Суспільство

24.02.2024 року Німеччина, Франція, Чехія, Англія, Шотландія, Ірландія, Мальта, Швейцарія, Канада, Туреччина, Південна Корея, Таїланд, Австралія, США й інші куточки цивілізованого світу (навіть Антарктика) забарвилися синьо-жовтими кольорами прапорів і наповнились банерами з антипутінськими, антивоєнними гаслами, закликами єднатися та вимогами надати Україні зброю.

Наймасштабніша акція, що пройшла у Варшаві, розпочалася о шостій ранку, коли активісти громадської організації «Євромайдан-Варшава» прийшли до будинку, в якому проживають російські дипломати, щоб розбудити їх звуком сирен і вибухів. Аби хоч віддалено відобразити те, як протягом десяти років Росія будить українців.

Багатотисячна акція протесту вдругій половині дня пройшла під гаслом «Україно, ти не одна!» В ній взяли участь не тільки українці, але й чимала кількість поляків і білорусів, які всі разом вийшли нагадати політикам у світі, що зараз для перемоги Україні якнайшвидше потрібна зброя, особливо літаки F-16 та далекобійні ракети.

Незважаючи на те, що офіційний початок акції був оголошений на 16:00, люди почали збиратися біля російського посольства заздалегідь: усього прийшло близько 20 тисяч людей, більшість була з плакатами та прапорами.

Біля брами російського посольства були встановлені інсталяції, що символізують зруйновані чи понівечені Бахмут, Маріуполь, Бучу, Херсон, Ірпінь. А також символічний цвинтар з невеличкими хрестами, кривавими лампадками та табличками з іменами людей, які загинули через російську агресію. Із стіни, яку встановили активісти, стирчав уламок ракети.

«Мінімум 155 мільярдів доларів збитків. Дозвольте нагадати, що обстріли цивільної інфраструктури, житлових будинків кожного дня — це величезні гроші, яких Україна потребує, щоб відновитись, — сказала лідерка «Євромайдан-Варшава» Наталка Панченко. — Але перш ніж ми почнемо реконструкцію, ми повинні спочатку виграти цю війну. Європейський союз має заморожених російських активів на 300 мільярдів євро. Настав час вже ці гроші розморозити і пожертвувати Україні, щоб було за що купити зброю, передати ракети та літаки».

Разом з Наталкою Панченко в акції взяли участь інші лідерки думок з України та Польщі. Наприклад, з вельми емоційною промовою виступила відома польська акторка Magda Boczarska.

Пані Магда зізналася: «Сьогодні в багатьох містах Польщі організовуються різні мистецькі заходи, концерти, щоб показати солідарність з українцями, що ми захоплюємося тим, наскільки ви сильні. Ви не самотні, і я також тут, щоб продемонструвати свою щирість, обійняти.

Чимало моїх знайомих підтримують Україну і вірять у вас. Дякую за те, що ми тут, у Польщі, можемо завдяки українцям дихати щасливим, вільним повітрям.

І я сподіваюсь, що ця жахлива війна закінчиться швидко, що Україна скоро знову стане вільною державою».

Не залишила байдужими людей і промова Тетяни Тіпакової, громадської активістки з Бердянську, яка була затримана і зазнала тортур від росіян в 2022 році за свою громадянську позицію. Вона закликала мешканців свого міста протистояти російській пропаганді та не приймати гуманітарну допомогу від окупанта. Тетяна була однією з організаторок антиросійських протестів, які щодня збирали сотні людей у ​​Бердянську. Після другого викрадення та арешту вона змогла покинути окуповану територію. Сьогодні жінка є ініціатором флешмобів у містах України під гаслами «Бердянськ — то Україна».

«Росіяні кинули мене до в’язниці, надівши мішок на голову та кайданки, — поділилася з Sestry Тетяна. — Спочатку вони спробували вмовити мене перейти на їхній бік, а коли не вдалося, почалися тортури. Тоді, наприклад, я дізналася, що таке металеві крокодильчики. Це такі защипи, що одягаються на кожен палець, або на ніс, або на мочки вуха, після чого вмикається струм. Ще я знаю, що таке “слоник”: це коли на голову одягається протигаз і вимикається кисень. У в’язниці одни тортури змінюються іншими, а між ними — побиття. А найцікавіше те, що вони до цього готувалися, бо кати носили із собою спеціальну валізку з приладдям для тортур».

На акції було багато сліз, подяки ЗСУ та нагадувань про те, що втомлюватися рано. Бажаючі могли залишити свої побажання, слова підтримки на величезному прапорі. Від посольства учасники маршу, серед яких були навіть малі діти й собаки, колоною прослідували до Сейму, де подякували Польщі за підтримку і нагадали, наскільки важливо двом країнам зараз триматися разом заради безпеки та перемоги над агресором.

Фотографії Юлії Ладнової та Sestry

Частина історій була озвучена тими, хто не тільки збирає інформацію про зґвалтування, а й сам пройшов пекло російського полону, жив у крихітних камерах, де можна було лише стояти, чув жахливі стогони тих, кого руський мир катував, знищував фізично та морально. Це не тільки жінки, але й чоловіки різного віку.

Доповідь доступна польською та українською мовами, її можна побачити на сайті Інституту, але попереджаємо, що деякі подробиці настільки відверті та звірячі, що навіть читати їх дуже важко. Але не читати, не писати, не говорити про це не можна, адже це реальність та відповідь на запитання, чому українці з усіх сил намагаються дати відсіч російським окупантам і чому так важливо якомога швидше зупинити це зло.

«Найстрашніше в неволі — чути, як молода мама виє за своєю малою дитиною»

Людмила Гусейнова, громадська активістка з окупованого Новоазовська, була заарештована у 2019 році невизнаною владою ДНР за звинуваченням у шпигунстві на користь України. Три роки жінка повела в полоні, а зараз бореться за те, щоб з полону повернулися інші жінки.

«Дивлюся на місто за вікном і досі не вірю, що можна просто вийти за двері і ніхто тебе не затримає, — каже Людмила Гусейнова. — Я є свідком того, як вбивали та ґвалтували молодих дівчат, і жодного розслідування окупаційна влада не робила. Мене заарештували в 2019 році, у вироку було написано «За проукраїнську націоналістичну позицію». Обшукували мій дім, побачили багато книжок українською мовою. Книжки Тараса Шевченко, Ліни Костенко, український прапор у моєму будинку — це злочин. Мене кинули до автівки, одягли кайданки, мішок на голову та кудись повезли. Потім зняли кайданку з однієї руки та наказали роздягатися. Я знімала кофту, і мішок з голови теж почав зніматися. Окупанти побачили це і так затягнули ці зав‘язки на шиї, що важко було дихати. Я стояла серед тих чоловічих голосів, не бачила їхніх облич. Відчувала їх руки на своєму тілі, я слухала, як вони обговорюють мене, як вони сміються. Я не знаю, скільки це тривало».

Коли після допиту жінку відвели в камеру, то кинули так, шо вона впала на підлогу. Інша ув‘язнена сказала, що мішок з голови можна зняти. Людмила заплакала, бо зрозуміла, що знаходиться в найстрашнішій катівні Донецької області — «Ізоляція». Сокамерниця одразу попередила, що тут є відеокамери і потрібно встати з підлоги, бо не можна ані сидіти, ані лежати з шостої ранку до десятої години вечора. В таких нелюдських умовах Людмила провела 50 днів. Саме сюди після бойових завдань приїжджали, як вони то називали, на релаксацію росийськи нелюди. Вони пиячили до напівсмерті, билися між собою, а ще їм приводили для розваг українських хлопців та дівчат. Несамовиті крики, стогони було чутно постійно. Якось росіяни так напилися, що ходили по коридору і стріляли з автомату по залізним дверям камер. Але найстрашнішим там, у неволі, було чути, як молода мама виє за своєю малою дитиною, яку від неї силою відірвали окупанти, перед тим як кинути жінку до в’язниці.

Потім Людмилу Гусейнову перевели в Донецьке СІЗО #5, де умови утримання цивільних полонених були не менш страшними.

«Моє пекло закінчилося під час великого жіночого обміну в 2022 році, але пекло багатьох дівчат продовжується дотепер», — каже Людмила і показує десятки світлин жінок, які зараз знаходяться у російському полоні.

Окупант зґвалтував 76-річну жінку, а потім вибив їй зуби

На конференції присутня також працівниця Центру Лемкіна Ірина Довгань, яка теж зазнала насилля від окупантів ще в 2014 році, каже, що вірить в те, що завдяки таким дослідженням злочини росіян не залишаться безкарними, бо зараз чимало структур працюють над збором доказів. Яких не бракує.

«Українськи жінки дають свідчення не тому, що їм хочеться згадувати про пережите, а тому що вони не хочуть, щоб інші переживали подібне. Мало хто бажає слухати про ці жахіття та страждання, але як ми зупинимо все це, якщо не будемо про це знати?» — ставить риторичне запитання Ірина Довгань. І продовжує:

«Російських злочинців не зупиняє ніщо, навіть вік жертви. Особисто я збирала свідчення жінок від 17 до 76 років. Був випадок, коли окупант зґвалтував 76-річну жінку, потім вибив їй зуби та поїхав собі на її велосипеді. Тільки уявіть, скільки ще разів вона згадає про це, коли просто сідатиме їсти», — каже Ірина Довгань.

Ілюстрації до рапорту зробив художник Сергій Захаров, який народився в Донецьку та сам зазнав тортур від російських бойовиків.

«Свідчення здебільшого анонімні, Сергій Захаров перечитав всі, намагаючись у своїх роботах передати емоції, які відчували жінки, — пояснює Sestry працівниця Центру Лемкіна Юлія Мізюкіна. — Ось, наприклад, момент, коли літня жінка має зробити вибір, кого віддати на зґвалтування окупантам: свою дочку чи молоду невістку. Інакше їх би вбили всіх. Вона обрала невістку, бо в неї вже було двоє дітей, а донька ще не народжувала. А ось робота, де молода жінка на колінах біля полоненого з мішком на голові, позаду — окупант з автоматом. Це про те, коли чоловіка взяли в полон, а його дружину на його очах ґвалтували окупанти. Ось дві жінки на ліжку в камері, на їх обличчях жах і відчай, а підлога бувально усипана тарганами — згідно зі свідченнями жінок, умови утримання були наджахливими, не було не те що засобів гігієни — геть нічого не було».

«І в таких умовах кати з наглою усмішкою ще й запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях», — додає Вікторія Годік, мешканка Ірпеня, яка теж збирає інформацію та документує злочини росіян в Україні.

Молоду українку бойовики возять за собою для розваг

Чимало жінок, які пережили жах насильства та тортур, більше ніколи не зможуть жити нормальним життям. Відомі історії, коли жінки після пережитого покінчили життя самогубством. Вікторія Годік розповідає про неймовірно красиву дівчину, яка вже багато місяців знаходиться у полоні росіян. Вони просто возять її за собою, передаючи один одному для розваг. І зараз психічний стан дівчини такий, що невідомо, чи знайде вона сили не накласти на себе руки.

«Зараз від політиків можна почути, що ще два-три-п'ять років, і Путін атакуватиме країни НАТО. На мою думку, ця стратегія поведінки росіян буде подібною до тієї, що ми спостерігаємо на окупованих українських територіях. Пам'ятайте про це вже зараз, — зізнається Sestry професорка Магдалена Гавін, директорка Інституту Пілецького (dr hab. Magdalena Gawin).

Навіть якщо більшість на сьогоднішній день відчуває втому від війни, задокументовані історії 60 жінок — жертв сексуального насильства — нагадують, що втомлюватися не можна. Ці свідчення дуже сильно змінили моє уявлення про те, що відбувається в Україні

І додає, що планує зробити архів злочинів, яким можна буде користуватися в університетах Західної Європи та США. Адже дуже важливо, щоб така правда про російську окупацію була увічнена, увійшла до рангу наукових праць і стала предметом дослідження на довгі роки вперед. А вивчення в університетах — це дуже добрий спосіб зберегти в суспільстві пам'ять про окупацію та війну.

«Сьогодні втома від війни відчувається і в Західній Європі, і в Сполучених Штатах. Я маю на увазі, що люди втомлюються від одних і тих самих кадрів, з окопами й вбивствами. Тож Путін ніби досягає своєї мети, чи не так?

Нам було важко працювати над складанням звіту, але світ має знати та бачити, що відбувається, має допомагати Україні перемогти агресора, щоб така жахлива трагедія не повторилася з жінками в інших країнах.

Адже тортури і зґвалтування під час війни — це не спонтанні поодинокі випадки, а цілеспрямована серія вчинків російських солдатів. Це вид терору по відношенню до цивільного населення на окупованих територіях. Терору жінок», — резюмує Магдалена Гавін.

Женя: Робота є, це добре. Що я бачу та чую — то моє. Я дам собі раду, кожні три місяці їжджу додому. Я тут 20 років, справляюся, люди мене знають, працюю за рекомендаціями. Навіть якщо щось трапляється, я на це не звертаю уваги, бо навіщо мені проблеми?

Марина: Я не скаржуся. Я заробляю 4 000  [злотих. — Ред.], це більше, ніж я могла б заробляти вдома. Нічого, у мене є своя кімната, я у доступі 24/7, але я на це погодилася. Іноді дивуюся, але не скаржуся. Загалом, вдома у мене більше роботи, є ціле домогосподарство, про яке треба дбати.

Свєта: Коли я приїжджаю, я віддаю свій паспорт. Не знаю чому, не вдаюся в деталі, навіщо мені паспорт, якщо я цілий день працюю. Чим займаюся? Прибираю, готую їжу, доглядаю за садом, за літньою жінкою. Іноді мені хочеться мати вихідний, але як сяду і працюю — нічого не придумую, маю стабільну роботу в хорошому домі.

Таких голосів тисячі. У 2023 році CASE [Center for Social and Economic Research. — Ред.] у співпраці з міжнародною організацією CARE International у Польщі провів опитування серед українських жінок, які працюють у польських домогосподарствах, щодо того, як до них ставляться. Це жінки, які доглядають за домом, дітьми, старенькими батьками. Вони готують їжу, прибирають, роблять уколи, слідкують за прийомом ліків. У Польщі репродуктивна праця, яка коштує мільярди злотих і становить значну частину ВВП — непомітна. Її сприймають як даність. Ставляться до неї як до заняття, яке не є престижним. Важливим. З таким зневажливим ставленням стикаються мільйони польських жінок і сотні тисяч українок, які приїхали сюди в пошуках притулку від війни. За статистикою, хоча точних даних немає, що є системною проблемою, приблизно 150 000 українських жінок працюють у польських домашніх господарствах.

Жахлива статистика

Результати опитування свідчать про те, що 61% домашніх працівниць стикались з дискримінацією або несправедливим ставленням, 52% були змушені працювати, незважаючи на хворобу, 46% були змушені працювати понаднормово і без відпочинку, а 30% піддавались фізичним або психологічним утискам. 

«Я дуже вдячна, тому не буду страждати від жорстокого поводження», — каже 37-річна жінка, яка доглядає за літньою людиною в Польщі протягом 1,5 років. 

Шість відсотків опитаних жінок зіткнулися з серйозним правопорушенням, коли роботодавець забирав у них документи. Серед способів реагування на порушення своїх прав, респондентки найчастіше висловлювали готовність йти на компроміс із роботодавцем. У більшості випадків вони намагаються уникати суперечок і вирішувати свої трудові відносини дипломатичним шляхом. Іноді, в умовах кризових ситуацій, деякі з них обирають тактику мовчання, а в деяких випадках шукають альтернативну роботу.

Про жахливу статистику запитую очільницю «Фемінотеки» Йоанну Пйотровську. 

«Якщо понад 60 відсотків цих жінок говорять про жорстоке поводження, то очевидно, що насправді їх більше», — кажу я. 

«Зазвичай люди, які знають, що зазнали насильства, говорять про це неохоче, навіть в анонімних інтерв'ю. У них є страх, недовіра, вони думають, що їхні історії будуть погано сприйняті», — каже Йоанна Пйотровська

Як додає, ця група жінок зазвичай мало обізнана про насильство та його механізми, часто це жінки з низьким рівнем освіти й, окрім того, вони не знають трудового законодавства, а отже, своїх прав і обов'язків, які роботодавець має щодо них. Вони також не знають, куди можна звернутися за допомогою. Нерідко додатковими труднощами є мовний бар'єр і відчуття самотності — більшість з них приїхали до Польщі самі з дітьми, і це є їхньою основною мотивацією: забезпечення безпеки для дітей, тобто даху над головою й задоволення їхніх базових потреб. Це пріоритет. Саме тому вони мовчать».

«Пам'ятаймо, що чим сильніша влада, а в цій ситуації ми маємо справу саме з нею, тим більша тенденція до зловживання нею. Жінки, які працюють у польських домогосподарствах, у багатьох відношеннях перебувають у гіршому становищі, вони мають менше ресурсів, не тільки побутових, фінансових, але й, можна сказати, підтримки: не мають тут родичів, друзів, часто недостатньо знають мову, тож в певному сенсі вразливі до насильства. Зневірившись, вони погоджуються на роботу в місцях, які не перевіряють ретельно — або взагалі не перевіряють — бо їм просто дуже важлива будь-яка робота. Погоджуються навіть на знущання та насильство, бо бояться втратити цю роботу», — додає вона.

Куди звертатися за допомогою?

Однак очільниця «Фемінотеки» підкреслює, що вони не самотні. У Польщі є багато організацій, які спеціалізуються на допомозі людям з досвідом біженства та тим, хто зазнає або зазнав насильства. 

Допомогу надають такі організації: Фонд «Оцаленє» (Ocalenie), Фонд «Україна» (Fundacja Ukraina), SIP, Асоціація правового втручання (Stowarzyszenie Interwencji Prawnej), а також «Фемінотека» (Feminoteka), Центр прав жінок (Centrum Praw Kobiety) або «Федера» (Federa). Останні три фонди мають гарячі лінії та телефони довіри, де ви можете отримати юридичну та психологічну допомогу.

Попри те, що українські працівниці є найбільш вразливими до насильства та зловживань, польські домашні працівниці також стикаються з проблемами через системні недоліки. Це пов'язано з тим, що сфера домашніх послуг у Польщі погано регулюється, бракує адекватних норм і рішень для забезпечення безпеки жінок, які в ній працюють. На цьому наголошують автори та співавтори звіту. 

«Відсутність належного регулювання та рішень для сектору домашньої зайнятості в Польщі призводить до неформальної системи, в якій жінки-працівниці часто піддаються експлуатації та порушуються їхні права. Інші проблеми, з якими стикаються українські домашні працівниці в Польщі, полягають у відсутності правового захисту та юридичного представництва. Необхідні зміни як у законодавстві, так і в суспільній свідомості», — йдеться у звіті

Запропоновані рішення включають: посилення моніторингу сектору з боку органів державної влади для забезпечення захисту прав домашніх працівників, спрощення процедур працевлаштування в секторі домашньої зайнятості та посилення співпраці між зацікавленими сторонами. Крім того, інформація про права домашніх працівників та їхніх роботодавців повинна бути легкодоступною на різних платформах і зрозумілою для них мовою.

«Однак, перш за все, рекомендується сприяти самоорганізації домашніх працівників-мігрантів та біженців і використовувати їхній потенціал для забезпечення рівного ставлення та покращення умов праці», - підсумовують автори звіту і підкреслюють, що це сектор економіки, значною мірою невидимий для адміністрації, неурядового сектору та громадськості. «Невидимість сектору призводить до інформаційної прогалини», — пишуть експерти у звіті.

Тому наймані працівниці роблять свою роботу, навіть коли хворіють, працюють понаднормово, зазнають принижень, а інколи навіть цькування. Це також пов’язано зі стереотипами про українських жінок, яких великою мірою і раніше — і досі — на польському ринку праці сприймають як «дешеву робочу силу». Вони про це знають. Що вони про це кажуть? «Я вважаю, що карма повертається, і якщо хтось погано ставиться до інших, до нього будуть ставитися так само», — розповіла у звіті 36-річна хатня робітниця, яка працює в Польщі вже сім років.

Згідно зі спостереженнями Центру підтримки біженців Job Impulse Ukraine, серед вимушених переселенок є велика кількість освічених жінок, які могли би працювати перекладачками або психологинями, однак на практиці більшість пропозицій щодо працевлаштування для іноземців орієнтовані на чоловіків. Це змушує жінок погоджуватися на роботу, яка не відповідає їхній кваліфікації.

У свою чергу, звіт Національного банку Польщі «Життя та економічне становище мігрантів з України в Польщі: вплив пандемії та війни на характер міграції» свідчить про те, що 65% українців-вимушених переселенців вже працевлаштувались, а ще 24% в активних пошуках відповідної вакансії. Вони найчастіше шукають роботу на повний робочий день з постійним графіком, щоб мати змогу забирати дітей з ясел, дитячого садка чи школи. Вони також зацікавлені в гібридній роботі або роботі на неповний робочий день, що передбачає більшу гнучкість. Пропозиції позмінної роботи, з іншого боку, частіше приймають жінки, які перебувають на іншому етапі життя — мають старших і самостійних дітей.

Подбайте про особисті кордони

Про те, як розпізнати, що стосунки з роботодавцем мають ознаки насильства, я запитала Жанну Лісон, психологиню з Києва, яка зараз проживає у Варшаві. Лісон виділяє два типи особистих кордонів і рекомендує звертати увагу, коли їх порушують. 

«По-перше, це фізичні кордони, тобто все, що стосується вашого тіла, особистих речей, фінансів, часу, простору, які ви вважаєте своїми. По-друге — психологічні кордони, які включають в себе емоційну, інтелектуальну і духовну сферу. Порушення їх найчастіше пов'язане з висловленням небажаних думок, моралізаторством, порадами та спробами маніпулювати людьми», — каже психологиня.

За її словами, найважливішим показником того, що хтось перейшов ці межі — є власні почуття. Страх, а також схожі почуття та емоції: роздратування, злість, лють, сердитість, обурення — вони сигналізують про те, що особисті кордони порушено. Це захисна функція. Люди, яким важко захищати свої кордони, можуть відчувати сором, образу чи провину. Також після спілкування з людиною ви можете відчувати відсутність енергії, безсилля або, навпаки, сильне збудження та роздратування. 

Як варто говорити про особисті кордони? Найкраще використовувати алгоритм «Я — повідомлення» (модель Маршалла Розенберга). Алгоритм має таку формулу: факт — значення факту — емоції щодо значення факту — потреба — висновок.

«Ти знаєш, я злюся і засмучуюсь (почуття), коли ти критикуєш мій одяг (факт), тому що це здається мені неповагою (значення факту). Мені важливо відчувати вашу підтримку (потреба), а критика цьому перешкоджає. Будь ласка, не піднімайте тему мого виступу в майбутньому (прохання). Якщо прохання і захисти не працюють, вас не слухають або ви перебуваєте у вразливій ситуації — це привід попросити про допомогу, поділитися з кимось, шукати способи захистити себе або завершити ситуацію», — радить Жанна Лісон.

‍

‍

‍

‍

Ельміра Аблялімова — експертка Кримського інституту стратегічних досліджень (КІСД), який досліджує стан захищенності об'єктів культурної спадщини на тимчасово окупованих Росією територіях України. В минулому — депутатка Бахчисарайської міської та районної ради, заступниця Бахчисарайської районної державної адміністрації, директорка Бахчисарайського історико-культурного заповідника, на території якого розташований єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури — Ханський палац.

Оксана Щирба: Минуло 10 років від початку окупації кримського півострова Російською Федерацією. Тисячі кримських татар покинули півострів. Інститути, громадські організації, засоби масової інформації зазнають жорсткого тиску з боку російської влади. Зараз, коли озираємось назад й аналізуємо події десятирічної давнини, чи можна було запобігти російській окупації, чи могли вплинути на це кримські татари?

Ельміра Аблялімова: Можливо, якби в Україні була інша політика щодо кримських татар. Якщо проаналізувати  ситуацію до 2014 року — України в Криму фактично не було, більшою мірою це була російська автономія в Україні. Кримські татари сприймалися як фактор певної нестабільності. Територія півострова була відкрита для російських впливів: підкуповували людей, які працювали на Росію, поширювали дезінформацію щодо України та кримських татар, наприклад, що кримські татари становлять загрозу, що мають сепаратистські наміри.

До 2014 року Україна не мала власної  етнополітики, навіть серед українців багато хто вірив у кремлівські фейки, піддавався їх впливу. Значну роль в цьому відіграли теж церкви Московського патріархату

‍В результаті, як ми пам’ятаємо, під час окупації півострова майже весь склад силових структур перейшов працювати на Російську Федерацію. Кримські татари тоді стали на захист територіальної цілісності України, проводили мітинги, мирні акції протесту, 26 лютого 2014 року біля стін Верховної Ради Криму провели один з наймасштабніших мітингів.

‍

Чи могли ми вплинути на хід подій? Зараз мені здається, що ні. Ми не були готові до окупації, про це не попереджали іноземні розвідки, не повідомляли ЗМІ. Були різні ідеї — але на той час ми могли вживати лише мирних заходів: мітинги, демонтрації, заяви, тощо. Цей мирний супротив та неприйняття окупації триває й зараз — незважаючи на утиски кримські татари демонструють свою абсолютну лояльність до України: не беруть участі у виборах, уникають роботи в окупаційних органах влади, колаборантів серед кримських татар дуже мало. Цей фактор значно допомагає Україні на політично-дипломатичному рівні.

ОЩ: Чим займається Кримський інститут стратегічних досліджень?

‍ЕА: Діяльність Інституту стратегічних досліджень спрямована на фіксування порушень проти культурних цінностей на тимчасово окупованих територіях України в рамках Гаазької Конвенції 1954 року щодо захисту об'єктів культурної спадщини під час збройних конфліктів.

Історія документування почалася з маленького кейсу Бахчисарайського ханського палацу. З 2016-го року російська окупаційна влада почала його інтенсивно «реставрувати», в результаті чого пам’ятка фактично втратила свою автентичність. Деякі експерти схилялися до думки, що це історія про корупцію. Дехто говорив про непрофесійність, відсутність спеціалістів, які мають досвід реставрації саме таких історичних споруд. Але моя думка з цього приводу інша.

Росія взяла курс на цілеспрямоване викорінення кримськотатарської ідентичності з мапи Криму, тому що питання на відповідь «Кому належить Крим?» лежить в історичної площині. Кримські татари, їх походження, державність, яка існувала протягом більш як трьох століть — повністю руйнують російську ідеологію «кримнаш»

Шляхом зруйнування пам’яток, спотворення історичних фактів, створення історичних міфів — Росія намагається домінувати на захоплених територіях. Те, що ми спостерігаємо після початку повномасштабного вторгнення 2022 року — цілком логічне продовження такої політики. 

Ми зафіксували всі типи порушень міжнародного права, згідно з Гаазькою конвенцією 1954 року та двох протоколів до неї (1954 та 1999 років). Це, передусім, привласнення — ймовірно, найбільше з часів Другої світової війни — культурних цінностей, об'єктів культурної спадщини, культурних інституцій. По-друге — незаконне переміщення з окупованих українських територій на територію Російської Федерації культурних цінностей, що належать України. По-третє — незаконні археологічні розкопки на окупованих територіях та наслідки таких дій. Також суттєва модифікація нерухомих пам'яток: через такі роботи вони втрачають свою автентичність, художню, наукову, історичну цінність. І, врешті, використання об’єктів культурної спадщини у військових цілях: ми зафіксували численні факти використання курганів — об’єктів археологічної спадщини України — в якості фортифікаційних споруд. Як наслідок, пам’ятка втрачає не лише свою археологічну цінність, але й артефакти, які вона в собі містить.   

Варто зазначити, що Росія також проводить гуманітарну агресію, займається «деконструкцією» історичних фактів: залишає те, що відповідає її політичній ідеології й відкидає «зайве». Над цим працюють російські спеціалісти, які суттєво переписують історію Криму.

ОЩ: Яка ваша історія Вашої власної родини? Знаю, що свого часу Вашу бабусю депортували.

ЕА: Кожна кримськотатарська родина пережила депортацію, і моя історія не є унікальною.

‍Бабусі було 22 роки, коли її депортували на Урал в Костромську область. Там вона важко працювала на Лісоповалі — потрібно було годувати дітей. Дідусь тим часом був на фронті. Поселення, в яких вони жили, мало чим відрізнялись від колонії. Виїзд за визначену територію був заборонений, лише з дозволу комендатури.  Після повернення з фронту дідусь довго розшукував свою родину по містам заслань, адже кримські татари були розсіяні по всьому СРСР. Коли сім’я нарешті зустрілась — продовжила пошук решти родичів, яких депортували в Узбекістан. Тоді дідусь став писати листи з проханням про дозвіл на з’єднання з рештою родини та переїзд  в Узбекистан. Це листування збереглося. Там їх називають «спецпоселенцями», у кожного члена навіть є власний номер. 

Пам’ятаю, як помер Брежнєв. Нас відпустили зі шкільних уроків, аби ми йшли дивились  на похорон генерального секретаря. Після школи я зазвичай спочатку приходила до бабусі. Ворота у неї завжди були відчинені, а того дня — замкнені. Я намагалась достукатись. Бабуся відкрила двері, різко завела мене до хати, повернула ключ в замку: вдома було свято. А коли я включила телевізор, щоб  подивитися похорон — дідусь вимкнув, сказав, що мені цього бачити не потрібно, бо «ще один з катів нарешті помер».

Ми тоді жили у двох різних реальностях одночасно: з одного боку, в школі нам розповідали міфи про Крим, а в контексті кримських татар здебільшого говорили про набіги, монголо-татарське іго тощо. А з іншого боку — у розповідях наших дідусів та бабусь Крим був — найпрекраснішим місцем на землі, чимось сакральним, казковим. Місцем, куди ми всі мусимо повернутися. Дід часто згадував дитинство серед гір і моря, бабуся щоразу починала співати… Росія завжди сприймалась як країна, яка постійно намагалась знищити наш народ, ще з часу першої незаконної анексії території Кримського Ханства у 1783 році.

ОЩ: Вашого чоловіка, Ахтема Чігойза, засудили за організацію масових заворушень на проукраїнському мітингу в Криму, проти нього порушено кримінальну справу за трьома статтями: організація масових заворушень, заклики до насильства, ненавмисне вбивство. Чим закінчилась ця історія?

ЕА: Ахтема засудили за організацію  мітингу 26 лютого 2014 року, що проводився у підтримку територіальної цілісності України. Захід був організований Меджлісом кримськотатарського народу за підтримки різних українських ініціатив організацій. У вироку було формулювання «за організацію масових заворушень». Він провів в сімферопольському СІЗО майже три роки.

Я була його громадською захисницею, тримала зв'язок з адвокатами, ходила в слідчий ізолятор практично щодня, можна сказати — як на роботу.  Відбулося понад сто п'ятдесят судових засідань, ми опитали понад двісті свідків як з нашої сторони, так і зі сторони обвинувачення. Одіозна так звана «прокурорка Криму» Поклонська очолювала обвинувачення проти мого чоловіка. В результаті його засудили до восьми років позбавлення волі. На наше щастя, за домовленістю п'ятого президента України Петра Олексійовича Порошенка, президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана, лідера кримських татар Мустафи Джемілєва, мого чоловіка вдалось звільнити. Спочатку перевезли до Туреччини, а потім — в Україну.

Чоловікові пропонували  залишитися в Туреччині, але він відмовився. Повернувся в Україну для  продовження  боротьби за Крим.

Для нас український паспорт — це не просто документ, це — наш цивілізаційний вибір

Ми вимушено виїхали з Криму у 2017-му році, але всім своїм серцем прагнемо повернутися. Щодо настроїв — я часто спілкуюсь з тими, хто залишився на кримському півострові, і можу з упевненістю сказати, що  Україну в Криму чекають, дуже чекають на визволення.

ОЩ: В одному з інтерв’ю Ви сказали, що через травматичний історичний досвід українці і кримські татари почали краще розуміти один одного. 

ЕА: Так, я завжди згадую одну із зустрічей з дисидентом Мирославом Мариновичем, якій сказав, що в цій «страшній трагедії 2014 року є велика Божа благодать — українці нарешті зрозуміли кримських татар, а кримські татари зрозуміли українців».

Наші народи пережили однакові  трагічні події, в різні історичні періоди, але як українці, так і кримські татари дуже добре пам’ятають як знищували нашу державність, відбирали наші землі, викорінювали інтелігенцію, депортували, змушували зректись рідної мови, традицій, культури тощо. Особистим відкриттям для мене стала стаття III Конституції Пилипа Орлика, яка відносини між Кримським ханством та українським козацтвом визначає як братерство. Між братами може бути різне, однак ми все одно залишаємося рідними.

Ми різні, але українці та кримські татари мають багато спільного: походження, цінності, гостре відчуття власної ідентичності й внутрішню опору. У нас спільна держава і спільний ворог. Для обох наших народів слова «Батьківщина», «свобода» і «честь» — не просто слова, а те, за що ми готові боротися. Саме тому ми так добре розуміємо один одного

ОЩ: Українська влада неодноразово наголошувала, що війна не закінчиться доти, доки Україна не поверне Крим. Чи вірите Ви у повернення Криму Україні?

‍ЕА: Я абсолютно впевнена в тому, що без Криму не буде України, а без України — не буде Криму. Це одне ціле. Я абсолютно переконана в тому, що Крим буде звільнений і ми повернемось додому.

‍

В Ісландії перебуває майже 2,5 тисячі українських біженців. Для країни, чисельність населення якої становить 370 тисяч осіб, ця цифра не є малою. Як і в інших європейських країнах, статус тимчасового захисту в Ісландії надає українцям доступ до медицини, а також право працювати та навчатися. Попри те що переважна більшість переселенців не знає ісландської мови, дедалі більше українок знаходять в Ісландії роботу та облаштовують своє життя.

Sestry поговорили з українками в Ісландії про нюанси влаштування життя в цій країні біля Північного полярного кола.

Аліменти замість колишнього чоловіка моїм дітям тепер сплачує… Ісландія

— Їхати від війни саме в Ісландію спало мені на думку без жодних на то причин  —  у нас не було там ані рідних, ані знайомих, — згадує українка Віталіна Студенікіна. — Я на останні гроші взяла авіаквитки, і ми з дітьми опинилися в цій країні.

До російського вторгнення Віталіна Студенікіна, мати трьох дітей (дочкам 17 і 11 років, сину — 15), працювала у районному управлінні освіти в Кривому Розі. З початком бойових дій виїхала з дітьми спочатку до Польщі, а згодом — до Ісландії.

— В аеропорту українських біженців зустрічали поліцейські, — продовжує Віталіна. — Нас поселили у готелі в Рейк'явіку, і перше, що нам там організували, було медобстеження. Перевірка на інфекційні захворювання, флюорографія, дітям — реакція Манту. Тут це роблять усім новоприбулим біженцям. Потім був етап оформлення документів, який тривав близько двох тижнів. Але я не звикла довго сидіти без роботи, тож вже за три дні після приїзду пішла до центру, в якому психологи надавали допомогу українцям.

Сказала, що оскільки я педагог (я вчитель історії та психолог), можу доглядати дітей тих, хто прийшов на консультацію. Це була волонтерська робота, завдяки якій я зрозуміла, що можу і хочу працювати навіть з малятами. Я подумала, що в садках, напевно, будуть українські діти, яким буде потрібна допомога з адаптацією — і після того як ми переїхали з готелю на квартиру, почала шукати роботу в цій сфері.

Віталіна з дітьми отримали соціальне житло. Проте соціальне — не означає безкоштовне.

— Нам дали квартиру у передмісті Рейк'явіка, де безкоштовно ми жили тільки перші шість місяців, а далі вже треба було платити за оренду, — каже Віталіна. — Житло в Ісландії дороге. Місяць оренди квартири коштує 320 000 ісландських крон (понад 2300 доларів).

Поки я не працювала, отримувала соціальну допомогу у розмірі 220 000 крон (1600 доларів) на всю сім'ю. У таких випадках рятує система субсидій — держава вираховує твої доходи та витрати, і певну частину суми, яку ти заплатив за оренду, можуть повернути. Плюс раз на чотири місяці я отримую 230 000 крон (1670 доларів) на дітей. Допомога на дітей  — це єдине, що я продовжую отримувати і зараз. Решту виплат зняли, тільки-но я влаштувалася на роботу.

Щодо дітей, то ісландський уряд платить мені аліменти. З чоловіком я вже понад десять років розлучена. В Україні він має великий борг за аліментами, а сам давно живе в іншій країні та дітьми не цікавиться.

Коли я почала оформляти документи в Ісландії, у мене попросили його контактні дані. Він не вийшов на зв'язок, і тепер замість нього аліменти мені сплачує ісландський уряд. Мені пояснили, що якщо ісландська влада знайде мого колишнього чоловіка, його зобов'яжуть повертати борг вже Ісландії. Тут максимально захищені права неповнолітніх, і, якщо один із батьків забув про свої обов'язки, дітей підтримує держава.

Ісландців турбує не наше «щоб не продуло», а психологічний стан дитини

Розповідаючи про пошук роботи в Ісландії, Віталіна каже, що скласти резюме їй допомогли у місцевому джоб-центрі. Проблемою була відсутність знань як ісландської, так і англійської.

—  Попри те, що державна мова тут одна — ісландська, практично всі місцеві володіють англійською, — каже Віталіна. —  Мої знання англійської були на рівні шкільної програми. Але озброївшись google-перекладачем, я почала ходити по всіх дитсадках в окрузі і пропонувати свої послуги. Отримувала відмову за відмовою. Але потім в одному з садків, який знаходився за півтори години їзди від мого будинку, мене взяли. Цей садок саме чекав на українську дівчинку з аутизмом. Це була єдина українська дитина у групі. Решта дітей — ісландці.

Взагалі діти чудово розуміють мову жестів, вираз обличчя, посмішки. Я говорила з ними трішки англійською, трішки українською, а якимось ісландським словам мене навчили вже вони. Керівництво садочка побачило, що я досить швидко налагодила контакт з дітьми — і мені запропонували залишитися.

Зараз я вже змінила роботу  —  знайшла садочок ближче до свого помешкання. Якщо в першому садочку у мене була група дітей старшого віку, то зараз це 2-3-річні малюки, більшість з яких говорять тільки їм зрозуміло мовою, що для мене навіть простіше.

Ісландські дитсадки відрізняються від українських. Тут немає великих груп — по п'ять дітей на одного вихователя. У кожного садка свій напрямок — екологія, мультикультуралізм, пізнання світу через творчість тощо. Дітям не дають обов'язкових завдань. Є тільки рекомендації, але кожна дитина вільна робити те, що хоче. Щотижня з дітьми працюють логопеди та психологи. До шести років діти повинні вміти писати свої ім'я та прізвище, рахувати до десяти англійською та ісландською. Можу сказати, що діти у моїй групі вміють усе це вже й українською (сміється).

Деякі речі українських батьків можуть шокувати. Дітей ніхто не кутає, хоча вітер іноді буквально зносить з ніг. Не хочеш надягати шапку — не треба. Хочеш їсти сніг чи купатися у калюжі — будь ласка. Дощ та вітер — не привід не йти гуляти. У попередньому садочку якщо дитина вередувала і не хотіла одягати куртку, її могли вивести на вулицю без неї. Дитина, яка взимку ходить у легких кросівках на босу ногу, тут нікого не здивує.

В Ісландії більше стежать не за нашим традиційним «щоб не продуло», а за психологічним станом дітей. І дорослих, до речі, також.

Після того, як одного разу я вивела на прогулянку не п'ять, а десять дітей, колеги дбайливо цікавилися моїм емоційним станом, питали, чи не втомилася

Мені пощастило з колективом. Попри те що моя ісландська не на високому рівні (але продовжую її вчити, після роботи я відвідую мовні курси), жодного разу не відчувала по відношенню до себе упередженого ставлення. Більшість ісландців — відкриті та привітні люди.

Представник ельфів у парламенті

Мене здивувало, що чимало ісландців вірять в ельфів або з повагою ставляться до ельфійської теми. Тут навіть є представник ельфів у парламенті. У певних місцях, де, на думку ісландців, живуть ельфи, офіційно заборонено щось будувати — чи то будинок, чи навіть дорогу — щоб не потурбувати й не роздратувати ельфів.

В Ісландії цікаве та своєрідне життя. Але думаю, розмови про те, що ісландці — одні із найщасливіших людей у світі — це перебільшення. Незважаючи на те, що це заможна та соціально орієнтована країна, багато людей тут на регулярній основі приймають антидепресанти. Це пов'язано з особливостями клімату. Коли протягом усієї зими ти не бачиш сонця і практично цілодобово за вікном темно, це впливає на психіку. Потім усе літо — білі ночі, і ти не можеш спати. Не допомагають ані щільні штори, ані снодійне.

У моєї доньки тут почалася мігрень, хоча, можливо, це пов'язано із пережитим в Україні стресом. Нещодавно поряд з нами трапилося виверження вулкана, що тут також не рідкість. По стінах будинку пішли тріщини. Але треба сказати, що місцеві ані вулканів, ані землетрусів не бояться. Про природні катаклізми зазвичай відомо заздалегідь, і люди в цьому сенсі  довіряють владі — знають, що якщо щось і станеться, всіх вчасно евакуюють.

Працювати на рибальських суднах українців не пускають

Про те, що незвичний ісландський клімат впливає на фізичний стан, говорить і українка Леся Москаленко, яка приїхала до Ісландії разом з 20-річною донькою.

У мене в Ісландії теж почалися мігрені. Головний біль пройшов лише через рік перебування, — зізнається Леся Москаленко. — Ми з донькою живемо на півночі — у місті Акурейрі. Це зовсім поруч з Полярним колом. Донька знає англійську, тому знайшла роботу у сфері обслуговування — зараз працює у відомій мережі закусочних Subway. Нещодавно вона отримала дві ліцензії на роботу гідом на whale watching — тобто може возити туристів дивитися на китів. Зі знанням англійської тут не пропадеш, хоча список доступних українцям професій все одно обмежений. Без знання ісландської та підтвердженого диплома точно не зможеш бути, наприклад, юристом чи лікарем. Але зможеш працювати у сфері туризму.

В Ісландії три кити економіки — це туризм, риба та виробництво алюмінію. Робота на рибальських суднах високооплачувана, можна заробити до трьох мільйонів крон на місяць (понад 20 тисяч доларів). Але я не знаю українців, які б там працювали — у цій сфері все давно розподілено між своїми, і на іноземців там не чекають.

В Ісландії теж де-не-де є своя «мафія», свої нюанси. Буває, що звільнити можуть без пояснення причин. Наприклад, працює людина у кафе, а перед початком шкільних літніх канікул її раптово звільняють. Потім виявляється, що власник кафе хоче на літо взяти на роботу школярів і таким чином заощадити на податках.

Автівку в Ісландії можна купити з місячної зарплати. А от алкоголю в магазинах нема

В Ісландії багато іммігрантів, велика польська діаспора. Але більшість із них працює на некваліфікованих роботах. Я не зустрічала іноземців, наприклад, серед лікарів — хоча медична система перевантажена і страждає від нестачі кадрів. Як і в багатьох країнах Європи, на прийом у лікаря тут можна чекати кілька місяців. Необхідність чекати стосується й багатьох інших сфер — адміністративних, банківських. У більшості організацій робочий день закінчується о 16.00 годині.

Навіть якщо в тебе термінове питання — наприклад, необхідно заблокувати банківську картку — ти зможеш це зробити лише з 9-ої години ранку наступного дня — жодних вечірніх чи нічних гарячих ліній для допомоги клієнтам тут немає

Житло Леся із донькою знайшли самі. Місяць оренди двоспальної квартири їм обходиться в 250 000 крон (1800 доларів) на рік.

— Однокімнатна у нашому місті може коштувати близько 1500 доларів, — каже Леся. — У сільській місцевості оренда дешевша, але там і роботу знайти складніше, хіба що на фермі. У місті можна обійтися без машини, а от за містом без неї вже ніяк — міжміський транспорт ходить рідко, в погану погоду не ходить зовсім. У всіх ісландців є машини, які вони можуть купити з місячної зарплати (за умови, що в тебе є своє житло і не потрібно платити за оренду).

Ісландці — багаті люди, але тут не прийнято це демонструвати. Вони дуже просто одягаються, ведуть скромний спосіб життя. Обожнюють дітей. Держава стимулює народжуваність гарними соцпакетами, і тут у сім'ях нерідко по п'ятеро-шестеро дітей.

