Ексклюзив
20
хв

«Після того, як у мене складаються довірливі стосунки з громадою, люди починають розповідати про їхніх зґвалтованих жінок» — Ірина Довгань

«Дівчина звинувачувала батьків, що вони її не евакуювали, залишились в окупації. Її мама плакала, що у них дві корови, свиня, гусі, кури. Як так все кинути? А пізніше вже готові були, проте росіяни їх не випустили»...

Наталя Вальох

Після звільнення з полону Ірина Довгань протягом трьох днів лежала під ковдрою. А потім зрозуміла, що не хоче більше ховатися, адже не може пробачити того, що пережила. «Не пробачити — означає боротися. Хоч би як це виглядало в очах інших», — впевнена Ірина. Фото: Facebook героїні

No items found.

Не пам’ятаю, хто розповів мені про Ірину Довгань, але це було за кілька тижнів після того, як Росія почала повномасштабне вторгнення. Я написала тоді свою першу статтю про військові зґвалтування, які відбуваються в Україні. Відтоді ми зустрічалися з Іриною кожні кілька місяців. Перша зустріч була онлайн: я — у Варшаві, пані Ірина — вдома в Україні. Ми говорили про те, що звірства росіян почалися задовго до лютого 2022 року. Ще через три місяці ми зустрілися вже у Львові, куди я поїхала з парламентарями з Польщі та Бельгії. Вони мали на меті документувати сексуальні військові злочини, щоб у майбутньому притягнути винних до відповідальності в міжнародних судах. Третя наша зустріч відбулася в Брюсселі рік тому, коли ми обидві були на Жіночому Конгресі, присвяченому українкам. І, зрештою, ця зустріч у Лешні на міжнародній конференції про сексуальне насильство під час військових конфліктів, де ми й записали це інтерв’ю.

Пишу про це, бо хочу сказати, що всюди, де ми з Іриною Довгань зустрічалися, вона виконувала свої робочі завдання. Кількість цих зустрічей і географічний розкид яскраво показують її життя у постійній мандрівці, в яку вона вирушила, щоб сколихнути світ і розповісти йому про шкоду, заподіяну українським жінкам. Де б не була пані Ірина, вона однакова: невтомна. Неважливо, скільки тривають панелі, скільки журналістів шикується в чергу на інтерв’ю і скільки людей хочуть з нею поспілкуватися. Вона завжди — незважаючи на втому, яка має бути очевидна за такого способу життя — готова говорити, пояснювати та шукати допомоги для українських жінок.

А ще вона вперта, сильна, невтомна у своїй місії.

Ірина Довгань. Фото: Jędrzej Nowicki/Agencja Wyborcza.pl

Ірина Довгань — голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, пережили сексуальне насилля, але зуміли трансформувати травматичний досвід у посттравматичний ріст. У 2014 році, під час війни на сході України, вона допомагала українській армії, за що була викрадена й ув’язнена терористами з ДНР та російськими військовими, піддана тортурам і сексуальному насильству. Визволити її вдалося завдяки втручанню журналіста The New York Times, який робив репортаж у Донецьку, після чого кадр зі знущаннями над Іриною облетів весь світ. Від часу свого звільнення і реабілітації керує організацією, яка допомагає жінкам пережити травматичний досвід і свідчити проти своїх катів, застосовуючи правду як зброю. В 2016 році отримала відзнаку Народний герой України.

«Прокуратура не хотіла знати про те, що українських жінок ґвалтували»

Наталя Вальох: У російському полоні знаходиться кілька тисяч українських жінок. Чи займається ними Україна?

Ірина Довгань: Після 2014 року Україна обмінювала цивільних полонених раз на два роки. Вперше великий обмін стався в 2017 році, коли додому повернулося 124 людини з України. Вдруге — в 2019 році, коли вдалося повернути 70 українців. Серед них, наприклад, — Олена Лазарєва, яка тепер працює разом з нами. Потім була надія, що ось-ось буде обмін і ми врешті отримаємо своїх людей додому, але натомість сталося масштабне вторгнення і нові тисячі полонених. Але якщо раніше Україна віддавала військовополонених ДНР, ЛНР і забирала своїх цивільних, то тепер Україна обмінює військових на військових. Те, що у військовий обмін потрапили Юлія Дворніченко та Людмила Гусейнова, — справжнє диво.

Жінки, звільнені з російського полону в межах масштабного обміну військовополоненими, обіймаються з рідними в Запоріжжі 17 жовтня 2022 року. Людмила Гусейнова — в окулярах у центрі. Фото: Smoliyenko Dmytro/Ukrinform/ABACA / Abaca Press / Forum

На окупованих територіях, на Донбасі й у Криму, починаючи з 2014 року, завжди були полонені. І серед них велика частка — жінки. Наша організація відслідковує ці випадки і завжди намагається допомагати жінкам, звертатися до представників різних країн. Зокрема, Польщі.

Наприклад, неодноразово я розмовляла з послом Польщі в Україні. Домовлялася з Яном Пєкло, що він допоможе відправити до Польщі на реабілітацію підлітків 14 і 18 років, які пройшли полон. Коли консул змінився, я мала нові зустрічі в польському посольстві. А ще — з віцемаршалкою Сейму Малгожатою Госєвською, в 2021 році ми багато розмовляли про цивільних полонених. Малгожата сказала, що «всім серцем хотіла б допомогти, але Польща досі сама не може отримати від Росії того, що вимагає після падіння літака з президентом Лехом Качинським». Вона відверто сказала, що Польща просто не має можливостей допомогти.

Ірина на міжнародній конференції, присвяченій темі сексуального та гендерного насилля. Осло, Норвегія, 2019 рік. Фото: Facebook героїні

Тоді я називала ім'я Людмили Гусейнової, яка з 2019 року знаходилась в російському полоні (Людмилу повернули у межах «жіночого обміну» 17 жовтня 2022 року — Ред.). І всі три роки, поки Людмила була в неволі, ми передавати кошти її родині, я намагалася підтримати її чоловіка по телефону. Прості українці на своєму рівні завжди підтримували одне одного, допомагали, тоді як держава нічого такого не робила.

НВ: Війна йде з 2014 року, але заговорили про неї тільки після 2022 року…

ІД: Так. Війни офіційно не було, була антитерористична операція, і навіть українська прокуратура не хотіла знати про те, що жінок ґвалтували.

Весь світ не хотів дратувати Путіна. Страждаючих людей у відсотковому відношенні було небагато, тому можна було мовчати й не зважати на них. Але коли ми закриваємо очі на маленькі масштаби зла, то це зло дуже швидко розростається до великих масштабів.

Протестна акція українських активісток проти зґвалтування жінок і дітей під час війни в Україні. 28 квітня 2022 року, Барселона, Іспанія. Фото: Shutterstock

НВ: Ви займаєтеся справами полонених з 2014 року, а також їздите територіями, звільненими з-під окупації. Ви працюєте там з жінками?

ІД: Так. У кожному звільненому селі, в кожній невеличкій деокупованій громаді обов'язково чуєш про зґвалтованих жінок та цивільних чоловіків, яких забрали в російський полон або вбили на місці.

Це геноцид проти українського населення, і говорити про нього варто комплексно, не вихоплюючи якусь одну проблему. Все це частини великого горя.

«Під час допиту офіцер ФСБ примусив дівчину випити дві склянки горілки й зґвалтував»...

НВ: Як ви працюєте з жінками, які постраждали від російського насильства, щоб задокументувати злочини?

ІД: Я не завжди документую. І процес цей відбувається не одразу, а з часом. Спочатку я приїжджаю в села на деокуповані території та встановлюю контакт з громадою. Можливо, з головою сільради. Якщо її немає, шукаю вчительку, директорку школи, фельдшерку, і з ними розмовляю про потреби громади.

Моя діяльність складається з різноманітної кількості напрямів. Наприклад, можу отримати медикаменти з-за кордону і роздаю частину них у села України, а частину везу громадам. Маю також нормальні зв'язки та довіру до себе з різними благодійними організаціями і можу сказати їм, приміром, що їду на Херсонщину і там громада потребує. І вони діляться якимось речами першої необхідності.

Ще один напрямок моєї діяльності — я розмовляю з людьми. Хтось каже: «Оця жінка важко пережила окупацію, в неї поранено корову, тварина довго помирала в неї на очах, вона тепер не спить ночами». Я збираю такі випадки й передаю їхні дані до реабілітаційного центру, після чого лікар звідти телефонує й запрошує вказаних мною людей на реабілітацію. І тільки потім, коли в мене з громадою складаються довірливі стосунки, люди починають розповідати про зґвалтованих жінок.

І тоді я можу попросити голову сільради або вчительку домовитись з цією жінкою, аби вона зі мною зустрілась. І тільки коли ця жінка вже має довіру, тільки тоді вона починає говорити і слухати. Бо якщо просто прийти та почати її розпитувати, то зґвалтована жінка не те що говорити, вона й слухати мене не буде!

Наведу вам приклад. В одному з сіл була зґвалтована юна 18-річна дівчина. До приходу росіян у неї ще не було контактів з чоловіками, вона навіть ще ні з ким не зустрічалася. І я не розмовляла з нею про зґвалтування. Розповідала їй про нашу організацію, про те, що навесні ми відправимо її до Швейцарії. Що є можливості їй допомогти.

Про саме зґвалтування я розмовляла тільки з її мамою. І дуже довго. Її мама розповіла, як це сталося. І дуже страждала, що ця дівчинка звинувачує батьків в тому, що вони її не евакуювали, не вивезли, а залишились в окупації. Мама дуже плакала й виправдовувалась, що це мале село, у них дві корови, свиня, гусі, кури, з яких ці люди жили. Як так все кинути й виїхати? Пізніше вони вже готові були все кинути, але Росія їх не випустила.

Її мама розповіла, що ґвалтівник був офіцером ФСБ. Він приїжджав до доньки тричі. Спочатку забрав її телефон, брехав їй, що знайшов у неї в телефоні докази, що вона допомагала українській армії, надавала координати, де стоять російські танки. Він її звинувачував, тиснув, двічі забирав на допит. Вона казала, що взагалі нікуди не виходила з підвалу, нічого ніколи не знімала. Але він, як удав, стискав і стискав її в кільце, і на наступному допиті примусив її випити дві склянки горілки і зґвалтував.

Через те що дівчина звинувачує батька, він дуже хворіє. Згасає на очах. І от я в розмові з дівчинкою зробила на цьому акцент. Я сказала їй: «Слухай, твій батько так погано виглядає. Він так кашляє!»

Вона погодилась. Це її батько, вона його любить, хоч і звинувачує. Я продовжила: «Давай ти мені допоможеш, ми з тобою покладемо його в Києві в дуже гарний реабілітаційний центр. Але мені потрібна твоя допомога». І завдяки цьому між нами встановився контакт. Це дуже гарний випадок, коли ми вдвох відправили її батька на реабілітацію.

«Документування — важлива справа. Але важливіше для мене — не травмувати жінку»

НВ: Що ви будете робити з інформацією, яку збираєте? Передавати кудись? Є якась процедура?

ІД: Ми співпрацюємо з організацією, яка надає психологічну допомогу, і через неї дівчину, скоріше за все, заберемо в Полтаву до центру допомоги врятованим. Їй зараз 19 років, їй знайдуть легку роботу й вона буде допомагати іншим постраждалим від війни. Наприклад, переселенцям. Це важливо, адже це можливість забрати її з середовища, де все село знає про те, що з нею сталося. Змінити обстановку, яка нагадує про травмуючу подію.

Від своєї організації «СЕМА України» ми будемо допомагати їй одягом, коштами, гігієнічними засобами тощо. Можливо, відправимо її в монастир Фрібур у Швейцарії. Разом з тим я не можу наразі задокументувати її свідчення, бо це свідчення не дівчинки, а її мами. І я не буду документувати її свідчення, адже це людська етика. Інститут Пілецького робить гарну важливу справу, історії жінок будуть представлені в Європарламенті, але найважливішим для мене є не травмувати дитину.  

Документування — важкий процес. Коли жінка вже знаходиться в стабільному стані, я розповідаю їй, що це європейська структура, яка працює для того, аби Європа краще знала, що коїться в Україні. І що там завжди є можливість відмовитись показувати обличчя. Ми усім жінкам, які говорять про сексуальне насильство, на відео заблюрюємо обличчя.

Україна першою почала документувати докази зґвалтування як військового злочину під час війни. Офіційно 171 людина погодилася розпочати судове провадження, хоча слідчі кажуть, що ця цифра «набагато, набагато більша». Серед задокументованих жертв сексуального насилля — українці віком від чотирьох до 82 років, серед них 39 чоловіків і 13 дітей. На фото — Марина, її зґвалтували двоє російських солдатів, коли її маленьке село було окуповано в березні 2022 року. Вона каже, що їй незручно повідомляти про злочин у поліцію, і що її шрами все ще болючі. Фото: Simon Townsley/Panos Pictures / Panos Pictures / Forum

У групі Інститутом Пілецького задокументовано Таню Василенко, Галину Тищенко. Інші поки ні. Не маю сили вислухати Олену Лазарєву, щоб задокументувати, бо ми дуже близькі з нею. Я потім не можу її слова з себе зсередини нікуди діти.

З інститутом Пілецького здебільшого працює зараз мій чоловік, він документує російські злочини в родинах, де були вбиті цивільні, де забрали когось в полон. Ось, наприклад, він їздив до жінки, у якої зникли чоловік і син. Він розповідав, що це жахливий досвід: він заходить у двір, стоять дві автівки — чоловіка і сина, але ніхто не може на них їздити, бо чоловіки в полоні. Жінка лишилась сама, вона стоїть посеред двору й просить про допомогу.

НВ: Чи ті жінки, з якими ви розмовляєте, знають вашу особисту історію? Чи допомагає це встановити контакт?

ІД: Інколи я розповідаю, інколи жінка дізнається від інших. Інколи це потрібно, а інколи ні. Я не використовую свою історію. Можу чесно сказати жінці, що дуже її розумію. Але постійно про це говорити — це цинізм.

НВ: Але коли ви працюєте з жінками, то самі для себе постійно згадуєте свою травмуючу історію. Як ви з цим справляєтесь?

ІД: Погано. І те що я зараз лікуюся й перебуваю в поганому фізичному стані — прямий результат моєї роботи.

25 серпня 2014 року в Донецьку. Кадр, зроблений фотографом Мауріціо Ліма для New York Times. Ірину Довгань прив'язали до стовпа як злочинницю й дозволили перехожим з неї знущатись, Фото:Mauricio Lima/The New York Times Agency/East News

НВ: Але ваша робота впливає. Те, що ви, українки, зараз робите, має сильний вплив на польок. Вони починають розповідати про те, що відбувалось з жінками під час Другої світової війни, хоча мовчали про це 80 років. Одна вчителька почитала про те, що відбувалося в Бучі, і вирішила поставити пам'ятник жінкам, які постраждали від російських ґвалтівників. Тобто жінки не можуть стріляти в окопах, але можуть писати й говорити.

ІД: Сподіваюсь, світ вже не буде таким толерантним до Росії. Протягом довгих років світ бачив тільки частинку Росія — багатих, культурних, які подорожували по світу. Зараз вилізло все гівно. Ще й виявилось, що його 90 відсотків.

Заради всього цього й працює  інститут Пілецького. Крок за кроком. Україна з Польщею зараз має сварки, але це все дрібне в порівнянні з тим, що ми маємо однакові людські цінності. Нам треба тільки щось зробити з Росією, бо інакше не буде нам спокою.

No items found.
Права жінок
Війна в Україні

Журналістка, 19 років працює для щоденного видання Gazeta Wyborcza i тижневика Wysokie Obcasy. Займається суспільними темами, правами жінок і політикою. З березня 2022 року зосередилася на описі злочинів російських окупантів - воєнних зґвалтувань в Україні. У червні 2023 року разом з делегацією парламентаристок з Бельгії і Польщі була в Україні з метою збирання доказів злочинів росіян проти жінок.

Мама-феміністка Станіслава і Люції. 

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

Балетна студія в одному із бомбосховищ Харкова

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

Мама цілує свою доньку Мирославу перед уроком балету

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Маленькі балерини невпинно відточують свою майстерність

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

Юлія Войтина з ученицями

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

У балетній студії у підвалі займається 20 дівчат
Для цих дітей балет у підвалі став їхнім спасінням

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

20
хв

Балет у бомбосховищі: як у Харкові діти рятуються від жахів війни

Beata Łyżwa-Sokół
садівництво, город, любов до землі, українці за кордоном

Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми. 

Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає. 

«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»

Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню. 

— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.

24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів

Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки. 

— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…  

Урожай Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома. 

— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом. 

Типовий город на сході Чехії. Фото з приватного архіву Інни Поляк

Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.

Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє. 

— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, —  згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома. 

Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя 

Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі. 

— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна. 

«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»

Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу. 

—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, —  на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися. 

Олена Олейник та їхній з чоловіком Артуром Олейником город на підвіконні. Фото з приватного архіву

Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.

— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру  гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу. 

Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди. 

— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство. 

Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена. 

Урожай родини Олейників. Фото з приватного архіву

— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.

Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка 

— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай. 

Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею 

Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій. 

Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Для мене робота із землею —  гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».  

Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі» 

Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу. 

Земля — це частина українського культурного коду

Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому. 

— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.

Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город

Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.

Урожай Лени Полозок в Німеччині. Фото з приватного архіву

— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте. 

Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи. 

У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати. 

— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.

Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає. 

20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чому українці звикають до повітряних тривог і що з цим робити

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Ексклюзив
20
хв

Ні, Росія не виграє

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress