Ексклюзив
20
хв

Близько 150 тисяч українських жінок працюють у польських домогосподарствах, понад 60% з них — стикаються з насильством

Вони працюють попри хворобу, не беруть відпусток, а роботодавець інколи забирає у них паспорт. Понад 60 відсотків українських жінок, що працюють на польських домашніх господарствах, стикалися з поганим поводженням, знущаннями та насильством. Експерти вважають, що ця цифра навіть занижена

Анна Й. Дудек

Фото: Shutterstock

No items found.

Женя: Робота є, це добре. Що я бачу та чую — то моє. Я дам собі раду, кожні три місяці їжджу додому. Я тут 20 років, справляюся, люди мене знають, працюю за рекомендаціями. Навіть якщо щось трапляється, я на це не звертаю уваги, бо навіщо мені проблеми?

Марина: Я не скаржуся. Я заробляю 4 000  [злотих. — Ред.], це більше, ніж я могла б заробляти вдома. Нічого, у мене є своя кімната, я у доступі 24/7, але я на це погодилася. Іноді дивуюся, але не скаржуся. Загалом, вдома у мене більше роботи, є ціле домогосподарство, про яке треба дбати.

Свєта: Коли я приїжджаю, я віддаю свій паспорт. Не знаю чому, не вдаюся в деталі, навіщо мені паспорт, якщо я цілий день працюю. Чим займаюся? Прибираю, готую їжу, доглядаю за садом, за літньою жінкою. Іноді мені хочеться мати вихідний, але як сяду і працюю — нічого не придумую, маю стабільну роботу в хорошому домі.

Таких голосів тисячі. У 2023 році CASE [Center for Social and Economic Research. — Ред.] у співпраці з міжнародною організацією CARE International у Польщі провів опитування серед українських жінок, які працюють у польських домогосподарствах, щодо того, як до них ставляться. Це жінки, які доглядають за домом, дітьми, старенькими батьками. Вони готують їжу, прибирають, роблять уколи, слідкують за прийомом ліків. У Польщі репродуктивна праця, яка коштує мільярди злотих і становить значну частину ВВП — непомітна. Її сприймають як даність. Ставляться до неї як до заняття, яке не є престижним. Важливим. З таким зневажливим ставленням стикаються мільйони польських жінок і сотні тисяч українок, які приїхали сюди в пошуках притулку від війни. За статистикою, хоча точних даних немає, що є системною проблемою, приблизно 150 000 українських жінок працюють у польських домашніх господарствах.

Фото: Shutterstock

Жахлива статистика

Результати опитування свідчать про те, що 61% домашніх працівниць стикались з дискримінацією або несправедливим ставленням, 52% були змушені працювати, незважаючи на хворобу, 46% були змушені працювати понаднормово і без відпочинку, а 30% піддавались фізичним або психологічним утискам. 

«Я дуже вдячна, тому не буду страждати від жорстокого поводження», — каже 37-річна жінка, яка доглядає за літньою людиною в Польщі протягом 1,5 років. 

Шість відсотків опитаних жінок зіткнулися з серйозним правопорушенням, коли роботодавець забирав у них документи. Серед способів реагування на порушення своїх прав, респондентки найчастіше висловлювали готовність йти на компроміс із роботодавцем. У більшості випадків вони намагаються уникати суперечок і вирішувати свої трудові відносини дипломатичним шляхом. Іноді, в умовах кризових ситуацій, деякі з них обирають тактику мовчання, а в деяких випадках шукають альтернативну роботу.

Про жахливу статистику запитую очільницю «Фемінотеки» Йоанну Пйотровську. 

«Якщо понад 60 відсотків цих жінок говорять про жорстоке поводження, то очевидно, що насправді їх більше», — кажу я. 

«Зазвичай люди, які знають, що зазнали насильства, говорять про це неохоче, навіть в анонімних інтерв'ю. У них є страх, недовіра, вони думають, що їхні історії будуть погано сприйняті», — каже Йоанна Пйотровська

Як додає, ця група жінок зазвичай мало обізнана про насильство та його механізми, часто це жінки з низьким рівнем освіти й, окрім того, вони не знають трудового законодавства, а отже, своїх прав і обов'язків, які роботодавець має щодо них. Вони також не знають, куди можна звернутися за допомогою. Нерідко додатковими труднощами є мовний бар'єр і відчуття самотності — більшість з них приїхали до Польщі самі з дітьми, і це є їхньою основною мотивацією: забезпечення безпеки для дітей, тобто даху над головою й задоволення їхніх базових потреб. Це пріоритет. Саме тому вони мовчать».

«Пам'ятаймо, що чим сильніша влада, а в цій ситуації ми маємо справу саме з нею, тим більша тенденція до зловживання нею. Жінки, які працюють у польських домогосподарствах, у багатьох відношеннях перебувають у гіршому становищі, вони мають менше ресурсів, не тільки побутових, фінансових, але й, можна сказати, підтримки: не мають тут родичів, друзів, часто недостатньо знають мову, тож в певному сенсі вразливі до насильства. Зневірившись, вони погоджуються на роботу в місцях, які не перевіряють ретельно — або взагалі не перевіряють — бо їм просто дуже важлива будь-яка робота. Погоджуються навіть на знущання та насильство, бо бояться втратити цю роботу», — додає вона.

Фото: Shutterstock

Куди звертатися за допомогою?

Однак очільниця «Фемінотеки» підкреслює, що вони не самотні. У Польщі є багато організацій, які спеціалізуються на допомозі людям з досвідом біженства та тим, хто зазнає або зазнав насильства. 

Допомогу надають такі організації: Фонд «Оцаленє» (Ocalenie), Фонд «Україна» (Fundacja Ukraina), SIP, Асоціація правового втручання (Stowarzyszenie Interwencji Prawnej), а також «Фемінотека» (Feminoteka), Центр прав жінок (Centrum Praw Kobiety) або «Федера» (Federa). Останні три фонди мають гарячі лінії та телефони довіри, де ви можете отримати юридичну та психологічну допомогу.

Попри те, що українські працівниці є найбільш вразливими до насильства та зловживань, польські домашні працівниці також стикаються з проблемами через системні недоліки. Це пов'язано з тим, що сфера домашніх послуг у Польщі погано регулюється, бракує адекватних норм і рішень для забезпечення безпеки жінок, які в ній працюють. На цьому наголошують автори та співавтори звіту. 

«Відсутність належного регулювання та рішень для сектору домашньої зайнятості в Польщі призводить до неформальної системи, в якій жінки-працівниці часто піддаються експлуатації та порушуються їхні права. Інші проблеми, з якими стикаються українські домашні працівниці в Польщі, полягають у відсутності правового захисту та юридичного представництва. Необхідні зміни як у законодавстві, так і в суспільній свідомості», — йдеться у звіті

Запропоновані рішення включають: посилення моніторингу сектору з боку органів державної влади для забезпечення захисту прав домашніх працівників, спрощення процедур працевлаштування в секторі домашньої зайнятості та посилення співпраці між зацікавленими сторонами. Крім того, інформація про права домашніх працівників та їхніх роботодавців повинна бути легкодоступною на різних платформах і зрозумілою для них мовою.

«Однак, перш за все, рекомендується сприяти самоорганізації домашніх працівників-мігрантів та біженців і використовувати їхній потенціал для забезпечення рівного ставлення та покращення умов праці», - підсумовують автори звіту і підкреслюють, що це сектор економіки, значною мірою невидимий для адміністрації, неурядового сектору та громадськості. «Невидимість сектору призводить до інформаційної прогалини», — пишуть експерти у звіті.

Тому наймані працівниці роблять свою роботу, навіть коли хворіють, працюють понаднормово, зазнають принижень, а інколи навіть цькування. Це також пов’язано зі стереотипами про українських жінок, яких великою мірою і раніше — і досі — на польському ринку праці сприймають як «дешеву робочу силу». Вони про це знають. Що вони про це кажуть? «Я вважаю, що карма повертається, і якщо хтось погано ставиться до інших, до нього будуть ставитися так само», — розповіла у звіті 36-річна хатня робітниця, яка працює в Польщі вже сім років.

Фото: Shutterstock

Згідно зі спостереженнями Центру підтримки біженців Job Impulse Ukraine, серед вимушених переселенок є велика кількість освічених жінок, які могли би працювати перекладачками або психологинями, однак на практиці більшість пропозицій щодо працевлаштування для іноземців орієнтовані на чоловіків. Це змушує жінок погоджуватися на роботу, яка не відповідає їхній кваліфікації.

У свою чергу, звіт Національного банку Польщі «Життя та економічне становище мігрантів з України в Польщі: вплив пандемії та війни на характер міграції» свідчить про те, що 65% українців-вимушених переселенців вже працевлаштувались, а ще 24% в активних пошуках відповідної вакансії. Вони найчастіше шукають роботу на повний робочий день з постійним графіком, щоб мати змогу забирати дітей з ясел, дитячого садка чи школи. Вони також зацікавлені в гібридній роботі або роботі на неповний робочий день, що передбачає більшу гнучкість. Пропозиції позмінної роботи, з іншого боку, частіше приймають жінки, які перебувають на іншому етапі життя — мають старших і самостійних дітей.

Подбайте про особисті кордони

Про те, як розпізнати, що стосунки з роботодавцем мають ознаки насильства, я запитала Жанну Лісон, психологиню з Києва, яка зараз проживає у Варшаві. Лісон виділяє два типи особистих кордонів і рекомендує звертати увагу, коли їх порушують. 

«По-перше, це фізичні кордони, тобто все, що стосується вашого тіла, особистих речей, фінансів, часу, простору, які ви вважаєте своїми. По-друге — психологічні кордони, які включають в себе емоційну, інтелектуальну і духовну сферу. Порушення їх найчастіше пов'язане з висловленням небажаних думок, моралізаторством, порадами та спробами маніпулювати людьми», — каже психологиня.

За її словами, найважливішим показником того, що хтось перейшов ці межі — є власні почуття. Страх, а також схожі почуття та емоції: роздратування, злість, лють, сердитість, обурення — вони сигналізують про те, що особисті кордони порушено. Це захисна функція. Люди, яким важко захищати свої кордони, можуть відчувати сором, образу чи провину. Також після спілкування з людиною ви можете відчувати відсутність енергії, безсилля або, навпаки, сильне збудження та роздратування. 

Як варто говорити про особисті кордони? Найкраще використовувати алгоритм «Я — повідомлення» (модель Маршалла Розенберга). Алгоритм має таку формулу: факт — значення факту — емоції щодо значення факту — потреба — висновок.

«Ти знаєш, я злюся і засмучуюсь (почуття), коли ти критикуєш мій одяг (факт), тому що це здається мені неповагою (значення факту). Мені важливо відчувати вашу підтримку (потреба), а критика цьому перешкоджає. Будь ласка, не піднімайте тему мого виступу в майбутньому (прохання). Якщо прохання і захисти не працюють, вас не слухають або ви перебуваєте у вразливій ситуації — це привід попросити про допомогу, поділитися з кимось, шукати способи захистити себе або завершити ситуацію», — радить Жанна Лісон.

 


No items found.
Праця
Права жінок
Українки в Польщі

Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

Балетна студія в одному із бомбосховищ Харкова

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

Мама цілує свою доньку Мирославу перед уроком балету

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Маленькі балерини невпинно відточують свою майстерність

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

Юлія Войтина з ученицями

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

У балетній студії у підвалі займається 20 дівчат
Для цих дітей балет у підвалі став їхнім спасінням

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

20
хв

Балет у бомбосховищі: як у Харкові діти рятуються від жахів війни

Beata Łyżwa-Sokół
садівництво, город, любов до землі, українці за кордоном

Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми. 

Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає. 

«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»

Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню. 

— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.

24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів

Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки. 

— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…  

Урожай Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома. 

— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом. 

Типовий город на сході Чехії. Фото з приватного архіву Інни Поляк

Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.

Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє. 

— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, —  згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома. 

Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя 

Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі. 

— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна. 

«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»

Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу. 

—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, —  на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися. 

Олена Олейник та їхній з чоловіком Артуром Олейником город на підвіконні. Фото з приватного архіву

Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.

— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру  гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу. 

Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди. 

— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство. 

Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена. 

Урожай родини Олейників. Фото з приватного архіву

— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.

Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка 

— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай. 

Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею 

Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій. 

Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Для мене робота із землею —  гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».  

Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі» 

Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу. 

Земля — це частина українського культурного коду

Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому. 

— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.

Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город

Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.

Урожай Лени Полозок в Німеччині. Фото з приватного архіву

— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте. 

Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи. 

У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати. 

— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.

Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає. 

20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

П'ять змін до Закону про допомогу українцям у Польщі, які готує польський уряд

Ексклюзив
20
хв

Закон про аборти — причина зайвого стресу для біженок

Ексклюзив
20
хв

Відпустка у 2024 році в Польщі. Які зміни плануються

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress