Ексклюзив
20
хв

Оля Гнатюк: «Звісно, словом не повернеш ракету назад. Але слово, аналіз, дискусія суттєво впливають на те, що відбувається навколо нас»

«Першого ж дня повномасштабного вторгнення я зв’язалася з послом України в Польщі й сказала, що мої руки і голова в його розпорядженні. Він відповів: «Приїжджай». І я приїхала до посольства, стала працювати з надзвичайною, відданою командою. Робити те, що на той момент було найбільше потрібно», — розповідає професорка Оля Гнатюк, все життя якої невід’ємно пов'язане з Україною

Sestry

Життя і творчість пані Гнатюк стали символом польсько-українського діалогу та порозуміння. Фото з приватного архіву

No items found.

Оля Гнатюк — польська дослідниця українознавства, перекладачка та популяризаторка української літератури. Життя і творчість пані Гнатюк стали символом польсько-українського діалогу та порозуміння. Вона перекладала сучасну літературу і класику, досліджувала ідентичність українців на академічному рівні, з великою чутливістю описуючи настрої людей. Коли почалася велика війна, всіляко дбала про те, щоб мовна комунікація між українським та польським народами дозволила якнайшвидше й максимально ефективно організувати допомогу біженцям та підтримку Україні.

Оля Гнатюк стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного видання Sestry.

Олександра (Оля) Гнатюк — професорка Національного університету «Києво-Могилянська Академія» і Професорка-emeritus Варшавського університету. З 2006 до 2022 року жила і працювала в Києві. У 2006–2010 роках – І радник Посольства Республіка Польща в Україні. З жовтня 2010 — керівник програми спільних маґістерських студій НаУКМА та Варшавського університету.

Віцепрезидентка Українського та членкиня Польського ПЕН-клубів. Редакторка книжок (художня література, наукові дослідження, історичні джерела), а також перекладачка художньої літератури та гуманітаристики. Зокрема, переклала польською твори Юрія Андруховича, Юрія Іздрика, Наталі Яковенко, Миколи Рябчука, поезію Ігоря Калинця, Василя Голобородька, а також етнографічні дослідження гуцульського та лемківського фольклору.

Є співавторкою (разом з Бугомілою Бердиховською) книжки «Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами» (а саме з найвідомішими представниками руху шістдесятництва в Україні). Авторка популярних монографій, серед яких книга «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність», яка отримала нагороду ім. Єжи Ґедройця та нагороду Східного огляду.  

В 2015 році книга Олі Гнатюк «Відвага і страх» стала Книгою року на Форумі Видавців у Львові. Вона розповідає про долі львів’ян (польської, української та єврейської  інтеліґенції) перед загрозою смерті в 1939-1946 роках. Фото Дмитра Ларіна

«За 16 років життя у Києві я жодного разу не перейшла на російську»

Sestry: Як за останні два роки змінилося ваше життя?

Оля Гнатюк: Я повернулася додому, до Варшави. До цього 16 років жила й працювала в Києві, а сюди тільки приїжджала. Мій чоловік і син задоволені, що я повернулася, але моє серце залишилося в Києві. Воно там, а голова тут.

Sestry: Ви — полька, а водночас вільно говорите українською. Як так склалося?

ОГ: 16 років я прожила в Києві, хоча туди вже потрапила з певним багажем досвіду. Я навчалася на україністиці у Варшавському університеті ще в далекому вісімдесятому році. Тобто це вже добрих сорок чотири роки з того часу, як я починала свої університетські студії. І майже сорок років, як я викладаю українську проблематику. Тому українська для мене — друга рідна.

Sestry: Але чому саме в ці роки ви обрали такий профіль?

ОГ: З одного боку, це сімейна історія, з іншого — мої зацікавлення культурою та історією нашого регіону. Моя родина з переселенців. Мама народилася у Львові у змішаній польсько-українській родині, а тато — на території сьогоднішньої Польщі, але в родині православних українців Холмщини. Батьки зустрілися й одружилися у Варшаві, я теж народилася вже тут. До речі, мій чоловік теж з родини українців у Польщі. Тож я себе завжди так і відчувала — українкою з Польщі. У мене польське громадянство, я польська патріотка. Але я так само і українська патріотка.

Звичайно, я себе позиціоную як польська громадянка українського походження. Не так мало людей зі складною сімейною історією, які працюють в Україні й мають польське коріння або навпаки. Зараз через війну людей з такою складною долею буде ще більше.

Sestry: Ваша мама розмовляла з вами українською?

ОГ: Мама дбала про те, щоб я вивчила українську абетку. У мене навіть збереглася ця розмальована її рукою українська абетка з польськими відповідниками. Для мене це такий важливий спогад з дитинства, частина самоідентифікації.

Російська була моєю першою іноземною мовою, але я принципово нею не розмовляю. За 16 років життя в Києві я жодного разу не перейшла на російську.

Sestry: Що ви робили, коли дізналися, що почалася велика війна?

ОГ: Я вважаю свій внесок скромним у порівнянні з іншими. Навіть говорити про це язик не повертається. Я намагаюся робити все, що в моїх силах і можливостях.

Ранок 24 лютого 2022 року почався так: забігає в сльозах чоловік, потім я отримую повідомлення від друга з Гостомеля про те, що йде десант. В той момент я думала тільки про мого друга, його велику родину і те, що я можу зробити для них у цій ситуації.

Ще пам’ятаю, як за місяць до вторгнення пояснювала своїм стурбованим студентам Києво-Могилянській академії, що ми не можемо передбачити, коли це станеться. Але коли це станеться, кожен з нас буде на своєму місці і робитиме те, що може і вміє. Намагалася їх якось заспокоїти.

Оля Гнатюк зі студентами Києво-Могилянської академії. Фото з архіву НаУКМА

Першим моїм бажанням було рвонути в Київ. Але це було б катастрофою для чоловіка і для мого сина. І навряд чи там я б змогла чимось допомогти фізично. У мене був досвід двох Майданів, на яких я зрозуміла, що фізично досить слабка. Тому я поставила собі за мету допомагати саме професійно.

Ще не було 8-ої ранку, як зв’язалася з послом України в Польщі Андрієм Дещицею і сказала, що мої руки і голова в його розпорядженні. Він відповів: «Приїжджай». І я приїхала до  посольства, стала працювати з надзвичайною, відданою командою. Робити те, що на той момент було потрібно найбільше — доносити посили до польської громадської думки, до медіа. Це був великий шмат роботи і він був необхідним.

Мене часто запрошували на телебачення, радіо, я дала чимало інтерв’ю, які формулювали правильне бачення. Спочатку я розповідала про війну і реакцію українського суспільства. Але за кілька місяців з’явилося більше зацікавленості проблематикою культури, стала рости кількість запитів на розмови про культуру. А це поле, на якому я почуваюсь набагато комфортніше, адже я не знавець військової справи. Намагаюсь також не коментувати політичних подій, хоча іноді це дуже важко. Особливо коли польсько-українські взаємини починають кульгати.

Крім співпраці з командою посольства і майже щоденних інтерв’ю, ми майже щодня зустрічалися онлайн з колегами з Українського ПЕН-клубу. Одним з найгарячіших питань була допомога не лише членам нашого ПЕН-у, а й іншим письменникам та людям культури, які опинилися  в скрутній ситуації. Збирала також свідчення про перші дні війни. Дещо з цього переклала. І, ясна річ, допомагала різним людям з документами, з поселенням, з побутовими дрібницями. На жаль, мало деталей пам’ятаю, бо працювала в режимі 18-20/24.

Протягом двох років я намагаюся доносити не тільки правду про війну, а й просто інформувати про українську культуру та історію. Я це робила, організуючи різні українські й польські культурні акції. Однією з них був цикл зустрічей про спільну долю польського і українського народу протягом двадцятого століття, про непростий шлях до незалежності Польщі, України, про трагедії війни — теперішньої і Другої світової.

Дискусійний клуб Українського ПЕН про пошуки сили в умовах війни. Оля Гнатюк - друга праворуч. Фото: Facebook PEN Ukraine

Sestry: Чимдалі важче тримати баланс між польським та українським суспільством. Що можна було б змінити для покращення наших відносин?

ОГ: Більше слухати одне одного.

Є такий дуже доречний англомовний вислів: «Try walking in my shoes». Перед тим як когось засуджувати, намагайтеся навіть не тільки взути чужі черевики, а й пройтися в них, не для паради, а так, щоб відчути

Ця порада стосується не тільки часів війни. Але в ситуації війни передусім треба намагатися зрозуміти жертву і збагнути не тільки емоційно, але також раціонально , що відбувається з українськими громадянами, українською державою і українським суспільством.

На жаль, у багатьох емпатія до українського суспільства почала згасати, тому що ситуація перестала бути прямо загрозою для безпеки Польщі й поляків. Відбулася зміна відчуттів. Плюс, м’яко кажучи, відверто нерозумні дії з боку уряду «Права і Справедливості» і президента Польщі.

Блокада українського кордону, яку взагалі можна дуже просто пояснити. Достатньо порахувати лідерів цієї блокади і зрозуміти, що без тихої, а бо й явної підтримки і місцевої, і центральної влади вони б не змогли зупинити руху. Але якщо стоїть весь кордон, стоїть гуманітарна допомога — і не вірте тим, хто каже, що гуманітарка не простоює, — то це створює певну загрозу не тільки для України, але й для Польщі. Бо стоїть те, що допомагає покращити захист. Я точно знаю, що якщо ситуація на фронті в Україні погіршується, це прямо і негативно впливає на польську безпеку. Я не можу зрозуміти, як про це можна забувати, навіть якщо це час виборчої кампанії.

«Мрію повернутися до Києва, бо тільки там можу розправити крила»

Sestry: Повернімося до діяльності ПЕН-клубу та життя письменників. Люди творчі часто чи не найбільш вразливі перед обличчям війни…

ОГ: Є приказка: «Коли говорять гармати, музи мовчать». Ці слова небезпідставні. І я розумію, що словом не повернеш ракету назад на Москву. Але слово, аналіз, розуміння ситуації все ж сильно впливають на те, що відбувається навколо нас. І якщо слово неправильне, брехливе, воно може заподіяти багато шкоди.

Ми не можемо повернути життя тим, хто загинув, але завдяки слову можемо постійно нагадувати про них і пам’ятати. Це те, про що говорила Вікторія Амеліна, це нагадує нове Розстріляне Відродження. Загибель такої кількості творчих людей — величезна шкода і для теперішнього, і для майбутнього покоління.

До речі, коли мова про майбутнє, вже тепер можна передбачити проблеми, породжені вкрай складною ситуацією з навчанням. По-перше, у сфері шкільної освіти для тих дітей, які масово опинилися за кордоном, не знаючи мови. Це велика проблема для українських дітей і молоді, які не можуть знайти себе в новому середовищі в Польщі. Для дитини завжди травматично, коли її виривають зі звиклого оточення. Відповідь, як вирішувати цю проблему, мають педагоги, але це треба робити на найвищому державному рівні.

Бо дітей прийняли до шкіл, бо є закон, але чи допомогли ми їм впоратися з їхніми травмами?

Якщо на велику школу на тисячу учнів працює на півставки психолог, то як цей психолог може допомогти українській дитині, якщо не розуміє її мови? Польські педагоги, польські психологи не були готові до травми війни. І ми маємо розмовляти про це і піднімати цю проблему.

По-друге, навчання в Україні відбувається в умовах постійної загрози, при звуках повітряної тривоги, в укриттях — як його можна порівняти з навчанням у мирний час?  

Sestry: Чим для вас є сестринство під час війни?

ОГ: Всі складні завдання найкраще втілювати саме з колегами-дівчатами, жінками. Це, крім професіоналізму, просто неймовірний практичний розум. Він підказує, що є головне, а що побічне. Жінки — це сила.

Sestry: Чи можна назвати вас феміністкою?

ОГ: Я не почуваю себе частиною феміністичного руху, але за поглядами близька до фемінізму, адже вважаю, що мають бути рівні права і повага до жінок, а до цього ще ох, як далеко! Вважаю, що рудименти патріархальної культури заважають швидше рухатися вперед.

Оля Гнатюк. Фото: Kelvin Fuchs

Sestry: А що стосується захисту країни і мобілізації? Жінки мають це робити на тому ж рівні, як і чоловіки?

ОГ: До оборони, до захисту країни мають бути готові всі. Питання в тому, як і чим. Зараз я розумію, яку жахливу помилку зробила, не пройшовши свого часу курс військової підготовки. Всім жінкам треба вміти поводитися зі зброєю, знати основні принципі захисту. І така школа має бути з 16 років, аби всі люди — жінки й чоловіки — розуміли наслідки необережного поводження зі зброєю, вміли користуватися нею грамотно. Якщо є загроза життю. Я також вважаю, що певний вид військової служби для жінок також має бути обов’язковим. Адже це стосується насамперед власної, а не тільки національної безпеки. Росія — надто велика країна і буде постійною, екзистенційною загрозою для України.  

Sestry: Що ви вважатимете перемогою?

ОГ: Відновлення територіальної цілісності України. Відновлення міжнародного правопорядку, справедливості, покарання воєнних злочинців і призвідців цієї війни.

Sestry: Яка ваша мрія?

ОГ: Якнайшвидша українська перемога. А особиста мрія — повернутися до Києва. Тільки там можу розправити крила.

Оля Гнатюк у Київському Ботанічному саду. Фото з Facebook героїні

Матеріал підготували Олена Клепа і Юлія Ладнова

No items found.
Допомога Україні
Портрети сестринства

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вона повністю анонімна, не засуджує, допомагає 24 години на добу, сім днів на тиждень, навіть коли ви не можете говорити вголос. Володіє польською та українською мовами. Працює в додатку WhatsApp за номером +48 602 882 844. Фонд Фемінотека презентував чат-ботку Вікторію — новий цифровий інструмент на основі ШІ, який відповість на важливі питання про ґендерно зумовлене насильство.

Презентація нового інструменту допомоги Фемінотеки відбулася під час дебатів про протидію насильству щодо жінок і системної підтримки, організованих під патронатом Миністра у справах Рівності Катажини Котули.

Що таке ґендерно зумовлене насильство? Які права мають жінки в Польщі, якщо вони зазнають насильства, зокрема сексуального? Де отримати допомогу? Відповіді на ці питання можна знайти в мережі, у численних статтях, на сайтах жіночих і гуманітарних організацій. Але чи легко отримати потрібну інформацію в двох словах та ефективну допомогу?

— Система допомоги жертвам сексуального насильства в Польщі не працює, хоча країна взяла на себе зобов’язання щодо її впровадження у 2015 році, ратифікувавши Стамбульську конвенцію. Протягом багатьох років соціальні організації, такі як Фемінотека, намагалися заповнити цю прогалину. Ми реалізуємо наші проєкти, зокрема, Пункт допомоги жінкам після зґвалтування, відкритий у Варшаві у 2023 році, і останній інструмент на основі ШІ — чат-ботка Вікторія, — розповідає Йоанна Піотровська, тренерка та експертка із боротьби з насильством, засновниця і президентка Фемінотеки.

Презентація чат-ботки Вікторії. Фото: матеріали пресслужби

Чат-ботка Вікторія — це цифровий канал, який працює у додатку WhatsApp за номером +48 602 882 844. Він гарантує сучасний, безпечний і миттєвий доступ до достовірної інформації про ґендерне насильство, зокрема про те, як користуватися службами підтримки — гарячими лінііями та безпечними місцями. 

До Вікторії можуть звернутися люди, які шукають допомоги, якщо вони зазнали або стали свідками ґендерного насильства. Чат-ботка адресована як полькам, так і біженкам з України, які перебувають у Польщі, адже Вікторія володіє двома мовами — польською та українською.

Фонд Фемінотека створила чат-ботку у рамках партнерства з організацією CARE Polska. Подібні технологічні рішення CARE і раніше підтримувала в таких країнах, як Афганістан і Гана. Окрім гарячої лінії Фемінотеки, кожен зможе отримати доступ до чату — анонімно і цілодобово.

— Ми спілкуємось з чат-боткою через WhatsApp, який є популярним додатком, але також може підвищити відчуття безпеки. Перевагою є те, що немає необхідності завантажувати спеціальний додаток, що дуже важливо, оскільки кривдники часто контролюють телефони своїх жертв. Телефон довіри чат-ботки можна записати в телефон як подружки Вікторії. Ми сподіваємось, що новий інструмент також забезпечить доступ до інформації людям, які живуть у містах, де пошук інформації про насильство в особистому контакті може бути складним, — наголошує Йоанна Гзира-Іскандар, прессекретарка із протидії насильству щодо жінок фонду Фемінотека.

З 2005 року Фемінотека допомагає жінкам, які пережили насильство. Останні роки зосереджується на підтримці у випадках сексуального насильства. Надає психологічну, терапевтичну і психо-травматологічну допомогу, а також юридичну і медичну, веде групи підтримки і гарячу лінію, на якій чергують експерти. Спеціальний фонд для жінок, зазнавших сексуального насилля, підтримує жертв і матеріально. Щорічно близько 400 жінок користуються різними формами підтримки від фонду.

— Важливо, що справи жінок, їхні права та протидії насильству над жінками повернулися до суспільного обговорення. Ми закликаємо владу запровадити інституційні, але емпатичні процедури, які відповідають міжнародним стандартам, — каже Йоанна Піотровська, засновниця та президентка Фемінотеки.

Фемінотека співпрацює з експертками та експертами ВООЗ, Фонду допомоги жертвам злочинів та інших спеціалізованих центрів по всій Європі щодо створення системи допомоги жертвам сексуального насильства та протидії насильству в Польщі. Рекомендації включають: створення спеціалізованих центрів допомоги потерпілим у кожному воєводстві, проведення тренінгів для поліції, прокурорів і суддів, впровадження методик щодо надання медичної допомоги, розроблених Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ), запровадження системи скерування до спеціалістів, які пропонують психологічну, юридичну, соціальну підтримку, а також допомогу асистентки/асистента.

Чат-ботка працює через WhatsApp. Фото: матеріали пресслужби

<border>Чат-ботка Вікторія (24/7): +48 602 882 844

Телефон довіри:

— польська мова: 888 88 33 88, працює: пн-пт, від 11.00 до 19.00, сб-нд від 10.00 до 16.00

— українська мова: 888 88 79 88, працює: пн-пт, від 14.00 до 19.00, сб-нд від 10.00 до 15.00

Веб-сайт: www.feminoteka.pl

Електронна адреса: pomoc@feminoteka.pl

facebook.com/FundacjaFeminoteka

instagram.com/fundacjafeminoteka/<border>

20
хв

Штучний інтелект на службі у жінок

Sestry
загроза Європі, допомога Україні, російська агресія, війна

Є два шляхи, якими може піти Європа у відповідь на те, що Путін робить в Україні вже більше двох років, пише Філіп Інман, економічний оглядач Guardian і Observer.

Перший шлях веде до поразки кремлівського диктатора і поступового, але систематичного відновлення європейського порядку — з миром на кордонах, стабільними цінами на продукти харчування та енергоносії, заспокоєнням фінансових ринків і підвищенням рівня життя мільйонів жителів континенту.

Інший шлях веде до поразки України і руйнування європейського порядку — коли Путін окупує відповідний шматок території сусідньої країни і, підбадьорений слабкістю Заходу, плануватиме, а потім завдаватиме подальших ударів. А в тому, що він це зробить, можна не сумніватися, оскільки він вже давно мінує все, що на схід від Москви нагадує демократію, стабільність і верховенство права: підкуповує проросійські партії в Європі, втручається в демократичні вибори, здійснює хакерські атаки, розпалює громадянські заворушення, порушує кордони сусідів і т.д.

Ідентичний виклик

Європа разом з Великою Британією сьогодні стикається з ідентичним викликом, що й у 1939 році. І вони, здається, однаково погано усвідомлюють серйозність ситуації. Інман з гіркотою робить висновок, що європейські лідери «хочуть, щоб їх залишили напризволяще для вирішення повсякденних, внутрішніх завдань».

Тим часом, об'єднана і рішуча Європа могла б легко допомогти Україні впоратися з російським вторгненням досить швидко. Ресурсів кількох її провідних держав, наданих Україні, було б достатньо, щоб відновити кордони 2014 року. І їй зовсім не потрібна для цього, як зазначає британський оглядач, підтримка Сполучених Штатів, хоча ця країна має величезне значення в цьому питанні.

Спосіб знекровити Москву

Другий спосіб ефективно притиснути Росію — накласти повну заборону на торгівлю з нею. Найджел Гоулд-Дейвіс, старший спеціаліст з питань Росії та Євразії в Міжнародному інституті стратегічних досліджень, якого цитує Інман, вважає, що «слід виходити з того, що жодна західна компанія не підтримує режим, який загрожує Росії». Слід, однак, припустити, що жодна західна компанія не буде допомагати режиму, який загрожує життєво важливим інтересам безпеки Заходу. 

Винятки з цього правила можуть бути зроблені для того, щоб дозволити приватним російським фондам виводити кошти за межі Росії. 

Це, своєю чергою, «знекровило б московські фінансові установи» — і тоді Росії не залишилося б чим платити за китайські товари, а братська підтримка Пекіна припинилася б

Так чому ж Захід, на чолі з Європою, не впроваджує цю заборону? Тому що нібито це суперечить міжнародному праву. Принаймні, так стверджує головний камінь спотикання в цьому питанні — Німеччина. Та сама Німеччина, яка, як зазначає Інман, відправляє до Росії через Вірменію свої автомобілі, механічні та електричні деталі для різних приладів.

Охоронці міжнародного порядку

Існує також третій, ще простіший спосіб підтримати Київ: використати російські активи, що зберігаються в європейських фінансових центрах, для фінансування оборони України від Росії. Більшість активів російського центрального банку на суму 300 мільярдів доларів є відносно легкодоступними, оскільки вони котируються на бельгійській біржі Euroclear. Більше того, за словами Гоулд-Дейвіса, група відомих міжнародних експертів вже розробила легітимний план використання цих грошей на користь України.

Так в чому ж проблема? У відсутності доброї волі. Німеччина, яка перебуває в центрі дебатів з цього питання, знову проти, і з тієї ж причини, що й раніше: «необхідно поважати повоєнний міжнародний порядок». На думку Берліна, порушення цього порядку вдарить по довірі до Німеччини та Європи в цілому, віддаливши таким чином глобальний Південь від Заходу.

Спочатку перемога, потім відбудова

Противники напористих рішень, щоб продемонструвати свою добру волю і розуміння української справи, люблять говорити, що так, гроші з російських активів належать Україні, але не зараз, а після війни, коли буде створено реєстр українських збитків і почнеться відбудова. 

«Для вух Путіна це солодка музика», — коментує британський оглядач, нагадуючи тверезу думку Тімоті Гартона Еша, видатного британського історика та експерта Chatham House: «Україна повинна спочатку виграти війну, а це означає, що вона повинна мати гроші, щоб купувати зброю скрізь, де вона може їх дістати». 

Війна в Україні є найважливішою загрозою для Європи сьогодні, підсумовує Інман. 

Немає часу на розмови. Потрібно діяти.

20
хв

Філіп Інман: У Європі сьогодні ми маємо 1939 рік на біс

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Україна може бити по РФ британською зброєю — міністр Кемерон

Ексклюзив
20
хв

Хто така Вікторія Спартц? Чому перша українка в Конгресі США зараз не за Україну?

Ексклюзив
20
хв

Як українці впливали на історичне голосування в Конгресі США

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress