Ексклюзив
20
хв

«Треба працювати з дитиною, але з собою — найбільше», — мама дитини з аутизмом, авторка «Колискових для Олекси», співачка Соломія Чубай

«Батьки в класі збирали підписи, щоб вигнати мого сина зі школи. Вони почули, що у нього аутизм і подумали, що це — заразне. І я тоді замислилася, як можу цьому зарадити?»

Леся Вакулюк

Соломія разом із сином Олексою. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вона походить з відомої львівської родини. Її батько Грицько Чубай — поет-дисидент, якому 23 січня могло б виповнитися 75. Але він назавжди залишився 33-річним. Совєтська влада переслідувала його ще зі шкільної лави, допоки не знищила остаточно. По собі Грицько Чубай залишив вірші, які донині є актуальними, і двох дітей: Соломію і Тараса.  Тарас Чубай — лідер гурту «Плач Єремії». Пісня «Вона» в його виконанні стала хітом, який співає як молодь з україномовних українських міст, так і з зрусифікованих. 

Сама Соломія — співачка, культурна менеджерка і громадська діячка. А ще виховує сина з аутизмом. Власне, в один зі складних періодів, коли її Олексу не брали до школи, вона придумала проєкт «Колискові для Олекси», щоб за допомогою українських колисанок пояснювати людям, що таке РАС (розлад аутистичного спектру) і що це — не заразне. 

Ми говоримо з Соломією в її родинному будинку у Львові, куди, поки Грицько Чубай був живий, неодноразово з обшуками приходили агенти КГБ. Говоримо про тата, про брата, про сина і, звичайно ж, про неї саму та її проєкти. А також про те, як велика війна вплинула на всю її родину.

Сказати, що я тоді була мамою хлопчика з аутизмом? — Ні, я тоді була радше тіткою Тарасових дітей…

Леся Вакулюк: Ти донька Грицька, сестра Тараса, мама Олекси. Чи хто ти? 

Соломія Чубай: Я все, напевно. Просто намагаюся серед цього всього того не загубити себе (сміється).

ЛВ: Як воно бути мамою дитини з аутизмом під час повномасштабного вторгнення… Правильно я кажу з аутизмом?

СЧ: Так. Або з РАС (РАС — розлад аутистичного спектру. — Авт.).

ЛВ: Як Олекса сприйняв початок війни? Як ти пояснювала йому, що відбувається? Як він на це реагував?

CЧ: З Олексою було простіше, тому що він навчається в школі східних єдиноборств «Будокан», де їх морально готували до того, що буде велика війна. Тож син, в принципі, постійно відстежував новини. І коли почалося вторгнення, я забігла до нього в кімнату (це була якась 5 чи 6 ранку), дивлюся на сина і розумію, що треба діяти. Мама моя в істериці. Ми якось були сконцентровані не на Львові, а на Гостомелі, адже там із родиною жив мій брат Тарас. По телевізору всі новини — про Бучу, про Гостомель. Тоді багато розповідали про знищену на летовищі «Мрію», а щоб ви розуміли — це два кілометри від Тарасової хати. Обстріл почався практично в них на подвір’ї. Я намагалася додзвонитися до брата, він не відповідав. Виявилося, що в цей момент він зі своєю дружиною Олею був у потязі десь на Франківщині. Їх хтось заспокоїв, що ніякої війни не буде, тож вони віддали дітей на пластовий табір, а самі поїхали в гори. 

Тому якось не було часу думати, як це все переживає Олекса. Сказати, що я тоді була мамою хлопчика з аутизмом… Ні, тоді я була радше тіткою Тарасових дітей, яких дуже люблю, як і свого брата. В Олекси ж, натомість, було дуже чітке усвідомлення, що відбувається: він почав гуглити, як виготовляти «коктейлі Молотова», як копати бункер, казав, що треба негайно поїхати купити лопату. Я йому кажу: «Олексику, яка лопата?!». Ось таким був наш перший день повномасштабного вторгнення. 

Наприкінці дня Тарас нарешті вийшов на зв’язок, повідомив, що вони доїхали до Львова. Пригадую, що на вокзалі був величезний натовп наших молоденьких хлопців-курсантів, які їхали захищати Київ, а також багато жінок з дітьми, які кричали, плакали. Я зустріла Тараса з Олею і зрозуміла, що, можливо, бачу їх востаннє, тому що тоді, коли всі тікають з Гостомеля, вони їдуть туди —  рятувати дітей. Тарас у мене попросив грошей, але дрібних. А я питаю: «Навіщо тобі дрібні гроші?». Він каже: «Треба буде відкуповуватися від кацапів на блокпостах. Ти їх не знаєш, а я знаю». Вже потім я зрозуміла, що Тарас пригадав зі свого дитинства постійні обшуки КГБ у нас удома. Наш город кагебешники весь перекопали. Горище перевертали догори дригом. Ось що він мав на увазі, коли сказав, що я не знаю росіян, а він знає. 

Я йому тоді відповіла: «Тарасе, я тебе дуже прошу: коли доберешся до Гостомеля — просто будь весь час на зв’язку». Він доїхав і дзвонить: «Уявляєш, донька вночі вибігла з хати, хотіла дати собаці їсти, як по ній почали стріляти…». Тарас ледве встиг забрати дітей, батьків дружини. Виїжджали з подвір’я, коли назустріч їм уже їхали російські танки. Врятувало те, що вони 15 років там жили, їздили роверами і знали багато всіляких об’їзних доріг. 

Врешті всі добралися до Львова. Я вирішила, що наша хата мусить перетворитися на такий приймаючий пункт. Тому до нас постійно хтось то заїжджав, то виїжджав. У кожній кімнаті весь час ночувало по кілька людей.  Я тоді сказала Олексі, що він тепер спатиме в моїй кімнаті. І він майже весь час там сидів. Звичайно, що йому було важко — чужі запахи, шум… Але коли всі поїхали, він сказав: «Могли б і залишитися, я до них вже звик». Тобто йому знадобилося два з половиною місяці, аби призвичаїтися. Та коли Олекса нарешті зайшов до своєї кімнати, то сказав: «Тут не мій запах». І дуже довго провітрював-вивітрював. А потім просто перестав митися — пояснив, що його запах має повністю «заселити» цю кімнату, щоб він знову міг тут жити. І в цей момент знову «включився» наш аутизм.

Аутизм не лікується. Він лишається на все життя 

ЛВ: Люди в Україні ще не дуже розуміють, що таке аутизм. І, напевно, якщо сказати, що комусь який запах не такий, то відповідь була б: «Ой, подумаєш, я теж не люблю якісь запахи». Як пояснити, що таке аутизм?

СЧ: Найкраще пояснити так, як мені якось сам Олекса описував. Колись бабуся щось йому приготувала і сказала: «Їж!». А він відповів: «Уяви собі, що ти на допиті. І тобі відпилюють руку, ногу, ще б’ють молотком. І ти все це терпиш. Отак я терплю фізично запахи, крики, шум, та й узагалі цей світ». Я думаю, що це було ідеальне пояснення. А потім він ще додав, що світ в його голові звучить як какофонія: грає рок, грає джаз, класична музика — і все нараз.

У  нас, нейротипових, теж буває так, що нас усе дратує. А уявіть собі, що люди з  аутизмом майже постійно перебувають в такому стані. Відповідно, у більшості з них є агресія, є автоагресія. Вони можуть бити себе, робити повторювані рухи. В Олекси все це теж було. Просто зараз він уміє про це розказати. Тобто ми вчили його пояснювати, чому він так робить. Вчили, що можна по-іншому реагувати, переключатися. Це ціла наука. Якщо нейротипова дитина просто собі росте і сама вчиться (ходить до дитсадочку, спостерігає, щось взяла там, щось у школі вбирає як губка), то з дітьми з аутизмом інакше: якщо ними не займатися — вони просто деградують. До мене на консультації приходив хлопчик з аутичним розладом. У нього був улюблений зелений горщик, на який він ходив до 14 років, тому що просто любив його. А батьки не зважали на це, привели його до психологів, коли зрештою зрозуміли, що це велика проблема. 

У людей із розладом аутистичного спектру є звикання.

У дитинстві Олексу доводилось іноді сотні разів переконувати, що, до прикладу, він виріс з якогось одягу. Інколи я вирізала в черевиках дірки, щоб він далі міг у них ходити 

ЛВ: Ти сказала «в мене був хлопчик». Ти зараз займаєшся дітьми з аутизмом? 

СЧ: Я займаюся ними постійно з 2016 року, відколи створила проєкт «Колискові для Олекси». Власне, я почала його через те, що батьки в класі збирали підписи, щоб вигнати мого сина зі школи. Вони почули, що у нього аутизм і подумали, що це — заразне. І я тоді замислилася, як можу цьому зарадити? Вирішила говорити про проблеми сімей з дітьми з РАС через українську колискову, через коріння моєї бабці.

ЛВ: А чому саме колискові?

СЧ: Тому що саме колискова колись мені допомогла. Коли Олексі було три роки, він дуже сильно кричав уві сні, 3 години поспіль. Так, що неможливо було його заспокоїти. І раптом я почала наспівувати «Ой ходить сон біля вікон…». І він стишився і сказав: «Мама, пайсє» («Співай ще»). Так я зрозуміла, що, коли йому ставало незатишно і некомфортно, то він реагував на мій спів. Переважно то були колискові. Я розказувала йому, що то колисанки твоєї прабабусі — моєї бабці Стефи. Тоді я ще не думала про якийсь проєкт,  просто зрозуміла, що це діє. Якась така інтуїтивна, «мамська» історія. 

Соломія Чубай створила проєкт «Колискові для Олекси», коли її сина збирались вигнати зі школи через аутизм. Фото: приватний архів

А потім уже в 2016 році я зібрала своїх музикантів і сказала, що хочу записати альбом і назвати його «Колискові для Олекси». Ми зібрали кошти на першу аудіозбірку. Окрім того, я багато писала про Олексу на своїй сторінці у Фейсбуці, і до мене почали звертатися мами, розповідати, що підозрюють, що в їхніх дітей — аутизм. Ось ця історія про хлопчика з горщиком — одна з них. І ці розповіді спонукали мене ще більше працювати з Олексою. Я бачила старших «аспергерів» — високофункціональних, розумних, але які деградували, тому що батьки з ними не займалися.

І найголовніше, що я з цього зрозуміла: треба працювати з дитиною, але з собою — найбільше

ЛВ: Що означає «з собою працювати»? 

СЧ: Ти працюєш зі всіма своїми травмами, своїми тригерами. 

ЛВ: Ти можеш порахувати, скільки батьків розповіли тобі про своїх дітей, про підозри, що в тих може бути аутизм? 

СЧ: 600 сімей. 

ЛВ: Де ти черпаєш ресурс?! 

СЧ: (сміється) Малюю. Співаю. Ходжу до лісу, плаваю. Іноді плачу. (сміється) Це теж спосіб. Не знаю, але я не можу їм відмовити. 70 відсотків вважають, що мати дитину з аутизмом — це прокляття. Я їм кажу: «Слухайте, поміняйте-но до цього ставлення! Подумайте, яке то диво, що така складна для соціуму дитинка прийшла саме до вас, і саме ви є отим її провідником тут. Це ви маєте зробити так, щоб вона полюбила цей світ. Але для того, щоб вона навчилася його любити, — ви теж повинні його полюбити». Тому що коли Олекса хотів спалити цей світ і казав, що він з іншої планети Земля, то це я насправді хотіла знищити цей світ. Коли я в якийсь момент усіх полюбила, прийняла, то й він усіх тепер полюбив і приймає. Мене запитують: як ви це зробили з Олексою?! Бо це була дитина, яка могла сидіти в кутку, не вітатися, могла кусатися, верещати, плюнути в тебе. 

ЛВ: А зараз це прекрасний хлопець, з шармом, з гумором!

СЧ: Розумієш? Скільки всього треба було пройти? То ж не був один спеціаліст. Я постійно шукала, навіть якихось езотериків... Я пропрацьовувала свої травми. Тато, КГБ, Совєтський союз, брат, мама, колишній чоловік. Я брала цілими пластами свої травми і розбиралася, де я можу бути токсична, де я щось не приймаю, де я не дозволяю до себе торкатися — син ж бо не дозволяв до себе торкатися. 

ЛВ: А тепер?

СЧ: Зараз це вже підліток, тож знову не дозволяє себе обіймати, але як підліток. В Олекси також була певна послідовність: що він має одягати, в якому порядку. Навіть зараз він дуже точно вираховує, коли йому йти до школи, скільки працює світлофор на одному перехресті, на іншому. У нього є певна ритуальність. Наприклад, Олекса встає рівно о сьомій тринадцять, чистить зуби, бавиться з котом, засікає час, поки варяться сосиски. Потім він приходить до школи. Також у нього дуже чітко визначений час для відпочинку і час на те, щоб зробити домашнє завдання. Якщо щось пішло не за графіком, він дуже знервований. Або коли ми йдемо кудись, а він ще не виконав домашку, то може прийти і до ночі її робити, тому що він мусить бути підготовленим на уроці. Тобто Олексі не підходить такий варіант, що можна сказати вчительці, що не виконав уроки, бо мав поважну причину. 

ЛВ: Я думаю, що від багатьох ти чула, що, може, то таке вікове, може, він переросте. Чи виліковний аутизм? Чи це вже назавжди?

СЧ: Ти дуже гарно сказала — «переросте». Оце «переросте» з аутизмом не працює. Він не лікується, він залишається на все життя. І тому я завжди кажу про це батькам, які до мене приходять: «Уявіть, що вас нема». Я це й Олексі передаю: мене не буде, ти маєш сам вміти робити елементарні якісь речі. Тому ми вчилися ходити в магазин, щоб він міг підійти до незнайомої людини і щось собі купити. І цьому ми вчилися, здається, 2 місяці. Я іноді ховалася за рогом будинку чи в магазині за полицями і просто спостерігала. То був жах! Але потім сталася перемога, коли він вперше собі купив уже не пам’ятаю що: чи то жуйку, чи морозиво. Пізніше він якось пішов у магазин з котом, але повернувся. Я питаю: «Чому ти вернувся?» А Олекса, який дотримується усіх інструкцій і вказівок (це теж одна з ознак людей із синдромом Аспергера), відповідає: «Бо там на дверях писало “з тваринами не заходити”». І я йому кажу: «Але ж твій кіт сидів у спеціальному рюкзаку…». На що Олекса твердо так відповів: «Мама, там було чітко написано червоними літерами!». Тому він лишив кота і пішов до магазину ще раз. 

У російських колискових є постійна загроза

ЛВ: Колискові для Олекси: як ти їх шукала? Це давні чи сучасні колисанки? 

СЧ: Спершу я приходила до своєї 92-річної бабусі Стефи, казала: «Бабцю, сідаємо!». А тоді вмикала диктофон і записувала її спів. І вона, до прикладу, заспівала «Ой ходить сон коло вікон» із таким куплетом, який я ніколи ніде не чула:

«Щоби спало —

Не плакало.

Щоби жило —

Не хворіло». 

Я спитала бабусю, звідки вона той куплет взяла. А вона відповіла: «Мені моя прабабуся так співала». Що цікаво, що моя бабуся ту колискову виконувала за трохи іншою мелодією, ніж ми знаємо.

Коли ж я вже так серйозно працювала над альбомом, то Гордій Старух (український музикант. — Авт.) приніс на хард-диску 500 колискових, які були зібрані в етнографічних експедиціях українськими селами. І що мене тоді вразило (я вже якраз тоді працювала з психотерапевтом), що в багатьох колисанках були слова «залишу тя, покину тя», «тебе листочок накриє, дощик тебе напоїть». Так ніби все з ніжністю, але це завжди страх втрати мами, яка кудись іде: або на панщину працювати в поле, або вона десь вимушена покинути цю дитину «лишу тя чужим людям, чужі люде більше мають», співалося, що ці чужі люде і придане в скринях зберуть і намиста куплять, а ми тобі з татом, мовляв, нічого дати не можемо, можливо, ти нам колись пробачиш. Ці колискові співали старі бабці. Там були записи і з Херсонщини, і з Донеччини, і Полтавщини, і Чернігівщини. Багато було колисанок і часів Голодомору:

«Знайду тобі три зернини:

Одну — мені, одну тобі, 

Одну віддамо птахові…».

Ця колискова була така жалібна… І мова цих колискових така красива, багатюща! «Моя лебідонько», «горличко», «кучерики», «я дам тобі стільки ніжности…»… А ще що мене вразило, що з колискових викидають тата. А найніжніші колисанки, які увійшли до двох альбомів «Колискових для Олекси» (це 20 пісень), — це все чоловіки писали. У Вінграновського, наприклад, є текст «Тато й мама колисали…», у Платона Воронька є «Спи, моє сердечко, поки діла мало…», у Івана Малковича є про сина, що «Дніпро для рибок — рідний край, це їхня Україна…», мого тата «Із долинки на горбок ходить вечір-вечорок, просить темряву-дрімноту, щоб ходила до роботи…». Виходить, що у моїх альбомах зібрані колисанки і з XVIII століття, і XIX, і XX, і XXІ.

 ЛВ: А чи вивчала ти різницю між українськими і російськими колисковими?

СЧ: Щоб спеціально — ні. Хоча я — людина, яка теж народжена за Совєтського союзу. Щоправда, мені, може, більше пощастило, бо в моїй родині була тотальна заборона на все російське, бо бабуся з дідусем були дуже затяті. Але воно все одно проникало. І ось цю колискову «прідьот сєрєнькій волчок і укусіт за бочок» — її, мабуть, знає кожна дитина, дитинство якої припало на совєтські часи. І російські колисанки вони всі такі, ніби з погрозами. Бо навіть у наших, де співається «залишу тя, покину тя», то відчувається, що біль роздирає ту маму чи тата зсередини, що вони вимушені покинути дитину, бо не можуть її прогодувати. У тих сумних колискових батьки звертаються до своєї дитини з величезною любов’ю — «ти мій голубе сизий», «ти моя ластівко», «ти моє сонце».

А в російських колискових є постійна погроза. І росіяни так далі і діють — через залякування: не будеш чемний, отже, я нажену на тебе стадо вовків чи я тебе закопаю

І ти з колиски вчишся, що залякувати інших, бути в страху, маніпулювати — це нормально.  

Спи, дитя моё мило,

Будет к осени друго,

К именинам третьё,

Седни Ванюшка помрет,

Завтра похороны,

Будем Ваню хоронить,

В большой колокол звонить (приклад російської колискової. — Авт.)

ЛВ: А чому в твоїй родині забороняли, як ти кажеш, «все російське»?  

СЧ: По-перше, в бабусі, яка жила в селі Глушин, що в Бродівському районі (село у Львівській обл. — Авт.), стояли росіяни (у 1941 році відбулася найбільша танкова битва у світовій історії відома як Танкова битва під Бродами. — Авт.). Моя бабуся часто повторювала «нема нічого гіршого, ніж москаль», бо вона бачила, як вони ґвалтували дівчат в селі, вона мені про це розповідала. І тому, коли відкрилася Буча і весь цей жах, то я, в принципі, не була здивована. Бабуся мені розповідала про російського солдата, який був брудний, голодний, обідраний, відбирав їжу, виганяв людей з дому, знущався над дівчатами. На час Другої Світової вона вже була досить доросла (народилася в 1923 році), щоб розуміти, що відбувається, і пам’ятати про пережите. 

Моя бабуся називала «освободітєлями» тих партійців і військових, які масово заселили Львів в часи Другої Світової після того, як його начебто «звільнили». Моя бабуся бачила, як дружини совєтських воєнних у комбінаціях ходили в Оперний театр, думаючи, що це вечірні сукні. Моя бабуся бачила, як у 1956 році наших сусідів (будинок ось тут поруч) совєти вивели на вулицю і розстріляли.

ЛВ: У 1956 році? А за що? Яка була причина?

СЧ: Вони хотіли відібрати собі цей будинок. Його власником був архітектор, представник інтелігенції. У мого діда, який збудував цю хату, де ми зараз із тобою сидимо, (Соломія живе у родинному будинку, який розташований в мальовничій парковій місцевості Погулянка у Львові. — Авт.), відбирали двічі. І двічі йому вдалося її відсудити. У мене досі зберігаються документи, ціла справа. Як це відбувалося? Совєти дочікувалися, поки людина добудує будинок, навіть умеблює його, а тоді приходили десь о 4-ій чи 5-ій ранку зі словами «ми вас выселяем, здесь будет детский сад». Усе це задокументовано в тій дідовій справі. Це десь було в 1960-х роках. У 1969 році сюди приїхав мій тато. І з 1970-х тут почалися обшуки і арешти.

Мені було 2,5 роки, коли не стало тата. Я повністю пам'ятаю його похорон 

ЛВ: Тато і обшуки. Якщо пояснювати людині, яка ніколи нічого не чула про Грицька Чубая, чому до нього приходили з обшуками співробітники КГБ? Що твій батько такого страшного робив?

СЧ: Його переслідували з 15-ти років. Він тоді вперше потрапив на допит. У себе в селі Березини (Рівненщина) тато читав твори поетів, яких заборонила совєтська влада, вбачаючи в їхніх віршах небезпеку, що можуть підняти дух українства. Батька здала його ж дівчина… Потім він знову потрапив на допит, бо читав поезію уже біля пам’ятника Шевченку, при чому, то були Шевченкові ж вірші, адже «Кобзар» у совєтській версії відрізнявся від оригіналу.

Мій батько просто був українським поетом, який хотів писати українською мовою про те, що йому боліло, і читати українських поетів, які були заборонені за свою позицію

Начебто був мир, нібито все було добре в Совєтському союзі, але в той же час відбувалися допити, арешти, заборонялося все, крім совєтської пропаганди. 

Моєму батькові не дозволили нікуди вступити. Можете собі уявити, що інтелектуал, який дуже добре вчився, не здобув жодної вищої освіти, його не брали в інститути, щоб не розповсюджував «націоналістичну заразу». Уявіть, що людина, яка знала кілька іноземних мов, людину, яка могла напам’ять цитувати Рільке, Шекспіра, Гессе, яка ідеально малювала, не могла влаштуватися на роботи. Його ніде не брали — просто морально вбивали. На овочевій базі тато розвантажував вагони з гнилими овочами, але навіть звідти його вигнали, оскільки начальнику бази зателефонували «згори» і пригрозили, що як далі триматиме, то базу прикриють узагалі. Тоді моя бабуся ледве прилаштувала тата на меблеву фабрику, де вона працювала. Вблагала, мовляв, у нього маленький син, хай хоч якусь копійку заробить... І тата взяли на роботу, але за однієї умови! Начальник наказав, щоб ніхто на фабриці його не бачив, щоб він малював плакати десь у себе на подвір’ї вночі. І бабуся розповідала, що батько розкладав у нас у дворі оті ватмани з написами «Слава КПСС», портрети Леніна, якого він ідеально, до речі, малював (потім сміявся з цього, але мусив якось годувати сім’ю). Дідусь прилаштував йому ліхтар, і от так по ночах, щоб ніхто не бачив, тато заробляв гроші. І це були мирні роки: 70-і, 80-і. А мого тата продовжували тягати на допити. Спершу йому відбили нирки, знаючи, що в нього туберкульоз нирок. Зрештою, це його, і вбило. 

ЛВ: А яка мета допитів була?

СЧ: Щоб він здав товаришів, які теж провадили антирадянську діяльність.

ЛВ: І вони його на тих допитах били?

СЧ: Били і кололи психотропи.

ЛВ: Ти була ще зовсім маленькою, як тата не стало. Ти його фактично не знаєш…

СЧ: Мені було 2,5 роки, але я пам’ятаю його похорон повністю: як я була вдягнута, запахи, похоронні вінки, якісь розмови. Пам’ятаю, як цілувала його востаннє, бабуся мене підняла і сказала «поцілуй тата останній раз». У дитинстві я думала, що це сон. А дорослою почала це розбирати з психотерапевтом, а потім розповіла бабусі свої спогади, і тоді зрозуміла, що ці враження просто закарбувалися в моїй зовсім дитячій голові.

ЛВ: А тобі якось пояснювали, чому тата не стало? 

СЧ: Мама тільки сказала, що тато був дуже хворий. Але насправді для мене то була велика травма, бо ніхто з дорослих тоді адекватно так і не пояснив, що сталося. І зараз, у час війни, дуже актуальне це питання — пояснення дітям загибель їхніх батьків на фронті. 

ЛВ: Що б ти порадила тим жінкам, чиї чоловіки загинули на фронті, як їм пояснювати своїм дітям цю втрату? Аби ті діти не проходили такий самий шлях пошуку батька, який проходила ти, коли намагалася зрозуміти, чия ти донька і ким був твій тато?

СЧ: Бути чесною. У першу чергу, перед самою собою. Якщо цей  чоловік справді був ідеальним, то дякувати Богові, що ви мали ці спільні миті, намагатися показати дитині всю прекрасність її батька.

У жодному разі не маніпулювати «от ти таке робиш погане, а тато твій у могилі перевертається…», «от ти такий-сякий, за що ж помер твій тато?!». Це завдає ще більшої травми

Треба також розуміти, що й дитина дуже відчуває цю втрату. Не відвертатися від неї. Скільки вона буде запитувати «а де мій тато? а чому його немає в живих?» — стільки разів пояснювати, розповідати. І не агресивно! Казати «і мені тяжко, бо я теж втратила», щоб дитина також відчувала, що ви не кам’яна, не всесильна, що ви теж переживаєте, що ви її розумієте. Але й не впадати в жертву, хоча дуже складно. 

Мені здається, що вже зараз потрібна дуже велика робота фахівців, які зуміють дуже правильно допомогти кожній сім’ї, тому що кожна сім’я переживає втрату по-особливому.

ЛВ: Ти в досить дорослому віці почала повертати ім’я Грицька Чубай в український культурний простір, видаючи збірки його віршів, перекладаючи їх на музику, ініціюючи документальні фільми про нього. Це був твій спосіб пізнання батька. Чи в дитинстві тобі розповідали, яким він був?  

СЧ: Практично нічого не розказували. Тобто це був великий поет. І все. Крапка. А який він був? Що любив їсти? У що вдягатися? Як любив сміятися? Чи він взагалі мене любив?! Про те, що тато мене любив, я дізналась на початку цього року, коли ми з Тарасом вперше за всі роки, десятиліття обговорили нашу втрату батька. Брат розповів, що коли я народилася, то тато почав світитися — вперше після тюрми, після допитів 1972-73 років. Тарас зізнався, що ті роки були чорними в нашій родині: «Аж народжуєшся ти — і тато як переродився. Він як засвітився». Я народилася у 1979-ому. 

Усе життя Соломія Чубай прагнула більше дізнатись про свого батька, про його життя та долю. Фото: приватний архів

ЛВ: Що ти відчула, коли ти почула ці братові спогади?

СЧ: Було дуже тепло на душі… По-перше, ми нарешті проговорили з братом травму втрати. Я його краще зрозуміла: що, чому і як. І найголовніше, що я зрозуміла: мене хтось любив просто тому, що я народилася, що я була бажаною!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Телеведуча, журналістка, сценаристка, колумністка. Вивчала журналістику у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Була спеціальною кореспонденткою центральних телеканалів, зокрема власною  кореспонденткою телеканалу «Інтер» у Варшаві. Працювала ведучою на інформаційних каналах «Телеканал 24», «Прямий», «Україна 24». Під час повномасштабного вторгнення приєдналася до команди телеканалу «Еспресо», де веде інформаційний маратон, присвячений війні Росії проти України.

Також під час повномасштабного вторгнення почала коментувати українські події в етері польських телеканалів та радіостанцій. Авторка публікацій Gazeta Wyborcza i Wysokie obcasy.

Співаторка сценарію документального фільму про Квітку Цісик «Квітка. Голос в єдиному екземплярі» (2013 р.), відзначений кількома нагородами, а також сценаріїв документального проєкту «10 Днів Незалежності» (2021 р.).

Дублювала українською Нюшу у мультфільмі «Смішарики» (2009 р.), була голосом програми «Говорить Україна» (ТРК «Україна»), як волонтерка проєкту «Книги, що говорять» озвучує твори зі шкільної програми для дітей з вадами зору. Її голосом українською у рамках проєкту дружини Президента України Олени Зеленської з впровадження україномовних аудіогідів звучить аудіопутівник Единбурзьким замком.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress