Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
39 років тому сталася найстрашніша в світі цивільна ядерна катастрофа. З часом територія навколо Чорнобильської АЕС стала магнітом для сталкерів і туристів з усього світу. Але після нашестя російських окупантів ситуація радикально змінилася
Після російської окупації 95-98% території Зони відчуження вважається замінованою. Березень 2024. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...
Чорнобильські «біороботи» рятують світ
26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.
Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.
Світ нічого не знав про вибух два дні
10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.
Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.
Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.
«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля
Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.
Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.
Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу
Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.
Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної
Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.
У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації
Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.
— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»
Чорнобиль після російської окупації
У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.
Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.
Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.
Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України
У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).
Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.
Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.
Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень.
«Якщо виграю я — людина донатить»
— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки.
Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні.
Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві
Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.
Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.
Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.
За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень
Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.
У фонді Сергія Притули
— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?
— Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило.
У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років».
— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?
— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.
— Як ще шашки допомагають тобі в житті?
— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює.
«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»
— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу.
Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.
Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається
— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати?
— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива.
Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть
— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?
— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила.
З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування
— Ти продовжуєш грати і збирати зараз?
— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.
— Про що мрієш?
— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.
«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»
— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії.
— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.
Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років
Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.
Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»
— Яку найбільшу суму вдалося зібрати?
— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.
Листівки з насінням і свічки від Соломії
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.
Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори.
— Яка твоя мрія?
— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.
На ярмарці
Картини, що змушують плакати
—Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим.
Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання.
Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.
Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах
Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.
Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати.
Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.
Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах
Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.
Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба.
Виставка картин Аліни Стебло
— Про що мрієш?
— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.
— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?
— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.
Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще
Український Народний дім у Перемишлі — це будівля, про яку не розкажуть під час туристичних екскурсій містом. За останні кілька років мені неодноразово доводилося відвідувати такі тури й щоразу місцеві гіди оминали згадку про українців — одну з ключових спільнот Перемишля, яка залишила по собі десятки архітектурних і історичних артефактів. Українську громаду Перемишля місцеві часто називають «православними», хоча це не точне визначення. У 1860-х роках, коли Перемишль активно розвивався завдяки будівництву фортеці-форпосту, тут проживало лише 10 тисяч людей, а до 1910 року їх кількість зросла до 56 тисяч. З них 12,3 тисячі — українці, які здебільшого були греко-католиками.
Український Народний дім розташований у центрі міста на Костюшки, 5. Колись це була модернова будівля, збудована коштом української громади за ініціативи Теофіла Кормоша — доктора права, адвоката, громадського діяча й члена місцевої української спільноти у 1903-1904 роках. Теперішній керівник Українського Народного дому Ігор Горків розповідає, як і чому місце, яке не помічають туристичні гіди, стало ключовим для українства.
«Не таке синє небо, не така зелена трава»
Галина Халимоник: Пане Ігорю, розкажіть історію вашої родини, адже вона, наскільки знаю, безпосередньо пов'язана з історією Народного Дому у Перемишлі ще у попередніх поколіннях. І певною мірою є віддзеркаленням історії багатьох українців, які ведуть свій родовід з південно-східних земель Польщі.
Ігор Горків: Родину моїх бабусь-дідусів депортували під час операції «Вісла» під гаслом «остаточного розв'язання української проблеми в Польщі» — в межах домовленостей між комуністичними урядами СРСР та Польщі, так як інші 150 тисяч українців з території Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя. До цього відразу після Другої світової війни близько пів мільйона українців було депортовано з теперішніх земель південно-східної Польщі до Радянської України, натомість звідти забрали більшість польського населення. У 1947 році ще 150 тисяч українців депортували на західну і північну частини Польщі — на так звані «повернуті землі».
Таким чином прокремлівський Уряд комуністичної Польщі хотів стерти українську ідентичність і полонізувати українців. Їм суворо заборонили повертатися на землі, які були для них рідними.
Втім, на західних землях Польщі українці не бачили для себе майбутнього, бо там не було «українського життя»: свого театрального гуртка, свого часопису, свого священника, своєї церкви, своєї школи. Вони шукали місця, де є український священник, витрачали інколи день, щоб дістатися до церкви, відстояти двогодинну службу і так само день повертатися назад. Українці — народ, який дуже прив'язаний до землі. Тому все на новому місці для них було не так: і небо не таке синє, і трава не така зелена, і сонце не так гріло.
Попри заборони, вони шукали можливість повернутися додому. Тим паче, що в Перемишлі залишався Український Народний дім, була церква. Перемишль став містом-міфом, що давав надію на відродження українського життя спільноти. Люди почали правдами-неправдами приїжджати саме туди, прописуватися в навколишніх селах, щоб відчути дух «українського життя».
— Ця ідея закладалася від початку будівництва Народного Дому?
— Коли будували Народний дім у Перемишлі, це не була ідея саме української громади. Тоді був бум будівництва таких домів на Галичині. Українці будували свої народні доми, поляки — польські. Люди хотіли гуртуватися в окремі громади. Українці довго запрягали, тому Народний Дім у Перемишлі з'явився набагато пізніше за інші. Його збудували коштом місцевої громади й навколишніх сіл, які були переважно українськими, плюс за підтримки української діаспори.
У будівництво була закладена дійсно велична мета — цей дім мав стати символом воскресіння України-Русі, яка повстане незалежною державою на карті Європи так само, як повстав він. Навіть купол побудували, як для церкви. Фасад прикрасили синьо-жовтим орнаментом, а в театральному залі всередині є орнаменти з різних регіонів України: від Сяну, який бере початок на Львівщині, до Дону, з написами про відродження України.
Український Народний Дім у Перемишлі
Українська спільнота Перемишля мала дуже свідому громадянську позицію та україноцентричний менталітет. Для відродження українства Перемишль відіграв надзвичайно важливу роль. Саме тут вперше пролунала пісня «Ще не вмерла України», що згодом стала національним гімном держави, автор музики Михайло Вербицький народився у селі неподалік від Перемишля та похований на території сучасної Польщі. З театральної сцени Народного дому пророчу поему «Мойсей» читав Іван Франко.
Український бізнес Перемишля започаткував два вихідних дні 9 та 10 березня — у день народження та роковин Тараса Шевченка
Вони були наповнені культурно-просвітницькими подіями. Тому не дивно, що українці Польщі, яких прокремлівські комуністи хотіли позбавити ідентичності, шукали місця, де вони могли відчути себе українцями без страху, де було б «українське життя».
— Що було в цей час з Українським Народним домом у Перемишлі?
— У 1947 році все майно української громади, як і інших товариств, було націоналізоване. Після смерті Сталіна в Польщі почалася відлига, комуністична влада дала право національним меншинам створювати свої товариства. Це був 1956 рік. По одному товариству з’явилося у білорусів, українців та інших меншин.
«Українське суспільно-культурне товариство», як воно називалося, було повністю підконтрольне польській комуністичній владі: доноси, контроль за висловлюваннями, думками. Втім, навіть у такій формі це дозволило українцями бодай якоюсь мірою відродити свою спільність: у культурних заходах, у діяльності. Тут працював театральний гурток, випускався часопис «Наше слово», був пункт навчання українській мові.
Українська громада Перемишля роками зверталася до місцевої влади щодо повернення будівлі, але не могла цього добитися. Три покоління намагалися зберегти будівлю через оренду частини приміщень. Спочатку це була одна кімната, далі дві, три, згодом театральний зал — так українці дбали про будинок, були поруч з ним, намагалися врятувати від руйнування та забуття.
За 1 відсоток вартості — 100 відсотків ідентичності
— Пам’ятаєте, як ви вперше прийшли до Народного дому?
— Я народився на півночі Польщі, але багато чув в родині про Український народний дім в Перемишлі. Батьки намагалися підтримувати в мені розуміння, що я — українець, громадянин Польщі українського походження, вдома ми говорили українською, я навчався в українській школі. Тому у мене завжди було зворушливе й особливе ставлення до цього місця. І переїзд до Перемишля був для мене свідомим рішенням.
Завжди хотілося побачити цей будинок. Це сталося у 2007 році. Тоді народний дім роздали під комунальні квартири, його перетворили на громадський туалет. Стан був жахливим.
«Українське суспільно-культурне товариство» проіснувало до 1989 року. Воно було ліквідоване через тісний зв'язок з комуністичним режимом, на заміну йому прийшло «Об’єднання українців у Польщі». Згідно з нормою Закону Польщі про національні меншини, до них належать меншини, які мешкають на території Польщі останні 100 років.Українці жили на території східної частини Польщі завжди, а не лише останні 100 років. Їх неможливо асимілювати остаточно. Про це свідчить і той факт, що під час перепису 2011 року українську національну ідентичність заявило більше українців, ніж під час перепису 2002 року.
Українська громада неодноразово зверталася до муніципалітету з проханням передати їй будівлю, але ми змогли дійти згоди лише у 2011 році. Саме «Об’єднання українців у Польщі» викупило будівлю у місцевого муніципалітету за символічний один відсоток вартості. Це рішення також було пов'язане із взаємною поступкою з боку України — повернення полякам будівлі Польського дому у Львові.
Пізніше українська громада зібрала 6,5 мільйонів злотих приватними пожертвами й грантами з необхідних 12,5 млн на ремонт будівлі. Ремонт почався з театральної зали:нам здавалося надзвичайно важливим показати, як зміниться життя будівлі після того, як вона повернеться до української громади. Хотіли, щоб з перших днів там почалися культурні й інтеграційні заходи.
Відтоді це місце працювало не тільки для української громади, воно стало місцем міжкультурного діалогу, близького знайомства й подолання стереотипів. Адже ніхто не повинен бути сегрегованим у свою культурну бульбашку.
— Правду кажуть, що місцева влада часто ігнорує пропозиції дружби від Українського Народного дому?
— Перемишль — місто непростої історичної долі.
Українську тему використовують майже всі політики під час виборів, не зробивши висновків з помилок минулого
А оскільки весь час проходять якісь вибори, складається враження, що це безкінечний процес. Ми робимо все, що можемо, аби подолати стереотипи й упередження щодо українців, однак багатьом політикам простіше грати на виборчих симпатіях, призначивши когось ворогом. Часто історичні теми використовують як зручний ґрунт для маніпуляцій.
Як ми з цим боремося? Розповідаємо факти — про внесок українців у польську пенсійну й податкову системи, наприклад. Коли відбувались фермерські протести у Перемишлі, ми акцентували увагу на збитках, які несли польські підприємці через блокування кордону.
До того ж ми активно запрошуємо до участі в усіх заходах польську спільноту — тільки в тісному контакті можемо подолати упередження. На жаль, не все залежить тільки від нашої громади, але наші двері завжди відчинені. І це єдиний спосіб — хоч і нешвидкий, — щоб збудувати українсько-польську спільність. Табличка на стіні Народного дому каже: «Нема вільної України без вільної Польщі, немає вільної Польщі без вільної України». Це мають усвідомити українські й польські політики та громади по обидві боки кордону.
Театральна зала на 24 ліжка
— Водночас Народний дім в Перемишлі завжди був місцем сили для українців не лише Польщі. Зокрема, під час повномасштабної війни…
— Так, ми завжди були поруч з Україною в усіх її випробуваннях. Коли стався Євромайдан, а пізніше Революція гідності, українці Польщі й поляки збирали гуманітарну допомогу. Коли українська сторона, керована тоді експрезидентом-втікачем Віктором Януковичем, заборонила ввозити гуманітарні вантажі, ми ділили їх невеликими партіями вивозили в індивідуальних автівках, збирали з українського боку кордону — і везли далі.
Перед війною ми зібралися, щоб обговорити, чим Український Народний дім у Перемишлі зможе допомогти українцям. Ми розробили план допомоги, і якщо ви бачили в Перемишлі на вокзалі волонтерів, які підходили й допомагали українським біженцям дістатися до необхідного потягу, автобусу, отримати логістичну інформацію, — це були українські й польські волонтери нашого Дому.
Ми серйозно підготувалися, мали протоколи надання допомоги.
Театральна зала, де виступали українські й польські митці Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Оксана Забужко, Ольга Токарчук, Анджей Стасюк, перетворилась на тимчасовий хостел на 24 ліжка. Такою ми уявляли собі кількість українських біженців. Потім ми доставляли ліжка: 50, 80…
Загалом протягом пів року у нас зупинилося близько 5000 людей — з ночівлею і харчуванням.
Театральна зала пертворюється на прихисток для біженців, 2022. Фото: Адам Яремко
Український Народний дім в Перемишлі організував понад 1000-денне чергування на вокзалі. Наші волонтери зустрічали поїзди з України, допомагали жінкам з дітьми донести валізи, розібратися з логістикою. Ми підготували інформацію, яку доносили біженцям за 100 секунд. Основне, що варто було знати українцям, аби не натрапити на шахраїв і злодіїв. Працювали також у кімнаті матері й дитини. За всім цим стояв колектив «Об’єднання українців у Польщі» — польські й українські волонтери, які були готові в будні і свята.
За підтримки спонсорів вдалося відремонтувати іншу будівлю, де до 2024 року функціонував хостел для біженців. У ньому постійно перебували люди, які потребують тимчасового прихистку — видихнути й зрозуміти, куди рухатися далі. Був відкритий також шелтер для людей з інвалідністю, розрахований на короткотермінове проживання — від двох до трьох місяців. Ці люди й до війни стикалися з труднощами, а тепер їм потрібен додатковий час для адаптації та відновлення.
Нашою метою було допомогти людям спланувати майбутнє: знайти роботу, школу дітям, курси з вивчення мови. Через два-три місяці люди казали, що «далі вже самі» — і те, що вони можуть дати собі раду, — головна винагорода нашої роботи. Завдяки підтримці біженці повертали контроль над своїм життям.
Завдяки різноманітним грантовим програмам нам вдавалося, наприклад, організовувати візити лікарів до хостелу, психологічну допомогу. Зараз через зупинку підтримки від USAID частину програм довелося скоротити — зокрема, напрям психологічної допомоги. Шукаємо, чим можемо це замінити, оскільки українська громада Польщі зайнята переважно зборами для фронту. Чимало організацій виходять зараз з участі в допомозі, хоча потреба в ній не зникла. Наша організація все ще залишається асистентом для українців з багатьох питань: переклад в складних життєвих ситуаціях, організація похорон, підтримка жінок, які мають народити.
Для нас роботи стало більше, бо коли всі йдуть, ми залишаємось одними з небагатьох
Понад 1000 днів повномасштабної війни першим контактом українців на вокзалі в Перемишлі були волонтери Народного Дому. Фото: Adam Jaremko
— Зараз дедалі частіше лунає думка про те, що частина воєнних біженців можуть залишитися в Польщі назавжди, оскільки вони вже змінили статус тимчасового захисту на робочі контракти. Яким має бути політика Польщі щодо інтеграції українців?
— Держава не повинна виключати з цього процесу громадські організації, які мають успішний тривалий досвід інтеграційної роботи. З моменту, коли Народний дім у Перемишлі відновив свою роботу, ми провели десятки спільних польсько-українських заходів. Ми позиціонуємо себе як Український Народний дім, в якому є місце для всіх мешканців Перемишля, а не лише для українців.
Це підхід, який не будує навколо нашої громади мур, а відчиняє двері. Лише через постійні особисті контакти й відкриті культурні простори ми можемо побудувати справжній міст взаєморозуміння. Саме такі ініціативи, як наша, доводять: інтеграція — це не асиміляція, а співжиття, де кожен зберігає свою ідентичність, водночас стаючи частиною чогось більшого.
Спадає перший емоційний шок від того факту, що Росія для удару по Дніпру 21 листопада 2024 року застосувала міжконтинентальну балістичну ракету (МБР), тому маємо можливість предметно розібратись у цьому питанні, зокрема, як світ має відреагувати на такий удар.
Як можемо зрозуміти «по гарячим слідам», в цій історії США все ж зробили деякі кроки для профілактики загрози, тому, наприклад, коли надали дозвіл для ЗСУ бити західними ракетами по території РФ, то географічні обмеження були прибрані.
Хоча тут мова також про досі небачений крок, бо до цього моменту західні ракети ніколи в історії по Росії ще не били
Як визнала під час брифінгу одна з речників Пентагону Сабріна Сінгх, існування російської ракети РС-26 «Рубіж» для США секретом не було. Ба більше — є навіть орієнтовне розуміння про запас таких ракет, цикл виробництва яких займає мінімум кілька місяців. Тобто дозвіл на удари ATACMS та Storm Shadow по РФ надійшов якраз у момент найбільшого наростання ракетної загрози від країни-агресора.
Однак тут однаково треба розібратись у питанні, так що за ракету використали росіяни для балістичного удару великої дальності по Дніпру 21 листопада 2024 року, що треба для захисту від такої загрози та яка відповідь необхідна від усього цивілізованого світу.
Наслідки удару по Дніпру 21 листопада 2024 року. Фото: Телеграм / Сергій Лисак
Повернення до «Холодної війни»
Почнімо ось із чого. Під вечір 21 листопада в західних ЗМІ почали з’являтись оцінки, що росіяни по Дніпру вдарили «всього лише» балістичною ракетою середньої дальності (БРСД), а не МБР. Чи має таке уточнення сенс — це уже з якого ракурсу дивитись.
Якщо говорити про можливості протиракетної оборони України, то в нас нема комплексів для збиття в штатному порядку ані БРСД, ані МБР
Тому як тут термінами не жонглюй, для нашої країни стає життєво необхідним отримати хоча би мобільні протиракетні комплекси THAAD від США. Навіть попри те, що в самих американців є лише сім батарей такого комплексу, який на експорт поки не продавався.
За своїми характеристиками РС-26 «Рубіж» одночасно відноситься і до балістичних ракет середньої дальності, і до МБР також. За відомими характеристиками «Рубіж» має дальність до 6000 кілометрів, у той час як до БРСД відносять ракети з дальністю пуску до 5500 кілометрів. Тобто це нове російське «вундерваффе» якби «застрягло» між двома класами озброєння.
Водночас у цій історії називати РС-26 «Рубіж» балістичною ракетою середньої дальності є певний геополітичний сенс. Бо це вказівка, що цей вид озброєння націлений не тільки на США, але й на Європу також, що в свою чергу повертає до реалій «Холодної війни», коли весь європейський континент був під «прицілом» радянських ракет середньої дальності РСД-10 «Піонер», які були носіями ядерної зброї. Бо одна справа, коли уряд Німеччини не передає ракети Taurus, бо вважає пряму російську загрозу все ще дуже далекою.
А от інша справа — коли офіційний Берлін зіткнеться з реальністю, де російські БРСД під ядерну зброю загрожуватимуть всій Європі в режимі 24/7. І тут допоможе хіба що рішення нарешті дати ЗСУ свої далекобійні ракети
Кремлівський диктатор заявляв, що нове «вундерваффе» має назву «Орешник». Але схоже, що в даному випадку це просто спроба «переназвати» той самий «Рубіж» за прикладом того, як росіяни «Шахеди» називають «Геранями».
А щоб зрозуміти ймовірні темпи виробництва РС-26 «Рубіж» на потужностях російського ВПК і які там західні компоненти в обхід санкцій можуть використовуватись, треба дочекатись результатів експертизи від українських фахівців.
«Нептун» треба перетворити в «Томагавк»
Удар Росії ракетою РС-26 «Рубіж» по Дніпру 21 листопада 2024 року показав насправді не тільки слабкі місця системи безпеки Заходу, але й слабкі місця агресора також.
Базовий технічний момент — балістична ракета будь-якого типу летить лише по передбачуваній дугоподібній траєкторії, змінювати в польоті висоту та маршрут можуть лише крилаті ракети. Для виявлення пусків МБР країни НАТО мають загоризонтні РЛС, і судячи з усього, звідти попередження для наших військових про запуск «Рубежа» по Дніпру надійшло оперативно.
Що в свою чергу вказує на те, що про будь-який ракетний удар росіян ми можемо знати завчасно
Але збити цю РС-26 на підльоті до Дніпра було нічим, з чого випливає висновок, що протиракетна база НАТО в польському місті Редзіково перекриває лише незначну частину нашої території. Саме тому для посилення протиракетної оборони України так вкрай потрібен комплекс THAAD від США.
База протиракетної оборони ВПС США у Польщі. Фото: WOJCIECH STROZYK/REPORTER
Слабке місце Росії в цій історії проявилось ось в чому: існуюча система стримування передбачає, що Кремль та Білий Дім мають завчасно попереджати одне одного про будь-які заплановані пуски МБР, бо якщо відбудеться якийсь «позаплановий» пуск, це означатиме початок ядерної війни з усіма випливаючими.
Хоча РФ постійно погрожує ядерною зброєю, по факту сам агресор боїться перетворитись на «ядерний попіл» після удару Заходу
Власне, як і боїться прямого покарання за будь-які свої злочинні дії. Якщо Кремль аж так не приховує свій страх, значить ним треба скористатись, і це можна зробити ось у якому ключі.
У будь-яку гру можна грати вдвох, тому росіянам слід «нагадати», що часи «Холодної війни» — це і західні ракети, яким кілька хвилин польоту до кремлівських бункерів. Перший крок у цій грі Захід вже зробив, і вийшло вдало: за поки що неофіційними даними, Storm Shadow успішно знищили бункер з військовими РФ на території одного з об’єктів президента РФ на Курщині.
Наступний крок — це наземний «Томагавк», який націлений безпосередньо на Росію, щоб якщо реалії «Холодної війни», то за повною програмою
Так, урядовці США через ЗМІ уже натякнули, що пряма передача Tomahawk для України їм виглядає малореалістичною. Але ж тут є й більш практичний варіант, назвемо його умовно «тайванським»: на початку 2000-х років Тайвань отримав від США необхідні технології, створив свою далекобійну «томагавкоподібну» ракету, і це напряму стримує КНР від вторгнення.
Коли цивілізований світ дає пряму відповідь, зухвалість Кремля «випаровується». Тому Захід має дати нову допомогу України, аби удар по Дніпру 21 листопада 2024 року став й останнім в історії застосуванням міжконтинентальної балістичної ракети.
Під час ворожої атаки на Київ ударний дрон влучив у багатоповерхівку: загинула 15-річна дівчинка, ще п’ять людей отримали поранення і гострий шок. Це сталося в Солом’янському районі Києва. Вогонь охопив квартири на декількох поверхах. Основний удар прийшовся на 20-й поверх. Понад сто людей евакуювали, психологи надали постраждалим допомогу.
Київська 9-класниця Марія Троянівська, яку вбив російський дрон. Фото: Ліцей "Престиж"
Також ворог обстріляв Дніпро, Суми, Конотоп тощо. У Дніпрі внаслідок удару по житловому будинку загинуло 5 людей. Серед них — 14-річна дівчинка, донька поліцейського, і його дружина. Молодшу доньку слідчого вдалося врятувати. Щонайменше 20 людей постраждали, зокрема 4 дітей.
Тільки за одну ніч з 25 на 26 жовтня росіяни запустили в Україну близько 100 ракет і дронів. ППО збила 44 безпілотники.
З настанням холодів ворог збільшує інтенсивність ударів по об'єктам енергетичної та критичної інфраструктури. Від початку цього тижня Росія здійснює щоденні атаки на міста України, зокрема, на Харківщині, Сумщині, Хмельниччині, Дніпру — здебільшого КАБами. На Донеччині цього тижня загинуло двоє людей внаслідок авіаудару по Олексієво-Дружківці. Міністр внутрішній справ Ігор Клименко стверджує:
Якщо в 2023 році на Харківщині було зафіксовано близько 100 ударів КАБами, то в 2024 це вже понад 3700
Тобто Росія наростила кількість запусків КАБів за рік у 37 разів! Кількість запущених росіянами дронів-камікадзе також сильно зросла. Міністерство оборони Великобританії повідомляє:
У вересні 2024 року було випущено аж 1300 безпілотних летальних апаратів-убивць. А у жовтні їх ще більше
Президент Володимир Зеленський повідомив, що за минулий тиждень Росія випустила по Україні близько 800 КАБів і понад 500 дронів. За даними британської розвідки, Росія постійно розширює можливості проведення масштабних атак дронами по Україні, використовуючи іранські постачання і збільшуючи власне виробництво.
— Україна потребує більше засобів ППО та далекобійності, — вкотре наголосив Володимир Зеленський.
Вид на Київ зі зруйнованої російським дроном квартири на Солом'янці. Фото: Костянтин і Влада Ліберови
Перший навчальний день українських школярів — 2 вересня — розпочався під акомпанемент російських ракет. Замість солодкого сну у своїх ліжках діти були змушені тікати до бомбосховищ, де намагались бодай трішки ще поспати. Та ворог не припиняв атаки, випустивши лише по Києву понад десяток крилатих та близько десятка балістичних ракет. А вже за два дні сталась найтрагічніша подія Львова — під час атаки загинула ціла сім'я — мати та троє доньок. Та, попри це, Україна продовжує жити. Незламні українці демонструють свою міць та силу у танцях, на виставках, на подіумах. Бо російський ворог не здатен зробити одне — зламати дух українців.
Фото: Michal Cizek / AFP/ East News
7 вересня у Празі демонстранти влаштували протест, тримаючи у руках синьо-жовті парасольки. Учасники мітингу закликали надатиефективну протиповітряну оборону для України та надати їй можливість наносити удар у відповідь. Демонстранти створили «карту» України, використовуючи сині та жовті парасольки.
Фото: Anatolii STEPANOV / AFP/ East News
Студенти Міжнародної академії управління персоналом спостерігають, як рятувальники гасять пожежу в одному з корпусів університету після ракетного обстрілу Києва 2 вересня 2024 року. Ховаючись у бомбосховищі, студенти чули свист ракет та вибухи.
Фото: Diego Herrera Carcedo / Anadolu/ AFP/East News
Українські військові медики надають допомогу пораненому українському солдату на стабілізаційному пункті в районі Часів Яру, 6 вересня 2024 року.
Фото: Anatolija Stepanowa / AFP/East News
Звільнена з полону українська військовослужбовиця розмовляє по телефону зі своїми дітьми. 13 вересня Росія та Україна провели черговий обмін полоненими. Додому повернулися 49 українців та українок — 23 жінки та 26 чоловіків. Вперше за довгий час вдалося повернути в Україну «азовців». В організації обміну допомагали Об’єднані Арабські Емірати.
Фото: Yuriy Dyachyshyn / AFP/East News
Українські школярі співають національний гімн під час церемонії початку нового навчального року у Львові, 2 вересня 2024 року.
Фото: Yuriy Dyachyshyn / AFP/East News
4 вересня стало найтрагічнішим для Львова за всю війну. Під час атаки загинула мати та три її доньки. У живих залишився лише батько. Все місто прийшло на похорон загиблих. 4 вересня Росія атакувала Львів двома крилатими ракетами, двома «Кинджалами», трьома «Шахедами». Внаслідок цього обстрілу у Львові загинули семеро людей, 66 зазнали травм. Також пошкоджені 188 будівель, зокрема, 19 пам’яток архітектури.
Фото: Siergiej SUPINSKY / AFP/East News
Пара розглядає плакати із зображенням загиблих українських бійців бригади «Азов» на виставці під відкритим небом у Києві, 23 вересня 2024 року.
Фото: Joe Giddens / PA Images / Forum
Фрея Браун, кінолог британської армії, зі своїм службовим собакою Заком під час тренування з українськими військовослужбовцями в казармі у Східному Мідленді, Великобританія, 10 вересня 2024 року.
Фото: матеріали для преси
Презентація колекції Вероніки Данілової в рамках Ukrainian Fashion Week, 1 вересня 2024 року. Свою колекцію під назвою «Сад хмар» дизайнера присвятила своїй батьківщині, натхненна спогадами про український сад й цвітіння яблунь.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.