Загалом життя в Ісландії, якщо маєш тут роботу, можна назвати досить комфортним. Рятуватися від депресій у темну пору року людям допомагають термальні басейни, лижні траси — тут таке є майже в кожному селі. Щоб люди не боролися з депресією за допомогою алкоголю (кажуть, раніше тут таке було), у магазинах він не продається. Купити спиртне можна тільки в одній мережі, і лише у певні дні та години. У вихідні, наприклад, це неможливо.

Мінімум стресу в усіх процесах

— За моїми спостереженнями, дедалі більше українок успішно працевлаштовуються в Ісландії, — каже медіаторка міжнародної програми переселенців у Рейк'явіку Тетяна Короленко. — Я теж приїхала сюди через війну. Знання англійської допомогло швидко знайти роботу у державному секторі. Нині як культурний посередник я працюю не лише з українцями, а й із біженцями з інших країн.

Найбільшою перешкодою для українців в Ісландії є мовний бар'єр. Без знання ісландської тут справді залишаються недоступними багато професій, але я всім кажу, що це не привід впадати у відчай — можна почати з чогось простішого, а паралельно вчити мову. Розмови про те, що ісландська дуже складна — це не більше, ніж чиясь суб'єктивна думка. Я сама зараз активно її вивчаю і знаю українців, яким ця мова дається легко.

Українцям в Ісландії дають час на те, щоб інтегруватися, знайти роботу. Джоб-центр часто допомагає шукати вакансії. Якщо людина довгий час не працює, її почнуть м'яко до цього підштовхувати — будуть запитувати, на які вакансії подавався, які проходила співбесіди. Знімати виплати не будуть, але питань ставатиме все більше. У пошуках роботи я порадила б українцям адекватно оцінювати реальність і не намагатися, умовно кажучи, отримати посаду в кабінеті міністрів без знання ісландської. Насправді, тут є багато можливостей. Для тих, хто не знає англійської, завжди є вакансії у сфері клінінгу, на кухнях.

Деякі моменти українців дивують. Наприклад, те, що навіть якщо ви з партнером не одружені, але живете під одним дахом, ви офіційно вважається родиною, що позначиться на виплатах.

Насправді тут все працює для людей і максимально прозоро. Наприклад, якщо з якихось причин у людини виник борг перед державою, їй дозволять виплатити його поступово. У нашій ситуації навряд чи можливе життя без стресу, але там, де його можна уникнути, я тепер теж намагаюся так робити.

За повідомленням ФСВН Росії (ФСИН), 16 лютого у російській виправній колонії №3 у Ямало-Ненецькому автономному окрузі помер російський опозиціонер Олексій Навальний.

У команді Навального причину смерті наразі не коментують. Адвокат Навального Леонід Соловйов вилетів у Харп, де знаходиться колонія №3. «У зв'язку з рішенням родини Олексія Навального я нічого не коментую. У середу до Олексія приходив адвокат, тоді все було добре», — повідомив юрист.

Російські видання поширюють інформацію, що у Навального відірвався тромб. Олексію було 47 років. Три з них він відсидів у російській в'язниці. Його заарештували в січні 2021 року і засудили за екстремізм на 19 років позбавлення волі.

Ще позавчора на сторінках Навального у соцмережах з'явились привітання, адресовані його дружині з нагоди Дня закоханих. Також вчора прессекретарка Навального Кіра Ярмиш повідомила, що політика 27 разів за час ув’язнення відправляли до штрафного ізолятора. Тобто вчора з Навальним все було гаразд.

Нагадаємо, що батько Навального — українець з села Залісся на Київщині. Сам Навальний говорив про себе, що він є наполовину українцем і наполовину росіянином, а більша частина його рідних живе в Україні.

16 червня 2021 року президент США Джо Байден заявляв, що якщо Навальний помре у в'язниці, то «наслідки матимуть руйнівний характер для Росії».

На смерть російського опозиціонера вже відреагували деякі світові лідери.

Прем'єр-міністр Великої Британії Ріші Сунак назвав повідомлення про смерть Навального жахливими новинами. «Будучи найзатятішим захисником російської демократії, Олексій Навальний протягом усього свого життя демонстрував неймовірну мужність. Мої думки з його дружиною та народом Росії, для якого це величезна трагедія», – заявив Сунак.

Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг сказав, що «Росія повинна відповісти на серйозні питання». Президент Латвії Едгарс Рінкевичс написав у Твіттері: «Що б ви не думали про Олексія Навального як політика, він був тільки що жорстоко убитий Кремлем. Це факт, і це те, що потрібно знати про справжню природу нинішнього російського режиму. Мої співчуття родині та друзям».  

Очільниця Європейського парламенту Роберта Мецола написала, що світ втратив бійця, чия мужність відлунюватиме через покоління. «Нажахані смертю лауреата премії Сахарова Олексія Навального. Росія забрала його свободу і життя, але не гідність. Його боротьба за демократію триває».

Президент Литви Гітанас Науседа сказав, що Олексій Навальний не помер у в'язниці, він був убитий жорстокістю Кремля і його метою за будь-яку ціну змусити опозицію замовкнути. «Російський режим має зіткнутися із наслідками. Він має бути притягнутий до відповідальності».

Розслідувач Bellingcat Христо Грозєв, який свого часу співпрацював з Олексієм у справі розслідування отруєння «Новичком», резюмував: «Навальний був остаточно убитий Путіним сьогодні».

‍

Титульне фото: DPA/East News

Журі обрало переможниць з 12 номінанток, серед яких шість надзвичайних польок і шість дивовижних українок. Номінантки на премію «Портрети сестринства» від Польщі: Оля Гнатюк, Ельвіра Нєвєра, Аґнєшка Дея, Адріана Поровська, Ґражина Станішевська і Марта Маєвська. Номінантки на премію «Портрети сестринства» від України: Тетяна Грубенюк, Оксана Колесник, Вікторія Батрин та Галина Андрушков, Оксана Нечипоренко, Леся Литвинова і Тата Кеплер.

З польського боку перемогла Марта Маєвська — мер маленького міста Грубешів, яка після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року організувала у своєму місті, що за п’ять кілометрів від українського кордону, центр прийому біженців. І за участі сотні волонтерів надала українцям, які тікали від війни, притулок, їжу, житло, консультації та психологічну підтримку. Усього з початку війни центр у Грубешові прийняв понад 100 тисяч людей.

«Мадлен Олбрайт якось сказала, що в пеклі є спеціальна місце для жінок, які не допомагають іншим жінкам. Так от я не хочу там опинитися, — розповіла зі сцени Марта Маєвська. — Це величезна нагорода для тих жінок, які були зі мною поруч і допомагали разом зі мною. Я хочу подякувати всім жінкам, які в цьому чоловічому світі дипломатії та політики працюють для того, щоб наш новий світ створювався у мирі та спокої. Нехай живе вільна демократична Польща! Хай живе вільна Україна!»

Мирослава Гонгадзе, членкиня журі премії «Портрети сестринства», очільниця «Голосу Америки» в Східній Європі сказала: «23 роки тому я також тікала з України, і Польша була моєю зупинкою і країною допомоги. Я знаю, як важливо отримати цю першу допомогу, я відчувала кожну жінку, яка перетинала кордон в перші дні війни. Я насправді дуже вдячна, що сьогодні можу розповісти про Марту Маєвську, привітати її, це відчуття радості та співчуття одночасно. Ось вона навіть зараз плаче, згадуючи перші дні війни. Цей вечір для нас, щоб виплакати всю біль за ці роки. І це історія не тільки про співчуття, але й про жіноче лідерство. Кожна з нас в цьому залі проявила це лідерство».

З українського боку переможницями стали Галина Андрушков і Вікторія Батрин — мати і донька, засновниці Фонду UNITERS, що став найбільшим волонтерським транзитним центром у Варшаві для волонтерів із цілого світу. Ініціаторки та рушійна сила акції «Свята без тата», завдяки якій за десять років понад 300 тисяч різдвяних подарунків було передано дітям загиблих Захисників та дітям з лінії фронту. Місія Вікторіїї та Галини об'єднала понад 3000 волонтерів з різних куточків світу. Від 2014 року вони співпрацюють з понад 150 організаціями, зокрема, зі Збройними Силами України. Фонд UNITERS відправив вже понад 6000 тонн гуманітарної допомоги, з яких 60% — це медичні засоби для фронту та обладнання для лікарень. Фонд продовжує опікуватися найбільшим пунктом гуманітарної допомоги біженцям у Варшаві.

«Для нас ця нагорода — це можливість бути поруч та працювати з неймовірними жінками, з нашою командою. Вона показує, що ми рухаємося у вірному напрямку. Щиро кажучи, за важкою щоденною працею ми не завжди маємо час показувати людям все, що ми робимо, і тому дуже цінно, що хтось це зауважив та оцінив. І оцінили то жінки, наші сестри, ті, хто теж так багато робить для іншіх. Тому ми не конкуруємо, тільки співпрацюємо. А ці п'ять тисяч євро, що ми отримали як переможиці, підуть на медичні рюкзаки, які розробив та запатентував наш фонд. Саме вони допомагають рятувати життя на фронті. Відчуття сестринсва з польками я і Вікторія носимо в собі від народження, але саме з початком війни це відчуття переросло в сестринство міжнародних масштабів.

Ми маємо багато історій зі своєї праці за 10 років, але хотіли б розповісти одну, яка підкреслює всю важливість та необхідність того, что ми робимо. Було багато дискусій, чи варто нам робити акцію «Свято на лінії вогню», в рамках якої ми вітали дітей, що знаходяться біля лінії фронту. Вони проводять своє дитинство в бомбосховищах, сивіють, бо не бачать денного світла. Ми провели цю акцію, і я впевнена, що дітям було приємно знати, що хтось з-за кордону подбав про них. На жаль, через декілька днів три дитини, яких ми вітали, загинули... але ми встигли подарувати їм останню посмішку в тих жахливих днях на лінії вогню», — сказали у своїй промові Галина Андрушков і Вікторія Батрин.

Яцек Голішевський, голова правління Business Centre Club розповів про переможницю читацького голосування Аґнешку Дею: «Я знаю, що після початку війни Аґнешка кожного дня поверталася додому о третій годині ранку, родина та друзі навіть почали за неї хвилюватися, а сусіди взагалі стали залишати їжу під дверима. Потім вона прийняла стратегічне рішення сфокосуватися на допомозі Україні й разом з подругою створила у Facebook групу «Як допомагати українцям». А далі створила свою фундацію, де щомісяця біля 800 людей з України отримюють різну допомогу: гуманітарну, інформаційну, психологічну. Вона — це людина-оркестр: адже вона і головна в фундації Pad parasolem, і водночас сама забирає посилки з пошти. А якщо спитати її, що для неї найважливіше, то вона відповість: солідарність».

Поважна капітула (журі) премії «Портрети сестринства»:

• Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
• Марія Гурська, головна редакторка Sestry.eu
• Йоанна Мосєй-Сітек, CEO Sestry.eu
• Аґнєшка Голланд, польська режисерка та сценаристка
• Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
• Олександра Матвійчук, українська правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод», Нобелівська лауреатка
• Б’янка Залевська, польська журналістка, яка співпрацює з телеканалом Еспресо
• Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
• Вікторія Зварич, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
• Генріка Бохняж, економістка, голова Головної ради конфедерації Leviatan
• Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
• Богуміла Бердиховська, польська публіцистка і журналістка‍

Про премію «Портрети сестринства»

Два роки поспіль українки та польки йдуть пліч-о-пліч, допомагають одна одній і надихають. І разом, спільними зусиллями, наближають перемогу України.  

Ми, міжнародне видання Sestry.eu, щодня розповідаємо про неймовірних жінок, які силою своєї волі, мужності, відданості демократичним цінностям змінюють світ на краще. Історичний досвід доводить, що в часи великих потрясінь саме роль жінки, матері, сестри стає надважливою.

Редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», щоб відзначити жінок, які своєю активною громадянською позицією, своєю людяністю та готовністю до самопожертви об’єднуються заради підтримки тих, хто цього найбільше потребує. Ми прагнемо підкреслити внесок жінок у захист демократії в Європі та світі.

Матеріал підготувала Юлія Ладнова

Ельвіра Нєвєра — польсько-німецька режисерка та сценаристка, авторка документальних фільмів. У своїй творчості досліджує політичні та соціальні трансформації у Східній Європі. Здобула численні нагороди на престижних польських та світових кінфестивалях.

Документальний фільм «Синдром Гамлета» (2022), знятий Ельвірою Нєвєрою разом із Пьотрем Росоловським — це психологічний портрет покоління, травмованого війною, яка в Україні на той момент тривала вже 8 років. Фільм почали знімати незадовго до повномасштабного вторгнення Росії, а прем’єра відбулась — після, коли його головні герої опинились на першій лінії фронту.

Дружба, небайдужість та чутливість до несправдедливості зробили з Ельвіри Нєвєри волонтерку, для якої немає майже нічого неможливого. Видання Sestry дізналось, як виглядає сцена життя режисерки та героїв її фільму зараз і за що вони боряться у цій війні.

Ельвіра Нєвєра стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry.

‍Ірена Тимотієвич: На сцені у вашому з Пьотрем Росоловським фільмі «Синдром Гамлета» зустрілись п’ятеро людей: захисник Донецького аеропорту Ярослав Гавянець, військовослужбовиця Катерина Котлярова, представник ЛГБТ-спільноти Олег Родіон Шурігин-Грекалов, військовий медик Роман Кривдик та відома українська акторка, феміністка Оксана Черкашина. Що їх між собою пов’язує?

Ельвіра Нєвєра: Досвід. У 2020 році, коли ми почали зйомки фільму «Синдром Гамлета», нам було важливо звернути увагу суспільства на бойові дії в Україні, які почались в 2014-му і які всі ігнорували. Люди звикли і не реагували на новини, це не проникало в їхні серця. Було враження, що війни ніби немає, але є жертви цієї війни. Навіть в Україні це не називали «війною».

Ми хотіли достукатись до людей. Показати, що саме ця війна робить з тими, хто її пережив, що в них залишає. Яке спустошення. І який складний, довгий процес вони проходять, щоб повернутись до нормальності. Хотіли створити емоційний портрет молодої генерації українців, травмованих пережитим досвідом. Шукали інструмент, який би дозволив максимально близько з’єднати глядача з тим, що переживає герой, глибше зрозуміти його. І таким інструментом став театр. Для вистави ми обрали п’ятьох молодих людей, що походять з різних куточків України і які народились після 1991-го року, в незалежній Україні. 

У 2014-му році мали момент так званого «політичного пробудження», частина з них тоді пішла на війну. Зокрема, Славік (вивчав право) і Катя (вивчала міжнародні відносини) — пішли добровольцями. Романа — театрального актора зі Львова — призвали на службу. Були також дві особи, які не мали воєнного досвіду. Це — Оксана Черкашина, українська акторка, яка з часів Майдану займалась критичним театром. І Родіон — представник спільноти ЛГБТ, який походить з Донецька. У нього — свій власний фронт, де він бореться проти дискримінації і гомофобії. В 2014-му мусив залишити свій дім, переїхав до Києва. 

Нам важливо було співставити їхні досвіди і їхні травми, зробити певний зріз суспільства. Повномасштабна війна почалась тоді, коли фільм був на етапі постпродукції. Тобто ми хотіли звернути увагу суспільства на проблему — але виявилось, що спізнились. А, може, й ні…

ІТ: Напевно ні. Думаю, це стало сильною стороною фільму. Куди життя зараз привело героїв твоєї сцени і, власне, тебе?

ЕН: 24 лютого 2022 року трьох героїв мого фільму викликали до військкомату. Перше повідомлення від Каті я отримала в обід того ж дня: її базу, в якій вона мала реєструватись, підірвали ворожі війська. А вона разом з 10 іншими солдатами знаходилась в лісі. Це був початок мого волонтерського шляху, яким я йду дотепер.

Протягом тижня передала їм все, що треба: бронежилети, тепловізори, рюкзаки, намети, спальники, взуття відповідного розміру… Перший транспорт з необхідним загальною вартістю близько 100 тисяч злотих вдалось зібрати дуже швидко: я вислала листи приблизно до ста знайомих з проханням про допомогу. 

Я зрозуміла, що війна — це дорого

‍Знайома запропонувала, що організує для мене клуби багатих жінок. Я розповідала там про реальну ситуацію своїх героїв, переконувала їх надавати допомогу. І в якийсь момент зі мною зв’язалась заможна жінка з Баварії на ім’я Ульріке, вона готова була взяти на себе велику частину фінансових витрат, бо не могла змиритись з бездіяльністю німецького уряду. З її допомогою я почала висилати дрони, пікапи, квадроцикли. Особливо це потрібно було для Романа, який перебував під Бахмутом. 

Окрім нагальних запитів на фронт, які мені приходили і продовжують приходити досі вдень і вночі, звернулось також керівництво дитячого будинку з-під Києва. Це був випадок, коли я — приватна особа — разом з директоркою цього будинку, організувала всі потрібні документи для евакуації дітей. Ульріке виділила для них величезну віллу біля озера. Близько 25 дітей та 10  їхніх опікунок живуть там дотепер.

Зі своїм фільмом я об’їхала пів світу, стала певною мірою «амбасадоркою» своїх героїв. На прикладі їхніх історій розповідала про загальну ситуацію в Україні. Про те, чого в новинах не покажуть

Про нюанси, які є на фронті. Те, про що ніхто не замислюється. Наприклад, що жінкам в окопах дуже потрібні менструальні чаші, жіноче взуття. Про інші проблеми, які нашаровуються у зв’язку з цим страшним досвідом. 

ІТ: Який психічний стан героїв фільму зараз?

ЕН: Катя майже рік була на передовій. Пережила критично складні, небезпечні моменти. Я її увесь час підтримувала. Коли допомагала матеріально  — допомагала зокрема й ментально. Поміж справами вона ділилась зі мною переживаннями, що глибоко в її душі. Ще в 2014 вона свідомо заблокувала в собі емоції для того, щоб функціонувати в тій реальності. Але масштаб пережитого у 2022 році був настільки великий,  що надто складно було в собі це все тримати.

Завдяки Каті я також отримала доступ до жінок в армії, це дало мені можливість краще розуміти жіночі потреби на війні в цілому.

Найглибші травми були — і є — у Романа, який став медиком: не хотів брати до рук зброю. Він не усвідомлював, що будучи медиком він матиме справу з кров’ю і смертю набагато частіше, ніж ті солдати, що на полі бою. Роман дуже боявся моменту, коли потрібно буде їхати на передову. Це сталось влітку. Його психічні проблеми великою мірою були пов’язані з тим, що у 2014-му у нього не було достатньо досвіду, аби рятувати важко поранених, не мав теж при собі необхідного обладнання.

І ми з ним почали думати над тим, що можна зробити, аби цей страх став менший. Почали зі створення списку в гугл-таблиці: які речі мусить мати в своєму рюкзаку бойовий медик. У цьому списку було понад 100 позицій. І нам вдалось зібрати такі рюкзаки. Одразу десять.

ІТ: Ти навіть створила неурядову організацію для того, аби більш ефективно допомагати Україні?

ЕН: Так. Після прем’єри фільму в Локарно (Швейцарія) «Синдром Гамлета» показали в понад 30 різних країнах на багатьох престижних фестивалях від США до Австралії. В якийсь момент фільм потрапив до кінопрокату в Німеччині. Рецензії написали всі можливі газети. Разом з Ульріке ми організували також покази в клубах заможних жінок – паралельно з показами на фестивалях. Я скрізь їздила, розповідала про поточну ситуацію. Збирала кошти. Після кількох таких заходів очільник одного з клубів порадив мені створити фундацію. Благодійники можуть в такому випадку вирахувати пожертвування зі своїх податків. Так з’явилась EXISTENTIA e.V.

ІТ: В рамках своєї організації маєш команду, чи займаєшся усім сама?

ЕН: Нас четверо в моїй організації, але ці люди займаються переважно документацією та фінансовими питаннями. Решту роблю я сама.

Мусила багато в чому розібратись самостійно. Лише на початку російської інвазії в Україну створила профіль у фейсбуці, бо раніше не мала, а він дуже допомагає мені організовувати транспорт і знаходити потрібних людей.

Коли Роман попросив мене передати квадроцикли — я спершу не знала, що це. Коли Катя попросила вислати бронежилети — я не знала, що вони мають класи захисту. Закупила пластини третього рівня захисту, а Катя мені каже: «але нам потрібен шостий, вибач, що не попередила». Всьому вчилась на ходу. Є речі, про які, напевно, й не варто говорити. Знаходила і висилала до підрозділів ампули, які дуже важко дістати, але яких дуже потребують військові медики.

Якщо раніше я шукала контактів з фірмами, які продають тепловізори, то зараз у мене є фірми, які дають 50% знижку, бо знають, що вони йдуть для української армії. 

ІТ: Що для тебе – волонтерство?

ЕН: Я — людина, яка любить розв’язувати проблеми. Під час війни їх багато. Я усвідомила, що у мене є сила. Добре даю собі раду, знаю кого й де про що запитати, як «запустити м’яч» так, щоб він досяг цілі. 

Через те що мій зв’язок з моїми героями протягом останніх двох років був дуже тісний, я з перших уст дізнавалась про масові вбивства, катування, викрадення людей росіянами. Це непросто винести психічно.

Дія і праця лікують мій біль, який ношу в собі у зв’язку з тим, що відбувається в Україні. Мій фільм став для мене інструментом боротьби. Вийшов за межі мистецтва і творчості

Фільм здатен стати засобом підтримки людей, суспільства. Сприяти гуманізму, взаєморозумінню і емпатії. 

ІТ: У сцені твого фільму режисерка питає героїв, за що вони боряться в житті? За що боришся зараз ти?

ЕН: За справедливість і свободу. За те, щоб підтримати український народ, це мій обов’язок. Я переконана, що ви боретесь за нас. 

Від початку війни я чітко і публічно заявляла про свою підтримку української армії. І раптом виявилось, що багато хто серед моїх німецьких друзів — переконані пацифісти. До моменту, коли я опинилась так близько до фронту, я теж могла сказати, що я — пацифістка. Але коли сталось те, що сталось, коли Росія атакувала Україну, коли почала безпричинно вбивати цивільне населення, — мені здавалось, що для всіх має бути очевидно, де саме знаходиться правда. 

Це був момент, коли я втратила багато друзів. І водночас — знайшла багато друзів: серед тих, хто поділяє мої цінності.

Я вважаю, що більшість європейських урядів ведуть нечесну гру. Обіцяють озброїти Україну, але не висилають достатньо зброї

Чому за два роки війни не вдалося поставити оборонну промисловість на ноги? 

Я впевнена, що люди в Україні не загинули би в такій кількості, якби Європа одразу вислала зброю, яку українці у неї просили. Якби європейські лідери взяли повну відповідальність за те, що Україна — це жертва, а Росія — злочинець. І що зі злочинцем не можна співпрацювати. Наш обов’язок — захищати потерпілих.

ІТ: Відчуваєш втому від війни?

ЕН: Попри те, що я дуже втомлена, я намагаюсь продовжувати діяти. Бо я знаю, як сильно втомлені ті, хто на передовій. І я вважаю, що це було би великою зрадою їх зараз покинути. 

Кілька тижнів тому я вислала в Україну тепловізори, і солдати з різних підрозділів записали мені відео з подякою. Незалежно від того, в якому саме місці їх записували — під Авдіївкою, під Бахмутом чи на Харківщині — повторювалось одне: що вони вдячні за обладнання, яке береже їхні життя, але сам факт, що хтось про них пам’ятає і робить щось, що їх підтримує морально — сильно мотивує продовжувати боротьбу. 

З певного часу я розширила коло допомоги, допомагаю різним підрозділам завдяки сестрі Каті, яка теж була на війні. Вона не може повернутись на фронт через стан здоров’я, але має широке коло контактів серед військових. Зараз ми патронуємо стабілізаційний пункт під Оріховим, в якому жахлива ситуація. Це всього шість кілометрів від «нуля». Для хірургів, які там працюють, ми висилаємо медичне обладнання, операційні лампи, перев’язувальні матеріали. Замовила туди евакуаційні ноші SKED. 

У грудні я написала дуже довгий та емоційний лист-привітання до наших фондів з проханням про подальшу допомогу — і у нас на рахунках знову з’явились кошти

ІТ: Тобто завдяки правильними словами все ще можна достукатись до тих, від кого залежить допомога?

ЕН: Так. Це працює.

ІТ: У документальній стрічці «Синдром Гамлета» вдалось проаналізувати психологічні проблеми, з якими стикалась молода генерація до повномасштабного вторгнення. Як думаєш, з чим українці повернуться з фронту цього разу?

Ми починаємо про це говорити. Мої герої дуже бояться повернення.

Часто колишні військовослужбовці погано сплять, бачать жахи. І через такі сновидіння можуть навіть побити своїх жінок чи чоловіків. Один з моїх героїв мав такі ситуації. Ці люди відчувають величезний страх: як організувати своє життя після пережитого. Роман мені нещодавно сказав, що перестав на фронті заводити друзів. Щоб знову й знову не відчувати біль втрати. 

Це ті теми, ті проблеми, яких не було протягом перших двох років, і які зараз з’являються в думках солдатів. 

Роман хоче посадити в Карпатах дерево для кожного, чию смерть довелось пережити. А це — понад 100 осіб, понад 100 дерев. Щоб у цьому місці можна було усамітнитись, оплакати їх. І гідно попрощатись.

Кілька місяців тому мене запросили на вечерю з політиками в Німеччині, де я мала можливість розповісти про ситуацію в Україні. І поряд зі мною сидів чоловік, бізнес якого безпосередньо пов'язаний з лісами. Він сказав, що готовий профінансувати такий проєкт. 

ІТ: Над чим зараз працюєш?

Протягом останнього року я регулярно відвідую осередки, які проводять реабілітацію жертв воєнних злочинів. Спостерігаю як за роботою психологів, так і за реакцією учасників. Є ідея зробити кінопроєкт про жінок — «Women and war» — про те, який шлях вони проходять після травматичного досвіду. 

‍ІТ: Як можна тобі допомогти? 

ЕН: Все, що я роблю, має одну мету: зберегти життя якомога більшої кількості солдатів на фронті. Будемо закуповувати й надалі евакуаційні ноші SKED, яких немає в багатьох пунктах. Завжди потрібні дрони.

Плануємо також допомагати підтримувати психологічну реабілітацію жінок. Зараз в Україні роблять реабілітаційні курси терміном до трьох тижнів. Одноразові. А ми хотіли б організувати циклічні ретрити, щоб вони відбувались 3-4 рази на рік.

Для прикладу, в минулому році реабілітацію в одній з провідних організацій, яка цим займається, пройшли близько 800 жінок. А в списках охочих було — понад 9 тисяч. 

ІТ: Це лише ті жінки, які безпосередньо звернулись до організації. А скільки є тих, які потребують допомоги, але не звертаються за нею..?

ЕН: Так. Кажуть, що рівень травмованості значно вищий у тих, хто про це мовчить.

Одна з героїнь мого майбутнього фільму, яку я зустріла під час одного з ретритів, була в Азовсталі, втратила там чоловіка. А потім пережила російський полон, їй пощастило повернутись. Екстремальний випадок. 

Те, що я бачу навколо, на мене сильно емоційно впливає. Аби розуміти цих жінок, потрібно бути з ними на рівні глибокої емпатії. Це мені дуже дорого коштує. Тож я теж вже рік ходжу на терапію, щоб стабілізувати психіку.

ІТ: Минуло майже два роки, а покази фільму «Синдром Гамлета» досі проходять і в Україні, і закордоном. Як на нього реагують зараз і чи змінилось сприйняття?

ЕН: На першому міжнародному показі в Локарно я вийшла на сцену і побачила, як усі глядачі плачуть. І зрозуміла: це має ефект. Потрібно наблизити до них історії, долі, виклики і боротьбу конкретних людей. 

В цьому сенсі сприйняття фільму абсолютно не змінилось. Те, що ми в фільмі створили дуже емоційний портрет людей, які пережили війну — допомагає багатьом відчути біль, який переживають мільйони людей в Україні. Побути в їхній шкурі.

Довкола мене є багато людей, які переконані, що українці точно виграють цю війну, вони ж такі відважні. Я би не піддавалась цим ілюзіям. Тому що ми в Європі робимо для цього надто мало. 

Мені хочеться, щоб цей фільм бачили в країнах, кордони яких знаходяться далеко від України. Там, де менше розуміння і свідомості, що потрібно допомагати. Де люди мають менше контакту з українцями. 

‍

Ми зараз знаходимось в дуже важкій фазі. Схожій до тієї, що була через кілька років після вибуху бойових дій в 2014. Коли люди ігнорують, звикають, забувають. А ставка тут надто висока

Не лише для України, але теж для нас, європейців. І кожен з нас саме сьогодні — не в перший день війни, коли всі були налякані й хотіли допомагати, – а зараз, коли за два роки український народ дуже знесилений, психічно виснажений, — мусить дуже свідомо підтримувати їх.

Оля Гнатюк — польська дослідниця українознавства, перекладачка та популяризаторка української літератури. Життя і творчість пані Гнатюк стали символом польсько-українського діалогу та порозуміння. Вона перекладала сучасну літературу і класику, досліджувала ідентичність українців на академічному рівні, з великою чутливістю описуючи настрої людей. Коли почалася велика війна, всіляко дбала про те, щоб мовна комунікація між українським та польським народами дозволила якнайшвидше й максимально ефективно організувати допомогу біженцям та підтримку Україні.

Оля Гнатюк стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного видання Sestry.

Олександра (Оля) Гнатюк — професорка Національного університету «Києво-Могилянська Академія» і Професорка-emeritus Варшавського університету. З 2006 до 2022 року жила і працювала в Києві. У 2006–2010 роках – І радник Посольства Республіка Польща в Україні. З жовтня 2010 — керівник програми спільних маґістерських студій НаУКМА та Варшавського університету.
‍
Віцепрезидентка Українського та членкиня Польського ПЕН-клубів. Редакторка книжок (художня література, наукові дослідження, історичні джерела), а також перекладачка художньої літератури та гуманітаристики. Зокрема, переклала польською твори Юрія Андруховича, Юрія Іздрика, Наталі Яковенко, Миколи Рябчука, поезію Ігоря Калинця, Василя Голобородька, а також етнографічні дослідження гуцульського та лемківського фольклору.
‍
Є співавторкою (разом з Бугомілою Бердиховською) книжки «Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами» (а саме з найвідомішими представниками руху шістдесятництва в Україні). Авторка популярних монографій, серед яких книга «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність», яка отримала нагороду ім. Єжи Ґедройця та нагороду Східного огляду.  

«За 16 років життя у Києві я жодного разу не перейшла на російську»

Sestry: Як за останні два роки змінилося ваше життя?

Оля Гнатюк: Я повернулася додому, до Варшави. До цього 16 років жила й працювала в Києві, а сюди тільки приїжджала. Мій чоловік і син задоволені, що я повернулася, але моє серце залишилося в Києві. Воно там, а голова тут.

Sestry: Ви — полька, а водночас вільно говорите українською. Як так склалося?

ОГ: 16 років я прожила в Києві, хоча туди вже потрапила з певним багажем досвіду. Я навчалася на україністиці у Варшавському університеті ще в далекому вісімдесятому році. Тобто це вже добрих сорок чотири роки з того часу, як я починала свої університетські студії. І майже сорок років, як я викладаю українську проблематику. Тому українська для мене — друга рідна.

Sestry: Але чому саме в ці роки ви обрали такий профіль?

ОГ: З одного боку, це сімейна історія, з іншого — мої зацікавлення культурою та історією нашого регіону. Моя родина з переселенців. Мама народилася у Львові у змішаній польсько-українській родині, а тато — на території сьогоднішньої Польщі, але в родині православних українців Холмщини. Батьки зустрілися й одружилися у Варшаві, я теж народилася вже тут. До речі, мій чоловік теж з родини українців у Польщі. Тож я себе завжди так і відчувала — українкою з Польщі. У мене польське громадянство, я польська патріотка. Але я так само і українська патріотка.

Звичайно, я себе позиціоную як польська громадянка українського походження. Не так мало людей зі складною сімейною історією, які працюють в Україні й мають польське коріння або навпаки. Зараз через війну людей з такою складною долею буде ще більше.

Sestry: Ваша мама розмовляла з вами українською?

ОГ: Мама дбала про те, щоб я вивчила українську абетку. У мене навіть збереглася ця розмальована її рукою українська абетка з польськими відповідниками. Для мене це такий важливий спогад з дитинства, частина самоідентифікації.

Російська була моєю першою іноземною мовою, але я принципово нею не розмовляю. За 16 років життя в Києві я жодного разу не перейшла на російську.

Sestry: Що ви робили, коли дізналися, що почалася велика війна?

ОГ: Я вважаю свій внесок скромним у порівнянні з іншими. Навіть говорити про це язик не повертається. Я намагаюся робити все, що в моїх силах і можливостях.

Ранок 24 лютого 2022 року почався так: забігає в сльозах чоловік, потім я отримую повідомлення від друга з Гостомеля про те, що йде десант. В той момент я думала тільки про мого друга, його велику родину і те, що я можу зробити для них у цій ситуації.

Ще пам’ятаю, як за місяць до вторгнення пояснювала своїм стурбованим студентам Києво-Могилянській академії, що ми не можемо передбачити, коли це станеться. Але коли це станеться, кожен з нас буде на своєму місці і робитиме те, що може і вміє. Намагалася їх якось заспокоїти.

Першим моїм бажанням було рвонути в Київ. Але це було б катастрофою для чоловіка і для мого сина. І навряд чи там я б змогла чимось допомогти фізично. У мене був досвід двох Майданів, на яких я зрозуміла, що фізично досить слабка. Тому я поставила собі за мету допомагати саме професійно.

Ще не було 8-ої ранку, як зв’язалася з послом України в Польщі Андрієм Дещицею і сказала, що мої руки і голова в його розпорядженні. Він відповів: «Приїжджай». І я приїхала до  посольства, стала працювати з надзвичайною, відданою командою. Робити те, що на той момент було потрібно найбільше — доносити посили до польської громадської думки, до медіа. Це був великий шмат роботи і він був необхідним.

Мене часто запрошували на телебачення, радіо, я дала чимало інтерв’ю, які формулювали правильне бачення. Спочатку я розповідала про війну і реакцію українського суспільства. Але за кілька місяців з’явилося більше зацікавленості проблематикою культури, стала рости кількість запитів на розмови про культуру. А це поле, на якому я почуваюсь набагато комфортніше, адже я не знавець військової справи. Намагаюсь також не коментувати політичних подій, хоча іноді це дуже важко. Особливо коли польсько-українські взаємини починають кульгати.

Крім співпраці з командою посольства і майже щоденних інтерв’ю, ми майже щодня зустрічалися онлайн з колегами з Українського ПЕН-клубу. Одним з найгарячіших питань була допомога не лише членам нашого ПЕН-у, а й іншим письменникам та людям культури, які опинилися  в скрутній ситуації. Збирала також свідчення про перші дні війни. Дещо з цього переклала. І, ясна річ, допомагала різним людям з документами, з поселенням, з побутовими дрібницями. На жаль, мало деталей пам’ятаю, бо працювала в режимі 18-20/24.

Протягом двох років я намагаюся доносити не тільки правду про війну, а й просто інформувати про українську культуру та історію. Я це робила, організуючи різні українські й польські культурні акції. Однією з них був цикл зустрічей про спільну долю польського і українського народу протягом двадцятого століття, про непростий шлях до незалежності Польщі, України, про трагедії війни — теперішньої і Другої світової.

Sestry: Чимдалі важче тримати баланс між польським та українським суспільством. Що можна було б змінити для покращення наших відносин?

ОГ: Більше слухати одне одного.

Є такий дуже доречний англомовний вислів: «Try walking in my shoes». Перед тим як когось засуджувати, намагайтеся навіть не тільки взути чужі черевики, а й пройтися в них, не для паради, а так, щоб відчути

Ця порада стосується не тільки часів війни. Але в ситуації війни передусім треба намагатися зрозуміти жертву і збагнути не тільки емоційно, але також раціонально , що відбувається з українськими громадянами, українською державою і українським суспільством.

На жаль, у багатьох емпатія до українського суспільства почала згасати, тому що ситуація перестала бути прямо загрозою для безпеки Польщі й поляків. Відбулася зміна відчуттів. Плюс, м’яко кажучи, відверто нерозумні дії з боку уряду «Права і Справедливості» і президента Польщі.

Блокада українського кордону, яку взагалі можна дуже просто пояснити. Достатньо порахувати лідерів цієї блокади і зрозуміти, що без тихої, а бо й явної підтримки і місцевої, і центральної влади вони б не змогли зупинити руху. Але якщо стоїть весь кордон, стоїть гуманітарна допомога — і не вірте тим, хто каже, що гуманітарка не простоює, — то це створює певну загрозу не тільки для України, але й для Польщі. Бо стоїть те, що допомагає покращити захист. Я точно знаю, що якщо ситуація на фронті в Україні погіршується, це прямо і негативно впливає на польську безпеку. Я не можу зрозуміти, як про це можна забувати, навіть якщо це час виборчої кампанії.

«Мрію повернутися до Києва, бо тільки там можу розправити крила»

Sestry: Повернімося до діяльності ПЕН-клубу та життя письменників. Люди творчі часто чи не найбільш вразливі перед обличчям війни…

ОГ: Є приказка: «Коли говорять гармати, музи мовчать». Ці слова небезпідставні. І я розумію, що словом не повернеш ракету назад на Москву. Але слово, аналіз, розуміння ситуації все ж сильно впливають на те, що відбувається навколо нас. І якщо слово неправильне, брехливе, воно може заподіяти багато шкоди.

Ми не можемо повернути життя тим, хто загинув, але завдяки слову можемо постійно нагадувати про них і пам’ятати. Це те, про що говорила Вікторія Амеліна, це нагадує нове Розстріляне Відродження. Загибель такої кількості творчих людей — величезна шкода і для теперішнього, і для майбутнього покоління.

До речі, коли мова про майбутнє, вже тепер можна передбачити проблеми, породжені вкрай складною ситуацією з навчанням. По-перше, у сфері шкільної освіти для тих дітей, які масово опинилися за кордоном, не знаючи мови. Це велика проблема для українських дітей і молоді, які не можуть знайти себе в новому середовищі в Польщі. Для дитини завжди травматично, коли її виривають зі звиклого оточення. Відповідь, як вирішувати цю проблему, мають педагоги, але це треба робити на найвищому державному рівні.

Бо дітей прийняли до шкіл, бо є закон, але чи допомогли ми їм впоратися з їхніми травмами?

Якщо на велику школу на тисячу учнів працює на півставки психолог, то як цей психолог може допомогти українській дитині, якщо не розуміє її мови? Польські педагоги, польські психологи не були готові до травми війни. І ми маємо розмовляти про це і піднімати цю проблему.

По-друге, навчання в Україні відбувається в умовах постійної загрози, при звуках повітряної тривоги, в укриттях — як його можна порівняти з навчанням у мирний час?  

Sestry: Чим для вас є сестринство під час війни?

ОГ: Всі складні завдання найкраще втілювати саме з колегами-дівчатами, жінками. Це, крім професіоналізму, просто неймовірний практичний розум. Він підказує, що є головне, а що побічне. Жінки — це сила.

‍Sestry: Чи можна назвати вас феміністкою?

ОГ: Я не почуваю себе частиною феміністичного руху, але за поглядами близька до фемінізму, адже вважаю, що мають бути рівні права і повага до жінок, а до цього ще ох, як далеко! Вважаю, що рудименти патріархальної культури заважають швидше рухатися вперед.

Sestry: А що стосується захисту країни і мобілізації? Жінки мають це робити на тому ж рівні, як і чоловіки?

ОГ: До оборони, до захисту країни мають бути готові всі. Питання в тому, як і чим. Зараз я розумію, яку жахливу помилку зробила, не пройшовши свого часу курс військової підготовки. Всім жінкам треба вміти поводитися зі зброєю, знати основні принципі захисту. І така школа має бути з 16 років, аби всі люди — жінки й чоловіки — розуміли наслідки необережного поводження зі зброєю, вміли користуватися нею грамотно. Якщо є загроза життю. Я також вважаю, що певний вид військової служби для жінок також має бути обов’язковим. Адже це стосується насамперед власної, а не тільки національної безпеки. Росія — надто велика країна і буде постійною, екзистенційною загрозою для України.  

Sestry: Що ви вважатимете перемогою?

ОГ: Відновлення територіальної цілісності України. Відновлення міжнародного правопорядку, справедливості, покарання воєнних злочинців і призвідців цієї війни.

Sestry: Яка ваша мрія?

ОГ: Якнайшвидша українська перемога. А особиста мрія — повернутися до Києва. Тільки там можу розправити крила.

Матеріал підготували Олена Клепа і Юлія Ладнова

Власниця єдиної перукарні в Ольштині, працівники якої відмовляються брати плату за стрижку в дітей-біженців, є етнічною українкою.

Пані Дана розповіла, що в 1947 році під час операції «Вісла» її дідусів та бабусь примусово виселили з України до населених пунктів, що нині знаходяться у Вармісько-Мазурському воєводстві.

«Мій тато народився ще в Україні. Місяць тому він, на жаль, помер. А мама народилася вже тут, у 1948 році. Батьки навчили мене українським традиціям. Я розмовляю українською мовою. Для нас, нащадків тих людей, яких у радянські часи примусово депортували з рідної землі, забравши все майно, ця несправедлива російсько-українська війна також є страшною трагедією. Мені боляче навіть думати про те, що, наприклад, відчуває підліток, у якого тато загинув на війні. І коли ці діти, в яких окупанти вкрали дитинство, приходять до нас, то як можна в них брати гроші за стрижку?» — пояснює пані Дана.

За словами голови Ольштинського відділу Польського психологічного товариства Анджея Кендзерського, подібні прояви безкорисної допомоги поляків дітям-біженцям нині є дуже цінними. Адже зараз і працівники благодійних організацій, і пересічні громадяни дедалі частіше говорять про те, що відчувають виснаження від війни й тому вже не можуть так потужно допомагати, як це було раніше.

«Такий прояв доброти пані Дани сприяє тому, що українські діти легше проживатимуть травматичний досвід війни. Ця турбота й доброзичливість незнайомої людини є для дітей не лише подарунком вартістю 50 злотих. Це дає їм відчуття потрібності й переконання, що світ не без добрих людей. Що це не тільки їхня війна, що вони не байдужі іншим. Майже 80 років тому в це місто переселили з України таких самих дітей. І якщо вони змогли подолати всі труднощі й стати щасливими, успішними людьми, то нинішнім дітям також все вдасться», — переконаний психолог Анджей Кендзерський.

У пункті допомоги «Під парасолькою» («Pod Parasolem»), яким керує Аґнєшка Дея, щомісяця отримують їжу, психологічну та інформаційну підтримку більше 800 людей з України та інших країн. Волонтерка після початку великої війни змінила свою роботу, аби допомагати тим, хто найбільше цього потребує. За свій безцінний внесок у допомогу українським біженцям Аґнєшка Дея стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Як змінилося життя з початком війни, про любов до українців та чи достатнього роблять уряди,  про це все волонтерка розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.

Я приходжу в пункт допомоги «Під парасолькою» близько 12 години дня. Мене зустрічає привітна українка. Аґнєшка  Дея тим часом заклопотано розмовляє по телефону, вирішуючи якісь нагальні питання. Через кілька хвилин вона, красива й усміхнена, подає мені руку. Ми знайомимося, мені показують приміщення пункту допомоги. Тут тепло і по-домашньому затишно. Аґнєшка заварює ароматний зелений чай, частує мене смачним печивом. І починає розповідати, як проміняла спокій та стабільність на безсонні ночі, долучившись до допомоги українцям.  

‍Оксана Щирба: Як виник пункт «Під парасолькою»?

Аґнєшка  Дея: Пунктом опікується Фонд Kuronówka спільно з Продовольчим Банком SOS у Варшаві. Він розташований у варшавському районі Воля, де раніше проживало багато українців. У приміщенні зробили капітальний ремонт. Пункт був задуманий як місце продовольчої допомоги людям, які цього потребують. Українці можуть приходити раз на місяць, у середньому на сім’ю отримують 5 кг. Загалом нашою допомогою скористалися 80% людей, які приїхали торік. 

ОЩ: Завдяки чому вдалося організувати допомогу для українців?

АД: Я маю непоганий досвід громадської діяльності. Крім того, по життю я дуже активна людина. І також маю велику мережу контактів. Я працюю в неурядових організаціях 20 років і допомагаю людям. Я починала з підтримки сімей, які мали дітей з аутизмом. Працювала в одній із найбільших у Польщі фундації допомоги людям з аутизмом. Мабуть, це була одна з найважливіших моїх професійних сходинок. Протягом останніх років я працювала у великому європейському проєкті з чиновниками, де треба було загартовувати мислення та вчити соціальну економіку. Усе ці навички мені знадобилися в організації допомоги для українців.

ОЩ: Що було найважчим?

АД: Я провела дуже багато часу на автовокзалі. Пам’ятаю, одного дня мені довелося пройти 21000 кроків. Інколи я проводила там по 10 годин на день, а поверталась лише о 3 годині ночі. Звісно, я шалено втомлювалася. Мої друзі дуже хвилювалися за мене. Мої чудові сусіди приносили мені продукти під  двері квартири. Я вже не могла працювати на старій роботі, тому що постійно хтось телефонував, про щось запитував, хтось потребував підтримки. Мене настільки поглинув цей процес, що я сама почала відстежувати дані, статистику та робити звіти з побаченого на автостанції (Варшава Заходня). Тоді ми отримували допомогу звідусіль — з Гонконгу, США, Нідерландів, Норвегії тощо. Доєдналися вчителі йоги, якою я займаюсь. Під час занять  вони залучали учнів до зборів на допомогу українцям.

Я постійно перебувала в потоці різної інформації щодо того, що відбувалося в Україні. Було складно думати про те, як я можу насолоджуватися життям, коли в сусідній країні гинуть безневинні люди.  У такі моменти особливо загострюється відчуття вдячності, що ти маєш квартиру, ліжко і можеш спокійно заснути. Коли я чую про чергову атаку по Харкову, відразу пишу Олені, яку ніколи не бачила, однак зустріла у Варшаві її 17-річну доньку: «Як ти? Що з тобою? Ти спускаєшся в підвал?». Вона відповідає: «Ні, не можу, тому що не встигаю». І тоді я думаю, а що я можу зробити? Я можу просто дати їй розуміння, що думками я поруч, хвилююся і можу час від часу надсилати їй посилки.

ОЩ: Ваша бабуся загинула під час Волинської трагедії, дідусь з дитиною на руках був змушений тікати. Що ви знаєте з історії своєї родини?

АД: У нашій сім’ї це була тема табу. Моя мама сильно плакала, коли розповідала якісь подробиці. Я мало знаю про історію своєї родини. Про деякі факти довідалась уже після смерті матері. Це було 18 років тому, я почала шукати якусь інформацію. Родина по лінії матері походила з Волині. Моя бабуся Марія була вбита 11 липня 1943 року. Моїй мамі тоді було 3,5 роки. Старшу сестру моєї матері, Моніку, якій на той час було дев’ять років, також вбили. Я навіть не знаю, як виглядала моя бабуся. Не збереглося жодної світлини. Нічого не залишилося, навіть маминого свідоцтва про народження. Знаю, що мій дідусь утік на руках із моєю мамою, тоді малою дитиною, вони поїхали до Польщі. 

ОЩ: Коли почалась російська війна, поляки забули всі свої образи і почали допомагати українцям...

АД: Волинська трагедія — то були страшні події. Але сьогодні з українцями відбувається те саме — з боку росіян. Ми не можемо залишатися байдужими. Не віриться, що все це  відбувається в XXI столітті. Я роблю те, що маю робити. Кожен має залишатися людиною в цьому житті. Я досі пам’ятаю 24 лютого, коли побачила новини. Одразу промайнула думка:  українці скоро почнуть тікати. Я, як і багато інших небайдужих поляків, прийшла на автовокзал Варшава Заходня. Я мешкаю неподалік,  знаю, що сюди приїжджає багато автобусів з України.

Разом із моєю подругою ми створили групу у фейсбуці, де писали про необхідність допомоги для українців. Люди одразу почали приносити їжу, воду, одяг. Долучилася також команда молодих українців, які живуть у Варшаві. Вони сортували та розподіляли їжу. На початку тікали переважно молоді люди, інколи іноземні студенти. Я зустріла класних хлопців з Алжиру, студентів, які тікали від війни. Тоді я позичила їм павербанки, потім вони шукали мене на вокзалі, щоб їх повернути. Згодом, приїхавши до Франції, написали мені: «Ми прибули. Дякуємо, сестро». Це було неймовірно. Згодом почали приїжджати люди старшого віку, у тому числі люди на кріслах колісних. Усі були розгублені, налякані і не знали, що далі робити.

Пам’ятаю Галину з Маріуполя, її доньку Ксенію і собаку. Вони стояли перед розкладом автобусів і не знали, що робити та куди подітися. Галина мала розсіяний склероз, планувала їхати в Чехію або Німеччину, бо там можна  було отримати добру опіку.  Більшість людей їхала наосліп і перше, що потребували, сон та відпочинок. Так було і з Аліною, яка вирішила залишитися у Варшаві. Потім поїхала до Кракова, де пробула лише кілька тижнів, після чого поїхала до Нідерландів. Там вона не змогла акліматизуватися, тому повернулася до Кракова. Я допомагала їй орендувати кімнату, завдяки Войцеху Чухновському з Gazeta Wyborcza. Добре пам’ятаю початок березня.  Жінки показували фото своїх рідних, яких уже немає, будинків, які горять під обстрілами.

Усі ці люди шукали допомоги та підтримки. І це ще раз показало мені, що ми всі однаково прагнемо любові, миру та тепла

Ця війна дуже  змінила наше життя. Для мене це один із найважчих періодів. Я не перестану повторювати, що в ці жорстокі і справді страшні часи було й багато хорошого. Люди змогли організуватися і показати свою хоробрість та небайдужість. І коли мене хтось запитує, у що я вірю, то я відповідаю, що в людську солідарність. 

ОЩ: Знаю, що українки готували для вас вареники…

АД: Це було дивовижно. У нашій польській традиції вареники зазвичай трохи більші. Вони більш солоні і мають більше перцю. А українські набагато ніжніші, тісто трохи солодше, без такої кількості солі та перцю. Я їх дуже люблю. У мене і зараз в морозильній камері вони зберігаються.

Вареники, зліплені з душею, це так щемливо та приємно. Це мені нагадує час, коли моя мама ліпила їх для мене

Вона часто говорила: хто тобі їх готуватиме, коли мене не стане? Чи могла я коли-небудь подумати, що українки ліпитимуть мені вареники? Я вражена тим, як нині українці дякують, як вони розмовляють, як висловлюють свої емоції. Ні нагород, ні квітів, ні особливої ​​подяки я не очікую. Мені просто потрібно бачити і знати, що ця допомога важлива, потрібна і корисна для українців. І це видно. Це можна побачити і почути, адже навіть в пункті роздачі речей «Під парасолькою» люди дуже  часто та гучно дякують. 

ОЩ: Хто може отримати допомогу і коли?

АД: Допомогу можуть  отримати мешканці варшавського району Воля у понеділок, середу та п’ятницю з 10-ї ранку. Іноді ми допомагаємо людям з інших районів, якщо вони дуже сильно потребують цього. 

Направляє до нас Центр соціального захисту, з яким ми співпрацюємо. Там фіксують важке становище родини. Потім направляють до нас списки цих людей, яких ми уже чекаємо у нас. Справа не в тому, що у нас велика черга чи збирається натовп, а в тому, що інколи ми самі не справляємося. Я відчула це нещодавно, коли власноруч запакувала їжу для 74 осіб за три години — це понад 460 кілограмів їжі. Це дуже важко.

Окрім продуктів харчування, у нас можна отримати одяг. Також раніше протягом року ми надавали  психологічну допомогу. Спочатку ми думали, що людей буде важко вмовити. Але на практиці цей напрям виявився дуже затребуваним. Українки перебували у стані депресії, апатії, не знали, як розповісти дітям про те, що відбувається. Було важливо все це проговорювати з психологом.

ОЩ: Як ви зі всім справляєтеся? Чи не бракує вам попередньої роботи?

АД: Мені здається, що я схожа на людину-оркестр. З одного боку, я віцепрезидент фонду, з іншого, коли потрібно, я закочую рукави і просто готую пакунки. Я з легкістю виконую будь-яку роботу. Якщо потрібно, розмовляю з воєводою, міністрами, послом України. Я намагаюся донести важливість того, що ми робимо, і шукаю союзників. Я роблю все це, бо так потрібно. Ми повинні допомагати, важливо бути добрими, порядними. Ми повинні робити для людей те, що хочемо, щоб вони робили для нас. Потреб сьогодні дуже багато, і ми не в силах задовольнити всіх їх. Часто доводиться вибирати і ухвалювати рішення.  Ще складніше просити донорів, спонсорів, навіть виробників їжі пожертвувати певну кількість допомоги.  Багато представників компаній гладять нас по плечу і кажуть: «Ви робите хорошу роботу, продовжуйте в такому ж дусі й надалі». Але щоб ми могли це робити й далі, нам потрібні гроші. Тому що ми наймаємо людей, яким треба заплатити за роботу. У нас повинні бути санітарні обстеження, спеціальні машини для перевезення продуктів харчування, продуктовий склад, який ми орендуємо. Сьогодні перед нами стоїть багато викликів. Я вірю, що ми впораємось із ними.

Я вірю, що  українці зможуть повернутися додому, що Україна буде прекрасною країною. На це, мабуть, потрібен час, але важливо, що ми разом

ОЩ: Що вам допомагає утримувати work-life balance?

АД: Дуже важливо розділити професійне та приватне життя. Тому я почала багато бігати, щоб відволікатися. Робота з надання допомоги є дуже складною. Хоча є ентузіазм та енергія, але я витрачаю чимало фізичних сил та часу. У Польщі досі існує переконання, що громадські активісти чи люди, які працюють у неурядових організаціях, мають все робити безкоштовно або за мінімальну зарплату. Це не той випадок. 

Також більше 10 років я займаюся йогою. Це час, коли я можу очистити свою енергію, голову і зігнати злість.Йога дає мені усвідомлення власного тіла та дарує більше спокою. Зараз я переважно займаюся вдома, за комп’ютером,  двічі на тиждень. Позитивні емоції мені дарують мандрівки та мій пес, який зі мною подорожує. 

ОЩ: Номінація на премію «Портрети сестринства» стала для вас несподіванкою?

АД: Телефонний дзвінок про те, що мене номінували, став великою несподіванкою. Я відразу запитала: «Хто це зробив? Кому я подобаюся? Хто згадав про мене? Невже речі, які я роблю, такі важливі?». Адже весь час думаю, що того, що я роблю, недостатньо. Я ловлю себе на думці: невже я зробила більше за інших жінок? Кожен з нас  робив і робить велику роботу. Кожна з нас є переможницею.

Попри свою самокритичність, я відчуваю велику честь за цю номінацію, це дає мені багато енергії. Крила просто виростають. Але я не перестаю думати, що цього замало

ОЩ: Що б ви хотіли сказати українцям, які виїхали з батьківщини і шукають своє місце під сонцем за кордоном?

АД: Кожна з вас має будувати свій власний маленький світ тут, в іншій країні, навіть якщо він тимчасовий. Створюйте власні невеликі спільноти та групи підтримки, щоб ви могли розраховувати одне на одного. Але також будьте відкритими до поляків. Ви маєте бути сильними. Україна неодмінно переможе!

У 2014 році Галина Андрушков разом з донькою Вікторією Батрин, щоб організовувати допомогу Україні, створили ініціативу Героям Майдану, у складі якої тоді було всього дві людини — вони самі. Минуло 10 років, їхній фонд тепер називається UNITERS, а об’єднує він понад 3000 волонтерів та співпрацює з 150 організаціями з України, Європи і cвіту. Видання Sestry дізналось, як їм це вдалось, що їх мотивує і що не дозволяє опустити руки у моменти абсолютного відчаю.

Галина Андрушков та Вікторія Батрин стали номінантками першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry.

‍Sestry: Як давно ви у Польщі і чому навчив вас досвід життя тут?

Галина Андрушков: Не надто люблю згадувати про ті часи. Приїхати в чужу країну з малою дитиною — це завжди виклик. Хоч Польща для мене не зовсім чужа, оскільки мій дід був поляком. Це був 97-й рік, тоді для українців не було стільки можливостей, як зараз. Ми фактично проклали цей шлях: все треба було виборювати, руйнувати стереотипи про українців. Я бралась за кожну роботу, працювала важко. Хотіла повернутись додому. Поверталася — але знову приїжджала сюди, тут легше було заробити гроші.

Щоб не бути в розлуці з донькою, через кілька років забрала її до себе. Вікторія дуже швидко почала розмовляти польською, без акценту. Пізніше очолила учнівський комітет, стала депутаткою Молодіжної Ради міста (Radna Młodzieżowej Rady Miasta Lublin). Це для нас була велика честь.

Вікторія Батрин: Я приїхала до Польщі десятирічною дівчинкою, у 2000-му. Одразу пішла до школи у Любліні. Якби я не навчилась добре говорити польською — це погано би про мене свідчило. У школі я була єдиною українкою — кимось ледь не «екзотичним» для однокласників. З іншого боку, для поляків — я теж була своєрідною «школою». На мені вони вчились, як оформлювати українську дитину до школи, як будувати з нею комунікацію. Думаю, це був дуже цікавий досвід

Після закінчення школи хотіла якнайшвидше стати самостійною і фінансово незалежною, тож суміщала навчання і роботу. Кілька років працювала менеджеркою в модельній агенції, пізніше — в акторській. Серед моїх обов’язків було — організовувати роботу великих груп осіб: домовлятись за різні кастинги, оплати тощо. Можна сказати, що це була дуже хороша підготовка до того, чим я займаюсь зараз.

Коли озираюсь на свій пройдений шлях тут, мені здається, що якби я залишилась в Україні — не стала б тією, ким я є сьогодні.

Буває, що любов до рідної країни міцнішає саме через відстань і час, проведений поза її межами. У мене сталось саме так. За моїми спостереженнями, те ж саме відчувають багато українців за кордоном

Sestry: Що стало переломним моментом у вашому житті? Як ви почали займатись волонтерською діяльністю?

ВБ: Коли в Україні почався Майдан і Революція Гідності — ми виходили на мітинги під посольство у Варшаві, були там майже щодня. Саме там познайомились з українським осередком, діаспорою: людьми, з якими тісно співпрацюємо зараз. Їздили до Києва на Майдан, возили медикаменти, які зібрали тут усі разом. Переломним моментом стало, мабуть, те, що до Варшави на лікування почали привозити поранених «майданівців». Інформація, де саме вони перебувають, не розголошувалась, ми довго їх шукали. Принесли їжу. Пригадую, як вперше зайшла до лікарні і познайомилась з одним із пацієнтів на ім’я Михайло. Він казав, що йому тут не подобається харчування, бо дають мало цибулі. Тож ми привезли йому ту цибулю (сміється).

ГА: Я дуже добре пам’ятаю свої перші емоції. Там був зовсім молодий юнак з Криму, з пораненням ока. Стояв відчужений, розгублений, як і решта хлопців... Я подумала: а що зараз відчуває його мама? Треба брати відповідальність за цих хлопців, адже рідні вдома за них переживають. Загалом тоді кожен хотів чимось допомогти. Були ситуації, коли потрібно було ставити волонтерів, щоб вони стримували потік волонтерів.

ВБ: Тоді ми, як і багато інших українців у Польщі, кожну вільну хвилину проводили у місцевих лікарнях: організовували роботу волонтерів, займалась перекладами документів, допомагали пораненим порозумітись з лікарями тощо. Мені завжди хотілося, щоб ті, хто потребує допомоги, не відчували себе самотніми та залишеними. А пізніше обставини почали складатись так, що інакше й не можна було.

Так все й почалось — і продовжується дотепер. 

Sestry: Відтоді минуло десять років. Що було між етапом допомоги пораненим активістам Революції Гідності — до створення і масштабування фонду UNITERS? 

ВБ: Спочатку була ініціатива Героїв Майдану — це те, що ми створили за умовні п’ять секунд. На той час я ще працювала в агенції, хотіли організувати концерт для збору коштів сім’ям поранених. Для заходу потрібна афіша, а в афіші треба було зазначити організаторів. Тож ми створили так звану «ініціативу Героїв Майдану», яка спочатку на практиці складалась з двох осіб: мене та мами. Згодом в Україні почались бойові дії на Донбасі, перші жертви. Хлопці, які на той час повернулись додому, інформували про потреби на фронті. Потреб було багато, ми передавали усе можливе. А потім до нас з однієї з областей прийшли списки дітей загиблих військовослужбовців…

ГА: Ми з Вікторією чаювали на кухні напередодні Дня Святого Миколая.

Я запитала її, який подарунок вона хоче. А вона відповіла: «А хто принесе подарунок тій дитині, у якої загинув батько»? І ми вирішили зробити це самі

Ми не розуміли тоді, який це обсяг роботи і який буде відгук. Поділились ідеєю в соцмережах, і до Різдва зібрали понад 900 подарунків, по кільканадцять кілограмів кожен. Люди з усієї Польщі відгукувались, цілими бусами привозили речі, солодощі, іграшки.

ВБ: А у наступні роки люди вже самі до нас телефонували і питали чи акція буде. Кожного наступного року ми сподівались, що цього разу це буде востаннє. І ось це вже — вдесяте. Фонд UNITERS ми створили для того, аби структурувати допомогу, мати більше можливостей — зокрема фінансових.

Sestry: Тобто ви почали займатись допомогою 24/7. Що для вас означає — волонтерство?

ГА: Протягом цих десяти років волонтерство стало для нас стилем життя. Для мене це — обов’язок, я старалась привити його також своїй доньці. Думаю, це вдалось без особливих зусиль. Ми мусимо бути пліч-о-пліч. Ми — нація, українці. Мабуть, тут також мало вплив сімейне виховання. Мої бабці, прабабці завжди говорили: треба триматися разом. Не питай  —  допоможи, коли бачиш потребу.

ВБ: У нас неймовірно велика і дружня родина, одна з наших традицій — щороку збиратись разом. А це — п’ять поколінь, 50-60 людей. Звісно, зараз через повномасштабну війну організувати зустрічі суттєво складніше. А волонтерська робота подарувала нам другу сім’ю. Стільки однодумців ми, напевно, не зустріти б за інших обставин.

Sestry: Серед тих, кому ви допомагали, теж знайшли друзів?

ВБ: Нерідко буває так, що діти, які отримували подарунки в рамках нашої акції «Свята без тата», потім самі стають нашими волонтерами. Деякі пакують чи доставляють подарунки на місцях, деякі — приєднались до нас у Польщі, коли стали вимушеними переселенцями. 

Якось до нас звернулись дітки, тато яких — військовослужбовець. Самі до нас написали у фейсбуці: що чули про нас, що хотіли б, аби супер-ельфи принесли їм подарунки. Ми, звісно, відгукнулись. Наступного року вони написали, що тепер не лише тато, а й мама пішла на фронт. І ми почали відправляти подарунки їм щорічно. Аж поки не отримали від них листа, що тепер вони самі йдуть захищати країну, оскільки досягли повноліття. В якості подарунка попросили у нас військову форму. 

Sestry: Як цьогоріч пройшла акція «Свята без тата»?

ВБ: Цього року ми передавали подарунки дітям, які з різних причин залишаться жити безпосередньо на лінії вогню. Зокрема, за нашими даними, станом на грудень 2023 року під Бахмутом та Краматорськом проживало понад 16 тисяч дітей. Вже під час свят до нас дійшла інформація, що в деяких регіонах частково почалась примусова евакуація дітей, тобто зараз, ймовірно, ця цифра менша.

Sestry: Подарунки доставляють безпосередньо військові? Для цього, вочевидь, потрібно ризикувати життям. 

ВБ: Так. Серед наших партнерів — ЗСУ та Цивільно-військове співробітництво. З Варшави наші волонтери доставляють подарунки до одного з найближчих пунктів біля лінії фронту. А місцеві військові вже безпосередньо розвозять за адресами. Часто це великий ризик. 

Нещодавно військові самі попросили нас передати подарунки дітям, для яких цьогорічні свята можуть виявитись останніми. Ми це зробили, а за кілька тижнів побоювання справдились. На жаль, діти загинули.

Sestry: Відомо, що на всіх фронтах допомога Україні згортається. Чи відчуваєте це ви на роботі власного фонду? 

ВБ: Дуже. Наприклад, цю межу дуже яскраво видно на цьогорічній акції «Свята без тата». Ми вперше зібрали так мало коштів. Довелось мудрувати, як зібрати ці подарунки. Ми — фонд, який, серед іншого, займається мілітарною допомогою. Це відлякує донорів, багато хто розглядає це як «підтримка війни». Тобто вони готові надавати, наприклад, підгузки, їжу. Але не військові аптечки, рюкзаки, бронежилети і т.д. Ми втомились пояснювати, що якщо ми не забезпечимо наших хлопців необхідним на фронт…

Sestry: …то може статись так, що й підгузки не буде кому міняти.

ВБ: Так. Така правда. Але ми намагаємось віддати на правильні потреби кожну копійку, яку отримуємо. Ми теж постійно звітуємо, щоб люди бачили потреби. Серед інших проблем — з’явилося дуже багато нових організацій, інколи таких, що руйнують довіру до фондів, яка роками будувалась. Але ми не опускаємо руки, адже щодня отримуємо прохання про допомогу від військових та цивільних.

ГА: Ми маємо один з найбільших пунктів допомоги біженцям, він функціонує у Варшаві кожного дня. Щодня 15 пекарень дає нам хліб. Люди досі приносять речі. Двічі на тиждень безкоштовну допомогу надають психологи та юристи українською та польською мовами. Пункт функціонує дуже добре, тут допомога не припинилась і навіть не зменшилась. 

Натомість обсяги допомоги Україні в цілому скоротились на відсотків 80. Для порівняння: раніше ми відправляли по 5-14 «двадцятитонників» з допомогою. А зараз, якщо відправимо хоча б два буси в день — це вже добре. При цьому треба докласти неабияких зусиль, щоб щось отримати. Коли ми мали запити від військових частин, могли протягом тижня зібрати до 100 бронежилетів, 2-3 дрони, багато різних потрібних речей додатково. Зараз ми можемо збирати місяць лише на дрони. 

Sestry: Що вважаєте своїм останнім вдалим проєктом?

ВБ: Я пишаюсь кожним нашим проєктом: «Свята без тата», «UnitersArt», «Agile with Ukraine». Пишаюсь кожною нашою волонтеркою і волонтером. Результат завжди додає сил, допомагає мобілізувати ресурси, щоб продовжувати діяти.

Нещодавно ми створили спеціальні тактичні рюкзаки для парамедиків. Відомо, що однією з найбільших проблем на фронті є неможливість надання якісної першої медичної допомоги та вчасного транспортування поранених до лікарень: поранені втрачають надто багато крові. Це, серед інших, стало причиною смерті Даніеля Штибера — поляка, який пішов захищати Україну. Його батько, з яким ми тримаємо постійний звʼязок багато розповідав нам про це. 

Тож ми завдяки координатору Юрію Лиховському та команді медиків розробили тактичний рюкзак, за допомогою якого можна не лише надати першу медичну допомогу при пораненнях, а й навіть проводити нескладні операції на місці. На створення такого рюкзака пішло майже півроку. Ми консультувалися з парамедиками та військовими, залучали найкращих фахівців з Польщі та України. 

Коли відправили рюкзаки на фронт — отримали дуже багато позитивних відгуків та подяк. Ці рюкзаки вже врятували не одне життя.

Sestry: Чи змінила вас війна, ці десять років волонтерської праці? Які якості ви в собі напрацювати?

ГА: З 2014 року ми співпрацюємо з Генеральним штабом України, з військовими. Я навчилася порядку. Ми вміємо виконувати роботу швидко та якісно. Не говорити багато. Дотримуватись обіцянок, які даємо самі собі. Навчилась чітко розмовляти, слухати, оперативно реагувати. Тепер знаю: послух і структурованість — рушійна сила. 

Раніше держоргани не сильно хотіли працювати з волонтерами, бо вважали їх «хаотичними». Волонтери, в свою чергу, вважали, що держоргани надто повільно виконують свою роботи. А військові — виконували накази «зверху». Цю систему потрібно було налагодити, і зараз вона працює.

ВБ: Я повністю змінила своє оточення. Стала більш терпеливою. Раніше я, народжена на західній частині України, не помічала, наскільки ми насправді різні з тими, хто походить зі східної.  Але це не означає, що ми не разом. Стала менш емоційною, перестала так яскраво реагувати на новини з України. Трохи лякаюся цього стану, розумію, що колись ці емоції мусять з мене вийти. Але стараюсь про це просто не думати.

Ми зараз — як роботи: працюємо задля результату й досягнення мети.

Sestry: Як виглядає втома очима волонтерів?

ГА: Це коли валишся з ніг під кінець робочого дня, а потім серед ночі різко прокидаєшся зі страхом, що про щось забула. Це те, що переслідує нас вже два роки. Неспроможність «переварити» всю інформацію, потреби. Це безсилля та постійні претензії до себе, що робиш замало. Це величезна відповідальність й емоційне вигорання.

Ще рік тому у людей було більше надії. Військові на лінії фронту, з якими ми спілкуємося, вже не з таким ентузіазмом, як раніше, переконують нас, що все буде добре

Такі настрої є всюди. Зокрема й від спонсорів, які майже нічого більше не дають, доводиться просити. 

ВБ: Ця праця дуже виснажлива психологічно. Ми часто спілкуємось з людьми, які пережили страшні речі, дізнаємось негативні новини з фронту. Періодично буває, коли це морально ламає. І в такі моменти важливо мати когось, хто тебе витягне, підбадьорить: подивись, ми зробили навіть більше, ніж могли. І ми одна для одної є такими людьми. Коли мама переживає гірші дні — я її підтримую, коли я — вона підтримує мене. Коли обоє — наша команда. Це наша опора. 

Sestry: Як вам вдається балансувати між роботою та приватними стосунками «мама-донька»?

ГА: За ці роки ми знайшли свою «золоту середину». Звісно, бувають різні ситуації. Але ми свідомі, що працюємо задля однієї мети. У нас різні характери, і вони чудово доповнюють один одного.

ВБ: Я дуже ціную таку можливість: працювати разом з мамою і виконувати щось набагато більше, ніж просто роботу.

Sestry: Усі стіни в офісі вашого фонду — в нагородах та подяках. З останніх — від голови Верховної Ради. Яка з нагород для вас найцінніша?

ВБ: Якщо відверто, для мене найбільш цінне — коли кажуть, що наша аптечка врятувала життя. Коли хлопці дзвонять і дякують за дрон, тепловізор, бронежилет. Звісно, ми цінуємо те, що держава шанує роботу волонтерських організацій. Важливою для нас є також подяка від Залужного. 

ГА: Мені завжди соромно отримувати ці нагороди. Це ми повинні дякувати: людям, які ризикували життям на Майдані, дітям, які втратили батьків, солдатам, які мерзнуть в окопах. Така жертва для мене — свята. 

Якось один із солдатів повернув нам аптечку, яку раніше передав йому наш фонд. Ця аптечка буквально врятувала хлопцеві життя. Але в неочікуваний спосіб: куля пройшла через сумку, відбилась від турнікету і — вилетіла. Тобто аптечка просто була в потрібному місці, в потрібний момент. Військовослужбовець віддав її нам як подяку за те, що живий. 

А ще — наші волонтери, які вже багато років допомагають в реалізації акції «Свята без тата» — називають себе «супер-ельфами». Ці супер-ельфи доставляють подарунки по всій Україні: серед них є військові, цивільні й навіть діти. Супер-ельфи також перебувають на фронті. Один з таких — Ігор — періодично надсилає нам з окопів фото написів «UNITERS» або «супер-ельф», які він зробив в глині, на дереві чи на гільзі. 

Це дуже приємно, що він навіть там згадує про нас, як про щось добре і світле. 

Фонд UNITERS обʼєднує понад 3000 волонтерів та співпрацює з 150 організаціями з України, Європи та cвіту.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії фонд UNITERS передав для України 5080 тонн допомоги:

• 60 000 індивідуальних військових аптечок IFAK загальною вартістю 7,8 млн $ (31 200 000 PLN);
• 10 тактичних рюкзаків UNITERS для парамедиків на фронті загальною вартістю 25 тис $ (100 000 PLN);
• Понад 2500 штук бронежилетів та касок загальною вартістю 2,5 млн $ (8 750 000 PLN);
• 505 штук дронів та оптики (тепловізори, прилади нічного бачення) загальною вартістю 1,1 млн $ (4 090 500 PLN);
• 3000 тонн медичної допомоги (медичне обладнання, ліки, спеціальні препарати, дезинфектори, хірургічні набори тощо) вартістю близько 25 млн $ (98 407 500 PLN);
• Одяг та взуття (для військових та цивільних загальною вартістю близько 3 млн $ (11 808 900 PLN); 
• 281 тонна засобів гігієни загальною вартістю близько 5,5 млн $ (22 000 000 PLN);
• 374 266 подарунків для дітей загиблих Героїв в рамках акції «Свята без тата» загальною вартістю 4,7 млн $ (від 2014 до 2022).
  

Пунктом допомоги у Варшаві скористалось понад 800 000 вимушених переселенців. 
В рамках проєкту «UnitersArt» організовано 8 виставoк картин українських митців, а також благодійний аукціон.

‍

Ірена Тимотієвич

‍

‍