Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У 2014 році Галина Андрушков разом з донькою Вікторією Батрин, щоб організовувати допомогу Україні, створили ініціативу Героям Майдану, у складі якої тоді було всього дві людини — вони самі. Минуло 10 років, їхній фонд тепер називається UNITERS, а об’єднує він понад 3000 волонтерів та співпрацює з 150 організаціями з України, Європи і cвіту. Видання Sestry дізналось, як їм це вдалось, що їх мотивує і що не дозволяє опустити руки у моменти абсолютного відчаю.
Галина Андрушков та Вікторія Батрин стали номінантками першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry.
Sestry: Як давно ви у Польщі і чому навчив вас досвід життя тут?
Галина Андрушков: Не надто люблю згадувати про ті часи. Приїхати в чужу країну з малою дитиною — це завжди виклик. Хоч Польща для мене не зовсім чужа, оскільки мій дід був поляком. Це був 97-й рік, тоді для українців не було стільки можливостей, як зараз. Ми фактично проклали цей шлях: все треба було виборювати, руйнувати стереотипи про українців. Я бралась за кожну роботу, працювала важко. Хотіла повернутись додому. Поверталася — але знову приїжджала сюди, тут легше було заробити гроші.
Щоб не бути в розлуці з донькою, через кілька років забрала її до себе. Вікторія дуже швидко почала розмовляти польською, без акценту. Пізніше очолила учнівський комітет, стала депутаткою Молодіжної Ради міста (Radna Młodzieżowej Rady Miasta Lublin). Це для нас була велика честь.
Вікторія Батрин: Я приїхала до Польщі десятирічною дівчинкою, у 2000-му. Одразу пішла до школи у Любліні. Якби я не навчилась добре говорити польською — це погано би про мене свідчило. У школі я була єдиною українкою — кимось ледь не «екзотичним» для однокласників. З іншого боку, для поляків — я теж була своєрідною «школою». На мені вони вчились, як оформлювати українську дитину до школи, як будувати з нею комунікацію. Думаю, це був дуже цікавий досвід
Після закінчення школи хотіла якнайшвидше стати самостійною і фінансово незалежною, тож суміщала навчання і роботу. Кілька років працювала менеджеркою в модельній агенції, пізніше — в акторській. Серед моїх обов’язків було — організовувати роботу великих груп осіб: домовлятись за різні кастинги, оплати тощо. Можна сказати, що це була дуже хороша підготовка до того, чим я займаюсь зараз.
Коли озираюсь на свій пройдений шлях тут, мені здається, що якби я залишилась в Україні — не стала б тією, ким я є сьогодні.
Буває, що любов до рідної країни міцнішає саме через відстань і час, проведений поза її межами. У мене сталось саме так. За моїми спостереженнями, те ж саме відчувають багато українців за кордоном
Sestry: Що стало переломним моментом у вашому житті? Як ви почали займатись волонтерською діяльністю?
ВБ: Коли в Україні почався Майдан і Революція Гідності — ми виходили на мітинги під посольство у Варшаві, були там майже щодня. Саме там познайомились з українським осередком, діаспорою: людьми, з якими тісно співпрацюємо зараз. Їздили до Києва на Майдан, возили медикаменти, які зібрали тут усі разом. Переломним моментом стало, мабуть, те, що до Варшави на лікування почали привозити поранених «майданівців». Інформація, де саме вони перебувають, не розголошувалась, ми довго їх шукали. Принесли їжу. Пригадую, як вперше зайшла до лікарні і познайомилась з одним із пацієнтів на ім’я Михайло. Він казав, що йому тут не подобається харчування, бо дають мало цибулі. Тож ми привезли йому ту цибулю (сміється).
ГА: Я дуже добре пам’ятаю свої перші емоції. Там був зовсім молодий юнак з Криму, з пораненням ока. Стояв відчужений, розгублений, як і решта хлопців... Я подумала: а що зараз відчуває його мама? Треба брати відповідальність за цих хлопців, адже рідні вдома за них переживають. Загалом тоді кожен хотів чимось допомогти. Були ситуації, коли потрібно було ставити волонтерів, щоб вони стримували потік волонтерів.
ВБ: Тоді ми, як і багато інших українців у Польщі, кожну вільну хвилину проводили у місцевих лікарнях: організовували роботу волонтерів, займалась перекладами документів, допомагали пораненим порозумітись з лікарями тощо. Мені завжди хотілося, щоб ті, хто потребує допомоги, не відчували себе самотніми та залишеними. А пізніше обставини почали складатись так, що інакше й не можна було.
Так все й почалось — і продовжується дотепер.
Sestry: Відтоді минуло десять років. Що було між етапом допомоги пораненим активістам Революції Гідності — до створення і масштабування фонду UNITERS?
ВБ: Спочатку була ініціатива Героїв Майдану — це те, що ми створили за умовні п’ять секунд. На той час я ще працювала в агенції, хотіли організувати концерт для збору коштів сім’ям поранених. Для заходу потрібна афіша, а в афіші треба було зазначити організаторів. Тож ми створили так звану «ініціативу Героїв Майдану», яка спочатку на практиці складалась з двох осіб: мене та мами. Згодом в Україні почались бойові дії на Донбасі, перші жертви. Хлопці, які на той час повернулись додому, інформували про потреби на фронті. Потреб було багато, ми передавали усе можливе. А потім до нас з однієї з областей прийшли списки дітей загиблих військовослужбовців…
ГА: Ми з Вікторією чаювали на кухні напередодні Дня Святого Миколая.
Я запитала її, який подарунок вона хоче. А вона відповіла: «А хто принесе подарунок тій дитині, у якої загинув батько»? І ми вирішили зробити це самі
Ми не розуміли тоді, який це обсяг роботи і який буде відгук. Поділились ідеєю в соцмережах, і до Різдва зібрали понад 900 подарунків, по кільканадцять кілограмів кожен. Люди з усієї Польщі відгукувались, цілими бусами привозили речі, солодощі, іграшки.
ВБ: А у наступні роки люди вже самі до нас телефонували і питали чи акція буде. Кожного наступного року ми сподівались, що цього разу це буде востаннє. І ось це вже — вдесяте. Фонд UNITERS ми створили для того, аби структурувати допомогу, мати більше можливостей — зокрема фінансових.
Sestry: Тобто ви почали займатись допомогою 24/7. Що для вас означає — волонтерство?
ГА: Протягом цих десяти років волонтерство стало для нас стилем життя. Для мене це — обов’язок, я старалась привити його також своїй доньці. Думаю, це вдалось без особливих зусиль. Ми мусимо бути пліч-о-пліч. Ми — нація, українці. Мабуть, тут також мало вплив сімейне виховання. Мої бабці, прабабці завжди говорили: треба триматися разом. Не питай — допоможи, коли бачиш потребу.
ВБ: У нас неймовірно велика і дружня родина, одна з наших традицій — щороку збиратись разом. А це — п’ять поколінь, 50-60 людей. Звісно, зараз через повномасштабну війну організувати зустрічі суттєво складніше. А волонтерська робота подарувала нам другу сім’ю. Стільки однодумців ми, напевно, не зустріти б за інших обставин.
Sestry: Серед тих, кому ви допомагали, теж знайшли друзів?
ВБ: Нерідко буває так, що діти, які отримували подарунки в рамках нашої акції «Свята без тата», потім самі стають нашими волонтерами. Деякі пакують чи доставляють подарунки на місцях, деякі — приєднались до нас у Польщі, коли стали вимушеними переселенцями.
Якось до нас звернулись дітки, тато яких — військовослужбовець. Самі до нас написали у фейсбуці: що чули про нас, що хотіли б, аби супер-ельфи принесли їм подарунки. Ми, звісно, відгукнулись. Наступного року вони написали, що тепер не лише тато, а й мама пішла на фронт. І ми почали відправляти подарунки їм щорічно. Аж поки не отримали від них листа, що тепер вони самі йдуть захищати країну, оскільки досягли повноліття. В якості подарунка попросили у нас військову форму.
Фото з приватного архіву
Sestry: Як цьогоріч пройшла акція «Свята без тата»?
ВБ: Цього року ми передавали подарунки дітям, які з різних причин залишаться жити безпосередньо на лінії вогню. Зокрема, за нашими даними, станом на грудень 2023 року під Бахмутом та Краматорськом проживало понад 16 тисяч дітей. Вже під час свят до нас дійшла інформація, що в деяких регіонах частково почалась примусова евакуація дітей, тобто зараз, ймовірно, ця цифра менша.
Sestry: Подарунки доставляють безпосередньо військові? Для цього, вочевидь, потрібно ризикувати життям.
ВБ: Так. Серед наших партнерів — ЗСУ та Цивільно-військове співробітництво. З Варшави наші волонтери доставляють подарунки до одного з найближчих пунктів біля лінії фронту. А місцеві військові вже безпосередньо розвозять за адресами. Часто це великий ризик.
Нещодавно військові самі попросили нас передати подарунки дітям, для яких цьогорічні свята можуть виявитись останніми. Ми це зробили, а за кілька тижнів побоювання справдились. На жаль, діти загинули.
Sestry: Відомо, що на всіх фронтах допомога Україні згортається. Чи відчуваєте це ви на роботі власного фонду?
ВБ: Дуже. Наприклад, цю межу дуже яскраво видно на цьогорічній акції «Свята без тата». Ми вперше зібрали так мало коштів. Довелось мудрувати, як зібрати ці подарунки. Ми — фонд, який, серед іншого, займається мілітарною допомогою. Це відлякує донорів, багато хто розглядає це як «підтримка війни». Тобто вони готові надавати, наприклад, підгузки, їжу. Але не військові аптечки, рюкзаки, бронежилети і т.д. Ми втомились пояснювати, що якщо ми не забезпечимо наших хлопців необхідним на фронт…
Sestry: …то може статись так, що й підгузки не буде кому міняти.
ВБ: Так. Така правда. Але ми намагаємось віддати на правильні потреби кожну копійку, яку отримуємо. Ми теж постійно звітуємо, щоб люди бачили потреби. Серед інших проблем — з’явилося дуже багато нових організацій, інколи таких, що руйнують довіру до фондів, яка роками будувалась. Але ми не опускаємо руки, адже щодня отримуємо прохання про допомогу від військових та цивільних.
ГА: Ми маємо один з найбільших пунктів допомоги біженцям, він функціонує у Варшаві кожного дня. Щодня 15 пекарень дає нам хліб. Люди досі приносять речі. Двічі на тиждень безкоштовну допомогу надають психологи та юристи українською та польською мовами. Пункт функціонує дуже добре, тут допомога не припинилась і навіть не зменшилась.
Натомість обсяги допомоги Україні в цілому скоротились на відсотків 80. Для порівняння: раніше ми відправляли по 5-14 «двадцятитонників» з допомогою. А зараз, якщо відправимо хоча б два буси в день — це вже добре. При цьому треба докласти неабияких зусиль, щоб щось отримати. Коли ми мали запити від військових частин, могли протягом тижня зібрати до 100 бронежилетів, 2-3 дрони, багато різних потрібних речей додатково. Зараз ми можемо збирати місяць лише на дрони.
Sestry: Що вважаєте своїм останнім вдалим проєктом?
ВБ: Я пишаюсь кожним нашим проєктом: «Свята без тата», «UnitersArt», «Agile with Ukraine». Пишаюсь кожною нашою волонтеркою і волонтером. Результат завжди додає сил, допомагає мобілізувати ресурси, щоб продовжувати діяти.
Нещодавно ми створили спеціальні тактичні рюкзаки для парамедиків. Відомо, що однією з найбільших проблем на фронті є неможливість надання якісної першої медичної допомоги та вчасного транспортування поранених до лікарень: поранені втрачають надто багато крові. Це, серед інших, стало причиною смерті Даніеля Штибера — поляка, який пішов захищати Україну. Його батько, з яким ми тримаємо постійний звʼязок багато розповідав нам про це.
Тож ми завдяки координатору Юрію Лиховському та команді медиків розробили тактичний рюкзак, за допомогою якого можна не лише надати першу медичну допомогу при пораненнях, а й навіть проводити нескладні операції на місці. На створення такого рюкзака пішло майже півроку. Ми консультувалися з парамедиками та військовими, залучали найкращих фахівців з Польщі та України.
Коли відправили рюкзаки на фронт — отримали дуже багато позитивних відгуків та подяк. Ці рюкзаки вже врятували не одне життя.
Фото з приватного архіву
Sestry: Чи змінила вас війна, ці десять років волонтерської праці? Які якості ви в собі напрацювати?
ГА: З 2014 року ми співпрацюємо з Генеральним штабом України, з військовими. Я навчилася порядку. Ми вміємо виконувати роботу швидко та якісно. Не говорити багато. Дотримуватись обіцянок, які даємо самі собі. Навчилась чітко розмовляти, слухати, оперативно реагувати. Тепер знаю: послух і структурованість — рушійна сила.
Раніше держоргани не сильно хотіли працювати з волонтерами, бо вважали їх «хаотичними». Волонтери, в свою чергу, вважали, що держоргани надто повільно виконують свою роботи. А військові — виконували накази «зверху». Цю систему потрібно було налагодити, і зараз вона працює.
ВБ: Я повністю змінила своє оточення. Стала більш терпеливою. Раніше я, народжена на західній частині України, не помічала, наскільки ми насправді різні з тими, хто походить зі східної. Але це не означає, що ми не разом. Стала менш емоційною, перестала так яскраво реагувати на новини з України. Трохи лякаюся цього стану, розумію, що колись ці емоції мусять з мене вийти. Але стараюсь про це просто не думати.
Ми зараз — як роботи: працюємо задля результату й досягнення мети.
Sestry: Як виглядає втома очима волонтерів?
ГА: Це коли валишся з ніг під кінець робочого дня, а потім серед ночі різко прокидаєшся зі страхом, що про щось забула. Це те, що переслідує нас вже два роки. Неспроможність «переварити» всю інформацію, потреби. Це безсилля та постійні претензії до себе, що робиш замало. Це величезна відповідальність й емоційне вигорання.
Ще рік тому у людей було більше надії. Військові на лінії фронту, з якими ми спілкуємося, вже не з таким ентузіазмом, як раніше, переконують нас, що все буде добре
Такі настрої є всюди. Зокрема й від спонсорів, які майже нічого більше не дають, доводиться просити.
ВБ: Ця праця дуже виснажлива психологічно. Ми часто спілкуємось з людьми, які пережили страшні речі, дізнаємось негативні новини з фронту. Періодично буває, коли це морально ламає. І в такі моменти важливо мати когось, хто тебе витягне, підбадьорить: подивись, ми зробили навіть більше, ніж могли. І ми одна для одної є такими людьми. Коли мама переживає гірші дні — я її підтримую, коли я — вона підтримує мене. Коли обоє — наша команда. Це наша опора.
Sestry: Як вам вдається балансувати між роботою та приватними стосунками «мама-донька»?
ГА: За ці роки ми знайшли свою «золоту середину». Звісно, бувають різні ситуації. Але ми свідомі, що працюємо задля однієї мети. У нас різні характери, і вони чудово доповнюють один одного.
ВБ: Я дуже ціную таку можливість: працювати разом з мамою і виконувати щось набагато більше, ніж просто роботу.
Sestry: Усі стіни в офісі вашого фонду — в нагородах та подяках. З останніх — від голови Верховної Ради. Яка з нагород для вас найцінніша?
ВБ: Якщо відверто, для мене найбільш цінне — коли кажуть, що наша аптечка врятувала життя. Коли хлопці дзвонять і дякують за дрон, тепловізор, бронежилет. Звісно, ми цінуємо те, що держава шанує роботу волонтерських організацій. Важливою для нас є також подяка від Залужного.
Фото з приватного архіву
ГА: Мені завжди соромно отримувати ці нагороди. Це ми повинні дякувати: людям, які ризикували життям на Майдані, дітям, які втратили батьків, солдатам, які мерзнуть в окопах. Така жертва для мене — свята.
Якось один із солдатів повернув нам аптечку, яку раніше передав йому наш фонд. Ця аптечка буквально врятувала хлопцеві життя. Але в неочікуваний спосіб: куля пройшла через сумку, відбилась від турнікету і — вилетіла. Тобто аптечка просто була в потрібному місці, в потрібний момент. Військовослужбовець віддав її нам як подяку за те, що живий.
А ще — наші волонтери, які вже багато років допомагають в реалізації акції «Свята без тата» — називають себе «супер-ельфами». Ці супер-ельфи доставляють подарунки по всій Україні: серед них є військові, цивільні й навіть діти. Супер-ельфи також перебувають на фронті. Один з таких — Ігор — періодично надсилає нам з окопів фото написів «UNITERS» або «супер-ельф», які він зробив в глині, на дереві чи на гільзі.
Це дуже приємно, що він навіть там згадує про нас, як про щось добре і світле.
Фонд UNITERS обʼєднує понад 3000 волонтерів та співпрацює з 150 організаціями з України, Європи та cвіту.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії фонд UNITERS передав для України 5080 тонн допомоги:
- 60 000 індивідуальних військових аптечок IFAK загальною вартістю 7,8 млн $ (31 200 000 PLN);
- 10 тактичних рюкзаків UNITERS для парамедиків на фронті загальною вартістю 25 тис $ (100 000 PLN);
- Понад 2500 штук бронежилетів та касок загальною вартістю 2,5 млн $ (8 750 000 PLN);
- 505 штук дронів та оптики (тепловізори, прилади нічного бачення) загальною вартістю 1,1 млн $ (4 090 500 PLN);
- 3000 тонн медичної допомоги (медичне обладнання, ліки, спеціальні препарати, дезинфектори, хірургічні набори тощо) вартістю близько 25 млн $ (98 407 500 PLN);
- Одяг та взуття (для військових та цивільних загальною вартістю близько 3 млн $ (11 808 900 PLN);
- 281 тонна засобів гігієни загальною вартістю близько 5,5 млн $ (22 000 000 PLN);
- 374 266 подарунків для дітей загиблих Героїв в рамках акції «Свята без тата» загальною вартістю 4,7 млн $ (від 2014 до 2022).
Пунктом допомоги у Варшаві скористалось понад 800 000 вимушених переселенців.
В рамках проєкту «UnitersArt» організовано 8 виставoк картин українських митців, а також благодійний аукціон.
Ірена Тимотієвич
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
