Кая Путо
Журналістка та редакторка, висвітлює теми Східної Європи, міграції та націоналізму. Співпрацює з польськими та іноземними ЗМІ. Зокрема, з Krytyka Polityczna, асоціацією репортерів Rekolektyw та асоціацією n-ost — Network for Reporting on Eastern Europe. Освіту здобула в Ягеллонському університеті, навчалася також у Берліні та Тбілісі. У 2015-2018 роках була віце-президенткою видавництва Ha!art.
Публікації
Чи послаблює війна позицію жінки в суспільстві?
Не обов'язково. Таким стереотипом користуються західні феміністки. Тим часом в Україні з початком війни у 2014 році відбувається якраз навпаки. Різко зросла активність жінок у громадських організаціях, політиці та армії. У виборчих списках з'явилися паритети, а в правилах правопису — закінчення жіночого роду.
Є прогрес і в сфері прав жінок — вже під час повномасштабної війни Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію про протидію домашньому насильству.
Суцільний позитив? Не віриться.
Звичайно, ні. Наше фінансове становище погіршилося, і у нас стало набагато більше обов’язків. Багато з нас втратили домівки, були змушені переїхати та втратили соціальні зв’язки. Крім того, доступ до інституційного догляду за дітьми, хворими і людьми похилого віку не є на належному рівні., школи працюють краще чи гірше залежно від регіону, а чоловіки воюють. Все на жіночих плечах.
Ще одна проблема — значно менша помітність у медіапросторі. Лише кожен п’ятий експерт, який виступає в ЗМІ, є жінкою — порівняно з 2014 роком ми бачимо явне зниження участі жінок-експертів у дебатах. А як ми знаємо, недостатнє медійне представництво призводить до низького авторитету жінок.
Сьогодні в українській армії служать понад 60 тисяч жінок. Чи мають вони такі ж права, як і чоловіки?
Зараз так, але їм довелося довго боротися за це. У 2014 році, коли Росія вторглася на Донбас, жінки пішли до неї добровольцями, але офіційно вони не могли займати бойові посади. Вони воювали на фронті, але на папері були медсестрами чи кухарками. Боротьбу за зміни цього закону розпочали творці ініціативи «Невидимий батальйон». У 2018 році це нарешті сталося.
На законодавчому рівні вже є рівність, але українські військовослужбовиці, як і військовослужбовиці в усьому світі, борються з сексизмом і сексуальними домаганнями
Тому правозахисниці та жіночий ветеранський рух ініціювали петицію про впровадження механізму захисту від сексуального насильства в армії.
Яким мав би бути цей механізм?
Зараз жінки змушені звертатися за допомогою до сторонніх організацій, вони не можуть її отримати від армії. Ми хочемо це змінити. Потерпіла особа або свідок сексуального насильства зможе повідомити про це на спеціальну гарячу лінію, постраждалій особі нададуть юридичну, психологічну та медичну допомогу, а в підрозділі проведуть перевірку. На його підставі винний зможе бути притягнутим до відповідальності.
Чи означає це, що механізм досі не запроваджено?
На жаль ні. Ми зв’язалися з Генштабом, все було в плані. Однак через повномасштабне вторгнення роботи були припинені. Це неправильно, тому що жінок в армії стає все більше. Ми, активістки, чуємо про випадки зґвалтування жінок-військових. Деякі з них навіть розкриваються в ЗМІ.
Минулого літа сержантка взводу Надя Харану розповіла британській щоденній газеті "The Guardian", що один із її командирів примушував військовослужбовиць до сексу, а офіцери, яким вона повідомила про цю проблему, намагалися це приховати. Винні досі не покарані.
А як військовослужбовиць сприймає суспільство?
Святлана Алексієвич, яка писала про часи Другої світової війни, описувала військовослужбовиць, які приховували, що вони на фронті. До них суспільство ставилося як до повій, які пішли на фронт спати з чоловіками. На щастя, цей стереотип віджив своє, але, на жаль, інші все ще присутні.
Наприклад, замість того, щоб пожаліти сім’ю загиблої, люди запитують, чому вона туди поїхала, чому залишила дітей і чому їй не варто було записуватися. Про загиблих чоловіків не думають таким чином, їх шанують як героїв
Однак це поволі змінюється на краще — військовослужбовиці стають дедалі помітнішими — як у ЗМІ, так і в мові. З 2021 року замість Дня захисників ми відзначаємо День захисників та захисниць України. Це вираження символічного визнання їхньої праці.
Ще однією проблемою для українських військовослужбовиць є форма. Військовослужбовиці отримали жіночу літню форму тільки в лютому цього року, а зимової досі немає. Також є проблема з бронежилетами.
І це велика біда, адже у жінок різні форми фігури. Особливо це проблематично у випадку з бронежилетом — він не вміщує грудей. Крім того, у нас інша анатомія — чоловіча жилетка не щільно прилягає до тіла жінки, тому не захищає всі органи. Цю проблему намагається вирішити ініціатива Arm Women Now.
Проте в деяких аспектах чоловіки в армії зазнають дискримінації — вони йдуть в армію примусово, а не добровільно. Чи ведеться в Україні дискусія про запровадження рівних прав у цьому плані, наприклад, за прикладом Ізраїлю?
Звичайно. Деякі чоловіки навіть ображаються на феміністок за боротьбу за гендерну рівність, але не бачать її в цьому питанні — принаймні більшість із них. Зазвичай це ті самі хлопці, які до війни висміювали всі феміністичні вимоги. Або ті, хто уникає військової служби і намагається перекласти свою провину на жінок.
Прихильниками обов'язкової мобілізації жінок часто є самі солдати. Відповідно до Конституції України, всі громадяни зобов’язані захищати країну, тому вони почуваються приниженими через недопущення до цього жінок. Однак, на мій погляд, ця перспектива ігнорує той факт, що оборона це не тільки військова діяльність.
І що ще?
Цивільна оборона, тобто підвищення стійкості, захист слабших, захист від кіберзагроз і дезінформації, усі види волонтерства. Сьогодні силу українського громадянського суспільства складають переважно жінки, як правило, анонімки, адже найбільші громадські організації очолюють чоловіки.
Ці ряди жінок беруть на себе завдання, з якими держава не може впоратися. Наприклад, підтримують бійців: готують сушений борщ, окопні свічки, плетуть для них маскувальні сітки. Подібних ініціатив у малих містах і селах чимало.
Крім того, жінки і небінарні особи можуть народжувати дітей — на відміну від чоловіків. Це ключовий навик для нашого виживання, особливо тому, що немає жодних ознак того, що війна скоро закінчиться. Тому я проти їх обов’язкової мобілізації.
То чи варто забороняти аборти в ім’я відтворення нації?
Категорично ні, я не пропагую примушувати жінок народжувати дітей. На жаль, такі голоси звучать і в українській дискусії. Проте держава має запропонувати жінкам інфраструктуру підтримки материнства, заохочувати їх до участі в цивільній обороні та захищати тих жінок, які вирішують служити в армії.
На жаль, під час війни такі системні вдосконалення важко запровадити. Уряд наразі не в змозі побудувати міцні незалежні інституції. Крім того, штат державного апарату постійно скорочується. Також бракує грошей.
Чим ще займаються українські феміністки під час війни?
На початку ми всі були стурбовані виживанням. Більшість феміністичних організацій змінили свій профіль для надання гуманітарної допомоги. Паралельно доводилося дискутувати із західноєвропейськими феміністками, які розповідали нам пацифістську нісенітницю про те, що не дають зброї Україні, бо зброя стимулює конфлікти. Тим часом Україна стала жертвою зґвалтувань. Таким чином, це наче очікувати, що зґвалтована жінка не захищатиме себе в ім’я протистояння насильству.
Пізніше ми повернулися до роботи. Минулого року ми подали петицію про запровадження статевого виховання в школах. Наше Міністерство освіти рухається в цьому напрямку як равлик. У Міністерстві оборони ми також боремося за згаданий вище механізм захисту від зґвалтувань, а також за реальну протидію гендерному насильству.
Реальну, тобто яку?
Громадські організації можуть нескінченно організовувати навчання, але мало що зміниться, поки держава не створить надійну мережу жіночих притулків. І поки поліція не почне працювати ефективніше.
Чи буде ще більше насильства, коли травмовані чоловіки повернуться з війни?
Я б не перебільшувала ці травми. Це образ зі світу миру. Війна — це травматичний досвід, але він не обов’язково знищує людей. До всього можна звикнути. Я думаю, що для багатьох чоловіків повернення з війни буде джерелом задоволення, а не розчарування. Проте багато залежить від людини та її психічного здоров’я до війни.
Ті, хто вже виявив схильність до насильства, матимуть менше небажання застосовувати його. Вони можуть подумати, наприклад: «Я боровся за вас, тому тепер можу все». На жаль, зростання домашнього насильства в сім’ях військовослужбовців вже можна побачити в дослідженнях Центру «Жіночі перспективи». Минулого року кількість зареєстрованих випадків зросла вдвічі порівняно з минулим роком. На поведінку кривдників насправді впливають проблеми з психічним здоров’ям — посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) та інші наслідки стресу на фронті, такі як зловживання психоактивними речовинами.
З іншого боку, наділені емансипацією під час війни, жінки можуть чинити опір такому відношенню.
Безумовно. Особливо це стосується жінок на еміграції. Вони вже два роки живуть самі, без догляду та грошей чоловіка, самотужки справляються з дітьми, батьками, собаками та котами. Вони дивляться по Європі і бачать, що жінці не обов’язково бути прислугою. Вони вчаться самоповаги. Для багатьох чоловіків повернення додому стане шоком, тому що вони більше не відчуватимуть покори з боку своїх дружин, до якої вони звикли.
Чи дійдуть згоди українки, які виїхали, і ті, хто залишився в країні? Досвід цих жінок надзвичайно різний…
Я не думаю, що це має велике значення, хоча російські боти намагаються створити такий конфлікт між нами. Багато жінок, які зараз живуть за кордоном, мають чоловіків чи родичів на війні, тому вони вже діляться важким досвідом з жінками, які живуть в Україні. Більш того, майже всі вони користуються Інтернетом, живуть війною, часто займаються волонтерством і роблять пожертви.
Звісно, в Україні є люди, які почуваються скривдженими чи зрадженими біженцями — але коли закінчиться війна, їм, мабуть, уже буде байдуже. Люди повернуться додому і займатимуться своїми справами
Однак, щоб це сталося, ми повинні пережити цю війну. Ми досі чуємо голоси про те, що «люди втомилися від вашої війни» і що Україна має «прийняти реальність». Але якщо Україна «прийме реальність», вся Європа прокинеться у світі, де можна безкарно нападати, окуповувати та вбивати інших.
Тамара Злобіна — кандидатка філософських наук, мистецтвознавиця. Редакторка ресурсу «Гендер в деталях». Закінчила Національний інститут стратегічних досліджень при Президенті України. Працює з темами розвитку громадянського суспільства та інноваційного світогляду, гендерної рівності, фемінізму, сучасного мистецтва. Розмовляємо з нею про жінок на війні, гендерні проблеми, виклики та досягнення.
Спочатку був перехід у Дорогуську. Протестувальники проникли в три вантажівки і висипали зерно, яке вони перевозили, на проїжджу частину. Пізніше зерно було висипане на колії з товарного потягу в Медиці. На другу річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну агропродукція висипалась на колії в Дорогуську. Наступної ночі відбулася, мабуть, найбільш видовищна сцена — 160 тонн кукурудзи було скинуто з товарного потяга, що прямував до порту Ґданська. Горді зловмисники задокументували цей акт за допомогою безпілотника, і їхнє відео стало вірусним.
Вже цілий місяць на польсько-українському кордоні панує хаос. Волонтери з гуманітарною допомогою, постачальники спорядження для військових, безліч легкових автомобілів стоять у чергах годинами. Навіть пасажирський потяг з Києва був зупинений. Розлючений натовп під контролем поліції вирішує, хто може перетнути кордон. Якщо додати до цього гігабайти (органічних і не дуже) антиукраїнських коментарів в інтернеті, сумнозвісний пропутінський банер на тракторі та безкомпромісні заяви політиків, складається враження, що вся Польща змовилася проти України.
Це враження підтверджує і останній скандал — у вівторок поблизу польсько-білоруського кордону польська поліція затримала двох журналістів «Української правди», авторитетного українського щоденного видання. Затримані готували матеріал про імпорт сільськогосподарської продукції з Росії до Польщі. За словами самих журналістів, відзнятий ними матеріал був частково видалений, а допити тривали кілька годин і закінчилися лише після втручання українського посла.
Ситий голодного не зрозуміє
Всі ці картинки викликають бурхливе обурення в Україні. Коментатори називають позицію Польщі ляпасом, приниженням, ножем у спину. В українському інтернеті дехто намагається просто перевести усе це в жарт, але домінує злість. Десь промайнув озлоблений пост жінки-вимушеної переселенки, яка застрягла в черзі й через це пропустила похорон сина. А на війні втратила вже двох.
Мабуть, найболючішими є зображення скинутого зерна. Вони вдаряють у ключову українську травму — пам'ять про Голодомор, Великий голод, організований у 1930-х роках вищим керівництвом Радянського Союзу. Імперська пожадливість Росії тоді забрала мільйони українських життів, а два роки тому (десять на Донбасі) вона повернулася за новими жертвами, й усі ознаки вказують на те, що не збирається від цього відступати. Кремлівські тролі, до того ж, подбали про те, щоб зображення пролитого зерна супроводжувалися достатнім обсягом антипольського контенту.
Більше того, ці кадри з'являються у вкрай несприятливий час. Фронт буксує, шанси відновити контроль над усією територією зменшуються, бойовий дух падає, а людей, готових воювати, все менше. Україна увійшла в складну фазу війни: ще не все втрачено, сил ще достатньо, і доля ще може змінитися, але багато залежить від підтримки союзників. Тим часом протести польських фермерів — як стверджує Катерина Прищепа в останньому випуску подкасту «Східний блок» — впливають на обороноздатність України безпосередньо, а не лише опосередковано, тобто через послаблення її економіки. Зокрема, джгути — необхідний інструмент для порятунку життя солдатів і цивільних у воєнний час — а також куплені на зборах для армії автомобілі та автозапчастини надходять в країну із затримкою в кілька тижнів.
У фермерів є свої причини для протесту. Українські ЗМІ приділяють їм небагато уваги, єдиним прийнятним контекстом для будь-яких дебатів є війна. Коли навколо проливається кров, свистять ракети і гудуть безпілотники, важко пережити зубожіння фермерів у найбагатших країнах світу. Ще важче відмовитися в ім'я їхнього процвітання від (поки що легальної) можливості експортувати зерно до ЄС. Наші сусіди не можуть збагнути, що союзники блокують найважливіший сухопутний кордон України і виступають за зміни, які завдадуть серйозної шкоди українській економіці. Невже вони не розуміють, що якщо Україна не вистоїть, то вони будуть наступними?
Фермери втрачають своє майно
Фермери, звісно, мають зовсім іншу перспективу. Зерносховища переповнені, а ціни на зерно впали до рівня десятирічної давнини, тоді як собівартість виробництва — енергія, добрива, заробітна плата — значно зросла. Тим часом «Зелений курс» накладає додаткові обмеження на європейських фермерів, що ускладнить для багатьох з них отримання прибутку.
Водночас Брюссель спрощує імпорт продовольства з-поза меж ЄС у рамках різних угод — у Польщі ви бачите продукти з України, а в Іспанії, наприклад, фермери лютують від помідорів з Марокко, які країна експортує до ЄС в обмін на дозвіл іспанським рибалкам ловити рибу. Проблема полягає в тому, що українські та марокканські фермери не зобов'язані відповідати низці вимог ЄС, вони можуть використовувати заборонені в Європі засоби захисту рослин, платять нижчі зарплати. Їхня продукція коштує суттєво дешевше, але це несправедлива конкуренція для виробників з ЄС.
Зіткнувшись з надлишком пропозиції на сільськогосподарському ринку, багато польських фермерів опинилися на межі банкрутства. Вони не мають кому продати своє зерно, цукор, борошно, фрукти, яйця, принаймні не за ціною, яка принесе їм прибуток. Крупніші підприємства скорочують виробництво, звільняють людей. На відміну від малих — ймовірно, дадуть собі раду.
Загальноєвропейські протести вже змогли переконати Брюссель скасувати обмеження на використання пестицидів та розпорядження щодо перелогового землеробства. Але для розлючених фермерів цього все ще недостатньо.
Польські протести об'єднують дві вимоги: вихід із Зеленої угоди та запровадження ембарго на товари з-за східного кордону. Переважають лозунги проти ЄС, але є й антиукраїнські. Люди втрачають роботу всього свого життя, іноді навіть життя своїх батьків, дідусів і бабусь, а в інтернеті дізнаються про отруєне технічне зерно, реекспорт українського зерна з країн ЄС до Польщі чи позашляховики олігархів, що оформлені як гуманітарна допомога. Вони скеровують свій гнів на українців, над чим ретельно працюють російські тролі та підтримується Конфедерацією.
Низькі ціни на сільгосппродукцію — не провина України
Так, у 2022 та на початку 2023 року до Польщі (офіційно) потрапило близько трьох з половиною мільйонів тонн українського зерна, що певною мірою сприяло переповненню польських зерносховищ. Варто, однак, пам'ятати, що після початку повномасштабної війни тодішній міністр сільського господарства Генрик Ковальчик закликав фермерів не продавати зерно, оскільки ціни на нього зростуть. Тим часом «у портах, на залізничних коліях, біля українського кордону накопичувалися величезні обсяги значно дешевших товарів», - зазначає Христина Нашковська на сторінках видання Gazeta Wyborcza. Адже порт Ґданська не встигав пропускати у світ усе українське зерно, яке надходило до Польщі. У цьому була зацікавлена невидима рука ринку.
Окреме питання — так зване технічне зерно, тобто зерно, призначене для промислового використання, але непридатне для вживання в їжу, яке закуповувала низка польських компаній, зокрема виробники борошна. Однак не українські селяни (озброєні антипольськими вилами та мріями про санітарну Волинь, якщо вірити конфедеративно-російській дезінформації) ввели їх в оману. Імпортери технічного зерна чудово знали, що вони ввозять, і продавали польським компаніям як вітчизняне продовольче зерно. Між іншим, пам'ятаєте справу з технічною сіллю кількарічної давнини? Тоді чехи хвилювалися, що поляки хочуть їх отруїти. У кожного свій Схід.
У відповідь на зростання невдоволення серед фермерів у квітні 2023 року Польща запровадила ембарго на імпорт чотирьох українських зернових культур: пшениці, кукурудзи, ріпаку та насіння соняшнику. Відтоді ці продукти проходять через Польщу транзитом на шляху до морських портів та інших країн ЄС, однак все ще фіксуються випадки нелегального розвантаження на території Польщі. Українське зерно також іноді реекспортується до Польщі зі Словаччини (і у значно менших масштабах, як з'ясував Business Insider, з Литви та Німеччини). І за такі махінації українські фермери не несуть відповідальності.
На думку експертів — наприклад, Мирослава Марціняка, аналітика ринку зернових та олійних культур, або Віктора Шмулевича, президента Національної ради сільськогосподарських палат, — потік українського зерна до ЄС має незначний вплив на низькі ціни на зернові на світовому ринку. А саме цей ринок формує ціни в ЄС, в тому числі й в Польщі. Навіть якби фермери повністю паралізували рух на польсько-українському кордоні, ціни на зерно не злетіли б до небес. Що ж впливає на низькі ціни? Поганий стан світових імпортерів зерна і профіцит його у ключових експортерів, передусім… у Росії, яка щороку виробляє все більше і більше пшениці (прогнози на поточний сезон - 52 мільйони тонн на експорт). Деяка, досить невелика, частина цієї пшениці потрапляє на європейський ринок через сусідні країни, такі як Молдова чи Литва — адже санкції ЄС проти Росії не поширюються на агропродовольчу продукцію. Решта затоплює світові ринки, обвалюючи ціни на зерно.
Інші українські продукти — такі як цукор, фрукти та яйця — продовжують безперешкодно потрапляти на польський ринок і ускладнюють життя польським фермерам. Наприклад, імпорт цукру до ЄС з початку війни зріс майже у 35 разів (подивіться на це божевілля на OLX). При цьому, однак, не можна стверджувати, що ці продукти набагато нижчої якості або що вони не проходять належного санітарного контролю.
Напівправдою, що розповсюджується конфедеративно-російськими каналами, є також твердження про те, що на українському зерні заробляють виключно олігархи. Цей міф детально розвінчують Пауліна та Войцех Сєґєнь в останньому випуску подкасту «Східний блок». Пауліна наводить дані, які вказують на те, що на агрохолдинги припадає п'ята частина українського виробництва зерна. Від себе додам, що, як би я не бажав зла українським олігархам, в нинішній ситуації не можна забувати, що ці компанії є важливим джерелом доходів для українського бюджету, який ледве дихає, а також робочим місцем для багатьох людей, які живуть у тамтешніх провінціях.
Уряд не відмежовується від антиукраїнських наративів
Як бачимо, кремлівські тролі — як і європейські ультраправі, що їх підтримують — добре попрацювали над інструменталізацією аграрних протестів. У Нідерландах вони лякають фермерів тим, що їхні господарства перетворять на табори для біженців, у Німеччині запевняють, що Бундесвер прибуде з танками, щоб допомогти фермерам захопити урядові будівлі. У Польщі намагаються розпалити і посилити вже наявні антиукраїнські настрої та звинуватити українців у поганому становищі польських фермерів. Конфедерація повторює ці антиукраїнські наративи, щоб оговтатися після жовтневої поразки. Їх не цураються й політики «Права і справедливості», а уряд також не відмежовується від них, але водночас робить чимало для підтримки України — як на внутрішньому, так і на міжнародному рівнях.
Позитивним є те, що уряд намагається боротися в Брюсселі за кращий захист інтересів польських фермерів і реагує на протести, що не було очевидним ані за часів уряду ПіС, ані за попереднього уряду ГО [Громадянської платформи. — Ред.]. Втім, варто було б прояснити, що насправді відповідає інтересам фермерів, а що є дедалі більш поширеною думкою, яку породжує дезінформація. Особливо, якщо на європейських майданчиках задекларували запеклу боротьбу з нею.
Прохолода, яку демонструє уряд щодо України — наприклад, відмова Дональда Туска зустрічати представників української влади на кордоні — мені здається перебільшеною. Іміджева шкода в Україні є величезною. Фотографія прем'єр-міністра Дениса Шмигаля з групою міністрів, які похмуро стоять на заблокованому кордоні, дуже боляче вразила українців та посилила їхнє розчарування у партнерстві з Польщею, так само як і заява Туска про те, що він, мовляв, зустрінеться з українцями, але через місяць і у Варшаві, і що він не бачить потреби в «символічних жестах». У ситуації, в якій опинилася Україна, вони вкрай необхідні.
Жорстка позиція польського уряду є недалекоглядною. Можливо, вона дещо заспокоїла фермерів, але водночас поставила Україну в безвихідну ситуацію. Шмигаль заявив, що якщо кордон не буде розблоковано протягом найближчого місяця, український уряд не виключає заходів у відповідь, а це означає ембарго на польські товари. Тим часом Польща є найбільшим експортером продовольства в Україну — вартість нашого експорту через східний кордон становить майже мільярд злотих і щороку зростає, причому перевищує вартість імпорту (навіть у воєнний час). Тож українські контрзаходи вдарили б по польських компаніях не менше, ніж постанова ЄС.
Оригінал статті журналістки і редакторки Каї Путо «Міфи і факти про протести фермерів» читайте в онлайн-виданні Krytyka Polityczna.
«Найбільше українцям болять кадри з висипаним зерном. Вони нагадують про Голодомор, Великий голод, організований у 1930-х роках верхівкою СРСР», — читаємо в польському онлайн-виданні Krytyka Polityczna
Зверніться до редакторів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.