Чи послаблює війна позицію жінки в суспільстві?
Не обов'язково. Таким стереотипом користуються західні феміністки. Тим часом в Україні з початком війни у 2014 році відбувається якраз навпаки. Різко зросла активність жінок у громадських організаціях, політиці та армії. У виборчих списках з'явилися паритети, а в правилах правопису — закінчення жіночого роду.
Є прогрес і в сфері прав жінок — вже під час повномасштабної війни Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію про протидію домашньому насильству.
Суцільний позитив? Не віриться.
Звичайно, ні. Наше фінансове становище погіршилося, і у нас стало набагато більше обов’язків. Багато з нас втратили домівки, були змушені переїхати та втратили соціальні зв’язки. Крім того, доступ до інституційного догляду за дітьми, хворими і людьми похилого віку не є на належному рівні., школи працюють краще чи гірше залежно від регіону, а чоловіки воюють. Все на жіночих плечах.
Ще одна проблема — значно менша помітність у медіапросторі. Лише кожен п’ятий експерт, який виступає в ЗМІ, є жінкою — порівняно з 2014 роком ми бачимо явне зниження участі жінок-експертів у дебатах. А як ми знаємо, недостатнє медійне представництво призводить до низького авторитету жінок.
Сьогодні в українській армії служать понад 60 тисяч жінок. Чи мають вони такі ж права, як і чоловіки?
Зараз так, але їм довелося довго боротися за це. У 2014 році, коли Росія вторглася на Донбас, жінки пішли до неї добровольцями, але офіційно вони не могли займати бойові посади. Вони воювали на фронті, але на папері були медсестрами чи кухарками. Боротьбу за зміни цього закону розпочали творці ініціативи «Невидимий батальйон». У 2018 році це нарешті сталося.
На законодавчому рівні вже є рівність, але українські військовослужбовиці, як і військовослужбовиці в усьому світі, борються з сексизмом і сексуальними домаганнями
Тому правозахисниці та жіночий ветеранський рух ініціювали петицію про впровадження механізму захисту від сексуального насильства в армії.
Яким мав би бути цей механізм?
Зараз жінки змушені звертатися за допомогою до сторонніх організацій, вони не можуть її отримати від армії. Ми хочемо це змінити. Потерпіла особа або свідок сексуального насильства зможе повідомити про це на спеціальну гарячу лінію, постраждалій особі нададуть юридичну, психологічну та медичну допомогу, а в підрозділі проведуть перевірку. На його підставі винний зможе бути притягнутим до відповідальності.
Чи означає це, що механізм досі не запроваджено?
На жаль ні. Ми зв’язалися з Генштабом, все було в плані. Однак через повномасштабне вторгнення роботи були припинені. Це неправильно, тому що жінок в армії стає все більше. Ми, активістки, чуємо про випадки зґвалтування жінок-військових. Деякі з них навіть розкриваються в ЗМІ.
Минулого літа сержантка взводу Надя Харану розповіла британській щоденній газеті "The Guardian", що один із її командирів примушував військовослужбовиць до сексу, а офіцери, яким вона повідомила про цю проблему, намагалися це приховати. Винні досі не покарані.
А як військовослужбовиць сприймає суспільство?
Святлана Алексієвич, яка писала про часи Другої світової війни, описувала військовослужбовиць, які приховували, що вони на фронті. До них суспільство ставилося як до повій, які пішли на фронт спати з чоловіками. На щастя, цей стереотип віджив своє, але, на жаль, інші все ще присутні.
Наприклад, замість того, щоб пожаліти сім’ю загиблої, люди запитують, чому вона туди поїхала, чому залишила дітей і чому їй не варто було записуватися. Про загиблих чоловіків не думають таким чином, їх шанують як героїв
Однак це поволі змінюється на краще — військовослужбовиці стають дедалі помітнішими — як у ЗМІ, так і в мові. З 2021 року замість Дня захисників ми відзначаємо День захисників та захисниць України. Це вираження символічного визнання їхньої праці.
Ще однією проблемою для українських військовослужбовиць є форма. Військовослужбовиці отримали жіночу літню форму тільки в лютому цього року, а зимової досі немає. Також є проблема з бронежилетами.
І це велика біда, адже у жінок різні форми фігури. Особливо це проблематично у випадку з бронежилетом — він не вміщує грудей. Крім того, у нас інша анатомія — чоловіча жилетка не щільно прилягає до тіла жінки, тому не захищає всі органи. Цю проблему намагається вирішити ініціатива Arm Women Now.
Проте в деяких аспектах чоловіки в армії зазнають дискримінації — вони йдуть в армію примусово, а не добровільно. Чи ведеться в Україні дискусія про запровадження рівних прав у цьому плані, наприклад, за прикладом Ізраїлю?
Звичайно. Деякі чоловіки навіть ображаються на феміністок за боротьбу за гендерну рівність, але не бачать її в цьому питанні — принаймні більшість із них. Зазвичай це ті самі хлопці, які до війни висміювали всі феміністичні вимоги. Або ті, хто уникає військової служби і намагається перекласти свою провину на жінок.
Прихильниками обов'язкової мобілізації жінок часто є самі солдати. Відповідно до Конституції України, всі громадяни зобов’язані захищати країну, тому вони почуваються приниженими через недопущення до цього жінок. Однак, на мій погляд, ця перспектива ігнорує той факт, що оборона це не тільки військова діяльність.
І що ще?
Цивільна оборона, тобто підвищення стійкості, захист слабших, захист від кіберзагроз і дезінформації, усі види волонтерства. Сьогодні силу українського громадянського суспільства складають переважно жінки, як правило, анонімки, адже найбільші громадські організації очолюють чоловіки.
Ці ряди жінок беруть на себе завдання, з якими держава не може впоратися. Наприклад, підтримують бійців: готують сушений борщ, окопні свічки, плетуть для них маскувальні сітки. Подібних ініціатив у малих містах і селах чимало.
Крім того, жінки і небінарні особи можуть народжувати дітей — на відміну від чоловіків. Це ключовий навик для нашого виживання, особливо тому, що немає жодних ознак того, що війна скоро закінчиться. Тому я проти їх обов’язкової мобілізації.
То чи варто забороняти аборти в ім’я відтворення нації?
Категорично ні, я не пропагую примушувати жінок народжувати дітей. На жаль, такі голоси звучать і в українській дискусії. Проте держава має запропонувати жінкам інфраструктуру підтримки материнства, заохочувати їх до участі в цивільній обороні та захищати тих жінок, які вирішують служити в армії.
На жаль, під час війни такі системні вдосконалення важко запровадити. Уряд наразі не в змозі побудувати міцні незалежні інституції. Крім того, штат державного апарату постійно скорочується. Також бракує грошей.
Чим ще займаються українські феміністки під час війни?
На початку ми всі були стурбовані виживанням. Більшість феміністичних організацій змінили свій профіль для надання гуманітарної допомоги. Паралельно доводилося дискутувати із західноєвропейськими феміністками, які розповідали нам пацифістську нісенітницю про те, що не дають зброї Україні, бо зброя стимулює конфлікти. Тим часом Україна стала жертвою зґвалтувань. Таким чином, це наче очікувати, що зґвалтована жінка не захищатиме себе в ім’я протистояння насильству.
Пізніше ми повернулися до роботи. Минулого року ми подали петицію про запровадження статевого виховання в школах. Наше Міністерство освіти рухається в цьому напрямку як равлик. У Міністерстві оборони ми також боремося за згаданий вище механізм захисту від зґвалтувань, а також за реальну протидію гендерному насильству.
Реальну, тобто яку?
Громадські організації можуть нескінченно організовувати навчання, але мало що зміниться, поки держава не створить надійну мережу жіночих притулків. І поки поліція не почне працювати ефективніше.
Чи буде ще більше насильства, коли травмовані чоловіки повернуться з війни?
Я б не перебільшувала ці травми. Це образ зі світу миру. Війна — це травматичний досвід, але він не обов’язково знищує людей. До всього можна звикнути. Я думаю, що для багатьох чоловіків повернення з війни буде джерелом задоволення, а не розчарування. Проте багато залежить від людини та її психічного здоров’я до війни.
Ті, хто вже виявив схильність до насильства, матимуть менше небажання застосовувати його. Вони можуть подумати, наприклад: «Я боровся за вас, тому тепер можу все». На жаль, зростання домашнього насильства в сім’ях військовослужбовців вже можна побачити в дослідженнях Центру «Жіночі перспективи». Минулого року кількість зареєстрованих випадків зросла вдвічі порівняно з минулим роком. На поведінку кривдників насправді впливають проблеми з психічним здоров’ям — посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) та інші наслідки стресу на фронті, такі як зловживання психоактивними речовинами.
З іншого боку, наділені емансипацією під час війни, жінки можуть чинити опір такому відношенню.
Безумовно. Особливо це стосується жінок на еміграції. Вони вже два роки живуть самі, без догляду та грошей чоловіка, самотужки справляються з дітьми, батьками, собаками та котами. Вони дивляться по Європі і бачать, що жінці не обов’язково бути прислугою. Вони вчаться самоповаги. Для багатьох чоловіків повернення додому стане шоком, тому що вони більше не відчуватимуть покори з боку своїх дружин, до якої вони звикли.
Чи дійдуть згоди українки, які виїхали, і ті, хто залишився в країні? Досвід цих жінок надзвичайно різний…
Я не думаю, що це має велике значення, хоча російські боти намагаються створити такий конфлікт між нами. Багато жінок, які зараз живуть за кордоном, мають чоловіків чи родичів на війні, тому вони вже діляться важким досвідом з жінками, які живуть в Україні. Більш того, майже всі вони користуються Інтернетом, живуть війною, часто займаються волонтерством і роблять пожертви.
Звісно, в Україні є люди, які почуваються скривдженими чи зрадженими біженцями — але коли закінчиться війна, їм, мабуть, уже буде байдуже. Люди повернуться додому і займатимуться своїми справами
Однак, щоб це сталося, ми повинні пережити цю війну. Ми досі чуємо голоси про те, що «люди втомилися від вашої війни» і що Україна має «прийняти реальність». Але якщо Україна «прийме реальність», вся Європа прокинеться у світі, де можна безкарно нападати, окуповувати та вбивати інших.
Журналістка та редакторка, висвітлює теми Східної Європи, міграції та націоналізму. Співпрацює з польськими та іноземними ЗМІ. Зокрема, з Krytyka Polityczna, асоціацією репортерів Rekolektyw та асоціацією n-ost — Network for Reporting on Eastern Europe. Освіту здобула в Ягеллонському університеті, навчалася також у Берліні та Тбілісі. У 2015-2018 роках була віце-президенткою видавництва Ha!art.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
.jpg)
