Ексклюзив
20
хв

Вікторія Батрин та Галина Андрушков: «Ми зараз — як роботи: працюємо задля результату й досягнення мети»

«Коли мама переживає гірші дні — я її підтримую, коли я — вона підтримує мене. Коли обоє — наша команда. Це наша опора». Як двом жінкам, мамі та доньці, вдалось створити найпотужніший фонд у Польщі, що допомагає українцям на фронті?

Sestry

Вікторія Батрин та Галина Андрушков.
Фото з приватного архіву

No items found.

У 2014 році Галина Андрушков разом з донькою Вікторією Батрин, щоб організовувати допомогу Україні, створили ініціативу Героям Майдану, у складі якої тоді було всього дві людини — вони самі. Минуло 10 років, їхній фонд тепер називається UNITERS, а об’єднує він понад 3000 волонтерів та співпрацює з 150 організаціями з України, Європи і cвіту. Видання Sestry дізналось, як їм це вдалось, що їх мотивує і що не дозволяє опустити руки у моменти абсолютного відчаю.

Галина Андрушков та Вікторія Батрин стали номінантками першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry.

Sestry: Як давно ви у Польщі і чому навчив вас досвід життя тут?

Галина Андрушков: Не надто люблю згадувати про ті часи. Приїхати в чужу країну з малою дитиною — це завжди виклик. Хоч Польща для мене не зовсім чужа, оскільки мій дід був поляком. Це був 97-й рік, тоді для українців не було стільки можливостей, як зараз. Ми фактично проклали цей шлях: все треба було виборювати, руйнувати стереотипи про українців. Я бралась за кожну роботу, працювала важко. Хотіла повернутись додому. Поверталася — але знову приїжджала сюди, тут легше було заробити гроші.

Щоб не бути в розлуці з донькою, через кілька років забрала її до себе. Вікторія дуже швидко почала розмовляти польською, без акценту. Пізніше очолила учнівський комітет, стала депутаткою Молодіжної Ради міста (Radna Młodzieżowej Rady Miasta Lublin). Це для нас була велика честь.

Галина Андрушков. Фото з приватного архіву

Вікторія Батрин: Я приїхала до Польщі десятирічною дівчинкою, у 2000-му. Одразу пішла до школи у Любліні. Якби я не навчилась добре говорити польською — це погано би про мене свідчило. У школі я була єдиною українкою — кимось ледь не «екзотичним» для однокласників. З іншого боку, для поляків — я теж була своєрідною «школою». На мені вони вчились, як оформлювати українську дитину до школи, як будувати з нею комунікацію. Думаю, це був дуже цікавий досвід

Після закінчення школи хотіла якнайшвидше стати самостійною і фінансово незалежною, тож суміщала навчання і роботу. Кілька років працювала менеджеркою в модельній агенції, пізніше — в акторській. Серед моїх обов’язків було — організовувати роботу великих груп осіб: домовлятись за різні кастинги, оплати тощо. Можна сказати, що це була дуже хороша підготовка до того, чим я займаюсь зараз.

Коли озираюсь на свій пройдений шлях тут, мені здається, що якби я залишилась в Україні — не стала б тією, ким я є сьогодні.

Буває, що любов до рідної країни міцнішає саме через відстань і час, проведений поза її межами. У мене сталось саме так. За моїми спостереженнями, те ж саме відчувають багато українців за кордоном
Вікторія Батрин. Фото з приватного архіву

Sestry: Що стало переломним моментом у вашому житті? Як ви почали займатись волонтерською діяльністю?

ВБ: Коли в Україні почався Майдан і Революція Гідності — ми виходили на мітинги під посольство у Варшаві, були там майже щодня. Саме там познайомились з українським осередком, діаспорою: людьми, з якими тісно співпрацюємо зараз. Їздили до Києва на Майдан, возили медикаменти, які зібрали тут усі разом. Переломним моментом стало, мабуть, те, що до Варшави на лікування почали привозити поранених «майданівців». Інформація, де саме вони перебувають, не розголошувалась, ми довго їх шукали. Принесли їжу. Пригадую, як вперше зайшла до лікарні і познайомилась з одним із пацієнтів на ім’я Михайло. Він казав, що йому тут не подобається харчування, бо дають мало цибулі. Тож ми привезли йому ту цибулю (сміється).

ГА: Я дуже добре пам’ятаю свої перші емоції. Там був зовсім молодий юнак з Криму, з пораненням ока. Стояв відчужений, розгублений, як і решта хлопців... Я подумала: а що зараз відчуває його мама? Треба брати відповідальність за цих хлопців, адже рідні вдома за них переживають. Загалом тоді кожен хотів чимось допомогти. Були ситуації, коли потрібно було ставити волонтерів, щоб вони стримували потік волонтерів.

ВБ: Тоді ми, як і багато інших українців у Польщі, кожну вільну хвилину проводили у місцевих лікарнях: організовували роботу волонтерів, займалась перекладами документів, допомагали пораненим порозумітись з лікарями тощо. Мені завжди хотілося, щоб ті, хто потребує допомоги, не відчували себе самотніми та залишеними. А пізніше обставини почали складатись так, що інакше й не можна було.

Так все й почалось — і продовжується дотепер. 

Sestry: Відтоді минуло десять років. Що було між етапом допомоги пораненим активістам Революції Гідності — до створення і масштабування фонду UNITERS? 

ВБ: Спочатку була ініціатива Героїв Майдану — це те, що ми створили за умовні п’ять секунд. На той час я ще працювала в агенції, хотіли організувати концерт для збору коштів сім’ям поранених. Для заходу потрібна афіша, а в афіші треба було зазначити організаторів. Тож ми створили так звану «ініціативу Героїв Майдану», яка спочатку на практиці складалась з двох осіб: мене та мами. Згодом в Україні почались бойові дії на Донбасі, перші жертви. Хлопці, які на той час повернулись додому, інформували про потреби на фронті. Потреб було багато, ми передавали усе можливе. А потім до нас з однієї з областей прийшли списки дітей загиблих військовослужбовців…

ГА: Ми з Вікторією чаювали на кухні напередодні Дня Святого Миколая.

Я запитала її, який подарунок вона хоче. А вона відповіла: «А хто принесе подарунок тій дитині, у якої загинув батько»? І ми вирішили зробити це самі

Ми не розуміли тоді, який це обсяг роботи і який буде відгук. Поділились ідеєю в соцмережах, і до Різдва зібрали понад 900 подарунків, по кільканадцять кілограмів кожен. Люди з усієї Польщі відгукувались, цілими бусами привозили речі, солодощі, іграшки.

Подарунки дітям в рамках акції «Свята без тата». Фото з приватного архіву

ВБ: А у наступні роки люди вже самі до нас телефонували і питали чи акція буде. Кожного наступного року ми сподівались, що цього разу це буде востаннє. І ось це вже — вдесяте. Фонд UNITERS ми створили для того, аби структурувати допомогу, мати більше можливостей — зокрема фінансових.

Sestry: Тобто ви почали займатись допомогою 24/7. Що для вас означає — волонтерство?

ГА: Протягом цих десяти років волонтерство стало для нас стилем життя. Для мене це — обов’язок, я старалась привити його також своїй доньці. Думаю, це вдалось без особливих зусиль. Ми мусимо бути пліч-о-пліч. Ми — нація, українці. Мабуть, тут також мало вплив сімейне виховання. Мої бабці, прабабці завжди говорили: треба триматися разом. Не питай  —  допоможи, коли бачиш потребу.

ВБ: У нас неймовірно велика і дружня родина, одна з наших традицій — щороку збиратись разом. А це — п’ять поколінь, 50-60 людей. Звісно, зараз через повномасштабну війну організувати зустрічі суттєво складніше. А волонтерська робота подарувала нам другу сім’ю. Стільки однодумців ми, напевно, не зустріти б за інших обставин.

Sestry: Серед тих, кому ви допомагали, теж знайшли друзів?

ВБ: Нерідко буває так, що діти, які отримували подарунки в рамках нашої акції «Свята без тата», потім самі стають нашими волонтерами. Деякі пакують чи доставляють подарунки на місцях, деякі — приєднались до нас у Польщі, коли стали вимушеними переселенцями. 

Якось до нас звернулись дітки, тато яких — військовослужбовець. Самі до нас написали у фейсбуці: що чули про нас, що хотіли б, аби супер-ельфи принесли їм подарунки. Ми, звісно, відгукнулись. Наступного року вони написали, що тепер не лише тато, а й мама пішла на фронт. І ми почали відправляти подарунки їм щорічно. Аж поки не отримали від них листа, що тепер вони самі йдуть захищати країну, оскільки досягли повноліття. В якості подарунка попросили у нас військову форму. 

Волонтерська команда фонду UNITERS.
Фото з приватного архіву

Sestry: Як цьогоріч пройшла акція «Свята без тата»?

ВБ: Цього року ми передавали подарунки дітям, які з різних причин залишаться жити безпосередньо на лінії вогню. Зокрема, за нашими даними, станом на грудень 2023 року під Бахмутом та Краматорськом проживало понад 16 тисяч дітей. Вже під час свят до нас дійшла інформація, що в деяких регіонах частково почалась примусова евакуація дітей, тобто зараз, ймовірно, ця цифра менша.

Sestry: Подарунки доставляють безпосередньо військові? Для цього, вочевидь, потрібно ризикувати життям. 

ВБ: Так. Серед наших партнерів — ЗСУ та Цивільно-військове співробітництво. З Варшави наші волонтери доставляють подарунки до одного з найближчих пунктів біля лінії фронту. А місцеві військові вже безпосередньо розвозять за адресами. Часто це великий ризик. 

Нещодавно військові самі попросили нас передати подарунки дітям, для яких цьогорічні свята можуть виявитись останніми. Ми це зробили, а за кілька тижнів побоювання справдились. На жаль, діти загинули.

Sestry: Відомо, що на всіх фронтах допомога Україні згортається. Чи відчуваєте це ви на роботі власного фонду? 

ВБ: Дуже. Наприклад, цю межу дуже яскраво видно на цьогорічній акції «Свята без тата». Ми вперше зібрали так мало коштів. Довелось мудрувати, як зібрати ці подарунки. Ми — фонд, який, серед іншого, займається мілітарною допомогою. Це відлякує донорів, багато хто розглядає це як «підтримка війни». Тобто вони готові надавати, наприклад, підгузки, їжу. Але не військові аптечки, рюкзаки, бронежилети і т.д. Ми втомились пояснювати, що якщо ми не забезпечимо наших хлопців необхідним на фронт…

Sestry: …то може статись так, що й підгузки не буде кому міняти.

ВБ: Так. Така правда. Але ми намагаємось віддати на правильні потреби кожну копійку, яку отримуємо. Ми теж постійно звітуємо, щоб люди бачили потреби. Серед інших проблем — з’явилося дуже багато нових організацій, інколи таких, що руйнують довіру до фондів, яка роками будувалась. Але ми не опускаємо руки, адже щодня отримуємо прохання про допомогу від військових та цивільних.

ГА: Ми маємо один з найбільших пунктів допомоги біженцям, він функціонує у Варшаві кожного дня. Щодня 15 пекарень дає нам хліб. Люди досі приносять речі. Двічі на тиждень безкоштовну допомогу надають психологи та юристи українською та польською мовами. Пункт функціонує дуже добре, тут допомога не припинилась і навіть не зменшилась. 

Натомість обсяги допомоги Україні в цілому скоротились на відсотків 80. Для порівняння: раніше ми відправляли по 5-14 «двадцятитонників» з допомогою. А зараз, якщо відправимо хоча б два буси в день — це вже добре. При цьому треба докласти неабияких зусиль, щоб щось отримати. Коли ми мали запити від військових частин, могли протягом тижня зібрати до 100 бронежилетів, 2-3 дрони, багато різних потрібних речей додатково. Зараз ми можемо збирати місяць лише на дрони. 

Селфі військовослужбовця, вдячного за допомогу. Фото з приватного архіву

Sestry: Що вважаєте своїм останнім вдалим проєктом?

ВБ: Я пишаюсь кожним нашим проєктом: «Свята без тата», «UnitersArt», «Agile with Ukraine». Пишаюсь кожною нашою волонтеркою і волонтером. Результат завжди додає сил, допомагає мобілізувати ресурси, щоб продовжувати діяти.

Нещодавно ми створили спеціальні тактичні рюкзаки для парамедиків. Відомо, що однією з найбільших проблем на фронті є неможливість надання якісної першої медичної допомоги та вчасного транспортування поранених до лікарень: поранені втрачають надто багато крові. Це, серед інших, стало причиною смерті Даніеля Штибера — поляка, який пішов захищати Україну. Його батько, з яким ми тримаємо постійний звʼязок багато розповідав нам про це. 

Тож ми завдяки координатору Юрію Лиховському та команді медиків розробили тактичний рюкзак, за допомогою якого можна не лише надати першу медичну допомогу при пораненнях, а й навіть проводити нескладні операції на місці. На створення такого рюкзака пішло майже півроку. Ми консультувалися з парамедиками та військовими, залучали найкращих фахівців з Польщі та України. 

Коли відправили рюкзаки на фронт — отримали дуже багато позитивних відгуків та подяк. Ці рюкзаки вже врятували не одне життя.

Робота волонтерів фонду UNITERS.
Фото з приватного архіву

Sestry: Чи змінила вас війна, ці десять років волонтерської праці? Які якості ви в собі напрацювати?

ГА: З 2014 року ми співпрацюємо з Генеральним штабом України, з військовими. Я навчилася порядку. Ми вміємо виконувати роботу швидко та якісно. Не говорити багато. Дотримуватись обіцянок, які даємо самі собі. Навчилась чітко розмовляти, слухати, оперативно реагувати. Тепер знаю: послух і структурованість — рушійна сила. 

Раніше держоргани не сильно хотіли працювати з волонтерами, бо вважали їх «хаотичними». Волонтери, в свою чергу, вважали, що держоргани надто повільно виконують свою роботи. А військові — виконували накази «зверху». Цю систему потрібно було налагодити, і зараз вона працює.

ВБ: Я повністю змінила своє оточення. Стала більш терпеливою. Раніше я, народжена на західній частині України, не помічала, наскільки ми насправді різні з тими, хто походить зі східної.  Але це не означає, що ми не разом. Стала менш емоційною, перестала так яскраво реагувати на новини з України. Трохи лякаюся цього стану, розумію, що колись ці емоції мусять з мене вийти. Але стараюсь про це просто не думати.

Ми зараз — як роботи: працюємо задля результату й досягнення мети.

Sestry: Як виглядає втома очима волонтерів?

ГА: Це коли валишся з ніг під кінець робочого дня, а потім серед ночі різко прокидаєшся зі страхом, що про щось забула. Це те, що переслідує нас вже два роки. Неспроможність «переварити» всю інформацію, потреби. Це безсилля та постійні претензії до себе, що робиш замало. Це величезна відповідальність й емоційне вигорання.

Ще рік тому у людей було більше надії. Військові на лінії фронту, з якими ми спілкуємося, вже не з таким ентузіазмом, як раніше, переконують нас, що все буде добре

Такі настрої є всюди. Зокрема й від спонсорів, які майже нічого більше не дають, доводиться просити. 

ВБ: Ця праця дуже виснажлива психологічно. Ми часто спілкуємось з людьми, які пережили страшні речі, дізнаємось негативні новини з фронту. Періодично буває, коли це морально ламає. І в такі моменти важливо мати когось, хто тебе витягне, підбадьорить: подивись, ми зробили навіть більше, ніж могли. І ми одна для одної є такими людьми. Коли мама переживає гірші дні — я її підтримую, коли я — вона підтримує мене. Коли обоє — наша команда. Це наша опора. 

Sestry: Як вам вдається балансувати між роботою та приватними стосунками «мама-донька»?

ГА: За ці роки ми знайшли свою «золоту середину». Звісно, бувають різні ситуації. Але ми свідомі, що працюємо задля однієї мети. У нас різні характери, і вони чудово доповнюють один одного.

ВБ: Я дуже ціную таку можливість: працювати разом з мамою і виконувати щось набагато більше, ніж просто роботу.

Sestry: Усі стіни в офісі вашого фонду — в нагородах та подяках. З останніх — від голови Верховної Ради. Яка з нагород для вас найцінніша?

ВБ: Якщо відверто, для мене найбільш цінне — коли кажуть, що наша аптечка врятувала життя. Коли хлопці дзвонять і дякують за дрон, тепловізор, бронежилет. Звісно, ми цінуємо те, що держава шанує роботу волонтерських організацій. Важливою для нас є також подяка від Залужного. 

Вікторія Батрин біля стіни з дипломами та подяками фонду UNITERS.
Фото з приватного архіву

ГА: Мені завжди соромно отримувати ці нагороди. Це ми повинні дякувати: людям, які ризикували життям на Майдані, дітям, які втратили батьків, солдатам, які мерзнуть в окопах. Така жертва для мене — свята. 

Якось один із солдатів повернув нам аптечку, яку раніше передав йому наш фонд. Ця аптечка буквально врятувала хлопцеві життя. Але в неочікуваний спосіб: куля пройшла через сумку, відбилась від турнікету і — вилетіла. Тобто аптечка просто була в потрібному місці, в потрібний момент. Військовослужбовець віддав її нам як подяку за те, що живий. 

А ще — наші волонтери, які вже багато років допомагають в реалізації акції «Свята без тата» — називають себе «супер-ельфами». Ці супер-ельфи доставляють подарунки по всій Україні: серед них є військові, цивільні й навіть діти. Супер-ельфи також перебувають на фронті. Один з таких — Ігор — періодично надсилає нам з окопів фото написів «UNITERS» або «супер-ельф», які він зробив в глині, на дереві чи на гільзі. 

Це дуже приємно, що він навіть там згадує про нас, як про щось добре і світле. 

Фонд UNITERS обʼєднує понад 3000 волонтерів та співпрацює з 150 організаціями з України, Європи та cвіту.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії фонд UNITERS передав для України 5080 тонн допомоги:

  • 60 000 індивідуальних військових аптечок IFAK загальною вартістю 7,8 млн $ (31 200 000 PLN);
  • 10 тактичних рюкзаків UNITERS для парамедиків на фронті загальною вартістю 25 тис $ (100 000 PLN);
  • Понад 2500 штук бронежилетів та касок загальною вартістю 2,5 млн $ (8 750 000 PLN);
  • 505 штук дронів та оптики (тепловізори, прилади нічного бачення) загальною вартістю 1,1 млн $ (4 090 500 PLN);
  • 3000 тонн медичної допомоги (медичне обладнання, ліки, спеціальні препарати, дезинфектори, хірургічні набори тощо) вартістю близько 25 млн $ (98 407 500 PLN);
  • Одяг та взуття (для військових та цивільних загальною вартістю близько 3 млн $ (11 808 900 PLN); 
  • 281 тонна засобів гігієни загальною вартістю близько 5,5 млн $ (22 000 000 PLN);
  • 374 266 подарунків для дітей загиблих Героїв в рамках акції «Свята без тата» загальною вартістю 4,7 млн $ (від 2014 до 2022).

Пунктом допомоги у Варшаві скористалось понад 800 000 вимушених переселенців. 
В рамках проєкту «UnitersArt» організовано 8 виставoк картин українських митців, а також благодійний аукціон.

Ірена Тимотієвич

No items found.
Волонтерство
Допомога Україні

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Лютий для українців — тепер це один із найважчих місяців у році. Другий рік поспіль кожен із нас згадує той страшний ранок 24 лютого 2022 року, коли Росія напала на Україну. Відтоді життя кожного українця повністю змінилось. У другу річницю повномасштабного вторгнення РФ у цілому світі відбулись акції на підтримку України. Ми вкотре переконались, що не самі у боротьбі із ворогом. Хоча щоденно наші військові потребують допомоги західних партнерів, аби захистити українські землі та мирних людей від російських снарядів.

ЗСУ чекають, коли Німеччина врешті почне поставки далекобійних ракет Таурус до України. 22 лютого німецькі депутати підтримали проєкт резолюції з вимогою надати Україні далекобійні ракети, тепер слово лише за Олафом Шольцом. Чекають українські військові і позитивних новин із США. Джо Байден 27 лютого зустрівся з лідерами Конгресу, щоб розблокувати допомогу Києву. Він наголосив, що «Україна за останні тижні втратила позиції на полі бою і змушена обмежувати використання боєприпасів через бездіяльність Конгресу».

Лютий-2024 запам'ятається кожному із нас російськими атаками на Київ, Дніпро, Харків, Одесу, внаслідок яких знову загинули ні в чому невинні люди. У лютому було ухвалено рішення про зміну головнокомандувача ЗСУ, а також вивід українських військових з Авдіївки. Перед очима кожного із нас й українське збіжжя на території Польщі — зібране з любов'ю у надзвичайній небезпеці українськими фермерами і розсипане їхніми польськими колегами.

Але лютий — це не лише про біль. Лютий приніс нам і радощі. Українська стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала премію BAFTA. Ольга Харлан виграла золоту нагороду етапу Кубка світу з фехтування на шаблях серед жінок. Збірна України виборола срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу з водних видів спорту. Українці продовжують жити і боротись за свою країну.

Фото: Danylo Antoniuk/ Reuters / Forum

Це була третя атака російської армії на Київ від початку 2024 року. 7 лютого уламки ракети влучили у багатоповерхівку у Голосіївському районі. Внаслідок російської атаки загинуло 5 людей, 40 — отримали поранення. Того дня, за даними Повітряних сил ЗСУ, Росія здійснила кілька хвиль атак по території України, застосувавши 64 ударних БПЛА, крилатих, балістичних та зенітних керованих ракет. Українські військові збили 29 ракет і 15 «шахедів».

Фото: MANAN VATSYAYANA / AFP/East News

Збірна України здобула срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу в Катарі. Українки посіли друге місце в акробатичній програмі командних змагань. Команду представляли Марина та Владислава Алексіїви, Марта Федіна, Олександра Горецька, Вероніка Гришко, Дар’я Мошинська, Анастасія Шмоніна, Валерія Тищенко. Українки у фіналі поступились збірній Китаю. Третє місце — за спортсменами із США.

Фото: AFP/East News

Фото, яке облетіло весь світ. На ньому вже колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний обіймає свого наступника Олександра Сирського. Генерали зустрілись 9 лютого під час церемонії нагородження військових в Маріїнському палаці в Києві. Того дня Володимир Зеленський своїм указом надав Валерію Залужному звання Героя України та орден «Золота Зірка» за видатні заслуги в умовах повномасштабної війни з РФ. Напередодні ж, 8 лютого, своїм указом глава держави звільнив головнокомандувача ЗСУ та призначив замість нього Олександра Сирського, який раніше керував Сухопутними силами.

Фото:THOMAS PETER / Reuters / Forum

Жінка разом із поні йде вулицями вечірньої Одеси. За кілька годин — у ніч проти 8 лютого — російська армія атакує місто безпілотниками. Ударом ворожого дрона пошкодило недобудовану багатоповерхівку та будівлю навчального закладу. Під час російської атаки поранення отримали двоє патрульних, які їхали на місце влучання для надання допомоги людям.

Фото: Vianney Le Caer/AP/East News

Стрічка «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова отримала премію BAFTA. Її визнали найкращим документальним фільмом. До слова, це перша BAFTA в історії українського кіно. Під час нагородження режисер заявив, що його фільм — про народ України: «Історія Маріуполя — це символ усього, що було, символ боротьби, символ віри. Давайте продовжувати битися». Над стрічкою працювали троє людей — Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка і журналістка Василіса Степаненко. Фільм розповідає про перші тижні бойових дій у Маріуполі. Стрічка «20 днів у Маріуполі» номінована також на премію Оскар в категорії «Найкращий документальний фільм». Чи стане вона переможцем, стане відомо у ніч на 11 березня.

Фото: Libkos

Так виглядає нині розбита російськими снарядами Авдіївка. 17 лютого головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський заявив про виведення українських підрозділів з міста. «Наші воїни гідно виконали свій військовий обов’язок, зробили все можливе для знищення найкращих російських військових частин, нанесли ворогу значні втрати в живій силі та техніці. Життя військовослужбовців — найвища цінність», — написав він у фейсбуці. Найпотужнішу з 2014 року атаку на Авдіївку російські війська розпочали вранці 10 жовтня 2023 року. Президент Володимир Зеленський на Мюнхенській безпековій конференції заявив, що втрати Росії під Авдіївкою з жовтня склали десятки тисяч солдатів

Фото:Przemek Świderski/REPORTER

Мирна демонстрація на вулицях Лондона 24 лютого 2024 року. Сотні людей вийшли на акцію у другу річницю повномасштабного вторгнення.

Фото: DAVID W CERNY / Reuters / Forum

Друга річниця повномасштабного вторгнення у Празі. Люди стоять на площі із жовтими та блакитними папірцями, з яких склали синьо-жовтий прапор.

Фото: GEORG HOCHMUTH / APA / AFP/East News

Напередодні другої річниці великої війни в України ось таке серце зі свічок з'явилось перед собором Святого Стефана у Відні. Ініціаторами акції «Море світла» виступили благодійна організація «Карітас» та українська громада. У формі серця було виставлено 5 тисяч свічок на знак підтримки та солідарності з українськими дітьми. «Наша допомога буде продовжуватися і надалі. У самій Україні, в сусідніх країнах, а також в Австрії. Ми хотіли б нагадати вам про це сьогоднішнім морем світла», — заявив президента «Карітасу» Міхаель Ландау.

Фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

Люди на меморіальній церемонії під зруйнованим на околицях Ірпеня мостом у другу річницю повномасштабного вторгнення. 25 лютого 2022 року українські військові підірвали міст у селі Романівка, щоб завадити російській армії наступати на Київ. Вже незабаром з-під російських обстрілів змогли вибратись майже 40 тисяч мешканців району, ховаючись від снарядів під бетонними залишками мосту і чекаючи допомогу українських солдат. 21 листопада 2023 року у Романівці відкрили новий міст замість підірваного.

Фото: Roman PILIPEY / AFP/East News

Жінка сидить біля прапорців, встановлених на Майдані Незалежності у Києві. Це місце пам'яті для багатьох людей. Кожен прапорець персоналізований — на ньому ім'я загиблого воїна. Перші прапорці з'явились у червні 2022 року. Їх встановили родичі бійців полку «Азов». Зараз цих прапорців сотні. А також лампадок та квітів, які приносять люди.

Фото:Mateusz SLODKOWSKI / AFP/East News

Це був четвертий і наймасштабніший інцидент з української агропродукцією на польському кордоні. Невідомі розсипали 160 тонн української кукурудзи з восьми напіввагонів на станції Котомеж у ніч з 24 на 25 лютого. Інцидент стався за 150 км від порту Гданськ, звідки вантаж мав вирушити за межі Польщі. Міністр внутрішніх справ Польщі Марчін Кервінськи заявив, що висипати зерно із транспорту неприпустимо. І пообіцяв покарати зловмисників.

Добірка фото — Beata Łyżwa-Sokół

Текст — Наталія Ряба

Головне фото: Odd ANDERSEN / AFP/East News

20
хв

Лютий-2024 у фотографіях

Beata Łyżwa-Sokół

Цю розмову російського окупанта з дружиною перехопила українська розвідка 7 травня 2022 року. Уривок бесіди увійшов до фільму української режисерки Оксани Карпович Intercepted («Перехоплені», а в українській версії «Мирні люди»), прем'єра якого відбулася в кінці лютого на Берлінале. Фільм отримав спеціальну відзнаку екуменічного журі у секції Forum, згадку від журі Amnesty International і став одним із найбільш обговорюваних на фестивалі.

Європейських глядачів шокували розмови російських солдатів, які розповідають своїм дружинам та матерям, як їм подобається катувати та розстрілювати. Не менше вражає реакція жінок, які буденним тоном розпитують деталі і навіть схвалюють страшні злочини — деякі з них просять чоловіків ґвалтувати українок та розмірковують, як вони самі катували б українських дітей. На тлі цих записів показані кадри руйнувань та хаосу, які залишають росіяни в Україні. Режисерка Оксана Карпович називає фільм «співставленням двох реальностей»: реальності українців, які переживають війну, та реальності росіян, які цю війну ведуть.

Стрічки Intercepted поки немає у відкритому доступі, в Україні фільм з'явиться не раніше червня

Уривки перехоплених розмов протягом 2022 року публікувалися на офіційних сайтах СБУ та ГУР України. Українська журналістка та громадська діячка Юлія Нікітіна, з якою режисерка Оксана Карпович співпрацювала у процесі створення фільму, особисто зібрала, розшифрувала та систематизувала понад 500 таких записів. Вони увійшли до створеної Юлією онлайн «Енциклопедії громадянина».

— Розшифровки перехоплень далися мені непросто: після того, що чула, довго приходила до тями, — розповідає Sestry Юлія Нікітіна. — Мені зрозумілий шок європейських глядачів — мабуть, показані у фільмі речі перевернули їхнє уявлення про те, що відбувається.

Багато людей у Європі впевнені, що єдиним винуватцем війни є Путін. І тут вони чують, як російські солдати розповідають, що їм подобається вбивати мирних мешканців. А матері та дружини цих військових схвалюють їхні вчинки та просять привезти їм речі вбитих українців.

Мені б хотілося, аби закордонні журналісти якомога частіше використовували матеріали з енциклопедії, де є всі перехоплені розмови за 2022 рік — це докази, які допоможуть багатьом людям в інших країнах відкрити очі на те, що відбувається в Росії. Коли зі мною зв'язалася Оксана Карпович, яка на той час працювала над створенням фільму, я прискорилася з розшифровками, щоб їй допомогти.

«Я б цим дітям по вуху кожен день відрізала б, по пальцю»...

Найстрашніші записи (деякі з них увійшли до фільму) я зібрала в розділі «Кати України». Багато хто з цих росіян був ідентифікований українськими спецслужбами, тому в енциклопедії є їхні прізвища і навіть фотографії.

Є, наприклад, жінка, яка в одному із записів у розмові з чоловіком каже, що хоче особисто катувати дітей. Вона працювала у дитячій лікарні (!), куди привозили викрадених росіянами малих українців.

Росіян звуть Юлія і Володимир Копитови. На перехопленому записі, опублікованому 11 травня 2022 року, Юлія каже чоловікові:

«А ти знаєш, ось ці діти нашим дітям кажуть, що 9 травня «це не наше свято». Це діти, наші діти у школі кажуть. І ти знаєш, що вони потім виростуть, так і буде…. Чого Путін усіх «в Росію їдьте, їдьте?» Придурків цих... Взяли б усіх там перебили б та й нахер.

— Яка ти добра.

— Я б їм, навпаки, наркотики вколола, якби працювала, і дивилася б їм у вічі і сказала б: «Здихайте». Я б їм піські різала, зірки на спинах вирізала б, і взагалі по вуху кожен би день відрізала б, по пальцю, щоб їм боляче так було.

— Це ж діти, Юль.

— Я просто ненавиджу цих українців, Вов, тепер взагалі ненавиджу. Я навіть дітей цих розстріляла б».

Бахмут, 2023. Фото: Instagram Libkos

— Реакція жінок у багатьох випадках навіть страшніша, ніж те, що розповідають їхні чоловіки, — підмічає Юлія Нікітіна. — Чоловік каже, що вбив жінку на очах її дітей, а дружина схвалює. Дружина іншого окупанта сама просить чоловіка ґвалтувати українок: «Ти давай там, українських баб ґвалтуй, дозволяю» (цю розмову між російським солдатом Романом Биковським та його дружиною Ольгою було перехоплено 12 квітня 2022 року. — Авт.). Готовність прийняти будь-яке звірство за норму, якщо ти на одному боці з тими, хто його коїть, вражає.

Окрема тема — матері російських військових. Богобоязливі жінки, які розповідають, як ходять до церкви, просять синів «вбивати більше українців». Інші матері абсолютно байдужі. На одному із записів окупант скаржиться матері на ситуацію на фронті — розповідає, що командири кидають солдатів «на м'ясо», що військові за першої нагоди намагаються втекти. На що мати каже йому залишатися до кінця і переконує, що на фронті він «відпрацьовує своє минуле життя, в якому зрадив батьківщину». Не схоже, щоб її хвилював той факт, що її син може загинути.

«На тілі чоловіка можна зробити 21 розу»

Діючі особи перехоплення від 3 травня 2022 року — російський військовий Костянтин Соловйов та його мати Тетяна з Калінінградської області. Костянтин, який служить у 11—му армійському корпусі Балтійського флоту і знаходиться у Харківській області, розповідає матері:

«У мене на очах, коротше (ну я теж у цьому брав участь), катували полонених. ФСБшники. Знаєш, що таке «розочка»? На тілі чоловіка можна зробити 21 розу. 20 пальців і член, перепрошую. Бачила, як роза, коли розпускається, розкривається? Ось, так само вздовж кісток шкіра зрізається з м'ясом, а потім все пальці... Те ж саме робиться і там... Або ось ще один спосіб тортур, забув, як він називається — трубу в жопу вставляють і туди колючий дріт засовують ... Ось це ось з дротом начебто ще з Чечні, кажуть ... Навіть ні крапельки не шкода мені... Мені це так подобається».

Мати ката, яка на початку розмови розповідала про те, як ходила по церквах і молилася за сина, спокійно слухає та каже: «А я тобі завжди говорила, що я себе ще стримую. Якби я туди потрапила, я б теж кайфувала від цього. Ми ж з тобою однакові».

Авдіївка, 2023. Фото: Instagram Libkos

— Варто зазначити, що іноді (дуже рідко) на записах зустрічалися адекватні люди, які були в шоці від того, що відбувається, — каже Юлія Нікітіна. — В енциклопедії я назвала цей розділ «Проблиски сумління». Цей розділ найкоротший — тому що проблисків, на жаль, мало.

Наприклад, там є розмова російського військового з жінкою, чи то його однокласницею, чи то подругою дитинства. Він телефонує їй із фронту і розповідає, що робить в Україні. Жінка з жахом запитує: «Що ви робите?!» Просить більше їй не дзвонити. На що окупант обіцяє, що «повернеться і вправить їй мізки».

Кажуть, у європейських глядачів виникало питання, чи справді записи достовірні.

Як людина, яка особисто розшифровувала ці розмови, можу сказати, що впевнена в їхній достовірності на сто відсотків. Є речі, які зіграти неможливо — це акценти, регіональна мова

Наприклад, мову представників так званих «Л/ДНР» точно ні з ким не сплутаєш через їхню характерну «понял» наприкінці кожного речення. Дуже специфічні акценти в окупантів з Далекого Сходу. По записах, залежно від дати та регіону, де перебували росіяни, можна відстежити, як змінювалися їхні настрої. Від ейфорії на Київщині, коли вони грабували багаті будинки, до паніки перед визволенням збройними силами України Харківщини та Херсонщини. Там вони скаржаться рідним, як сплять у калюжах, командири кидають їх на смерть, а держава не платить обіцяних грошей.

«Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь»...

Перехоплення від 30 березня 2022 року. Київська область. Російський солдат Андрій телефонує дружині розповісти, що він «украв косметики трошки» та «кросівки жіночі, фірмові, 38 розмір…».

Дружина радіє: «Все в хату, все в сім'ю… Це привіт з України буде, чо нормально. Ну яка руська людина не зіпре нічого, ти чо!». Кросівки планує передати доньці та виправдовує мародерство: «Ну Софії будуть! Та там, напевно, всі хлопці набрали, не один ти!».

Чоловік переживає, що не має сумки, а через це не може вкрасти ще й ноутбук. Дружина наполягає: «..Софія піде вчитися, їй ноутбук теж потрібен, бл..дь». Чоловік звітує, що сім'я, яку він грабує, «спортивна», тому він «набрав вітамінів, спортивних майок та шортів».

«Набирай, набирай усе, Андрію. Що можеш — бери. Прикинь, як вони жили? І як ми живемо, бл..дь…»

Миколаїв, 2022. Фото: Instagram Libkos

— Мені було важливо зафіксувати кожен запис — з датою перехоплення та локаціями окупантів, — каже Юлія Нікітіна. — Мета енциклопедії — збір лише достовірних та перевірених даних. Я створила її ще до повномасштабного вторгнення, і спочатку це був довідник про Київ із досьє на депутатів Київради, деталями протистоянь щодо зелених зон та іншого. А коли розпочалася повномасштабна війна, вирішила фіксувати перехоплення. У ЗМІ така інформація швидко губиться у стрічці новин. А у довіднику її завжди легко знайти. Незабаром планую розпочати розшифровку перехоплень вже за 2023 рік.

Розмірковуючи про те, в чому полягає причина такої жорстокості росіян (як військових, так і їхніх сімей), Юлія Нікітіна каже:

— Думаю, це результат деградації кількох поколінь.

Мені здається, матері окупантів — ключ до розгадки цього феномена

Більшість із них апатичні, повільно розмовляють, і хоч би що сказали їхні сини — що вони когось катують, або що ось-ось уб'ють їх самих — матерів це не сильно хвилює. Вони наче сплять.

Очевидно, саме в такому стані така мати виховувала свою дитину — не намагаючись її ні чогось навчити, ні захистити. Все своє життя ця жінка впевнена, що вона — маленька людина, від якої нічого не залежить. Вона не хоче і не бачить сенсу щось змінювати — і готова прийняти на віру все, що завгодно. Якщо по телевізору сказали, що «спецоперація» це правильно, вона з цим погоджується.

Нелюдські вчинки людей

Режисерка Оксана Карпович на Берлінському кінофестивалі розповіла, що дев'ять років жила в Канаді, але за три тижні до повномасштабного вторгнення повернулася до України, тому бачила те, що відбувалося в Києві на власні очі. Ідея створити фільм з'явилася після того, як режисерка прослухала перші опубліковані українською розвідкою уривки перехоплених розмов.

Режисерка розповіла, що у процесі створення фільму хотіла отримати доступ до ще більшої кількості перехоплених записів, які не були опубліковані. Але вони поки що засекречені Службою безпеки України.

«Когнітивний дисонанс пов'язаний із тим, що російські окупанти — це люди, але їхні вчинки — нелюдські, — цитує Карпович німецьке видання Arsenal. — Щоб показати цю нелюдяність, мені потрібно було показати людяність. За цим принципом я обирала перехоплення. Шукала розмови про повсякденне життя, які показували російських солдатів як звичайних людей, які зрозумілі кожному з нас у будь-якій точці світу. Це допомагає показати всі стадії деградації, через які проходять росіяни».

Деградація російського суспільства, на думку Оксани Карпович, є наслідком багаторічної стратегії російського уряду.

Про те, що скоєні росіянами звірства є наслідком пропаганди, кажуть і психологи.

— Те, що ми чуємо на записах перехоплених розмов — це, безумовно, наслідки пропаганди: останні кілька десятиліть росіянам казали з екранів телевізорів, що з країн Заходу (а потім і з боку України) йде загроза, — пояснює Sestry експерт-психолог Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Юрій Ірхін. — Паралельно пропагувався культ перемоги над нацизмом (який трансформувався у справжнє побєдобєсіє) і культ війни — готовність воювати з міфічною загрозою, «аби не було війни». Заради цієї ідеї російські жінки готові пожертвувати навіть своїми чоловіками та синами. На деяких записах вони прямо кажуть: «Помри, але врятуй нас від цього нацизму».

Бахмут, 2022. Фото: Instagram Libkos

Але я не став би називати росіян саме жертвами пропаганди. Бо той, хто хоче, той думає і аналізує. Приходячи в ресторан, ви можете обрати страву, а можете їсти ту, яку дадуть, якою б вона не була. Так і з інформацією — людина завжди має вибір, що споживати. На жаль, більшість росіян воліють споживати те, що їм дають — так зручніше. І ми бачимо, як це веде до моральної деградації, моральної потворності.

У голові психічно здорової людини не вкладається, як люди можуть бути такими жорстокими. Саме тому жителі європейських країн запитують, чи справді записи перехоплень справжні, адже те, що вони чують, виходить за рамки здорового глузду.

Як судовий експерт-психолог я прослухав велику кількість записів перехоплених розмов окупантів, і навіть слідчі запитували в мене, чи немає в словах окупантів якогось подвійного сенсу. Але ні, там все доволі однозначно. Вони мають на увазі саме те, що кажуть. Більшість цих розмов дуже примітивні. Є записи, де жінки, яким чоловіки розповідають про катування, слухають це і явно відчувають справжній екстаз.

Це певний тип людей, які схильні до насильства. Саме тому чоловіки цих жінок і пішли на так звану «спецоперацію». Я працюю із російськими військовополоненими, і можу сказати, що серед них таких багато. Вони пішли на цю війну, щоб реалізувати свій тваринний інстинкт, бажання домінувати, ґвалтувати. Саме таких звірів у російській армії здебільшого і кидають на передову, де їм кажуть вбивати всіх українців без розбору. Їм дають настанову: «Знищуйте все. Ми тут новий світ збудуємо». І вони знищують. Дружини та матері цих звірів здебільшого такі самі.

Безумовно, скрізь є винятки.

З мого досвіду, на кожних 60 окупантів припадає приблизно два військових, які не хотіли вбивати і навіть намагалися зупинити інших. Але два із шістдесяти — це вкрай мало

Крім справжніх звірів, є чимало й тих, хто пішов на «спецоперацію» з метою розбагатіти. Це ті, хто грабували вдома, забирали все — від коштовностей до унітазів. Є записи, на яких дружини дають їм «корисні поради» — кажуть пошукати гроші у постільній білизні чи морозилці. Це теж певний тип людей: і там також і дружини, і їхні чоловіки однакові.

— Війна, яку путінський режим розв’язав проти України, була б психологічно та фізично неможливою без того, щоб у російській масовій свідомості українці були б повністю розлюднені, — коментує Sestry соціальний психолог Світлана Чуніхіна. — Перед тим як поставити цілі «денацифікації» та «демілітарізації» України, російська пропаганда провела велику роботу з дегуманізації громадян.

Ми бачимо, що ця дегуманізація притаманна цивільному населенню Росії (тим самим матерям) навіть більшою мірою, аніж комбатантам, які бачать ситуацію зблизька і можуть зрозуміти, що по інший бік фронту — люди, а не міфічні нацисти.

Коментуючи поведінку матерів російських солдатів, багатьох з яких не хвилює навіть доля власних синів, Світлана Чуніхіна каже:

— Серед цінностей росіян цінність людського життя не є пріоритетною, м’яко кажучи. Так у них склалося історично, що честь держави є вищою за будь-які людські потреби. Потужний вплив пропаганди останніх 10 років призвів до того, що політика стала масово сприйматися росіянами як надцінність. Навіть природні материнські почуття геть викривляються у цій схибленій оптиці.

Ще однією причиною такої неприродної байдужості матерів може бути жах, який росіяни відчувають до власного режиму. Цей жах такої сили, що його неможливо витримати. Тому жінки, витісняючи нестерпні почуття у несвідоме, виявляють граничну байдужість до власних дітей.

Російське суспільство однозначно вражене і заражене пропагандою. Більшість росіян мають імперську свідомість і ставляться до сусідніх народів як до менш значущих, цінних, зобов’язаних підкорятися. Однак без потужного впливу пропаганди і потворного переродження путінського режиму у відверту диктатуру російське суспільство війну навряд чи схвалило б, а тим паче розв’язало.

20
хв

«Мені подобається людей вбивати». Як діалоги, які ніхто не мав почути, стали розмовами, які мусить почути кожен

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Діана Подолянчук: «Ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу»

Ексклюзив
20
хв

Шольц проти «Таурусів»: чому канцлер не дає Україні далекобійні ракети?

Ексклюзив
20
хв

Генерал США Філіп Брідлав: «Ми повинні дати Україні те, що взяли б самі, якби пішли туди воювати»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress