Вікторія Батрин та Галина Андрушков: «Ми зараз — як роботи: працюємо задля результату й досягнення мети»

Удар по «Охматдиту»: залякування світу 

Марія Гурська: 8 липня російська ракета влучила в дитячу лікарню «Охматдит» у Києві. Того дня під час обстрілу столиці загинули дорослі й діти. Яка мета цієї жорстокої атаки Путіна? І якою буде відповідь цивілізованого світу? 

‍Павел Коваль: Я дізнався про обстріл, коли саме розпочався візит президента Зеленського до Варшави. Це був акорд, який показав, що польсько-українська безпекова угода має ще більший сенс. До цієї війни неможливо звикнути. Я думаю, що Путін, звичайно, хоче всіх залякати. Це була акція залякування світу перед самітом НАТО, удар по суто цивільних об’єктах в Україні. Напад на «Охматдит» — це сигнал, що Україна має отримати посилену військову допомогу.

‍У перші 24 години після обстрілу дитячої лікарні «Охматдит» українці та іноземці зібрали 300 млн грн на її відбудову. Водночас сильно пошкоджені або зруйновані відділення токсикології, інтенсивної терапії, онкогематології, отоларингології і інші надовго непридатні для того, щоб лікувати дітей, надавати їм допомогу та реабілітацію. В «Охматдиті», як відомо, були діти з прифронтових областей, з тієї ж Харківщини, зі страшними пораненнями — наприклад, діти, які втратили кінцівки внаслідок російських обстрілів. Різні країни пообіцяли допомогти після атаки. Що пропонує Польща? Чи зможе взяти хоча б на тимчасове лікування дітей, які втратили можливість лікуватись вдома?

Я передав інформацію від імені нашого прем’єр-міністра, що ми можемо прийняти частину дітей. Я перебуваю на зв'язку з Міністерством охорони здоров’я, а воно, в свою чергу, з лікарнями, які могли б прийняти хворих дітей. Також у нас на місці є група медиків, які могли б перевезти дітлахів. Тепер питання в тому, чи дійсно діти схочуть приїхати, чи погодяться на це їхні батьки. Перевезти хвору дитину — не така вже й легка справа. Тож наразі ми чекаємо на відповіді. Якщо ні — допоможемо іншими способами.

Але я хотів би принагідно зазначити, що є група лікарів, спеціальна команда, яка допомагає в кризових ситуаціях. Ця команда підпорядковується безпосередньо прем’єр-міністру, я працюю з ними в Офісі прем’єра

Сьогодні вони на місці, в Україні, проводять операції. Це група спецлікарів, покликаних вирішувати різні екстраординарні ситуації. Й дев’ять із десяти — це українські проблеми. Вони вже десятки разів їздили в Україну, возили специфічне спецобладнання. Вони привозять тільки те, що особливо необхідно в тій чи іншій лікарні, наприклад, обладнання для операційних, медичну техніку для реанімації. На додачу, вони залишаються фізично і роблять операції, надають медичну допомогу протягом декількох тижнів. У разі потреби медики зможуть підтримати перевезення дітей. Цю інформацію було передано до відповідних органів влади України.

‍Лікарню «Охматдит» атакувала російська ракета Х-101. Financial Times пише, що така ракета може містити до 50 західних компонентів у своєму складі, у тому числі, деталі із США та Швейцарії. Виходить, що західні санкції не працюють, адже Росія фактично їх обходить, отримуючи необхідне в обхід — від Китаю та інших країн. Що з цим робити?

Я категорично не визнаю, що санкції не працюють. Ну давайте зробимо таку інтелектуальну вправу — уявимо собі, що санкцій немає. Світ без санкцій проти Росії точно був би гіршим. Тобто ті обмеження, які є, працюють, хоч вони і не ідеальні. 

Специфіка санкцій полягає в тому, що вони десь ефективні, а десь — ні. І їх потрібно постійно вдосконалювати, адже інша сторона постійно намагається їх обійти

Я прочитав вже кілька наукових праць, щоб дізнатися, як це працює. Уявімо, що тоталітарні режими — це віруси, а санкції — ліки. Вірус готується до нових винаходів медицини. Росіяни вчаться поводитися з санкціями. Ми повинні пильнувати, щоб їм не вдавалося обходити обмеження. Гра в санкції завжди про це. Якщо ми бачимо, що комплектуючі досі постачаються із Заходу, потрібно це блокувати. Цих санкційних пакетів вже було 14, й  європейські інституції постійно працюють над їхнім удосконаленням. Мистецтво полягає у тому, щоб виявляти слабкі місця і дотискати, дотискати, дотискати. Але система санкцій така, що весь час потрібно докручувати, це неможливо зробити один раз. Особливо в випадку такої великої країни, як Росія.

Яка сьогодні роль ООН?

За кілька тижнів до атаки на «Охматдит» я лежала там зі своєю старшою 9-річною дочкою. Наша палата була на одному з верхніх поверхів корпусу, який 8 липня обстріляли росіяни. Коли ми залишалися в «Охматдиті», також був обстріл — менший за масштабністю, усі ракети були збиті українською ППО. Однак ми бачили обстріл з цих великих панорамних вікон, які виходять на місто, бачили спалахи, коли російські ракети та безпілотники збивала наша протиповітряна оборона. Це було жахливо. І цей липневий напад я з Варшави переживала особисто. Коли побачила жінку, яку витягли з-під завалів, вкриту бетонним пилом із закривавленим обличчям, я подумала, що це могла б бути я, побачила у ній — себе. І коли читала про дітей, яких убили росіяни, то думала про своїх дітей. Це неможливо знести. І при цьому Росія головує в Раді безпеки ООН. Як це можливо? Додам факт, деталь, про яку наші польські глядачі можливо й не чули. На обіді, організованому Росією в Радбезі ООН наступного дня після обстрілу Києва, в меню пропонували котлету по-київськи. Це верх цинізму! 

Був такий обід? 

Так, на ланчі, організованому Росією як головуючою країною в Радбезі ООН, гостям запропонували котлету по-київськи. Це сталося менше ніж за добу після обстрілу «Охматдиту». Як вигнати Росію з Радбезу ООН?

Це не так просто. Більшість країн, які є в ООН, — країни Глобального Півдня. Часто це маленькі країни, які так чи інакше залежать від Росії і не розуміють умов, в яких вона діє. На мою думку найважливішим зараз було б посилити серйозне ставлення до Організації об’єднаних націй з боку західних партнерів — ЄС тощо. Ми маємо знову побачити в ООН платформу, на якій можемо досягати своїх цілей, тому що іноді я відчуваю, що всі здалися, опустили руки. Усі запитують: «Як викинути Росію?». А коли розуміють, що її не можна просто викинути, опускають руки.

Я думаю, що наша велика робота полягає в тому, щоб працювати з меншими країнами, а також з важливими країнами Глобального Півдня

Я з жахом дивився, як прем’єр Індії Нарендра Моді поїхав з візитом до Москви. Це було дуже дивно. До речі, я хотів би зауважити, що як акомпанемент до атаки «Охматдиту» використовувався Віктор Орбан. Після своїх візитів він дав інтерв'ю німецькій пресі, якими лякав людей. Він сказав саме те, чого очікував Путін.

‍Хитрощі Орбана 

‍Давайте нагадаємо, що саме сказав Орбан. 

Він сказав: «Ви побачите, те, що станеться найближчими місяцями, буде жахливо. Навіть уявити важко». Щось таке він говорив у цих інтерв’ю. І це оповідки прямо з Кремля. 

‍Орбан казав, це будуть найкривавіші місяці. 

Найгірші місяці. І це прозвучало в одному оркестрі з атаками. Отже, розрахунок на страх тут дуже сильний. 

‍Що зараз планує Володимир Путін і яке місце відіграє в цих планах вояж Орбана, який після візиту до Києва несподівано вирушив з Києва до Москви і Пхеньяна, а потім у Флориді зустрічався з Дональдом Трампом?

Мені було одразу зрозуміло, що Орбан грає в якусь гру, в яку він вірить. В історії Угорщини це вже траплялося — наприклад, як це було під час Другої світової війни з Мілошем Горті, тодішнім угорським лідером. У нього також була дуже гарна історія, як і в Орбана, гарна історична карта, але він все зіпсував, бо почав співпрацю з німцями і  де-факто занурив Угорщину в серію нещасть. Для мене Орбан — це такий новий Горті, який шукає порозуміння, розраховує на власну спритність, працює проти західного світу.

У цій конкретній ситуації він явно попрацював у пропагандистських цілях

Погляньмо, що він зробив, — поїхав до Москви і робив там вигляд, ніби він — президент Європейської ради, ніби він виступає від імені всієї Європи. Коли це не вдалося, почав прикидатися представником України, бо перед цим був там, щоб виглядало так, ніби він приніс якусь пропозицію з України прямо на тарілочці Путіну. Це також не спрацювало. І нарешті він почав давати інтерв’ю, в яких почав лякати людей — так, як робить це Путін. Така історія. Очевидно, що він — частина цього російського оркестру.

‍Чи буде Угорщина позбавлена головування в Євросоюзі? Ми чуємо про це від експертів, від деяких політиків, у тому числі, в Польщі, що головуюча в ЄС Угорщина може бути покарана за неузгоджену зовнішню політику та вояжі до Путіна. 

Простого способу тут немає, тому що Орбан робить це спритно — їде і прикидається. Ніхто не сприймає його всерйоз, але у внутрішньому спілкуванні він каже: «Ви ж розумієте, що я був не від вашого імені!». Особисто я думаю, що найреальніше перечекати Орбана. На щастя, нинішня європейська система така, що угорський прем’єр на неї не дуже впливає.

Саміт НАТО: Путін мобілізував світ 

‍Яка зараз мета Путіна? У чому полягає його гра з так званим мирним планом?

Путін виразно бачить, що його харківський наступ провалився. Українці отримали західну зброю, боєприпаси і здатність вражати цілі в Росії. Росіяни не в стані повноцінно атакувати Харків, я вже мовчу про здобуття міста. Вже фактично середина липня. Шансів підкорити Харків цього року немає. Тож, те, що було заплановано на цей рік, закінчилося незначним прогресом на фронті. Це російське просування, звісно, небезпечне, але по факту воно відбувається у темпі равлика, можна сказати — равликовими крочками —  потроху, кілометр за кілометром. Це небезпечно, бо як результат, виснажує Україну. Але завоювати українські землі таким чином, звісно, ​​неможливо, тому що завойовувати треба було б 100 років, тож росіянам потрібно щось інше. Але наразі вони діють за методом равлика — у дечому працює, хоча й не дає шансів досягати стратегічних чи середньострокових цілей. Особливо це очевидно в контексті саміту НАТО. 

Які головні підсумки саміту НАТО для України і наскільки вплинула на рішення саміту атака на «Охматдит»?

Відповідь Байдена була потужною, хоч я вважаю, що українці мали б отримати більше. Зокрема, чітку обіцянку відкриття дверей НАТО і початку переговорів, конкретні програми вступу. Зараз цього немає, але для України є кілька хороших обіцянок. Хоча, на жаль, це тільки половина бажаного. Особисто я не зовсім задоволений. Захід мав би бути послідовнішим, адже тільки так можна ефективно відсувати Путіна.

І все ж, атака на «Охматдит», як це не парадоксально звучить, допомогла зміцнити українську позицію на саміті НАТО

Все це врешті-решт допомогло Україні, у цій біді був якийсь хороший елемент. Хоч вже всі й змирилися, що на цьому саміті неможливо відкрити НАТО для України, і, на жаль, цього не сталося, та став можливим додатковий пакет для Києва — фінансовий. А також в підсумковому документі прозвучало, що Україна є невід'ємною частиною сім’ї Північноатлантичного альянсу і буде його членом у майбутньому. Жорстокість Путіна мобілізує Захід. Я впевнений в цьому.

Але кращий протиракетний і протиповітряний захист міг запобігти атаці на «Охматдит»! Зараз Україна захищає небо кількома системами Patriot. На саміті НАТО президент США Байден пообіцяв 5 додаткових систем Patriot. Але, як пояснюють воєнні експерти, чотири з них були обіцяні раніше. Їх нададуть Італія, Нідерланди, Румунія та Німеччина. І лише одну — Сполучені Штати, враховуючи, що країни НАТО загалом мають 90 систем Patriot у різних країнах, у тому числі 62 у США. Як переконати партнерів передати Україні кращий захист, більше систем Patriot?

Ми зараз повинні постійно говорити про безпечне небо над Україною. Напад на «Охматдит» мав ще один аспект — він відлякує інвестиції. На Заході часто кажуть: «О, в Україну вже йдуть величезні інвестиції». Я дивлюся на дані і не бачу цього, тому що інвестори бояться інвестувати в ситуації, коли капітал небезпечний. Щоб захистити себе від ще більших витрат на відбудову, потрібно дати можливість бізнесу зайти в Україну вже зараз. І це напряму пов’язано із захистом неба.

Це парадокс. Картинки після бомбардувань мобілізують українців, але у Путіна також є свої цілі

Це страх, а також спроба відігнати людей від України, щоб вони боялися цієї країни. Кремлівський очільник хоче зробити Україну випаленою землею. Цього не можна допустити. Треба їхати в Україну, не давати Путіну перетворити її на сіру зону. Він знає: коли атакує, виникає страх. Фотографії після обстрілів розходяться по всьому світу. І позиція України слабшає. Не можна цього допустити. Потрібно, незважаючи ні на що, запускати бізнес-проєкти.

‍Шанс для українців за кордоном

‍8 липня під час зустрічі президента України Володимира Зеленського з прем’єр-міністром Польщі Дональдом Туском була підписана двостороння безпекова угода. Чи збиватиме Польща російські ракети в українському небі і чи вірите ви в ефективність Українського легіону? Станом на сьогодні вже кілька тисяч українців висловили бажання пройти військову підготовку в Польщі.

Збиття ракет — це питання не лише до Польщі. Якби наша воля, ми б у перші ж дні відправили всю зброю з Європи до України. Сьогодні ми самі фактично є прифронтовою державою для Росії, але постійно говоримо — дайте  більше Україні! Та все залежить не лише від нас. Західний світ працює інакше. Разом з нами ви можете переконувати західних партнерів ухвалювати рішення. Друга тема — Легіон. Рекрутинг, мобілізація — це справа українського уряду, але ми можемо допомогти в деяких аспектах. І цього вдалося досягнути в безпековій угоді. У Польщі є кілька сотень тисяч  людей, які  могли б піти в армію, згідно з українським законодавством. Я вважаю, що багато хто не йде в армію з психологічних причин, тому що боїться, має якісь внутрішні страхи.

Ідея з Легіоном краща, ніж притягувати людей силою, лякати, бо це дає можливість бути в армії, пройшовши довший шлях на фронт. Або й не тільки на фронт

Одне з перших повідомлень, яке отримують ті, хто вступає до Легіону, це те, що є різні можливі форми підтримки у військових питаннях і не лише на лінії фронту. Тому, я вважаю, що це дуже цінно. Якщо це успішно вдасться реалізувати в Польщі, це могло б спрацювати і в інших країнах, де є багато українців. Це чудова ідея, тому що це таке м’яке входження до військової структури, яке відбувається на території  відносно безпечної країни. І хоча східний кордон Польщі вразливий, тут все ж можна безпечно пройти, скажімо так, емоційний карантин. І, думаю, що це допоможе багатьом.

Сьогодні ми настільки часто говоримо про поділ життя на до і після 24 лютого 2022 року, що це може видаватись заяложеною істиною. Беззаперечно, назавжди знаковим залишиться і 21 листопада, коли починались Помаранчева революція 2004-го та Революція Гідності 2013-го. Війна на сході України спалахнула в квітні 2014 року. За цей час ми втратили і здобули нереально багато. Кожен має і свої власні болючі, викарбувані в пам’яті дати. Без перебільшення для багатьох таким є 29 червня 2016 року, коли від кулі снайпера загинув оперний співак Василь Сліпак. Він народився у Львові, майже 20 років прожив у Парижі, звідки поїхав на війну, щоби повернутись у рідне місто Міфом. Таким був його позивний. Тисячі людей прийшли тоді на похорон.

Василь Сліпак завжди був міфом у музично-театральному середовищі Львова. Про першовиконання ним камерної кантати Олександра Козаренка для контртенора та інструментального ансамблю «П'єро мертвопетлює», прем'єра якої відбулася у 1994 році, кружляли легенди

Світлої пам’яті маестро Козаренко все життя захоплено розповідав про цей унікальний голос, щиро переживав та вболівав за Василя. У фіналі документального фільму «Міф» Леоніда Кантера та Івана Яснія композитор Олександр Козаренко говорить, що вбачає фатум в однойменному позивному, вибраному завдяки улюбленій партії співака — Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст».

Два Леоніда зі схожими прізвищами: Кантер і Канфер зняли документальні фільми про Василя Сліпака, які можна переглянути в мережі та подивитись на історію його життєвого шляху та вибору з перспективи часу. У стрічці «Моя війна. Два життя Василя Сліпака» Леоніда Канфера оперний співак у військовому камуфляжі говорить з оптимізмом про долі наступних поколінь, а режисер підсумовує:

«Можливо завдяки таким романтикам в України сьогодні є шанс на європейське майбутнє»

Батько Ярослав Сліпак просить присвятити фільм усім добровольцям, які загинули за Україну. Це був 2017-ий рік. Передивляюсь сьогодні, кілька днів після початку переговорів про вступ України в ЄС. Не злічити нових поховань воїнів на Личаківському цвинтарі у Львові. Немає з нами вже двох режисерів Леонідів і тата Василя.

Рік тому в річницю загибелі Василя Сліпака на своїй Facebook сторінці такі слова написала мама загиблого на війні 19 червня 2022 року Артемія Димида, іконописиця Іванка Крип'якевич-Димид: «Василь… Голос, який неможливо забути. Хлопчик-дударик. Ангельський спів, який почув Козаренко в коридорах конси і зрозумів, для кого писав свою музику. Чоловік, якого я ніколи не зустріла, але в Паризькій Опері 2 роки тому при вході розплакалася, бо там був дух Василя. Торреадор, з якого починається мій ранок. Міф, просто Василь, зірка.»

Я теж зі Львова і не раз чула про кантату Олександра Козаренка «П'єро мертвопетлює» на вірші поета доби Розстріляного відродження, футуриста Михайля Семенка, та голос Василя. А, що я би хотіла розповісти тим, хто знає менше або зовсім нічого?

Дозволю припустити, що важливу роль у формуванні особистості та вплив на життєвий вибір мало рідне місто та Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»

Тут виріс світової слави оперний співак, який за 19 років життя у Франції не змінив українського громадянства і віддав своє життя за свободу та краще майбутнє для нових поколінь.

«Дударик», як говорить у своєму фільмі Леонід Канфер, — це українська матриця. 9-річного Василя в 1983 році привів туди старший брат Орест. Микола Кацал (1940-2016) — засновник та довголітнійній керівник хору, зумів створити таке середовище, що всі батьки Львова хотіли, щоб їхні сини співали саме у нього, і сумували, якщо мали доньок.

Та не всім був дарований такий голос, як Василю Сліпаку, звуковий обсяг якого дозволяв виконувати і баритонові партії, і високі сопранові

Він 10 років співав у «Дударику», де став солістом і виступав у найпрестижніших концертних залах України і світу: Національній опері України імені Тараса Шевченка, Карнегі-Хол, Соборі Паризької Богоматері, Варшавській філармонії... Микола Кацал дорожив голосом свого вихованця, опікувався ним і допомагав Василю вступити у Львівську національну музичну академію імені Миколи Лисенка, що відбулося не відразу і причиною був саме той унікальний голос, який повважали неформатним.

Дмитро Кацал — з 2005 року директор-художній керівник і головний диригент Львівської національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» із колективом-супутником хором хлопчиків, так згадує друга для Sestry: 

«Василь. Міф, Сліпак, товариш дитинства і юності, харизмат, кантор-тенор, бас, зірка, доброволець, Герой України, і пустка його відсутності. Його було надзвичайно багато, де б він не з’являвся, чи фонтануючим веселуном-«розбишакою» між друзями, чи могутнім титаном сили і краси неперевершеного таланту у ролях в театрах. Є такі люди, трапляються зрідка, такі собі інтелігентні торнадо. У кожному з нас він залишив куточок в серці, що тепер порожній. Україні він реабілітував добровольчий рух, став сильним «інформприводом» щоб deep state замислився, хоч і ненадовго про мораль і справедливість, війну і життя as usual, а водночас світові навіть не дав можливостей у себе закохатися. 

Це втрата рівня Каллас чи Паваротті. Божевільно несправедлива. Сьогодні гідних Василя вже десятки, сотні! Не знаю чи вдасться мені примиритися із цією реальністю. Пошукайте його записи в інтернеті, подаруйте собі хвилинку естетичної насолоди

Дорожіть та оберігайте свої «діаманти». Навіть силоміць, якщо буде необхідно, не дозволяйте їм щезнути».

Вже у студентські роки Василь Сліпак багато гастролював та здобув Гран-прі та Приз глядацьких симпатій у відомому музичному конкурсі в Клермон-Феррані у Франції. Це стало стартом його успішної кар'єри за кордоном. У 1997 році він став артистом Паризької національної опери. 

Подруга Василя Співака, оперна співачка Ґоша Ковалінська зізнається, що їй нелегко писати ці рядки, а я читаю і усміхаюсь зі сльозами на очах:

«Передусім я пам'ятаю його сміх, низький дзвінкий голос, сповнений радості, поставу великого чудового хлопця, який завжди стискав мене в обіймах і кричав: «Сестро, сестро, де вареники?!», а я відповідала: «В магазині» (ха-ха-ха).

Пам'ятаю свій день народження, коли він приніс мені великий букет троянд (мав не бути в Парижі) і ми «робили» просекко на кухні в сифоні з газованої води. Сміх і калюжа білого вина на підлозі, коли у нас явно не вийшло. Ну що ж, ми хотіли аперольки. 

Але з тим самим днем мені найбільше асоціюється ніч. Це була жахлива ніч перед тим, як я дізналася, що Василя більше немає з нами, тому що я прокинулася близько 5:00 з нудотою, паморочилося в голові, не могла заснути, все боліло і чомусь мені було дуже погано. 

Коли я встала через деякий час, а у мене була репетиція вранці, і я саме була в Польщі, то дійсно вже знала, що щось не так. А потім я отримала повідомлення

Можливо, це кармічний зв'язок, який був у нас із Василем, дуже дивне відчуття. Але я завжди відчувала, що знала його раніше. 

У мене була така ж ніч у лютому два роки тому, коли я прокинулась і отримала повідомлення, що російські війська відкрито увійшли в Україну. 

Це сумний день, але я знаю, що ми ще зустрінемося. У споріднених душ так заведено.»

Друзі та близькі згадують Василя як людину-свято. Експромти, жарти, смачна їжа, розмови про все на світі до світанку — це все він. Був наче створений з музики. Тому так виразно бачили як вона відходила на другий план, коли організовував мітинги під час Революції гідності, збирав кошти на потреби військових, волонтерив, почав їздити на фронт. Кажуть, що пробували зупиняти та були безсилі. 

А з того місця, на яке Василь Сліпак проміняв Париж, його пам’ятає Валерія «Лєра» Бурлакова, ветеранка (підготувала Ольга Гембік), та ділиться цими цінними спогадами з нами:

 «Коли Міф мені вперше написав, я трішечки знала про нього від спільних знайомих, знала, що є такий собі оперний співак у Парижі, який хотів би воювати за Україну теж. Я це сприйняла максимально скептично: оперний співак, у Парижі, хоче на фронт. Таке поєднання — і максимально неспоріднений фах. І він ніби як хоче воювати, але сидить десь у Парижі і лише говорить про це.

Ну і от наскільки я скептично до цього поставилася до особистого знайомства — настільки насправді не вартим скептицизму був Міф. Максимально щира, відкрита, готова на жертви людина

Якби це було не життя, а кіно, то я б показала, як мені спочатку пишуть, що є такий оперний співак у столиці Франції, який хотів би воювати. А потім показала б, як ми сидимо брудні, вкриті товстим шаром пилюки, на сходинках сільського магазину у Луганському, їмо біляші, які вочевидь не варто б купувати у таку спеку, і запиваємо їх кефіром. І це таке щастя, такий смачний обід, поки ми вибралися з позицій на годинку, щоб зустріти покійну Іру Цибух, яка тоді нам привезла якісь корисні штуки. Мабуть, корисні штуки формату «кава й ковбаска», бо часто тоді волонтерська допомога була саме такою, страшно згадувати.

Коли Міф загинув, я казала Кантеру (якого теж немає, блядь, нікого немає), що різниця між загибеллю умовного простого пересічного хлопця і Міфа лише у тому, що загибель Міфа на війні змусить або мала б змусити когось замислитися. Про те, як і чому він опинився на Донбасі.

Про те, якою була його мотивація, і чи немає у тебе самого таких самих мотивів, замість розмов про те, що «піду, коли Верховна рада піде»

Ну і ми бачимо, що вже більше людей щось зрозуміли незбагненне для них у 2014-му (тому що і тоді бракувало людей критично, але війну взагалі ніхто не бачив), але не всі. І зараз той шматок землі, за який загинув Міф — не наш. Але відмовитися від того шматка і від права за нього боротися у перспективі на якихось перемовинах — це відмовитися від тих хлопців, які за той шматок випаленої землі загинули. Засвідчити, що все це робилося марно, — можна було Міфа одразу в Харкові на блокпосту поставити, і нехай би там стояв досі».

‍

Сьогодні українсько-ізраїльська гуманітарна місія FRIDA об'єднує понад 1000 медиків-волонтерів, які не байдужі до того, що переживає український народ і готові разом йти до перемоги. Про виїзди, історії пацієнтів та складнощі під час роботи місії FRIDA розповіла Оксана Лазоренко, лікар-отоларинголог вищої категорії, дитячий ЛОР, яка долучилася до роботи організації.

Оксана Щирба: Як виникла місія FRIDA?

Оксана Лазоренко: Усе почалося, звичайно, з повномасштабного військового вторгнення. Ізраїльтяни Роман Гольдман та Марк Нев’язький об’єднали 980 медиків з України. Вони усвідомили, що в нашій країні відбувається те, що не може відбуватися у світі і це потрібно зупинити. У них виникла ідея відкрити благодійну організацію, яка буде допомагати цивільним людям отримувати медичну допомогу, а також по можливості ― гуманітарну. Роман Гольдман до цього працював з лікарями і мав зв'язки з потужними клініками Ізраїлю, що, звісно, допомогло в реалізації його задуму. Спочатку це була невелика кількість лікарів-волонтерів. Люди приєднувалися до цієї ініціативи в основному через «сарафанне радіо». Навесні 2022 року зрозуміли, що є великий запит на таку допомогу. Інформацію про організацію поширили у Facebook із  запрошенням долучатися.

Велика трагедія в країні зібрала справжніх лікарів-професіоналів та однодумців, які хотіли допомагати

Спочатку нас було небагато ― осіб тридцять. Ми їздили на Схід раз на тиждень. Крім цих виїздів, лікарі не припиняли працювати на основній роботі. Переважно їздили на вихідні. В такому режимі, звісно, було непросто. Але у нас була мета і нашої допомоги потребували люди. Згодом кількість лікарів почала зростати.

Самі виїзди заряджали нас потужною енергетикою. Коли ми заїхали в деокупований Херсон, то працювали в складних умовах, не було світла і тепла, дуже холодно. Де була змога, ми ставили генератори, але їх потужності не вистачало, бо лікарів багато. Пріоритет надавався, наприклад, гінекологам, бо була, скажімо, необхідність, щоб люди роздягалися. Сьогодні місія налічує майже тисячу осіб, з них ― приблизно вісімсот лікарів. Це парамедики, психологи, реабілітологи, фармацевти тощо. FRIDA ― це дуже потужна організація. 

Лікарі з яких регіонів?

Зараз вже зі всієї України. У нас є лікарі зі Львова, які виїжджають раніше, щоб потрапити в потрібне місце. Уявіть, що таке їхати зі Львова на Схід країни. Також є лікарі з Одеси, Запоріжжя, Дніпра, Миколаєва, Харкова. Звичайно, найбільша кількість медиків ― з Києва. Коли ми починали, було лише шість лікарів. У багатьох діти, чоловіки не відпускали на окуповану територію. Зараз я їжджу приблизно раз на місяць, бо є кому долучатися. І моє серце спокійне, бо всі пацієнти отримують необхідну допомогу. 

Як Ви стали частиною місії FRIDA?

Не повірите! Я побачила оголошення у Facebook і одразу подала заявку. Я поїхала у відпустку на місяць до сестри. Це був червень 2022 року. Сестра була в Польщі, і я навідалася до неї, щоб якось допомогти стати на ноги, щось організувати і трохи переключитися зі своєю дитиною. В Європі ми були три тижні. Тоді було багато часу, я читала різні повідомлення у соціальних мережах і зауважила оголошення щодо збору лікарів і ― записалася.  Мені  зателефонували і спитали: «Ви їдете?» Я відповіла: «Так, я їду.» Я тільки повернулася з відпустки і уже на наступний тиждень поїхала на виїзд. Тоді я усвідомила, що окрім основної роботи, у мене є важлива місія ―  допомагати людям. Я побачила, що це дійсно потрібно. Мій перший виїзд був в Мукачево. Може виникнути думка: що ми там робили? Але там був дуже великий наплив людей. Ми працювали з дев'ятої ранку до шостої вечора. Пацієнтами були тимчасово переміщені. 

Майже два роки ми оперували повністю безкоштовно, необхідні витрати покривали волонтерськими лініями, щось самі закуповували 

Зараз люди більш-менш адаптувалися до всіх змін. А на той час більшість були розгублені. Тому допомога, яку ми надавали, була дуже потрібна, люди були безмежно вдячні. Ми намагалися видавати усі потрібні ліки, які були в наявності, особливо пацієнтам з важкими станами, як, наприклад, цукровий діабет. 

В які області найчастіше їздили?

Ми часто їздили в Харківську область. У самому Харкові не було потреби. Там працювали лікарі. А в селах була катастрофічна ситуація. В села не пускали цивільних людей. Нас супроводжували військові і впускали тільки за згодою. Люди ховалися по підвалах. З моєї  практики було дуже багато грибкових отитів. А це такі захворювання, які треба лікувати вчасно, бо можуть виникнути дуже серйозні наслідки. Те, що ми робили, було дуже потрібним. 

Необхідне обладнання Ви возите з собою?

Не все. Наприклад, УЗД, апарат експертного класу ―  так. В групі їздять першокласні фахівці, які точно ставлять діагноз. Те, що можна зробити на місці, ―  робимо. Виявляли новоутворення, брали біопсію. Наші гінекологи їздять з кольпоскопом, педіатри ― з усіма необхідними вакцинами.

З якими основними труднощами Ви стикалися під час виїздів?

Часто пацієнти психологічно зривалися. Я не була готова до цього. Люди боялися, що їх не встигнуть прийняти. Але ми, лікарі, завжди ставились із розумінням. Навіть якщо до тебе приходить людина з агресією, недовірою, зі своїми страхами, то ти маєш пам’ятати, що ти приїхав до них допомогти. Було багато психосоматичних проблем. Завжди варто усміхнутися, обійняти. І люди відразу змінюються. Але, повірте, в такому потоці агресії працювати нелегко. Складно не реагувати на це.  

Були на прийомі 21-річні хлопці. У них шуміло у вухах і була п'ята чи шоста контузія. При цьому вони усміхалися, мовляв, ще молоді і що все буде добре.

Але за них дуже страшно, бо є моменти, які вже не можна повернути. На тебе дивиться доросла дитина і, можливо, вона наступного разу не повернеться з бою і не усміхнеться

Ми прописували всю необхідну терапію військовим, але розуміли, що, наприклад, той же снайпер, зараз піде в наряд, буде знову кудись бігти. І тоді ти не знаєш, чи буде він контролювати лікування, чи не виникне ускладнень. Бо ми зазвичай таких пацієнтів контролюємо. У таких випадках ми завжди залишаємо свій телефон для зв’язку. Але не всі пацієнти слухняні. Якось прийшов до мене хлопець, вхопив за руку і промовив: «Виріжте мені негайно гланди, у мене було три абсцеси і я не хочу переживати наступний.» Просив зробити без знеболення. А я як лікарка усвідомлюю, що будь-яке хірургічне втручання може мати свої наслідки. Крім того, немає всіх необхідних стерильних інструментів. Кажу: «Приїдь до мене на один день до Києва.» А він не може, бо на передовій і його нікому підмінити.

Пані Оксано, попри вибухи та всю небезпеку, Ви доїжджаєте до пекельних точок, надаєте допомогу людям. Але все одно ж є інстинкт самозбереження і внутрішній страх?

У мене немає внутрішнього страху. Я не знаю, як в інших людей. Я  завжди міркувала, як можна все це переживати. Але коли маєш цілі та мету, то в тебе немає часу думати про страх. Перші три тижні взагалі майже нікого не було з наших лікарів, бо вони просто не  доїжджали. Щоб не наражати себе на небезпеку, ми жили з донькою в лікарні. Мені так було комфортніше та спокійніше. Лікарня для мене завжди була своєрідним місцем безпеки. 

Чи були небезпечні ситуації під час виїздів?

Були моменти, коли прилітало поруч. Ми якось поверталися з Херсону, тоді прямо в нашу поліклініку прилетіла ракета. Це сталося як тільки ми сіли в наш автобус. Кілька разів було дуже складно в Харківській області. Ти приїжджаєш, а  немає нічого ― ні світла,  ні води. Чоловіки, аби справитися зі стресом, зловживали алкоголем. Літні люди не хотіли взагалі залишати рідні домівки. Ми приймали допізна в сильному холоді з генератором. Одного разу поверталися додому, був густий туман. У нас немає броні, лише каски. Жодної зброї. Наші водії були і нашими охоронцями.

В будь-який момент нас могли розстріляти, або взяти в полон. Але це усвідомлення приходило уже в дорозі

Тоді ми всі їхали мовчки. Було по-справжньому страшно. Найгірше, що не можна було зайняти себе речами, які допомагають відволіктися. Адже коли я працюю, у мене немає страху. Я маю зробити свою справу добре. У мене має все вийти. Я маю подбати про своїх  пацієнтів. 

Тому так, було багато небезпечних, навіть смертельних, ситуацій. Але в лікарів дуже дивне почуття гумору. Вибачте за подробиці, але якось колега зайшла в туалет на вулиці. А десь поруч прилетіло. І вона жартома каже: «Боже мій, як би я не хотіла так загинути, бо якось соромно померти в  туалеті.» На щастя, ніхто з наших лікарів не загинув. Адже ти усвідомлюєш, що можеш бути не в тому місці, не в той час. Моя подруга Оксана, яка працювала у відділенні трансплантації кісткового мозку, загинула в Києві. В її автівку влучив снаряд біля Університету Шевченка.

Вона згоріла живцем о 8:30 ранку в звичайний будній день. Тому ти не можеш бути ніде в безпеці в Україні. Кожен день хтось гине. Ми, лікарі, вже зробили свій вибір. Ми не маємо часу думати про небезпеку. Бо ми приїхали допомагати. 

Скільком людям організація надала допомогу від початку своєї роботи?

Щоб сказати точно, то ми не підраховували. Це більше десяти тисяч людей. У нас на одному прийомі могло бути триста осіб. 

Для кваліфікованого лікаря це дуже багато. 

Як і хто організовував виїзди?

Насправді організація виїзду ― це дуже великий шматок роботи. Раніше у нас були капітани, які все організовували: де ти будеш жити, що їстимеш, де прийматимеш пацієнтів. Зараз у нас є офіси, і хлопці та дівчата домовляються через різні канали з громадськими діячами. Ми дуже потужно працювали з фондом Пивоварова в Харківській області. Вони надавали велику допомогу своїм громадам і організовували виїзди. Іноді забезпечували нам і житло. Зараз винаймаються готелі або квартири у відносно безпечній зоні. На початку траплялося й таке, коли ми ночували у спальниках. Зупинялися і в  пансіонаті, де жили літні люди, яких вивезли з Харкова. Пансіонат знаходився неподалік від Харкова, але з більш безпечної сторони. Там були жахливі умови ― пліснява, вологість, холод. Але ми ж не їхали за комфортним життям. Головне було десь переночувати і поїхати далі. Зараз, коли є більше підтримки, лікарі мають кращі умови перебування. 

Скажіть, будь ласка, з якими  травмами Ви стикалися найчастіше? 

Діставали сторонні тіла з рогівки та вуха. У мене взагалі є колекція намистин різних кольорів. Бо часто доводилося їх витягувати з вух дітей. Бували новоутворення вуха, різні папіломи, які можна травмувати. Що могли, те вилучали на місці. Багатьом прописувала лікування та подальше діагностичне обстеження на пів року. 

Ви зустрічалися з різними історіями пацієнтів. Яка запам’яталася найбільше? 

У мене була жінка з хлопцем, які живуть в Слов'янську. Вони не виїхали. Не питайте мене чому, бо не знаю. Люди бувають різні. Тоді її синові було шістнадцять, дуже гарний та розумний хлопець. Вона прийшла з ним на прийом і сказала, що він не дихає нормально. Вони уже зробили комп'ютерну томографію. У хлопця були кісти в гайморових пазухах, і ніс взагалі не дихав. Йому була потрібна операція. Але не проблема її провести. Є ще період реабілітації. Потрібно бачитися, спостерігати за станом дитини. І вони приїхали до Києва. А в жінки, крім цього хлопця, ще одна дитина. Це був невеликий квест. Бо треба десь їх всіх розмістити, а місць і так замало. Я домовилася за квартиру. І ця жінка розривалася між двома дітьми: одну вона не могла залишити, бо мала, а інша потребує догляду після операції. Ти дивишся на все це, а жінка не просить жодної допомоги. Є ліки, яких немає в наявності, і їх треба придбати самостійно. І я розумію, що в цієї матері просто немає грошей на ліки, але вона їх не просить. А потім тишком-нишком ця мама намагається засунути мені гроші в кишеню, щоб віддячити. А я добре знаю, що означає ця тисяча для цієї жінки. Я кажу «Ні, нічого не потрібно», а вона ображається, що я відмовляюся брати кошти.

Згодом, коли під час чергового виїзду, ми зупинялися в готелі «Зоря» у Слов'янську, я приїжджала до цієї сім’ї. Уявіть, як вони живуть: всі вікна закриті фанерними листами, бо розбиті. Зима, холодно. На вулиці виють бродячі пси. І поруч постійно влучають снаряди. Це жахливо. Ти розумієш наскільки їм важко жити, що вони виживають кожного дня. Так, вони можуть виїхати. Але невідомо, з чим вони зіткнуться в іншому місті чи країні. 

Ти не можеш їх судити, бо люди можуть боятися якихось змін, не мати відповідних рис характеру чи стійкого типу нервової системи, аби адаптуватися до нових умов. Але коли ти бачиш жахливі умови, в яких живуть деякі українці, то стає лячно.

Коли взимку ця мати в одній сорочці вибігає за тобою з банкою компоту, аби подякувати, це нагадує якийсь епізод з фільму

Коли живеш у комфортних умовах, дуже складно зрозуміти тих, хто ховається у підвалах, виживає та об'єднується. Не всі можуть кудись поїхати і почати життя заново. 

Коли заходили в Ізюм, нам розповідали, що була жінка, яку знайшли в  дуже важкому стані. Вона важила 21 кілограмів. Її просто заколотили в будинку. Знайшли її випадково, і вона, на жаль, не вижила. Обличчя війни жахливе. Ти розумієш, що військові, які усміхаються, можуть загинути, і ти їх більше ніколи не побачиш. Ти  не розумієш, чому діти мають жити в  таких умовах, а цілі села з літніми людьми сидіти на гідазепамі. 

Ваші рідні, мабуть, хвилюються за Вас. Чи не відмовляли вони Вас не їздити на Схід?

Вони добре знають мій характер, що немає сенсу щось казати. Адже я все одно поїду. Тому просто підтримують мене та чекають з поїздок зі словами: «Бережи себе»! Взагалі мені пощастило з генетикою. Мої батьки дали мені гарне виховання та прищепили важливі цінності. Моя бабуся по материнській лінії пережила голодомор. Вона завжди давала мені настанови: «Дитино, купи собі мішечок гречки та борошна. Нехай у тебе будуть під матрацом.» Я завжди мала сухарі і борошно. Інша бабуся по татовій лінії пережила концтабір. Її подругу розстріляли, а бабуся, на щастя, вижила. Мабуть, ця витривалість передається і генетично.

Чого потребує FRIDA сьогодні? 

Це волонтерська організація. Тому ми постійно потребуємо надходжень. На щастя, лікарів зараз вистачає. Ми приїжджаємо на Схід з обладнанням та ліками, і це вимагає регулярного оновлення. Не завжди є достатньо усіх ліків, які потрібно надати пацієнтам. Тому ми будемо вдячні будь-якій допомозі, будь-яким донатам, бо є дуже багато напрямків, які розвиваються і потребують підтримки. А ми й надалі працюємо заради перемоги і відновлення нашої держави.

‍