Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
20 тисяч людей вийшли на підтримку України у Варшаві
У другу річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну на вулиці з масовими акціями підтримки України вийшли люди в 65-ти країнах та 700-х містах світу. Наймасштабніша акція відбулась у польській Варшаві. Люди плакали, обіймалися, співали, били в барабани, лякали російських дипломатів сиренами та вимагали зброю
Акція на підтримку України, Варшава 24.02.2024. Фото Юлії Ладнової
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
24.02.2024 року Німеччина, Франція, Чехія, Англія, Шотландія, Ірландія, Мальта, Швейцарія, Канада, Туреччина, Південна Корея, Таїланд, Австралія, США й інші куточки цивілізованого світу (навіть Антарктика) забарвилися синьо-жовтими кольорами прапорів і наповнились банерами з антипутінськими, антивоєнними гаслами, закликами єднатися та вимогами надати Україні зброю.
Наймасштабніша акція, що пройшла у Варшаві, розпочалася о шостій ранку, коли активісти громадської організації «Євромайдан-Варшава» прийшли до будинку, в якому проживають російські дипломати, щоб розбудити їх звуком сирен і вибухів. Аби хоч віддалено відобразити те, як протягом десяти років Росія будить українців.
Багатотисячна акція протесту вдругій половині дня пройшла під гаслом «Україно, ти не одна!» В ній взяли участь не тільки українці, але й чимала кількість поляків і білорусів, які всі разом вийшли нагадати політикам у світі, що зараз для перемоги Україні якнайшвидше потрібна зброя, особливо літаки F-16 та далекобійні ракети.
Незважаючи на те, що офіційний початок акції був оголошений на 16:00, люди почали збиратися біля російського посольства заздалегідь: усього прийшло близько 20 тисяч людей, більшість була з плакатами та прапорами.
Біля брами російського посольства були встановлені інсталяції, що символізують зруйновані чи понівечені Бахмут, Маріуполь, Бучу, Херсон, Ірпінь. А також символічний цвинтар з невеличкими хрестами, кривавими лампадками та табличками з іменами людей, які загинули через російську агресію. Із стіни, яку встановили активісти, стирчав уламок ракети.
«Мінімум 155 мільярдів доларів збитків. Дозвольте нагадати, що обстріли цивільної інфраструктури, житлових будинків кожного дня — це величезні гроші, яких Україна потребує, щоб відновитись, — сказала лідерка «Євромайдан-Варшава» Наталка Панченко. — Але перш ніж ми почнемо реконструкцію, ми повинні спочатку виграти цю війну. Європейський союз має заморожених російських активів на 300 мільярдів євро. Настав час вже ці гроші розморозити і пожертвувати Україні, щоб було за що купити зброю, передати ракети та літаки».
Разом з Наталкою Панченко в акції взяли участь інші лідерки думок з України та Польщі. Наприклад, з вельми емоційною промовою виступила відома польська акторка Magda Boczarska.
Магда Бочарська (ліворуч) та Наталка Панченко (праворуч)
Пані Магда зізналася: «Сьогодні в багатьох містах Польщі організовуються різні мистецькі заходи, концерти, щоб показати солідарність з українцями, що ми захоплюємося тим, наскільки ви сильні. Ви не самотні, і я також тут, щоб продемонструвати свою щирість, обійняти.
Чимало моїх знайомих підтримують Україну і вірять у вас. Дякую за те, що ми тут, у Польщі, можемо завдяки українцям дихати щасливим, вільним повітрям.
І я сподіваюсь, що ця жахлива війна закінчиться швидко, що Україна скоро знову стане вільною державою».
Не залишила байдужими людей і промова Тетяни Тіпакової, громадської активістки з Бердянську, яка була затримана і зазнала тортур від росіян в 2022 році за свою громадянську позицію. Вона закликала мешканців свого міста протистояти російській пропаганді та не приймати гуманітарну допомогу від окупанта. Тетяна була однією з організаторок антиросійських протестів, які щодня збирали сотні людей у Бердянську. Після другого викрадення та арешту вона змогла покинути окуповану територію. Сьогодні жінка є ініціатором флешмобів у містах України під гаслами «Бердянськ — то Україна».
Тетяна Тіпакова (ліворуч) і Наталя Панченко (праворуч)
«Росіяні кинули мене до в’язниці, надівши мішок на голову та кайданки, — поділилася з Sestry Тетяна. — Спочатку вони спробували вмовити мене перейти на їхній бік, а коли не вдалося, почалися тортури. Тоді, наприклад, я дізналася, що таке металеві крокодильчики. Це такі защипи, що одягаються на кожен палець, або на ніс, або на мочки вуха, після чого вмикається струм. Ще я знаю, що таке “слоник”: це коли на голову одягається протигаз і вимикається кисень. У в’язниці одни тортури змінюються іншими, а між ними — побиття. А найцікавіше те, що вони до цього готувалися, бо кати носили із собою спеціальну валізку з приладдям для тортур».
На акції було багато сліз, подяки ЗСУ та нагадувань про те, що втомлюватися рано. Бажаючі могли залишити свої побажання, слова підтримки на величезному прапорі. Від посольства учасники маршу, серед яких були навіть малі діти й собаки, колоною прослідували до Сейму, де подякували Польщі за підтримку і нагадали, наскільки важливо двом країнам зараз триматися разом заради безпеки та перемоги над агресором.
Фрагмент підписаного прапору
На знак солідарності з Україною синьо-жовтими кольорами заграли будівлі Канцелярії прем'єр-міністра, Президентського палацу та Палацу культури і науки
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень.
«Якщо виграю я — людина донатить»
— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки.
Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні.
Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві
Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.
Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.
Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.
За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень
Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.
У фонді Сергія Притули
— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?
— Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило.
У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років».
— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?
— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.
— Як ще шашки допомагають тобі в житті?
— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює.
«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»
— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу.
Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.
Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається
— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати?
— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива.
Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть
— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?
— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила.
З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування
— Ти продовжуєш грати і збирати зараз?
— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.
— Про що мрієш?
— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.
«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»
— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії.
— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.
Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років
Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.
Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»
— Яку найбільшу суму вдалося зібрати?
— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.
Листівки з насінням і свічки від Соломії
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.
Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори.
— Яка твоя мрія?
— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.
На ярмарці
Картини, що змушують плакати
—Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим.
Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання.
Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.
Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах
Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.
Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати.
Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.
Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах
Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.
Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба.
Виставка картин Аліни Стебло
— Про що мрієш?
— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.
— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?
— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.
Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще
Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...
Чорнобильські «біороботи» рятують світ
26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.
Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.
Світ нічого не знав про вибух два дні
10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.
Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.
Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.
«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля
Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.
Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.
Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу
Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.
Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної
Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.
У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації
Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.
— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»
Чорнобиль після російської окупації
У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.
Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.
Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.
Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України
У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).
Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.
Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.
Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.
Юлія Токар через повномасштабне вторгнення, як і мільйони інших українців, була змушена шукати прихисток за кордоном. З однорічною донькою поїхала до Австрії. Та сидіти склавши руки не змогла. Разом з командою організувала проєкт для українців за кордоном під назвою «I’m Ukrainian». Це застосунок для об’єднання і збереження українців поза межами країни.
«Тривожна» валіза
Разом з родиною ми проживали біля Києва, у селі Гатне, у щойно придбаному новому будинку. За рік до повномасштабної війни у нас народилася донечка. Вперше було відчуття, що те життя, про яке мріяла, нарешті з'явилося.
Юлія Токар разом з родиною у будинку на Київщині. Фото: приватний архів
Стежачи за новинами, розуміли, що Росія може піти на Україну великою війною. Тож «тривожну» валізку підготували завчасно. 24 лютого, почувши перші вибухи, з дитиною та трьома котами вже за півгодини виїхали з міста — до друзів на Львівщину. Одразу включилися у волонтерство — це дуже допомагало триматися психологічно. Чоловік на львівському вокзалі з іншими волонтерами зустрічав людей, разом розселяли їх та годували. Я ж дистанційно координувала збір необхідних речей для територіальної оборони у Гатному. Ближче до грудня 2022 року власні ресурси вичерпалися та й від постійних перебувань у підвалі, під час повітряних тривог, дитина часто хворіла. Рішення їхати закордон далося важко. Поїхали ми до Австрії, де мали друзів. Вони підказували, куди звертатися і що робити на чужині. Жили у містечку Вайц. Я одразу включилася у волонтерство і там. У грудні 2022-го ми організували програму ментального відновлення для комісованих військових — четверо чоловіків впродовж трьох місяців тричі на тиждень ходили на фізіотерапію, з ними займався психолог.
Українські військові, які перебували в Австрії за програмою ментального відновлення. Фото: приватний архів
На жаль, цей проєкт ми поки що змушені були призупинити — чекаємо поки запрацює австрійська державна програма з допомоги українським військовим.
Адаптація триває досі
Ми приїхали до Австрії, яка дуже добре зустрічала українців. Проживали у будинку з великою територією. За кожною родиною був закріплений куратор-волонтер. Зазвичай це були пенсіонери. Австрійці робили все, аби українці відчували себе затишно і у безпеці. Таке гостинне ставлення справді допомагає. Однак я ніколи не мріяла жити за межами України.
Я багато подорожувала і добре було завжди мати квиток додому. Тому мені досі тут важко. Так, тут красиво, добре, але мені хочеться додому. Там мої сенси, цінності, друзі, батьки
Дома буваю раз на рік. Після кожної поїздки відшкрібаю себе зі стін свого помешкання. Це щоразу розбиває серце. І це незважаючи на те, що в Австрії я себе відчуваю рівноправною. Тут дуже толерантне ставлення до українців. Ми маємо майже такі ж права, як й австрійці. Якщо говорити про право на роботу, виплати на дітей — ми з ними рівні. Австрія досі приймає біженців.
Юлія Токар разом з донькою в Австрії. Фото: приватний архів
Щодо виплат то, порівняно з іншими країнами, соціальна допомога тут дуже маленька. Її вистачає суто на харчування. Наприклад, щомісяця на людину держава платить орієнтовно 215 євро. На дитину — окремо. Сума залежить від віку, допомогу виплачують майже до повноліття. Моя трирічна донька отримує 208 євро щомісяця. Наразі ми переїхали у місто Грац — друге за величиною в Австрії. Там велика і потужна українська громада. Для роботи над нашим проєктом «I’m Ukrainian» це дуже важливо.
Проєкт «I’m Ukrainian»
Ідея створення проєкту з'явилася у жовтні 2022-го у Павла Остапенка (голова «Товариство дослідників України». — Авт.) і Павла Лібера (білорус, топовий айтішник, який переслідується режимом Лукашенка. — Авт.). Очолити його запропонували мені.
Команду формували серед знайомих по всьому світу. Кожен у своїй країні повинен був наповнювати застосунок інформацією про усілякі івенти. Впродовж року над цим працювало 20-ро волонтерів. Наразі у нас команда з 10 людей, які проживають як за кордоном, так і в Україні. У застосунку 32 країни.
Основна його мета — тримати наших людей на зв'язку з Україною, бути тим місточком, який надаватиме їм можливість спілкуватися. Також ми б хотіли, аби наші діти хоча б кілька разів на тиждень читали українські книги, знали, де є українські бібліотеки. Ця інформація також буде у додатку.
Застосунок «I’m Ukrainian» вже працює у 32 країнах світу. Фото: презентація застосунку
Я проживала в Австрії у невеличкому містечку, і мені було дуже важко серед чужих людей. Постійно шукала спілкування з українцями, їздила в інші міста. Тому у мене було бажання, аби цей проєкт тримав закордонне українство разом.
Навіть якщо багато хто не повернеться, це однаково наші люди і з ними потрібно працювати.
Наразі ми просимо Міністерство закордонних справ України звернути увагу на проєкт «I’m Ukrainian», бо, по суті, це їхня робота об'єднувати наших людей і тримати з ними контакт. З українством за кордоном потрібно спілкуватися
Скільки активних користувачів вже користуються застосунком, важко сказати. Відомо, що зараз понад 40 тисяч завантажень. Найактивніша і найбільша діаспора у Польщі. На другому місці — Німеччина, далі — Чехія, Іспанія, Велика Британія.
Як скористатися застосунком?
Це безкоштовний мобільний застосунок для Android і Apple. Користуватися ним просто: обираєте країну, місто — і необхідна інформація про все цікаве, що відбувається довкола вас, одразу завантажується.
Якщо їдете в іншу країну, то можна також подивитися, що цікавого є там. Найпопулярніша вкладка у застосунку — «Мапа бізнесів». Українці, які наважилися відкрити власну справу або надавати послуги в іншій країні, можуть додати інформацію про себе на цю мапу. Люди, які проживають поруч, бачитимуть це і зможуть скористатися послугою.
Після неї у рейтингу найпопулярніших — всі культурні події. Також у нас є розділ «Допомога». Там можна отримати поради під час пошуку житла, освітніх центрів для дітей або якусь медичну інформацію.
І, звичайно, є розділ «Донати», тому що діаспора або «тимчасова» діаспора, як я називаю, все ж таки має працювати на перемогу.
Для того, щоб просто користуватися додатком, — достатньо його завантажити. Можна навіть не авторизуватися. Але якщо ви хочете залишати свої коментарі, брати активну участь у житті застосунку, залишати свої зустрічі чи з кимось спілкуватися, то потрібно пройти аутентифікацію через «Дію». Таким чином ми вирішили захистити наш контент. Утім, люди обережно ставляться до «Дії». Чомусь їм здається, що вона передаватиме їхні дані, відстежуватиме місцезнаходження. Чоловіки пишуть: «Зараз через ваш застосунок нам повістка надійде». Це фейк. Це пишуть неосвічені люди, які не розуміють функціоналу.
Ми вкотре наголошуємо — «Дія» не збирає жодних даних. Вона лише ідентифікує вас як українця
Всі хочуть додому
Держава вже повинна працювати над поверненням українців додому. Має бути інформування про програми відновлення житла, освітні проєкти, можливості працевлаштування. Люди мають бачити перспективу, тому що ментально, емоційно всіх тягне додому. Але люди бояться приїхати і залишитись без нічого. Багато хто не повернеться тільки тому, що діти за кордоном пішли у школи.
Юлія Токар: «Ми маємо ще більше робити, аби вони не забували свою мову і трималися власної культури». Фото: приватний архів
Після закінчення війни я планую повернутися додому. Якби не дитина, я б вже вже це зробила. Помітила, що мене війна дуже змінила, як і кожного українця. Приїжджаючи додому, хочеться більше побути з батьками. Я організовую фотосесії з ними, аби у моєї дитини лишилась пам’ять. Матеріальне стало другорядним.
Після війни я не подорожуватиму довго, насолоджуватимусь домом
Наразі маємо дуже багато планів щодо застосунку. Хочемо виходити на світовий Конгрес українців. Тобто функція «спільнот» відкриває багато можливостей. І я дуже хочу об'єднати всі ці організації. Для нас, українців за кордоном, таке об'єднання дуже важливе. Я вам скажу, що коли виходять анонси якихось подій, наприклад, у Граці, то треба відразу на них відреагувати, бо не буде місць. Люди швидко хапаються за українське.
Наші люди дуже активно вчать місцеву мову. Тому ми маємо ще більше робити, аби вони не забували свою і трималися власної культури. І це той зв'язок, який поверне їх в майбутньому до України.
За словами лідерки «Euromaidan-Warszawa» Наталки Панченко, сьогоднішня акція — це уособлення залитої кров'ю України, яку світ хотів би не бачити. Вдаючи, що війни не існує. «Але ми йому цього не дозволимо і до останнього свого подиху кричатимемо про те, що Росія — країна-терорист», — наголосила Наталя.
Десятки українських і польських активісток прибули на місце в білих сукнях, на яких були написані назви міст, що їх регулярно бомблять росіяни. А також імена загиблих воїнів, чимало з яких є рідними чи знайомими дівчат. На загримовані обличчя учасниць були нанесені сліди крові і гематом — символи звірств РФ на території України. Жінки в білому і в крові стояли біля дороги та час від часу переходили зеброю на інший бік вулиці на зелене світло, аби хоч ненадовго привернути увагу автомобілістів.
За словами організаторів, мета акції в тому, щоб у день, коли Росія вкотре намагається показати свою «велич» та «перемогу над фашизмом», нагадати світові сьогоднішнє обличчя Росії. І що Україна потребує невідкладної та активної міжнародної підтримки.
Коли російський посол прибув до радянського меморіалу з квітами, жінки у закривавленому вбранні кричали в очі російським дипломатам: «Терористи!».
Одна з дівчат-учасниць тримає в руках портрет загиблого воїна. Це Анна Веремчук, а на фото — її молодший брат Станіслав Соловей.
Анна Веремчук зі світлиною свого загиблого брата
Анна розповідає Sestry: «Саме 9 травня минулого року ми розпрощалися з ним назавжди. Брату було лише 27 років, він родом з Волині, а загинув у Донецький області. У нього залишилися дружина і крихітний син, який так і не встиг у своєму житті побачити тата».
Підтримати українців у цей день прийшла група польских активістів та волонтерів. Один з них — Przem Fedus — неодноразово відвідував Донецьк, Краматорськ і Слов‘янськ, допомогаючи ЗСУ.
«У мене багато друзів в Україні, ми допомагаємо як волонтери. І я в жодному разі не можу підтримати дії Росії, бо бачу, що вони насправді роблять. Україна має вистояти заради нашого спільного майбутнього», — каже пан Пшемек.
Пшемек Федус
Але сльозами українських дівчат російських пропагандистів не розчулити. Проросійські сили зібрали під меморіалом свою акцію і розповідали перехожим улюблені наративи про “дітей Донбасу” та роль США у цій війні.
На мене, журналістку, загорнуту в український прапор, накинулась одна з проросійських учасниць. Ця жінка похилого віку з хрестом і іконою облила мене нібито святою водою, аби я “образумілась”, і кричала: "Нехай живе Путін та Лукашенка". За нею до мене підійшов агресивно налаштований чоловік і, зачіпаючи мене, переконував, що “не Росія розв'язала цю війну". Дивлячись на реакції на мене з боку проросійської групи, підійшов польський правоохоронець. Він відвів мене подалі від зібрання і навіть провів до авто.
Учасниця проросійської групи
Вшановуючи пам’ять мільйонів загиблих під час Другої світової війни, цивілізоване людство каже «ніколи більше», тоді як Росія проводить акції «можемо повторити». І вже одинадцятий рік щодня тероризує українців, про що нагадують сміливі дівчата з "Євромайдан-Варшава".
Кожні два тижні у Харкові проходять акції «Полон вбиває!» на підтримку захисників «Азовсталі», які у травні 2022 року виконали наказ про збереження життя та припинення оборони й опинилися в російському полоні. Акції проходять попри морозну погоду та постійні повітряні тривоги.
Ірина приходить за годину до початку акції, щоб закріпити найбільший банер. Вона не бачила свого сина Іллю вже майже два роки. Чоловік потрапив у полон, коли йому було 22. Нині Іллі 24 роки.
Мати полоненого монтує банер для акції. Січень 2024, Харків. Фото авторки
«Немає жодної інформації. Я знаю, що мій син дуже сильно схуд. Він затинався — можливо, від електрошокера. Минулого року я побачила випадково відео. Я його не впізнала. Впала на підлогу, ридала, у мене була істерика. Він завжди був підтягнутим, накачаним, дуже любив спортом займатися, мав багато нагород. А це — худенький, голова маленька й очі запалі. Говорить: «У мене все добре», — розповідає Ірина.
У 2019 році Ілля перевівся на контракт в університеті та долучився до війська.
«Він закінчив Харківський автодорожний коледж і вступив на бюджет в університет. Потім приходить і каже: «Мамо, я йду служити». Він пишався, дуже хотів захищати Україну. Я не знаю, як в ньому це відбулось. Коли я його запитала: «Ти так Україну любиш?», він відповів: «Мене так з першого класу вчили».
«Мамуль, я тобі нічого не скажу»
З початку повномасштабного вторгнення Ілля захищав місто Маріуполь. На «Азовсталі» зв’язку майже не було.
