Ексклюзив
20
хв

Нове життя під час війни: історія Ніколаса, що народився в Португалії

«Він — наш промінчик сонця. Він витягнув всю нашу сім’ю», — Анастасія про свого новонародженого сина

Анастасія Гнатюк

Новонароджений Ніколас. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У мами нещодавно діагностували рак, батько на війні, а ти — біженка в далекій Португалії. Здавалося б, менш вдалого часу для вагітності годі й шукати. Та коли Анастасія побачила результати тесту, думка про переривання вагітності не з’явилася ні на мить. Через неповних вісім місяців стресу, втоми та страху за своє фінансове становище вона народила Ніколаса, який «витягнув усю родину». 

«Я нікуди не збиралася їхати»

Початок повномасштабного вторгнення Анастасія разом із сім’єю — чоловіком та шестирічним сином — зустріли в Одесі. Ще за кілька місяців до цього вона вирішила: «якщо почнеться», не буде виїжджати з України. Коли таки «почалося», жінка до останнього відмовлялася залишати рідне місто. Вирішальним став дзвінок батька: 

— Я нікуди не збиралася їхати. Батько, ветеран АТО, пішов добровольцем на війну, казав що це не так, як було у 2014-му році і що я маю виїхати у безпечне місце. Я не знала що на нас чекає, ми не мали якогось чіткого плану. Після одинадцяти годин в черзі ми все ж таки перетнули кордон з Молдовою. Нас підвезли до міста, але що робити далі ми гадки не мали.

Коли сім’я виїжджала з Одеси, вони не мали навіть валізи — всі речі пакували в пакети з супермаркетів, а хвилястий папужка на ім'я Кеша долав шлях в пластиковій коробці для хатніх дрібничок. 

Чоловік Анастасії має двох дітей від першого шлюбу, тож він виїхав разом із родиною. Вирішили рухатися до Португалії, де живе сестра Сергія. 4000 тисячі кілометрів долали понад тиждень. Спочатку автобусом до Румунії, потім потягом до Угорщини, далі Польща — і вже потім Португалія. 

Чорна смуга у житті, дві — у тесті на вагітність

Попри очікування, березнева Португалія справила на жінку доволі гнітюче враження: постійні дощі, кам’яні будинки без опалення, постійне відчуття холоду. Адаптація тривала до пізньої весни: від місцевої громади родина отримала скромне, але окреме житло, розібралися із документами. 

Та насолодитися спокоєм не вдавалося. Тривожні новини надходили з фронту, де служив батько дівчини. Матері Анастасії, яка залишалась в Україні, після початку російського вторгнення діагностували рак. Тривалими вмовляннями рідні переконали жінку їхати в Португалію, де лікування безкоштовне й де вони, власне, зможуть за нею доглядати. 

Настя не вчила мову, не шукала місцеву роботу, бо всі її зусилля були спрямовані на організацію побуту та лікування матері. Дуже допомагали місцеві волонтери та громада — хтось речима, посудом, технікою, хтось — продуктовими наборами. Влітку 2022-го мама почала курс хіміотерапії й особливо потребувала допомоги, тож коли восени стало відомо про вагітність, першою реакцією став страх — страх не витримати. 

— Мені, звичайно, хотілось другу дитину. Але я в іншій країні, у мами рак. Переживала, чи потягнемо ми фінансово другу дитину, чи вистачаить моральних та фізичних сил, бо ми не знали, як мама буде почуватися. І взагалі були такі випадки, що мама не вставала, мені треба було все приготувати й зробити, а коли дитинка народжується, то треба весь час бути із нею. Переживала, чи зможу з усім впоратися, — розповідає Настя. 

Анастасія із новонародженим сином. Фото: приватний архів

Розповісти рідним про вагітність жінка не наважувалася майже три місяці, знав тільки чоловік. Та переживання виявилися даремними — найближчі родичі дуже зраділи за подружжя. Найважче було донести щасливу новину на фронт — до тата. Він був у гарячих точках, подовгу не виходив на зв’язок. 

Анастасія пригадує, як намагалася додзвонитися до батька:

— Я хотіла йому сказати новину по відео, щоб бачити його обличчя. Але він не виходив на зв’язок. Потім розповідав, як він з побратимами спав в окопі у воді, бо лили дощі, лежав на якихось дошках, під спину підкладав «бронік» — так і спали. Я таки вирішила йому написати, може, спіймає зв’язок, прочитає мою новину.  

Вагітна Настя супроводжувала маму на хіміотерапію, постійно читала новини з України та займалася господарством і вихованням старшого сина. Саме сукупний рівень стресу та переживань вона вважає причиною передчасних пологів. Ніколас з’явився на світ на 34-му тижні та важив менш двох кілограмів. 

Перинатальна медицина в Португалії: умови для біженців

Маючи досвід пологів і в Україні, і в Португалії (в обидвох випадках вона користувалася послугами державних клінік), Анастасія підмічає відмінності та схожості перинатальної медицини в обох країнах. Методики лікування, пакет аналізів та досліджень — однакові. А от головна відмінність, яка вразила жінку, — у ставленні до породіллі. У південній країні до вагітності ставляться простіше, каже Анастасія:

— Коли я в Україні була вагітна, то таке враження було, що я їм грошей винна. Вони якось на тебе починають тиснути, одразу якось повчати, гарчати. А тут набагато легше, нема таких стресів під час походів до лікарні, на УЗД, хоча тут і важче було записатися на скринінг.

Біженці з України мають такі ж права на медицину, як і будь-хто, хто легально проживає в Португалії. Під час оформлення тимчасового захисту українцям видають NISS (Número de Identificação da Segurança Social) — номер соціального страхування, який зокрема дає доступ до державної медичної системи. 

Маленький Ніколас народився передчасно. Фото: приватний архів

Медичне обслуговування під час вагітності відбувається за наступним алгоритмом:

  1. Після настання вагітності жінка має прийти до сімейного лікаря, який призначить необхідні аналізи для підтвердження вагітності та діагностики стану майбутньої мами;
  2. Майбутня мама отримує «паспорт вагітної» — документ з основною інформацією про здоров’я мами та дитини, який потрібно постійно мати при собі; 
  3. Лікар дасть направлення на наступні дослідження, їх можна пройти як в державних установах, так і в приватних клініках за попереднім записом; 
  4. Залежно від стану здоров’я жінки та дитини, регулярність наступних візитів може бути різною, зазвичай це близько одного разу на місяць;
  5. Для пологів можна обрати будь-яку державну клініку. Якщо особливих побажань немає — вибір паде на лікарню за місцем проживання.

Починаючи з 12-го тижня вагітності й до пологів, усі жінки мають право на державні виплати. Анастасія отримувала 180 євро на місяць, але ця сума може змінюватися залежно від рівня доходу сім’ї. Чим нижчий дохід — тим більша допомога. Також сума збільшується, якщо майбутня мама чекає на двійню чи трійню. 

Після пологів також є фінансова допомога, яка виплачується до досягнення дитиною повноліття. Ця сума так само змінюється від рівня доходу сім’ї та віку дитини. Ніколас, якому зараз менше року, отримує 200 євро, а його старший брат — семирічний Олександр — 50.

Усе медичне обслуговування, включно із перебуванням у лікарні, абсолютно безкоштовне. 

— В Україні ти не платиш за прийом у свого гінеколога, за аналізи, які робиш в пологовому й перші УЗД безкоштовні, решта — за власний кошт. Я народжувала в 4-му пологовому будинку в Запоріжжі, там треба було все приносити: постільну білизну, навіть сміттєві пакети. В пологовий зал лікарям і мило, і паперові рушники… Вони там дають список всякої дрібноти — шприци, системи, таке. У Португалії, якщо ти була десь в крамниці й у тебе з собою тільки твоя сумочка, а у тебе почалися пологи, ти можеш нікуди не заїжджати, у тебе може бути нуль євро. Тобі видають все — одяг, самі міняють постіль, все. Ніякі чайники, нічого тягнути не треба, — ділиться Анастасія. 

Єдиною незручністю був мовний бар’єр, розповідає жінка, але і це не стало великою проблемою. Спілкування з медиками під час пологів обмежувалося кількома словами, суть яких була інтуїтивно зрозуміла. А на випадок непорозумінь вона весь час тримала в руках телефон з увімкненим гугл-перекладачем. 

Оскільки Ніколас народився передчасно, йому була потрібна особлива увага. Породіллю виписали вже за кілька днів, а от новонароджений мав залишитися в спеціальній палаті. Анастасія приходила до сина щоденно — з 9:00 до 18-ї. Такий графік.  

За маленьким Ніколасом був цілодобовий безкоштовний догляд португальських медиків. Фото: приватний архів

Лікарі та медсестри були до неї дуже приязними, не зважаючи на те, що молода мама не говорить португальською вільно, вони багато спілкувалися. Лікарі цікавилися її самопочуттям, настроєм, питали, як вони з родиною влаштувалися в Португалії. Вже потім вона зрозуміла, що це були не дружні бесіди, усе, що вона розповідала, стало частиною лікарняного звіту:

— Вони спілкуються з тобою наче як знайомі, а виявляється, це все нотується і вони роблять якийсь свій звіт. Бо коли я сказала, що мій чоловік не працює, через два дні до мене прибігла соціальна робітниця, сказала, що їй повідомили в лікарні, що мій чоловік не працює, і оскільки я теж тут не працювала, то жінка питала, як ми збираємося годувати дитину. Я пояснила, що чоловік працює, але неофіційно. Вона десь ще півтори сторінки про мене розписала всіляких деталей, але сказала, що все добре, перевірка не буде до нас приходити.

Занотовували не тільки її історії про побут і стосунки в сім’ї. Лікарі фіксували, як вона взаємодіяла з дитиною, коли вперше сама поміняла підгузок, коли купала малечу без допомоги медсестри. Медперсонал не ставив умов, а тільки ввічливо пропонував їй спробувати виконати обов’язкові ритуали. Анастасія, маючи досвід догляду за старшим сином, не мала проблем із взаємодією з дитиною і добре знала, що потрібно робити. Тож їх виписали навіть раніше обіцяного терміну — усього через тиждень. 

Двоє синів Анастасії. Фото: приватний архів

«Він — наш промінчик сонця»

Хлопчик народився навесні 2023 року, коли його бабуся вже закінчила курс хіміотерапії. Рак все ще не відступив, але її самопочуття покращилось. Коли хлопчику було усього кілька місяців, з війни повернувся й приїхав у Португалію дідусь — йому виповнилося 60 років й він пішов зі служби за віком. 

Ніколас із братиком та бабусею і дідусем. Фото: приватний архів

Зараз уся родина по черзі колисає Ніколаса. Анастасія каже: дійсно було важко, але зараз, тримаючи сина на руках, вона зовсім не пам’ятає цієї втоми. З фінансовими складнощами допомогла держава та небайдужі:

— Можна було і не боятися, бо грошей вистачає. У Порту є церква, там спільнота з Молдови й багато українців. Вони проводять кожну неділю збори й видають гуманітарну допомогу. Ми взяли стільчик для годування та ліжечко. Ванночку нам віддали знайомі. Купили пластиковий комодик — та й все. В принципі тих грошей, що дає тут влада, 200 євро на місяць, вистачає на суміш і одяг. 

Народження Ніколаса стало найсвітлішою подією для всієї родини від початку повномасштабного вторгнення — мотивацією для дідуся на війні, підтримкою для бабусі, що бореться з онкологією, абсолютним щастям для мами й тата, радістю для брата. 

— Ніколас — бабусина зіронька, дідусь приїхав, обожнює його, грається з ним, співає з ним. Він — наш промінчик сонця. Він всю нашу сім’ю витягнув, — ділиться Анастасія.

Маленький Ніколас адаптовується у своїй тимчасовій новій країні. Фото: приватний архів

Народжувати дитину в чужій країні під час війни, в умовах залежності від соціальної допомоги — здавалося б найменш вдалі обставини. А, можливо, навпаки — найкращий час, аби здобути свій власний «промінчик світла» у найтемніші часи. Принаймні так вважає мама маленького Ніколаса.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка та діджитал-продюсерка. Журналістську діяльність розпочала на телеканалі «Алекс» у рідному Запоріжжі, згодом працювала журналісткою та редакторкою на загальнонаціональних телеканалах (ТВі, 1+1, Еспресо). Очолювала мультимедійну команду проєкту Крим.Реалії, нині є координаторкою соцмереж волонтерської медіаспільноти Ukraїner та шефинею португальської версії.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
мзія амаглобелі

Усе в цьому залі суду в Батумі наче спеціально спроєктоване, щоб відділяти й примушувати до мовчання. Насамперед — товста скляна перегородка, за якою сидить Мзія Амаглобелі. Їй 50, і все її життя — це історія боротьби за вільні медіа в Грузії. На ній проста блакитна сорочка, руки схрещені на грудях, а погляд спокійний і рішучий. Вона — засновниця Batumelebi і Netgazeti, незалежних ЗМІ, які десятиліттями (з 1999 і 2010 років відповідно) були вартовими демократії, стежачи за владою. Саме ця роль — вартової демократії — і зробила її мішенню.  

По той бік скла, у перших рядах, сидить «дипломатична Європа»: посол Німеччини Петер Фішер, посол Франції Шераз Гасрі та австрійська євродепутатка Лена Шіллінг. Її біла футболка — відвертий жест солідарності: на ній обличчя Мзії та напис FIGHT BEFORE IT’S TOO LATE («Боріться, поки не пізно»)

Як одна з найшанованіших журналісток країни опинилась в епіцентрі міжнародного скандалу, звинувачена у нападі, за який їй загрожує 7 років в’язниці? Відповідь — у хаотичних подіях одного вечора.  

11 січня 2025 року біля батумського відділку поліції відбувся протест. Мзію заарештували вперше — за наклеєну на стіну наліпку про запланований страйк. Це було дрібне адмінпорушення, і через дві години її відпустили. Але вона не пішла. Залишилася серед натовпу, і атмосфера нагніталася дедалі сильніше. Коли поліція почала жорстоко затримувати інших демонстрантів, зокрема її знайомих, ситуація вийшла з-під контролю.  

У пекельному хаосі Мзія зіткнулася віч-на-віч з начальником батумської поліції Іраклієм Дгебуадзе. Свідки й адвокати стверджують, що той навіть не намагався заспокоїти людей. Навпаки — ображав і принижував журналістку.

Amnesty International повідомила про наявність записів, де чутно, як Дгебуадзе погрожує їй сексуальним насильством

У відповідь Мзія дала йому ляпаса. За даними Transparency International Georgia, удар був «символічним» і «не міг заподіяти шкоди».  

Реакція держави була миттєвою й безжалісною. Амаглобелі знову заарештували — тепер за «напад на правоохоронця». Її адвокати розповідають, що у відділку Дгебуадзе плював на неї, а їй самій годинами не давали не тільки захисника, але й доступу до туалету.  

Тієї ночі в камері вона почала 38-денну голодівку — і її відповідь прозвучала не як прохання, а як маніфест. У листі від 20 січня вона написала:  

«Причина, через яку мене сьогодні судять, — це прямий наслідок репресивних, зрадницьких і жорстоких процесів, що тривають вже рік [...] Я не підкорюся цьому режиму; не буду грати за його правилами. [...] Є щось важливіше за життя — і це свобода»

Її гасло — «Боріться, поки не пізно» — стало символом опору.  

На тлі — гостра політична боротьба. Уряд «Грузинської мрії», заснований олігархом Бідзіною Іванішвілі, звинувачують у служінні інтересам Росії. Чиновники відкрито називають Мзію «інагентом», використовуючи кремлівську риторику. У матеріалах справи це описують як елемент «гібридної війни РФ».  

У відповідь світ об’єднався на її підтримку. Понад 90 організацій — від Amnesty International до Фонду Клуні, від Варшавського журналістського товариства до Knight Center for Journalism in the Americas — вимагали її звільнення. До них приєдналися лауреатки Нобелівської премії миру Марія Ресса та Ширін Ебаді. Кадри солідарності облетіли світ: Ресса з футболкою із зображенням Мзії; та ж Мзія на лаві підсудних, яка тримає книгу Ресси «Як протистояти диктатору»; євродепутати у Брюсселі з гігантським прапором Грузії, вкритим підписами.  

Фото: clooneyfoundationforjustice

Навіть за ґратами Мзія не полишає своєї місії. У зверненні на День свободи преси вона говорила про обов’язок журналістів у світі «ботів, тролів, пропаганди й олігархів». Намагалася докричатися до грузинського бізнесу й громадян: «Підтримуйте вільні ЗМІ, щоб вони не лишилися самі у боротьбі з Росією і авторитарним режимом, що працює на її інтереси».  

28 квітня стався переломний момент. Коли суд вдруге відмовив у скасуванні арешту, Мзія підвелася й звернулася до судді. Її слова, спокійні й виважені, стали остаточною відповіддю на звинувачення: «Якщо мене випустять — я точно знаю, що робитиму. Я не вчиню злочину, бо я не злочинець, — вона зробила паузу. — Але я робитиму все можливе, щоб сприяти європейській інтеграції країни, свободі слова й свободі висловлювань — так, я це робитиму. І якщо це вважається злочином... то, можливо, я справді маю сидіти у в’язниці». 

20
хв

7 років ув’язнення за ляпас «Грузинській мрії» 

Єжи Вуйцік
Київ, військовослужбовець, жінка, моноколесо

Кая Путо: Історія показує, що війна — це можливість для емансипації жінок. Під час Другої світової війни європейські жінки почали працювати в галузях, де раніше домінували чоловіки, таких як залізниця та військова промисловість. Чи спостерігаємо ми зараз щось подібне в Україні?

Лілія Фасхутдінова: Безумовно. Галузям, де раніше домінували чоловіки, не вистачає робочої сили, і в них працевлаштовується все більше жінок. Це пов'язано з тим, що багато чоловіків воюють на фронті, і тисячі вже загинули на ньому. А дехто відмовляється від роботи, бо ховається від мобілізації.

Все більше жінок можна зустріти за кермом автобуса чи вантажівки, в шахті чи на будівництві. Однак я б не назвала це емансипацією. Жінки в Україні були економічно активними ще з часів СРСР, адже тоді робота була обов'язковою. Після його розпаду зарплати виявилися занадто низькими, щоб вижити на одну. Тому я бачу це по-іншому: війна зробила суспільство більш відкритим для жінок, щоб вони могли відігравати більш різноманітні ролі на ринку праці.

Це також працює і навпаки, тому що деякі чоловіки влаштувалися на роботу в галузях, де переважають жінки, наприклад, в освіті. Це захищає їх від призову до армії, оскільки вчителі належать до критично важливих для держави професій і не підлягають мобілізації. Можливо, це не найблагородніша мотивація, але, ймовірно, після війни деякі з цих вчителів залишаться в професії. Тож це може позитивно вплинути на гендерний баланс у кадровому складі українських шкіл.

А як це виглядає в політиці? Жінки відіграють величезну роль в українській волонтерській спільноті, яка підтримує армію та державні інституції. Ця спільнота користується довірою суспільства, що після війни може перетворитися на політичний успіх. Чи з'являються вже нові жінки-лідери на горизонті?

Безумовно, після війни в політиці з'являться нові обличчя, і серед них будуть волонтери. Однак я не впевнена, що це будуть передусім жінки. Суспільству відомо, який величезний внесок вони роблять у волонтерство — допомагають збирати гроші на військову техніку, медичне обладнання тощо. У колективній уяві закріпився певний образ волонтерки: старша жінка, яка плете маскувальні сітки для солдатів. Однак вона зазвичай залишається безіменною. На мою думку, найбільш впізнаваними волонтерами є чоловіки. Саме вони найчастіше отримують нагороди, дають інтерв'ю, саме їхні обличчя знають. 

Нещодавно я запитала своїх знайомих, чи можуть вони назвати волонтерок. Майже ніхто не зміг. А от Сергія Притулу чи Василя Байдака знають усі. Війна, не війна — жінкам важче бути впізнаваними. Однак тенденція щодо жіночого активізму в українській політиці є висхідною. У 2000-х роках жінки становили менше 10 відсотків депутатів парламенту, зараз — понад 20 відсотків. Можливо, цьому сприятимуть квоти, запроваджені у 2019 році у виборчих списках. Ми не мали можливості перевірити це, оскільки через російське вторгнення з того часу не було жодних виборів, не рахуючи виборів до місцевих органів влади.

Жінка проходить повз мішки з піском, встановлені для захисту від російських обстрілів у центрі Києва, Україна, вівторок, 7 червня 2022 року. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky), APTOPIX

Квоти були запроваджені для того, щоб наблизити українське законодавство до стандартів ЄС у сфері прав жінок. Цей аргумент досі є переконливим для українського суспільства?

Так. Українці, як правило, мають ідеалістичний погляд на Захід і хочуть стати його частиною. Це полегшує просування прогресивних цінностей. Толерантність до ЛГБТКІ+ людей зростає — для багатьох українців, здається, саме тому, що вони хочуть бути європейцями. І не хочуть бути схожими на росіян, які переслідують гомосексуалістів і водночас декриміналізують домашнє насильство.

Ми обговорили позитивні тенденції, які дають надію на прогрес у сфері прав українських жінок. На жаль, війна приносить і небезпеки в цьому питанні.

Що маєш на увазі?

Є ризик, що коли чоловіки повернуться з війни, вони будуть настільки шановані, що від жінок вимагатимуть прощати їм все, виявляти вдячність, народжувати їм дітей — і ще більшою мірою, ніж раніше. У традиційному образі жінка — берегиня, турботлива богиня, мучениця, яка терпляче зносить усі тяготи сімейного життя.

У поколінні моїх батьків багато жінок підтримували своїх чоловіків, навіть якщо ті зловживали алкоголем. Свої рішення вони називали турботою і відповідальністю

У Польщі це «мати-полька» (matka Polka), яка «несе свій хрест». На щастя, ця модель відходить у минуле.

В Україні вона теж вже почала відходити. Але потім прийшла війна і все ускладнилося. Чоловікам, які повертаються з війни, важко повертатися до реальності. Вони бачили смерть і жорстокість, багато хто страждає від посттравматичного стресового розладу, деякі схильні до насильства.

До цього додаються розірвані зв'язки. Довгі місяці на фронті означають, що нерідко ви відчуваєте сильніший зв'язок зі своїми колегами в окопах, ніж зі своєю сім'єю. Після повернення це може зіпсувати ваші стосунки з дружиною. Виникають недовіра та ревнощі, підозри на кшталт: «Ти зраджувала, поки мене не було». Я знаю випадки, коли чоловіки на початку війни хотіли, щоб їхні жінки виїхали за кордон, а тепер ставляться до них як до зрадниць.

Мені важко про це говорити. Я безмежно вдячна всім солдатам, які захищають мою країну. Якщо вони поводяться неадекватно внаслідок пережитого — я знаю, що це не їхня провина. У мене розривається серце, коли я думаю про те, що вони пережили.

Це вина Росії, яка вторглася у вашу країну.

Так, це вина агресора. Але ми, Україна, не можемо допустити, щоб їхні страждання спричинили додаткові страждання жінок і дітей. Ми всі страждаємо, чоловіки і жінки, багато хто з нас матиме психічні проблеми до кінця життя.

Війна також залишить свій відбиток на майбутніх поколіннях. Завдання української держави, а також українського суспільства — пом'якшити ці жахливі наслідки

Чи не боїшся, що така кампанія може бути сприйнята негативно? Вже під час війни Укрзалізниця запровадила купе тільки для жінок у нічних поїздах. Це викликало обурення багатьох чоловіків: «Це ми ризикуємо життям заради вас, а ви робите з нас хижаків?»

Звісно, це зустріне спротив. Не тільки чоловіки, а й жінки, зокрема ті, чиї чоловіки воюють або вже повернулися з фронту. Про багато проблем в армії і так дуже важко говорити — вдячність солдатам робить їх табуйованими темами. Однак, якщо ми дійсно хочемо бути європейською правовою державою, ми повинні навчитися знаходити рішення і для цих незручних проблем.

Жінка з донькою чекають на потяг, намагаючись виїхати з Києва, Україна, четвер, 24 лютого 2022 року. Фото: AP Photo/Emilio Morenatti, APTOPIX

Які проблеми маєш на увазі?

Наприклад, сексуальні домагання в армії. Я не кажу, що це широко розповсюджена проблема, але такі випадки трапляються, і їх треба засуджувати. Коли на початку російського вторгнення жертва такого насильства публічно розповіла про свій досвід, деякі люди відреагували дуже критично. Звинувачували її в дискредитації українських збройних сил і натякали, що, зрештою, жінки йдуть в армію, щоб знайти собі хлопця. На щастя, після трьох років повномасштабної війни говорити про проблеми стало трохи легше. Ми вже не піддаємо себе цензурі, як це було на початку.

Як держава може допомогти ветеранам?

Допомога ветеранам — це одне, вони потребують психологічної підтримки, а також комплексних програм, які б сприяли їхньому поверненню до цивільного життя. Для когось було б добре отримати грант на відкриття власної справи (такі програми вже існують), комусь потрібна допомога у працевлаштуванні. Не можна допустити, щоб ветерани війни сиділи вдома без діла. Це стосується і тих, хто отримав інвалідність на фронті.

Однак підтримка потрібна і сім'ям. Коли солдат повертається з війни, на них лягає величезний тягар. Вони не знають, чого очікувати і як реагувати. Крім того, я вважаю, що саме на жінок має бути спрямована кампанія на кшталт: «Ти маєш право піти, навіть якщо твій чоловік герой». Ніщо не виправдовує життя з насильником.

Проте в цілому становище українських військовослужбовиць покращилося з 2014 року...

Так, безумовно. Раніше вони навряд чи могли займати бойові позиції. Вони воювали на фронті, але офіційно були, наприклад, кухарками. Сьогодні такі випадки — винятки. Українських військовослужбовиць цінують і на символічному рівні — День захисника України, що відзначається 1 жовтня, перейменовано на День захисниці та захисника України. Міністерство оборони визнає внесок військовослужбовиць в оборону країни, і історії про те, що «прекрасні жінки роблять нашу службу приємнішою», на щастя, звучать у ЗМІ все рідше. Однак, жінкам в армії все ще важко отримати підвищення на керівні посади.

Серйозною проблемою є також гомосексуальні стосунки військовослужбовиць. Тому що вони не визнаються українською державою. Коли твоя партнерка поранена або потрапила у полон, ти про це не почуєш. Коли вона помирає, ти не можеш побачити її тіло.

Коли помирає біологічна мати, її партнерка не має жодних прав на дитину. Це стосується і гомосексуальних військових, за винятком того, що більше дітей виховується в лесбійських парах 

Гаразд, але, зрештою, саме чоловіки в армії піддаються більшій дискримінації — на відміну від жінок, їх примусово призивають до війська. Так у них забирають право на життя і здоров'я, основне право людини...

Цей наратив я часто чую від іноземців. Мене це дратує так само, як і те, що нашим захисникам кажуть, що «вбивати людей — це неправильно». Звичайно, це неправильно, але що ми повинні робити? Тим, хто не стикається із загрозою життю щодня, легко теоретизувати і критикувати наші рішення, і важче пропонувати альтернативи. Здатися Росії? Чи відправити всіх на фронт? Кинути жереб, хто з батьків опиниться в армії? Як ми тоді захистимо дітей і людей похилого віку? Хто працюватиме над тим, щоб економіка працювала?

Волонтерки жіночої мобільної групи протиповітряної оборони «Бучанські відьми» проходять бойову підготовку в районі Бучі поблизу Києва, Україна, субота, 3 серпня 2024 року. Група «Бучанські відьми» діє в Бучанському районі, щоб збивати російські безпілотники, які наближаються до Києва. Фото: AP Photo/Efrem Lukatsky)

Жінки, на відміну від чоловіків, могли легально виїхати з України.

Це, в свою чергу, є величезним викликом для українського сестринства. Між жінками, які виїхали, і тими, хто залишився, виникла напруга. Деякі з нас звинувачують одна одну: «Ти залишила свою країну в біді, ти втекла, ти зрадила нас». Або: «Ти залишилася, ти руйнуєш життя своїх дітей». 

Для мене це дуже сумно. Я вважаю, що кожен має право приймати рішення, яке, на його думку, є найкращим для його сім'ї. Це трагічний вибір, тому що кожне рішення чомусь неправильне. Ця напруга шкодить Україні, тому що деякі біженки не захочуть повертатися додому через це. Я знаю жінок, які виїхали, і їхні сім'ї перестали з ними спілкуватися.

І приймуть їх назад?

Я думаю, що коли війна закінчиться, ця напруга спаде, люди почнуть жити новим життям. Але для багатьох біженок це буде аргументом, щоб не повертатися в Україну.

Чи не боїшся ти, що негативний вплив війни на права українських жінок переважить позитивний?

Я не знаю. Я оптимістка, сподіваюся, що позитив переважить. Але я оцінюю шанси на це як половина на половину.

Як війна змінила тебе як феміністку?

До початку повномасштабної війни я б сказала, що в першу чергу я —жінка. Для мене не було нічого важливішого з точки зору моєї ідентичності. Сьогодні я кажу, що я українка. Війна об'єднує національність більше, ніж будь-що інше. Якщо ти не знаєш війни, ти ніколи її не зрозумієш.

 

Лілія «Ліля» Фасхутдінова — феміністка та правозахисниця з десятирічним досвідом роботи в громадянському суспільстві, антидискримінаційних програмах та просуванні гендерної рівності. Вона отримала ступінь бакалавра філології в Сорбонні та ступінь магістра з прав людини в Університеті Падуї. Працювала з сирійськими біженцями в Туреччині, внутрішньо переміщеними особами в Україні, людьми з ВІЛ, ЛГБТКІ+ та жінками. Зараз живе у Львові, де працює над проєктом з розширення прав і можливостей жінок у міжнародній гуманітарній організації.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Прощання з берегинею

Кая Путо

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Прощання з берегинею

Ексклюзив
20
хв

Тимчасовий захист українців: Європа шукає баланс між підтримкою і стратегією повернення

Ексклюзив
20
хв

Бояться пропозицій допомоги, бо нікому не довіряють: чому українки вже два місяці живуть на автобусній зупинці Варшави?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress