Історії

Перші кроки своєї доньки Роман Кривдик побачив з окопа під Авдіївкою по відеозв'язку. Як актор Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові він міг продовжувати жити своє насичене творче життя. Але коли Росія в 2014 році анексувала Крим, став у чергу до військкомату. Після кількох років у зоні бойових дій повернувся до цивільного життя. Далі були реабілітація, нові проєкти, плани. Зараз Роман знову на фронті — на посаді виконувача обов'язків начальника медичного пункту батальйону.

«На війні не стільки навчаєшся, скільки адаптуєшся»

— Ніхто не може бути на сто відсотків готовим до бойових дій. Мені здається, до цього неможливо підготуватися, — каже Роман Кривдик. — Безпосередньо на війні ти не стільки навчаєшся, скільки адаптуєшся. Хтось проходить цей процес легше і швидше, комусь дуже тяжко. Дивлячись на хлопців, які зараз поповнюють лави ЗСУ, я бачу в них себе зразка 2014 року. Хлопця з купою стереотипів про війну та абсолютним нерозумінням того, що на мене чекає. Чи було мені страшно, коли в березні 2014-го ми разом з батьком пішли у військкомат? Я про це взагалі не думав. Я просто не міг інакше. Для мене це ніякий не подвиг, а обов'язок.

— У вас не було військового досвіду?

— Лише дев'ять місяців строкової служби, та це навряд чи можна назвати досвідом. Я служив у реактивній артилерії, але насправді більше займався тим, що показував хлопцям фільми, розставляв колонки. Я актор, і в українській армії зразка 2008 року не знали, що зі мною робити.

У той момент ми з дружиною (зараз вже колишньою) чекали на дитину… Вагітність дружини була єдиною причиною, через яку взимку 2014 року я не міг часто їздити до Києва на Майдан і тому пропустив найтрагічніші дні. Але події на Майдані багато для мене змінили.

У Львові також були протести, і я добре пам'ятаю момент: у нас у театрі репетиція, а за вікном — студенти, які вийшли на місцевий Майдан. Я дивився на них і раптом зрозумів, що знаходжусь у своїй бульбашці, яка відірвана від реальності. І звільнився з театру, щоб робити щось важливіше. Приєднався до благодійної організації «100% життя», яка допомагає пацієнтам з ВІЛ.

Загибель супермена

А в березні 2015 року опинився вже на фронті. У мене народилася дочка, загинуло чимало друзів, яких мобілізували раніше. Весь цей час мені було соромно, що я ще не на війні.

Не міг дивитись у вічі мамі загиблого на війні друга. Уявляв, як моя донька виросте і запитає: «Тату, а що ти робив під час війни?» Тому коли врешті опинився в зоні бойових дій, у певному сенсі мені стало навіть спокійніше.

Спочатку мене навчали на зенітника. Але потім поставили на техніку, якої ще не було в наявності (у ті часи це було нормою, коли людей вже навчили, а на бойову техніку ще тільки чекали). Щоб не гаяти часу, я пішов вчитися тактичній медицині. Здобув спеціальність санітарного інструктора роти батареї і, повернувшись до свого підрозділу, став виконувати обов'язки як оператора техніки, так і медика.

Безпосередньо на передову потрапив до Авдіївки. Зараз назва цього населеного пункту має зовсім іншу конотацію, але тоді це було місто, звільнене українською армією. Наші займали там так звану промзону. Мене відрядили як медика батальйону.

— Евакуювали поранених з поля бою?

— Ми забирали поранених у певному місці, куди їх з передової виносили хлопці. Моїм завданням було надавати їм першу допомогу і везти або в стабілізаційний пункт, або в шпиталь. Тоді я набув перших безцінних практичних навичок. Зрозумів, як це — коли на твоїх руках помирає побратим.

Пам'ятаю зовсім молодого хлопця із позивним «Рубікон». Попри несумісні з життям травми, він був у свідомості. І питає мене: «Все хєрово?» Я намагаюся заспокоїти, кажу, що все буде добре. А сам бачу 15-сантиметрову рану в хребті й розумію, що з хвилини на хвилину людини не стане. Він встиг сказати, що хотів би опинитися поряд зі своєю коханою та випити пива… І помер у мене на руках. Таких ситуацій було чимало. Вони відбуваються і зараз. Неможливо звикнути до смерті. Особливо до смерті тих, кого знав особисто.

— Ви втратили на війні близького друга…

— Він також був медиком. Білий ворон, завжди виділявся з натовпу. Альпініст, мандрівник, йог, фантастична людина з винятковим почуттям гумору. Він загинув, рятуючи життя солдатів. Загинув миттєво, не відчув болю. Коли ми його знайшли, його рука була піднята вгору — як у супермена. Тіло швидко дубіє, в цій позі супермена ми його  і вантажили.

«Тригер тих, хто повертається з фронту — відчуття, що ти не доробив своєї роботи, адже війна триває»

—  Що допомагає вам це витримувати?

— Терапія. Повернувшись до цивільного життя у 2017 році, я пробував різні її типи: когнітивно-поведінкову, психоаналіз, гештальт. З початком повномасштабної війни сеанси зі спеціалістом довелося призупинити, але зараз шукаю можливість відновити їх.

Тоді мені довелося буквально відвойовувати своє право на повноцінне життя. Я повернувся з фронту іншою людиною — з досвідом, який я поняття не мав, як застосувати у мирному житті. У театрі мені місця не було, у родині не розуміли. У Львові все було таким романтичним, поетичним та далеким від моєї реальності. Правила, які допомагають бути ефективними на полі бою, абсолютно не працюють у цивільному житті. На фронті все чорно-біле, і ти маєш одну мету — вижити.

Ще один тригер тих, хто повертається з фронту — відчуття, що ти не доробив своєї роботи, адже війна триває. Ти вже не там, але при цьому залишаєшся в інформаційному просторі, в новинах...

Насправді, реабілітація військовослужбовців у країні, де йде війна, неефективна. Особливо зараз, за умов повномасштабного вторгнення. Не можна реабілітуватися в кімнаті, коли твоя кухня горить, коли у твоєму житті залишаються телемарафон, рахунки за квартиру та повітряні тривоги. Я розумію, що для держави це дорого, але вважаю, що повноцінна реабілітація військовослужбовців наразі можлива виключно за кордоном

Я тоді не міг нормально їсти і спати, мене дратувала необхідність писати на прохання психолога список «150 речей, про які мрію». Але зрештою терапія допомогла. Плюс участь у цікавих проєктах. Наприклад, я знявся у фільмі «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва. А ще я знайшов проєкти у сфері так званого політичного та критичного театру, приєднався до соціального підприємництва. А 24 лютого 2022 року взагалі був за крок від відкриття невеликої швейної фабрики у Львові.

«Я тут ще й тому, щоб не застрягнути у війні на все життя»

— Не вірили у неминучість повномасштабного російського вторгнення?

— Ні. Мені здавалося, що такий сценарій був вірогідним раніше, але точно не 2022 року, коли більшість українців уже чітко знали відповідь на запитання про свою ідентичність. Знаючи настрої всередині країни, я не розумів, навіщо і для чого це, адже було настільки очевидно, що на Росію тут ніхто не чекає.

Тепер ми вже точно знаємо, що погляди українців для окупантів не мають значення — для більш лояльних у них є фільтраційні табори, для нелояльних — полон і смерть… У перший день повномасштабної війни ми з друзями наробили величезну кількість коктейлів Молотова. Не питайте, навіщо вони були нам потрібні у Львові — то була якась паніка. Того ж дня я пішов до військкомату, де був аншлаг.

До кінця 2023 року служив у піхотній роті бойовим медиком, евакуював поранених. Зараз тимчасово виконую обов'язки начальника медичного пункту батальйону. До вже існуючих обов'язків додалася організація медичної логістики.

З одного боку, безперечно, стало складніше. Масштаби війни до 2022 року і зараз неможливо порівняти. Але з іншого боку, за ці роки я зрештою зміг адаптуватися. Накопичується втома, але усвідомлення потреби залишатися тут і продовжувати боротьбу залишається.

— Що мотивує вас продовжувати цю боротьбу?

— Насамперед мої близькі: донька, кохана дівчина. Думки про їхнє майбутнє. Я хочу, щоб вони жили у вільній та безпечній країні.

Коли я на фронті, немає нічого важливішого, ніж побратими. Ми один для одного більше, ніж просто друзі.

Я не можу сказати, що воюю абстрактно «за всіх людей» або патетично «за Україну». Україна у нас така різна. Коли розмовляємо про це з хлопцями у бліндажі, я постійно переконуюсь у тому, як по-різному ми бачимо наше майбутнє. Мені здається, у тому, що ми такі різні, і є наша сила. Я б хотів, щоб ми змогли побудувати мультикультурне суспільство, де справді буде рівноправність, повага до різних думок. Я не бачу нашу країну як руку з п'ятьма однаковими пальцями. У нас усі пальці унікальні, і мені б хотілося, щоб вони мали право та можливість такими залишатися.

Я на війні ще й тому, що борюся за своє право жити. Відчуваю, що ще не пожив, не пізнав себе і цей світ. Намагаюся вибороти право перестати розповідати байки з фронту, адже вони — це лише частина мого життя. Я не хочу застрягти у цьому назавжди. Хочу інших вражень та подій, не пов'язаних із війною. Для того щоб це стало можливим, я як можу наближаю нашу перемогу.

— Непроста ситуація на фронті ускладнюється нестачею боєприпасів. Чи відчувається зараз брак снарядів?

— Дуже відчувається. Всім відомо, що наші хлопці зараз перебувають у неймовірно складних умовах, але я не знаю, як описати ситуацію, коли ти перебуваєш вже чи не в одному окопі з противником, і в цей момент зі штабу передають дві новини: хорошу та погану. Хороша в тому, що ми вразили три ворожі міномети. Погана: це були три міномети із сорока.

Однією з найбільших проблем є керовані та фугасні авіабомби супротивника. Ми знаходимося у бліндажі — це два метри під землею. А від удару авіабомби утворюється дірка глибиною у два поверхи. Втішає тільки те, що нам бодай не буде боляче… Ситуація зі зброєю та боєприпасами дуже складна, без допомоги партнерів ми не виживемо.

Як медик завжди кажу, що життя солдата рятують не бинти, а боєприпаси. Випущений по позиціях противника снаряд допомагає врятувати набагато більше життів військових, ніж надання їм, вже пораненим, першої допомоги. Нам потрібна зброя.

Вперше на війну Ірина Коваленко потрапила в 23 роки. Коли у 2014 році Росія окупувала Крим та частини Луганської та Донецької областей, дівчина приєдналася до добровольчого батальйону «Азов». Після трьох років на війні повернулася до цивільного життя: народила доньку, працювала у ресторанному бізнесі, була журналісткою та редакторкою на кількох телеграм-каналах. І тут — вже повномасштабна війна. У перший же день якої Ірина залишає доньку її батьку, а сама їде на базу «Госпітальєрів». І вже на початку березня як бойову медикиню її направляють до Київської області, де тоді точилися бої з окупантами.

«Моя мотивація бути на фронті в 2014 і в 2022 роках відрізняється»

— Я допізна працювала над інтерв'ю, лягла спати о третій годині ночі, міцно заснула і не чула ранкових вибухів, — згадує своє 24 лютого Ірина Коваленко. — Але оскільки я давно розуміла, що вторгнення буде, то тривожна валізка для дитини та рюкзак у мене вже були зібрані.

Як бойова медикиня Ірина пройшла відповідне навчання ще у 2014 році. Тоді рішення їхати до зони бойових дій було ухвалено під впливом розмови з другом.

— Спочатку я допомагала батальйону «Азов» як волонтер, — згадує Ірина. — Багато спілкувалася з Миколою Березовим, уже покійним чоловіком Тетяни Чорновол. Пам'ятаю, він якось сказав мені: «Чого ти там сидиш? Приїжджай до нас». І наступного серпневого дня я взяла квиток на Мелітополь, а звідти приїхала до Урзуфа на Донеччині. Але поки була в дорозі, Микола Березовий загинув...

Мене поставили займатися логістикою в батальйоні, потім я працювала у прес-службі. В «Азові» була рік. На передову стала виїжджати вже потім, у межах військово-цивільного співробітництва з різними бригадами. Закінчила курси з тактичної медицини. Я багато чого бачила, неодноразово потрапляла під обстріли. Але я не знаходилася на передовій постійно — приїжджала та їхала назад. Зараз все інакше — я на війні вже понад два роки.

Обидва рази — і в 2014 році, і в 2022-му — рішення йти на війну здавалося мені очевидним.

Мені було дуже шкода людей. Сама я сирота. І, напевно, якби 10 років тому зі мною щось трапилося, за мною навіть ніхто й не заплакав би. Хотілося захистити тих, хто має сім'ї, щоб люди не втрачали своїх близьких.

А потім я сама стала мамою. І в 2022 році пішла на війну вже тому, що не хочу, щоб воювати довелося моїй дочці. Цю війну маємо закінчити ми, а не наші діти.

Мотивація бути тут, на фронті, тільки зростає, коли бачиш наслідки перебування окупантів на наших територіях. Наприклад, зґвалтованих дітей віку моєї доньки. Я не була у Бучі, але чимало побачила в Яблунівці Фастівського району, куди ми приїхали після деокупації.

Пам'ятаю випадок з евакуаційною колоною в Макарівському районі на Київщині. Не знаю, хто порадив місцевим обв'язати машини білими ганчірками та написати на них «діти» — робити цього в жодному разі не можна було, бо саме такі машини були метою окупантів. І ще автівки з червоними хрестами. Цю колону окупанти розстріляли. Коли ми прибігли на допомогу, побачили там мікроавтобус, легковик. Усередині — поранені діти, дорослі, що стікали кров'ю… Ці картини й досі стоять перед очима.

«Колега навчила мене не боятися закривати воїнам очі»

Пізніше на Херсонському напрямку Ірина була у складі групи цивільно-військового співробітництва (ЦВС), де займалася тілами тільки-но загиблих солдатів.

— Хлопці вивозили тіла з поля бою, а моїм завданням було потім витягати їх з рефрижераторів та оглядати, — каже Ірина. — Процес, м'яко кажучи, неприємний: виймаєш із мішка тіло, шукаєш усі шрами, татуювання. Одна дівчинка, також медик, навчила мене не боятися закривати воїнам очі...

Серед загиблих часто бачиш своїх побратимів. Найгірше було на Бахмутському напрямку, де загинуло чимало моїх друзів. Часто я була однією з перших, хто дізнавався про їхню загибель. І не мала права нікому про це казати, доки офіційно не повідомили рідним.

Буває, оглядаєш тіло, а в кишені загиблого дзвонить телефон. Це його рідні, котрі хвилюються, сподіваються… А я не можу навіть взяти слухавку.

Відповідати на такі дзвінки можна лише якщо це «п'ятисотий» — тобто тіло неопізнане. У такому разі дзвінок може допомогти. Але навіть відповівши, я не маю права повідомляти, що людина загинула. Доводиться брехати, що ми просто знайшли цей телефон.

«Фрази на кшталт «всіх не врятуєш» доводять мене до істерики»

У ЦВС працюють переважно жінки, адже більшість чоловіків не витримують такого емоційного навантаження. Жінки в цьому сенсі витриваліші — принаймні у процесі роботи. Нас наздоганяє потім... З усіх сил намагаєшся триматися, але в якийсь момент просто їде дах.

Мені сняться жахіття. Люди, яким я не змогла допомогти. Хлопчик, якого я дуже просила не відправляти того дня на завдання, але його відправили, і він загинув. Солдат, який загубився на полі бою, а потім, поранений, випадково відповз на окуповану територію.

Він був із рацією, зміг вийти на зв'язок. Сказав, що наклав собі турнікет та лежить на дорозі. Ми знайшли його за допомогою дрона, але через те, що там кожен сантиметр зайнятий окупантами, не змогли туди потрапити. Він три доби, стікаючи кров'ю, просив нас його врятувати…

Усі кажуть, що я не повинна себе звинувачувати. А мене фрази на кшталт «всіх не врятуєш» доводять до істерики. З цим дуже складно впоратися. Часто — неможливо. Перша панічна атака у мене сталася ще 2016 року у Києві. Я тоді лягла до лікарні, і це допомогло. Але зараз, коли я весь час на війні, складно знайти психіатра з нормальною медикаментозною підтримкою. Те, що пропонується на волонтерських засадах, не завжди є ефективним. А іноді наче й терапевта знайшов, але виходити з ним на зв'язок немає ні можливості, ні сил.

Складно на передовій, але й удома не легше. Крайня відпустка далася мені дуже важко — панічні атаки були нон-стоп, одна з них закінчилася гіпертонічним кризом. Я була вдома у Львові. Виходиш на вулицю — надто багато світла. Настільки, що боляче очам. Від шуму починається запаморочення, до нудоти. І люди... Я розумію, що не всі повинні воювати, але дивно бачити таку кількість молодих фізично міцних чоловіків, які веселяться, радіють життю, ніби й немає ніякої війни. А на мене у військовій формі деякі дивляться з неприхованою зневагою…

Війна безперечно мене змінила. Я стала більш агресивною, нетерпимою. Швидко заводжуся. Іноді мені здається, що це не я, адже насправді я не така... До повномасштабної війни я не знала, що очі дорослої людини можуть змінювати колір. А виявляється, можуть: мої до 24 лютого 2022 року були світло-карими, а зараз стали чорними… З'явився страх. Навіть не смерті, а фізичного болю. Я бачила дуже багато тяжких поранень, надто багато чужого болю. І тепер боюся, що зі мною може статися те саме.

«Тих, хто на фронті, донька називає «Україна»

Але попри все Ірина Коваленко залишається на війні. Її головна мотивація не змінилася — вона на передовій заради майбутнього своєї доньки.

— Ми з Богданою щодня на відеозв'язку, — посміхається Ірина. — Я дзвоню їй навіть із траншей. Доньці зараз п'ять. Вона знає, що у нас війна, що людей, які гинуть, закопують у землю, але їхня душа летить на небо.

Тих, хто на фронті, вона називає «Україна». Говорить друзям: «У мене мама — Україна, вона нас захищає».

Пам'ятаю, якось стояли з нею на трамвайній зупинці і побачили хлопця на протезі. І донька голосно так каже: «Мамо, мамо, дивись, Україна стоїть!» Хлопець усміхнувся у відповідь…

Єдиноріжку на моїй броні та поні на ланцюжку, які я ніколи не знімаю, мені подарувала Богдана. Я намагалася зробити все для того, щоб «мама на роботі» не асоціювалось у доньки з «мама в небезпеці». Але нещодавно вона попросила мене «не вмирати до її дня народження», на який я обіцяла приїхати. «Тобто після дня народження можна?» — запитала я зі сміхом. Але насправді це означає, що дочка розуміє набагато більше, ніж я думала.

«Що гірше почуваюся всередині, то яскравішим є мій макіяж»

З поширеною думкою, що на війні людина не має статі і є просто «бойовою одиницею», Ірина не згодна:

— Не люблю фемінізм, якщо він межує з маразмом. Я жінка, і, звичайно, відрізняюся від чоловіків. Свій медичний рюкзак зазвичай ношу сама. Але коли по нам працювали ворожі дрони-камікадзе, а ми бігли посеред чистого поля, хлопці, побачивши, що я задихаюся, забрали у мене рюкзак — і я була їм дуже вдячна.

Розтопити піч можу швидше, ніж хлопці. А ось колоти дрова чи ремонтувати машину не буду — для цього є чоловіки. Якихось особливих побутових труднощів у зв'язку з тим, що я жінка не виникає: я можу митися в баклажці, одягаюся за дві хвилини.

Але коли є можливість, виїжджаю до прифронтового містечка, щоб зробити манікюр. Навіть із пневмонією, яку переносила на ногах, не забувала про червону помаду. Навіть перебуваючи у підвалах, можу робити маски для обличчя. Мене це заспокоює, це свого роду медитація.

У стосунках із більшістю побратимів проблем не виникає. Але буває всяке. Я стикалася із сексизмом. Це коли тобі дають звання, а ти чуєш від чоловіка недвозначний коментар: «О, напросила». Не треба довго думати, щоб зрозуміти, що він хотів цим сказати.

Стикалася і з домаганнями. Є чоловіки, які не розуміють слова «ні». Зазвичай це одружені дядьки, які раптом вирішили, що до нестями тебе кохають. Вони спеціально починають створювати тобі проблеми, які самі згодом вирішують, показуючи, які вони «герої». Домагання були з боку командира іншого батальйону, який несподівано прийшов до мого намету і хотів «разом подивитися на зірки». Були й інші випадки… Зараз я в бригаді, де, на щастя, немає подібних речей.

Ірина має коханого чоловіка. Він також на війні, але в іншому батальйоні.

Складно, коли один із партнерів на війні. Але ще складніше, коли на війні обидва. Ти сидиш у підвалі під обстрілом, він у чотирьох годинах їзди від тебе, на іншій позиції. І от у нього зникає зв’язок...

Ти наче й недалеко, але не можеш до нього приїхати, — зізнається Ірина. — А ти ж приблизно знаєш, що діється на позиціях, де він перебуває. Мені іноді здається, що краще не знати. Як багато жінок, яким їхні чоловіки не розповідають жодних подробиць з фронту. Краще б і я цих подробиць не знала…

Коли мене запитують, що допомагає триматися, я не знаю, що відповісти. Знаю тільки, що залишаюся на війні попри все. Часто згадую мудрого дідуся з родини, яка мене виховувала. Він вчив, що не можна брехати. Пам'ятаю, якось я, будучи дитиною, пообіцяла собаці ковбасу і не дала — забула. Дідусь пояснив, що так не можна: якщо пообіцяла, треба виконувати. Він казав, що тільки тоді я зможу дивитись на себе в дзеркало, не відводячи очей. Зараз я можу дивитися на себе у дзеркало. Не те щоб з повагою… Але я не відводжу очі.

‍

«Засновано на реальних подіях. Ймовірно». Так киянка Тетяна Ільницька каже про свою історію, яка нагадує кіносеріал, останню серію якого ще не зняли. Разом з чоловіком вона утримує дитячий будинок сімейного типу і виховує 10 дітей. Sestry жінка розповіла, як разом з усіма ними виїжджала з України, шукала житло, а коли більш-менш адаптувалася, одного з її дітей… викрали. Складна історія складного часу.

Валіза для документів на вивіз дітей

— До повномасштабного вторгнення ми з чоловіком жили в Києві і виховували десятеро дітей. Ми завжди хотіли велику родину. Ми прийомні батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу, — пояснює Тетяна Ільницька.

— У лютому 2022 року ми відчували, що щось нехороше от-от має статися. Дивно було цього не відчувати. Російське військо на кордоні, постійні погрози у їхній пресі. Ми готувалися. Мали тривожні валізки для кожного. Дуже важливо було зібрати всі документи, адже прийомні діти — це не просто закордонний паспорт. Це купа виписок, дозволів, розпоряджень Служби у справах дітей. Документів на кожного було чимало. У нас була окрема велика помаранчева валіза для документів.

Наші діти мають психологічні травми. Вони вже у своєму житті пережили багато горя та болю. Додавати до цього ще й страх війни ми не хотіли. Тому вирішили виїхати раніше, щоб вберегти їх.

«У нас у всіх діти»

Наше 24 лютого почалося на 10 днів раніше. Ми прийняли рішення  виїхати з Києва до Трускавця (і я, і чоловік звідти родом). А 24 лютого зранку нам зателефонувала одна з мам-виховательок, з якою дружимо і повідомила: «Таня, почалося. Треба евакуйовуватися». Ми боялися за дітей, нами керувала відповідальність за їхні життя. Це зараз ми вже знаємо, що наша армія здатна нас захистити, тоді ж цього розуміння ще не було.

Мій чоловік їздив кілька разів на кордон, підвозив туди інші родини. Ми розуміли, що з кожним днем черги на кордоні стають більшими. І зрештою 26 лютого 2022 року ми наважились. На нашому червоному бусі було написано «Діти». Таких мікроавтобусів було три, бо до нас приєдналися ще дві родини.

На кордоні була черга десь у 20 кілометрів. Зима. Холодно. Жінки з маленькими дітьми у візочках стояли просто на вулиці. Ми розуміли, що вони чекають у черзі вже не перший день.

Їхали зеленим коридором, по зустрічній смузі, бо у нас багато дітей різного віку. Нас зупиняли інші жінки і питали, чому ми їдемо, а вони стоять. «У нас так само діти», — казали вони. Ми пояснювали, що вивозимо дітей-сиріт, показували їм документи. Але це було жахливо. Я розуміла біль кожної тієї жінки. Дуже боляче було тоді бачити їхні очі.

Прямо перед кордоном побачили вагітних жінок. Наші дорослі діти вийшли з авто і пішли пішим переходом через кордон, а цих жінок ми взяли до себе в машину. Далі перед нами заглухла автівка. В ній — дві вагітні та одне дитя. Серед усього мотлоху у своїй машині ми з чоловіком знайшли трос і везли їх до Перемишля, бо евакуатор доїхати через черги на кордоні не міг.

Це все було як у страшному сні. Діти, жінки, візочки, вагітні, холод, війна…

«І тут телефонний дзвінок»

У Перемишлі тоді була дійсно потужна організація допомоги українцям. Одяг, їжа, ліки. Волонтери допомагали шукати житло. Але нас було стільки, що нам ну ніяк не могли знайти помешкання. І раптом… телефонний дзвінок. «Тетяно, вітаю. Я Василь, їду за вами. Стійте. Нікуди не йдіть. Я вам допоможу влаштуватися». І Пан Василь домовився, що нас приймуть у готелі в Кракові.

Спочатку чекали, що українська сторона щось офіційно організує чи хоча б скаже, що нам робити далі. У Києві нам сказали, що є варіант евакуації в Італію. Дали номер телефона чоловіка на ім’я Антоніо. Не установи, не фонду, а фізичної особи. Той Антоніо сказав, що він дійсно буде їхати в Італію і може забрати дітей. Тільки дітей. В сенсі тільки дітей? А ми? А як діти без опікунів? Це було дивно. Ці діти — наша сім’я. Ми їх не віддамо.

Під своє крило нас взяв Клуб підприємців у Кракові. Вони шукали житло, адже це дійсно було головною проблемою. Нас 12, нам потрібна велика квартира чи будинок. Ми вже почали серйозно хвилюватися. Але за три тижні житло знайшлося.

Діти практично відразу пішли до місцевої школи. Знайшли таку, яка працювала як для звичайних дітей, так і для дітей з особливостями розвитку. Наші діти отримали змогу комунікувати з ними і багато чому в них навчилися. Разом з тим друзів довгий час у наших дітей не було. Згодом з’явилися знайомі. Зараз кожен зайнятий своїми справами. Адаптувалися.

Викрадення у Флоренції

Родина з Італії, з якою ми спілкувалися і до якої деякі наші діти вже кілька разів їздили на канікули, запропонувала, щоб троє з наших дітей знову приїхали до них на відпочинок. Тижні на два. Ми подумали, що це непогана ідея. Нехай відпочинуть. І діти полетіли до Флоренції. Хлопець, якому 11 років, а також дівчата 19 і 21 років.

Але сталося не так, як гадалося. Нашого неповнолітнього сина італійці нам не повернули. Вони зареєстрували його як біженця і видали йому там опікуна. Жодного слова про нас, батьків-вихователів, не вказали. Тоді у мене стався перший нервовий зрив. Я вила, як тварина. Я не могла уявити, що люди можуть зробити так боляче, до того ж у такий важкий час. Згадалися слова «Найтемніші справи робляться в часи хаосу».  

Ми звернулися в консульство Італії у Кракові. Заяву про викрадення в поліції у нас не прийняли, адже для виїзду в Італію ми написали довіреність на вивіз дитини. Але ж ми були впевнені, що діти їдуть на відпочинок. До того ж це не вперше, ми не до незнайомців їх відправляли.

Почався судовий процес. Я літала до Флоренції на засідання. Наш син, якого вони вирішили залишити собі, підійшов до мене, притулився, але не заговорив. Тільки дивився з-під лоба то на мене, то на тих італійських «батьків». Боявся підняти голову. Наче йому заборонили.

Ювенальне право в Італії дуже ліберальне. Там запитують дітей, з ким вони хочуть лишитися. Нашого сина теж запитали. І він сказав, що хоче залишитися в Італії. Якось вони його переконали. Йому там придбали комп’ютер, мобільний телефон, собачку, котика. Готувалися до того, що його будуть питати. І у них вийшло. Але ж ми — його родина. Він прожив із нами три роки. Це перша дитина, яка почала називати нас «мамою» і «татом». Тому ми продовжуємо боротися. І не зупинимося.

«Валізи треба розпаковувати»

До війни, у Києві, я проводила тренінги для кандидатів в усиновлювачі та опікунів. Дуже багато в групах було переселенців з Донбасу.

Вони казали, що єдина їхня помилка, яку вони допустили за роки внутрішнього переміщення, це те, що вони чекали, що все за рік закінчиться. Не розпаковували валізи.

Коли ми приїхали до Кракова, я їх зрозуміла. Зрозуміла, що «валізу треба розпакувати». Не можна розклеюватися. Зараз є «треба» і «мушу». Ми змушені зібратися і робити все заради дітей.

З Києва ми привезли з собою полички, які розкладаються і вішаються на стіни. Ми навмисно їх взяли з собою. Це елемент нашого дому. Туди ми розставили наші фото, картинки, різне. Так ми зробили собі дім тут. Я почала купувати квіти у вазонах. Це допомогло мені заземлитися. Але було не просто.

Через весь пережитий стрес у мене заблокувалися емоції: як негативні, так і позитивні. Це мене змінило і фізично. Я не відчувала запахів. Купувала свічки і палила їх, щоб відчути. І не відчувала. Так я зрозуміла, що на одному «треба» і «мушу» я не вже не можу. Треба шукати якесь «хочу».

«Ми не маємо знецінювати свої переживання»

Я завжди хотіла написати книжку. Завжди. Згадала про це саме тут, у Кракові. У мене багато знань, досвіду, життєвих прикладів. Я почала писати. Це буде історія про моє життя, про мою родину, виклики, біль і щастя. Є така хороша фраза «Засновано на реальних подіях. Ймовірно». Такою і буде моя майбутня книжка. Також я проводжу зустрічі підтримки для жінок. Це надихає, підтримує, мотивує.  

Мало хто уявляє, з чим стикаються українці за кордоном. Є така думка, що ми тут «жируємо». Що якщо ми посміхаємось, у нас тут все чудово. Але це настільки неправда… Безліч викликів, чимало болю.

Безпека дітей — ось моя головна задача. Тому буду пробувати будувати своє життя у Кракові. Знаєте, як страшно усвідомити, що ми залишаємось у Польщі. Я довго до цього йшла. Але розумію, що роблю правильний вибір. Разом з цим серцем ми з Україною: підтримуємо, маємо традицію «Донат щодня».

Мені дуже хочеться, щоб люди не знецінювали свої почуття, страхи, переживання. Я теж дуже довго це робила. Думала «ну, я ж не в окопі, це не по мені бігають миші» або «це ж не мого сина привезли з війни ховати». І багато іншого. Але знецінювати свої переживання не можна. Бо тоді ми перестанемо відчувати взагалі. А якщо ми перестанемо відчувати, ми станемо «неякісними» людьми.

Ми маємо триматися. Піклуватися про себе. Дбати про своє емоційне здоров’я. Бо нам ще дітей виховувати та країну відбудовувати.

Вона вміє підкреслити жіночу вроду, сміливо йде на ризик заради порятунку друзів і знає, як за пів року в Європі перетворитись з української біженки на успішну підприємицю. Історія харківської beauty-майстрині, якій вдалось врятувати з окупованого Маріуполя шістьох людей, виграти конкурс на кращу бізнес-ідею і завоювати серце шведського вікінга. 

Я вперше в житті розгубилась

«24 лютого прокинулась о 5-й ранку від того, що грюкали двері автівок в дворі будинку. Сусіди намагались швидко виїхати з міста, яке почали бомбити. Син сказав, що почалась війна.  Я завжди була готова до екстремальних ситуацій. А тоді розгубилась і розвалилась», — згадує Ірина.  

Шведський бойфренд Джимі хвилювався за жінку, весь час намагався бути на зв’язку. Обдумував варіанти порятунку для Ірини та її сина. У ті дні з Харкова евакуювали жінок з маленькими дітьми. Однак Ірині, її дитині та собаці відмовили декілька евакуаційних бригад.

Джимі хотів переслати жінці гроші на покупку авто для евакуації, але ж в країні вирував хаос, і займатись пошуком, покупкою, переоформленням автівки під ракетами було не реально. Тоді швед вирішив їхати в Україну та рятувати свою кохану з сином.

«Він виїхав. Я усвідомила: це — вчинок! Він справді їде нас рятувати», — розповідає Ірина.

Вже на кордоні з Україною Джимі зрозумів, що забув свій паспорт. Чоловік дзвонив Ірині у розпачі. Жінка попросила дати слухавку прикордонникам. Казала, що перебуває у підвалі свого харківського будинку, що поруч син і багато сусідів з маленькими дітьми. Прикордонниця їй не вірила, аж почався авіаобстріл. Діти почали кричати. На іншому кінці слухавки була пауза. За мить Ірина почула голос Джимі. Він сказав: «Я не знаю, що ти їй сказала, але прикордонниця почала плакати і виписала мені дозвіл на в’їзд в Україну на два тижні».

Розуміючи, що Джимі перетнув кордон, Ірина відчула — шанс на порятунок точно є. Жінці вдалось домовитись про евакуацію до Дніпра. Їхали автобусом, в який замість 25 набилось 60 людей. 

У Дніпрі Ірина вперше зустріла свого вікінга Джимі. Він приїхав із чітким наміром забрати свою кохану та її сина Дениса до Швеції. Уже в Дніпрі Ірина захотіла допомогти виїхати своїм харківським друзям, а ще вивезти зі своєї харківської студії інструменти та дороговартісне обладнання для перманентного макіяжу. Тому вони з Джимі вирішили поїхати в Харків. Туди везли їжу та пальне, назад — людей та обладнання студії. На зворотному шляху на трасі зламалось колесо. Дістатись до Дніпра допомогли старі друзі з автоклубу. Один із них — Сергій — попросив Ірину врятувати його дружину Юлію, яка перед початком вторгнення поїхала до Маріуполя до батька і там застрягла. Жінка погодилась. 

Дорога у пекло

Маршрут планували всім автоклубом. Продумували все до дрібниць. У Запоріжжі Ірина доєдналась до відчайдухів-волонтерів, які теж їхали у Маріуполь. Було 11 автівок. Усі авто були обклеєні написами «ДІТИ» та «ЛЮДИ», а  до автівок були прикріплені білі стяги.

Перед виїздом до жінки підійшов чоловік, який вклав у руку папірець з адресою. Там, у Маріуполі, була його дочка з трьома дітьми — 4, 9 й 11 років. Її чоловіка вбили росіяни. Ірина поклала той папірець в кишеню. Другий уже.

Дорога була перерита воронками і кратерами, засипана битим склом, ящиками з-під арт-набоїв. Десятки розстріляних цивільних авто, розкидані валізи та речі з них. Розшматований на шмаття яскравий дитячий візочок. А поряд якісь мішки.  Це вже потім Ірина зрозуміла, що то були не мішки, а людські тіла:

— В одному місці ми вперлись в якусь ферму. На нас, як саранча, полізли люди з автоматами у формі болотного кольору. Вони почали трясти автівки. На якійсь машині здерли внутрішню обшивку з дверей. Усіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань.

Перевіряли галерею у телефоні, дивились соціальні мережі, документи. Я видалила тоді свій фейсбук і месенджер. Половину нашої колони затримали, інша поїхала далі — у Бердянськ

У Бердянську жінка заночувала у волонтерів. Там їй дали ще один папірець з адресою в Маріуполі, де мешкала сім'я волонтерів — чоловік, жінка та два хлопчики. На той момент вже було 13 людей, яких Ірина мала врятувати. 

Коли до Маріуполя залишалось 25 кілометрів, Ірина інтуїтивно відчула, що треба їхати вздовж моря і заїхати в місто з боку порту. І вона не помилилась. Першою почала шукати Юлю, дружину Сергія з автоклубу. Приїхала за її адресою. 

«І я почала кричати. Я вигукувала її ім'я знову і знову, в мене бриніло у вухах і плигали зайчики в очах», — згадує Ірина.

Раптом Юля вийшла на зустріч. Ірина включила записане голосове повідомлення від доньки та чоловіка. У цю мить зовсім поряд прилетів град.

Жінки побігли в підвал. Ірина переживала, що розбило машину. Однак автівка вціліла. Жінки сіли в машину. Ірина шукала інших людей із папірців. Та вона загубила папірець з адресою мами з трьома дітьми:

— Я вискочила з автівки, почала ритися під сидінням, витрушувала кишені. Знову і знову. Папірчика з їхньою адресою ніде не було.

Мене накрив розпач від усвідомлення того, що я не врятую від смерті всіх цих людей. Цей біль жере мене більше року

Та треба було рятувати ще одну сім'ю. Дорога була засипана шматками цегли, відірваними кабелями, обабіч — обвуглені автівки. 

«У дворі звичайної п'ятиповерхівки люди готували їжу на вогні. Юлія з папірцем з іменами побігла шукати потрібну нам родину. Я ж дістала усе що везла — одяг, воду, їжу — поклала на лавку поруч. Одна жінка з божевільними очима почала хапати воду і консерви та пхати собі за пазуху», — пригадує Ірина. 

Поки Юлія шукала родину з папірця, до Ірини підійшла жінка Людмила. Вона плакала і просила забрати її. З’явилась Юля разом з двома дорослими та дітьми. Ірина скомандувала сідати всім. Рушили знову вздовж моря. На останньому невеличкому блокпості окупанти пропустили авто Ірини, не чіпали навіть чоловіків.

Замінована дорога

Спочатку Ірина їхала по дорозі, але незабаром вона скінчилась. Почалось свіже рілля з пагонами пшениці. 

«Позаду мене прив'язалася якась автівка, потім вона зупинилась, почала блимати мені світлом і здавати назад. І тут я побачила міни. В грудях захололо, руки спітніли, я вчепилися у кермо. Ми повзли кілометрів 7-10 на годину, я лавірувала мінним полем. Побачила перехрестя, де їхали жваво автівки, зрозуміла, що ми вибралися», — розповідає Ірина.

Жінка їхала швидко, дуже хотіла якомога швидше перетнути лінію фронту, адже переживала, що у будь-який момент може потрапити під обстріл. Нарешті доїхали до підконтрольної Україні території. Побачили українських військових на блокпості і синьо-жовтий стяг:

— І я почала плакати, всі в авто плакали.

Наші воїни посміхалися нам, і мені здавалося, що вони найпрекрасніші чоловіки, яких я бачила у своєму житті!

Ірина разом із пасажирами поїхала до Дніпра. Де на неї чекав її вікінг. 

Шведська глава

Після операції «порятунок з Маріуполю» Ірина з сином розпочали свій шлях до Швеції. Коли доїхали, жінка познайомилась із родиною Джимі. Батьки- пенсіонери надали будиночок у невеличкому селищі. Гарна локація змусила видихнути після всього, що жінка пережила.

Ірина почала шукати роботу. Сестра Джимі була власницею медичної клініки. Ірина влаштувалась до неї, погодинно працювала в її кабінеті. Там познайомилась з Присанною. Нова подруга допомогла з підробітком — влаштувала жінку у велику клінінгову компанію у місті Естерсунд. Вечорами Ірина прибирала квартири, а вдень — робила перманентний макіяж. Про історію нової співробітниці клінінгової компанії — харків’янки Ірини Рассадіної — написало місцеве популярне медіа. Стаття вийшла на 2 розвороти.  

А потім Присанна прислала Ірині інформацію про конкурс для підприємців. Місцевий венчурний фонд закликав позмагатись за кращу бізнес-ідею. Приз  — стартовий капітал на реалізацію задумки та юридична допомога у відкритті своєї компанії.

Ні на що не сподіваючись, Ірина заповнила анкету. Її заявка пройшла у фінал. Зі ста претендентів бізнес-ідея Ірини Рассадіної увійшла до десятки найкращих. Вона стала переможницею. Зал аплодував стоячи.

1 грудня 2023 року українка Ірина Рассадіна відкрила власну студію перманентного макіяжу у курортному шведському місті Естерсунд, а також проводить безкоштовні вебінари про те, як відкрити власний бізнес у Швеції. Син Ірини навчається в одному зі шведських університетів. 

А Джимі? Одружився, але не на Ірині. Прийняти «повільну формулу життя» Джимі жінка не змогла. Втім, вони залишились друзями. Джимі дуже вдячний Ірині, бо вважає свою поїздку до України терапевтичною, адже ця історія витягла його з ментального дна депресії після важкого розлучення.

Історією Ірини зацікавився продюсер американського кабельного телевізійного каналу НВО. А ще жінка написала книгу про свій шлях і тепер шукає видавництво, яке опублікує її історію. 

Ольга Подусова з Одеси — мати п'ятнадцяти дітей. Усіх їх Ольга усиновила та виховує одна. Перша дитина — хлопчик Михайло з діагнозом «аутизм» — з'явився у неї 14 років тому, коли жінці було 27. А потім у різний час та за різних обставин вона усиновила та удочерила ще 14 хлопчиків та дівчат із різними історіями та діагнозами, що її зовсім не лякали.

Спочатку була боротьба за право усиновлення (дозволити молодій та незаміжній дівчині усиновити дитину чиновники погодилися не одразу), потім — за здоров'я та повноцінне життя дітей, багатьох із яких Ольга самостійно «витягла» з найважчих станів. А 24 лютого 2022 року розпочалася нова боротьба — за безпеку дітей, яких необхідно було вивозити з-під обстрілів. Зробити це вдалося не одразу. Але зрештою Ольга з дітьми таки виїхали з України й опинилися у В'єтнамі.

Програмістка з високою зарплатою і сильним материнським інстинктом

Про велику родину Ольга Подусова мріяла з дитинства. Те, що серед її дітей обов'язково будуть усиновлені, вона відчувала ще коли сама була дитиною. А у 22 роки, вже як інженерка-програмістка з високою зарплатою та власною квартирою, прийшла до районної служби у справах дітей і сказала, що хоче усиновити дитя. Незважаючи на те, що за українськими законами для усиновлення дитини необов'язково перебувати у шлюбі, районні чиновники відмовили зі словами: «Ви молода та красива – народите своїх, і вам ці сироти стануть непотрібні». Проте Ольга не здалася — і через п'ять років досягла свого.

— У службі у справах дітей мені показали анкети, і я вирішила, що візьму Мишу — дворічного хлопчика, якого відібрали у батьків. У рішенні суду було сказано, що взимку його, п'ятимісячного, із двосторонньою пневмонією забрали з будинку, в якому не було світла, води та тепла. На той момент із захворювань йому ставили лише алергодерматит. Пізніше діагностували аутизм. До п'яти років Мишко взагалі не розмовляв. Тож я стала водити його до центру реабілітації для дітей із мовними розладами.

Ольга привела до цього центру і свою другу дитину — доньку Настю, яку хтось залишив голою на морозі. У свої чотири роки Настя важила сім кілограмів. Вона не розмовляла.

— Я боялася до неї доторкнутися: здавалося, якщо візьму її ручку, вона зламається. Сім кілограмів — це вага восьмимісячної дитини. Її ручки були як ниточки, — згадує Ольга. — Коли Настя заговорила, вона одразу назвала мене мамою... Ми з Мишком та Настею кожен день, з ранку до вечора, проводили в реабілітаційному центрі. Лікувальна фізкультура, процедури, дельфінотерапія, найкращий у місті логопедичний садок.

Ще через рік Ольга удочерила двох сестричок. У свої шість Маша не розмовляла, спілкувалась лише жестами. Лікарі попереджали, що швидше за все вона не зможе вчитися в принципі, але через кілька років життя з Ольгою Маша вже ходила у звичайний клас і мала гарні оцінки.

Стан її сестрички Віки, про яку Ольга дізналася пізніше, був набагато гіршим.

Коли я сказала директору дитбудинку, що хочу забрати Віку, щоб подарувати їй щастя (адже у мене вже мешкає її сестричка), почула відповідь: «Щастя не буде. Це не дитина, а… жабеня»

— У Вікі діагностували дисплазію суглоба, проблеми зі щитовидкою, астму. Коли траплялися напади, вона ставала вся синя, задихалася. Удочеривши цю дівчинку, я чергувала біля неї навіть ночами. Перші два роки були дуже складними, напади траплялися кожні два місяці. Але поступово Віка стала одужувати.

А далі Ольга усиновила й удочерила ще одинадцять дітей. У хлопчика Жені траплялися напади епілепсії,  Христина мала діагноз «судомний синдром». Від однорічної Лізи з ДЦП вже встигли відмовитися троє усиновителів. Ольга каже, що навіть із шістьма дітьми вона ще працювала — переважно ночами. Допомагала мама, яка підтримувала її рішення щодо дітей.

— Після того, як удочерила Лізу з ДЦП, я вже не працюю і 24 години на добу присвячую дітям, — розповідає Ольга. — Можливо, комусь здається дивним те, що я одна всиновила таку кількість дітей. Але мене не залишала думка, що десь є діти, які на мене чекають — і ми шукали їх разом з уже усиновленими мною дітьми. Разом сідали та вивчали нові анкети з дитбудинків.

«Мені снилося, що я йду до дітей, а їхні кімнати розбомблені»

Повномасштабна війна заскочила родину в Одеській області — у будинку, який Ользі та дітям подарували меценати. У зборі коштів на облаштування житла брали участь багато людей, гроші збирали на заходах та благодійних концертах. Сім'я дуже чекала на переїзд, який відбувся у 2018 році.

— Війна для нас стала шоком, справжнім кошмаром, — каже Ольга. — Наше місто розташоване зовсім поряд з Одесою, і, якщо «прилітало» до селища Таїрова (мікрорайон Одеси. — Авт.), у нас тремтіли стіни. У будинку немає бомбосховища, під час бомбардувань діти падали на підлогу. Було добре чути і коли бомбардували Миколаївщину та Херсонщину. Ми жили в стані постійного страху. Мені снилися кошмари, ніби я йду до дітей на поверх, а їхніх кімнат уже немає, все розбомблено. Після того, як підірвали Південноукраїнську електростанцію, у нас більше трьох тижнів не було ні води, ні електрики.

Залишатися було неможливо, але й виїхати із 15 дітьми було не так просто. Насамперед тому, що їхати нам було нікуди і нема до кого. Більшість українців виїжджали до Європи, але для нас це, на жаль, був не варіант, бо знайти житло для матері з 15 дітьми там практично нереально. Я дізнавалася про ситуацію в багатьох європейських країнах, і з'ясувала, що в таких випадках, якщо житло не знаходять (а ймовірність, що його знайдуть для такої кількості людей, мінімальна), влада розподіляє дітей по інших сім'ях — під тимчасову опіку. Я не можу навіть уявити таку ситуацію, сама думка про розлуку для нас нестерпна. Ми не могли так ризикувати.

І раптом зі мною зв'язалася знайома й розповіла, що у В'єтнамі є школа, яка готова прийняти українців. До того ж — велику родину. Процес листування зі школою та візовим центром тривав кілька місяців, і я до останнього не була впевнена, чи можемо ми на щось сподіватися. Тільки за п'ять місяців, у листопаді, ми змогли виїхати. Але школа допомогла навіть з витратами на дорогу, які були просто космічними: на один переліт нашій родині знадобилося понад 25 тисяч доларів (переліт з Молдови — 1700 доларів на особу). До Молдови дісталися завдяки другові, який безкоштовно вивіз нас з Одеської області на своєму автобусі. Не уявляю, яким чином я з 15 дітьми, двома тваринами (у нас собака та кішка) та горою сумок змогла б втілити цей план без його допомоги.

У В'єтнамі немає програм для українських біженців

Ми прилетіли до В'єтнаму 27 листопада 2022 року. Нас поселили у гуртожитку школи — тієї самої, куди всіх моїх дітей взяли на навчання. Це приватна школа. У цей гуртожиток селять учнів із провінцій, які живуть далеко і не можуть їздити сюди щодня. Для них проживання платне. Для нас — безкоштовне, бо власник школи вирішив допомогти українцям. Нам виділили чотири кімнати. Місця та ліжок вистачає, маємо триразове харчування.

У В'єтнамі немає жодних програм для українських біженців, виплат та спеціальних статусів. Ми отримали студентську візу, оскільки школа прийняла дітей на навчання. І це виключно з доброї волі власника цієї школи. Спочатку йшлося про те, що нас беруть на рік. Тоді всі ще сподівалися, що війна скоро закінчиться. Але війна триває. Школа зазнає збитків — на місця, які займаємо ми, власник міг б взяти місцевих дітей, які сплачували б рахунки за навчання та проживання. Залишається тільки сподіватися, що не доведеться везти дітей назад під обстріли.

За словами Ольги, попри мовний бар'єр, діти швидко адаптувалися у в'єтнамській школі.

— Основна мова — в'єтнамська, але більшість місцевих знає також англійську, — каже Ольга. — У ситуаціях, коли потрібна саме в'єтнамська, виручає google-перекладач. Щось я розумію вже і без нього… Щодо школи, то я щодня присутня на заняттях разом з Михайлом, бо у нього аутизм.

Мені подобається, що тут немає булінгу. Діти дуже ввічливі та доброзичливі, однокласників з певними особливостями ніхто не дражнить. На жаль, в українській школі ми мали з цим проблеми

Ще тут діти можуть самі обирати предмети. Якщо якась дисципліна не сподобалася дитині, можна попросити замінити її. Є навіть такий предмет, як вишивання! Серед моїх дітей є ті, кому складно запам'ятовувати нову інформацію, їм на це потрібно більше часу, ніж решті. Але навіть їм тут, у в'єтнамській школі, навчатися простіше, ніж в українській. Хоча здавалося б — інша мова, інша країна. Все-таки здорова атмосфера в класі відіграє дуже важливу роль.

Українську школу ми не покинули — діти навчаються в обох. Виручає п'ятигодинна різниця у часі: у в'єтнамській школі заняття закінчуються, а в українській лише починаються.

До лікаря на байку

Поширений стереотип про те, що В'єтнам є бідною країною, Ольга спростовує:

— Тут хмарочоси та бізнес-центри. У деяких приватних школах навчання коштує 2,5 тисяч доларів на місяць — і чимало людей можуть собі це дозволити. Тому я не назвала б цю країну бідною. Ціни на продукти приблизно такі самі, як в Україні. А ось медицина дорога. Наприклад, рентген пальця коштуватиме приблизно 2500 гривень. Безкоштовних медичних послуг для іноземців немає — треба платити абсолютно за все. Оскільки мої діти мають нюанси в плані здоров'я, іноді доводиться віддавати місячну українську соціальну допомогу на всіх дітей (Ольга отримує допомогу по інвалідності — Ред.) за одну медичну процедуру для однієї дитини.

Нерухомість у В'єтнамі також недешева — місяць оренди чотирикімнатного будинку коштує від тисячі доларів. Плюс витрати на комуналку. Жити, не вмикаючи кондиціонери, неможливо, адже влітку просто нестерпна спека. Навіть зараз, узимку, спимо іноді під кондиціонером, бо бракує повітря. Через постійне використання кондиціонерів комуналка коштує 300-400 доларів на місяць. Договори оренди тут укладаються одразу мінімум на рік наперед. І це означає, що з урахуванням депозитів я маю тримати на рахунку мінімум 13 тисяч доларів. Для нас це нереально, адже я зараз не працюю.

У певному сенсі зараз мені легше, ніж в Україні — не треба займатися закупівлею продуктів. приготуванням їжі.

Вдома звикла носити на спині 30-кілограмові сумки з продуктами, варити 20-літрові каструлі супу. Зараз мені цього робити не потрібно. Але оскільки я повинна бути присутня на всіх заняттях Міші, про пошук якоїсь роботи наразі не йдеться

У В'єтнамі немає жодних програм для біженців, тому українців Ольга тут зустрічає нечасто.

— Знаю кількох українських дівчат, які працюють вчительками англійської мови, — розповідає героїня. — Але у мене часу шукати знайомства немає: весь свій час я присвячую дітям, їхньому розвитку, навчанню, здоров'ю. На щастя, вони досить швидко акліматизувалися — дітям підходить вологий спекотний клімат. У нас середня температура взимку — 26 градусів тепла, весь час іде дощ. Літо може бути дуже спекотним. Море відносно недалеко, але нам їздити туди проблематично. Тут немає автобусів, місцевим громадський транспорт не потрібен — 90 відсотків населення їздять на мотобайках. На них їздять і студенти, і домогосподарки, і бізнесмени у дорогих костюмах. Я вже й сама опанувала байк, бо бувають критичні ситуації, коли без нього ніяк — наприклад, якщо треба терміново відвезти дитину до лікарні.

Але відвезти 15 дітей до моря на байку я, звісно, не можу. Купила дітям велосипеди, але Михайло, на жаль, їздити не може, тому логістичні труднощі залишаються.

У В'єтнамі цікава кухня. Рис — у кожній страві. Його подають із м'ясом, з рибою, з салатом. Без солі та олії, а ти вже потім сам вибираєш до нього соуси. Ще нам тут подобаються їхні фірмові багети з м'ясом та яєчним соусом.

Попри те, що ми у такій далекій та незнайомій для більшості українців країні, нам тут комфортно. В'єтнамці дуже ввічливі та доброзичливі люди, вони чудово ставляться до дітей. Я не знаю в'єтнамської мови, але не почуваюся тут чужою.

Звісно ж, лякають думки про майбутнє,  невизначеність. Ми не знаємо, як довго  зможемо тут залишатися. Розумію, що школа не може так довго приймати нас, тому шукаю інші варіанти і буду вдячна, якщо хтось зможе нам у цьому допомогти. Для нас із дітьми головне — бути разом і в безпеці. Тільки коли ми разом, я впевнена, що ми з усім впораємось.

Оскільки В'єтнам не є стороною Конвенції про статус біженців від 1951 року, набути цього статусу в цій країні не можуть ні українці, ні громадяни інших країн. Тому єдиний спосіб перебувати тут легально — отримати відповідну візу (наприклад, робочу чи студентську). ‍

Вероніка Марчук — киянка за походженням, першу освіту здобула у Ніжинському педагогічному інституті на хіміко-біологічному факультеті. Студенткою виїхала до Польщі на початку 90-х, щоб допомогти родині. Отримала юридичну освіту у Варшавському університеті. Мала договір про співпрацю з польською компанією і план повернутися до Києва, на керівну посаду в українському представництві цієї фірми. Однак у долі був інший план. Вероніка зустріла кохання — і залишилася в Польщі.

Минуло 30 років, тут вона тепер почувається як вдома. Її добре знають та поважають як серед українців, так і серед поляків. А в матеріалі для видання Sestry знайомимось з нею ще ближче.

‍Оксана Щирба: Свого часу Ви не планували переїжджати з України.  Як так склалось, що Ви побудували своє життя у Польщі?

Вероніка Марчук: Був 1991 рік. З одного боку — нас сповнювала радість, що Україна здобула незалежність. А з іншого — країна переживала величезну кризу, люди не розуміли, як планувати своє майбутнє. Я тоді працювала в школі, паралельно навчалася заочно на педагогічному. Майже всі вчителі шукали іншу роботу, дехто виїжджав за кордон. І мені казали: їдь, спробуй, може, вдасться повчитися за кордоном. У ті часи дуже цінувалося, коли ти мав диплом з-за кордону. Я поїхала. 

У 1994 році, коли я мала повертатися до Києва, за мною приїхала моя подруга, ми спакували валізи. Але тоді моє життя раптом різко змінилось: зустріла свого майбутнього чоловіка. Якби мені раніше хтось сказав, що таке може статись — я б не повірила. 

ОЩ: А як саме відбулось доленосне знайомство з Цезарієм Пазурою?

ВМ: Я жила в Сопоті, а Цезарій приїхав туди з другом. Був липень, ми гуляли центральною вулицею. В одному з ресторанів сиділи знайомі, запросили нас до себе. Виявилось, що вони знали мого майбутнього чоловік, тож сіли за один столик. Цезарій мені розповів про себе, запитував про мене. Ми сподобались одне одному. 

А далі все — як грім серед ясного неба. Він кинувся вирішувати всі справи, аби я могла залишитися у Польщі. Я б в не наважилася прийти до керівництва і повідомити, що змінюю свої життєві плани через хлопця. Він поїхав до мого керівництва сам, пояснив їм, що таке кохання зустрічається лише раз в житті. Що у нього є дитина і він бачить мене чудовою мамою для неї. Словом, за два тижні цей чоловік вже спланував наше майбутнє. 

ОЩ: Це було кохання з першого погляду?

ВМ: Для нього — так, однозначно. А для мене — з другого. Казав, що ще здалеку зрозумів, що я його майбутня жінка. 

‍ОЩ: В одному з інтерв'ю Ви розповідали, що на момент знайомства зі своїм польським нареченим, Ви були більш успішною, ніж він…

ВМ: Так, він на той момент був у складній життєвій ситуації. Виховував сам дитину, мав фінансові труднощі. Моя ж ситуація була значно кращою — мала на руках диплом, їхала працювати заступником директора київської фірми. 

Чому Пазуру тоді вислухали? Бо, як виявилося, його вже знали: він знімався у фільмах. Цезарій домігся, аби мене перевели до Варшави, не звільнили. І фірма, в результаті, не зазнала втрат, і нашим стосункам це пішло на користь. 

ОЩ: Якби не вдалось Вас перенаправити працювати у варшавський офіс, Ви б поїхали до Києва? 

ВМ: Так. Цезарій мені дуже сподобався, але я ще не настільки втратила розум, аби поставити під загрозу свою самостійність, дохід і кар’єру. 

ОЩ: Що Вам допомогло стати відомою у Польщі? 

ВМ: Я ніколи не мріяла про те, аби стати відомою, не мріяла стати «зіркою». Так складалось, що чоловік розвивав кар'єру дуже стрімко, а я робила своє поруч з ним. Він хотів, аби весь світ бачив, яка хороша в нього родина, як все добре. У мене такого плану не було. Хоча нас сприймали разом однаково — як зіркову пару, навіть називали найкращим дуетом.

ОЩ: Дванадцять років разом прожили. Що стало причиною розлучення?

ВМ: Сьогодні, як доросла жінка, я можу сказати так: якщо в родині не дадуть жінці зайняти своє власне місце, а тільки очікують від неї, аби вона зайняла місце попередньої жінки — життя не буде. Це може тривати якийсь час, поки вистачає сил кохати, але пізніше з’являються інші питання. Однією з причин, зокрема, було й те, що я не могла народити спільну дитину. Присвятила себе повністю цій родині, цим стосункам. Виховала його дитину, яка називала мене мамою.  

Не боролася за своє, занедбала себе. І тоді я почула дуже правильні запитання від чоловіка: «А чому ти раніше цього не сказала? Чому не спротивилась? Чому ти не стукнула кулаком об стіл?» Ми дуже довго розходилися — приблизно півтора року. Намагалися якось врятувати наші стосунки. Мені казали, що я не можу піти від такого чоловіка як Пазура… Виходила з розлучення з високо піднятою головою, але насправді було дуже важко. Здавалося — не переживу. Але пережила. 

ОЩ: Як далі почало складатись життя і Ваша кар’єра?

ВМ: Свого часу я потрапила у шоубізнес завдяки Цезарію, тож була впевнена, що після розлучення з ним — покидаю і цю сферу. 

Але після розлучення до мене почали звертатись з різними пропозиціями. Один з директорів польського телебачення сказав: «Слава Богу. Ми вже не могли дочекатися, коли ти нарешті звільнишся від Пазури, бо ти тільки його й обслуговуєш. Дівчино, ти повинна робити своє. Ти в нас зірка. Він знайде собі менеджера. А ти працюй для себе». Це було неочікувано. 

Почалося все з каналу TVN — я зробила для них репортаж з Києва. Директор телебачення викликав всіх на нараду, показав цей репортаж і сказав: «Це найкращий репортаж, який я  коли-небудь бачив. Це перше. А друге — Марчук має працювати в нас». І мені запропонували, аби я стала ведучою програми про Україну. 

Тож я почала робити серію програм-репортажів. Водночас мені запропонували взяти участь у проєкті «Танцюють всі».  Паралельно теж мала три проєкти на телебаченні, також працювала продюсером. До того ж закінчила юриспруденцію, відкрила свою адвокатську канцелярію. Я поставила собі за мету стати в Польщі кимось, кого поважають. 

Полякам неможливо довести на словах, що в Україні є щось краще, ніж в них. Треба робити свою справу так добре, щоб поляки самі прийшли й сказали: «Боже, Вероніка, але як ти це зробила?» І тоді я пояснюю, що  просто поєднала все найкраще, що побачила в Україні. І от тоді вони готові слухати. 

ОЩ: Коли Ви приїхали до Польщі — тут ще не було такої кількості українців, як зараз. Як сприймали Вас поляки?

ВМ: Так, я дійсно, українців я зустріла через п'ятнадцять років життя тут, коли вже стала відомою настільки, що до мене підходили люди самі. За ті п'ятнадцять років я неодноразово плакала: поляки дуже упереджено ставились до українців, асоціювали з комунізмом, дівчат-українок — з негідною поведінкою. Було, що мені не дозволяли навіть міряти речі в магазині. Перші відчутні зміни прийшли у 2004, з Помаранчевою революцією. Тоді поляки подивились на українців з іншого боку.  

ОЩ: Зараз Ви відчуваєте себе в Польщі як вдома?

ВМ: Для того, щоб відчувати себе в Польщі як вдома, треба прожити ціле життя. В Україні я прожила двадцять років. У  Польщі відчула себе як вдома — коли прожила наступні двадцять років, тобто, коли зрівнялися два мої життя. Зараз вже маю другу польську родину, доньку.

Українського громадянства у мене більше немає, свого часу я прийняла польське. Це нелегко. Водночас я переконана в тому, що маю більше можливостей допомагати Україні з Польщі, ніж з самої України. Для мене вірність Батьківщині — це не про громадянство, а про внутрішній поклик щось для неї робити.

ОЩ: Ви — головна організаторка благодійного футболу в Польщі, Вам вдалось провести близько 200 благодійних матчів. Звідки така любов до цього виду спорту?

ВМ: У дитинстві я була «пацанкою», носила коротку стрижку, грала у футбол з хлопцями, любила «Динамо». А ще — каталась на мотоциклах, з раннього дитинства вміла керувати автомобілем,  якось навіть стрибнула з третього поверху… При цьому найкраще вчилася в школі, мала авторитет. Коли померла сестричка — тато сказав, що я тепер «і за сина, і за дочку». І так мене виховав.

ОЩ: Своє гідне місце шукають чимало українців у Польщі. Комусь вдається побудувати хорошу кар'єру, комусь — ні. Як думаєте, від чого це залежить? Від щасливої долі чи від наполегливості та працьовитості?

ВМ: Насправді жодне щастя не крокує поряд з нещастям. Там, де пощастило раз — наступного разу може не пощастити. Мене часто запитують, як я вистояла перед усіма невдачами, які зі мною трапилися. А я дивлюся на ці «нещастя» і думаю: у мене було в сто разів більше моментів, де я усміхалася і раділа. Просто це мало хто бачив. 

На моє переконання, успіх визначає наполеглива і важка праця. Тим більше у Польщі: треба добре знати мову та культуру цієї країни, аби добре себе почувати серед поляків. Багато хто говорить про схожість українського та польського менталітету — не вірте в це.  Так, ми з однієї великої слов'янської родини, але ми різні. Загалом, якщо ми хочемо інтегруватися в інше суспільство, треба зрозуміти: які казки вони читають, чому вчать своїх дітей, з чого сміються, що вважають святим. Тому я багато вчилася, і вдень, і вночі. 

ОЩ: На Вашу думку, як вплинула війна на українсько-польські відносини?

ВМ: Війна дуже змінила ставлення поляків до українців. Те, що поляки відкрили двері власних домівок для українців, забирали жінок з дітьми на кордоні, привозили до себе — є неймовірним. Поляки справді оцінили те, що Україна стала на захист, почали поважати українців. Крім того, поляки мають високий рівень людяності, дуже прив'язані до демократичних цінностей.

‍ОЩ: Ви очолюєте і Міжнародну Амбасаду Жінок-Підприємниць, і маєте безліч інших проєктів та справ. Які проєкти для Вас головні?

ВМ: Сьогодні у мене більше часу йде на те, щоб допомагати іншим й ділитись досвідом, аніж розвивати нові ідеї. Моя найважливіша справа — це моя мала донька Аня. 

Плани дуже змінила війна. Однак я точно знаю, що чим би я не займалася, мене завжди тягне до дітей, до навчання, до менторства, вчителювання… Зараз маємо один проєкт, пов'язаний з Україною. Якщо вдасться його реалізувати — він допомагатиме Україні у розвитку демократії, будемо проводити навчання для лідерів, робити щось справді масштабне.  

‍

Евакуація з Ірпеня стала однією з найдраматичніших подій перших місяців повномасштабної війни. Сусідня Буча вже була окупована росіянами, а в Ірпені українці з дітьми, літніми людьми та домашніми тваринами намагалися залишити місто й врятуватись. Оскільки єдиний міст у Романівці, яким можна було дістатися з Ірпеня до Києва, був підірваний, люди йшли прямо через річку.

Серед них була і Юлія Павлюк зі своєю шестимісячною донькою Еммою — ті самі мама і донька з обкладинки Time. Рятуючи дитину, вона намагалась додзвонитися чоловікові, який не виходив на зв'язок.  

«Це був найстрашніший момент у моєму житті»

«У мене був розпач, практично істерика, — розповідає Sestry Юлія Павлюк. — Після того як моєму чоловікові не дозволили сісти до евакуаційної машини, що везла людей до Романівки (до салону брали лише жінок та дітей), Олег пішов пішки — а в Ірпені вже почалися вуличні бої. Коли він перестав брати слухавку, я злякалася, що більше ніколи його не побачу. У мене на руках плакала крихітна Емма, довкола лунали вибухи… Це був найстрашніший момент у моєму житті».

За десять днів до початку великої війни маленькій Еммі виповнилося шість місяців. Юлія зізнається: у попередження про те, що може розпочатись повномасштабне вторгнення, не вірила.

— Усі ми маємо спогади з останніх довоєнних днів. Мій — як ми з чоловіком та дитиною ввечері 23 лютого гуляємо в одному з ірпенських парків та обговорюємо новини, — згадує Юлія Павлюк. — Інформація про майбутню війну нам тоді здавалася якимось черговим вкидом, спробою налякати людей. Ну яка може війна у XXI столітті, ще й у Києві? Ми не вірили і навіть не думали збирати ніякі тривожні валізки.

Я була першою, хто о четвертій ранку почув вибухи. Вікно було відчинене на провітрювання, і раптом я почула, як щось пролетіло прямо над нашим будинком. Потім ще раз. Розбудила чоловіка. Він перевірив телеграм-канали, але не знайшов інформації. Ми вирішили спати далі, аж раптом знову почули вибух — мабуть, у Гостомелі. Після цього вже побачили новину про те, що Путін оголосив спецоперацію.

Тато мого чоловіка, на відміну від нас, готувався до війни: зробив запаси продуктів, у вихідні їздив тренуватися на полігон. Але коли ми йому зателефонували (батьки Олега живуть у центрі Ірпеня у приватному секторі, і там на той момент ще не було чути вибухів) і повідомили, що почалася війна, він спочатку не повірив… Одразу пішов у тероборону, не дочекавшись навіть нашого приїзду — ми з чоловіком та Еммою того ж дня перебралися до батьків, бо в приватному секторі почувалися безпечніше, ніж на десятому поверсі.

Ми тоді навіть не думали про від'їзд — була надія, що бойові дії не триватимуть довго, що хтось зупинить цей жах. Та й їхати нам не було до кого: всі рідні та друзі жили в межах Київської області.

У будинку батьків не було бомбосховища, лише маленький підвал, перебувати в якому нам здавалося ще небезпечнішим, ніж у будинку — там консервація, банки, скло… Ми були в одній із кімнат. Чоловік каже, що й досі пам'ятає кожен звук «граду», кожен політ ракети. А в моїй пам'яті залишилася змазана картинка з кількома епізодами. Я щосили намагалася переключити свою увагу на Емму, на турботу про неї. Таким чином саму себе захищала від жахливих думок. Я дуже боялася ночей. У ті дні всі щільно завішували вікна, вимикали світло. У місцевих чатах з'являлася інформація про диверсійні групи. Десь написали, що в Ірпені були помічені ворожі танки з особливим маркуванням — чеченці.

В Ірпені у багатьох зникла електрика і вода вже в перші дні війни. У нас все це ще було, але нескінченні звуки вибухів зводили з розуму. На евакуацію ми зважилися після того, як 4 березня над дахом нашого будинку пролетів ворожий гвинтокрил, що скидав авіабомби.

Разом з Еммою на руках я впала на підлогу і подумала, що це кінець. Гвинтокрил скинув бомбу трохи далі, і ми вижили

Після цього стало зрозуміло, що далі буде тільки гірше. Тому наступного дня ми, поклавши Емму до візочка, пішки пішли до місцевої церкви, де, як писали в чатах, збирали людей на евакуацію.

«Чоловік посадив нас у машину, а сам пішов пішки. І зник зі зв'язку»...

5 березня я вперше за весь час війни вийшла надвір — і була шокована побаченим. Вибухи ще голосніші, ще ближче. Рідними вулицями їздить військова техніка, місто в диму. Чорний дим був усюди. У той момент ніби прийшло протверезіння: чому ми так довго не виїжджали? На що ми взагалі сподівалися?

Місцеві мешканці та волонтери забирали людей із церкви на машинах та підвозили до зруйнованого мосту в Романівці. Люди пішки переходили річку і далі їх вивозили автобусами до Києва. Ми довго простояли у церкві — я не хотіла сідати в машину без чоловіка, а його не брали: місця були лише для жінок та дітей. Я сподівалася, що рано чи пізно нас заберуть усіх разом, але цього не сталося. Зрозумівши, що так ми ніколи не поїдемо, Олег посадив нас у машину, а сам пішов пішки: вулицями, де вже йшли бої, потім — через ліс. Я плакала, уява малювала страшні картини. А потім Олег зник зі зв'язку... Я притискала Емму до грудей і молилася, щоб він відповів.

Нас довезли до зруйнованого мосту. Далі треба було йти річкою пішки: люди обережно ступали на дерев'яні палети на воді, військові допомагали. Я хотіла дочекатись чоловіка, але військові перевели нас на інший берег. Назавжди запам'ятаю перевернутий автомобіль, який, вочевидь, впав з мосту. Напевно, там загинули люди. Це були наче кадри з фільму жахів.

Емма хотіла спати, але через вибухи і все, що відбувалося, постійно прокидалася і плакала. Щоб її заспокоїти, я, стоячи на зупинці біля зруйнованого мосту, годувала її грудьми. Вже наступного дня росіяни розстріляли людей, які стояли на цій зупинці...

І військові, і люди, що проходили повз, говорили йти до автобусів на Київ, але без Олега я не збиралася нікуди їхати.

Пам'ятаю, як, заливаючись слізьми, всоте набирала номер чоловіка. Емма знову заплакала. У цей момент до мене підійшов військовослужбовець: «Давайте я потримаю дитину». У нього на руках дочка стала заспокоюватись. Саме тоді й була зроблена та сама фотографія

Але в тому стані я жодних фотокореспондентів не помічала… Я була дуже вдячна цьому військовому. Він опинився поряд у найкритичніший момент.

Емма ще була у нього на руках, коли чоловік нарешті взяв слухавку. Виявилось, він потрапив під обстріл. Декілька куль пролетіло буквально над його головою, він дивом не постраждав. Олег зміг вийти на зв'язок вже коли був біля зруйнованого мосту...

«Грудне вигодовування рятувало не тільки доньку, але й мене саму»

У метушні я навіть не спитала імені військового, який мені допоміг. Встигла тільки йому подякувати, після чого ми вже разом з Олегом сіли в евакуаційний автобус до Києва. А з київського залізничного вокзалу поїхали електричкою до Рівного. Електричка була повністю забита — мені здається, у вагоні було кілька сотень людей. Я спочатку думала, що доведеться стояти, але мені поступилися місцем на краєчку сидіння. Усі вісім годин дороги я не могла навіть розвернутися, не кажучи вже про те, щоб підвестися. Про зміну підгузків не було й мови, але найважливіше, що донька не була голодною — нас знову врятувало грудне вигодовування.

Не уявляю, як змогла б за тих умов погодувати доньку, якби вона була на штучному. Спочатку під вибухами у Романівці, потім у цій електричці. Підігрівати пляшечки було б нереально. А так у доньки завжди було свіже та тепле молоко. І тільки-но Емма прокидалася, я одразу починала її годувати — і вона засинала знову. Це допомогло нам нормально пережити дорогу.

Насправді грудне вигодовування рятувало не тільки Емму, а й мене саму. Це було єдине, що могло мене заспокоїти. Так було і в Ірпені. За вікном звуки «градів», а я годую доньку, відчуваю її тепло, дивлюся на неї — і заспокоююсь.

На тлі всього цього жаху грудне вигодовування стало нашим з Еммою острівцем безпеки

Можливо, тому ми практикуємо це досі, хоч доньці вже два з половиною роки. Нині лише на ніч, але це важливо для нас обох. До речі, це мене дуже рятувало й восени-взимку 2022 року під час блекаутів у Київській області, коли неможливо було приготувати дитині їжу.

Про важливість грудного вигодовування під час війни Юлія пізніше розповіла публічно в межах спеціального проекту ЮНІСЕФ.

— Це було в Рівному, де ми три місяці були в евакуації, — пояснює Юлія. — Повідомлення в чатах від мам, які не могли знайти в спорожнілих магазинах суміші, які б підходили для їхніх дітей, розривали серце. Ще в Ірпені я бачила ці повідомлення і була готова поїхати й погодувати чиюсь дитину. Але всі ці жінки, на жаль, були надто далеко.

Зворушлива зустріч

Евакуювавшись на Рівненщину, Юлія навіть не здогадувалася, що там на неї чекає важливе знайомство.

— Через подругу ми змогли знайти у Рівному квартиру, де жили наступні три місяці, — каже Юля. — Вже коли були там, знайомі стали надіслати фотографію обкладинки журналу Time. Побачивши знімок, я дуже здивувалася… Люди швидко знайшли мене у соцмережах. Мені почали писати жінки з усього світу. Сотні повідомлень, слів підтримки. І серед них раптом повідомлення від хлопця на ім'я Влад: «Привіт. Радий, що з вами все гаразд. Як Емма?»

Виявилося, це був той самий військовослужбовець, який допоміг нам під час евакуації! Він також був дуже здивований, побачивши себе в Time. Йому на той момент було лише 19 років. З'ясувалося, що його мама та дві молодші сестри живуть у Рівненській області. Ми до них приїхали, познайомились. У Влада чудова родина. Було дуже зворушливо, коли його мама взяла на руки Емму — так само, як її тримав Влад на тому знімку. Пізніше ми побачилися і з Владом, але це була дуже коротка, можна сказати, епізодична зустріч. Домовилися, що після перемоги наговоримося вдосталь. А поки листуємося. Він часто запитує про Емму. Сам Влад, як і раніше, на службі.

Юлія з чоловіком та донькою повернулися до Ірпеня у червні 2022 року.

— Попри те, що війна триває, мені дуже хотілося повернутися. Це мій дім, моє рідне місто, де мені дорога кожна вулиця, — пояснює Юлія. — Дуже боляче бачити страшні наслідки війни. Ірпінь швидко відбудовується, але з нашого вікна досі видно згорілі будинки, руйнування. Квартира вціліла, хоча у даху внаслідок обстрілів утворилася вм'ятина. У парку, де ми гуляємо із донькою, залишилися сліди від снарядів.

Добре, що тоді, коли почалася війна, Емма ще нічого не розуміла. Хоча наслідки все одно є, тому що донька боїться гучних звуків — чи то сусідське свердлило, чи навіть блендер. На сигнал повітряної тривоги ми намагаємося реагувати спокійно, щоб Емма зайвий раз не лякалася. Чуючи цей звук, Емма може вказати пальчиком на вікно і сказати: «Тривога». Але вона поки що не асоціює це із чимось жахливим.

Ми рідко коли спускаємося в укриття — з найближчого у нас тільки підвал, перебувати там з дитиною дуже складно. Роботу ППО чуємо регулярно… Останні новини не вселяють оптимізму, але я намагаюся не зациклюватися на поганих думках — інакше можна збожеволіти. Звикла говорити собі, що якщо не можу змінити обставини, треба до них адаптуватися. Що й намагаюсь робити.

Я сумую за тією Юлею, що була до 24 лютого 2022 року. Спокійною, безтурботною дівчиною, яка насолоджувалась життям. Боюся, що навіть коли закінчиться війна, ця безтурботність уже не повернеться. Так як раніше вже ніколи не буде...

Українці на Блур-стріт

П’ятниця. Я виходжу з підземки на вулицю Bloor Street — особливе місце для кожного українця, який живе у Торонто. 

Історично так склалося, що значна частина цієї довжелезної вулиці простягається із Заходу на Схід: це український район, понад століття тому тут з'являлись перші українські домівки. Це місце дуже люблять українські підприємці: крамниці, салони краси, аптеки, кав'ярні, де готують сирники «по-нашому», — усе для тих, хто ностальгує за Батьківщиною. Але тепер тут не лише про бізнес. Вже другий рік поспіль околиці Bloor West Village — місце зустрічі новоприбулих з України: жінок при надії та мам з дітками.

Ранній ранок. На Bloor West зустрічаюсь з сусідкою Іриною. Наші молодші діти ходять в один садок, а старші — в українську школу. Ірина з родиною переїхала у Торонто декілька місяців тому. Спочатку вони поїхали з України в Ізраїль, почали там ставати на ноги, однак через постійне передчуття небезпеки невдовзі знову почали шукати прихистку. Це змушує мене думати, що в українців тепер є ще одна суперсила — передбачати війну. До повномасштабного вторгнення Іра була директоркою дитячої студії творчості в Києві, а в Торонто опанувала нову професію — майстриня манікюру.

Ми прямуємо до Українсько-Канадської Суспільної Служби, громадської організації, де надаються консультації та послуги українським вимушеним мігрантам та іншим вразливим верствам населення. Там організовують різноманітні семінари, є мовні курси, а також дошка оголошень, де можна знайти помешкання, кухаря, няню, дізнатись про заходи у громаді тощо.

Але у нас інший план. Минаємо людей у холі, які активно обговорюють пропозиції щодо роботи, спускаємось сходами у підвальне приміщення й опиняємося у просторі Ukrainian Moms in Toronto — проєкту «Лелека». Це місце — справжній порятунок для новоприбулих жінок з України. Такою ще рік тому була я, а тепер — моя нова знайома Ірина. Серед іншого, тут можна взяти необхідний одяг, речі чи іграшки для дітей. Безкоштовно, без реєстрації, без черг і без відчуття приниження.

Сестринство у «Лелеці»

Приміщення невелике, але кожен сантиметр простору зайнятий важливими речами. На столах стоять коробки з одягом, всюди маркування «хлопчики», «дівчатка 0-3 місяці», «3-6 місяці», «6-12 місяців», «5 років» тощо. Під столами — автокрісла, ходунки, ванночки для немовлят та іграшки. Є окремі полиці із дитячим взуттям. Навколо багато жінок, частина активно розбирає торби з речами, які щойно привезли. «Це треба все якнайшвидше  перебрати, бо днями очікуємо нові надходження», — пояснює Анна, давня знайома.

Проєкт «Лелека» має своїх фанатів. Наприклад, один чоловік постійно збирає з вулиць різні дитячі речі, що виставляють люди за двері будинків, і приносить сюди в комору. Допомагають всі — як українці, так і люди інших національностей. «Лелека» вже давно нічого ні в кого не просить, а пакунки продовжують активно надходити. Коли я вагітною переїхала у Торонто з Бучі, тут, в «Лелеці», я знайшла корисні контакти, поради та все необхідне для майбутнього малюка. І друзів з усієї України. Ми ділимося одна з одною своїми історіями, говоримо про дітей, садочки, про особисті проблеми та труднощі у пошуку роботи. Моя «Лелека» — це унікальний простір, місце сили, де жінки надихають жінок, де є сестринство. Де відчуваємо вдячність й потребу робити щось для інших. 

Підходжу до дівчини із Харкова, звати Валерія. Вона сортує дитячі шапочки в коробки: зимові в — одну, весняні — в іншу.
«Я вирушила у Канаду на 36 тижні вагітності, з мамою і старшою дитиною. Ізюм, де ми раніше жили, вже був в окупації. 

У той день, коли наш літак приземлився у Торонто — мій батько загинув на фронті. Брав участь у боях за Ізюм. Не дочекався дня, коли місто звільнили. І дня, коли вдруге став дідом

Я народжувала у жалобі за ним на початку липня 2022 року. Відзначали одночасно уродини та поминки. А потім була деокупація, і я дізналась про смерть більш як сотні своїх знайомих. Здавалось, що моє серце зупинилось», — розповідає.

Валерія розмовляє зі мною і продовжує сортувати шапочки, час від часу радить щось іншим жінкам, які прийшли вибрати одяг. Сьогодні вона в «Лелеці» волонтерить, діти її — в садку.

«Волонтерити у "Лелеці" це — найкраща терапія, рятує від поганих думок. Пам'ятаю, як ми виїжджали з-під обстрілів: була зима, а у моєму рюкзаку — лише памперси для ще не народженої дитини. Боялась, що у війну я їх ніде не куплю. І тут виявилося, що у старшої доньки зовсім немає одягу, уявляєте? Як я сварила себе за ті памперси! В Канаду їх, звісно, я не повезла. На щастя, на місці знайшлося все необхідне і для старшої, і для немовляти. А тепер усі речі, з яких виростають мої діти — приношу сюди. Канадці зазвичай виставляють непотрібні їм речі на вулицю перед будинком або ж в Інтернеті. В мережі є багато груп для обміну речами, від одягу — до меблів», — пояснює Валерія і йде допомагати комусь, а я — в кав’ярню на каву з однією із засновниць жіночого об’єднання Ukrainian Moms in Toronto.

Ukrainian Moms в Торонто і не тільки

Анна живе в Торонто вже 20 років, з чоловіком виховують сина, який народився тут і тепер дуже пишається називати себе «канадським українцем». Ukrainian Moms in Toronto — спільнота, створена українськими матерями та жінками Торонто у 2015 році, через рік після тимчасової окупації Криму. Відтоді група працює в різних напрямках, серед яких:

• Надання емоційної та соціальної підтримки жінкам під час адаптації в новій країні;
• Розв'язання побутових питань, спільне вирішення повсякденних труднощів;
• Допомога в пошуку роботи та розвитку можливостей для українських жінок у Канаді;
• Підтримка материнства та інші аспекти, спрямовані на розвиток спільноти.

Згодом на базі спільноти утворився проєкт «Лелека». Анна Гейчук, Юля Меркулова і Таня Максименко на волонтерських засадах допомагають переселенцям з України з поселенням, адаптацією, пошуком роботи, за потреби — супроводжують жінок у лікарнях та під час пологів.

З моменту існування Ukrainian Moms in Toronto і до початку повномасштабного вторгнення в Україну, в групу входило близько 4 тисяч жінок. На сьогодні — це вже майже 14 тисяч жінок

«В перший місяць великої війни до нас почали масово приїжджати вагітні жінки з України, хотіли народжувати у безпеці. Ще тоді не було CUAET (спеціальна програма, яку запровадив Уряд Канади для громадян України через повномасштабне вторгнення Росії. — Авт.), тобто вони не могли отримати місцевого медичного страхування, яке давало можливість народжувати безкоштовно. Ми хотіли допомогти. Наша знайома, українка, працює  в госпіталі Mt.Sinai у Торонто, там є пологове відділення. Вона поговорила з керівництвом, і лікарня погодилась приймати українських породіль», — пригадує Анна. Так і виникла «Лелека»...

На вулиці дощ, а у кав’ярні, де ми з нею сидимо — великі панорамні вікна. Гріємось гарячою кавою, насолоджуємось моментом. Розмова неспішно йде далі. 

«Ми думали, що "Лелека" буде маленьким проєктом підтримки, — продовжує вона, — що будемо збирати дівчат раз на місяць, радитись, ділитись досвідом тощо. Але виявилося, що допомога потрібна щоденно. Часто жінки приїжджали на останніх місяцях вагітності, без знання англійської та розуміння, як працює медична система в Канаді. Треба стати на облік, пройти всі обстеження, народити, а після пологів їм кажуть: «Ви ж дитину на третій день педіатру покажіть». А де взяти того педіатра? От ми і допомагаємо справлятись з усім цим».

Час від часу нашу розмову переривають численні телефонні дзвінки: «це — міграційний консультант», «а це — з пологового», «це жінка, у якої чоловік аб’юзер, ми її маємо переселити у шелтер». У Анни хороший менеджерський досвід: на основному місці роботи при університеті вона координує візити міжнародних делегацій та організацію заходів. Як зізнається, ці навички дуже допомагають їй у волонтерській діяльності.

Я створила і плекаю тут свою Україну. Допомагаю конкретним людям і відчуваю, що тим самим допомагаю й собі, так легше приборкати внутрішню тривогу

«Група Ukrainian Moms in Toronto — майданчик, де люди також вчаться толерантності. Я часто бачу пости у соціальних мережах де критикують вимушених мігранток за те, що вони ходять до перукаря і манікюри. А я думаю навпаки: добре, що ходять. Для деяких жінок подбати про свою зовнішність — це, можливо, спосіб заземлення. Це жіночність, яку хочеться в собі зберегти попри все, що відбувається навколо. Наші жінки й діти за кордоном — як паросток, який бореться за виживання, проростає між камінням», — каже Анна. І додає: у своїй жіночій спільноті у Канаді вони часто використовують слово «сестринство». 

У Канаді Анна навчилась звертатись за допомогою. Не приховувати свою вразливість — це не слабкість, а сила. Цього вчить й інших жінок, які шукають  прихистку від війни в Україні.

Українська жінка — це сильна жінка. А разом — це сила, яку неможливо перемогти.

‍

‍

В евакуаційному потязі людей набилося, як оселедців в бочці. Старший син Анжеліки Давид простояв усю ніч у тамбурі. «Тепер я знаю, чому нас подовгу тримали на плацу, — посміхається про себе 15-річний вихованець Сумського кадетського корпусу, — але ж як зараз мені все це згодилося!» На якийсь час Давиду доведеться бути за найстаршого чоловіка у своїй великій родині, адже батько Віталій Ковтун хоч і має п’ятьох дітей, все одно пішов захищати батьківщину.

Анжеліка Ковтун не плакала, у неї були більш важливі заняття і завдання. «Давид дасть собі раду, — думала жінка, — він вже дорослий і самостійний, а що робити з малими?»

Дворічна Ксенія вчепилася в маму своїми маленькими ручками й не відпускала до кінця подорожі, а хлопців (9-ти річного Григорія та 8-річного Віталія) вдалося покласти на верхні полиці поряд з попутницями-дівчатками. 13-річна Єва сиділа навпроти й була готова підстрахувати маму, якщо з’явиться потреба побавити малу сестру. Анжеліка радіє, що має таку помічницю. Їхали в нікуди, без жодного маршруту. На кінцевій зупинці, в Хмельницькому, зійшли на перон і пересіли на потяг до Львова.

Від любові до ненависті

...20 лютого 2022 року Анжеліка не знаходила собі місця, вона мала передчуття і мучила чоловіка питаннями: «Що робитимемо з дітьми, якщо почнеться велика війна?». Віталій дратувався і переконував, що цього ніколи не буде, у найгірше не вірилося, а може, чоловік у такий спосіб хотів заспокоїти жінку…

«Мій чоловік з Макіївки, — розповідає Анжеліка, — а я хоч і виросла у Лубнах, проте народилася в Донецьку, там залишилися знайомі та колишня родина мого батька. Тож я бачила, з якою ненавистю до України зростає тамтешнє місцеве населення.

Онука колишньої батькової дружини телефонувала зі словами: «Дєдушка, я нєнавіжу Україну»

Вона професійно займалася синхронним плаванням, їздила по всій Україні, а коли утворилося те ДНР, басейн став занедбаним, як і все навколо, тож дитина сидить вдома. Батько намагався щось пояснювати: мовляв, за України вона могла багато їздити, а її мама мала власний бізнес — торгівельний намет. А тепер цього вже немає. Проте мала не хотіла його слухати, вона сидить вдома й ненавидить Україну. За роки війни виросло ось таке покоління»…

Про зазомбованих росіян Анжеліка знає теж не з газетних статей. У Росії жив брат чоловіка, який під час кожної телефонної розмови переповідав їм путінські меседжі. Щось пояснити тамтешнім родичам було марною справою, а коли почали бомбити Київ, Анжеліка вислала відео, яке зняла її сестра на Троєщині. У жінки хворі ноги, і вона не змогла спуститися до підвалу, тож практично на її очах відбувся приліт у сусідній будинок... Ніби зачарована, вона знімала те, що бачила... Це відео опинилося в Анжеліки, а потім розійшлося по знайомих і родичах з того боку кордону... У відповідь спочатку була тиша. А потім лише одна фраза: «Нє рассказивай. Кієв Расія нє бамбіт!»

Врятувати кадета Давида

Продовжувати пояснювати родичам не було ні часу, ні натхнення, Анжеліка зрозуміла, що у неї більше немає родичів з того боку кордону, натомість у неї є велика родина тут, яку треба рятувати негайно. І перш з все — Давида, який зараз перебуває під кордоном, практично в самому пеклі, у своєму військовому ліцеї в Сумах.

«Пам’ятаю ранок 24 лютого 2022 року, як страшний сон, — згадує Анжеліка, — найменша доня спала погано, і я поклала її до себе в ліжко. Віталію довелося ночувати в дитячій кімнаті. Ранесенько він раптом зайшов до спальні: ‘‘Анжело, почалася війна!’’ Після майже безсонної ночі не могла зрозуміти: я ще сплю, чи це вже реальність? Аж тут пролунав дзвінок з кадетського корпусу, повідомили, що повз обласний центр їдуть колони російських військ, і виїзди з Сум заблоковано. Вихованців потрібно було рятувати, у ліцеї прийняли рішення відпустити їх додому».

Що робити? Як забрати Давида з Сум до Лубен? Родина Ковтунів мала знайомого в Сумах. Від нього дізналися, що автобусне сполучення перервано. З міста випускають лише приватні автомобілі. Знайомий працював диспетчером маршрутних таксі й розказував випадки, що жінки, які прибули в Суми у відрядження, не могли автобусними повернутися в Київ та інші міста, які перебували під російськими обстрілами. Анжеліку не покидала тривога. На щастя, командування училища робило все для порятунку своїх вихованців.

Командири зібрали підлітків і наказали переодягнутися у цивільний одяг. Що у кого було. Перевіряли і звертали увагу на найменші дрібниці, адже й білизна у кадетів була встановленого для прикордонників зразка.

«Одна мама поїхала по сина з Полтави і сказала, що завантажить хлопців в свою машину й вивезе, — згадує Анжеліка. — Ця жінка напхала повний салон хлопців. Привезла до Хоролу. Діти були в спортивних костюмах, а надворі холодно. Хлопців батьки забирали біля автозаправної станції, де було справжнє стовпотворіння. Адже виник ажіотаж з паливом, не можна було заправитися. Це був перший шок і випробування для нашої сім’ї. Добре, що кадети встигли роз’їхатися до 13 години, адже о 18-й годині по кадетському корпусу почалися прильоти».

Виклики війни

Після приїзду старшого сина Віталій пішов до територіального центру комплектування і записався в територіальну оборону. Обстановка була тривожною. Росіяни рвалися на Київ, чоловіки в Лубнах готувалися до оборони міста. Виявилося, що зброї і засобів, щоб зустріти ворога, немає. Проте чоловіки організовувалися в підрозділи й самі виготовляли «коктейлі Молотова». Віталія почали брати сумніви щодо доцільності перебування в ТРО. Він хоч і був батьком п’ятьох дітей, але мав потрібний для армії військовий фах, тож попросив про переведення до ЗСУ.

Дружину з дітьми закликав евакуюватися з Лубен. Рішення приймалося важко, Анжеліці було боязко одній без чоловіка їхати з п’ятьма дітьми в невідомість. Але вона мусила…

На вокзалі у Львові Анжеліка ніби озирнулася в минуле. Вона й досі не могла повірити, що ще вчора у неї була велика сім’я і великий дім в Лубнах, а тепер у неї є лише велика сім’я. «Це хороша новина, — посміхнулася про себе Анжеліка, — найбільший скарб, моя родина, зі мною, всі живі і, слава Богу, здорові, тож не час скиглити, треба діяти».

Віталій тим часом піклувався про своїх навіть на відстані. Він домовився про прихисток для родини зі знайомим Філіпом, з яким працював на будівництві на заробітках у Польщі, тож тепер сім'я мала конкретний пункт призначення — Сосновець.

Переїхати через кордон було важко. Біженці після кільканадцятигодинної черги поверталися до готелю, розташованому на західній околиці Львова, де Анжеліка з дітьми отримала можливість трохи перепочити і помитися. Власники готелю селили біженців безкоштовно й намагалися хоч трохи нагодувати стомлених людей. Одна з жінок простояла на кордоні 12 годин і змученою повернулася до Львова. Побачивши Анжеліку, вона сказала: «Навіть не думай з мелесенькою дитиною їхати на ніч і стояти на кордоні. Дитина змерзне і захворіє».

На щастя, родину помітили польські волонтери, які двома бусами привезли в цей готель гуманітарну допомогу. Один з мікроавтобусів був пасажирським, у ньому сиділо чимало біженців. Другий — був вантажним. Його водій Міхал пожалів велику родину Ковтунів і зголосився допомогти.

Чоловік знайшов старі ковдри, таке саме старе сидіння, закинув все це у багажний відділ й наказав старшим дітям залізти в машину

Анжеліка з маленькою Ксенією їхали в кабіні. Буси рухалися по так званому «зеленому коридору». Міхал зібрав їхні паспорти й сам владнав питання з прикордонниками, поки діти спали на ковдрах. Кордон перейшли за годину, а в Перемишлі, біля збірного пункту, Міхал був змушений залишити родину, адже в нього був ще один рейс в Україну. Та поляк попередив: «Якщо до мого повернення ви не зможете звідси виїхати, я вранці приїду і відвезу вас в самісінький Сосновець».

Так і сталося. Протягом доби до Катовіц вирушив лише один автобус, і родині Ковтунів в ньому не знайшлося місця. Тому добрий Міхал вдруге врятував українську родину. «За короткий час подорожі ми настільки здружилися, — згадує Анжеліка, — що біля будинку в Сосновці розплакалися та довго обіймалися. Зв’язок не втратився досі. Міхал кілька разів телефонував, навіть пропонував допомогу з житлом».

Нове життя в польському Сосновці відрізнялося від звичного в Лубнах. Але адаптація минула безболісно, адже господар трикімнатної квартири Філіп, який прийняв у себе Анжеліку і її дітей, виявився гостинним і чуйним. Старший син Давид продовжував навчання онлайн в Кадетському корпусі. А Єва, Гриць і Віталій через місяць пішли до польської школи, де отримали неймовірну підтримку. Анжеліка з трепетом в голосі згадує про вчителів, батьків, а також сусідів в будинку, які забезпечили родину всім необхідним: «Ксені купили памперсів на рік вперед, — посміхається, — а ще подушки, ковдри. Через кілька днів Філіп вже не міг вільно ходити коридором, бо весь прохід був заставлений пакетами з допомогою. В школі нам дали все, що потрібно для навчання, також розпитали розміри одягу дітей і нанесли нам новенького з етикетками вбрання та взуття».

Все було добре, тільки чоловік Віталій дедалі рідше виходив на зв’язок. Він тепер перебував під Лозовою, де йшли запеклі бої.

«Я пишу sms Віталію з проханням вислати хоч крапку, що все добре, — згадує Анжеліка, — мені нічого більше не треба. Я вкладаю дітей спати й знову беруся за телефон... Віталію досі щастило. Кілька разів він міг загинути під час артнальотів у Києві, а потім і під Харковом. Його побратими гинули, а він ніби в сорочці народився. Небезпека весь час була поряд з ним»...

Але Віталій не відповідав. Коли змучена невідомістю жінка мало не впала у відчай, зрештою прийшло повідомлення: «Я зараз подзвоню, візьми слухавку, тільки не кричи...» Виявилося, Віталій отримав поранення і перебував у шпиталі.

Знову разом

З цього часу Віталій був на зв’язку частіше. Але спокою все одно не було, адже росіяни обстрілювали лікарні теж. Кілька разів Віталій дивом уникав біди, коли по шпиталях прилітали ракети. Чоловік ніколи не легковажив повітряною тривогою і завжди спускався в укриття.

Дружина просила його написати рапорт на звільнення. Сили вже залишали її. І через деякий час Віталій погодився. Він поспіхом виїхав до сім’ї, не оформивши статус учасника бойових дій, не пройшовши медкомісію, яка мала визнати його інвалідом. Родина нарешті возз’єдналася.

Окрему квартиру допоміг знайти Філіп, Віталій пішов працювати на будівництво, а Анжеліка... прибиральницею. Для колишньої підприємиці, власниці кафе, це був непростий крок. Але за квартиру потрібно платити, дітей багато, чоловік після поранення потребує лікування, ще й Давид вступив до платного технікуму.

«Я написала у фейсбуці в одній з місцевих груп, що шукаю працю на 4-5 годин, бо маю малу дитину, — ділиться Анжеліка. — Мене запитали, чи не бажаю я працювати в клінінгу. Так я познайомилася з українкою, яка вже протягом шести років живе у Польщі. В Україні я мала інше життя, мені потрібно було переступити через себе. Моя нова шефиня ніби відчула моє сум’яття й сказала: ‘‘Не бійся, я дам таких клієнтів, що все буде добре. Ти не відчуватимеш приниження’’. Так і сталося. До мене було гарне ставлення господарів, завжди віталися, пропонували каву і чай. Зараз маю чотирьох клієнтів, ключі від їхніх помешкань, у нас довірливі взаємини. А після прибирання квартир я їду прибирати навчальні аудиторії до інституту. Все офіційно, сплачую податки».

Анжеліка справляє враження самодостатньої впевненої в собі жінки, яка здатна вирішити будь-яку проблему. В чому секрет її сили?

Вирішувати проблеми в міру того, як вони надходять. Або, як кажуть поляки, jeden problem naraz. Анжеліка радить зосереджуватися на одній проблемі, а не на всіх одразу, такий підхід допоможе ефективніше досягти цілі, ніж розподіляти увагу на багато різних проблем. Також не треба себе накручувати наперед, думаючи про майбутні проблеми і малюючи в уяві картини, яких ще немає. Що буде завтра, я вирішу завтра, а сьогодні я думаю про те, що є нагальним саме тепер.

Ми не самі, тому що ми разом. Анжеліка намагається залучати дітей до спільних родинних справ та обов’язків, ніколи не байдужа до особистих проблем кожного члена сім’ї, вчить дітей взаємопідтримці та взаємодії. Така дружня атмосфера в родині допомагає долати труднощі.

Его — ворог, або як полюбити не притаманну тобі раніше роботу. Анжеліка переконує, що прибирання звільняє її голову від важких думок. Маючи своє кафе, потрібно було багато планувати та аналізувати. А тут вона просто відпочиває від відповідальності за цілу фірму. Звісно, жінка не бачить себе в прибиранні назавжди, але в якості «інтелектуального перепочинку» така робота є цілком нормальною. У будь-якому разі це краще, ніж лежати на дивані й «грузитися» новинами з фронту.

Від синдрому провини вцілілого рятує громадська робота. Анжеліка каже, що жодного разу не відчувала себе «зрадницею» за те, що покинула батьківщину в найтяжчі її часи. Вона дотична до боротьби як волонтер. Разом з дітьми ходить на мітинги в підтримку України, плете сітки, збирає допомогу і направляє її на фронт. Така активна громадянська позиція допомагає не «зачерствіти» і дає переконання, що навіть на відстані вона повноцінно виконує свій громадянський обов’язок перед Україною.

Це історія кохання біблійного масштабу. Віри, яка перемогла закони природи. Жаги до життя всередині залізного воїна.

Дзвінок медсестри «швидкої допомоги» вранці 17 травня 2022 року поділив життя Юлії Мізіної на «до» та «після». Їй повідомили про ракетний удар по навчальному центру Десна у Чернігівській області, де на той момент знаходився її чоловік Віталій. У навчальному центрі загинули не менш ніж 87 українських військовослужбовців (точна цифра невідома досі, оскільки багатьох не знайшли). Чоловік Юлії — лейтенант 66-ої бригади Віталій Мізін — горів живцем, не втрачаючи свідомості. Коли Віталія витягли з-під завалів та привезли до лікарні, половини його тіла вже фактично не було — права його частина згоріла, у деяких місцях обгоріли навіть кістки.

У те, що людина з такими опіками може вижити, не вірив ніхто… крім Юлії. З двомісячним сином на руках вона цілодобово чергувала під лікарнею, потім у палаті, консультувалася з фахівцями, супроводжувала чоловіка у шпиталях по всій Україні та за кордоном. І сталося неможливе — Віталій вижив. Після важких 104-х днів між життям і смертю його організм зрештою обрав життя. Потім були реабілітація, опанування протезу і ще одне диво — вагітність Юлії та поява на світ їхнього вже третього сина.

104 дні між життям і смертю

— У той момент мені було байдуже, де жити, де спати, чим харчуватися. Головне — бути поряд із Віталіком, — розповідає Юлія. — Що б мені не говорили лікарі, що б не показували їхні монітори (а, судячи з їхніх показників, у чоловіка справді не було шансів вижити), я навіть думки такої не припускала, що Віталік може померти. Мене не лякали ні опіки, ні ампутації. Головне, щоб живий.

Коли почалася повномасштабна війна, першому синові Юлії та Віталію Мізіних Івану виповнилось сім років, і Юлія саме була при надії — на останньому місяці нової вагітності. Тоді ж 29-річний Віталій, який раніше служив в армії за контрактом, отримав повістку.

— 14 березня народився наш Данило, а через чотири дні Віталіка вже мобілізували, — згадує Юлія. – Багато хто тоді евакуювався в західні області, а ми залишилися на Черкащині. Коли була в пологовому, під час ракетних атак кілька разів доводилося спускатися до підвалу... До стресу після важких пологів додався страх за чоловіка. Він відправився до навчального центру, а я з дітьми переїхала до мами на Вінниччину.

Через два місяці, вранці 17 травня, мені зателефонувала медсестра «швидкої». Я тоді ще не знала про ракетний удар по військовій частині Десна. Медсестра повідомила, що мого чоловіка везуть до шпиталю. «Що сталося? — питаю. — Він захворів?» «У навчальну частину «прилетіло», — почула я відповідь. — У вашого чоловіка опіки 3-4 ступеня».

Шок, ступор… За пів години знову дзвінок від медиків — уточнити дані чоловіка. Спочатку його відвезли до місцевого шпиталю, згодом — до Києва. Мені не сказали, куди саме. Залишивши старшого сина у друзів, разом із двомісячним Данилом і мамою я вирушила до Києва. Телефонувала в усі лікарні з опіковими відділеннями. Але коли зрештою знайшла чоловіка у Київському опіковому центрі, мене навіть не пустили до його палати.

Виявилося, що «3-4 ступінь» опіків — не остаточний діагноз. І вже у лікарні з'ясувалося, що підходящої для опіків Віталіка класифікації просто не існує, адже з такими глибокими ураженнями не виживають

60 відсотків його тіла були без шкіри. В деяких місцях згоріли м'язи та обгоріли ребра. Певною мірою були уражені всі внутрішні органи. Коли Віталіка привезли до опікового центру, медперсонал боявся перекладати його з каталки на ліжко — думали, що його правий бік просто розсиплеться. З рукою, до речі, фактично так і сталося — те, що від неї залишилося, ампутували… Як я потім зрозуміла, до опікового центру Віталіка привезли вмирати. З цієї причини йому навіть не одразу ампутували згорілу ногу — ніхто не вірив, що це на щось вплине.

Я благала пустити мене до палати. Лікарі відмовляли — мовляв, я, годуюча мати, не повинна цього бачити. Я говорила, що якщо щось Віталіку і може допомогти, то це моя присутність! Наступні два дні з немовлям на руках я ходила під вікнами опікового центру. Ночами дзвонила до відділення і отримувала стандартну відповідь: «Він дуже важкий». Аж раптом третьої ночі до цієї фрази лікар несподівано додала: «Контактний». Виявилося, Віталік прийшов до тями!

Після цього мене нарешті до нього пустили. Коли я зайшла до палати, чоловік, побачивши мене, затремтів. Мене теж почало трусити. Взявши його єдину руку, я сказала: «Зайчику, я так сильно тебе люблю. Я тут. Ми тепер у Києві. Не хвилюйся, ми поряд». Віталік не міг нічого мені відповісти — через трахеостому він міг лише ворушити губами. Але він усе чув і розумів. Пізніше чоловік розповів, що після цієї нашої короткої зустрічі він зрозумів, що житиме. В цей момент трапилася наша перша маленька перемога — організм чоловіка зміг самостійно тримати тиск (до цього його вдавалося підтримувати лише завдяки препаратам).

«Згадав нас з дітьми і захотів жити»

Про те, як Віталію вдалося вижити в навчальній частині, де загинули практично всі військовослужбовці, Юля дізналася від чоловіка згодом. Виявляється, він пам'ятав усе в деталях.

— У частині на момент ракетного удару було близько 130 людей. З них вижили лише Віталік і ще двоє, — продовжує розповідати Юля. — Ідентифіковано 87 тіл. Решта зникла під завалами. Внаслідок прямого влучання ракети чотириповерхова будівля, де були казарми, впала, і Віталік провалився до підвалу. Попри те що його завалило уламками, він був у свідомості. У місці, куди він упав, була колона з витяжкою і там ще можна було дихати, хоча підвал швидко наповнювався димом. Віталік бачив, як живцем горіли його побратими. Він досі чує їхні крики ночами...

Вогонь швидко дістався й Віталіка. Його тіло спалахнуло. В якийсь момент, не витримуючи страшного болю, він подумав про свою родину й попросив Бога закінчити його страждання. І раптом на нього полилася вода. Рятувальники! Співробітники ДСНС знайшли його й змогли загасити на ньому полум'я. Коли Віталік усвідомив, що має шанс вижити, він зібрався силами і навіть наклав собі турнікет. Назвав свої дані, посаду, продиктував мій номер телефону. Побачив, що права рука повністю згоріла. За його словами, він думав у той момент тільки про мене та дітей. Він знав, як сильно ми його любимо, і дуже захотів жити.

Хоча до палати Віталіка мене пускали нечасто, я щодня з ранку до вечора була під опіковим центром. Молилася і притискала до грудей паперове серце, яке сім років тому він мені подарував

Віталік тоді приніс мені коробочку з написом «100 причин, чому я тебе кохаю». Всередині були серця, на кожному з яких він своєю рукою написав зворушливі слова. З того часу одне з цих сердець завжди зі мною.

«Пекельний біль не могли заглушити навіть найсильніші знеболювальні»

Я ловила будь-яку можливість потрапити до чоловіка до палати. Мама в цей час була з Данилом поблизу, я вибігала до них на годування малюка. Іноді доводилося годувати сина, сидячи десь на траві під кущем — добре, що хоч на вулиці було тепло. Я створила цілий банк грудного молока, який подорожував разом із нами — Віталіка потім перевезли до Львова, а далі взагалі за кордон.

До Фінляндії чоловіка відправляли не на реабілітацію, а в інтенсивну терапію — після кількох місяців в українських лікарнях стан все ще був критичним. Шкіра, яку йому пересаджували, погано приживалася. Приєдналися інфекції, на які не діяли жодні антибіотики. У фінських лікарів теж не одразу вийшло з ними впоратися. Віталік довго боровся з агресивною бактерією, яка буквально з'їдала як пересаджену, так і рідну шкіру. Бактерію вдалося вбити за допомогою оцту. Це був найболючіший етап лікування. На ділянки тіла, де зовсім не було шкіри, лікарі накладали вимочені в оцті пов'язки. Пекельний біль не могли заглушити навіть найсильніші знеболювальні. Віталік так кричав… Я боялася, що в нього просто зупиниться серце. До того ж у Фінляндії лікарі зі значно більшою обережністю використовують знеболювання — наприклад, морфін, який допомагав чоловікові в Україні, у фінській лікарні не дають.

Країну, в яку їхали на лікування, Юлія із чоловіком не обирали — це була прерогатива Міністерства охорони здоров'я України. У клініці у Гельсінкі Віталія погодилися прийняти на лікування безкоштовно за спеціальною програмою допомоги українським військовослужбовцям. Мізіни приїхали до країни як українські біженці, оформивши статус тимчасового захисту.

— У центрі для біженців, де нас із дітьми та мамою поселили спочатку, ми всі (за винятком Віталіка, який був у лікарні) жили у невеликій кімнатці, — каже Юлія. — Сама будівля нагадувала гуртожиток — з окремими кімнатами, але спільними туалетом. Я туди приходила тільки ночувати, та й то не завжди — у фінських лікарнях інший підхід до відвідування пацієнтів родичами, і мені дозволяли залишатися з Віталіком стільки, скільки ми хотіли. Його стан ще довго був важким. Але після того, як прибрали трахеостому, ми нарешті змогли один з одним поговорити.

Розмови перетворились на терапію для нас обох. Ми говорили одне з одним годинами...

Переломним для нас став 104-й день з моменту трагедії. Прийшла фінська медсестра і сказала, що Віталік житиме. Позаду були три з половиною місяці «критичного стану», ампутації (фактично довелося ампутувати всю праву половину тіла), інфекції, страшний біль. Ми впоралися. Ми це зробили!

Почався наступний етап лікування — з фізіотерапією, спробами навчитися сидіти та тримати рівновагу. З новими операціями. Наприклад, ліве плече у Віталіка було зламано, неправильно зрослося, і рука, що вціліла, не могла нормально функціонувати. Операція допомогла — якщо раніше Віталік не міг сам піднести ложку до рота, то зараз уже піднімає рукою кілограмову гирю!

Часто успіх реабілітації залежить від настрою пацієнта та підтримки його рідних. Я весь час була поряд. Ми разом плакали, сміялися, жартували… Допомагала і присутність дітей. Коли ще в Україні наш старший син Іван вперше зайшов до палати Віталіка, я боялася, як він відреагує, побачивши тата у такому стані. Син мужньо тримався, але в його очах стояли сльози... Коли з часом Іван зрозумів, що ми не дамо татові померти, йому стало легше. А для Віталіка одна лише посмішка наших дітей — вже терапія.

У чоловіка вже є протез ноги. Поки що з ним є деякі складнощі: через те що у Віталіка забагато зрізано тіла, протез погано тримається. Коли між протезом та куксою потрапляє повітря, протез сповзає. Зараз ми консультуємося з різними фахівцями та шукаємо вихід. Навіть на такому протезі Віталік вже може ходити, але, наприклад, на вулиці з цим складно — особливо зараз, коли у Фінляндії сніг по коліно та температура повітря — мінус 30.

Справжній кіндер-сюрприз

Після виписки з лікарні у листопаді 2022 року чоловік повернувся не до центру для біженців, а вже до квартири — влада знайшла для родини соціальне житло. У Фінляндії соцжитло доступне багатьом українським біженцям. Також зареєстровані за схемою тимчасового захисту українці мають право на виплати у розмірі 300-400 євро на місяць, безкоштовне житло та медичну допомогу.

— Квартира, яку нам знайшла місцева влада, була невеликою, але максимально пристосованою для людини на інвалідному візку, — каже Юлія. — Щодо мовного бар'єру, то, звичайно ж, ми ні слова не розуміли фінською. Але якщо в тебе є хоча б мінімальна англійська, тут можна порозумітися з багатьма місцевими. Якщо ж питання серйозне — наприклад, оформлення документів чи консультація у лікаря, — то нам у телефонному режимі надають перекладача.

Про те, як працює медична система у Фінляндії, Юлія дізналася і з власного досвіду теж — коли у січні 2023 року несподівано дізналася, що чекає на дитину.

— Для нас з Віталіком це стало справжнім сюрпризом, — зізнається Юлія. — Інтим у наше життя повернувся буквально за кілька місяців до вагітності. Але ми не очікували, що це може статися. Пам'ятаю, показала Віталіку результат тесту, і ми вдвох кілька хвилин сиділи у ступорі — третя дитина! В Україні війна, ми — у далекій Фінляндії, чоловік у процесі надважкої реабілітації.

Був шок, і водночас усвідомлення того, що це справжнє Боже благословення. Нагорода за все, що ми пережили і знак, що життя триває

Після важких других пологів треті у Фінляндії були чудовими. Тут все зовсім не так, як у більшості державних українських лікарень. Віталік жив разом зі мною у палаті. Ані йому, ані подрузі, яка до мене приїхала, не потрібно було переодягатися — жодних халатів чи бахіл. Навіть я, якби хотіла, могла б народжувати прямо в тій сукні, в якій прийшла. Поки тривали перейми, медперсонал жодного разу не залишив мене саму. Після пологів у Черкасах, де я ледь змогла дозватись акушерку в той момент, коли, вибачте за подробиці, вже виходила голівка дитини, мене такий підхід здивував. Пологи пройшли досить швидко, у нас народився здоровий малюк. Ми назвали його Максимом.

Лікарі тут не залякують породіль, немає ніяких дієт годуючих мам. Відразу після пологів можеш їсти все, що хочеш: червоне м'ясо, полуницю, шоколад. Тобі можуть принести каву. Годують не тільки породіллю, а й того, хто перебуває разом із нею у палаті — у моєму випадку це був мій чоловік. Ми провели у пологовому будинку тиждень, і вже після виписки нам прийшов рахунок на 450 євро. У цю суму було виключено все: пологи, перебування у гарній палаті, харчування, медикаменти, підгузки та інші речі для немовляти. Оскільки ні я, ні Віталік не працюємо, за нас цей рахунок сплатила біржа праці. Але сума у будь-якому разі цілком посильна, особливо з урахуванням того, на якому рівні було надано послуги. До речі, після того, як наша сім'я стала ще більшою, нам знайшли іншу квартиру з більшою площею.

З появою третьої дитини наше життя стало ще більш насиченим і веселішим (сміється). Я вдячна мамі, яка нам дуже допомагає. Поки годую Максима, Віталік вчить уроки з Іваном, грає з Данилом. До того ж чоловік тепер зайнятий власною справою — він створює браслети з паракорду. Колись до війни це було його хобі. Вже після виписки Віталік заради інтересу взяв шнурок від черевика і спробував щось з нього сплести. Я запропонувала чоловікові купити паракорд. Він спочатку відмовлявся, але ми все-таки замовили. І справа пішла. Це дивовижно, але однією рукою Віталік створює навіть кращі браслети, ніж тоді, коли були задіяні обидві руки. Чоловік продає свої вироби онлайн у різні країни, а прибуток перераховує на потреби ЗСУ. Віталіка це дуже надихає. Я щаслива бачити чоловіка таким.

Звісно, й у нас бувають різні моменти. Буває непросто — через реабілітацію, проблеми з протезом тощо. Через усвідомлення того, що війна може тривати ще довго і ми, маючи величезне бажання повернутися до України, невідомо коли зможемо це зробити. Але я намагаюся бути в ресурсі, бо розумію, що від цього залежить психологічний стан усієї родини. Віталік — людина імпульсивна, і за 10 років нашого спільного життя я вже знаю, як допомогти йому пережити важкі моменти. Коли просто підійти та обійняти, а коли краще не чіпати й дочекатися, коли першим обійме він. Чоловік зі свого боку теж знає, як у складні моменти підтримати мене.

Ідеальних людей не буває. Але якщо любиш людину, приймаєш її в будь-якому стані. Те, що ми пережили, зробило нашу родину міцнішою, а кохання — сильнішим. А коли знаєш, що в житті дійсно важливо, для тебе просто не існує таких речей, як побутові конфлікти чи суперечки через дрібниці. Я точно знаю, що важливо для мене. Віталік — ось все моє життя.

Олександра народилася й виросла в україномовній сім’ї у Донецьку. Дівчина росла із міцним характером і принципами. Поїхала до Києва, вступила в аспірантуру, вийшла заміж.

— Моя мама все життя прожила з татом, і я була вихована з переконанням, що жінці обов’язково потрібен чоловік, — розповідає вона.

Зараз Олександрі 42 роки, вона виглядає молодшою, активна в рухах і міміці та привертає до себе увагу своєю живою енергією.

— Бо я все життя роблю те, що люблю, — сміється жінка. А любить вона скаутську організацію Пласт, дітей, людей загалом і багато руху.

Заміж вийшла по любові, чоловік також був із патріотичних кіл, народили двох доньок — бажаних і коханих. Жила сім’я під Києвом, у селі Блиставиця Бучанського району.

«Я себе поважаю — чоловікові сказала «бувай»

З чоловіком прожили 15 років, аж він, як каже Олександра, «пішов по бабах і зник на добу».

— Я один раз його пробачила, а коли підловила на зраді вдруге, зібрала його речі у сміттєвий пакет і того ж вечора виставила за двері.

Все заміжнє життя Олександра жила в хаті свекрів. Тож одразу подзвонила свекрусі й прямо сказала: «Ваш син мене зраджує. Я його вигнала з дому. Чи ви мене підтримаєте?»

Свекруха стала на бік невістки: «Це моя хата, можеш тут лишатися». «Пишаюся, що мої дівчатка побачили, як треба себе шанувати». Олександра жила далі, працювала, бо треба, бо діти, а внутрішньо, зізнається, була абсолютно зруйнована. Початок великої війни, розповідає вона з гіркотою, спостерігали «з перших рядів». Село Блиставиця знаходиться за пару кілометрів від смуги Гостомельського аеропорту. Нападники з гвинтокрилів руками махали.

— Мій колишній чоловік, — розповідає Олександра, — а ми ще не були офіційно розлучені, тим часом виїхав зі своєю коханкою на Закарпаття.

Він навіть не подумав, що його діти в окупації, що нам може знадобитися допомога. Як можна тікати від небезпеки і забути про власних дітей?!

Наші дівчатка — його копії,  він ними займався, возив по лікарях, брав участь у їхньому навчанні, а потім отак: ми розсталися — і вмить збайдужів?

Олександра виїхала з окупації, коли почали розстрілювати людей. Маленькою автівкою вивезла маму, дівчаток, котів і рюкзак з речами.

— Ми нічого не брали, — згадує Олександра, — бо я була впевнена, що нас по дорозі розстріляють. За кілька днів до того, як ми виїхали, на нашій вулиці на моїх очах розстріляли машину з людьми. Ми дивом вирвалися.

Сестра, яка на той час вже була в Кракові, покликала приїхати до неї. Після довгої важкої дороги Олександра, на руках якої було двоє дітей і мама з інвалідністю, опинилася в Польщі. Вже через тиждень жінка вийшла на роботу, яку знайшла через знайомих. Польську знала, бо свого часу вчилася в Люблінському університеті. Знайомих мала, бо в Україні організовувала освітні заходи для дітей. У Кракові пішла працювати в школу.  

«З поляками побачення закінчилися на темі Волині»

Олена Бондаренко: Антиукраїнська пропаганда саме такими жінками і лякала польок: молода, освічена, красива — неодмінно відбере роботу і вкраде чоловіка…

Олександра: На щастя, я з таким ставленням не стикалася. Але я справді була вихована з думкою, що жінці конче потрібен чоловік. Ось я у Кракові, багатонаціональному місті, оговталася трохи від стресу, маю роботу. І я вирішила піти на побачення.

Поставила собі за мету раз на тиждень, щосуботи, виходити на вулицю. Мені треба було розвантажити мозок. Щовечора, перед сном, я забороняла собі читати новини, замість того листуючись з чоловіками.

ОБ: Познайомилася з поляками?

О: Перше побачення було з поляком. Ми тільки зустрілися, а він мені одразу каже: «В мене є пекарня, і я збираю дівчат-біженок. Вони в мене працюють, а я їм допомагаю». Як допомагаєш, — питаю? — «У господарстві як чоловік і ще сексуальними послугами», — відповідає.

За цим принципом він збирався відкривати вже третю пекарню. Це був травень 2022-го, коли йшов основний потік українських біженок до Польщі.

Через жіночі спільноти я знала, що біженкам подібні пропозиції надходили регулярно: ти у чужій країні, сама, бідна-нещасна, задовольни мої нетипові сексуальні бажання, а я тобі допоможу грошима. Такі пропозиції для українок були по всьому світу, не тільки у Польщі.

Звісно, що я відмовилась іти працювати в пекарню.

Наступна моя зустріч також була з поляком. Починалося все невинно, з чаю. А потім ми якось дійшли до теми Волині… І ледь не повбивали одне одного! Тоді я вирішила, що на побачення з поляками наразі більше не ходитиму (сміється).

ОБ: І далі щовечора гортала Тіндер?

О: Так, бо там мені розказували, яка я красива, приваблива, як мене хочуть. Мені це було потрібно.

Іноді траплялися дуже цікаві чоловіки. Наприклад, я досить довго листувалася з індусом, який мені цитував якусь їхню книжку у стилі «Пісні пісень» 

Він не просив зустрічі, тільки сипав цитатами, я їх перекладала, відписувала: «Wow, як гарно, давай ще!» Це реально відволікало. Заразом підтягнула свою англійську.

Потім я купила підписку на тіндері, бо з нею можна і самій писати людині, яка сподобалася. Я шукала цікавих чоловіків для спілкування. Знайшла, наприклад, класичного «виживальника». Я про таких досі тільки читала! Він мав ділянку в глухому селі в Татрах, зробив все для автономного життя, отримав дозвіл на зброю. Під час ковіду жив самотою, працював віддалено й тішився з того. Але згодом стало йому сумно, тож шукав жінку, яка погодиться жити з ним в бункері. Довго мене запрошував (сміється).

ОБ: Ти взагалі — романтична?

О: Заради романтики я багато на що готова, але не в бункер. Цікавіше  було з вампіром. Цей писав про себе, що він — дитя ночі, слав фотографії, на яких чи то лінзи в нього, чи в фотошопі очі підфарбовані червоним. Я підігравала — ох, я завжди мріяла позбавитися цноти зі справжнім  вампіром і бігати разом дахами, я завжди чекала саме тебе. «Вампір» швидко злився — не витримав гри (сміється).

Українські чоловіки хотіли борщу і сексу

ОБ: Так ти шукала розваг чи стосунків?

О: На Тіндері я швидко зрозуміла, що варто йти у двох напрямках: шукати стосунки та не виключати розваги. Я познайомилася з такою кількістю цікавих людей! Наприклад, зустрілася з індійцем, який при мені вперше в житті спробував м'ясо. Для мене, м'ясоїдки з українськими традиціями сала, це була дивовижа.  

Але швидко виявилося, що більшість іноземців, які шукають жінок, хочуть, аби їх обслуговували. Я вже була заміжня і не бачу жодної потреби влазити в це знову. Я шукала стосунків на засадах партнерства. «Я принесу тобі чайок в ліжко, а потім ти принесеш чайок мені». Більшість чоловіків, які мені траплялися, були до такого не готові. Зокрема, українці.  

Європейці пошук обслуги хоч чимось маскували, присипали романтикою. Українські чоловіки на першому побаченні рубали: я прийду до тебе на борщ і секс. Були це переважно хлопці, які виїхали ще до війни, а тепер раділи, що приїхало багато самотніх жінок. Вони за інерцією сподівалися, що їм даватимуть за сам факт їхнього існування. З часом їм довелося збавити оберти. Бо конкуренція. А різниця навіть у вигляді між українськими чоловіками та іноземцями — капітальна, і не на користь українців.

ОБ: То ти зустрічалася з кимось більше ніж для розваги?

О: Стосунки  friends with benefits (у перекладі — друзі з привілеями, так називають секс без обов'язків — Ред.) у мене склалися з індусом. Ми мило спілкувалися, він розповідав про Індію, про багатство індійської культури і готував піцу по-індійськи. Ми були разом чотири місяці. А потім його перевели по роботі у Вроцлав. Він запитав, чи сумуватиму за ним. Я нічого не відчула. Тоді вперше зрозуміла, що щось зі мною не так.

ОБ: Були ще побачення з привілеями?

О:  Ще зустрічалася з турком. Він соціолог, ми швидко знайшли спільну мову. З індусом я непогано прокачала англійську, і з турком ми могли годинами розмовляти.

Зустрічалися три місяці, аж він захотів серйозних стосунків і шлюбу. Я пояснювала, що не хочу заміж, але він мене не чув. Дізнавався по консульствах про формальності. А потім зробив офіційну пропозицію. Я відмовила. Бо коли людина не чує твоє «ні» на початку стосунків, то не чутиме й надалі. І я пішла спілкуватися у тіндері далі.

Двадцятирічні обіцяють багато сексу і фейєрверк оргазмів

ОБ: Хто цим разом?

О: Перейшла на італійців і французів. З італійцями виявилося, що всі мої вміння англійської — ніщо. Італійці говорять, як ютуб на 2х прискоренні. Але з ними легко і весело. З французом дійшло до близькості. Від нього я була у цілковитому фізичному захваті. Він мав кубики на животі! Доглянутий, красивий, такий собі типовий француз з масової культури. Але  я забувала про нього, як тільки від нього виходила. Тож вирішила зайнятися собою, пішла до психолога з питанням, де мої емоції.

ОБ: І що сказав психолог?

О: Пояснив, що від стресу і побаченого я від'єднала емоції від розуму. Деякі люди з цим живуть все життя, і їм це нормально. Але не для таких експресивних, як я. Ми попрацювали. За кілька сеансів у мене по щоці скотилася перша за півтора роки сльоза. Тоді я відчула ще більшу потребу в собі розібратися.

Діти поїхали в табір, я мала тиждень спокою. Француз запропонував мені спільні канікули в Іспанії. Я відмовила. Мені потрібен був цей тиждень, щоб побути наодинці. Я розклала по всій хаті коробочки з деталями міста для мумі-тролів — обожнюю мумі-тролів! — і відчула неймовірне піднесення. Я ж вихована з умінням придушувати свої бажання заради чоловіка і дітей. І ось я вперше за десятиліття сама з собою!

І тут з’являється француз і кричить: «Я знаю, ти мені зраджуєш, тому відмовилася їхати зі мною в відпустку!» Я запрошую зайти, він заходить і бачить просто від дверей розкладені детальки: тут стінка будиночка казкового міста сушиться, там — дах. Француз отеретів: ти проміняла мене на ОЦЕ? Як же я розлютилася, що він моє хобі так презирливо назвав! На цьому наші стосунки завершилися.

Тим часом закінчилася підписка на Тіндер, а інші платформи для знайомств показали чоловіче дно. Мільярд пропозицій, і всі хочуть, аби ти їх з роботи зустрічала на підборах і в сексуальних трусиках.

Але на Баду (Badoo) я не виставила обмеження на вік, і мені стали писати двадцятирічні хлопці. Обіцяють такі багато сексу, феєрверк оргазмів і масажик у тебе на території, бо у них ще нема де. Неочікувано я знаходжу українського хлопчика, моряка, 28 років.

ОБ: Таки українець?

О: І я таки наважилася на велике плавання. У мене була певна стабільність з роботою, емоційність поверталася. Хлопчик писав так гарно, ніби користувався чатом GPT. Ми зустрілися — виявилося, що він і в житті такий розумник. Пояснив, що моряк, був в морі, коли почалася війна, тепер працює далі й донатить. Милий, турботливий, познайомився з моїми дітьми, мамою, котами... і не перелякався.

ОБ: Зустрічаєтеся дотепер?

О: Так, вже декілька місяців, я закохалася в нього палко, наче підліток. Ми ходимо за ручки, цілуємося на зупинках... І я дуже цьому рада. До мене повернулися відчуття. Я зараз потребую повного занурення у закоханість. Він скоро йде в море, а я буду сидіти вдома, дивитися дурненькі фільми про кохання, їсти шоколад і плакати. А після цього, за моїм планом відновлення почуттів, я маю морально дозріти до дорослої жінки і зможу будувати з кимось зрілі стосунки.

ОБ: І знову будеш готова вийти заміж?

О: Не думаю. Загалом шлюб потрібен для того, щоб народити спільно дітей і мати юридичну захищеність. А коли дітей вже не плануєш?

Схожі думки відвідують багатьох біженок. Нам з дитинства втовкмачували, що чоловік, хай поганенький, але має бути, бо коли ти одна, то з тобою щось не так.

А тут наші жінки, які виїхали за кордон з дітьми, самотужки почали життя з нуля, і переконалися, що абиякий чоловік не так вже й потрібен. Жінка сама по собі здатна не тільки вижити — здатна відбудувати життя, тягнути дітей, справлятися з усім сама ще й мати час на себе!

Так, буває важко, але це важко — легше, ніж з нікудишнім чоловіком.

І це в Україні жінка з дітьми — другий сорт з причепом. На Заході ти насамперед жінка. Моя мама, мої діти, мої коти не були тягарем для турка, коли він хотів зі мною одружитися. Коли я їхала у справах до Парижа, француз здивувався, що я беру тільки одну доньку. Я пояснила, що взяти обидві мені задорого. «Я розумію, що у тебе як у матері серце розривається», — сказав він і запропонував мені гроші, щоб я взяла з собою і другу дитину. Він не робив вигляд, що я існую тільки для його втіхи і тільки без дітей.

А як індієць допомагав мені шукати мою дочку, яка загубилася! У нас побачення в розпалі. Я вже в білизні, йде активний процес обіймів, тут телефонує моя мама — дитина зникла. Індус одразу одягається: «Пішли шукати!»

Я пробувала зустрічатися з одним білорусом, політичним біженцем. Він був чудовий, але не хотів навіть чути про моїх дітей. Наче ми з ним мали існувати у вакуумі.

Я навчилася думати про себе як про цінність, проаналізувала історії інших жінок-біженок. І не можу збагнути: навіщо мені чоловік на постійній основі. Поганенькі чоловіки тільки створюють проблеми, вимагають обслуговування і крадуть час. А хороший... піди знайди, якщо зможеш.

‍

«Мене з першого класу вчили любити Україну»

Кожні два тижні у Харкові проходять акції «Полон вбиває!» на підтримку захисників «Азовсталі», які у травні 2022 року виконали наказ про збереження життя та припинення оборони й опинилися в російському полоні. Акції проходять попри морозну погоду та постійні повітряні тривоги.

Ірина приходить за годину до початку акції, щоб закріпити найбільший банер. Вона не бачила свого сина Іллю вже майже два роки. Чоловік потрапив у полон, коли йому було 22. Нині Іллі 24 роки.

«Немає жодної інформації. Я знаю, що мій син дуже сильно схуд. Він затинався — можливо, від електрошокера. Минулого року я побачила випадково відео. Я його не впізнала. Впала на підлогу, ридала, у мене була істерика. Він завжди був підтягнутим, накачаним, дуже любив спортом займатися, мав багато нагород. А це — худенький, голова маленька й очі запалі. Говорить: «У мене все добре», — розповідає Ірина.

У 2019 році Ілля перевівся на контракт в університеті та долучився до війська.

«Він закінчив Харківський автодорожний коледж і вступив на бюджет в університет. Потім приходить і каже: «Мамо, я йду служити». Він пишався, дуже хотів захищати Україну. Я не знаю, як в ньому це відбулось. Коли я його запитала: «Ти так Україну любиш?», він відповів: «Мене так з першого класу вчили».

«Мамуль, я тобі нічого не скажу»

З початку повномасштабного вторгнення Ілля захищав місто Маріуполь. На «Азовсталі» зв’язку майже не було.

«Тільки через знайомих приходили «плюсики». Він постійно був на завданнях, де не було зв’язку. Крайній раз написав мені повідомлення 7 травня. Я ж знаю від інших, що там їсти не було чого, води не було. Я виховувала його так, щоб він не нив. Запитала у нього: «Синку, що у вас там є їсти?». Відповів: «Мамуль, я тобі нічого не скажу», — згадує Ірина.

Рідкісні повідомлення від Іллі під час облоги Маріуполя регулярно перечитує його наречена Рита.

«Якось так виходило, що жодного разу ми не були разом на мій день народження. У 2022 році йому вдалося подзвонити мені з якоїсь з позицій. Він емоційно сказав: «Я сподіваюсь, що колись все-таки в цей день я віддам тобі подарунок особисто». Обмінялися приємними словами. Я не очікувала, що наступного дня він мені знову напише: «Кішечко, я не міг тебе не привітати. Прибіг на позицію, де є зв’язок». Я зараз перечитую ці листування, це мене мотивує. Чимало речей переоцінила і зрозуміла, що багато чого б змінила у своєму ставленні, поведінці», — каже дівчина.

Рита та Ілля до повномасштабного вторгнення не встигли одружитися. Ірина розповідає, що син поділився з нею планом зробити пропозицію: «Вона не знала, що він хоче. Він мені сказав про це на початку лютого 2022».

Про ідею одружитися Ілля написав Риті вже з «Азовсталі»: «Йому вдалося знову знайти зв’язок. Написав: «Хочу, щоб ти була моєю дружиною». Я, звичайно, погодилась: «Я розділяю твоє бажання».

Ілля вийшов з «Азовсталі» 17 травня.

«16 травня мені подзвонив його однокласник, сказав, що в них є наказ виходити. Просив не хвилюватися, бо вони перебувають «під гарантією третьої сторони». Де зараз ця сторона — не знаємо. Цей полон — не гарантія життя. Ми не можемо вірити Росії, яка постійно порушує міжнародні домовленості», — говорить Ірина.

«Я плакала щодня по колу»

Жодної офіційної інформації, де та в якому стані перебуває військовий, росіяни не дають.

«У травні 2023 року від обміняних військових прийшла інформація: бачили мою дитину, живий. Я пишу йому листи щотижня. В обміняних хлопців запитала: «Чи отримував він хоч якісь листи?». Кажуть, що ні. Якби хтось з азовців отримав лист — це була б подія», — продовжує мати полоненого.

«Коли знайомі запитують: «Ну що там?», то дуже дивуються, коли відповідаю, що взагалі немає зв’язку. Ми заздрили дівчатам, чиї хлопці перед виходом з «Азовсталі» особисто подзвонили й повідомили, що вони виходять. У нас не було такого», — розповідає Маргарита.

З перших днів полону Іллі Ірина та Рита приймають заспокійливі ліки. Разом із цим вони адаптувалися жити у стані постійного стресу.

«Ми виснажені. Як гірко б це не лунало, але звикаєш навіть до цього. Бо перші 2-3 місяці я не пам’ятаю: пила заспокійливі й плакала щодня по колу. Волонтерство, збори, акції, спільні знайомі через такий самий біль — це все мотивує, бо ми розуміємо, що це працює. Дуже багато є таких людей, які досі не розуміють сенсу цих акцій, розповсюдження в ЗМІ тощо…

Ми отримували чимало негативу, бо ж не тільки «Азов» у полоні, не тільки вони виходили за наказом. Але різниця в тому, що тільки «Азов» не обмінюють

Якщо одного-двох людей зі ста повернули під час загальних обмінів — це виняток і велике свято», — пояснює наречена бійця.

«Вже легше, аніж було у 2022 році. Ми постійно працюємо з психологами. Зовні мало що помітно, але всередині я помираю щохвилини. Я весь час чекаю обміну. Реагую на кожен дзвінок, на кожен незнайомий номер. Я не можу собі дозволити, щоб телефон був у тихому режимі. Восени було холодно, а я навіть не вмикала вдома обігрівач, бо не знала, чи тепло в цей час моєму сину», — зізнається Ірина.

«Росія мститься «Азову»

До «Азову» в полоні «особливе» ставлення, зазначає Рита.

«Їх жорстокіше катують. Вони недоїдають, перебувають у повній ізоляції. Полонені не бачать сонця, їх не виводять на вулицю. Перше сонце бачать, коли повертаються з полону. Є такі історії про російських катів, які на голову не натягнеш, бо це за межею розуміння — як людська істота на таке спроможна. Військові, які повернулись з полону, нас бережуть. Намагаються підтримувати. Але ми розуміємо, що там абсолютно не все добре. Хлопці, які важили під сто кілограмів, повертаються з вагою під 50. У них безліч шрамів. Таке ставлення через активну роботу російської пропаганди та помсту. У 2014 році вони захистили Маріуполь, зараз Росія мститься за це. Вони їх бояться», — говорить дівчина.

За її словами, комунікація з державними органами України щодо обмінів відбувається системно: «Хоч ми і не знаємо заздалегідь, коли обміни відбуваються — це пишеться за фактом, — але нас не кидають, ми постійно «на телефоні».

У родини є родичі в Росії — у Москві, Саратові, Красноярську.

Ірина обірвала спілкування з ними: «Я запитала: «Хто для вас «Азов»? Вони для вас нацисти?». Мені нічого не відповіли. Я сказала: «Це і є ваша відповідь». Вони знають, що Ілля в полоні. Ніяк йому не допомагали. Кажуть, що це не вони, а Америка».

«Азов» — це підрозділ Національної гвардії. Максимально патріотичні, замотивовані, вірні Україні люди, справжні захисники. Я таких мужніх людей не зустрічала. На щастя, я знаю багато людей із цієї бригади. Це тигри. Разом з цим ще на «Азосталі» вони рятували якихось котиків-собачок. Вони думають про дітей, про свободу, про незалежність. Ілля завжди казав: «Мені важливо, що моя дитина буде зростати й розвиватися у вільній країні». Вони кладуть свої життя, свої молодість та мрії за майбутні покоління», — пояснює Рита.

«Скажу, що кохаю його — і нарешті цей жах закінчиться»

Люди не мають забувати — ось головний меседж цих акцій. Люди мають пам’ятати, що розслаблятися рано, що треба продовжувати донатити на армію, що ворог у нас один — Росія. Наречена та мати Іллі відвідують кожну акцію (разом з ними на вулиці виходять близько сотні людей). Вони тут, аби нагадати, що захисники «Азовсталі», зокрема полк «Азов», 36-та бригада, окремі частини Нацгвардії, прикордонників, медики, досі взяті Росією в заручники.

«Ми це робимо не для галочки, щоб наші рідні, які зараз там, знали про це. Нам треба витягувати своїх хлопців. Це наші герої, про яких не можна забувати. Це не тільки наш біль. Всі мають боротися за них. Це нагадування і для нашого суспільства, і для закордонного. Деякі люди думають, що вже всі повернулись, всі гарно себе почувають. А нам треба кричати про своїх дітей», — каже Ірина.

Під час повітряних тривог, які щодня лунають у Харкові до 10 разів на день, учасники акції спускаються до переходу метро. Тут вони продовжують стояти з плакатами, нагадуючи містянам про полонених.

«Якось мені наснився сон, в якому я запитала, що йому допомагає триматися. Уві сні Ілля відповів: «Те, що ви в мене вірите». Ми знаємо, що він це відчуває, що на нього чекають, його люблять», — поділилася мати захисника.

«Я не знаю, що скажу йому, коли дізнаюсь про його повернення. Просто буду плакати. Скажу, що кохаю його — і нарешті цей жах закінчиться», — уявляє наречена бійця.

На початок лютого 2024 року 200 захисників «Азовсталі» повернулись додому під час обмінів. Понад 50 військових, які захищали Маріуполь, загинули внаслідок теракту в Оленівці. У полоні Росії продовжують перебувати близько 2000 захисників «Азовсталі», 700 з них — бійці батальйону «Азов».