«Тільки через знайомих приходили «плюсики». Він постійно був на завданнях, де не було зв’язку. Крайній раз написав мені повідомлення 7 травня. Я ж знаю від інших, що там їсти не було чого, води не було. Я виховувала його так, щоб він не нив. Запитала у нього: «Синку, що у вас там є їсти?». Відповів: «Мамуль, я тобі нічого не скажу», — згадує Ірина.
Рідкісні повідомлення від Іллі під час облоги Маріуполя регулярно перечитує його наречена Рита.
«Якось так виходило, що жодного разу ми не були разом на мій день народження. У 2022 році йому вдалося подзвонити мені з якоїсь з позицій. Він емоційно сказав: «Я сподіваюсь, що колись все-таки в цей день я віддам тобі подарунок особисто». Обмінялися приємними словами. Я не очікувала, що наступного дня він мені знову напише: «Кішечко, я не міг тебе не привітати. Прибіг на позицію, де є зв’язок». Я зараз перечитую ці листування, це мене мотивує. Чимало речей переоцінила і зрозуміла, що багато чого б змінила у своєму ставленні, поведінці», — каже дівчина.
Наречена Рита на акції в Харкові. Фото авторки
Рита та Ілля до повномасштабного вторгнення не встигли одружитися. Ірина розповідає, що син поділився з нею планом зробити пропозицію: «Вона не знала, що він хоче. Він мені сказав про це на початку лютого 2022».
Про ідею одружитися Ілля написав Риті вже з «Азовсталі»: «Йому вдалося знову знайти зв’язок. Написав: «Хочу, щоб ти була моєю дружиною». Я, звичайно, погодилась: «Я розділяю твоє бажання».
Ілля вийшов з «Азовсталі» 17 травня.
«16 травня мені подзвонив його однокласник, сказав, що в них є наказ виходити. Просив не хвилюватися, бо вони перебувають «під гарантією третьої сторони». Де зараз ця сторона — не знаємо. Цей полон — не гарантія життя. Ми не можемо вірити Росії, яка постійно порушує міжнародні домовленості», — говорить Ірина.
«Я плакала щодня по колу»
Жодної офіційної інформації, де та в якому стані перебуває військовий, росіяни не дають.
«У травні 2023 року від обміняних військових прийшла інформація: бачили мою дитину, живий. Я пишу йому листи щотижня. В обміняних хлопців запитала: «Чи отримував він хоч якісь листи?». Кажуть, що ні. Якби хтось з азовців отримав лист — це була б подія», — продовжує мати полоненого.
«Коли знайомі запитують: «Ну що там?», то дуже дивуються, коли відповідаю, що взагалі немає зв’язку. Ми заздрили дівчатам, чиї хлопці перед виходом з «Азовсталі» особисто подзвонили й повідомили, що вони виходять. У нас не було такого», — розповідає Маргарита.
З перших днів полону Іллі Ірина та Рита приймають заспокійливі ліки. Разом із цим вони адаптувалися жити у стані постійного стресу.
«Ми виснажені. Як гірко б це не лунало, але звикаєш навіть до цього. Бо перші 2-3 місяці я не пам’ятаю: пила заспокійливі й плакала щодня по колу. Волонтерство, збори, акції, спільні знайомі через такий самий біль — це все мотивує, бо ми розуміємо, що це працює. Дуже багато є таких людей, які досі не розуміють сенсу цих акцій, розповсюдження в ЗМІ тощо…
Ми отримували чимало негативу, бо ж не тільки «Азов» у полоні, не тільки вони виходили за наказом. Але різниця в тому, що тільки «Азов» не обмінюють
Якщо одного-двох людей зі ста повернули під час загальних обмінів — це виняток і велике свято», — пояснює наречена бійця.
«Вже легше, аніж було у 2022 році. Ми постійно працюємо з психологами. Зовні мало що помітно, але всередині я помираю щохвилини. Я весь час чекаю обміну. Реагую на кожен дзвінок, на кожен незнайомий номер. Я не можу собі дозволити, щоб телефон був у тихому режимі. Восени було холодно, а я навіть не вмикала вдома обігрівач, бо не знала, чи тепло в цей час моєму сину», — зізнається Ірина.
«Росія мститься «Азову»
До «Азову» в полоні «особливе» ставлення, зазначає Рита.
«Їх жорстокіше катують. Вони недоїдають, перебувають у повній ізоляції. Полонені не бачать сонця, їх не виводять на вулицю. Перше сонце бачать, коли повертаються з полону. Є такі історії про російських катів, які на голову не натягнеш, бо це за межею розуміння — як людська істота на таке спроможна. Військові, які повернулись з полону, нас бережуть. Намагаються підтримувати. Але ми розуміємо, що там абсолютно не все добре. Хлопці, які важили під сто кілограмів, повертаються з вагою під 50. У них безліч шрамів. Таке ставлення через активну роботу російської пропаганди та помсту. У 2014 році вони захистили Маріуполь, зараз Росія мститься за це. Вони їх бояться», — говорить дівчина.
За її словами, комунікація з державними органами України щодо обмінів відбувається системно: «Хоч ми і не знаємо заздалегідь, коли обміни відбуваються — це пишеться за фактом, — але нас не кидають, ми постійно «на телефоні».
Мати бранця Ірина та його наречена Маргарита боряться за нього щодня. Фото авторки
У родини є родичі в Росії — у Москві, Саратові, Красноярську.
Ірина обірвала спілкування з ними: «Я запитала: «Хто для вас «Азов»? Вони для вас нацисти?». Мені нічого не відповіли. Я сказала: «Це і є ваша відповідь». Вони знають, що Ілля в полоні. Ніяк йому не допомагали. Кажуть, що це не вони, а Америка».
«Азов» — це підрозділ Національної гвардії. Максимально патріотичні, замотивовані, вірні Україні люди, справжні захисники. Я таких мужніх людей не зустрічала. На щастя, я знаю багато людей із цієї бригади. Це тигри. Разом з цим ще на «Азосталі» вони рятували якихось котиків-собачок. Вони думають про дітей, про свободу, про незалежність. Ілля завжди казав: «Мені важливо, що моя дитина буде зростати й розвиватися у вільній країні». Вони кладуть свої життя, свої молодість та мрії за майбутні покоління», — пояснює Рита.
«Скажу, що кохаю його — і нарешті цей жах закінчиться»
Люди не мають забувати — ось головний меседж цих акцій. Люди мають пам’ятати, що розслаблятися рано, що треба продовжувати донатити на армію, що ворог у нас один — Росія. Наречена та мати Іллі відвідують кожну акцію (разом з ними на вулиці виходять близько сотні людей). Вони тут, аби нагадати, що захисники «Азовсталі», зокрема полк «Азов», 36-та бригада, окремі частини Нацгвардії, прикордонників, медики, досі взяті Росією в заручники.
«Ми це робимо не для галочки, щоб наші рідні, які зараз там, знали про це. Нам треба витягувати своїх хлопців. Це наші герої, про яких не можна забувати. Це не тільки наш біль. Всі мають боротися за них. Це нагадування і для нашого суспільства, і для закордонного. Деякі люди думають, що вже всі повернулись, всі гарно себе почувають. А нам треба кричати про своїх дітей», — каже Ірина.
Під час повітряних тривог, які щодня лунають у Харкові до 10 разів на день, учасники акції спускаються до переходу метро. Тут вони продовжують стояти з плакатами, нагадуючи містянам про полонених.
Після оголошення повітряної тривоги рідні полонених спускаються в харківське метро. Фото авторки
«Якось мені наснився сон, в якому я запитала, що йому допомагає триматися. Уві сні Ілля відповів: «Те, що ви в мене вірите». Ми знаємо, що він це відчуває, що на нього чекають, його люблять», — поділилася мати захисника.
«Я не знаю, що скажу йому, коли дізнаюсь про його повернення. Просто буду плакати. Скажу, що кохаю його — і нарешті цей жах закінчиться», — уявляє наречена бійця.
На початок лютого 2024 року 200 захисників «Азовсталі» повернулись додому під час обмінів. Понад 50 військових, які захищали Маріуполь, загинули внаслідок теракту в Оленівці. У полоні Росії продовжують перебувати близько 2000 захисників «Азовсталі», 700 з них — бійці батальйону «Азов».
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpeg)
