Оля Гнатюк — польська дослідниця українознавства, перекладачка та популяризаторка української літератури. Життя і творчість пані Гнатюк стали символом польсько-українського діалогу та порозуміння. Вона перекладала сучасну літературу і класику, досліджувала ідентичність українців на академічному рівні, з великою чутливістю описуючи настрої людей. Коли почалася велика війна, всіляко дбала про те, щоб мовна комунікація між українським та польським народами дозволила якнайшвидше й максимально ефективно організувати допомогу біженцям та підтримку Україні.
Оля Гнатюк стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного видання Sestry.
Олександра (Оля) Гнатюк — професорка Національного університету «Києво-Могилянська Академія» і Професорка-emeritus Варшавського університету. З 2006 до 2022 року жила і працювала в Києві. У 2006–2010 роках – І радник Посольства Республіка Польща в Україні. З жовтня 2010 — керівник програми спільних маґістерських студій НаУКМА та Варшавського університету.
Віцепрезидентка Українського та членкиня Польського ПЕН-клубів. Редакторка книжок (художня література, наукові дослідження, історичні джерела), а також перекладачка художньої літератури та гуманітаристики. Зокрема, переклала польською твори Юрія Андруховича, Юрія Іздрика, Наталі Яковенко, Миколи Рябчука, поезію Ігоря Калинця, Василя Голобородька, а також етнографічні дослідження гуцульського та лемківського фольклору.
Є співавторкою (разом з Бугомілою Бердиховською) книжки «Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами» (а саме з найвідомішими представниками руху шістдесятництва в Україні). Авторка популярних монографій, серед яких книга «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність», яка отримала нагороду ім. Єжи Ґедройця та нагороду Східного огляду.
«За 16 років життя у Києві я жодного разу не перейшла на російську»
Sestry: Як за останні два роки змінилося ваше життя?
Оля Гнатюк: Я повернулася додому, до Варшави. До цього 16 років жила й працювала в Києві, а сюди тільки приїжджала. Мій чоловік і син задоволені, що я повернулася, але моє серце залишилося в Києві. Воно там, а голова тут.
Sestry: Ви — полька, а водночас вільно говорите українською. Як так склалося?
ОГ: 16 років я прожила в Києві, хоча туди вже потрапила з певним багажем досвіду. Я навчалася на україністиці у Варшавському університеті ще в далекому вісімдесятому році. Тобто це вже добрих сорок чотири роки з того часу, як я починала свої університетські студії. І майже сорок років, як я викладаю українську проблематику. Тому українська для мене — друга рідна.
Sestry: Але чому саме в ці роки ви обрали такий профіль?
ОГ: З одного боку, це сімейна історія, з іншого — мої зацікавлення культурою та історією нашого регіону. Моя родина з переселенців. Мама народилася у Львові у змішаній польсько-українській родині, а тато — на території сьогоднішньої Польщі, але в родині православних українців Холмщини. Батьки зустрілися й одружилися у Варшаві, я теж народилася вже тут. До речі, мій чоловік теж з родини українців у Польщі. Тож я себе завжди так і відчувала — українкою з Польщі. У мене польське громадянство, я польська патріотка. Але я так само і українська патріотка.
Звичайно, я себе позиціоную як польська громадянка українського походження. Не так мало людей зі складною сімейною історією, які працюють в Україні й мають польське коріння або навпаки. Зараз через війну людей з такою складною долею буде ще більше.
Sestry: Ваша мама розмовляла з вами українською?
ОГ: Мама дбала про те, щоб я вивчила українську абетку. У мене навіть збереглася ця розмальована її рукою українська абетка з польськими відповідниками. Для мене це такий важливий спогад з дитинства, частина самоідентифікації.
Російська була моєю першою іноземною мовою, але я принципово нею не розмовляю. За 16 років життя в Києві я жодного разу не перейшла на російську.
Sestry: Що ви робили, коли дізналися, що почалася велика війна?
ОГ: Я вважаю свій внесок скромним у порівнянні з іншими. Навіть говорити про це язик не повертається. Я намагаюся робити все, що в моїх силах і можливостях.
Ранок 24 лютого 2022 року почався так: забігає в сльозах чоловік, потім я отримую повідомлення від друга з Гостомеля про те, що йде десант. В той момент я думала тільки про мого друга, його велику родину і те, що я можу зробити для них у цій ситуації.
Ще пам’ятаю, як за місяць до вторгнення пояснювала своїм стурбованим студентам Києво-Могилянській академії, що ми не можемо передбачити, коли це станеться. Але коли це станеться, кожен з нас буде на своєму місці і робитиме те, що може і вміє. Намагалася їх якось заспокоїти.
Першим моїм бажанням було рвонути в Київ. Але це було б катастрофою для чоловіка і для мого сина. І навряд чи там я б змогла чимось допомогти фізично. У мене був досвід двох Майданів, на яких я зрозуміла, що фізично досить слабка. Тому я поставила собі за мету допомагати саме професійно.
Ще не було 8-ої ранку, як зв’язалася з послом України в Польщі Андрієм Дещицею і сказала, що мої руки і голова в його розпорядженні. Він відповів: «Приїжджай». І я приїхала до посольства, стала працювати з надзвичайною, відданою командою. Робити те, що на той момент було потрібно найбільше — доносити посили до польської громадської думки, до медіа. Це був великий шмат роботи і він був необхідним.
Мене часто запрошували на телебачення, радіо, я дала чимало інтерв’ю, які формулювали правильне бачення. Спочатку я розповідала про війну і реакцію українського суспільства. Але за кілька місяців з’явилося більше зацікавленості проблематикою культури, стала рости кількість запитів на розмови про культуру. А це поле, на якому я почуваюсь набагато комфортніше, адже я не знавець військової справи. Намагаюсь також не коментувати політичних подій, хоча іноді це дуже важко. Особливо коли польсько-українські взаємини починають кульгати.
Крім співпраці з командою посольства і майже щоденних інтерв’ю, ми майже щодня зустрічалися онлайн з колегами з Українського ПЕН-клубу. Одним з найгарячіших питань була допомога не лише членам нашого ПЕН-у, а й іншим письменникам та людям культури, які опинилися в скрутній ситуації. Збирала також свідчення про перші дні війни. Дещо з цього переклала. І, ясна річ, допомагала різним людям з документами, з поселенням, з побутовими дрібницями. На жаль, мало деталей пам’ятаю, бо працювала в режимі 18-20/24.
Протягом двох років я намагаюся доносити не тільки правду про війну, а й просто інформувати про українську культуру та історію. Я це робила, організуючи різні українські й польські культурні акції. Однією з них був цикл зустрічей про спільну долю польського і українського народу протягом двадцятого століття, про непростий шлях до незалежності Польщі, України, про трагедії війни — теперішньої і Другої світової.
Sestry: Чимдалі важче тримати баланс між польським та українським суспільством. Що можна було б змінити для покращення наших відносин?
ОГ: Більше слухати одне одного.
Є такий дуже доречний англомовний вислів: «Try walking in my shoes». Перед тим як когось засуджувати, намагайтеся навіть не тільки взути чужі черевики, а й пройтися в них, не для паради, а так, щоб відчути
Ця порада стосується не тільки часів війни. Але в ситуації війни передусім треба намагатися зрозуміти жертву і збагнути не тільки емоційно, але також раціонально , що відбувається з українськими громадянами, українською державою і українським суспільством.
На жаль, у багатьох емпатія до українського суспільства почала згасати, тому що ситуація перестала бути прямо загрозою для безпеки Польщі й поляків. Відбулася зміна відчуттів. Плюс, м’яко кажучи, відверто нерозумні дії з боку уряду «Права і Справедливості» і президента Польщі.
Блокада українського кордону, яку взагалі можна дуже просто пояснити. Достатньо порахувати лідерів цієї блокади і зрозуміти, що без тихої, а бо й явної підтримки і місцевої, і центральної влади вони б не змогли зупинити руху. Але якщо стоїть весь кордон, стоїть гуманітарна допомога — і не вірте тим, хто каже, що гуманітарка не простоює, — то це створює певну загрозу не тільки для України, але й для Польщі. Бо стоїть те, що допомагає покращити захист. Я точно знаю, що якщо ситуація на фронті в Україні погіршується, це прямо і негативно впливає на польську безпеку. Я не можу зрозуміти, як про це можна забувати, навіть якщо це час виборчої кампанії.
«Мрію повернутися до Києва, бо тільки там можу розправити крила»
Sestry: Повернімося до діяльності ПЕН-клубу та життя письменників. Люди творчі часто чи не найбільш вразливі перед обличчям війни…
ОГ: Є приказка: «Коли говорять гармати, музи мовчать». Ці слова небезпідставні. І я розумію, що словом не повернеш ракету назад на Москву. Але слово, аналіз, розуміння ситуації все ж сильно впливають на те, що відбувається навколо нас. І якщо слово неправильне, брехливе, воно може заподіяти багато шкоди.
Ми не можемо повернути життя тим, хто загинув, але завдяки слову можемо постійно нагадувати про них і пам’ятати. Це те, про що говорила Вікторія Амеліна, це нагадує нове Розстріляне Відродження. Загибель такої кількості творчих людей — величезна шкода і для теперішнього, і для майбутнього покоління.
До речі, коли мова про майбутнє, вже тепер можна передбачити проблеми, породжені вкрай складною ситуацією з навчанням. По-перше, у сфері шкільної освіти для тих дітей, які масово опинилися за кордоном, не знаючи мови. Це велика проблема для українських дітей і молоді, які не можуть знайти себе в новому середовищі в Польщі. Для дитини завжди травматично, коли її виривають зі звиклого оточення. Відповідь, як вирішувати цю проблему, мають педагоги, але це треба робити на найвищому державному рівні.
Бо дітей прийняли до шкіл, бо є закон, але чи допомогли ми їм впоратися з їхніми травмами?
Якщо на велику школу на тисячу учнів працює на півставки психолог, то як цей психолог може допомогти українській дитині, якщо не розуміє її мови? Польські педагоги, польські психологи не були готові до травми війни. І ми маємо розмовляти про це і піднімати цю проблему.
По-друге, навчання в Україні відбувається в умовах постійної загрози, при звуках повітряної тривоги, в укриттях — як його можна порівняти з навчанням у мирний час?
Sestry: Чим для вас є сестринство під час війни?
ОГ: Всі складні завдання найкраще втілювати саме з колегами-дівчатами, жінками. Це, крім професіоналізму, просто неймовірний практичний розум. Він підказує, що є головне, а що побічне. Жінки — це сила.
Sestry: Чи можна назвати вас феміністкою?
ОГ: Я не почуваю себе частиною феміністичного руху, але за поглядами близька до фемінізму, адже вважаю, що мають бути рівні права і повага до жінок, а до цього ще ох, як далеко! Вважаю, що рудименти патріархальної культури заважають швидше рухатися вперед.
Sestry: А що стосується захисту країни і мобілізації? Жінки мають це робити на тому ж рівні, як і чоловіки?
ОГ: До оборони, до захисту країни мають бути готові всі. Питання в тому, як і чим. Зараз я розумію, яку жахливу помилку зробила, не пройшовши свого часу курс військової підготовки. Всім жінкам треба вміти поводитися зі зброєю, знати основні принципі захисту. І така школа має бути з 16 років, аби всі люди — жінки й чоловіки — розуміли наслідки необережного поводження зі зброєю, вміли користуватися нею грамотно. Якщо є загроза життю. Я також вважаю, що певний вид військової служби для жінок також має бути обов’язковим. Адже це стосується насамперед власної, а не тільки національної безпеки. Росія — надто велика країна і буде постійною, екзистенційною загрозою для України.
Sestry: Що ви вважатимете перемогою?
ОГ: Відновлення територіальної цілісності України. Відновлення міжнародного правопорядку, справедливості, покарання воєнних злочинців і призвідців цієї війни.
Sestry: Яка ваша мрія?
ОГ: Якнайшвидша українська перемога. А особиста мрія — повернутися до Києва. Тільки там можу розправити крила.
Матеріал підготували Олена Клепа і Юлія Ладнова
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
%20(1).webp)
