценаріїв. За ними і діяли російські окупанти.

Ми бачимо, що через один і той самий термін дітей, наприклад, вивозили в так звані літні табори — там з ними проводили одні й ті самі дії. Умовно через три тижні після прибуття починали говорити, що «ще два тижні буде твого відпочинку, потім поїдеш додому». Ще через три тижні починали говорити про те, що «ти залишаєшся тут». А ще через два тижні починали говорити, що «ти не потрібен своїм батькам, вони тебе не заберуть». Мовляв, бачиш, вони тебе не забирають, ти не потрібен. Потім починалися потужні виховні дії — це все говорить про те, що росіяни дійсно підготувалися дуже добре. І це сплановані дії — не хаотичні. Це говорить про те, що це велика машина, великий процес, який запущено, який ретельно підготовлено з метою геноциду української нації. 

‍МС: І відповідно до того, що ви сказали, чи можливо виділити головного ідеолога викрадення та депортації українських дітей? 

ДГ: Зараз, звичайно, ми розуміємо, що в першу чергу це президент РФ Володимир Путін. Але це не лише його робота, це робота знову ж таки великої команди. А частина людей, які залучені у це, вже є в санкційних списках, але цього досі недостатньо. Ми будемо употужнювати цю роботу.

МС: Пані Дар’є, відповідно до інформації, яка міститься на платформі «Діти війни», сьогодні ми говоримо про 19 тисяч 546 депортованих та/або примусово переміщених дітей. Це офіційна інформація, але які насправді масштаби цієї трагедії? 

ДГ: Є відповідний реєстр, куди ми розміщуємо всю інформацію, персональні дані про дітей, про яких нам стало відомо з різних джерел, що вони могли бути депортовані чи примусово переміщені. Тобто десь це заяви батьків або інших родичів, десь це заяви від рідних чи друзів родини, в яких є досить вагомі підозри щодо того, що дитину було депортовано, а з батьками, наприклад, щось трапилось. Це й інформація свідків, які дійсно бачили такі злочини. Це й інформація з різних відкритих джерел, де ми бачили і мали зафіксувати інформацію щодо певного списку дітей, наприклад, яких умовно сьогодні привезли в такий-то регіон Російської Федерації з такого-то міста з України. Тобто всі ці дані ми фіксували, бо мали розслідувати подальшу долю цих дітей.

На сьогодні маємо трохи більше ніж дев'ятнадцять з половиною тисяч дітей, на яких маємо персональну інформацію. І в рамках цього ведуться серйозні розслідування. По якимось дітям ми вже маємо підтвердження, знаємо місця, куди їх спочатку вивезли, а потім найімовірніше перемістили, як це зазвичай робить Росія. По деяким дітям продовжуємо здійснювати пошукові дії. Чи точна ця цифра? Звичайно ні. Це, я б сказала прямо, крапля в морі.

Тому що насправді мова йде про сотні тисяч українських дітей. Потенційно це може бути аж до 200-300 тисяч. Ми не можемо говорити точну цифру сьогодні, тому що ще велика частина території України досі окупована, ми не маємо туди доступу

І тільки після деокупації населеного пункту ми бачимо, на жаль, нові Ізюми, нові Бучі чи нові Херсони із масовими похованнями, із зґвалтуванням, із катівнями і звичайно дізнаємося історії депортованих та примусово переміщених дітей. Тож, на жаль, на сьогоднішній день сказати точну цифру і статистику ми не можемо. 

Якщо на порталі натиснути кнопку «інформація», ви побачите цифру, яку проголошує Російська Федерація. На сьогоднішній день вони говорять про близько 744 тисяч українських дітей, яких вони нібито евакуювали. Звичайно, щонайменше ордер на арешт Путіна і Львової-Білової, виписаний Міжнародним кримінальним судом, підтверджує, що це ніяка не евакуація, а саме депортація та примусове переміщення, що є воєнним злочином. Ну, і однією з ознак, звичайно, геноциду. Але що це за цифра? На нашу думку, ця цифра перебільшена, тому що потенційно там просто не могло перебувати така кількість дітей. 

Чому вони перебільшують? Якщо вони говорять про нібито благородний вчинок — «порятунок і евакуація дітей» — це означає, чим більшу цифру вони назвуть, тим нібито більшим є їхній благородний вчинок. Але жодних списків, персональних даних, доступу до цих дітей, місця їхнього розміщення російська сторона нікому з усієї світової спільноти не повідомляє. Ні в кого немає доступу до цих дітей. Ніхто не знає, про яких дітей вони говорять, кого вони рахують і де перебувають ці діти. Тому ми цій цифрі не довіряємо.

МС: Ви говорили про виховні дії, які проводять з українськими дітьми росіяни. Чи могли б ви детальніше розповісти, що доводиться переживати нашим маленьким громадянам після депортації та примусового переміщення?

ДГ: Одна із найпотужніших частин російської машини — це так звана індоктринація. Це тотальна русифікація дітей, позбавлення їх ідентичності, що також є ознакою геноциду. По-перше, відразу після вивезення дітей росіяни намагаються їх позбавити, як і військовополонених, почуття особистості. Тобто їх оглядають, інколи роздягають, забирають у них особисті речі і так далі. Для чого це робиться? Дитина, яка опирається, свідомо розуміє, що у неї є українська родина і вона взагалі не розуміє, чому її викрали, вона опирається і хоче повернутися додому. Це робиться для того, щоб зламати оцю ідентичну основу. Дитині простіше пережити всі ці знущання, догляди, огляди і допити, коли вона абстрагується, як і кожна доросла людина, і відділяється від своєї особистості, тобто вона втрачає здатність опиратися.

Далі росіяни розміщують дітей в місцях, здебільшого там, де є російські діти, щоби максимально відразу ввести дитину в російську спільноту. Відразу починається нав'язування, вивчення російської історії, російської мови, російської культури. Діти відразу повинні вивчити російський гімн і щоранку співати його, встаючи, віддаючи всі ознаки пошани, виявляти всю пошану російському гімну, російським традиціям і російській символіці. Це також досить суттєво впливає на психіку дитини. 

За будь-яку непокору дітей карають, закривають в ізоляторі, позбавляють їжі. Є випадки, коли дітей били палицями. За будь-який прояв української позиції, наприклад, дитина говорить українською мовою або каже «Слава Україні!», або говорить про бажання повернутися додому в Україну — дітей так само карають

Далі з певним проміжком часу їх починають переміщувати, розділяючи групи, інколи розділяючи родини для того, щоб знов-таки діти не об'єднувалися в маленькі групки. 

Я вам наведу конкретний приклад хлопця Іллі з Маріуполя, якого вдалося повернути. Його з дуже важким пораненням ноги росіяни викрали і розмістили в донецькій лікарні. І знаєте, що вони почали робити з дитиною відразу по прибуттю? Дитина, якій всього дев'ять років, яка пережила смерть матері (вона загинула прямо на його очах), яка переживає страшний біль через сильну травму ноги — буквально з другого дня йому почали проводити уроки російського письма. Тобто прямо в лікарні його почали вчити писати російською мовою. Це один із виявів потужної індоктринації російською владою над українськими дітьми.

Підлітків, особливо хлопців, часто відправляють до так званих мілітаризаційних таборів, «Юнармії». Там їм проводять різні мілітаризаційні уроки. І ще один момент є, що стосується індоктринації. Це не лише стосується депортованих і примусово переміщених дітей, але і тих дітей, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. Росіяни не дозволяють виїжджати громадянам, вони не випускають людей з дітьми на підконтрольну Україні територію і провадять будь-які дії для індоктринації на тимчасово окупованих територіях. Це стосується освіти. Вони повністю запровадили російську систему освіти. Відповідно з дуже викривленою інформацією в російських підручниках. До них приходять російські солдати, які вбивали їх же рідних, знайомих, друзів і близьких, приходять до них на уроки в школи і їм розповідають, що це сучасні герої. Також вся ця історія з російською мовою, літературою, культурою, традиціями. Вона дуже активно насаджується на окупованих територіях. І, відповідно, діти дуже сильно страждають від цієї індоктринації там.

МС: Наразі вдалося повернути додому 388 дітей. Це переважно ті, хто має батьків/родичів чи ті, хто позбавлені опіки? Та якщо говорити у ключі повернення тих, хто наразі залишається на тимчасово окупованих територіях чи в Росії, хто з них має більше шансів бути ідентифікованим та визволеним?

ДГ: Після повернення дитини, після того, як вона повертається в Центр захисту прав дитини в Києві, вона проходить відповідні процеси з реінтеграції, її стан оцінюють кейс-менеджери, складають програму для її адаптації, але разом із тим з дитиною проводяться слідчі дії — у дружніх до дитини обставинах за методикою Барнахус. 

Після слідчих дій офіс Генерального прокурора може зробити висновок, чи ця дитина була депортована, чи примусово переміщена, чи вона була визволена з тимчасово окупованої території — її не переміщували росіяни, але утримували. Тому ви бачите на Порталі «Діти війни» цифри не відразу після повернення дитини.

Буквально нещодавно ми чули заяву про повернення чотирьох дітей. Після того, як вони повернулися, після слідчих дій, коли ми отримаємо підтвердження, ці цифри з'являться на порталі. Ті діти, які були вивезені, врятовані з окупованої території без переміщення — їх не зазначають у цій категорії, хоча по ним проводяться так само важкі визвольні операції, які допомагають врятувати дитину, вивезти на підконтрольну Україні територію. Це перший момент. 

Другий момент щодо того, хто ці діти. По-перше, кожна дитина в Україні, не зважаючи на те, чи вона позбавлена батьківського піклування, чи вона дитина зі статусом сироти, чи вона дитина, яка має біологічну родину — всі ці діти мають офіційного представника, до якого вони можуть повернутись.

Далі — кого простіше ідентифікувати і повернути. Це залежить не від статусу дитини, а її віку. Що молодша дитина, тим складніше її знайти, верифікувати, ідентифікувати. Діти, які перебувають майже два роки на території Російської Федерації або були поміщені в російську родину в маленькому віці, вони забувають, звідки вони, хто вони, не пам'ятають свого минулого. Відповідно такі діти не можуть сповістити про те, де вони є, де вони перебувають.

Що дитина старша, то більше шансів нам її повернути, тому що вона шукає способи, різні способи, щоб повідомити українській стороні, що з нею сталося, де вона перебуває. Відповідно більше шансів швидше її повернути

Дуже ускладнює процес повернення те, що росіяни незаконно віддають наших дітей в російські родини під опіку або усиновлення. Знову ж таки незаконно. Чому? Тому що за процедурою усиновлення росіяни можуть змінити прізвище, ім'я і навіть дату народження дитини, що також ускладнює її пошуки. Тож тут не залежить від того, який статусу у цієї дитини, а залежить від різних інших обставин.

МС: Центри для викрадених українських дітей зокрема існують і на території Білорусі — про що ви згадали. Ми говоримо виключно про розміщення чи поплічниця Росії відіграє ще якусь роль у цій злочинній схемі?

ДГ: Зараз я можу сказати про те, що бачимо у відкритих джерелах, про ту інформацію, яку здобуває наша зовнішня розвідка. Ви бачили, наприклад, публічне свідчення так званого очільника Червоного Хреста Білорусі щодо вивезення дітей з непідконтрольної Україні території на так зване оздоровлення. Ви бачили показову пресконференцію, влаштовану ними, де змушували дітей говорити про те, що в них все добре і вони не збираються нікуди повертатися. Вони здійснюють абсолютно всі дії, як і РФ, вони і вивозять дітей, і розміщують їх, і влаштовують такі показові вистави.

МС: Чи очікувати на ім’я Лукашенка ордера Міжнародного кримінального суду Гааги за звинуваченнями у незаконній депортації українських дітей?

ДГ: Впливати на рішення Міжнародного кримінального суду ми не можемо. Ми можемо тільки сприяти слідчим діям, які він проводить, надаючи всю інформацію, яка стала нам відома. І ми це активно робимо. То ж яке рішення буде ухвалено Міжнародним кримінальним судом, я коментувати не можу. Але дуже хочеться, аби кожен, хто залучений до цього страшного злочину, був покараний, в тому числі і ордером на арешт. 

Великий Оркестр Святкової Допомоги (WOŚP) — наймасштабніша благодійна акція Польщі. Вся країна (і навіть люди за її межами) щороку об’єднується у пориванні зробити пожертву й допомогти зібрати кошти на обладнання медичних закладів і лікування. Цьогоріч в акції взяли участь понад 1680 компаній та 120 000 волонтерів по всьому світу.

Гасло акції 2024 року — «Легені після пандемії» (Płuca po Pandemii), а мета — допомогти тим, хто постраждав від ковіду. А також підтримати пацієнтів з муковісцидозом та рідкісними невиліковними генетичними захворюваннями. Прямо під час фіналу, який пройшов у Варшаві на стадіоні Narodowym, можна було безкоштовно зробити спірометрію та перевірити стан легень.

WOŚP вражає своїми масштабами. Вулиці Варшави та інших міст Польщі заполонили волонтери зі скриньками та тисячі людей з наліпками у формі червоних сердець, які дають тим, хто зробив пожертву. Кошти передавали навіть ув’язнені — цьогоріч вони зірали майже шість тисяч злотих.

У гранд-фіналі WOŚP, який традиційно пройшов на головному стадіоні країни у Варшаві та запропонував не тільки концерт, а й аукціон, було зібрано понад 175 мільйонів 426 тисяч злотих. Скільки загалом вдалося зібрати WOŚP цього року, стане відомо за кілька тижнів — весь цей час триватиме підрахунок. Минулого року на боротьбу із сепсисом організатором вдалося зібрати понад 243 мільйонів злотих. А за весь час існування, а саме 31 рік, акція зібрала майже два мільярди злотих, на які, зокрема, було придбано понад 71 тисячу медичних пристроїв та устаткувань для порятунку життя.

Восьмирічна Мія спекла кекси і разом з мамою та подругами принесла їх на свято благодійності. Сьогодні дівчинка сяє усмішкою, адже вона волонтер на такому великому заході та виконує важливу роль — збирає донати. Сам Єжи Овсяк, президент Фундації WOŚP, відзначив її гарний вчинок.

«Для мене допомога — це диво, — зізнається Мія й пригощає нас своїм смачним кексом. — Люблю допомагати людям та дарувати приємні емоції. Якщо кожен із нас від щирого серця робитиме щось хороше для інших, наш світ неодмінно зміниться на краще».

«Мій шлях волонтера розпочався ще у молодшій школі, — розповідає волонтер Маріуш. — Тоді нам вчителі розповідали, як важливо допомагати іншим, залучали нас до участі в різних заходах, а пізніше це переросло у самостійне рішення допомагати там, де я можу, не чекаючи подяки».

Переможниці Miss Polska різних років в цей день також долучилися до свята і навіть дозволяють приміряти свою корону.

«Моя корона пасує всім, хто має велике серце, — коментує Ельжбета Саверська (Elżbieta Sawerska), Miss Polska 2004 та членкиня журі конкурсу краси. — Щороку ми з дівчатами беремо участь у заході WOŚP, для нас дуже важливо допомагати людям у важкі часи».

В рамках акції було розіграно побачення з телеведучою, альпіністкою та письменницею Мартиною Войцеховською (Martyna Wojciechowska). А художник Роберт Житинський (Robert Żytyński) спеціально для WOŚP вже не перший рік пише картини.

«Цього року головний персонаж моєї картини — саксофон, адже сьогодні ми збираємо гроші для здоров'я легень. А тільки людина зі здоровими легенями може грати на саксофоні», — ділиться з нами своїм задумом художник.

На аукціоні безліч цікавих лотів: телеведуча Йоанна Кринська (Joanna Kryńska) запропонувала спільні тренування під своїм керівництвом, зірковий футболіст Роберт Левандовський — футболку з автографом, а його дружина Анна — свою весільну сукню та запрошення до табору Camp by Ann у Dojo Stara wieś. Аукціон ще триває, а місце в таборі вже коштує понад 13 тисяч злотих.

«Чудові картини, чудове мистецтво, чудові чоботи», — коментує лоти засновник акції WOŚP Єжи Овсяк. І зізнається: «Рік тому я шукав гарний халат і не виграв, бо всі його хотіли».

Лукаша Красоня (Lukasz Krasoń) польські журналісти іноді порівнюють з Ником Вуйчичем. Пан Лукаш - держсекретар та уповноважений у справах людей з обмеженими можливостями в Міністерстві сім’ї, праці та соцполітики. Він з семи років пересувається на візку, але виступає з мотиваційними лекціями по всій країні, одружений, а його жага до життя вражає.

Лукаш Красонь розігрував на аукціоні свій жовтий причеп та обід у своїй компанії.

«Зі своїм причепом я проїхав 232 км, він був зі мною три місяці, — розповідає Sestry Лукаш Красонь. — З ним я хотів пройти до парламенту, адже відчуваю, що люди з обмеженими можливостями також мають бути в Сеймі, брати участь у процесах системи. І хоч мені не вдалося стати депутатом, зараз я все одно виконую значну роль у державі і можу багато зробити для людей. А ця акція показує, що кожна людина здатна щось змінити в цьому світі».

Протягом дня на блонях Народового стадіону можна було послухати відомих польських виконавців, серед яких Bokka, Kwiat Jabłoni i Krzysztof Zalewski, скошувати смачного густого супу, яким пригощали військові, поскладати гігантські пазли, покататися на чортовому колесі та роздивитися військові машини. Дорослих навчали робити штучне дихання.

А ввечері на Narodowym спалахнули яскраві вогні під запальні ритми танцювального шоу. Вистава «Вогні до небес» (Światełko do Nieba) стала кульмінацією свята. Десятки тисяч людей прийшли насолодитися шоу. Святкові концерти були організовані майже в усіх містах Польщі та за кордоном (Франція, США, Канада тощо).

Репортаж підготували Анастасія Янченко і Юлія Ладнова

Соціальна дослідниця й правозахисниця Гельсінського спілки з прав людини у Польщі Ада Тимінська, дослідниця антиукраїнської мови ворожнечі у польських соцмережах, переконана, що лише суспільний діалог дозволить вибудувати дружні відносини поміж українцями і поляками в Польщі. Незалежно від того, який бекграунд маємо за собою. 

Ольга Гембік: Загострення політичної ситуації, заборона імпорту українського зерна, блокування кордонів і не тільки українців — через все це усе частіше виникає питання, а як, власне, як поляки до нас ставляться. Як гадаєте, нам є чого хвилюватися? 

Ада Тимінська: Це складне питання. Я спостерігаю за тим, що діється. Реальність інтернету часто накладається на реальність, в якій ми живемо, але не завжди. В інтернеті голоси більш радикалізовані, вони значно вибиваються із площини загального ставлення поляків до українців. З іншого боку, у мережі є чимало висловлювань, які ми можемо пов’язати із російською пропагандою, тролями і ботами. Суспільні напруження, які можуть формуватися з польського боку, — це радше побоювання, пов’язані з економічною ситуацією, ринком праці, доступом до послуг. 

Попередня влада (політики ПіС), зосередившись на певних політичних процесах, зовсім забула про саме польське суспільство і тих людей, котрі живуть у Польщі. З їхнього боку не було відкритості, щоб нарешті порозмовляти про осіб з України, котрі опинилися у Польщі, — яким є їхнє минуле, як повинно виглядати наше спільне життя? Це поле зовсім було закинутим, тож його зайняли більш радикальні політики, як от Кшиштоф Босак (лідер польської партії «Конфедерація», відомої своїми антиукраїнськими настроями. — Ред.), який казав про те, що треба забрати в українців соціальну допомогу. І певний громадянин Польщі, дещо розгублений, трохи переляканий, каже: «Ось є той, хто розуміє мої побоювання». Тим часом, голосу з іншого боку не було.

Бракує того, хто б сказав, що нові люди польському суспільству нічим не загрожують. Тож цю нішу займають радикально налаштовані політики, котрі «живуть» на цій темі 

ОГ: У вашій доповіді «Кордони ненависті», який стосувався не лише біженців з України, а й тих, хто перетинав білорусько-польський кордон, йшлося про те, що поляки інакше сприйняли українських біженців, навіть асоціювали їх із собою. Чи нині щось змінилося?

АТ: До 2022 року ставлення до українців було різним, навіть чимало поляків були налаштовані вороже. Це, приміром, виникало з історичних питань. Але лютий 2022 року став революційним, і все змінилося — щонайменше, на кілька місяців. Кожен був залучений до допомоги українцям. Тоді суспільні настрої були дуже позитивними, а поляки були прихильніше налаштованими до українців, ніж до тих осіб, котрі перетинали польсько-білоруський кордон. Тож я роблю припущення, що зміни у настроях, котрі час від часу бувають, виникають не з ненависті, а лише з побоювання про свій власний добробут.

Це також пов’язано з тим, що поляки мають низький рівень довіри до власної держави й до цілого пакету послуг, котрим держава оперує. Йдеться про те, як поляки сприймають свою державу і про те, наскільки уряд є ефективним, коли йдеться про публічні послуги. Доступ до них є дуже обмеженим: треба довго чекати у чергах до лікаря, складно записати дитину до дитячого садка — і це правда. Тож раптова поява нових осіб викликає відчуття зростання загрози. 

Тож якщо ставлення і змінилося, то не через злу волю, а через брак дій на полегшення цих ситуацій з боку держави

ОГ: Яка роль подій, що мали місце в історії Польщі й України, у погіршенні ставлення одних до інших? Чи справді вони можуть зіпсувати наші стосунки? 

АТ: Зіпсувати не можуть, бо всі історичні події уже відбулися. Вони нікуди не зникали і важливі для певних осіб з огляду на їхні родинні історії. Натомість це не означає, що ці особи проєктують свою ворожість або якийсь власний ресентимент на сучасних мешканців України. Натомість для радикальних правих минуле є дуже істотним, бо в кожній країні вони роблять ставку на історичні події й на цьому вибудовують свою політику.

На таких питаннях дуже легко зіграти — вони беруть ці наративи, бачать, що ті викликають емоції, розбуджують сентименти справді складної історії й у певному сенсі використовують їх, щоб отримати підтримку для себе. І тут постає певна відповідальність політиків-центристів — адже що більшим є політичний опір до захоплення простору націоналістами, то менш це явище має вагу.  

Натомість провідні політичні сили Польщі бояться порушувати історичні теми, побоюються, що це може пов’язати їх з якимись негативними наслідками, спровокує зменшення підтримки тощо. Тож це поле вони віддають зовсім без боротьби особам, котрі є крайніми радикалами 

Ця тема, з погляду на яскраві емоції, котрі вона провокує з обох сторін, дуже легко використовується у політиці. У Польщі вона замкнута на наративі «добрий–злий», апелюючи до контраверсійних образів страждання людей, котрі дотичні до історичних подій. Фото помордованих тіл, які навіть не обов’язково мусять бути автентичними, апелюють до емоцій людей. І це використовується націоналістичними групами. 

ОГ: Якщо ж ідеться про доповідь «Прийдуть і заберуть»: антиукраїнська мова ворожнечі в польському Twitter», то як сказати людям, що їм нічого не загрожує?

АТ: Правильна відповідь така, що не примарні «вони» становлять проблему. І відповідальність держави — удоступнити це всім: і тим, хто приїздить, і тим, хто у Польщі живе віддавна. Піддаючись на наратив «прийдуть і заберуть», люди звертають увагу на симптом, а не на причину проблеми. Бо ж, наприклад, проблеми із доступом до спеціальної медичної опіки були й до приїзду українців. Це пов’язано із тим, що держава в якихось аспектах є неефективною. Тож маємо краще обирати політичні сили. 

Тим часом контрнаративу з боку політиків я практично не бачу. Це виникає з великих побоювань, що якщо торкнутися цих тем, то виявиться, що приховані суспільні настрої є такими поганими, що обернуться на їхню особисту поразку. Утім, якщо залишити це питання без уваги, то прийдуть ті, хто озвучить проблему дуже простим, але надміру антагоністичним наративом. Це є відповідь на оте «прийдуть і заберуть».

Якщо особа налаштована категорично негативно до інших — це одна справа. А якщо є ще поле для роздумів, то варто запитати — чи того, що мають «забрати», не вистачає лише зараз, чи його бракувало й раніше, наприклад, у 2001-му або 2019-му році? І може виявитися, що немає жодного логічного зв’язку між тим, що хтось не може знайти праці, й тим, що є нові люди, котрі займають якісь рандомні робочі місця. 

Політики і журналісти, публічні особи мають нарешті відповісти на суспільні побоювання поляків і почати працювати над почуттям єдності різних жителів Польщі 

ОГ: Який відсоток російських тролів і ботів намагається нині «робити погоду» в польському інтернет-просторі?

АТ: Складно сказати, бо вивчення російської пропаганди в інтернеті є доволі непростим. Неможливо порахувати, скільки є цих ботів і скільки контенту створено або спровоковано ними. Працюючи над рапортом «Мова ненависті», я спостерігала штучно створені кимось теми. Це були профілі, котрі писали про історію у Twitter: купа постів у псевдо-нейтральному тоні оповідали про Волинь у часи війни, публікували знімки страждань і тортурованих тіл. Цього було дуже багато, переважно з нашвидко створених профілів. Дуже добре проглядався зв'язок між цими історичними постами й активністю російських ботів.

Уже підтверджено, що саме російська влада на політичному рівні використовувала такого типу сюжети, аби посіяти ворожість між Польщею та Україною

У цьому немає нічого нового, змінилися лише засоби, які для цього використовують. Зараз вони дозволяють працювати краще. На жаль, на цьому рівні владі й громадським організаціям складно контролювати таку діяльність. 

ОГ: Ваш прогноз на взаємини між Польщею й Україною: як вплинуть події сьогодення на подальші стосунки на рівні держави? Чи є надія на поглиблення партнерства?

АТ: Звісно. Польща й надалі є в Європейському Союзі, й кожне зближення з ЄС буде системно ускладнювати посилення будь-якої дискримінації. Допоки діють рішення Європейської Ради, що стосуються тимчасового захисту біженців, Польща не може самовільно відмовити особам з України перебувати у країні. І тут є чимало роботи для відповідальних журналістів і політиків, щоб будувати атмосферу спільності, у якій навіть можна мати спільних ворогів чи спільні проблеми.

Натомість бракує відповідальних політиків, котрі б відповідально підняли тему міграції з розглядом різних проблем, узяли на себе виклики, пов’язані з ухваленням міграційної політики у Польщі. Про те, що цього бракує, кажуть навіть крайні праві націоналісти. І якщо у медіа є такий простір для дискусії й ведеться пошук розв’язання проблеми, то серед політичних кіл — ні. Маю надію, що нові політичні сили Польщі звернуть увагу на цю тему.

Тільки-но українські перевізники видихнули у зв'язку з призупиненням блокади українсько-польського кордону, як мітинги й перекриття доріг почалися в інших місцях Польщі — цього разу вже на дорогах по всій країні. Щонайменше в 170 місцях на всіх основних польських автотрасах фермери гальмують рух, вимагаючи зупинити «безконтрольний імпорт» сільськогосподарської продукції з України та інших країн за межами ЄС, які не дотримуються європейських стандартів. За планом фермерів, масштабні загальнонаціональні страйки будуть проходити й далі, але не у формі блокади. Колони техніки будуть повільно (10-30 км/год) рухатися дорогами, утворюючи складнощі руху та демонструючи протест.

Сьогодні мітингуючі фермери спровокували серйозні затори. Трактори були прикрашені національними прапорами, за кілометри було чутно звук клаксонів. На одному з тракторів висів банер з вимогою: «Обмеження сільськогосподарської продукції з України».

Страйкарі намагаються привернути увагу до ситуації в польському сільському господарстві (заборонити вільне ввезення української сільгосппродукції), а також до необхідності підготовки стратегії вступу України до Європейського Союзу у сфері сільського господарства. Також є вимоги, які стосуються змін до політики Польщі/ЄС у цій галузі, як-от збереження ставки с/г податку на рівні 2023 року, відміна політики «Зеленого курсу» та лояльні програми кредитування.

«Ми протестуємо проти обмеження виробництва рослин і тварин і введення подальших екологічних обмежень, що випливають з Європейської зеленої угоди», — написали фермери в офіційному листі до влади.

Роль координатора взяли на себе фермери із Західнопоморського воєводства на чолі з Емілем Мечаєм. Вони не лише надають суттєву підтримку у висвітленні протестів, а й створили карту місць, де фермери будуть страйкувати, повідомляє сайт farmer.pl.

«Жодні слова Європейської Комісії чи політиків з Євросоюзу не вплинуть на те, що ми робимо, — запевнив Міхал Колодзейчак, заступник міністра сільського господарства, який приїхав на акцію в місто Ниса. — Були проведені переговори з Міністерством сільського господарства України, зустрічалися міністерства закордонних справ наших країн. Розробляється модель обмеження та ліцензування товарів, що надходять з України до Польщі».

Зі свого боку міністр сільського господарства Польщі Чеслав Секерський заявив, що він «категорично проти» продовження вільної торгівлі з Україною. Адже повна лібералізація торгівлі, запроваджена ЄС з початком війни, мала «контрпродуктивний ефект». «Польща підтримує Україну в боротьбі з російською агресією, але це потрібно робити в такій формі, яка не нашкодить соціально-економічній ситуації в сільгоспсекторі країн ЄС», — сказав міністр.

‍

Вона походить з відомої львівської родини. Її батько Грицько Чубай — поет-дисидент, якому 23 січня могло б виповнитися 75. Але він назавжди залишився 33-річним. Совєтська влада переслідувала його ще зі шкільної лави, допоки не знищила остаточно. По собі Грицько Чубай залишив вірші, які донині є актуальними, і двох дітей: Соломію і Тараса.  Тарас Чубай — лідер гурту «Плач Єремії». Пісня «Вона» в його виконанні стала хітом, який співає як молодь з україномовних українських міст, так і з зрусифікованих. 

Сама Соломія — співачка, культурна менеджерка і громадська діячка. А ще виховує сина з аутизмом. Власне, в один зі складних періодів, коли її Олексу не брали до школи, вона придумала проєкт «Колискові для Олекси», щоб за допомогою українських колисанок пояснювати людям, що таке РАС (розлад аутистичного спектру) і що це — не заразне. 

Ми говоримо з Соломією в її родинному будинку у Львові, куди, поки Грицько Чубай був живий, неодноразово з обшуками приходили агенти КГБ. Говоримо про тата, про брата, про сина і, звичайно ж, про неї саму та її проєкти. А також про те, як велика війна вплинула на всю її родину.

‍Сказати, що я тоді була мамою хлопчика з аутизмом? — Ні, я тоді була радше тіткою Тарасових дітей…

‍

Леся Вакулюк: Ти — донька Грицька, сестра Тараса, мама Олекси. Чи хто ти? 

‍Соломія Чубай: Я все, напевно. Просто намагаюся серед цього всього того не загубити себе (сміється).

‍ЛВ: Як воно — бути мамою дитини з аутизмом під час повномасштабного вторгнення… Правильно я кажу — з аутизмом?

‍СЧ: Так. Або з РАС (РАС — розлад аутистичного спектру. — Авт.).

‍ЛВ: Як Олекса сприйняв початок війни? Як ти пояснювала йому, що відбувається? Як він на це реагував?

CЧ: З Олексою було простіше, тому що він навчається в школі східних єдиноборств «Будокан», де їх морально готували до того, що буде велика війна. Тож син, в принципі, постійно відстежував новини. І коли почалося вторгнення, я забігла до нього в кімнату (це була якась 5 чи 6 ранку), дивлюся на сина і розумію, що треба діяти. Мама моя в істериці. Ми якось були сконцентровані не на Львові, а на Гостомелі, адже там із родиною жив мій брат Тарас. По телевізору всі новини — про Бучу, про Гостомель. Тоді багато розповідали про знищену на летовищі «Мрію», а щоб ви розуміли — це два кілометри від Тарасової хати. Обстріл почався практично в них на подвір’ї. Я намагалася додзвонитися до брата, він не відповідав. Виявилося, що в цей момент він зі своєю дружиною Олею був у потязі десь на Франківщині. Їх хтось заспокоїв, що ніякої війни не буде, тож вони віддали дітей на пластовий табір, а самі поїхали в гори. 

Тому якось не було часу думати, як це все переживає Олекса. Сказати, що я тоді була мамою хлопчика з аутизмом… Ні, тоді я була радше тіткою Тарасових дітей, яких дуже люблю, як і свого брата. В Олекси ж, натомість, було дуже чітке усвідомлення, що відбувається: він почав гуглити, як виготовляти «коктейлі Молотова», як копати бункер, казав, що треба негайно поїхати купити лопату. Я йому кажу: «Олексику, яка лопата?!». Ось таким був наш перший день повномасштабного вторгнення. 

Наприкінці дня Тарас нарешті вийшов на зв’язок, повідомив, що вони доїхали до Львова. Пригадую, що на вокзалі був величезний натовп наших молоденьких хлопців-курсантів, які їхали захищати Київ, а також багато жінок з дітьми, які кричали, плакали. Я зустріла Тараса з Олею і зрозуміла, що, можливо, бачу їх востаннє, тому що тоді, коли всі тікають з Гостомеля, вони їдуть туди —  рятувати дітей. Тарас у мене попросив грошей, але дрібних. А я питаю: «Навіщо тобі дрібні гроші?». Він каже: «Треба буде відкуповуватися від кацапів на блокпостах. Ти їх не знаєш, а я знаю». Вже потім я зрозуміла, що Тарас пригадав зі свого дитинства постійні обшуки КГБ у нас удома. Наш город кагебешники весь перекопали. Горище перевертали догори дригом. Ось що він мав на увазі, коли сказав, що я не знаю росіян, а він знає. 

Я йому тоді відповіла: «Тарасе, я тебе дуже прошу: коли доберешся до Гостомеля — просто будь весь час на зв’язку». Він доїхав і дзвонить: «Уявляєш, донька вночі вибігла з хати, хотіла дати собаці їсти, як по ній почали стріляти…». Тарас ледве встиг забрати дітей, батьків дружини. Виїжджали з подвір’я, коли назустріч їм уже їхали російські танки. Врятувало те, що вони 15 років там жили, їздили роверами і знали багато всіляких об’їзних доріг. 

Врешті всі добралися до Львова. Я вирішила, що наша хата мусить перетворитися на такий приймаючий пункт. Тому до нас постійно хтось то заїжджав, то виїжджав. У кожній кімнаті весь час ночувало по кілька людей.  Я тоді сказала Олексі, що він тепер спатиме в моїй кімнаті. І він майже весь час там сидів. Звичайно, що йому було важко — чужі запахи, шум… Але коли всі поїхали, він сказав: «Могли б і залишитися, я до них вже звик». Тобто йому знадобилося два з половиною місяці, аби призвичаїтися. Та коли Олекса нарешті зайшов до своєї кімнати, то сказав: «Тут не мій запах». І дуже довго провітрював-вивітрював. А потім просто перестав митися — пояснив, що його запах має повністю «заселити» цю кімнату, щоб він знову міг тут жити. І в цей момент знову «включився» наш аутизм.

‍Аутизм не лікується. Він лишається на все життя 

ЛВ: Люди в Україні ще не дуже розуміють, що таке аутизм. І, напевно, якщо сказати, що комусь який запах не такий, то відповідь була б: «Ой, подумаєш, я теж не люблю якісь запахи». Як пояснити, що таке аутизм?

‍СЧ: Найкраще пояснити так, як мені якось сам Олекса описував. Колись бабуся щось йому приготувала і сказала: «Їж!». А він відповів: «Уяви собі, що ти на допиті. І тобі відпилюють руку, ногу, ще б’ють молотком. І ти все це терпиш. Отак я терплю фізично запахи, крики, шум, та й узагалі цей світ». Я думаю, що це було ідеальне пояснення. А потім він ще додав, що світ в його голові звучить як какофонія: грає рок, грає джаз, класична музика — і все нараз.

У  нас, нейротипових, теж буває так, що нас усе дратує. А уявіть собі, що люди з  аутизмом майже постійно перебувають в такому стані. Відповідно, у більшості з них є агресія, є автоагресія. Вони можуть бити себе, робити повторювані рухи. В Олекси все це теж було. Просто зараз він уміє про це розказати. Тобто ми вчили його пояснювати, чому він так робить. Вчили, що можна по-іншому реагувати, переключатися. Це ціла наука. Якщо нейротипова дитина просто собі росте і сама вчиться (ходить до дитсадочку, спостерігає, щось взяла там, щось у школі вбирає як губка), то з дітьми з аутизмом інакше: якщо ними не займатися — вони просто деградують. До мене на консультації приходив хлопчик з аутичним розладом. У нього був улюблений зелений горщик, на який він ходив до 14 років, тому що просто любив його. А батьки не зважали на це, привели його до психологів, коли зрештою зрозуміли, що це велика проблема. 

У людей із розладом аутистичного спектру є звикання.

У дитинстві Олексу доводилось іноді сотні разів переконувати, що, до прикладу, він виріс з якогось одягу. Інколи я вирізала в черевиках дірки, щоб він далі міг у них ходити 

‍ЛВ: Ти сказала «в мене був хлопчик». Ти зараз займаєшся дітьми з аутизмом? 

СЧ: Я займаюся ними постійно з 2016 року, відколи створила проєкт «Колискові для Олекси». Власне, я почала його через те, що батьки в класі збирали підписи, щоб вигнати мого сина зі школи. Вони почули, що у нього аутизм і подумали, що це — заразне. І я тоді замислилася, як можу цьому зарадити? Вирішила говорити про проблеми сімей з дітьми з РАС через українську колискову, через коріння моєї бабці.

‍ЛВ: А чому саме колискові?

‍СЧ: Тому що саме колискова колись мені допомогла. Коли Олексі було три роки, він дуже сильно кричав уві сні, 3 години поспіль. Так, що неможливо було його заспокоїти. І раптом я почала наспівувати «Ой ходить сон біля вікон…». І він стишився і сказав: «Мама, пайсє» («Співай ще»). Так я зрозуміла, що, коли йому ставало незатишно і некомфортно, то він реагував на мій спів. Переважно то були колискові. Я розказувала йому, що то колисанки твоєї прабабусі — моєї бабці Стефи. Тоді я ще не думала про якийсь проєкт,  просто зрозуміла, що це діє. Якась така інтуїтивна, «мамська» історія. 

А потім уже в 2016 році я зібрала своїх музикантів і сказала, що хочу записати альбом і назвати його «Колискові для Олекси». Ми зібрали кошти на першу аудіозбірку. Окрім того, я багато писала про Олексу на своїй сторінці у Фейсбуці, і до мене почали звертатися мами, розповідати, що підозрюють, що в їхніх дітей — аутизм. Ось ця історія про хлопчика з горщиком — одна з них. І ці розповіді спонукали мене ще більше працювати з Олексою. Я бачила старших «аспергерів» — високофункціональних, розумних, але які деградували, тому що батьки з ними не займалися.

І найголовніше, що я з цього зрозуміла: треба працювати з дитиною, але з собою — найбільше

‍ЛВ: Що означає «з собою працювати»? 

‍СЧ: Ти працюєш зі всіма своїми травмами, своїми тригерами. 

‍ЛВ: Ти можеш порахувати, скільки батьків розповіли тобі про своїх дітей, про підозри, що в тих може бути аутизм? 

‍СЧ: 600 сімей. 

‍ЛВ: Де ти черпаєш ресурс?! 

‍СЧ: (сміється) Малюю. Співаю. Ходжу до лісу, плаваю. Іноді плачу. (сміється) Це теж спосіб. Не знаю, але я не можу їм відмовити. 70 відсотків вважають, що мати дитину з аутизмом — це прокляття. Я їм кажу: «Слухайте, поміняйте-но до цього ставлення! Подумайте, яке то диво, що така складна для соціуму дитинка прийшла саме до вас, і саме ви є отим її провідником тут. Це ви маєте зробити так, щоб вона полюбила цей світ. Але для того, щоб вона навчилася його любити, — ви теж повинні його полюбити». Тому що коли Олекса хотів спалити цей світ і казав, що він з іншої планети Земля, то це я насправді хотіла знищити цей світ. Коли я в якийсь момент усіх полюбила, прийняла, то й він усіх тепер полюбив і приймає. Мене запитують: як ви це зробили з Олексою?! Бо це була дитина, яка могла сидіти в кутку, не вітатися, могла кусатися, верещати, плюнути в тебе. 

ЛВ: А зараз це прекрасний хлопець, з шармом, з гумором!

СЧ: Розумієш? Скільки всього треба було пройти? То ж не був один спеціаліст. Я постійно шукала, навіть якихось езотериків... Я пропрацьовувала свої травми. Тато, КГБ, Совєтський союз, брат, мама, колишній чоловік. Я брала цілими пластами свої травми і розбиралася, де я можу бути токсична, де я щось не приймаю, де я не дозволяю до себе торкатися — син ж бо не дозволяв до себе торкатися. 

‍ЛВ: А тепер?

‍СЧ: Зараз це вже підліток, тож знову не дозволяє себе обіймати, але як підліток. В Олекси також була певна послідовність: що він має одягати, в якому порядку. Навіть зараз він дуже точно вираховує, коли йому йти до школи, скільки працює світлофор на одному перехресті, на іншому. У нього є певна ритуальність. Наприклад, Олекса встає рівно о сьомій тринадцять, чистить зуби, бавиться з котом, засікає час, поки варяться сосиски. Потім він приходить до школи. Також у нього дуже чітко визначений час для відпочинку і час на те, щоб зробити домашнє завдання. Якщо щось пішло не за графіком, він дуже знервований. Або коли ми йдемо кудись, а він ще не виконав домашку, то може прийти і до ночі її робити, тому що він мусить бути підготовленим на уроці. Тобто Олексі не підходить такий варіант, що можна сказати вчительці, що не виконав уроки, бо мав поважну причину. 

‍ЛВ: Я думаю, що від багатьох ти чула, що, може, то таке вікове, може, він переросте. Чи виліковний аутизм? Чи це вже назавжди?

‍СЧ: Ти дуже гарно сказала — «переросте». Оце «переросте» з аутизмом не працює. Він не лікується, він залишається на все життя. І тому я завжди кажу про це батькам, які до мене приходять: «Уявіть, що вас нема». Я це й Олексі передаю: мене не буде, ти маєш сам вміти робити елементарні якісь речі. Тому ми вчилися ходити в магазин, щоб він міг підійти до незнайомої людини і щось собі купити. І цьому ми вчилися, здається, 2 місяці. Я іноді ховалася за рогом будинку чи в магазині за полицями і просто спостерігала. То був жах! Але потім сталася перемога, коли він вперше собі купив уже не пам’ятаю що: чи то жуйку, чи морозиво. Пізніше він якось пішов у магазин з котом, але повернувся. Я питаю: «Чому ти вернувся?» А Олекса, який дотримується усіх інструкцій і вказівок (це теж одна з ознак людей із синдромом Аспергера), відповідає: «Бо там на дверях писало “з тваринами не заходити”». І я йому кажу: «Але ж твій кіт сидів у спеціальному рюкзаку…». На що Олекса твердо так відповів: «Мама, там було чітко написано червоними літерами!». Тому він лишив кота і пішов до магазину ще раз. 

‍У російських колискових є постійна загроза

‍ЛВ: Колискові для Олекси: як ти їх шукала? Це давні чи сучасні колисанки? 

‍СЧ: Спершу я приходила до своєї 92-річної бабусі Стефи, казала: «Бабцю, сідаємо!». А тоді вмикала диктофон і записувала її спів. І вона, до прикладу, заспівала «Ой ходить сон коло вікон» із таким куплетом, який я ніколи ніде не чула:

«Щоби спало —

Не плакало.

Щоби жило —

Не хворіло». 

Я спитала бабусю, звідки вона той куплет взяла. А вона відповіла: «Мені моя прабабуся так співала». Що цікаво, що моя бабуся ту колискову виконувала за трохи іншою мелодією, ніж ми знаємо.

Коли ж я вже так серйозно працювала над альбомом, то Гордій Старух (український музикант. — Авт.) приніс на хард-диску 500 колискових, які були зібрані в етнографічних експедиціях українськими селами. І що мене тоді вразило (я вже якраз тоді працювала з психотерапевтом), що в багатьох колисанках були слова «залишу тя, покину тя», «тебе листочок накриє, дощик тебе напоїть». Так ніби все з ніжністю, але це завжди страх втрати мами, яка кудись іде: або на панщину працювати в поле, або вона десь вимушена покинути цю дитину «лишу тя чужим людям, чужі люде більше мають», співалося, що ці чужі люде і придане в скринях зберуть і намиста куплять, а ми тобі з татом, мовляв, нічого дати не можемо, можливо, ти нам колись пробачиш. Ці колискові співали старі бабці. Там були записи і з Херсонщини, і з Донеччини, і Полтавщини, і Чернігівщини. Багато було колисанок і часів Голодомору:

«Знайду тобі три зернини:

Одну — мені, одну тобі, 

Одну віддамо птахові…».

Ця колискова була така жалібна… І мова цих колискових така красива, багатюща! «Моя лебідонько», «горличко», «кучерики», «я дам тобі стільки ніжности…»… А ще що мене вразило, що з колискових викидають тата. А найніжніші колисанки, які увійшли до двох альбомів «Колискових для Олекси» (це 20 пісень), — це все чоловіки писали. У Вінграновського, наприклад, є текст «Тато й мама колисали…», у Платона Воронька є «Спи, моє сердечко, поки діла мало…», у Івана Малковича є про сина, що «Дніпро для рибок — рідний край, це їхня Україна…», мого тата «Із долинки на горбок ходить вечір-вечорок, просить темряву-дрімноту, щоб ходила до роботи…». Виходить, що у моїх альбомах зібрані колисанки і з XVIII століття, і XIX, і XX, і XXІ.

 ЛВ: А чи вивчала ти різницю між українськими і російськими колисковими?

‍СЧ: Щоб спеціально — ні. Хоча я — людина, яка теж народжена за Совєтського союзу. Щоправда, мені, може, більше пощастило, бо в моїй родині була тотальна заборона на все російське, бо бабуся з дідусем були дуже затяті. Але воно все одно проникало. І ось цю колискову «прідьот сєрєнькій волчок і укусіт за бочок» — її, мабуть, знає кожна дитина, дитинство якої припало на совєтські часи. І російські колисанки вони всі такі, ніби з погрозами. Бо навіть у наших, де співається «залишу тя, покину тя», то відчувається, що біль роздирає ту маму чи тата зсередини, що вони вимушені покинути дитину, бо не можуть її прогодувати. У тих сумних колискових батьки звертаються до своєї дитини з величезною любов’ю — «ти мій голубе сизий», «ти моя ластівко», «ти моє сонце».

А в російських колискових є постійна погроза. І росіяни так далі і діють — через залякування: не будеш чемний, отже, я нажену на тебе стадо вовків чи я тебе закопаю

І ти з колиски вчишся, що залякувати інших, бути в страху, маніпулювати — це нормально.  

Спи, дитя моё мило,

Будет к осени друго,

К именинам третьё,

Седни Ванюшка помрет,

Завтра похороны,

Будем Ваню хоронить,

В большой колокол звонить (приклад російської колискової. — Авт.)

‍ЛВ: А чому в твоїй родині забороняли, як ти кажеш, «все російське»?  

‍СЧ: По-перше, в бабусі, яка жила в селі Глушин, що в Бродівському районі (село у Львівській обл. — Авт.), стояли росіяни (у 1941 році відбулася найбільша танкова битва у світовій історії відома як Танкова битва під Бродами. — Авт.). Моя бабуся часто повторювала «нема нічого гіршого, ніж москаль», бо вона бачила, як вони ґвалтували дівчат в селі, вона мені про це розповідала. І тому, коли відкрилася Буча і весь цей жах, то я, в принципі, не була здивована. Бабуся мені розповідала про російського солдата, який був брудний, голодний, обідраний, відбирав їжу, виганяв людей з дому, знущався над дівчатами. На час Другої Світової вона вже була досить доросла (народилася в 1923 році), щоб розуміти, що відбувається, і пам’ятати про пережите. 

Моя бабуся називала «освободітєлями» тих партійців і військових, які масово заселили Львів в часи Другої Світової після того, як його начебто «звільнили». Моя бабуся бачила, як дружини совєтських воєнних у комбінаціях ходили в Оперний театр, думаючи, що це вечірні сукні. Моя бабуся бачила, як у 1956 році наших сусідів (будинок ось тут поруч) совєти вивели на вулицю і розстріляли.

‍ЛВ: У 1956 році? А за що? Яка була причина?

‍СЧ: Вони хотіли відібрати собі цей будинок. Його власником був архітектор, представник інтелігенції. У мого діда, який збудував цю хату, де ми зараз із тобою сидимо, (Соломія живе у родинному будинку, який розташований в мальовничій парковій місцевості Погулянка у Львові. — Авт.), відбирали двічі. І двічі йому вдалося її відсудити. У мене досі зберігаються документи, ціла справа. Як це відбувалося? Совєти дочікувалися, поки людина добудує будинок, навіть умеблює його, а тоді приходили десь о 4-ій чи 5-ій ранку зі словами «ми вас выселяем, здесь будет детский сад». Усе це задокументовано в тій дідовій справі. Це десь було в 1960-х роках. У 1969 році сюди приїхав мій тато. І з 1970-х тут почалися обшуки і арешти.

‍Мені було 2,5 роки, коли не стало тата. Я повністю пам'ятаю його похорон 

‍ЛВ: Тато і обшуки. Якщо пояснювати людині, яка ніколи нічого не чула про Грицька Чубая, чому до нього приходили з обшуками співробітники КГБ? Що твій батько такого страшного робив?

‍СЧ: Його переслідували з 15-ти років. Він тоді вперше потрапив на допит. У себе в селі Березини (Рівненщина) тато читав твори поетів, яких заборонила совєтська влада, вбачаючи в їхніх віршах небезпеку, що можуть підняти дух українства. Батька здала його ж дівчина… Потім він знову потрапив на допит, бо читав поезію уже біля пам’ятника Шевченку, при чому, то були Шевченкові ж вірші, адже «Кобзар» у совєтській версії відрізнявся від оригіналу.

Мій батько просто був українським поетом, який хотів писати українською мовою про те, що йому боліло, і читати українських поетів, які були заборонені за свою позицію

Начебто був мир, нібито все було добре в Совєтському союзі, але в той же час відбувалися допити, арешти, заборонялося все, крім совєтської пропаганди. 

Моєму батькові не дозволили нікуди вступити. Можете собі уявити, що інтелектуал, який дуже добре вчився, не здобув жодної вищої освіти, його не брали в інститути, щоб не розповсюджував «націоналістичну заразу». Уявіть, що людина, яка знала кілька іноземних мов, людину, яка могла напам’ять цитувати Рільке, Шекспіра, Гессе, яка ідеально малювала, не могла влаштуватися на роботи. Його ніде не брали — просто морально вбивали. На овочевій базі тато розвантажував вагони з гнилими овочами, але навіть звідти його вигнали, оскільки начальнику бази зателефонували «згори» і пригрозили, що як далі триматиме, то базу прикриють узагалі. Тоді моя бабуся ледве прилаштувала тата на меблеву фабрику, де вона працювала. Вблагала, мовляв, у нього маленький син, хай хоч якусь копійку заробить... І тата взяли на роботу, але за однієї умови! Начальник наказав, щоб ніхто на фабриці його не бачив, щоб він малював плакати десь у себе на подвір’ї вночі. І бабуся розповідала, що батько розкладав у нас у дворі оті ватмани з написами «Слава КПСС», портрети Леніна, якого він ідеально, до речі, малював (потім сміявся з цього, але мусив якось годувати сім’ю). Дідусь прилаштував йому ліхтар, і от так по ночах, щоб ніхто не бачив, тато заробляв гроші. І це були мирні роки: 70-і, 80-і. А мого тата продовжували тягати на допити. Спершу йому відбили нирки, знаючи, що в нього туберкульоз нирок. Зрештою, це його, і вбило. 

‍ЛВ: А яка мета допитів була?

‍СЧ: Щоб він здав товаришів, які теж провадили антирадянську діяльність.

‍ЛВ: І вони його на тих допитах били?

‍СЧ: Били і кололи психотропи.

‍ЛВ: Ти була ще зовсім маленькою, як тата не стало. Ти його фактично не знаєш…

‍СЧ: Мені було 2,5 роки, але я пам’ятаю його похорон повністю: як я була вдягнута, запахи, похоронні вінки, якісь розмови. Пам’ятаю, як цілувала його востаннє, бабуся мене підняла і сказала «поцілуй тата останній раз». У дитинстві я думала, що це сон. А дорослою почала це розбирати з психотерапевтом, а потім розповіла бабусі свої спогади, і тоді зрозуміла, що ці враження просто закарбувалися в моїй зовсім дитячій голові.

‍ЛВ: А тобі якось пояснювали, чому тата не стало? 

‍СЧ: Мама тільки сказала, що тато був дуже хворий. Але насправді для мене то була велика травма, бо ніхто з дорослих тоді адекватно так і не пояснив, що сталося. І зараз, у час війни, дуже актуальне це питання — пояснення дітям загибель їхніх батьків на фронті. 

‍ЛВ: Що б ти порадила тим жінкам, чиї чоловіки загинули на фронті, як їм пояснювати своїм дітям цю втрату? Аби ті діти не проходили такий самий шлях пошуку батька, який проходила ти, коли намагалася зрозуміти, чия ти донька і ким був твій тато?

‍СЧ: Бути чесною. У першу чергу, перед самою собою. Якщо цей  чоловік справді був ідеальним, то дякувати Богові, що ви мали ці спільні миті, намагатися показати дитині всю прекрасність її батька.

У жодному разі не маніпулювати «от ти таке робиш погане, а тато твій у могилі перевертається…», «от ти такий-сякий, за що ж помер твій тато?!». Це завдає ще більшої травми

Треба також розуміти, що й дитина дуже відчуває цю втрату. Не відвертатися від неї. Скільки вона буде запитувати «а де мій тато? а чому його немає в живих?» — стільки разів пояснювати, розповідати. І не агресивно! Казати «і мені тяжко, бо я теж втратила», щоб дитина також відчувала, що ви не кам’яна, не всесильна, що ви теж переживаєте, що ви її розумієте. Але й не впадати в жертву, хоча дуже складно. 

Мені здається, що вже зараз потрібна дуже велика робота фахівців, які зуміють дуже правильно допомогти кожній сім’ї, тому що кожна сім’я переживає втрату по-особливому.

‍ЛВ: Ти в досить дорослому віці почала повертати ім’я Грицька Чубай в український культурний простір, видаючи збірки його віршів, перекладаючи їх на музику, ініціюючи документальні фільми про нього. Це був твій спосіб пізнання батька. Чи в дитинстві тобі розповідали, яким він був?  

‍СЧ: Практично нічого не розказували. Тобто це був великий поет. І все. Крапка. А який він був? Що любив їсти? У що вдягатися? Як любив сміятися? Чи він взагалі мене любив?! Про те, що тато мене любив, я дізналась на початку цього року, коли ми з Тарасом вперше за всі роки, десятиліття обговорили нашу втрату батька. Брат розповів, що коли я народилася, то тато почав світитися — вперше після тюрми, після допитів 1972-73 років. Тарас зізнався, що ті роки були чорними в нашій родині: «Аж народжуєшся ти — і тато як переродився. Він як засвітився». Я народилася у 1979-ому. 

‍ЛВ: Що ти відчула, коли ти почула ці братові спогади?

‍СЧ: Було дуже тепло на душі… По-перше, ми нарешті проговорили з братом травму втрати. Я його краще зрозуміла: що, чому і як. І найголовніше, що я зрозуміла: мене хтось любив просто тому, що я народилася, що я була бажаною!

Пережити найкоротші дні року й не впасти в зимову меланхолію непросто, адже взимку холодно, слизько, а через короткий день організму не вистачає світла. Навіть здоровим й активним людям знайомий стан зимової депресії. Це пов'язано з хімічними процесами, що відбуваються в нашому мозку і, в першу чергу, зі зниженням рівня серотоніну та дефіцитом вітаміну D. Однак зима може бути не тільки сірою, але й яскравою, насиченою та дуже затишною. Sestry підготували десять порад від щасливих людей, що допоможуть не просто пережити зиму, а й зробити це із задоволенням. Не зважайте на те, що наші поради здаються простими. Просто спробуйте:

1. Створіть щасливу скарбничку

Кажуть, що погане запам'ятовується, а добре забувається. Щоб спростувати цей стереотип, вистачить простої банки з кришкою, аркуша кольорового паперу та маркера. Протягом року, коли у вас трапляється щось гарне, фіксуйте щасливий момент на аркуші з датою та кладіть його до банки. Йдеться не лише про глобальні події, кладіть в банку все, що змусило вас хоча б посміхнутися. Зимовим вечором відкрийте її та зігрійте душу спогадами.

2. Зіграйте в таємного Санту

Стати таємним Сантою можна не лише на Різдво, а будь-коли. Запропонуйте друзям, колегам чи просто знайомим у соціальних мережах обмінятися подарунками анонімно. Ім'я людини, якій ви даруєте подарунок, вибирається випадково й повідомляється тільки вам. До моменту обміну подарунками ніхто не знає, хто йому даруватиме презент. Обмін подарунками відбувається у призначену дату, і до цього моменту кожен учасник має підготувати подарунок для свого адресата. З власного досвіду, а також досвіду своїх друзів знаю, що найцікавіші та найнесподіваніші сюрпризи роблять саме незнайомці.

3. Купайтеся в термальному басейні просто неба

У зимовий період, коли особливо бракує гормону щастя, варто розслабитися та влаштувати собі день релаксу. Купання у гарячих джерелах взимку неймовірно розслаблює та заспокоює. Після цього обов'язково погрітися в сауні та заварити трав'яний чай за всіма правилами чайної церемонії. Тепер вам гарантований міцний сон та приємна втома.

4. Носіть у сумці мандарини для колег

По-перше, це дуже мило. А по-друге, запах мандаринів та їхній переможний колір піднімуть настрій не тільки оточуючим, але й вам.

5. Скотіться на санчатах з високої гори

Забудьте про свій вік і про страх — просто долайте найвищу в вашій місцині гору і без роздумів катіться вниз на санчатах. У Варшаві, наприклад, таку гірку можна знайти на Національному стадіоні чи у парку Щесливицький. Буде набагато веселіше, якщо хтось запише для вас відео, аби потім переглядати та посміхатися з того, як незграбно ви випали з санчат на повороті чи як сколошматилося ваше волосся з-під шапки.

6. Покатайтеся на ковзанці в шапці з помпоном

Навіть якщо вам за 50, якщо ви ніколи не каталися на ковзанах і не впевнені, що у вас вийде, сміливо надягайте сукню-светр, теплу шапку з помпоном і рушайте на ковзанку. Краще піти на відкриту ковзанку ввечері, аби кружляти у світлі вуличних ліхтарів під романтичні мелодії. Спілкуйтеся з друзями, зігрівайтеся глінтвейном і не бійтеся впасти — невеликі синці це ніщо в порівнянні з тим задоволенням, яке ви отримаєте!

7. Складіть плейлист з добрими зимовими фільмами

Комедії та мелодрами, де добро перемагає зло, — непоганий спосіб поринути в спогади про дитинство, перше кохання та романтичні емоції. І хоч світ у цих фільмах дуже далекий від реальності, герої повертають нас у часи, коли ми відчували себе в безпеці. А якщо до сюжету, що захоплює, додати мерехтливі вогні на ялинці, то особливий настрій та перезавантаження гарантовані.

8. Зліпіть сніговика разом з дітьми

Це зимовий must have, адже саме він надійно піднімає настрій. Отож, щойно погода дозволить, беріть морквину, пластикове відро та вирушайте до парку з дітьми. А якщо поєднати цю розвагу з катанням на санчатах та грою в сніжки?.. О!

9. Поїдьте в зимову подорож

Їхати за кордон чи за місто — не має значення, головне, щоб там були лижі чи сноуборд. І великі дерева, засипані пухнастим снігом. Звичайно, ідеально поїхати взимку в гори, але якщо не виходить чи ви не полюбляєте покатушок, можна замінити їх зимовою рибалкою. А потім ще й побалувати себе та своїх близьких смачною рибною юшкою.

10. Купіть свічки й створіть навколо себе затишок

Взимку свічки особливо магічні й помічні. Купуйте собі великі й малі свічки з ароматами яблук та кориці та насолоджуйтесь теплом і затишком. Облаштуйте собі місце в квартирі, де можна було б із задоволенням відпочивати, читати чи мріяти в скандинавському стилі хюґе ( в перекладі з данської hugge — затишок, який дарує щастя). А що для цього треба, читайте в наступних публікаціях Sestry.