Ексклюзив
20
хв

«Після того, як у мене складаються довірливі стосунки з громадою, люди починають розповідати про їхніх зґвалтованих жінок» — Ірина Довгань

«Дівчина звинувачувала батьків, що вони її не евакуювали, залишились в окупації. Її мама плакала, що у них дві корови, свиня, гусі, кури. Як так все кинути? А пізніше вже готові були, проте росіяни їх не випустили»...

Наталя Вальох

Після звільнення з полону Ірина Довгань протягом трьох днів лежала під ковдрою. А потім зрозуміла, що не хоче більше ховатися, адже не може пробачити того, що пережила. «Не пробачити — означає боротися. Хоч би як це виглядало в очах інших», — впевнена Ірина. Фото: Facebook героїні

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Не пам’ятаю, хто розповів мені про Ірину Довгань, але це було за кілька тижнів після того, як Росія почала повномасштабне вторгнення. Я написала тоді свою першу статтю про військові зґвалтування, які відбуваються в Україні. Відтоді ми зустрічалися з Іриною кожні кілька місяців. Перша зустріч була онлайн: я — у Варшаві, пані Ірина — вдома в Україні. Ми говорили про те, що звірства росіян почалися задовго до лютого 2022 року. Ще через три місяці ми зустрілися вже у Львові, куди я поїхала з парламентарями з Польщі та Бельгії. Вони мали на меті документувати сексуальні військові злочини, щоб у майбутньому притягнути винних до відповідальності в міжнародних судах. Третя наша зустріч відбулася в Брюсселі рік тому, коли ми обидві були на Жіночому Конгресі, присвяченому українкам. І, зрештою, ця зустріч у Лешні на міжнародній конференції про сексуальне насильство під час військових конфліктів, де ми й записали це інтерв’ю.

Пишу про це, бо хочу сказати, що всюди, де ми з Іриною Довгань зустрічалися, вона виконувала свої робочі завдання. Кількість цих зустрічей і географічний розкид яскраво показують її життя у постійній мандрівці, в яку вона вирушила, щоб сколихнути світ і розповісти йому про шкоду, заподіяну українським жінкам. Де б не була пані Ірина, вона однакова: невтомна. Неважливо, скільки тривають панелі, скільки журналістів шикується в чергу на інтерв’ю і скільки людей хочуть з нею поспілкуватися. Вона завжди — незважаючи на втому, яка має бути очевидна за такого способу життя — готова говорити, пояснювати та шукати допомоги для українських жінок.

А ще вона вперта, сильна, невтомна у своїй місії.

Ірина Довгань. Фото: Jędrzej Nowicki/Agencja Wyborcza.pl

Ірина Довгань — голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, пережили сексуальне насилля, але зуміли трансформувати травматичний досвід у посттравматичний ріст. У 2014 році, під час війни на сході України, вона допомагала українській армії, за що була викрадена й ув’язнена терористами з ДНР та російськими військовими, піддана тортурам і сексуальному насильству. Визволити її вдалося завдяки втручанню журналіста The New York Times, який робив репортаж у Донецьку, після чого кадр зі знущаннями над Іриною облетів весь світ. Від часу свого звільнення і реабілітації керує організацією, яка допомагає жінкам пережити травматичний досвід і свідчити проти своїх катів, застосовуючи правду як зброю. В 2016 році отримала відзнаку Народний герой України.

«Прокуратура не хотіла знати про те, що українських жінок ґвалтували»

Наталя Вальох: У російському полоні знаходиться кілька тисяч українських жінок. Чи займається ними Україна?

Ірина Довгань: Після 2014 року Україна обмінювала цивільних полонених раз на два роки. Вперше великий обмін стався в 2017 році, коли додому повернулося 124 людини з України. Вдруге — в 2019 році, коли вдалося повернути 70 українців. Серед них, наприклад, — Олена Лазарєва, яка тепер працює разом з нами. Потім була надія, що ось-ось буде обмін і ми врешті отримаємо своїх людей додому, але натомість сталося масштабне вторгнення і нові тисячі полонених. Але якщо раніше Україна віддавала військовополонених ДНР, ЛНР і забирала своїх цивільних, то тепер Україна обмінює військових на військових. Те, що у військовий обмін потрапили Юлія Дворніченко та Людмила Гусейнова, — справжнє диво.

Жінки, звільнені з російського полону в межах масштабного обміну військовополоненими, обіймаються з рідними в Запоріжжі 17 жовтня 2022 року. Людмила Гусейнова — в окулярах у центрі. Фото: Smoliyenko Dmytro/Ukrinform/ABACA / Abaca Press / Forum

На окупованих територіях, на Донбасі й у Криму, починаючи з 2014 року, завжди були полонені. І серед них велика частка — жінки. Наша організація відслідковує ці випадки і завжди намагається допомагати жінкам, звертатися до представників різних країн. Зокрема, Польщі.

Наприклад, неодноразово я розмовляла з послом Польщі в Україні. Домовлялася з Яном Пєкло, що він допоможе відправити до Польщі на реабілітацію підлітків 14 і 18 років, які пройшли полон. Коли консул змінився, я мала нові зустрічі в польському посольстві. А ще — з віцемаршалкою Сейму Малгожатою Госєвською, в 2021 році ми багато розмовляли про цивільних полонених. Малгожата сказала, що «всім серцем хотіла б допомогти, але Польща досі сама не може отримати від Росії того, що вимагає після падіння літака з президентом Лехом Качинським». Вона відверто сказала, що Польща просто не має можливостей допомогти.

Ірина на міжнародній конференції, присвяченій темі сексуального та гендерного насилля. Осло, Норвегія, 2019 рік. Фото: Facebook героїні

Тоді я називала ім'я Людмили Гусейнової, яка з 2019 року знаходилась в російському полоні (Людмилу повернули у межах «жіночого обміну» 17 жовтня 2022 року — Ред.). І всі три роки, поки Людмила була в неволі, ми передавати кошти її родині, я намагалася підтримати її чоловіка по телефону. Прості українці на своєму рівні завжди підтримували одне одного, допомагали, тоді як держава нічого такого не робила.

НВ: Війна йде з 2014 року, але заговорили про неї тільки після 2022 року…

ІД: Так. Війни офіційно не було, була антитерористична операція, і навіть українська прокуратура не хотіла знати про те, що жінок ґвалтували.

Весь світ не хотів дратувати Путіна. Страждаючих людей у відсотковому відношенні було небагато, тому можна було мовчати й не зважати на них. Але коли ми закриваємо очі на маленькі масштаби зла, то це зло дуже швидко розростається до великих масштабів.

Протестна акція українських активісток проти зґвалтування жінок і дітей під час війни в Україні. 28 квітня 2022 року, Барселона, Іспанія. Фото: Shutterstock

НВ: Ви займаєтеся справами полонених з 2014 року, а також їздите територіями, звільненими з-під окупації. Ви працюєте там з жінками?

ІД: Так. У кожному звільненому селі, в кожній невеличкій деокупованій громаді обов'язково чуєш про зґвалтованих жінок та цивільних чоловіків, яких забрали в російський полон або вбили на місці.

Це геноцид проти українського населення, і говорити про нього варто комплексно, не вихоплюючи якусь одну проблему. Все це частини великого горя.

«Під час допиту офіцер ФСБ примусив дівчину випити дві склянки горілки й зґвалтував»...

НВ: Як ви працюєте з жінками, які постраждали від російського насильства, щоб задокументувати злочини?

ІД: Я не завжди документую. І процес цей відбувається не одразу, а з часом. Спочатку я приїжджаю в села на деокуповані території та встановлюю контакт з громадою. Можливо, з головою сільради. Якщо її немає, шукаю вчительку, директорку школи, фельдшерку, і з ними розмовляю про потреби громади.

Моя діяльність складається з різноманітної кількості напрямів. Наприклад, можу отримати медикаменти з-за кордону і роздаю частину них у села України, а частину везу громадам. Маю також нормальні зв'язки та довіру до себе з різними благодійними організаціями і можу сказати їм, приміром, що їду на Херсонщину і там громада потребує. І вони діляться якимось речами першої необхідності.

Ще один напрямок моєї діяльності — я розмовляю з людьми. Хтось каже: «Оця жінка важко пережила окупацію, в неї поранено корову, тварина довго помирала в неї на очах, вона тепер не спить ночами». Я збираю такі випадки й передаю їхні дані до реабілітаційного центру, після чого лікар звідти телефонує й запрошує вказаних мною людей на реабілітацію. І тільки потім, коли в мене з громадою складаються довірливі стосунки, люди починають розповідати про зґвалтованих жінок.

І тоді я можу попросити голову сільради або вчительку домовитись з цією жінкою, аби вона зі мною зустрілась. І тільки коли ця жінка вже має довіру, тільки тоді вона починає говорити і слухати. Бо якщо просто прийти та почати її розпитувати, то зґвалтована жінка не те що говорити, вона й слухати мене не буде!

Наведу вам приклад. В одному з сіл була зґвалтована юна 18-річна дівчина. До приходу росіян у неї ще не було контактів з чоловіками, вона навіть ще ні з ким не зустрічалася. І я не розмовляла з нею про зґвалтування. Розповідала їй про нашу організацію, про те, що навесні ми відправимо її до Швейцарії. Що є можливості їй допомогти.

Про саме зґвалтування я розмовляла тільки з її мамою. І дуже довго. Її мама розповіла, як це сталося. І дуже страждала, що ця дівчинка звинувачує батьків в тому, що вони її не евакуювали, не вивезли, а залишились в окупації. Мама дуже плакала й виправдовувалась, що це мале село, у них дві корови, свиня, гусі, кури, з яких ці люди жили. Як так все кинути й виїхати? Пізніше вони вже готові були все кинути, але Росія їх не випустила.

Її мама розповіла, що ґвалтівник був офіцером ФСБ. Він приїжджав до доньки тричі. Спочатку забрав її телефон, брехав їй, що знайшов у неї в телефоні докази, що вона допомагала українській армії, надавала координати, де стоять російські танки. Він її звинувачував, тиснув, двічі забирав на допит. Вона казала, що взагалі нікуди не виходила з підвалу, нічого ніколи не знімала. Але він, як удав, стискав і стискав її в кільце, і на наступному допиті примусив її випити дві склянки горілки і зґвалтував.

Через те що дівчина звинувачує батька, він дуже хворіє. Згасає на очах. І от я в розмові з дівчинкою зробила на цьому акцент. Я сказала їй: «Слухай, твій батько так погано виглядає. Він так кашляє!»

Вона погодилась. Це її батько, вона його любить, хоч і звинувачує. Я продовжила: «Давай ти мені допоможеш, ми з тобою покладемо його в Києві в дуже гарний реабілітаційний центр. Але мені потрібна твоя допомога». І завдяки цьому між нами встановився контакт. Це дуже гарний випадок, коли ми вдвох відправили її батька на реабілітацію.

«Документування — важлива справа. Але важливіше для мене — не травмувати жінку»

НВ: Що ви будете робити з інформацією, яку збираєте? Передавати кудись? Є якась процедура?

ІД: Ми співпрацюємо з організацією, яка надає психологічну допомогу, і через неї дівчину, скоріше за все, заберемо в Полтаву до центру допомоги врятованим. Їй зараз 19 років, їй знайдуть легку роботу й вона буде допомагати іншим постраждалим від війни. Наприклад, переселенцям. Це важливо, адже це можливість забрати її з середовища, де все село знає про те, що з нею сталося. Змінити обстановку, яка нагадує про травмуючу подію.

Від своєї організації «СЕМА України» ми будемо допомагати їй одягом, коштами, гігієнічними засобами тощо. Можливо, відправимо її в монастир Фрібур у Швейцарії. Разом з тим я не можу наразі задокументувати її свідчення, бо це свідчення не дівчинки, а її мами. І я не буду документувати її свідчення, адже це людська етика. Інститут Пілецького робить гарну важливу справу, історії жінок будуть представлені в Європарламенті, але найважливішим для мене є не травмувати дитину.  

Документування — важкий процес. Коли жінка вже знаходиться в стабільному стані, я розповідаю їй, що це європейська структура, яка працює для того, аби Європа краще знала, що коїться в Україні. І що там завжди є можливість відмовитись показувати обличчя. Ми усім жінкам, які говорять про сексуальне насильство, на відео заблюрюємо обличчя.

Україна першою почала документувати докази зґвалтування як військового злочину під час війни. Офіційно 171 людина погодилася розпочати судове провадження, хоча слідчі кажуть, що ця цифра «набагато, набагато більша». Серед задокументованих жертв сексуального насилля — українці віком від чотирьох до 82 років, серед них 39 чоловіків і 13 дітей. На фото — Марина, її зґвалтували двоє російських солдатів, коли її маленьке село було окуповано в березні 2022 року. Вона каже, що їй незручно повідомляти про злочин у поліцію, і що її шрами все ще болючі. Фото: Simon Townsley/Panos Pictures / Panos Pictures / Forum

У групі Інститутом Пілецького задокументовано Таню Василенко, Галину Тищенко. Інші поки ні. Не маю сили вислухати Олену Лазарєву, щоб задокументувати, бо ми дуже близькі з нею. Я потім не можу її слова з себе зсередини нікуди діти.

З інститутом Пілецького здебільшого працює зараз мій чоловік, він документує російські злочини в родинах, де були вбиті цивільні, де забрали когось в полон. Ось, наприклад, він їздив до жінки, у якої зникли чоловік і син. Він розповідав, що це жахливий досвід: він заходить у двір, стоять дві автівки — чоловіка і сина, але ніхто не може на них їздити, бо чоловіки в полоні. Жінка лишилась сама, вона стоїть посеред двору й просить про допомогу.

НВ: Чи ті жінки, з якими ви розмовляєте, знають вашу особисту історію? Чи допомагає це встановити контакт?

ІД: Інколи я розповідаю, інколи жінка дізнається від інших. Інколи це потрібно, а інколи ні. Я не використовую свою історію. Можу чесно сказати жінці, що дуже її розумію. Але постійно про це говорити — це цинізм.

НВ: Але коли ви працюєте з жінками, то самі для себе постійно згадуєте свою травмуючу історію. Як ви з цим справляєтесь?

ІД: Погано. І те що я зараз лікуюся й перебуваю в поганому фізичному стані — прямий результат моєї роботи.

25 серпня 2014 року в Донецьку. Кадр, зроблений фотографом Мауріціо Ліма для New York Times. Ірину Довгань прив'язали до стовпа як злочинницю й дозволили перехожим з неї знущатись, Фото:Mauricio Lima/The New York Times Agency/East News

НВ: Але ваша робота впливає. Те, що ви, українки, зараз робите, має сильний вплив на польок. Вони починають розповідати про те, що відбувалось з жінками під час Другої світової війни, хоча мовчали про це 80 років. Одна вчителька почитала про те, що відбувалося в Бучі, і вирішила поставити пам'ятник жінкам, які постраждали від російських ґвалтівників. Тобто жінки не можуть стріляти в окопах, але можуть писати й говорити.

ІД: Сподіваюсь, світ вже не буде таким толерантним до Росії. Протягом довгих років світ бачив тільки частинку Росія — багатих, культурних, які подорожували по світу. Зараз вилізло все гівно. Ще й виявилось, що його 90 відсотків.

Заради всього цього й працює  інститут Пілецького. Крок за кроком. Україна з Польщею зараз має сварки, але це все дрібне в порівнянні з тим, що ми маємо однакові людські цінності. Нам треба тільки щось зробити з Росією, бо інакше не буде нам спокою.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, 19 років працює для щоденного видання Gazeta Wyborcza i тижневика Wysokie Obcasy. Займається суспільними темами, правами жінок і політикою. З березня 2022 року зосередилася на описі злочинів російських окупантів - воєнних зґвалтувань в Україні. У червні 2023 року разом з делегацією парламентаристок з Бельгії і Польщі була в Україні з метою збирання доказів злочинів росіян проти жінок.

Мама-феміністка Станіслава і Люції. 

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ельжбета Корольчук: «Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу. Але щоб не втратити його, ми маємо ним користуватись»

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress