Суспільство

Не війну, а дезінформацію назвали головним глобальним ризиком для світу цьогоріч у Давосі. Люди з різних країн відчувають сьогодні серйозні складнощі з довірою до інформації та не знають, де шукати правди в океані новин. Ми живемо в епоху фейків, чим «завдячуємо» пропагандистам, левова частка яких працює на Кремль. Тільки на державні медіа Росія витрачає біля двох мільярдів доларів на рік, йдеться у дослідженні проєкту Debunk. А ще є соціальні мережі, зйомки кіно, ботоферми...

Про те, як працює російська машина промивання мізків, які наративи поширює та як у цій інформаційній війні виглядає Україна Sestry поговорили з дослідником світової пропаганди Олександром Фрідманом — публіцистом, аналітиком, істориком, доктором наук та викладачем новітньої історії й історії Східної Європи в університетах Саарбрюккена й Дюссельдорфа.

«Росія як у війні, так і в пропаганді — бере не якістю, а кількістю»

Марія Сирчина: Павутиння російської пропаганди розкинулося по всьому світу. Тільки в Україні регулярно знаходять та знешкоджують десятки ботоферм, закриваючи мільйони(!) фейкових акаунтів у популярних соцмережах. Як працює ця система?

Олександр Фрідман: Структура апарату російської пропаганди дійсно дуже заплутана. Є ті, хто прямо підпорядковуються Кремлю й тиражують його наративи (інформація спускається з адміністрації президента до засобів масової інформації), а є «попутники», які підхоплюють почуті думки, оскільки поділяють цю точку зору, й добровільно несуть далі в маси.

Росія як у війні, так і в пропаганді — бере не якістю, а кількістю. Закидає своїми людьми поле бою, а своїми наративами — інформаційний простір. Росіяни навіть не замислюються над якістю інформаційного продукту.

Одночасно вони пропрацьовують декілька наративів. Одні розраховані на внутрішню аудиторію, інші — на зовнішню, деякі на тих і тих.

Починаючи з 2022 року російська пропаганда стала набагато агресивнішою. По-перше, тому що почалась війна. По-друге, тому що джерела поширення російської пропаганди (особливо в країнах Євросоюзу) стали закривати, телеканали відключати, сторінки в соцмережах та на YouTube — блокувати. Можливості Росії знизились, і це змушує її працювати агресивніше.    

МС: Якою є специфіка російської пропаганди всередині країни?

ОФ: Кремль запропонував російському міщанинові ту картину світу, яка йому дуже приємна. Де Росія, велична й непереможна, бореться за справедливу справу, всі навколо її ненавидять, але вона все одно обов'язково переможе. Це той образ, який відповідає запиту багатьох росіян. Тому така пропаганда й заходить. Насамперед — людям старшого віку, які пережили травму 1991 року, не переваривши її. Але, судячи з усього, ці ідеї перегукуються з почуттями й молодшої генерації. Основна проблема Путіна — це покоління, яке народилося вже при ньому й мешкає у великих містах. Це люди, які не дивляться телевізор, для них чуже все те, що верзуть Соловйов, Кисельов та інші (Володимир Соловйов та Дмитро Кисельов — відомі російські телеведучі-пропагандисти — Авт.). Ось з цим поколінням 1990-2000-х у Путіна все непросто, адже воно засуджує війну.

Аби зрозуміти, чому російська пропаганда ефективна, можу навести приклад Бучі. Будь-якій розсудливій, неупередженій людині зрозуміло, що Буча — це страшний злочин на совісті російських солдат. І за межами РФ у людей немає жодних сумнівів у цьому злочині. Чому ж тоді ті, хто мешкає в Росії та має можливості дізнатися, що насправді там відбулося, подивившись західні репортажі або навіть матеріали Аль-Джазіри, цього не роблять? Я неодноразово розмовляв про це з людьми, які знаходяться на проросійських позиціях. На початку дискусії вони виплескують на тебе фонтан пропагандистських «аргументів». Але в якийсь момент цей потік вщухає, і тоді людина каже вже від себе: «Мені все одно, хто кого вбивав у Бучі. На війні як на війні, може статися всяке. Можливо, наші це і зробили. Але я не хочу жити в світі, в якому такі злочини коять представники мого народу». Людям здебільшого приємніше вірити в чисту, переможну, відважну російську армію. Їх влаштовує версія, що Буча — це інсценування, аби заплямувати репутацію Росії. Так легше жити, тому людина вірить у це попри будь-які аргументи.

Російська пропаганда чорно-біла. Її споживачеві не треба нічого обмірковувати, аналізувати, йому пропонується чітка картинка: ми хороші, а проти нас воюють погані (фашисти, нацисти). Цю ж стратегію вони застосовують на Заході для аудиторії вихідців із колишнього Радянського Союзу.

10 класичних заповідей воєнної пропаганди Першої світової війни (сформулював британський дипломат Артур Понсонбі, систематизувала Енн Мореллі):

1. Ми не хочемо війни (держдіячі на момент оголошення війни завжди запевняють, що не хочуть цієї війни, але їм доводиться реагувати на провокації ворога й захищатися).
2. Інша сторона несе повну відповідальність за війну (агресор стверджує, що якби не розпочав цю війну, то супротивник знищив би весь його народ чи взагалі світ).
3. Ворог має обличчя диявола.
4. Справжні цілі війни маскуються під благородні (ніхто ніколи не говорить про геополітичні та економічні цілі конфліктів та свої колоніальні зазіхання. Всі агресори офіційно захищають малі народи або, якщо говорити про XX-XXI століття, демократію)
5. Ворог свідомо чинить звірства. Якщо помилки робимо ми, то вони ненавмисні.
6. Наші втрати — мізерні. Втрати ворога — величезні.
7. Наша справа священна.
8. Митці й інтелектуали підтримують нашу справу.
9. Ворог використовує незаконну зброю.
10. Хто не з нами, той проти нас. Ті, хто ставить під сумнів нашу пропаганду, — зрадники.

«Пропаганда використовує переваги демократичної системи на шкоду цій системі»

МС: Яка особливість роботи російських пропагандистів з європейцями, американцями?

ОФ: Росіяни відслідковують, які проблеми виникають у західному суспільстві, і грають на цих темах. Питання мігрантів, економічні, безпекові — всюди вони активно підливають масла у вогонь. Мета російської пропаганди — дезорієнтувати, збити з пантелику, намутити воду й посіяти недовіру.

Аби люди засумнівалися, чи дійсно варто підтримувати Україну. Зіграти на протиріччях, які є в суспільстві. А протиріччя є завжди, це нормально. Оскільки західні суспільства — демократичні, то все виплескується назовні, ведуться відкриті дискусії, обмін аргументами та думками. Пропагандисти втручаються у ці дискусії, закидаючи людей своїми наративами, сіючи розбрат. Пропаганда використовує переваги демократичної системи на шкоду цій системі.

У західному світі теж вистачає проблем. Більшість переймає російські наративи несвідомо. Не розуміючи, що це саме російські наративи. Люди, які кричать «Поверніть нам дешевий російський газ!» люблять не Росію, а дешевий газ. Вони просто хочуть менше платити. Але через такі підсвідомі речі проштовхується сумнів: а може там, в Україні, дійсно є нацисти, та й НАТО теж не святе, лякає й оточує Росію. Ми отримували собі газ за хорошою ціною, а тут через якусь Україну мусимо платити більше. Нехай би вже забрали собі росіяни ті території, ми тоді й далі будемо дружити й споживати. Звучить поверхнево, але саме на такому примітивному рівні це й працює.

Є люди старшого віку, консервативно налаштовані, яким всі ці ліберальні зміни суспільства чужі, це не та реальність, в якій вони хотіли б жити. Їм незатишно, вони не впевнені в завтрашньому дні. І тут їм показують Росію, яка бореться з усіма цими нововведеннями.

Сучасна російська пропаганда багато в чому перегукується з радянською (приміром, карикатури, якими вони заполонили свій інформаційних простір, здебільшого копіюють радянські). Крім цього, вона є послідовницею пропаганди часів Геббельса. Взяти хоча б риторику Дмитра Медвєдєва, який порівняв Україну з раковою пухлиною. Ракові метафори червоною ниткою пронизують статті та промови нацистів й вкорінилися саме завдяки ним. Можна сказати, що російська пропаганда використовує відомі старі схеми та правила, адаптуючи їх під реальність сучасного світу завдяки соцмережам та іншим технологіям, а також вкладаючи в цю діяльність шалені гроші.  

Закони пропаганди ідеолога нацистського руху Йозефа Геббельса:
‍
1. Розумові спрощення: можно говорити й писати лише те, що зрозуміє навіть геть неосвічений.
2. Обмеження матеріалу: говорити й писати лише те, що вигідно. І тільки через підвладні ЗМІ.
3. Втовкмачуюче повторення: навіть зухвала брехня, яку повторили багаторазово, перетворюється на правду. Пропаганди має бути дуже багато, а її потік безперервним.
4. Закон суб'єктивності й емоційного нагнітання: якщо ми не переможемо, нас усіх вб’ють.
5. Відсутність вибору: вибір вже зроблений за людей, вони мусять лише прийняти інформацію, аби потім видавати почуті ідеї як власні.

‍МС: Які слабкі сторони російської пропаганди?

ОФ: Низький рівень експертизи й розуміння. Російська пропаганда схильна видавати бажане за дійсне. І тому росіяни часто помиляються, але ці помилки губляться в океані їхніх інших наративів і не грають великої ролі.

З останнього: нещодавно в Німеччині були протести фермерів, а потім ще забастовка залізничників. Забастовки викликані виключно економічними питаннями і жодного стосунку до України не мають. Але російська сторона відразу реагує і починає свої вкиди про те, що основна проблема Німеччини та погіршення економічної ситуації пов'язані з підтримкою України. Що німецька влада більше піклується про Україну, ніж про Німеччину. І все це подається як «ще трошки, і в Німеччині підніметься величезна хвиля проти Олафа Шольца та його уряду, його зметуть, Німеччина на порозі перевороту та революції». Медведев так і написав, мовляв, свого часу Німеччина підтримала фашистський Майдан, сьогодні підтримує фашистську Україну, і от зараз у них за це у самих буде Майдан. Вся ця інформаційна атака триває тиждень. Політичних вимог від протестувальників за ці дні так і не з'являється, всі крики про «зраду» виявляються пшиком. Росіяни, наче нічого й не сталося, перемикаються на інші теми. Як і їхня аудиторія.

«Українці завжди перемагали креативністю»

МС: Який ви можете назвати свіжий російський наратив, який зараз шириться світом?

ОФ: Зараз вони просувають небезпечний наратив, що Україна програла цю війну. Мовляв, українська армія в агонії. Коли в 2022 році у російської армії все йшло дуже погано, над цими розмовами на Заході потішалися. Але 2023 рік — це рік неуспішних наступів як з російського боку, так і з українського. Втім російська сторона мовчить про свої невдачі, а педалює виключно тему українських. Зміщує акценти. На Заході проштовхується точка зору, що Україні дали шанс, її озброїли, але в 2023 році контрнаступу не вийшло, бо росіяни йому запобігли. І немає жодного сенсу Україні більше допомагати.

І небезпека в тому, що ці розмови мають певний вплив на західну аудиторію. Адже західний обиватель бачить: допомагали — не вийшло. Мало хто заглиблюється в тему і знає, що Україні дали далеко не стільки зброї, скільки просили українці для успішних бойових дій, а умови для контрнаступу були, м’яко кажучи, поганими. Що бачить обиватель? Тільки те, що очікування не справдились і що виходу з цієї ситуації немає. Одночасно з цим регулярно йдуть вкиди інформації про те, що Росія нарощує темпи виробництва зброї та налаштована боротися до кінця. І під цим інформаційним тиском закрадається думка: може, дійсно нічого не вийде? Ми стільки всього зробили: приймаємо українських біженців, відмовляємося від російських енергоносіїв, даємо зброю. Чи допоможе це? Бо голоси західних військових експертів, які не бачать ознак нового російського наступу та їхнього можливого успіху, чують, на жаль, не всі.

МС: Як виглядає Україна в цій інформаційній війні?

ОФ: Україна веде себе активно й креативно. Під час війни обидві сторони займаються пропагандою, але Україна працює витончено, а Росія незграбно.

Українська сторона не повідомляє про кількість своїх втрат, але щоденно дає інформацію про втрати ворога. З точки зору інформаційної війни це успішний хід. Саме українські цифри домінують на Заході. Саме цим цифрам довіряє світ, і це важливо.

Успішно розіграла Україна й карту зі збиттям двох літаків. Спочатку запустила новину, потім почекала на реакцію Росії та її абсурдні версії, далі Залужний підтвердив інформацію, а Зеленський у Давосі на цьому наголосив. Мовляв, як це немає успіхів — а збиті за один день два літаки? З точки зору пропаганди це успіх. Українці завжди перемагали креативністю.

Західні ЗМІ — вільні, демократичні, і попри симпатії до України там публікують не тільки те, що Україні приємно чути, але й інформацію про становище військових, корупцію, тиск на журналістів тощо. І разом з тим західна преса та громадська думка переважно на боці українців, це помітно з публікацій. Західні інтелектуали, відомі актори здебільшого відверто бажають Україні виграти.

Пропаганда під час будь-якої війни намагається перетягнути на свій бік значимих людей та інтелектуалів. В цьому сенсі в України повний тріумф. Ким може похизуватися Росія? Стівеном Сигалом? Важливо, щоб Україна цей капітал не розгубила, а для цього треба продовжувати говорити правду. Бо російська пропаганда проникнута брехнею.

‍МС: Від початку війни й вимушеної міграції українців за кордон соцмережами ширяться коментарі тисяч ботів про те, що українські біженки ліниві, що вони зрадили рідній країні, що вони соціальні туристки. Це дуже ображає українських біженок, які багато працюють та мріють повернутися на батьківщину. Як правильно реагувати на такі вкиди?

ОФ: Був у Палестині в 20-х роках минулого століття рабин Авраам Іцхак Кук, який сказав: «Ми не будемо боротися зі злом, ми будемо робити добро». Коли росіяни плодять зло, їхня мета — посіяти розбрат, невпевненість, зачепити, образити. І вони будуть далі й далі спускати в соцмережі через своїх ботів різноманітні історії про біженок, аби дискредитувати їх у світі.

Минулоріч у Німеччині через різні групи поширювались історії про те, що українські біженки підходять до російськомовних дітей і пригощають їх цукерками з отрутою. Чимало людей вірили цим розповідям. Ця теорія напряму відсилає до Середньовіччя, коли євреїв звинувачували в тому, що вони труять воду в криницях.

Люди, які в таке вірять, керуються виключно емоціями, вони будуть вірити в що завгодно. До цього варто ставитися як до атрибуту пропагандистської війни. Сперечатися немає сенсу. Російська пропаганда аморальна. Але ті, хто з українками знайомі особисто, хто з ними спілкувався і взагалі слідкує за ситуацією, в таке ніколи не повірить.

МС: У Давосі цьогоріч вперше визначили дезінформацію як головний глобальний ризик у світі. Як боротися з дезінформацією?

ОФ: Панацеї у випадку пропаганди не існує, але є розумне правило: аби боротися зі злом, треба говорити правду.

Боротися з пропагандою та дезінформацією необхідно. Причому не тільки з російською, але й китайською, іранською, адже мета там одна — зруйнувати фундамент західного суспільства. Всі вони воюють проти Заходу, використовуючи переваги демократичної системи. Спробуйте висловити альтернативну точку зору в одній з цих трьох країн, і вам швидко закриють рота. На Заході ж альтернативні точку зору — це нормально, чим і користуються пропагандисти, аби знищити ці суспільства та їхні союзи зсередини.

Зараз демократія в такому стані, що якщо вона не буде боротися, захищати себе, то програє. Треба блокувати джерела небезпечної пропаганди, як заборонили російські телеканали та заблокували YouTube Соловйова. Так, це можна назвати цензурою. Але не повинно бути свободи для тих, хто прагне знищити цю свободу...

5 способів від НАТО, як визначити дезінформацію:
‍
1. Перевірити джерело (хто опублікував інформацію першим, хто її поширює)
2. Перевірити тон подачі (дезінформація викликає сильну емоційну реакцію, злість чи страх)
3. Перевірити, чи є ця історія в інших авторитетних джерелах (поодинокі історії часто є вкидами, адже серйозні видання завжди перевіряють інформацію)
4. Перевірити достовірність фотографій (дезінформатори часто використовують світлини інших подій, штучний інтелект, змінені й модифіковані фото тощо)
5. Перевірити власні упередження (дезінформація часто поширюється просто тому, що відповідає поглядам її споживачів)

Незнайомі зовсім, далекі родичі, які ніколи не бачились, давні хороші подруги — від початку повномасштабного вторгнення польські жінки відкрили свої серця та двері своїх домівок для українок. Словами не описати те сильне почуття солідарності і підтримки, яке виникло між ще нещодавно чужими людьми. Два роки поспіль польки та українки йдуть пліч-о-пліч, допомагають одна одній і надихають. І разом, спільними зусиллями, наближають перемогу України.  

Ми, міжнародний журнал Sestry.eu, розповідаємо про неймовірних жінок, які силою своєї волі, мужності, відданості демократичним цінностям змінюють світ на краще. Історія свідчить, що в часи великих потрясінь саме роль жінки, матері, сестри стає надважливою.   

Редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», щоб відзначити жінок, які своєю активною громадянською позицією, своєю людяністю та готовністю до самопожертви об’єднуються заради підтримки тих, хто цього найбільше потребує. Ми прагнемо підкреслити внесок жінок у захист демократії в Європі та світі.

Церемонія нагородження відбудеться 13 лютого 2024 року у Варшаві. Поважна Капітула — лідерки думок Польщі та України — визначила 12 номінанток. З них оберуть двох лауреаток першої премії Sestry — українку та польку, які стануть уособленням українсько-польської співпраці, взаємопідтримки та сестринства. 

Поважна капітула премії «Портрети сестринства»: 

• Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
• Марія Гурська, головна редакторка Sestry.eu 
• Йоанна Мосєй-Сітек, CEO Sestry.eu
• Аґнєшка Голланд, польська режисерка та сценаристка
• Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
• Олександра Матвійчук, українська правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод», Нобелівська лауреатка 
• Б’янка Залевська, журналістка TVN Discovery Poland
• Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
• Вікторія Зварич, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
• Генріка Бохняж, економістка, голова Головної ради конфедерації Leviatan
• Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
• Богуміла Бердиховська, польська публіцистка і журналістка

‍Номінантки на премію «Портрети сестринства», Польща: 

1. Оля Гнатюк

‍«Є люди, які люблять і хочуть допомагати. Є також ті, для кого допомога стала сенсом життя». Це цитата Олі Гнатюк — польської українки, професорки Варшавського та Києво-Могилянського національних університетів, дослідниці, перекладачки, письменниці, членкині українського і польського ПЕН-центрів.
І ці слова про допомогу стосуються в першу чергу її самої. Багато років життя вона присвятила присвятила відновленню діяльності ПЕН-у в Україні, включенню його в міжнародну спільноту, а потім ще чотири роки була заступником президента ПЕН в Україні. Життя і творчість Олі Гнатюк стали символом польсько-українського діалогу та порозуміння. Вона досліджувала ідентичність українців на академічному рівні, з великою чутливістю описуючи настрої людей. Після війни вона всіляко дбала про те, щоб мовна комунікація між польським та українським народами дозволила якнайшвидше та ефективніше організувати допомогу біженцям та підтримку Україні.

2. Ельвіра Нєвєра

Польсько-німецька режисерка та сценаристка, авторка документальних фільмів. У своїй творчості досліджує політичні та соціальні трансформації у Східній Європі. Здобула численні престижні нагороди на престижних польських та світових кінофестивалях. Документальний фільм «Синдром Гамлета» (2022), знятий Ельвірою Нєвєрою разом із Пьотром Росоловським, — це психологічний портрет покоління, травмованого війною, яка в Україні на той момент тривала вже 8 років. 

Фільм почали знімати незадовго до повномасштабного вторгнення Росії, а прем’єра відбулась — після, коли його головні герої опинились на першій лінії фронту. Режисерка одразу почала організовувати допомогу для їхніх підрозділів, невпинно відправляє безпілотники, тепловізори, медикаменти, пікапи чи квадроцикли для евакуації поранених солдатів. Торік заснувала спілку EXISTENTIA e.V для цих цілей. Також регулярно надсилає допомогу жінкам, які воюють на фронті, та цивільному населенню в зоні бойових дій. Зі своїм фільмом «Синдром Гамлета» вона відвідала понад 30 країн — від Гонконгу до Нью-Йорка та Австралії, беручи участь у дискусіях та заходах, присвячених Україні, щоб знову і знову залучати нових донорів.

Дружба, небайдужість та чутливість до несправедливості зробили з Ельвіри Нєвєри волонтерку, для якої немає майже нічого неможливого.

3. Аґнєшка Дея

Аґнєшка Дея родом з Волині, її родина постраждала через волинський конфлікт, але зараз Аґнєшка наголошує, що вона на боці українців, бо, на її переконання, історія залишається історією, а зараз потрібно будувати добрі стосунки між українцями та поляками. «Ми сусіди, сусідки і повинні підтримувати один одного», — каже Аґнєшка.

Зараз вона керує Пунктом під Парасолею у Варшаві. У 2023 році Пункт був під управлінням Фонда Kuronówka спільно з Продовольчим Банком SOS у Варшаві. Аґнєшка змінила свою роботу після того, як побачила величезну кількість українських біженців на вокзалі Варшава Заходня, де вона допомагала. У 2023 році в Пункті отримували допомогу щомісяця 800 осіб з України, а також інших країн. Вони могли розраховувати на продукти, психологічну та інформаційну підтримку, а також тепло і домашню атмосферу. У 2024 році Пункт продовжує свою діяльність.

4. Адріана Поровська

Голова Каміліанської місії соціальної допомоги, соціальний працівник за фахом. Протягом 18 років займається організацією допомоги людям, які опинилися без даху над головою у Варшаві. Після початку повномасштабної війни вона організувала допомогу сотням тисяч українських біженців, які прибули на Західний залізничний вокзал Варшави — величезний трансферний центр для українців. Завдяки їй та команді волонтерів, якими вона керувала, люди, що втікали від війни, були забезпечені їжею, медичною допомогою, дахом над головою, квитками на подальші подорожі, доступом до Wi-fi — усім, що давало їм відчуття безпеки.

5. Ґражина Станішевська

У комуністичні часи Ґражина Станішевська була в першій «Solidarności», під час воєнного стану на початку 80-х років була арештована, через залученість до підпільної діяльності «Solidarności Podbeskidzia». У 1989 році Станішевська стала єдиною жінкою серед 54 учасників пленарного засідання, яке завершило двомісячні обговорення Круглого столу, історичної зустрічі комуністичних влад Польщі з опозиційним профспілковим об'єднанням «Solidarnośc», після якої опозиція отримала правовий статус, перемогла на парламентських виборах та реалізувала радикальні економічні реформи.

З 2000 року вона активно співпрацює з Україною, була спостерігачем ОБСЄ на виборах. Після 2014 року — початку війни — організовує допомогу для України. В рамках ініціативи «Польська родина — українській родині» об'єднує польські родини та групи друзів з українськими сім'ями, які втратили когось на фронті, надаючи індивідуальну допомогу та підтримку. Очолює раду Фонду «Калина», який забезпечує стипендії на навчання в Польщі дітям українців, загиблих на фронті, а також фінансує наукові роботи з питань польсько-українських відносин. З 2022 року організовує допомогу внутрішньо переміщеним особам в країні та надає гуманітарну допомогу на передову в Україну.

6. Марта Маєвська

Марта Маєвська — мер міста Грубешів. Після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року сотні волонтерів з власної ініціативи створили в цьому містечку біля польсько-українського кордону центр прийому біженців. Маєвська надавала цивільним особам, які тікали від війни, притулок, їжу, житло та психологічну підтримку. Вона організувала систему реєстрації та координації перевезення біженців, завдяки якій тисячі людей були перевезені в безпечні місця в глибині Польщі і змогли отримати допомогу від інших місцевих органів влади.

За свою діяльність була нагороджена спеціальною відзнакою «Солідарність з Україною» у престижному Рейтингу органів місцевого самоврядування Республіки Польща.

Номінантки на премію «Портрети сестринства», Україна: 

1. Тетяна Грубенюк

Волонтерка. З 2014 року допомагає українській армії, сім'ям військовослужбовців, ветеранам та жертвам війни. З першого дня російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року залишалася в Києві і разом з іншими волонтерами збирали, пакували, відправляли допомогу військовим. Вони збирали і відправляли на фронт все необхідне: від одягу до безпілотників. Зараз як директорка української філії американського благодійного фонду Revived Soldiers Ukraine організовує допомогу для бійців, які потребують, зокрема лікування, операцій та реабілітації, опікується тими, хто потребує встановлення біонічних протезів у США. Транспортування здійснюється через Польщу — тут Тетяна Грубенюк організовує зустрічі з пораненими та популяризує проєкти допомоги.  «У нас стільки молодих хлопців, які хочуть бігати, працювати, вчитися, одружуватися, народжувати і виховувати дітей. Життя не закінчується після ампутації», — каже вона.

2. Оксана Колесник

До початку повномасштабної війни була директоркою школи в Чернігові, а сьогодні керує Варшавською українською школою, заснованою Клубом католицької інтелігенції та Фундацією «Український дім».

Це сучасна школа з українськими цінностями, завданнями та методами навчання. Вона надає психологічну підтримку дітям, їхнім батькам та вчителям, які були змушені покинути Україну через війну. «Це навчання в хороших, дружніх умовах. Ми завжди стараємося домовитися з дитиною, поважаємо потреби і можливості наших учнів. В нашій школі не лише навчання, ми виховуємо справжніх українців. Розуміємо, що кожен має свій травматичний досвід війни і намагаємося надати психологічну підтримку не тільки дітям, але й їхнім родинам», — говорить Оксана Колесник. Школа працює в інноваційній моделі, що поєднує дві освітні системи: українську і польську.

3. Вікторія Батрин та Галина Андрушков

Галина Андрушков і Вікторія Батрин — мати і донька, засновниці Фонду UNITERS, що став найбільшим волонтерським транзитним центром у Варшаві для волонтерів з цілого світу. Ініціаторки та рушійна сила акції «Свята без тата», завдяки якій за 10 років понад 300 тисяч різдвяних подарунків було вручено дітям загиблих Захисників та дітям з лінії фронту. Місія Вікторіїї та Галини об'єднала понад 3000 волонтерів з різних куточків світу. Від 2014 року у співпраці з-понад 150 організаціями, включаючи Збройні Сили України, Фонд UNITERS відправив понад 6000 тонн гуманітарної допомоги, зокрема 60% — це медичні засоби для фронту та обладнання для лікарень. Фонд продовжує опікуватися найбільшим пунктом гуманітарної допомоги біженцям у Варшаві, де щодня отримує підтримку близько 500 осіб.

4. Оксана Нечипоренко

Лідерка багатьох громадських ініціатив в Україні. Голова правління освітньої фундації GoGlobal, у програмах та проєктах якої взяли участь понад 200 000 дітей та близько 5 000 вчителів. Оксана Нечипоренко співзасновниця «Masha Fund» — найбільшого українського фонду, який займається психологічною реабілітацією жінок. У перші дні великої війни організувала Кризовий координаційний центр, що надавав допомогу за трьома напрямками — гуманітарна підтримка України, консультаційна допомога для громадян та комунікаційна. До 30% гуманітарної допомоги, яка надійшла в Україну через Польщу, були доставлені за допомогою Центру.

5. Леся Литвинова

Режисерка за освітою, Леся Литвинова у 2014 році, з початком війни Росії проти України, покинула телевізійну карʼєру і заснувала благодійний фонд «Свої». Лише за перші чотири роки діяльності він допоміг понад 35 тисячам внутрішньо переміщених осіб зі Сходу, а також підтримував невиліковних хворих. Під час пандемії ковіду фонд Лесі Литвинової працював 24/7, збираючи гроші, купуючи і розсилаючи по всій Україні кисневі концентратори.

У день повномасштабного вторгнення вона разом із чоловіком пішла до військкомату. На той момент вона мала на руках немовля. Воювала на Донеччині у складі інженерно-саперного взводу 207 батальйону тероборони ЗСУ. Та вже від 1 вересня 2023 року — офіційно цивільна. Запевняє, що не назавжди, а орієнтовно на рік. «За цей час мені треба поставити імпланти в хребет, який остаточно відмовляється далі працювати, вирішити щось з правим оком, яке не бачить після контузії і "вилікувати" будинок, аби в ньому можна було жити», — написала Леся.

6. Тата  Кеплер 

З початком повномасштабного російського вторгнення залишила роботу і стала волонтеркою. Заснувала організацію «Птахи», що забезпечує медикаментами та організовує медичні послуги для солдатів і цивільних, допомагає жертвам зґвалтувань та організовує медичні місії у віддалені села: прифронтові та на окупованих територіях. Станом на січень 2023 року фонд зробив пожертви на суму 5 мільйонів доларів.

Головна мета Кеплер — допомагати там, куди ніхто не доїжджає, у найвіддаленіших селах і маленьких містечках. «Це постійна робота зі смертю, кров'ю, брудом і сумом. У всьому цьому ми намагаємося знайти світло і диво, адже це єдине, що допомагає нам пам'ятати, навіщо ми все це робимо».

Нагороджена медаллю «Національна легенда України» від Президента Володимира Зеленського.

Партнери премії «Портрети сестринства»:

• Kulczyk Fundation
• Посольство України в Республіці Польща
• Український дім (Варшава)
• Patronat Honorowy Prezydenta Miasta stołecznego Warszawy
• Телеканал Еспресо
• Onet
• Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Lublina
• Fundacja Edukacja dla Demokracji
• Przemysław Krych
• Federacja przedsiębiorców polskich
• Polsko-Amerykanska Fundacja Wolności
• Ulatowski Family Fundation
• Business Centre Club
• Wspieramy Ukrainę
• Artegence

Організатори мітингів перед автомобільними пунктами пропуску в Дорогуську, Гребенному та Корчовій підписали угоду з міністром інфраструктури Польщі Даріушем Клімчаком, згідно з якою призупиняють свої протести до 1 березня 2024 року. Блокування кордону триває з 6 листопада й, за оцінками фінансових аналітиків, вже коштує Україні понад мільярд євро.  

Угода містить сім пунктів, серед яких моніторинг декларацій про час перебування транспортних засобів з України на території Польщі, посилення системи контролю польських служб у виявленні несанкціонованих видів транспорту, покращення прикордонного пропуску транспортних засобів, які повертаються з України без вантажу, законодавча робота, спрямована на зміни національного законодавства, пропозиції щодо змін до угоди Україна-ЄС тощо.

Міністр інфраструктури Польщі Даріуш Клімчак наголосив на тому, що це тільки початок діалогу й інтенсивних переговорів: «Я вдячний організаторам протестів за розуміння того, наскільки важлива належна робота автомобільних пунктів пропуску для забезпечення безперебійного ланцюга поставок, а також громадської безпеки та безпеки дорожнього руху. Сподіваюся, що до 1 березня 2024 року вдасться реалізувати ті дії, які зазначені в угоді, яку ми підписали. Моя мета — баланс на ринку міжнародних автомобільних вантажних перевезень між Польщею та Україною та забезпечення належного захисту інтересів вітчизняних автоперевізників».

Зі свого боку лідер протестувальників та представник партії «Конфедерація» Рафал Меклер заявив: «Ми залишаємо на кордоні всю інфраструктуру, контейнери та трейлери. Якщо вимоги не будуть виконані, ми повернемось».

Нагадаємо, що протест польських перевізників на польсько-українському кордоні був головною темою зустрічі Міністра інфраструктури Даріуша Клімчака з Віцепрем’єр-міністром з відновлення України, Міністром розвитку громад, територій та інфраструктури України Олександром Кубраковим у Варшаві в кінці грудня. Клімчак передав своєму українському колезі вимоги протестувальників, вирішення яких лежить на Україні, та наголосив на необхідності внесення змін до Угоди між ЄС та Україною про автомобільні перевезення вантажів.

У місті Ольштин, що на півночі Польщі, презентували результати дослідження «Біженці від війни з України. Проблеми, потреби, оцінка інституційної підтримки» («Uchodźcy wojenni z Ukrainy. Problemy, potrzeby, ocena wsparcia instytucjonalnego»). Про плани щодо повернення в Україну запитали понад 200 осіб віком від 18 до 65 років, які наразі проживають у Вармінсько-Мазурському воєводстві. Майже третина з них відповіла, що хоче повернутися додому.

Що спонукає українців прийняти таке рішення?

«Боялась, що виселять з малими дітьми із притулку, а нове житло знайти я не зможу»

Діана Бойко, 26 років, місто Куп'янськ (Харківська область)

Коли Харків почали обстрілювати, я взяла свою 4-річною доньку Аліну і сіла на евакуаційний потяг.

На початку березня 2022 року ми дістались до Львова. На вокзалі було дуже людно: мені дивом вдалось купити квитки на автобус до Варшави, а звідти — в Ольштин. Там нас поселили у найбільшому тимчасовому притулку для українців. Тоді в ньому мешкало 700 людей. Зараз залишилося 160, і тепер це — єдиний притулок для біженців в місті Ольштин.

Я працювала: доглядала за квітами, прибирала. Відвідувала курси польської. З чоловіком розлучилася ще до війни. В Ольштині зустріла поляка, закохалась. Так сталось, що завагітніла. Він вирішив, що йому не потрібні ані жінка, ані дитина біженці. Припинив зі мною спілкуватися.

Народила доньку. Притулок на вулиці Żołnierska 14B став для неї першим домом.

Нам обіцяли, що ми зможемо залишитись там ще на якийсь час, але на початку вересня людей з притулку почали виселяти: не було фінансування, а сплачувати за проживання могли далеко не всі.

Я дуже злякалася. У сусідньому хостелі сповіщення про необхідність звільнити кімнати люди отримали за десять днів до виселення. Ми могли залишитись без даху над головою у будь-який момент.

В Ольштині житло неохоче здають в оренду біженцям з маленькими дітьми. Аби не опинитися на вулиці, я прийняла важке рішення повернутися в Україну, до батьків.

Вони живуть у місті Куп'янськ Харківської області, за 40 кілометрів від кордону з Росією. Місто звільнили з-під окупації у вересні 2022 року. Дорога з Польщі туди зайняла у нас понад дві доби. Я вперше побачила зруйноване рідне місто і те, як воно поволі оживає. На будівлі міської ради майорів прапор України.

Через кілька днів після того, як ми повернулись, у сусідньому селі Гроза російська ракета влучила в кафе, в якому проходив поминальний обід. Загинули понад 50 людей. Серед них — шестирічна дитина. Наступного дня росіяни обстріляли центр Харкова, знову загинула дитина.  

«Я повернулась додому з патріотичних міркувань»

Тетяна Ведмедюк, 44 роки, місто Ковель (Волинська область)

Ми виїхали з Ковеля одразу, як почалась війна, 26 лютого 2022 року я з 10-річним сином Дем’яном та 22-річною донькою Мар’яною вже були в Ольштині.

Син пішов до польської школи, а ми з донькою — одразу почали працювати. Мар’яна влаштувалась спеціалісткою відділу співпраці з міжнародними компаніями в банку. Вона також відкрила в місті школу з вивчення англійської мови.

А я — проводила майстер-класи з вишивки для українців та поляків. Я вишиваю за технікою родини Косачів [сім'я, в якій народилася всесвітньовідома українська поетеса Леся Українка. — Ред.], тож в Ольштині навчала жінок відтворювати роботи Ізидори Косач (наймолодшої сестри Лесі Українки) за схемами її вишивки.

За рік до російського вторгнення я представила у Ковелі цілу персональну колекцію вишитих творів «Український орнамент від родини Косачів». Організувала її з нагоди 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Роботи з цієї виставки передала до шести українських музеїв, а також в музей громади Осборн (Канада).

В Ольштині ми з донькою також брали активну участь у громадській діяльності. Зокрема, допомагали створити Спілку жінок України «Два крила» [фундація займається допомогою в адаптації та інтеграції польсько-українських сімей з України в Ольштині. — Ред.]. Організовували благодійні концерти та виставки, збирали гроші для ЗСУ.

Ми дуже полюбили Ольштин, відчуваємо себе тут у безпеці. Окрім того, вартість оренди квартири в місті, яку ми знімаємо, нижче ринкової. Таким чином її власники проявляють свою солідарність з Україною.

Однак ми з дітьми все одно вирішили повернутись додому. Там ми зможемо реалізовувати нові патріотичні проєкти, робити більше корисних справ для розбудови й відновлення нашої країни.

«Змушена повертатися в Україну, бо відчуваю упереджене ставлення до біженців»

Анастасія, 37 років, місто Миколаїв

Коли почалась війна, я з двома маленькими доньками (Єві 7 років, Кірі 1 рік) тиждень прожили в підвалі, рятуючись від обстрілів.

У Польщі жив наш знайомий, запропонував допомогу. Дорога до Ольштина зайняла у нас 4 дні, ми приїхали 8 березня 2022 року.

Спочатку мешкали в знайомих, а потім винаймали житло разом з родичами, які також виїхали з Миколаєва через війну.

Мені не вдалось знайти місце в державному дитсадку для молодшої доньки, а приватний був не по кишені. Тож я залишила дитину вдома і вирішила працювати дистанційно. Виконувати робочі завдання і наглядати за малими дітьми одночасно — дуже складно.

Нерідко стикаюсь з проявами недоброзичливості до нас, як вимушених мігрантів з України: на дитячому майданчику, в автобусі, в черзі до каси у супермаркеті. Це неприємно.  

Можливо, однією з причин упередженого ставлення до українців є те, що деякі біженці зловживають допомогою й живуть за принципом: дають — бери. Однак саме через такі зловживання допомогу не отримують ті сім’ї, які справді цього сильно потребують. Я знаю багато таких сумних історій.

У рідне місто повертатись все ще не безпечно, російські війська часто обстрілюють Миколаївщину. Не хочу ризикувати життям дітей. Також із квітня 2022 року в Миколаєві немає централізованої подачі питної води, росіяни знищили водогін. І ще — не можу звикнути до виття сирен. Навіть в Ольштині, коли розмовляю з друзями й через телефон чую у них звук повітряної тривоги — в мене німіють руки, дихати стає важко…

Тому ми вирішили переїхати в Одеську область [Одеська область межує з Миколаївською. — Ред.]. Будемо жити в моєї тітки.

«Грошей, які я тут заробляю, вистачає лише на їжу»

Анна, 40 років, місто Київ

Я з двома дітьми приїхала до Ольштина в березні 2022 року з Києва. Доньці Олександрі — 14 років, а сину Артему — 8. Відтоді жодного разу в Україні ми не були.

В Києві я працювала медсестрою. А в Ольштині — прибирала, продавала у магазині, пакувала посилки на пошті. Треба ж було платити за житло. Діти до польської школи не ходили, навчалися дистанційно в українській.

Син постійно повторює, що хоче додому: «Я знаю, що нас там будуть обстрілювати. Що взимку не буде світла, нам буде холодно. Але можна буде поставити у квартирі намет й ночувати там у спальних мішках, щоб зігрітися. Вдома завжди краще». Донька його підтримує. Каже, що в Києві зараз безпечніше, ніж на початку війни, бо встановили системи протиповітряної оборони.

Коштів, які я тут заробляю, нам вистачає лише на їжу. Окрім виплат на дітей 500+ жодної додаткової підтримки ми не отримуємо. В місті також закрили пункти допомоги від Червоного Хреста та на базі греко-католицької церкви. У жодній з регіональних програм допомоги для біженців зареєструватися я не змогла. Єдина організація, яка продовжує час від часу допомагати, — це Карітас.

Я довго вагалась, але ми все ж вирішили повертатись додому.

Допомоги менше, але вона — не припиняється

Координаторка Пункту допомоги біженцям та мігрантам Карітас Йоанна Мацкєвич (Joanna Mackiewicz) розповіла, що в жовтні 2023 року стартував новий проєкт, в рамках якого українцям допомагатимуть з перекладами необхідних документів, надаватимуть консультації нотаріуса, юриста та психолога. Також завдяки даній програмі можна буде проконсультуватись з питань працевлаштування, відвудавати курси польської мови і — брати участь у культурних та спортивних заходах.

Своєю чергою, очільник Федерації соціальних організацій Вармінсько-Мазурського воєводства FOSa Бартоломей Глушак (Bartłomiej Głuszak) поінформував, що європейські фонди й надалі планують виділяти кошти на підтримку українських вимушених переселенців.

«Для нас не важливо, чи ці гроші отримає Федерація FOSa, чи інші організації. Головне, щоб біженці й надалі отримували допомогу. Бо ці люди опинилися в складних життєвих обставинах. Багатьом із них немає куди повертатися. І ми будемо продовжувати шукати кошти з різних джерел для фінансування проєктів на підтримку українців», — запевнив Бартоломей Глушак.

Випробування стосунків відстанню. Через війну чимало сімейних пар зіштовхнулись із цією проблемою. Частина жінок із дітьми виїхали за кордон. Інші залишились в Україні, однак живуть без чоловіків. Бо ті захищають країну від ворога. Як зберегти стосунки, коли сім’ю роз’єднують сотні кілометрів? 

Відсутність фізичного контакту може викликати стрес, невпевненість та незадоволення, що призводить до погіршення стосунків. Війна загострює проблеми та емоції. Психолог-психотерапевт Денис Лавриненко переконаний, що все залежить від того, на якій стадії стосунків пара перебуває. Здорові відносини закономірно починаються зі злиття, поступово стають диференційованими зі збереженням потреби бути разом і прагненням мати час на себе, з часом трансформуються в автономні, але потреба бути разом залишається:

— Випробування відстанню найкраще проходять люди, які мають досвід у 4+ років стосунків. Пари, що разом менше 2-х років, як правило, мають сильну потребу у злитті, що не можна забезпечити на відстані. Тому саме для них характерний найбільший ризик зрад. Люди ж, які разом близько 2-4 років, часто переживають конфлікти та непорозуміння у стосунках на відстані. Війна як фактор розлуки стала потужним викликом для багатьох пар. Ми зіткнулися з вимушеною необхідністю бути окремо від близьких, що вимагає від нас готовності та здатності жити і підтримувати відносини в умовах невизначеності. Таким чином розвиток толерантності до невизначеності є свого роду щепленням від непорозумінь та інших проблем у стосунках.

Почуття вдячності за 22 роки спільного життя і потреба йти далі самій

Для письменниці Юлії Бережко-Камінської війна стала колосальним потрясінням, її родина пережила страхи окупації в Бучі. Після цього Юля разом з дітьми виїхала до Польщі. Чоловік залишився в Україні. 

Жінка адаптувалася, почала ввести в Польщі різноманітні літературні проєкти, презентації. Але життя змусило замислитися над проблемами у стосунках, які були ще до війни:

— Відстань, яка між нами виникла через війну, дала можливість багато над чим подумати. Це був дуже болючий період. Війна показала, наскільки крихке життя. Після двох тижнів під обстрілами багато що починаєш бачити інакше. І кожен відповідає за те, як живе. Я боялася розлучення. Навіть говорити про це. Не знала, як дам раду дітям і загалом переживу всі ці неприємні процедури. Розлука після потрясіння в окупованій Бучі багато чого дала відчути. І я наважилася. Ніби стрибнула з висоти в холодну воду, у швидку течію гірської ріки. Сказала про це дорослій доньці, батькам, найближчим людям. І відчула полегшення та підтримку, хоча й не уявляла, як жити далі. У мені залишилося відчуття вдячності за 22 роки спільного життя і потреба далі йти самій.

Але далі Юля йшла не сама, бо доля розпорядилася по-своєму — і подарувала письменниці нове кохання — Ростислава, з яким Юля одружилася в липні 2023 року після повернення в Україну. 

— Зараз згадуємо, як вирішили одружитись після двох зустрічей, одна з яких була дуже давно. Це може здаватися дивним, але нас від самого початку супроводжувало відчуття долі, відчуття невідворотності, відчуття того, що ми не можемо зробити інакше, що ми маємо бути разом, — відверто зізнається Юлія Бережко-Камінська.

Тричі збирала речі і їхала від мене, я її щоразу повертав

Шлюб на відстані рано чи пізно зруйнується, якщо обоє у парі не докладають зусиль для побудови спільного майбутнього. У цьому певен психотерапевт Олег Катостровський. Якщо родина не може справитися самотужки, варто звернутися за допомогою до кваліфікованого психотерапевта. Так зробив стоматолог Ігор, який зараз служить в ЗСУ. Але його сім’я все одно розпалася. 

— У нас було пристрасне кохання, але водночас стільки проблем. Вона тричі збирала речі та їхала від мене, я її щоразу повертав. Вона починала ходити до психотерапевта, трохи налагоджувались стосунки, та проблеми знову поверталися, —  розповідає Ігор. 

Коли почалася війна, він з першого дня пішов до лав тероборони, а зараз перебуває на фронті: 

— Деякий час ми намагалися зберегти стосунки, пообіцяли підтримувати одне одного. Але зрештою вона знову зібрала речі.  Я вирішив, що не буду повертати її. Подали на розлучення. Ми досі любимо одне одного, страждаємо. Але розуміємо, що разом страждатимемо ще більше. 

‍Хороший шлюб тримається на партнерстві

У письменниці Дари Корній воюють і чоловік, і син. Востаннє чоловік Володимир був у відпустці в січні 2023 року — отримав контузію і його відпустили на 10 днів додому. Син Максим за 1,5 роки вперше приїхав на кілька днів у серпні. Дара каже, як би важко не було на відстані, потрібно шукати сили і жити далі. 

— Їм набагато складніше, ніж нам. Вони відповідають за мільйони людей, а не тільки за свою родину. Треба переступити через внутрішній егоїзм. Це важко, але потрібно. І тоді ти зрозумієш, що ти сильна. Він тримає на своїх плечах світ, а ти не можеш на своїх плечах втримати родину? Коли вони повертаються додому, у них зламана психіка, і ми маємо це розуміти і чути їх. Хороший шлюб тримається на партнерстві. Розлучення відбувається не через війну, а тому що є якісь проблеми. Війна — це лише привід, але не причина… Мене ніколи не заколихували розмови, що війна закінчиться за 2 тижні, за місяць. Це Росія, війна надовго. І мої чоловіки будуть там стільки, скільки потребуватиме Україна і скільки витримає їх здоров’я, — говорить Дара. 

Жінка каже, що стосунки з чоловіком за період війни не змінилися (а війна почалася для їхньої сім’ї з 2014 року, коли чоловік пішов добровольцем). Однак змінилися стосунки із сином, він подорослішав. Хлопець на 2-му курсі залишив навчання, бо зрозумів, що це не його покликання. Потім підписав контракт і пішов до ЗСУ.

— Я пам’ятаю, як він прийшов прощатися: мамо, починається війна. Попередь всіх знайомих, друзів, скажи, що це не жарти. Я дивлюся на свого сина і розумію, що він дорослий і усвідомлює все краще, ніж я, — пригадує Дара Корній. — Син вирішив, що хоче бути на війні військовим психологом.

Дара Корній не має досвіду спілкування з дружинами, які розлучаються. Серед її оточення всі жінки чекають чоловіків. У них навіть сформувався своєрідний клуб, де підтримують одна одну. 

Як зберегти стосунки попри відстань?

Витримає пара випробування кілометрами чи ні залежить від багатьох факторів — досвіду стосунків, їхньої тривалості, зрілості  партнерів, наявних проблем до розлуки, готовності та здатності долати труднощі. За словами психолога-психотерапевта Дениса Лавриненка, сила стосунків — це їхня здорова гнучкість:

— Стосунки, побудовані двома зрілими та психологічно гнучкими людьми, відстань не просто не зруйнує, а навіть здатна розвинути. Готовність бути окремо у складних обставинах забезпечує нашу можливість витримати відстань, вийшовши із труднощів у новій якості.

Денис також дає кілька важливих порад, як врятувати шлюб на відстані:

• потрібно шукати можливості задоволення потреби у злитті без зрад;
• мінімізувати конфлікти та непорозуміння;
• бути психологічною опорою одне для одного у процесі тимчасової автономної реалізації життя кожного;
• бути на зв’язку у комфортний для обох партнерів час;
• поважати особисті кордони;
• уникати надмірного взаємного контролю;
• бути одне для одного безумовним острівцем прийняття, стабільності та безпеки;
• дозволити собі звернутися за професійною психологічною допомогою, якщо щось із цього не виходить реалізувати самотужки.

З відкритою комунікацією, довірою та підтримкою деякі пари здатні не тільки пережити  випробування відстанню, а й зміцнити стосунки.

У стінах шпиталю міста Челядзь у Сілезькому воєводстві стаються дива. Лікарі з Канади в межах канадсько-української програми відновлюють обличчя українцям, які постраждали від війни, ставлять на ноги тих, хто вже втратив надію. Переважно йдеться про військових, але є й цивільні.

За кордоном, навіть у другому-третьому поколінні емігрантів, українці залишаються частиною свого народу та працюють на нашу перемогу.

Бронюю четвер

— Цей день — мій, я приготую борщ, пюрешку, драники з м’ясною підливою, якщо є хтось з міста Сосновец, то із задоволенням передам від вас передачу, —  пише українка в місцевій групі.

Десятки українок, які мешкають у Сілезькому воєводстві, об'єдналися, щоб підтримувати військових та цивільних, які приїздять на лікування до шпиталю польського міста Челядзь. Вони готують домашні обіди, привозять питну воду, смаколики, настільні ігри, картини для розмальовок, але головне, тепле слово та підтримку.

Про цю ініціативу я дізналася випадково, коли на початку повномасштабної війни побачила в місцевій групі оголошення: «Дівчата, українки, можливо хтось може навідатися до наших воїнів, які перебувають на лікуванні?»

На оголошення відгукнулося стільки українок, що довелося самоорганізуватися — завести excel-табличку із загальним доступом для всіх. Сюди стали вписувати кількість пацієнтів, що перебувають на лікуванні, дієту, яка прописана кожному, суворі харчові обмеження, потреби та залишки за попередні дні.

За цією таблицею кожна жінка може обрати день, коли вона бере опіку над пацієнтами. Українки домовляються між собою й щодо денного меню. На фотозвітах, якими діляться, — турботливо спаковані сніданки, обіди та вечері. Сотні котлет, порціонно розподілених супів та салатів, десятки блоків пляшок з водою, соки, пакети із засобами гігієни, телефонні картки з доступом до інтернету, шкарпетки.

Немає такого, чого українки не можуть дістати, якщо про це просять їхні підопічні. Вони щасливі, коли можуть допомогти. Переживають, якщо всі дні тижня вже розібрані іншими. Чекають на новий візит пацієнтів.

Хоч не кровна, але родина

Українки, що мешкають у Сілезії, намагаються бути для поранених воїнів та цивільних хоч і не кровною, але родиною. Це так важливо, аби перед операцією хтось був поруч, сказав добре слово, приніс теплого супчику, зробив канапку, або просто потримав за руку, обійняв, поговорив.

За цією ініціативою стоїть українка Ксенія Наумова, яка працює лікаркою у місті Челядзь. Це вона організувала систему підтримки українських пацієнтів, яка успішно працює вже другий рік. Свою групу Ксенія назвала: «Сила в єдності».

Уся група тішиться, коли Ксенія пише: «Млинці залетіли на “ура”, пироги з’їли, сказали, що смачно!»

Вона слідкує, аби був порядок у таблиці, відвідувачі не заважали роботі шпиталю, а потреби пацієнтів закривалися оперативно. Нещодавно Ксенія поділилася з посестрами повідомленням:

— Сьогодні дістала від військового пам’ятну монету «За підтримку ЗСУ», він у нас вже не вперше.  Каже, що таких монет випустили обмежену кількість, військові дають їх тим, хто допомагає та підтримує. Вважаю, що це монета для всіх нас. Якби не ви, цієї б допомоги не було. Дякую вам всім! Все буде Україна!

«Хочу подякувати, але так болить, що говорити не можу»...

У військових виправляють результати кульових поранень від пострілів снайперів, мінно-вибухові рани, які деформують обличчя або не дозволяють повноцінно функціонувати частинам тіла.

З Юрієм ми домовлялися поговорити протягом місяця, але раз за разом він скасовує зустріч. Пише: «Хочу подякувати за підтримку та лікування, але мені так болить, що говорити не можу. Завтра операція. Помоліться за мене».

50-річний Володимир – переніс вже чотири операції. Отримав поранення  в районі Попасної. Він був одним з тих чоловіків, які «штурмували» польсько-українські кордони 24 лютого 2022 року — тільки в напрямку України.

«До повномасштабної війни, не повірите, — посміхається, — був кондитером. Чотири роки працював у Польщі, недалеко звідси — у курортному місті Закопане. 24 лютого завів машину та поїхав додому. Маю армійський досвід, вийшов з армії старшиною. Розумів, що люди мого віку, ще й зі званням, потрібні будуть на фронті. Ніякого геройства. Просто якщо хтось прийшов топтатися по вашому ліжку, вашому дому, потрібно встати та дати йому відсіч».

Коли після поранення прийшов до тями, побачив своє зображення й сам себе злякався. Але дружина сказала Володимиру, що буде кохати його за будь-яких умов, навіть зі шрамами, аби був живий. І все ж Володимир радіє, що позбавляється шрамів.

Усі чоловіки, з якими розмовляю, дякують волонтеркам. Воїни тут самі, без родин, тому щасливі кожному візиту та смачним домашнім стравам.

Жінок з важкими травмами стає дедалі більше

Одеситка Ксенія Тодорова та мешканка Київської області Оксана Верещак наче жартують, але від їхніх слів стискається серце: «Ми дуже пасуємо одна одній. У Ксенії немає лівого ока, в Оксани — правого. Тепер тримаємося разом».

Ксенія Тодорова — капітан поліції, вона постраждала під час виконання завдання. Деталями не ділиться. Пояснює: «Стався вибух, а я опинилася в епіцентрі».

До Польщі їхати дуже боялася, бо це була її перша закордонна поїздка. Що на неї там чекає? В голову лізли дурні думки. Напівжартома каже: «Думала, а раптом мене на органи продадуть? Хто це буде безкоштовно робити таку дорогу операцію?» Показує на свою щоку. На ній є набряк, синці, але Оксана пояснює, що це найкращий вигляд, який вона має за пів року після травми. Мріє не лише відновити свою красу, а й повернутися до роботи, бо є заради кого жити: в Одесі на неї чекають чоловік і двоє дітей.

Оксана Верещак втратила через російську ракету набагато більше за око та частину обличчя.

— Це сталося другого березня, — згадує вона, — ми були в кімнаті втрьох. Я, моя 9-річна донька Анечка та мій 14-річний син Сергій. Все сталося за секунду. Вибух, втрата свідомості, приходжу до тями, а навколо - руїни. Немає нічого. Ні хати, ні подвір'я, ні паркану, чисте поле з будівельним сміттям та стовпами пилу. Перше, що побачила, — закривавлене обличчя доньки... але вона дихала. А Сергій сидить, нахилившись біля шматка столу, на ньому жодної подряпини, тільки скронею тече тоненька струйка крові. Я до нього: «Синочку, сину, Сергійку, дитино…»

Оксана закриває руками обличчя, долонями витирає сльози. У неї немає одного ока, але здається, що воно теж плаче. Після розтину Оксані пояснять, що у хлопця не було жодного шансу вижити. Сергій сидів в місці, на яке прийшовся епіцентр вибухової хвилі — його судини вибухнули від тиску. Донька перенесла кілька операцій. Чоловік пішов на фронт мститися за вбиту дитину, отримав поранення.

Ще одна пацієнтка — Олена Мозгунова з Донецької області. У неї теплі та добрі очі. Вона дуже хоче відновити можливість ходити. Волонтерки принесли їй картину, яку вона розмальовує за номерами яскравими фарбами.

— Я ж з Раю, — каже, — хочу дуже прийти додому своїми ногами. Це невеличке містечко Райгородок, що на Донеччині поруч зі Слов’янськом. Місто з чудовою природою, гарними та добрими людьми. Цей рай росіяни перетворили на пекло, накриваючи градами.

Під час одного з обстрілів зруйнували дім Олени, її саму поранили. Жінка тричі була на лікуванні в Польщі в межах канадсько-української місії, рік живе в лікарні у Львові.

«Перший раз, коли мене привезли сюди, — каже вона, — мої ноги були в такому стані, що навіть санітарка боялася на них дивитися, торкатися чи робити якісь процедури».

Координаторка канадсько-української програми Ірина Предкевич підтверджує, що консиліум лікарів не давав жодних гарантій, що зможуть врятувати ноги Олени. Стояло питання про ампутацію. Про відновлення можливості ходити навіть не говорили, але зараз Олена робить перші кроки за допомогою ходунків. І це справжнє диво.

«Допомагати — це обов'язок не лише українців, а кожного, хто поділяє цінності вільного світу»

Дива стаються завдяки медикам канадсько-української місії, яку очолює Олег Антонишин. Він українець за походженням, народився в Канаді в родині емігрантів, які встигли виїхати з Львівської області після Другої світової війни до закриття «залізної завіси».

Координаторка програми, українка Ірина Предкевич пояснює, що до команди входять найкращі в Канаді фахівці: анестезіологи, ортопеди, судинні хірурги, спеціалісти з хірургії голови, шиї та черепно-лицевої хірургії, нейрохірурги, спеціалісти з пластичної хірургії та лікування опіків. Серед них багато представників української діаспори в другому-третьому поколінні. Їм асистують українські та канадські медсестри, фармацевти, IT-спеціалісти.

До повномасштабної війни команда медиків приїжджала до України, але зараз не можуть ризикувати життям медиків-волонтерів та можливістю у спокійних умовах робити надскладні операції. Зупинили свій вибір на найбільш дружній та близькій для Україні Польщі. Звернулися до польського Міністерства охорони здоров'я з проханням надати кілька вільних палат, доступ до операційних та обладнання.

Приїжджають двічі-тричі на рік. За один візит допомагають до 30-35 українським воїнам та цивільним з важкими пораненнями. Це гуманітарна місія, для пацієнтів уся медична допомога та ліки повністю безкоштовні. Вони тримають зв’язок з Міністерством оборони України, Міністерством охорони здоров'я, які направляють їм пацієнтів.

Олег Антонишин, ініціатор місії, керівник програми черепних травм Sunnybrook Health Sciences Centre в Торонто, професор пластичної хірургії Університету Торонто повертає людям можливість повноцінно жити після важкого поранення:

— Йдеться не лише про естетику, — каже лікар, —  часто це такі важкі травми, що люди не можуть їсти, пити, розмовляти, дихати, розплющувати та заплющувати очі. Це чоловіки та жінки «без облич» або зі знищеною частиною обличчя (коли залишаються лише м'язи без шкіри). Таких травм та поранень, які ми тут можемо побачити за тиждень, не зустрінеш у медичній практиці США, Канади та Європи за все життя. В Україні на фронті медики врятували цим людям життя. Ми повинні дати пацієнтам можливість повноцінно ним користуватися.

Олег Антонишин гарно розмовляє українською. Він каже, що ніколи не перестав бути українцем, навіть попри те, що належить до другого покоління мігрантів. Тривалий час він відчував смуток, спостерігаючи за розвитком України, за її хитанням між Сходом та Заходом. Однак повністю змінив своє ставлення після Революції Гідності. Українці готові були боротися за можливість бути частиною західної цивілізації, це викликало почуття гордості та бажання допомогти.

— Ми всі —  частина одного народу, де б не жили, —  каже лікар, —  це наш обов'язок підтримати свою країну.  Я тут, бо я українець, я зобов’язаний приїжджати та допомагати. Але це обов'язок не лише українців, а кожної людини, яка поділяє цінності вільного світу. Ми маємо захистити ці цінності. Ми маємо підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно.

Чергова місія закінчилася нещодавно, але українки вже чекають на наступний візит, пишуть плани, чим вони будуть годувати своїх підопічних, мріють, щоб кожен з них відновив здоров’я та повернувся до повноцінного життя. Вони не втомилися допомагати. Планують робити це до перемоги.

‍1. Холодні Мазури та «Елкська мерзлота»‍

Є місця, прекрасні як влітку, так і взимку. Наприклад, Мазурські озера. В спеку це популярний курорт з купанням і пляжуванням, а в холодну пору року, особливо за наявності снігу, — місце сили, яке милує око та душу. До того ж Мазури пропонують чимало зимових варіантів розваг. Місцеві готелі організовують вечори біля багаття, походи, а найпопулярніший захід сезону — змагання зі спортивного орієнтування «Елкська мерзлота» ELCKA ZMARZLINA. Цього року учасникам дають на вибір дві дистанції: 25 та 50 км, а на їхньому шляху виникає безліч цікавих завдань. Вартість участі — 110 злотих. На фініші на всіх чекає теплий суп.‍

2. Перегони на льодових яхтах у Гіжицько‍

Змагання з вітрильного спорту популярні в Гіжицько (місто в північно-східній Польщі між озерами Мамри та Негоцін) не тільки влітку, але й взимку! Так-так, коли озера замерзають, тут влаштовують перегони на льодових яхтах (bojer). І навіть якщо ви не катаєтеся самі, спостерігати за цим видовищним заняттям теж цікаво. Першими використовувати човни на кризі стали ще в XVII столітті в Нідерландах, але тоді вони слугували для перевезення вантажів. А зимові регати з'явились у Польщі вже в 1920-30 роках і швидко набули популярності.

3. Відпочинок у заповіднику «Тухольські бори» та «польський стоунхендж»

‍Цей світовий біосферний заповідник знаходиться в 50 кілометрах від Гданська й тут за будь-якої погоди особлива атмосфера. Подейкують, що під місцевими соснами закопав свої скарби Наполеон. Лісовий комплекс займає площу в три тисячі квадратних кілометрів і є домівкою для різноманітних тварин та птахів (наприклад, глухарів). У парку ростуть столітні дуби — одному з них 600 років. Гуляючи, тут можна побачити чимало лісничих будиночків з червоної цегли.

Через засніжені ліси тут прокладено безліч лижних трас, а якщо снігу немає, поблизу можна відвідати середньовічне місто Хойніце. Або заїхати до Лесьно (Leśno), де є костел з найбільшою у Польщі дерев'яною дзвіницею. А також подивитися з 30-метрової вишки на унікальний акведук XIX століття у Фоютово (Fojutowo). А ще в заповіднику є місце, яке поляки називають своїм маленьким стоунхенджем. «Кам'яні Кола» (Kręgi Kamienne) — найбільше скупчення кам'яних кіл діаметром від 15 до 33 метрів у Польщі. Найімовірніше, це кладовище готів І-ІІ століть нашої ери.

‍4. Щецин та зимова Балтика

‍Щецин — місто на кордоні з Німеччиною, відоме своєю філармонією та підземними маршрутами. Неподалік знаходиться містечко Свіноуйсьце (Świnoujście) з його фортифікаціями, а також Центр слов'ян та вікінгів на острові Волин. Алея слави Мендзиздроє (Międzyzdroje) — аналог місцевого Голлівуду. Гора Кавча (Kawcza) — місце для поціновувачів активного відпочинку. Колобжег Моло (Kołobrzeg Molo) — курортне містечко з піщаними пляжами та атмосферними кав'ярнями. Колобжезький маяк — символ міста та одна з найвищих веж у Польщі. Всі ці місця взимку стають особливо привабливими ще й тому, що тут немає натовпу. Кажуть, що взимку не існує поганої погоди, тільки погано підібраний одяг. Вдягайтесь тепліше, гуляйте містами та узбережжям із замерзлим піском. А ввечері скористайтесь SPA-програмами, які пропонує більшість готелів, насолоджуючись затишком та теплом.‍

5. Гуральський карнавал у Буковіні-Татшаньській‍

Термальні джерела, лижі та одна з найяскравіших подій року — лютневий Гуральський карнавал. Заходу вже понад 40 років. Регіональні ансамблі та фольклорні колективи, колядки та танцювальні конкурси, виставки народних ремесел, де свої твори представляють майстри різьблення по дереву, художніх меблів та з виробів з металу й шкіри, розпису зі скла та мереживоплетіння тощо. Ну й головна подія — захоплююче шоу татшаньських вівчарок.

‍6. Центр олімпійської підготовки та бігові лижні траси Спали‍

Невеличке місто Спала славиться своїми дикими лісами та річкою Пліца. Спальські ліси — місце, де з давніх-давен відпочивали високопосадовці Польщі та інших країн, полювали монахи та мисливці ще із Середньовіччя. За сто кілометрів від Варшави розташований чудово оснащений Центр олімпійської підготовки з критим басейном та кріокамерою. У Спалу приїжджають, аби покататися на бігових лижах, санях, а також пограти в зимовий пейнтбол.

‍‍‍7. Усамітнення в Бещадах

‍Втомилися від шумного міста та метушливого ритму — ласкаво просимо до гірського масиву Бещади. Це місце вважається чи не найбільш затишним у всій Польщі. Тут є маршрути для поціновувачів піших прогулянок. Найцікавіші з них — Полонина Царська завдовжки чотири кілометри. З вершини Круглий Верх (Kruhly Wierch, 1297 м) відкривається неперевершена панорама. А також Полонина Ветлинська, яка вдвічі довша і знаходиться на території Бещадського національного парку. Найвища точка цього гірського масиву Roh — 1255 м над рівнем моря. Загальна довжина піших стежок тут — понад 200 км, а сніг у регіоні лежить з листопада до травня.

‍8. Санна траса в Карпачі

‍Проїхати понад кілометр на санях за один спуск можна лише в Карпачі, де розташовані унікальні санні траси. Відпочивати тут комфортно з дітьми віком від трьох років, траси обладнані двомісними санками з ременями безпеки для дорослих та дітей. Траси знаходяться в центрі відпочинку та спорту Kolorowa. Вони повністю автоматизовані, тому прислів'я «Любиш кататися, тож люби й санчата возити!» в Карпачі не актуальне. Швидкість катання також регулюється.

‍9. Зимовий похід на Морське Око

‍Озеро Морське Око неподалік Закопане кидає справжній виклик любителям піших прогулянок у зимову пору року. Багатометрові засніжені ялинки, високі гори, кафе з гарячим шоколадом по дорозі — все це дуже романтично, але врахуйте, що довжина маршруту близько десяти кілометрів в один бік, а отже, під силу не кожному. Втім пройтися замерзлим озером, яке за розміром нагадує десять футбольних полів, — задоволення для будь-кого. Особливо якщо уявити, що під ногами під кригою — понад 50 метрів глибини. Тут повітря настільки чисте і свіже, що хочеться забрати його з собою у пляшці.

‍10. Зубри в Біловезькій пущі

‍Знаменита Біловезька пуща — останній в Європі реліктовий ліс. З польського боку (бо є ще й з білоруського) найпопулярніше місце відпочинку цього лісу — село Białowieża. Тут можна легко зустріти останнього представника диків биків Європи — зубра. Тварини тут почуваються вільно й по-домашньому. А місцеві ресторани пригощають стравами з дичини — м'яса оленя, кабана, козулі та навіть варениками з м'ясом зубра. Але як це можливо, якщо зубри занесені до міжнародної Червоної книги? Виявляється, йдеться про м'ясо тварин, від яких через певні зовнішні ознаки (кульгавість або виснаження) відмовляється його стадо. Стається таке нечасто. Решту часу, коли всі зубри здорові-щасливі, ресторанам нічого не залишається, як класти до вареників яловичину.

Не пам’ятаю, хто розповів мені про Ірину Довгань, але це було за кілька тижнів після того, як Росія почала повномасштабне вторгнення. Я написала тоді свою першу статтю про військові зґвалтування, які відбуваються в Україні. Відтоді ми зустрічалися з Іриною кожні кілька місяців. Перша зустріч була онлайн: я — у Варшаві, пані Ірина — вдома в Україні. Ми говорили про те, що звірства росіян почалися задовго до лютого 2022 року. Ще через три місяці ми зустрілися вже у Львові, куди я поїхала з парламентарями з Польщі та Бельгії. Вони мали на меті документувати сексуальні військові злочини, щоб у майбутньому притягнути винних до відповідальності в міжнародних судах. Третя наша зустріч відбулася в Брюсселі рік тому, коли ми обидві були на Жіночому Конгресі, присвяченому українкам. І, зрештою, ця зустріч у Лешні на міжнародній конференції про сексуальне насильство під час військових конфліктів, де ми й записали це інтерв’ю.

Пишу про це, бо хочу сказати, що всюди, де ми з Іриною Довгань зустрічалися, вона виконувала свої робочі завдання. Кількість цих зустрічей і географічний розкид яскраво показують її життя у постійній мандрівці, в яку вона вирушила, щоб сколихнути світ і розповісти йому про шкоду, заподіяну українським жінкам. Де б не була пані Ірина, вона однакова: невтомна. Неважливо, скільки тривають панелі, скільки журналістів шикується в чергу на інтерв’ю і скільки людей хочуть з нею поспілкуватися. Вона завжди — незважаючи на втому, яка має бути очевидна за такого способу життя — готова говорити, пояснювати та шукати допомоги для українських жінок.

А ще вона вперта, сильна, невтомна у своїй місії.

Ірина Довгань — голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, пережили сексуальне насилля, але зуміли трансформувати травматичний досвід у посттравматичний ріст. У 2014 році, під час війни на сході України, вона допомагала українській армії, за що була викрадена й ув’язнена терористами з ДНР та російськими військовими, піддана тортурам і сексуальному насильству. Визволити її вдалося завдяки втручанню журналіста The New York Times, який робив репортаж у Донецьку, після чого кадр зі знущаннями над Іриною облетів весь світ. Від часу свого звільнення і реабілітації керує організацією, яка допомагає жінкам пережити травматичний досвід і свідчити проти своїх катів, застосовуючи правду як зброю. В 2016 році отримала відзнаку Народний герой України.

«Прокуратура не хотіла знати про те, що українських жінок ґвалтували»

Наталя Вальох: У російському полоні знаходиться кілька тисяч українських жінок. Чи займається ними Україна?

Ірина Довгань: Після 2014 року Україна обмінювала цивільних полонених раз на два роки. Вперше великий обмін стався в 2017 році, коли додому повернулося 124 людини з України. Вдруге — в 2019 році, коли вдалося повернути 70 українців. Серед них, наприклад, — Олена Лазарєва, яка тепер працює разом з нами. Потім була надія, що ось-ось буде обмін і ми врешті отримаємо своїх людей додому, але натомість сталося масштабне вторгнення і нові тисячі полонених. Але якщо раніше Україна віддавала військовополонених ДНР, ЛНР і забирала своїх цивільних, то тепер Україна обмінює військових на військових. Те, що у військовий обмін потрапили Юлія Дворніченко та Людмила Гусейнова, — справжнє диво.

На окупованих територіях, на Донбасі й у Криму, починаючи з 2014 року, завжди були полонені. І серед них велика частка — жінки. Наша організація відслідковує ці випадки і завжди намагається допомагати жінкам, звертатися до представників різних країн. Зокрема, Польщі.

Наприклад, неодноразово я розмовляла з послом Польщі в Україні. Домовлялася з Яном Пєкло, що він допоможе відправити до Польщі на реабілітацію підлітків 14 і 18 років, які пройшли полон. Коли консул змінився, я мала нові зустрічі в польському посольстві. А ще — з віцемаршалкою Сейму Малгожатою Госєвською, в 2021 році ми багато розмовляли про цивільних полонених. Малгожата сказала, що «всім серцем хотіла б допомогти, але Польща досі сама не може отримати від Росії того, що вимагає після падіння літака з президентом Лехом Качинським». Вона відверто сказала, що Польща просто не має можливостей допомогти.

Тоді я називала ім'я Людмили Гусейнової, яка з 2019 року знаходилась в російському полоні (Людмилу повернули у межах «жіночого обміну» 17 жовтня 2022 року — Ред.). І всі три роки, поки Людмила була в неволі, ми передавати кошти її родині, я намагалася підтримати її чоловіка по телефону. Прості українці на своєму рівні завжди підтримували одне одного, допомагали, тоді як держава нічого такого не робила.

НВ: Війна йде з 2014 року, але заговорили про неї тільки після 2022 року…

ІД: Так. Війни офіційно не було, була антитерористична операція, і навіть українська прокуратура не хотіла знати про те, що жінок ґвалтували.

Весь світ не хотів дратувати Путіна. Страждаючих людей у відсотковому відношенні було небагато, тому можна було мовчати й не зважати на них. Але коли ми закриваємо очі на маленькі масштаби зла, то це зло дуже швидко розростається до великих масштабів.

НВ: Ви займаєтеся справами полонених з 2014 року, а також їздите територіями, звільненими з-під окупації. Ви працюєте там з жінками?

ІД: Так. У кожному звільненому селі, в кожній невеличкій деокупованій громаді обов'язково чуєш про зґвалтованих жінок та цивільних чоловіків, яких забрали в російський полон або вбили на місці.

Це геноцид проти українського населення, і говорити про нього варто комплексно, не вихоплюючи якусь одну проблему. Все це частини великого горя.

«Під час допиту офіцер ФСБ примусив дівчину випити дві склянки горілки й зґвалтував»...

НВ: Як ви працюєте з жінками, які постраждали від російського насильства, щоб задокументувати злочини?

ІД: Я не завжди документую. І процес цей відбувається не одразу, а з часом. Спочатку я приїжджаю в села на деокуповані території та встановлюю контакт з громадою. Можливо, з головою сільради. Якщо її немає, шукаю вчительку, директорку школи, фельдшерку, і з ними розмовляю про потреби громади.

Моя діяльність складається з різноманітної кількості напрямів. Наприклад, можу отримати медикаменти з-за кордону і роздаю частину них у села України, а частину везу громадам. Маю також нормальні зв'язки та довіру до себе з різними благодійними організаціями і можу сказати їм, приміром, що їду на Херсонщину і там громада потребує. І вони діляться якимось речами першої необхідності.

Ще один напрямок моєї діяльності — я розмовляю з людьми. Хтось каже: «Оця жінка важко пережила окупацію, в неї поранено корову, тварина довго помирала в неї на очах, вона тепер не спить ночами». Я збираю такі випадки й передаю їхні дані до реабілітаційного центру, після чого лікар звідти телефонує й запрошує вказаних мною людей на реабілітацію. І тільки потім, коли в мене з громадою складаються довірливі стосунки, люди починають розповідати про зґвалтованих жінок.

І тоді я можу попросити голову сільради або вчительку домовитись з цією жінкою, аби вона зі мною зустрілась. І тільки коли ця жінка вже має довіру, тільки тоді вона починає говорити і слухати. Бо якщо просто прийти та почати її розпитувати, то зґвалтована жінка не те що говорити, вона й слухати мене не буде!

Наведу вам приклад. В одному з сіл була зґвалтована юна 18-річна дівчина. До приходу росіян у неї ще не було контактів з чоловіками, вона навіть ще ні з ким не зустрічалася. І я не розмовляла з нею про зґвалтування. Розповідала їй про нашу організацію, про те, що навесні ми відправимо її до Швейцарії. Що є можливості їй допомогти.

Про саме зґвалтування я розмовляла тільки з її мамою. І дуже довго. Її мама розповіла, як це сталося. І дуже страждала, що ця дівчинка звинувачує батьків в тому, що вони її не евакуювали, не вивезли, а залишились в окупації. Мама дуже плакала й виправдовувалась, що це мале село, у них дві корови, свиня, гусі, кури, з яких ці люди жили. Як так все кинути й виїхати? Пізніше вони вже готові були все кинути, але Росія їх не випустила.

Її мама розповіла, що ґвалтівник був офіцером ФСБ. Він приїжджав до доньки тричі. Спочатку забрав її телефон, брехав їй, що знайшов у неї в телефоні докази, що вона допомагала українській армії, надавала координати, де стоять російські танки. Він її звинувачував, тиснув, двічі забирав на допит. Вона казала, що взагалі нікуди не виходила з підвалу, нічого ніколи не знімала. Але він, як удав, стискав і стискав її в кільце, і на наступному допиті примусив її випити дві склянки горілки і зґвалтував.

Через те що дівчина звинувачує батька, він дуже хворіє. Згасає на очах. І от я в розмові з дівчинкою зробила на цьому акцент. Я сказала їй: «Слухай, твій батько так погано виглядає. Він так кашляє!»

Вона погодилась. Це її батько, вона його любить, хоч і звинувачує. Я продовжила: «Давай ти мені допоможеш, ми з тобою покладемо його в Києві в дуже гарний реабілітаційний центр. Але мені потрібна твоя допомога». І завдяки цьому між нами встановився контакт. Це дуже гарний випадок, коли ми вдвох відправили її батька на реабілітацію.

«Документування — важлива справа. Але важливіше для мене — не травмувати жінку»

НВ: Що ви будете робити з інформацією, яку збираєте? Передавати кудись? Є якась процедура?

ІД: Ми співпрацюємо з організацією, яка надає психологічну допомогу, і через неї дівчину, скоріше за все, заберемо в Полтаву до центру допомоги врятованим. Їй зараз 19 років, їй знайдуть легку роботу й вона буде допомагати іншим постраждалим від війни. Наприклад, переселенцям. Це важливо, адже це можливість забрати її з середовища, де все село знає про те, що з нею сталося. Змінити обстановку, яка нагадує про травмуючу подію.

Від своєї організації «СЕМА України» ми будемо допомагати їй одягом, коштами, гігієнічними засобами тощо. Можливо, відправимо її в монастир Фрібур у Швейцарії. Разом з тим я не можу наразі задокументувати її свідчення, бо це свідчення не дівчинки, а її мами. І я не буду документувати її свідчення, адже це людська етика. Інститут Пілецького робить гарну важливу справу, історії жінок будуть представлені в Європарламенті, але найважливішим для мене є не травмувати дитину.  

Документування — важкий процес. Коли жінка вже знаходиться в стабільному стані, я розповідаю їй, що це європейська структура, яка працює для того, аби Європа краще знала, що коїться в Україні. І що там завжди є можливість відмовитись показувати обличчя. Ми усім жінкам, які говорять про сексуальне насильство, на відео заблюрюємо обличчя.

У групі Інститутом Пілецького задокументовано Таню Василенко, Галину Тищенко. Інші поки ні. Не маю сили вислухати Олену Лазарєву, щоб задокументувати, бо ми дуже близькі з нею. Я потім не можу її слова з себе зсередини нікуди діти.

З інститутом Пілецького здебільшого працює зараз мій чоловік, він документує російські злочини в родинах, де були вбиті цивільні, де забрали когось в полон. Ось, наприклад, він їздив до жінки, у якої зникли чоловік і син. Він розповідав, що це жахливий досвід: він заходить у двір, стоять дві автівки — чоловіка і сина, але ніхто не може на них їздити, бо чоловіки в полоні. Жінка лишилась сама, вона стоїть посеред двору й просить про допомогу.

НВ: Чи ті жінки, з якими ви розмовляєте, знають вашу особисту історію? Чи допомагає це встановити контакт?

ІД: Інколи я розповідаю, інколи жінка дізнається від інших. Інколи це потрібно, а інколи ні. Я не використовую свою історію. Можу чесно сказати жінці, що дуже її розумію. Але постійно про це говорити — це цинізм.

НВ: Але коли ви працюєте з жінками, то самі для себе постійно згадуєте свою травмуючу історію. Як ви з цим справляєтесь?

ІД: Погано. І те що я зараз лікуюся й перебуваю в поганому фізичному стані — прямий результат моєї роботи.

НВ: Але ваша робота впливає. Те, що ви, українки, зараз робите, має сильний вплив на польок. Вони починають розповідати про те, що відбувалось з жінками під час Другої світової війни, хоча мовчали про це 80 років. Одна вчителька почитала про те, що відбувалося в Бучі, і вирішила поставити пам'ятник жінкам, які постраждали від російських ґвалтівників. Тобто жінки не можуть стріляти в окопах, але можуть писати й говорити.

ІД: Сподіваюсь, світ вже не буде таким толерантним до Росії. Протягом довгих років світ бачив тільки частинку Росія — багатих, культурних, які подорожували по світу. Зараз вилізло все гівно. Ще й виявилось, що його 90 відсотків.

Заради всього цього й працює  інститут Пілецького. Крок за кроком. Україна з Польщею зараз має сварки, але це все дрібне в порівнянні з тим, що ми маємо однакові людські цінності. Нам треба тільки щось зробити з Росією, бо інакше не буде нам спокою.

«Як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш», — говорить народна мудрість. З року в рік більшість людей намагається зустріти його традиційно вдома з родиною. Утім, є й ті, хто прагнуть влаштувати собі справді небанальне свято. Разом з event-агенткою Мариною Садиковою журналісти онлайн-видання Sestry розкажуть про кілька ідей, як зустріти Новий рік поза власним диваном. 

1. Новий рік у теплих країнах 

Лагідне море, золотисті пляжі, повний релакс — і жодних буденних справ. Зустріти новий рік у купальнику — дисонанс, який має відчути кожен хоча б раз у житті. Влаштувати новорічне свято можна у будь-якій теплій країні. Серед популярних напрямків — Єгипет, Домінікана, Тайланд, Туреччина чи Кіпр. Сумувати у новорічну ніч не доведеться. Як правило, у кожного готелю є своя новорічна програма з пляжними  дискотеками, шампанським, гастрономічними вечірками та концертами. 

2. Новий рік у ресторані

Серед найбільших переваг такого святкування — усі турботи щодо закупівлі продуктів та приготування страв беруть на себе кухарі. До того ж не доведеться перейматися й святковим декором квартири. Про необхідну атмосферу подбає заклад. Як правило, кожен ресторан має свою шоу-програму — з  ведучим, аніматорами та танцюристами. Великою популярністю користуються тематичні вечірки. Як то — ганстерська чи у стилі Великого Гетсбі. 

— Зазвичай, у ресторанах у новорічну ніч збираються любителі галасного і веселого свята. Там точно наодинці ніхто не лишиться. І звісно, що зручно. Бо вам не доведеться думати про те, що приготувати, яку програму дозвілля організувати. І є ще один вагомий аргумент зустрічі Нового року не вдома — після закінчення свята не потрібно мити посуд. Все зроблять за вас, —  розповідає Марина Садикова.   

3. Новий рік у горах 

Чимало українських відчайдухів саме 31 грудня підкорюють Говерлу. Але лише за сонячної погоди і з професійним інструктором. Помилувавшись годину-дві заходом сонця, туристи зазвичай спускаються  до турбаз. Бо зустрічати сам Новий рік на горі — небезпечно. Для тих же, хто боїться високих гір, можна просто відправитися у засніжений ліс біля гірського підніжжя. 

— Якщо є можливість виїхати у гори, то люди орендують, як правило, будиночок, запалюють камін. І цим самим створюють неймовірну справжню зимову казку і незабутньо зустрічають Новий рік. Мені здається, що це неймовірно заряджає. Оточити себе красою в складні часи, які ми, українці, зараз  проживаємо, — це саме те, що нам потрібно. А де знайти такий концентрат краси, як не на природі?, — зауважує Марина Садикова.

4. Новий рік у незнайомій країні з місцевими традиціям

Любителі подорожувати обирають для зустрічі Нового року саме ту країну, в якій ще не бували і прагнуть зустріти свято за місцевими традиціями. У кожній — вони особливі. Приміром, у Греції на Новий рік печуть пиріг, який називається  василопіта. Усередину кладуть монетку. Хто її знайде — матиме великий фінансовий успіх у новому році. В Естонії Новий рік зустрічають у сауні. Місцеві вважають, що таким чином у Новий рік увійдуть чистими й здоровими. А ось іспанці опівночі з'їдають рівно дванадцять ягід винограду — під кожен удар курантів. Якщо  збився з рахунку, то наступного року може не щастити. 

— Аби сповна ознайомитися і відчути всі традиції країни, в якій перебуваєш, то найкращим варіантом є потрапити у місцеву родину. Зараз є чимало інтернет-ресурсів, де люди пропонують безкоштовно у них пожити, провести час. Я впевнена, що такий спосіб святкування заряджає на весь наступний рік, — переконана event -агентка. 

5. Зустріч Нового року на яхті

Відправитися у невеличкий круїз — це завжди захоплива пригода. Особливо, якщо це зробити на яхті. Серед переваг — на борту немає великого скупчення туристів. Морська подорож розрахована таким чином, щоб у пасажирів складалося враження, що вони подорожують на власному кораблі в оточенні друзів.

— Якось з друзями ми святкували Новий рік на яхті. Це було неймовірно круто. Зустріти Новий рік на воді — завжди є що згадати. Крім того, навкруги неймовірна краса. Також ви можете побувати у всіх містах, де зупиняєтесь. Це точно запам'ятається надовго, — ділиться Марина Садикова.

Чому так довго блокується польсько-український кордон, а розблокувати його так непросто? Для чого польська партія «Конфедерація» не пропускає військові та господарчі вантажі? Тому що в інтересах Росії посварити два наших народи. Про це — в новому документальному фільмі «Проросійська операція на польському кордоні» від Миколи Княжицького, журналіста, народного депутата України та співголови групи з міжпарламентських зв'язків з Республікою Польща.

За майже два роки війни кордон з Польщею перетворився на «коридор життя», через який Україна отримувала гуманітарну допомогу й зброю. А в умовах закритих неба й моря це був також єдиний шлях для наших товарів (а отже, й джерело валюти).

Автор фільму Микола Княжицький ретельно вивчив ситуацію, побував по обидва боки кордону, зустрівся з польськими урядовцями, звернувся із запитами до українських міністерств. У фільмі — про справжні причини, цілі — задекларовані та приховані, про вплив політичного протистояння всередині Польщі, причини бездіяльності попереднього  уряду і чому ситуацію не вдається швидко вирішити новому, про організаторів протестів та справжніх бенефіціарів блокади.

Майже 600 км кордону, який з'єднує Україну з Європою, заблокувало пів сотні людей. За ними стоїть розгалужена мережа агентів впливу. У фільмі — про те, ким є Рафал Меклер, Януш Корвін-Мікке, Гжегож Браун та ті, кого зібрала під своїм дахом проросійська партія «Конфедерація», якими були їх висловлювання щодо України раніше та які російські наративи вони просувають зараз.

Москва довго й ретельно працювала над своєю мережею колаборантів у Польщі, адже підтримка України серед польського народу дуже висока. А отже, треба цю підтримку за будь-яку ціну підважити. Тільки от кінцевою метою атаки є не лише Україна. Росія прагне знищення й самої Польщі також.

Українська влада зі свого боку підійшла до цього питання як до господарського й віддала на вирішення клеркам міністерств. Але це питання політичне, і перечекати не вийде. За словами автора фільму, в результаті блокади кордону український ВВП прогнозовано впаде в 2023 році на 1%. Експорт знизився на 40%.

«Нам вдарили в спину, — вважає Микола Княжицький. — Відкрили другий фронт — вже західний. Перекриття кордону фактично знищує “коридор життя”, який допомагає Україні перемогти. Справжня мета цього блокування — допомогти країні-агресору нас знищити. Ми завжди програємо, коли поборюємо одне одного, а не зовнішнього ворога», — звертає увагу Микола Княжицький.

Розуміння, що це питання національної безпеки не лише України, а й Польщі є далеко не в усіх у Варшаві. Старий уряд бездіяв і передав проблему в «спадок» новому. Нещодавній візит нового міністра закордонних справ Радослава Сікорського до України поки не змінив ситуацію. Напередодні Різдва розблоковано один пункт пропуску, де стояли фермери, тоді як блокування трьох інших пунктів пропуску триває.

«Після відповіді Міністерства інфраструктури на мій запит, я зрозумів, що в уряду немає чіткого плану дій. І за результатами своєї поїздки до Польщі офіційно звернувся до Президента України і Голови Верховної ради з конкретними пропозиціями, що треба зробити Україні», — розповідає Княжицький.

Пропозиції, що треба зробити Україні, такі:

1. Звернутися до президента і спікера парламенту Польщі з поясненням, що ситуація на кордоні — питання нацбезпеки України.

2. Провести засідання РНБО і на основі її рішень скликати спільне засідання з Радою Нацбезпеки Польщі.

3. Ініціювати засідання українсько-польської міжпарламентської асамблеї, щоб знайти спосіб деблокування кордону.

4. Скликати спільне засідання комітетів закордонних справ ВРУ та РП.

5. Усвідомити, що блокада — спецоперація Росії. І вона напряму підриває українську обороноздатність.

Фільм Миколи Княжицького «Проросійська операція на польському кордоні»:

Нещодавно в нашому виданні вийшла стаття «Ми будемо навіки вдячні за добро. Але й пам'ятатимемо тих, хто зимової ночі виселяв нас з дітьми в нікуди» про те, що в півтори сотні українських біженців, які знайшли прихисток в польському місті Ольштин після початку великої війни, виселили. Бо єдиний в Ольштині притулок для біженців «Братняк» закрили 20 листопада.

Після виходу статті до редакції Sestry.eu написала Анна Завадзька (Anna Zawadzka) з міста Біскупець. Жінка захотіла допомогти одній з українських родин, про яку написали в статті.

«Ми з чоловіком Гжегошем маємо традицію дарувати щороку перед святом Різдва подарунки незнайомим людям, які потребують підтримки, — розповіла Анна Завадзька. — Коли ми прочитали про історію родини біженців із зони бойових дій, яких виселили з притулку, то одразу вирішили їм допомогти. Я розумію, що це дріб’язок. Але це подарунки від щирого серця. Ми теж пережили багато складних життєвих ситуацій. І завжди в найважчий час допомогу отримували звідти, звідки й не сподівалися».

Ще одній родині біженців, яку виселили з «Братняка», «святковий продуктовий набір» подарувала Агнешка Копруцька (Agnieszka Koprucka) з Ольштина. Пані Агнешка від початку повномастабного вторгнення як волонтерка допомагає біженцям в Ольштині. Двері магазину сувенірів Galeria Warte Świeczki, де працює пані Агнешка, завжди гостинно відкриті для українців.

«Пані Агнешка безкоштовно проводить різні майстер-класи з рукоділля. Надає всі необхідні матеріали. Готові вироби можна потім або забрати собі, або продати тим, хто приходить до магазину. На свято Миколая всім українкам, які прийшли на майстер-клас, подарували конопляну олію. Вона дуже корисна, але дозволити собі її купити може не кожен», — каже переселенка з Нової Каховки Оксана Марінюк.

«Святковий продуктовий набір» з Перемишля надіслав одній із родин, яку виселили з притулку в Ольштині, польський історик Станіслав Стемпень (Stanisław Stępień).

«Я дізнався, що директор Інституту Південно-Східної Європи з Перемишля Станіслав Стемпень надіслав поштою родині біженців, про яку написали Sestry, подарунки на свято. Пан Станіслав — авторитетний історик, науковець. Він є активним прихильником польсько-української співпраці й має переконання, що «без незалежної України немає незалежної Польщі». І його допомога родинам біженців, які цього справді потребують, свідчить про людяність поляків та солідарність з українцями», — прокоментував голова Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степан Мігус.

1. Найвідоміша ковзанка Варшави знаходиться в Старому місті (Rynek Starego Miasta). Вона вміщує максимум 80 людей і працює щодня з 10:00 до 21:00 до кінця січня. Прибирання льоду тут відбувається тричі за день. Оренда ковзанів коштує 10 злотих за годину, захисного шолома — ще п’ять. Катання відбувається просто неба й безкоштовне.

Тел: 22 16-27-310

2. Відкрита міська ковзанка біля Палацу культури й науки (plac Defilad, 1) працює з 10:00 до 21:00 щодня і вміщує до 200 осіб. Покататися тут також можна безкоштовно, а за оренду ковзанів доведеться внести заставу 50 злотих (шолома — 20 злотих, ходунків для навчання — 50 злотих). Але приємно, що з поверненням інвентарю після катання гроші вам також повертають.

Тел: 501 299 976

3. Ковзанка Bemowo (Obrońców Tobruku, 40) відкрита щодня з 9:00 до 21:30 і працює безкоштовно. Оренда ковзанів теж безкоштовна, але 31 грудня та 1 січня атракція зачинена.

4. Невеличка ковзанка просто неба в Elektrowni Powiśle (ul. Zajęcza, 4) працює щодня з 11:00 до 21:00 до кінця лютого. Клієнтам центру вхід на ковзанку безкоштовний за наявності чека на 50 злотих. Іншим — 8 злотих за годину. Прокат ковзанів — 10 злотих за годину.  

Тел: 22 128 56 00

5. Ковзанка в Centrum Praskie Koneser (Plac Konesera, 4) працює щодня з 8:45 до 22:00. Клієнтам торгівельного центру — безкоштовно за наявності чека на суму покупки мінімум 30 злотих. Іншим — 10 злотих за катання та 10 злотих за оренду ковзанів.

6. Крита ковзанка у Центрі Спорту на Wilanów (Gubinowska 28/30) працює у вихідні з 8:00 до 21:30, а в будні — з 16.00 до 21:00. 90 хвилин катання тут коштують 10-13 злотих. Оренда ковзанів — 10 злотих. З картою варшавяка бонуси.

Тел: 539 572 419, 22 651 52 22

7. У Wilanów цього року відкрився також новий критий каток на пляжі — Wilanów Beach (ul. Jana Jabłonowskiego 19). Вхід тут вільний, прокат ковзанів коштує 10-15 злотих за годину. Є також навчальний супровід — 10 злотих за годину. Працює ковзанка з 16.00 до 21.00 в будні, а також з 11.00 до 21.00 у вихідні.

8. Ще одна ковзанка просто неба на Wilanów знаходиться біля бізнес-центру Royal Wilanów (ul. Klimczaka,1). Вона працює в будні з 13.00 до 21.00 та у вихідні з 12.00 до 21.00. Оренда ковзанів — 5 злотих, вхід на ковзанку — 15 злотих. Також тут можуть підточити ваше спорядження. А ще за 150 злотих тут можна орендувати всю ковзанку.

9. Ковзанка зі справжнього льоду біля Westfield Arkadia на Волі (ul. Jana Pawła II 82) відкрита щодня з 10:00 до 22:00. Година катання коштує 15-20 злотих. Оренда ковзанів — 10 злотих. Можна також орендувати шоломи, ходунки та шкарпетки.

Тел: 22 323 67 67

10. Ковзанка OSiR Ochota (Rokosowska 10) працює в понеділок, вівторок та четвер з 8:00 до 21:00, а в середу та п’ятницю з 8:00 до 19:30. В суботу та неділю сюди можна потрапити з 10:00 до 21:00. Вхід без обмежень по часу коштує 9 злотих за звичайний квиток та 6 злотих за пільговий.

Тел: 22 572 90 70

11. MOCZYDŁO ICE RING (ul. Górczewska 69/73) працює щодня в наступних годинах: 9:00 – 13:00, 14:00 – 17:00, 18:00 – 21.00. Звичайний квиток коштує 14 злотих, пільговий — 10 злотих. Можна взяти в оренду ковзани за 8 злотих на годину.

Тел: 22 162 73 41

12. Ковзанка на Торгувку OSiR Targówek (Łabiszyńska, 20) працює з понеділка по п’ятницю з 18:30 до 19:00, а в суботу та неділю 12:00-12:30: 15:00-15:30, 18:30-19:00. Одна година катання коштує 12 злотих за звичайний квиток та 7 злотих за пільговий), оренда — 7 злотих.

Тел: 22 529 88 00

13. Ковзанка Torwar (Łazienkowska, 6A) працює у вівторок та четвер з 20:00 до 21:30, в суботу з 18:30 до 20:30, а в неділю: 11:00 - 12:30, 18:30 - 20:30. Вхід тут коштує 23 злотих за звичайний квіток та 17 злотих за пільговий. За оренду ковзанів доведеться сплатити 15 злотих.

14. Ковзанка у Бродновському парку (Park Bródnowski) безкоштовна та працює понеділка по п’ятницю з 14:00 до 21:00, а в суботу та неділю з 09:00 до 21:00. Якщо у вас немає ковзанів, за їх прокат доведеться сплатити 7 злотих.

15. Ковзанка OSiR Wawer (Poprzeczna 22) відкрита щодня з 9:00 до 20:45. Тут 90 хвилин катання коштують 13 злотих та звичайний квиток та 8 злотих за пільговий, та ще 10 злотих за прокат ковзанів.

Тел: 22 443 00 93

16. Lodowisko Stegny (Inspektowa, 1) працює з понеділка по п’ятницю з 19:00 до 21:00, а в суботу та неділю з 12:00 до 20:00. Три години катання коштують 20 злотих за звичайний квиток та 13 злотих за пільговий.

Тел: 22 162 73 11

17. Ковзанка на Бялоленці (ul. Strumykowa, 21) працює з понеділка по п‘ятницю в наступні години: 8.00-15.00, 15.30-17.00, 17.30-19.00, 19.30-21.00, а в суботу та неділю: 9.30-11.00, 11.30-13.00, 13.30-15.00, 15.30-17.00, 17.30-19.00, 19.30-21.00.

Квиток коштує 8-10 злотих за 30 хвилин. Оренда ковзанів —15 злотих.

Тел: 22 676 50 72

18. Ковзанка на Ursus (ul. Gen. K. Sosnkowskiego, 10) на території школи #14 — безкоштовна, працює з 15.00 до 21.00 з понеділка по п’ятницю, з 9.00 до 14.00 та 15.00-21.00 в суботу, а в неділю — з 9.00 до 14.00 та з 15.00 до 20.00.

Тел: 789 043 011