Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«У зоні бойових дій мені стало спокійніше», — актор Роман Кривдик
«Я добре пам'ятаю момент: у нас у театрі репетиція, а за вікном — студенти, які вийшли на місцевий Майдан. Я дивився на них і раптом зрозумів, що знаходжусь у своїй бульбашці, яка відірвана від реальності. І звільнився з театру, щоб робити щось важливіше», — розповідає військовий медик Роман Кривдик у нашому спецпроєкті «Обличчя війни. Молодь»
Роман Кривдик у театрі бойових дій. Фото з приватного архіву
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Перші кроки своєї доньки Роман Кривдик побачив з окопа під Авдіївкою по відеозв'язку. Як актор Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові він міг продовжувати жити своє насичене творче життя. Але коли Росія в 2014 році анексувала Крим, став у чергу до військкомату. Після кількох років у зоні бойових дій повернувся до цивільного життя. Далі були реабілітація, нові проєкти, плани. Зараз Роман знову на фронті — на посаді виконувача обов'язків начальника медичного пункту батальйону.
«На війні не стільки навчаєшся, скільки адаптуєшся»
— Ніхто не може бути на сто відсотків готовим до бойових дій. Мені здається, до цього неможливо підготуватися, — каже Роман Кривдик. — Безпосередньо на війні ти не стільки навчаєшся, скільки адаптуєшся. Хтось проходить цей процес легше і швидше, комусь дуже тяжко. Дивлячись на хлопців, які зараз поповнюють лави ЗСУ, я бачу в них себе зразка 2014 року. Хлопця з купою стереотипів про війну та абсолютним нерозумінням того, що на мене чекає. Чи було мені страшно, коли в березні 2014-го ми разом з батьком пішли у військкомат? Я про це взагалі не думав. Я просто не міг інакше. Для мене це ніякий не подвиг, а обов'язок.
— У вас не було військового досвіду?
— Лише дев'ять місяців строкової служби, та це навряд чи можна назвати досвідом. Я служив у реактивній артилерії, але насправді більше займався тим, що показував хлопцям фільми, розставляв колонки. Я актор, і в українській армії зразка 2008 року не знали, що зі мною робити.
Роман і Оксана Бачинська-Блащук у виставі Першого театру «Таїна буття». Фото з приватного архіву
У той момент ми з дружиною (зараз вже колишньою) чекали на дитину… Вагітність дружини була єдиною причиною, через яку взимку 2014 року я не міг часто їздити до Києва на Майдан і тому пропустив найтрагічніші дні. Але події на Майдані багато для мене змінили.
У Львові також були протести, і я добре пам'ятаю момент: у нас у театрі репетиція, а за вікном — студенти, які вийшли на місцевий Майдан. Я дивився на них і раптом зрозумів, що знаходжусь у своїй бульбашці, яка відірвана від реальності. І звільнився з театру, щоб робити щось важливіше. Приєднався до благодійної організації «100% життя», яка допомагає пацієнтам з ВІЛ.
Загибель супермена
А в березні 2015 року опинився вже на фронті. У мене народилася дочка, загинуло чимало друзів, яких мобілізували раніше. Весь цей час мені було соромно, що я ще не на війні.
Не міг дивитись у вічі мамі загиблого на війні друга. Уявляв, як моя донька виросте і запитає: «Тату, а що ти робив під час війни?» Тому коли врешті опинився в зоні бойових дій, у певному сенсі мені стало навіть спокійніше.
Присяга. Фото з приватного архіву
Спочатку мене навчали на зенітника. Але потім поставили на техніку, якої ще не було в наявності (у ті часи це було нормою, коли людей вже навчили, а на бойову техніку ще тільки чекали). Щоб не гаяти часу, я пішов вчитися тактичній медицині. Здобув спеціальність санітарного інструктора роти батареї і, повернувшись до свого підрозділу, став виконувати обов'язки як оператора техніки, так і медика.
Безпосередньо на передову потрапив до Авдіївки. Зараз назва цього населеного пункту має зовсім іншу конотацію, але тоді це було місто, звільнене українською армією. Наші займали там так звану промзону. Мене відрядили як медика батальйону.
— Евакуювали поранених з поля бою?
— Ми забирали поранених у певному місці, куди їх з передової виносили хлопці. Моїм завданням було надавати їм першу допомогу і везти або в стабілізаційний пункт, або в шпиталь. Тоді я набув перших безцінних практичних навичок. Зрозумів, як це — коли на твоїх руках помирає побратим.
«До смерті тих, кого знав особисто, звикнути неможливо». Фото з приватного архіву
Пам'ятаю зовсім молодого хлопця із позивним «Рубікон». Попри несумісні з життям травми, він був у свідомості. І питає мене: «Все хєрово?» Я намагаюся заспокоїти, кажу, що все буде добре. А сам бачу 15-сантиметрову рану в хребті й розумію, що з хвилини на хвилину людини не стане. Він встиг сказати, що хотів би опинитися поряд зі своєю коханою та випити пива… І помер у мене на руках. Таких ситуацій було чимало. Вони відбуваються і зараз. Неможливо звикнути до смерті. Особливо до смерті тих, кого знав особисто.
— Ви втратили на війні близького друга…
— Він також був медиком. Білий ворон, завжди виділявся з натовпу. Альпініст, мандрівник, йог, фантастична людина з винятковим почуттям гумору. Він загинув, рятуючи життя солдатів. Загинув миттєво, не відчув болю. Коли ми його знайшли, його рука була піднята вгору — як у супермена. Тіло швидко дубіє, в цій позі супермена ми його і вантажили.
«Тригер тих, хто повертається з фронту — відчуття, що ти не доробив своєї роботи, адже війна триває»
— Що допомагає вам це витримувати?
— Терапія. Повернувшись до цивільного життя у 2017 році, я пробував різні її типи: когнітивно-поведінкову, психоаналіз, гештальт. З початком повномасштабної війни сеанси зі спеціалістом довелося призупинити, але зараз шукаю можливість відновити їх.
Тоді мені довелося буквально відвойовувати своє право на повноцінне життя. Я повернувся з фронту іншою людиною — з досвідом, який я поняття не мав, як застосувати у мирному житті. У театрі мені місця не було, у родині не розуміли. У Львові все було таким романтичним, поетичним та далеким від моєї реальності. Правила, які допомагають бути ефективними на полі бою, абсолютно не працюють у цивільному житті. На фронті все чорно-біле, і ти маєш одну мету — вижити.
«Не знаю, як застосовувати навички війни у мирному житті». Фото: Надія Марченко
Ще один тригер тих, хто повертається з фронту — відчуття, що ти не доробив своєї роботи, адже війна триває. Ти вже не там, але при цьому залишаєшся в інформаційному просторі, в новинах...
Насправді, реабілітація військовослужбовців у країні, де йде війна, неефективна. Особливо зараз, за умов повномасштабного вторгнення. Не можна реабілітуватися в кімнаті, коли твоя кухня горить, коли у твоєму житті залишаються телемарафон, рахунки за квартиру та повітряні тривоги. Я розумію, що для держави це дорого, але вважаю, що повноцінна реабілітація військовослужбовців наразі можлива виключно за кордоном
Я тоді не міг нормально їсти і спати, мене дратувала необхідність писати на прохання психолога список «150 речей, про які мрію». Але зрештою терапія допомогла. Плюс участь у цікавих проєктах. Наприклад, я знявся у фільмі «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва. А ще я знайшов проєкти у сфері так званого політичного та критичного театру, приєднався до соціального підприємництва. А 24 лютого 2022 року взагалі був за крок від відкриття невеликої швейної фабрики у Львові.
«Я тут ще й тому, щоб не застрягнути у війні на все життя»
— Не вірили у неминучість повномасштабного російського вторгнення?
— Ні. Мені здавалося, що такий сценарій був вірогідним раніше, але точно не 2022 року, коли більшість українців уже чітко знали відповідь на запитання про свою ідентичність. Знаючи настрої всередині країни, я не розумів, навіщо і для чого це, адже було настільки очевидно, що на Росію тут ніхто не чекає.
Тепер ми вже точно знаємо, що погляди українців для окупантів не мають значення — для більш лояльних у них є фільтраційні табори, для нелояльних — полон і смерть… У перший день повномасштабної війни ми з друзями наробили величезну кількість коктейлів Молотова. Не питайте, навіщо вони були нам потрібні у Львові — то була якась паніка. Того ж дня я пішов до військкомату, де був аншлаг.
До кінця 2023 року служив у піхотній роті бойовим медиком, евакуював поранених. Зараз тимчасово виконую обов'язки начальника медичного пункту батальйону. До вже існуючих обов'язків додалася організація медичної логістики.
З одного боку, безперечно, стало складніше. Масштаби війни до 2022 року і зараз неможливо порівняти. Але з іншого боку, за ці роки я зрештою зміг адаптуватися. Накопичується втома, але усвідомлення потреби залишатися тут і продовжувати боротьбу залишається.
— Що мотивує вас продовжувати цю боротьбу?
— Насамперед мої близькі: донька, кохана дівчина. Думки про їхнє майбутнє. Я хочу, щоб вони жили у вільній та безпечній країні.
Роман з донькою. Фото з приватного архіву
Коли я на фронті, немає нічого важливішого, ніж побратими. Ми один для одного більше, ніж просто друзі.
Я не можу сказати, що воюю абстрактно «за всіх людей» або патетично «за Україну». Україна у нас така різна. Коли розмовляємо про це з хлопцями у бліндажі, я постійно переконуюсь у тому, як по-різному ми бачимо наше майбутнє. Мені здається, у тому, що ми такі різні, і є наша сила. Я б хотів, щоб ми змогли побудувати мультикультурне суспільство, де справді буде рівноправність, повага до різних думок. Я не бачу нашу країну як руку з п'ятьма однаковими пальцями. У нас усі пальці унікальні, і мені б хотілося, щоб вони мали право та можливість такими залишатися.
Я на війні ще й тому, що борюся за своє право жити. Відчуваю, що ще не пожив, не пізнав себе і цей світ. Намагаюся вибороти право перестати розповідати байки з фронту, адже вони — це лише частина мого життя. Я не хочу застрягти у цьому назавжди. Хочу інших вражень та подій, не пов'язаних із війною. Для того щоб це стало можливим, я як можу наближаю нашу перемогу.
— Непроста ситуація на фронті ускладнюється нестачею боєприпасів. Чи відчувається зараз брак снарядів?
— Дуже відчувається. Всім відомо, що наші хлопці зараз перебувають у неймовірно складних умовах, але я не знаю, як описати ситуацію, коли ти перебуваєш вже чи не в одному окопі з противником, і в цей момент зі штабу передають дві новини: хорошу та погану. Хороша в тому, що ми вразили три ворожі міномети. Погана: це були три міномети із сорока.
Однією з найбільших проблем є керовані та фугасні авіабомби супротивника. Ми знаходимося у бліндажі — це два метри під землею. А від удару авіабомби утворюється дірка глибиною у два поверхи. Втішає тільки те, що нам бодай не буде боляче… Ситуація зі зброєю та боєприпасами дуже складна, без допомоги партнерів ми не виживемо.
Як медик завжди кажу, що життя солдата рятують не бинти, а боєприпаси. Випущений по позиціях противника снаряд допомагає врятувати набагато більше життів військових, ніж надання їм, вже пораненим, першої допомоги. Нам потрібна зброя.
Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Із Сергієм і Русланом ми зустрічаємось у Львові у новому реабілітаційному центрі для колишніх військовополонених і цивільних — єдиному в Україні, нещодавно відкритому при центрі Unbroken. Центр надаватиме комплексну допомогу: стаціонарне й амбулаторне лікування, психологічну підтримку, арттерапію.
Перші відвідувачі центру — військові, які повернулися з полону. Після допомоги фахівців офіцери нарешті почали спати, полон сниться дедалі рідше, зникли панічні атаки від різких звуків, зрештою з'явилися сили відверто розповісти про полон те, про що ще нещодавно боялися навіть згадувати.
«Ми знали цих російських військових у Криму, навіть носили їм їжу»
Сергій Таранюк пішов у морську піхоту в 16 років. Застав окупацію Криму в 2014 році у військовій частині Феодосії. Це та легендарна остання бригада, яка не зрадила присязі Україні, за що була обстріляна й захоплена в полон російськими ВМС. Сергій був свідком, як деякі його товариші перейшли служити на бік Росії.
Сергій Таранюк
— Це була зима. Ми просто прокинулися вранці в своїй частині і побачили, що на наше КПП приїхали російські бетеери, — розповідає Сергій Таранюк. — Ми ще не розуміли, що відбувається, а вони дедалі більше нарощували військову міць. Додому ми вже не могли ходити, весь час були в частині на бойовому чергуванні.
Росіяни нічого не говорили. Ми знали тих військових, бо ми багато років були з ними на спільних навчаннях у Севастополі. Разом висаджувалися з десантного корабля, навчалися, ділилися досвідом. Тому ми їх знали особисто, але не знали, для чого вони приїхали. Росіяни теж спочатку не знали. В них був наказ стояти.
І вони стояли — за парканом частини, і ми навіть носили їм гарячу їжу, бо в них були лише сухпайки. Спілкувалися з ними, як з друзями. Коли їхнє командування про це дізналось, — замінило іншими хлопцями
Коли всі українські військові частини в Криму вже були захоплені російськими військовими (так званими «зеленими чоловічками»), командування Сергія прийняло рішення стояти до останнього й не зрадити Україні. Після псевдореферендуму, коли Крим оголосили частиною Росії, російські військові наказали морським піхотинцям скласти зброю.
— Ми стояли до кінця, нашу частину в Феодосії захопили останньою. Прилітав командуючий ВМС Росії. Але наш командир відмовився переходити на їхній бік.
Ми залишилися ночувати в частині, щоб вороги не зняли наш прапор морської піхоти. О п'ятій ранку почався штурм. Прилетіли гелікоптери. Ми ж були без зброї. Нас завантажили в камази і вивезли в порт Феодосії. Там стали переконувати: «Залишайтеся в Росії, так буде краще». Мовляв, Україні ви не потрібні. У когось сім'ї були в Криму, тож більше половини частини залишилось. І тільки 140 з 350 людей виїхали. Всі українські батальйони, які вийшли з Криму, зібрали в Миколаєві в 36 бригаду. Далі почалася АТО, я вступив до військової академії, а далі нашу бригаду морської піхоти перекинули під Маріуполь.
Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча
Там, під Маріуполем, Сергія і Руслана заскочило повномасштабне вторгнення. Під Маріуполь стягнули найкращі бойові підрозділи України. Обидва товариші потрапили до російського полону при спробі прорватися на підконтрольну Україні територію, коли росіяни взяли Маріуполь у кільце.
— Росіяни заходили в Маріуполь з Донецька. Вже 18 лютого почалися інтенсивні обстріли. Ми їздили на злагодження, щоб команди розуміли, що робити у випадку війни, — продовжує Сергій.
— 24 лютого в 3:30 у мене камера стояла на опорному пункті. Була гроза, град, зникло світло. Дощ лив два дні. У таких умовах почався російський наступ: летіли снаряди, їхали танки, всюди багнюка. Ми стали повільно відступати. У мене як командира була рота 60 чоловік, ми трималися, поки росіяни не прорвали фланг. 28 лютого ми зайшли на завод Ілліча.
Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча. На заводі Ілліча зібралися прикордонники, національна гвардія, вся морська піхота і дуже багато військових сил. Ми зібралися і зайняли кругову оборону Маріуполя. Тримали оборону й чекали на підсилення. Але ми вже знали, що з Чонгару росіяни оборону прорвали і йдуть до нас.
Росіяни пішли двома фалангами: в напрямку Миколаєва — Херсона, та на Мелітополь — Бердянськ і до нас. Ніхто ще не розумів, що відбувається, ми не думали, що буде настільки важко. Коли нам перерізали підвіз зброї та забезпечення з Україною, взявши в кільце, шанси на оборону різко впали.
До нас підлітали гелікоптери з України, щоб забрати поранених і доставити ліки й харчі. Багато пілотів цих гелікоптерів загинуло, їх збивали росіяни. То були, по суті, рейси смерті. А у нас — велика кількість важкопоранених від артилерійських обстрілів, тож ми розгорнули шпиталь. Росіяни не могли взяти Азовсталь і завод Ілліча: ми трималися там аж до 12 квітня.
Планували прорив до наших на територію України. Розуміли, що бригада вийде зі втратами, але думали — проб’ємося. Проте почався хаос, командири взводів стали брати своїх людей і прориватися самотужки. Про те, що деякі люди таки вийшли до своїх, а деякі загинули на прориві, я дізнався вже в полоні, де зустрічав своїх знайомих, які потрапили в неволю вже в 2024 році.
«Справжній» полон почався в Оленівці
— Ми не хотіли здаватися в полон, бо в нашій бригаді були хлопці, які вже пройшли російський полон в 2014 році, і розповідали про пережитий жах і тортури.
Я ніколи не готував себе до полону і не міг подумати, що зі мною це колись станеться. Розумів, що можу загинути, але про полон навіть думки не було
Під час прориву я пересувався зі своїми людьми на бетеері, за мною їхав наш камаз з особовим складом. В бетеері були самі офіцери. По нам прилетіли РПГ — і ми перевернулися. Але всі живі. Я втратив свідомість. Коли прийшов до тями, спробував вийти з бетеера, і по нас почали стрільбу. Росіяни почали наступати, і під час бою нас захопили в полон. Де я провів 29 місяців.
Росіяни, які брали нас в полон, були кадровими військовими, які знають військовий порядок. Вони нормально до нас ставилися. Ніхто нам руки навіть не зв’язав, дали поїсти. Приїхали звичайні автобуси і нас забрали. Вже потім, коли нас привезли на зону в Оленівку, там почався «справжній полон».
Ставлення в Оленівці було, м'яко кажучи, жахливе.
Це була так звана «прийомка». Коли тебе після приїзду роздягають, фотографують, катують і вже потім відправляють в барак
Барак був розрахований на 200 чоловік, але нас там було 800. Не було нічого — ні їжі, ні ліків. Ми були дуже голодні. Потім вони почали нас годувати: сніданок був о другій годині дня, обід о 12 ночі, а вечеря — о четвертій ранку.
Вони казали, що катують нас і калічать, щоб ми більше ніколи не пішли воювати.
Не всі люди стресостійкі, не всі це витримували. Катували електрострумом, били. Вигадували різні оригінальні види катувань. Казали нам, що сьогодні буде експеримент, мовляв, ми придумали вам нове знущання.
Ми були там, коли в Оленівці підірвали барак з українськими військовими. Росіяни заклали вибухівку, сказали переселити туди людей, а вночі підірвали. Наші військовополонені працювали там у столовій і чули, як службовці ДНР між собою розмовляли. Вони спеціально підготували барак, який був далеко в промзоні, спеціально переселили туди азовців. Вибрали харизматичних і лідерів, які могли вести за собою людей. Наші друзі, які витягали звідти поранених і вбитих побратимів, розповідали, що дах і стіни після вибуху розвернуло осколками. І там чітко видно, що вибух відбувся саме зсередини.
Ніхто не поспішав нашим хлопцям на допомогу, коли вони кликали: «Допоможіть». Вони горіли живцем. І тільки через дві години туди відправили наших полонених медиків. Тих, хто вижив, я бачив. Вони йшли обгорілі, всі в крові.
Прояви людяності каралися
У полоні — повний інформаційний вакуум. Перші пів року ми були на оптимізмі, що скоро нас звільнять. Але минає рік, півтора, і ти вже думаєш тільки, як зробити, щоб тобі в полоні бодай трохи краще жилося. Ніхто з наших рідних нічого не знав про наші долі, а ми не знали про їхні.
Нас постійно перекидали в інші камери. Що два місяці нам міняли оточення, щоб ми не звикли один до одного і не зав’язали дружби. Або переводили в інше СІЗО чи тюрму. Так я змінив десять місць утримання в Росії. Очі нам постійно зав’язували, і ми бачили тільки стіни камер.
Охоронцям російських тюрем було заборонено з нами розмовляти і щось розповідати про події в Україні. Нам до них було заборонено звертатися. Якщо траплялося таке, що хтось з росіян щось у нас по-людськи запитував, то його відразу «їли» свої ж. Прояви людяності каралися.
Була ситуація в Таганрозі: прийшов молодий охоронець, йому років 18 було, працювати, щоб в армію не забрали.
Почав з нами розмовляти: «Хлопці, чого б вам хотілося?» Кажемо, що хотіли б солодкого. І він на наступну зміну через два дні приніс нам маленькі шоколадки «Гулівер». Інші наглядачі побачили це, і до вечора його звільнили
Були такі охоронці, які просили інших нас не бити, але їм відповідали, що ми нацисти. У них там дуже сильна пропаганда. Через півтора року нам видали літературу для читання. І це все була комуністична радянська пропаганда. Ми не могли це читати, хоча щось почитати дуже кортіло.
Росіяни в тюрмі нас водили в так звану «баню». Ні, не митися. Це був різновид тортур. Ти там не миєшся, а стоїш голий, і крізь твоє мокре тіло вони пускають електрострум.
У кого слабке серце — не витримував. Їх закатовували до смерті. Мене в цій «бані» запитали: «Хто такий Сталін?». Я сказав, що він президент СССР. І вони почали сміятися, і почали мене сильно бити й говорити, щоб наступного разу, як я сюди прийду, я вже знав, ким був Сталін. І добре, що зі мною в камері сиділи люди, яким за шістдесят, і вони розповіли мені детально про Сталіна. Щоб більше мене не били.
Якось один російський спецназівець побачив моє татуювання спартанця і почав бити в нього шокером. Досі є шрами від опіків.
Бив, бив струмом, у мене рука заніміла. Питає: «Знаєш, чому я тебе так бив? Бо татуювання в тебе дуже гарне, хотів його тобі зіпсувати»
Пізніше над Сергієм відбувся суд, який виніс вирок — 29 років колонії суворого режиму.
— І того ж дня, коли мене вели під конвоєм, до мене підходить конвоїр з ДНР і каже: «Скоро додому поїдеш, не переживай». Він був нормальний: ніколи нас не катував, давав запалили цигарку. Так і сталося: вже ввечері мене відправили на обмін додому в Україну.
Диво дружби
27-річний Руслан Зорянич з Чернігова був командиром взводу в роті Сергія. Потоваришували. Разом потрапили в полон під час прориву, разом його перебули, і звільнили їх також в один день. Руслан вважає це дивом дружби:
— Ми разом потрапили в полон після Оленівки. В Оленівці було сортування, і після цього нас з Сергієм стали разом возити по різних в’язницях, — розповідає Руслан.
— Коли нас ще й поміняли разом — це був пік щастя. Нас на обмін везли у вагонах, де були купе з решітками, і була перекличка. І коли я почув його прізвище у сусідньому купе, то не міг повірити. Разом в полон потрапили — разом на обмін їдемо. Хоча ми тоді ще не розуміли, куди нас везуть. Бо росіяни завжди говорили, що везуть на обмін, натомість перевозили в чергове СІЗО в Росії.
Руслан Зорянич
Руслан два роки був в Курському сізо. Потім — різні в'язниці Росії: Оленівка, Таганрог, Новозибків Брянської області, Борисоглібськ Новгородської області тощо.
— Два роки просидів в повній ізоляції. Там усі в балаклавах ходять. 16 годин на добу мусиш стояти на ногах. Кати пояснювали, що це для того, щоб не атрофувалися м'язи.
Не зламатися допомагала віра в те, що мене чекають вдома. Підтримували спогади з дитинства, мрії про майбутнє. Коли ти вже два роки там і не знаєш, що відбувається вдома, чи живі твої близькі, то мріяти важко, але все одно щось собі фантазуєш: що будеш будувати будинок, посадиш дерева, відкриєш бізнес.
Допомагало також оточення. Знаходиш серед своїх однодумця і постійно з ним розмовляєш про життя. Де б я не сидів, у мене всюди були близькі друзі. Бо якщо в камері напруга, пережити катування ще складніше.
— Якось нас вели на електрошок, і я страшенно боявся. І побратим мені каже: «Давай я піду перший, бо я не боюся. Замість тебе отримаю!»
— Тобто людина жертвує собою, щоб тебе захистити. Я зараз з ним листуюся, він ще в полоні. Чекає на обмін. Такі люди дають зрозуміти, що таке справжня дружба.
Полон наздоганяє через місяці
— Спочатку після обміну лякає натовп, — зізнається Сергій. — Ти два з половиною роки майже ні з ким не спілкувався, а тут стільки людей. Перший час навіть сходити в магазин було важко. Коли сидиш у в'язниці, то думаєш, що як повернешся — підеш в магазин і накупиш усього, що тільки захочеш. Але в реальності все не так. Ти боїшся цих натовпів у магазинах, на вулицях.
Важко було звикнути до нормального життя. Зрозуміти все, що діялося в країні весь цей час. Спати не можеш — не хочеться взагалі. Якщо заснув, весь час сниться полон.
Хочеш все сфотографувати. Хочеш фотографувати їжу. Хочеться фотографувати нормальне життя
Хочеш втягувати, як губка, все, що пропустив: нюхати повітря, дивитися на дерево, спілкуватися з рідними. Я мав можливість у полоні написати тільки два листи. І відповідь отримав через півтора роки. Дізнався, що рідні знають, що я в полоні. А другий мій лист дійшов до рідних вже тоді, коли мене обміняли.
Перший місяць після обміну я взагалі не спав. Був на препаратах. Через 11 місяців після обміну полон «наздоганяє». Реакція на сирени і гучні звуки — панічна. Біля нас недалеко роблять ремонт, часом там щось може впасти — а ти думаєш, що це приліт. І у тебе миттю панічна атака.
— Ми лікувались і в Києві, і в Миколаєві, але такої лікарні, як ця львівська, ще не бачив, — каже Сергій. — Чудові умови, чудові фахівці. Раніше, якби мені сказали: «Сходи до психолога», я б образився, що я якийсь не такий. Зараз в мене бачення змінилося. І настільки мені приємно із психотерапевтом і психологом спілкуватися. Бо вони дійсно дуже допомагають. Відчуваю, що мені стало набагато краще. Розібрався в собі, перестав боятися гучних звуків.
— Мені теж дуже подобається у Львові, — додає Руслан. — Особливо тому, що тут всі розуміють, що йде війна. Хвилина мовчання о дев'ятій ранку вражає, адже все місто зупиняється і згадує загиблих побратимів. Серед них — наші друзі, які вже ніколи не повернуться з російського полону…
Єнджей Дудкевич: Які були початки ініціативи «Мандрівні Жінки»?
Хеді Алієва: Я — політична біженка. Якби мене не змусили, я б ніколи не покинула свою країну, Чечню, і жила б там спокійно. Бувають моменти, коли я думаю: «Навіщо була вся ця боротьба за життя в еміграції? Може, краще було б померти, бути забутою, що є долею багатьох людей у світі?»
Однак, я приїхала до Польщі й щаслива, що тут живу — попри те, що для біженців тут немає раю, багато хто з них навіть стає бездомним. Я розумію, що житла не вистачає, що молоді люди мають проблеми з орендою, що в багатьох країнах Заходу у біженців більше шансів отримати дах над головою.
Коли я їхала до Польщі, то сподівалась отримати захист, але цього не сталося. Причому під захистом я розумію, наприклад, роз'яснення того, яке право в Польщі. Я приїхала з іншої країни, де інша релігія, інша культура, інша ментальність, в яких я була вихована.
Тільки тут з часом я зрозуміла, що бити жінок не можна. Я родом з дуже патріархального місця, і раніше думала, що це норма
Ще тоді, в 2014 році, коли я розмовляла з журналістом «Дзенніка Балтіцького» (Балтійського щоденника), я вказувала, що варто людям, які прибувають до Польщі, відразу пояснювати речі, пов’язані з демократією, іншими цінностями, щоб вони залишили якісь свої переконання на кордоні. Під захистом я також розумію легальну роботу, навіть у магазині чи на прибиранні. Багато говорять про те, що треба вчити польську, але найважливіша саме робота. Я працюю з багатьма біженками, і багато хто з них дійсно не розуміє, що легальна робота — це медичне страхування і можливість отримати на якийсь час фінансову підтримку у разі звільнення. Нещодавно я прийняла на роботу одну жінку, і коли я їй сказала, що липень — це відпускний місяць, тому може бути менше обов’язків, але вона все одно отримає нормальні гроші — вона не могла повірити.
«Людям, які приїжджають до Польщі, варто відразу пояснювати речі, пов'язані з демократією, іншими цінностями»
Я бачила багато жінок з Чечні й України, які нелегально прибирали, але сама я хотіла почати життя з чистого аркуша, повністю легально. Спочатку йшлося саме про це, а також про психологічну підтримку для мене і моєї родини. Це взагалі дуже важлива тема. Я вважаю, що мають бути кошти на те, щоб усім особам, які прибувають до Польщі, забезпечити таку допомогу. Додатково можна було б розповісти про те, як тут виглядає ситуація, які права, які можливості. Це важливо також з точки зору почуття безпеки. В якийсь момент, коли я вже стояла міцно на ногах, я запитала знайомого, що я могла б робити у цьому напрямку. Він сказав: «Залишайся мостом. Перекладай культурні відмінності, розповідай про іслам». А точніше, про певну течію ісламу та чеченське суспільство, бо всередині цієї релігії відмінності досить значні. Так усе це й почалося.
— Тобто «Мандрівні Жінки» почали підтримувати людей, які приїжджають до Польщі з найрізноманітніших держав?
— Так, з таким задумом, що навіть якщо з десяти на ноги стане лише одна, це все одно буде успіх. Сама я отримала величезну допомогу від польок і поляків, тому не хочу це змарнувати. Я хочу щось дати від себе — особливо жінкам, які приїжджають з місць, де їхні права значно менші. Тому значна частина того, що я роблю, — це пояснення, що в Польщі дійсно є демократія і ситуація жінок тут набагато краща.
— Чим займаються «Мандрівні Жінки»?
— З того часу, як ми стали писати проєкти і намагаємося реалізовувати наші ідеї, нам важливо, щоб учасниці отримували винагороду. Нещодавно біженка з Киргизстану сказала мені, що тільки завдяки цьому зрозуміла, що таке рівне ставлення.
Я вважаю, що мову найлегше вчити на практиці — сама, до речі, вивчала польську не на курсах, а читаючи — от навіть оголошення на вулиці. Ми використовуємо компетенції, які мають жінки, і залучаємо їх до дії. Ми зняли, наприклад, фільм, в якому поєднуємо історії жінок — сповнені насильства, торгівлі людьми — щоб показати, наприклад, прикордонникам, чому ці жінки втікають з різних місць.
У всьому, що ми робимо, нас супроводжують польські жінки, що дозволяє будувати стосунки й справжню інтеграцію, показати, що особи, які приїжджають з інших країн, не є загрозою. І йдеться не про те, щоб вони зрікалися своєї культури; сама я не хочу змінювати те, що я чеченка. Однак, коли ми бачимо, як багато нас об’єднує, легше знайти згоду.
Іншими словами, важлива інтеграція, але також надання жінкам, які приїжджають до Польщі з-за кордону, суб’єктності, спроможності діяти й розвивати свої компетенції.
«У нас є ресторан, який відвідує багато людей з Польщі. Є постійні клієнти, часто це люди похилого віку. Інші замовляють у нас кейтеринг»
Це дуже важливо. Підтримка — наприклад, продовольча — є важливою, але вона не може тривати надто довго. Набагато більшою допомогою є надання легальної роботи. Завдяки цьому особи з інших країн не тільки заробляють гроші і платять податки, але й набувають більшого контролю над своїм життям, більшої свободи. Таким чином я намагаюся передати іншим жінкам щось від мого досвіду.
Мої цінності змінилися, коли вбили мого чоловіка, я на власні очі побачила війну й залишилася без дому
Я отримала допомогу, але мені хотілося отримати можливість діяти, робити щось самостійно і самій вирішувати. Я також зрозуміла, що це дає спокій, можливість виспатися, неспішно випити кави, безпечно вийти на вулицю. Це те, за що я весь час борюся, хоча це не завжди легко.
— Що ви маєте на увазі?
— У мене в голові ще досить багато стереотипів, зокрема пов’язаних з представниками інших течій ісламу. Буває, що я їх боюся, тому багато про це читаю, і головне — знайомлюся з такими особами. Тоді страх зменшується, хоча я б не хотіла подорожувати до Сирії чи Афганістану. Проте я підтримую родину, яка приїхала до Польщі з Афганістану, у мене є також знайомий з цієї країни, з яким я ділюся досвідом, бо він хоче відкрити бізнес у Польщі. Я знаю, як це — боротися за те, щоб бути вільною, і я хочу, щоб інші теж мали таку можливість.
— Ви згадали, що в проєктах беруть участь також польки, і таким чином інтеграція вдається. У вас є для цього якийсь власний спосіб?
— У нас є ресторан, куди приходить чимало людей з Польщі. Багато хто з них — уже постійні клієнти, часто це літні люди. Інші замовляють у нас кейтеринг. Наша їжа завжжи найвищої якості й свіжа, немає можливості використати в кейтерингу щось учорашнє. Мені здається, що наш успіх полягає також у цьому: ми перемагаємо якістю. Додатково ми співпрацюємо з польським господарством, у якого маємо чудові продукти. Все це, безумовно, допомагає в інтеграції, подоланні стереотипів. Це також дає багато можливостей людям, які приїжджають до Польщі з інших країн. У нас досить велика ротація працівниць і працівників, бо через якийсь час вони йдуть на краще оплачувану роботу. Я знаю людей, які починали в нашому закладі, а сьогодні заробляють більше за мене. І мене це дуже тішить.
— Чому до вас приходить багато літніх людей?
— Недалеко від нас є поліклініка, тому, напевно, вони заглядають до нас до або після візитів до неї. Вони часто кажуть, що в інших ресторанах щось їм не до кінця підходило, а у нас вони почуваються добре. Ми також не беремо грошей за каву чи чай. Зазвичай люди здивовані, літні люди хочуть заплатити. Тоді я кажу, що це моя форма вдячності за все те добре, що трапилося зі мною в Польщі. Мені казали, що ми через це можемо збанкрутувати, але нічого подібного не сталося. Навпаки, вдалося досягти успіху, тому ми намагаємося також підтримувати інші громадські організації. Досить регулярно я отримую у подяку квіти або цукерки, але це не потрібно, достатньо звичайного «дякую». У мене дійсно приємна робота, яка мені подобається. Якщо хтось хотів би побачити щасливу біженку, то це цілком можу бути я.
«Я приїхала до Польщі і щаслива, що живу тут, хоча для біженців тут немає раю»
— Попри все, атмосфера в Польщі останнім часом жахлива. Це не викликає у вас занепокоєння?
— Я можу робити те, що роблю, і це трохи більше нічого. Я вважаю, що слід допомагати, особливо жінкам і дітям, які тікають з України. Дуже близько від себе ми маємо війну. Водночас розумію, що потрібно перевіряти, хто в’їжджає до Польщі, якась верифікація має бути дотримана, бо це питання безпеки. Гарною ідеєю було б залучення на кордонах осіб з різних країн, щоб вони підтримували прикордонників у розмовах з тими, кому вони найближчі культурно чи мовно. Можливо, це також допомогло б трохи знизити напругу, а одночасно біженці й мігранти відразу отримували б набагато більше кращої інформації про ситуацію та можливості в Польщі.
І не дай Боже, щоб війна дійшла до Польщі. Однак, якщо так станеться, я готова стати до боротьби за цю країну.
За лаштунками гучних самітів між США та Росією тривають тихі кулуарні домовленості. За даними медіа, Вашингтон і Москва нібито обговорюють низку енергетичних угод. Для Кремля вони можуть стати стимулом піти на мир в Україні, а для Білого дому — підставою послабити санкційний тиск.
Втім, після зустрічей на Алясці та у Вашингтоні Росія публічно не зробила жодного кроку, який би підтвердив її готовність до переговорів.
Чи можна у таких умовах говорити про реальний мирний процес? Які ризики несе «тактика пряника» щодо Кремля і чому гарантії безпеки для України знову стають темою №1 у трансатлантичних дискусіях? Sestry.eu поговорили про це з Крісті Райк, директоркою Міжнародного центру оборонних досліджень у Таллінні.
Крісті Райк. Приватний архів
Стратегія затягування часу
Марина Степаненко: Відмова від Донбасу, жодного НАТО й західних військ на території України. Умови, які зараз озвучує Кремль, виглядають радше як ультиматум, ніж як база для перемовин. Чи можна говорити, що Москва насправді не зацікавлена у мирному врегулюванні?
Крісті Райк: Так, Росія не готова відмовитися від жодної зі своїх вимог щодо України. Вона все ще прагне знищити її як суверенну державу і готова обговорювати лише мирну угоду, яка наблизить Москву до цієї мети. З боку США та Європи не чиниться достатнього тиску, щоб змусити Росію змінити свій підхід.
Так, США мають інструменти, насамперед санкції, щоб змусити Кремль переглянути свої вимоги, але досі президент Трамп не виявляв інтересу до застосування серйозного тиску. Натомість від України очікують поступок — визнання російського контролю над окупованими територіями і навіть відмови від решти Донбасу, який Росія не змогла завоювати військовим шляхом з 2014 року. Це абсолютно неприйнятно як з військової, так і з політичної точки зору.
Думаю, що Росія це розуміє, але все одно вірить, що час на її боці, і сподівається поліпшити своє становище, продовжуючи війну. Водночас намагається зрозуміти, що саме може отримати за допомогою дипломатії, де позиція США є неоднозначною і часом занадто близькою до російської.
— Росіяни зятягують організацію зустрічі із Зеленським, про що свідчать останні заяви з Кремля. Чи усвідомлюють це європейські й американські партнери?
— Європейські лідери, які тісно залучені до цього процесу, за останні роки стали набагато краще розуміти підхід Росії та гру Путіна. З адміністрацією Трампа все не так однозначно. Він одержимий ідеєю досягнення миру в Україні, але, здається, не переймається умовами, вважаючи, що на компроміс має піти Київ.
Сумнівно, чи прислухається він до лідерів України і Європи, які стверджують, що Путін не серйозно ставиться до миру і що для реального прогресу потрібно послабити Росію та посилити Україну. Поки що ці аргументи, здається, не переконують його адміністрацію. Трамп також зазначив, що не бере участі в підготовці можливої зустрічі Зеленського та Путіна, залишаючи це на розсуд обох сторін, і, судячи з усього, найближчим часом зустріч не відбудеться.
Гарантії безпеки і тиск на РФ
— Без участі Трампа в організації зустрічі між Путіним і Зеленським — що означатиме крок назад з боку Сполучених Штатів для дипломатичного треку у спробі домогтися миру в Україні?
— Для України і Європи важливо, щоб США залишалися відданими європейській безпеці. Європейці все ще недостатньо сильні, щоб впоратися із ситуацією в Україні або досягти миру без участі США. Однак Вашингтон не бажає робити істотний дипломатичний внесок.
Переговори щодо гарантій безпеки демонструють, що США виконуватимуть лише мінімальну роль, але навіть це є важливим. Україна все ще потребує доступу до американської зброї, розвідки й певних безпекових можливостей, хоча й не потребує військової присутності на своїй території.
Якщо США повністю відмовляться від участі, чи означатиме це припинення всієї підтримки України? Це буде серйозною проблемою. Навіть якщо Вашингтон просто відмовиться від дипломатичного шляху, а Трамп перенесе свою увагу на інші питання, війна триватиме. І насправді вона, ймовірно, триватиме місяцями, а то й довше, оскільки позиції обох сторін залишаються дуже віддаленими.
— Минулого тижня Росія вдарила про американському підприємству на Закарпатті — пожежу гасили понад добу. Як США має розцінювати цей сигнал?
— Ну, США повинні розглядати це як нагадування про те, що вони мають інтереси в Україні. Ідея, що вони можуть просто покинути Україну, їм не вигідна. Вони не можуть цього зробити — вони залучені, у них є інтереси, і якщо дозволити Росії отримати те, чого вона хоче, це безпосередньо зашкодить цим інтересам.
Тож я сподіваюся, що ця ситуація буде сприйнята саме в такому контексті. Але, звичайно, також можливо, що така ескалація може навпаки посилити тиск з метою досягнення будь-якої мирної угоди і змусити Україну піти на поступки, аби лише зупинити бомбардування і вбивства.
— Повертаючись до теми санкцій, Зеленський наполягає на посиленні санкційного тиску, якщо Путін відмовиться від зустрічі з ним. Минулого разу, коли Трамп тиснув на Росію, замість санкцій Путіну влаштували теплий прийом на Алясці. Зараз президент США озвучує вже нові дедлайни для досягнення миру. Якщо прогресу не буде протягом 2 тижнів, то США обируть нову тактику стосовно Москви. Чого очікувати, як ви вважаєте? Прийом у Білому домі?
— Ми часто чули, як Трамп обіцяє посилити тиск на Росію, але його поведінка свідчить про те, що він вважає, що мир в Україні потрібно укладати з Путіним, а для цього потрібно ставитися до Путіна з повагою. Від України як слабшої сторони очікується відповідна поведінка. Проте, я не виключаю, що Трамп вживе заходів, які завдадуть Росії реальних економічних збитків, особливо, що стосується її нафтової промисловості, що може серйозно підірвати здатність Москви вести війну.
Економіка Росії є крихкою, але вона не зазнає колапсу; вона може витримати війну ще протягом року. Лише серйозніші втрати можуть змусити Кремль розглянути реальні компроміси
Наразі її так звані поступки, як-от зменшення вимог щодо території або пропозиція «гарантій безпеки», які вона згодом відхилила — є маніпуляціями, а не справжніми кроками на шляху до миру.
Щоб вийти з цього глухого кута, Трамп має розчаруватися в Путіні, чого поки що не сталося. Тим часом українським і європейським лідерам вкрай важливо продовжувати взаємодіяти з Білим домом. Це має певний ефект, хоч і обмежений. Але Європа теж повинна робити більше. Незважаючи на сильну риторику, прогрес у питаннях санкцій, допомоги й гарантій безпеки є повільним, а політична воля все ще відстає від наявних ресурсів.
— Навіть якщо перемовини так і не відбудуться, питання гарантій безпеки для України залишатиметься ключовим. Як, на вашу думку, мають виглядати зобов’язання наших союзників, та що потрібно, аби Україну не спіткала доля «Будапешту 2.0»?
— Очевидно, що цього разу гарантії безпеки не можуть бути лише на папері, як у випадку з Будапештом 1994 року.
Гарантії повинні включати реальну силу і чіткий план. Найважливішим елементом є сильна українська армія, підкріплена співпрацею з європейською оборонною промисловістю. Це найефективніший засіб стримування Росії
Крім того, необхідна певна присутність Європи на місці. Сама кількість не вирішить питання стримування, але навіть обмежене розгортання військ покаже Росії, що агресія означає зіткнення не тільки з Україною, а й з європейськими солдатами, що перетворить будь-яку атаку на ширший конфлікт. Проте, чи буде це 20 000 чи 50 000 військових і з яким мандатом, залишається незрозумілим.
Більшим викликом є політична воля. У таких країнах, як Німеччина чи Італія, суспільство чинить опір ідеї відправки військ, побоюючись ескалації та жертв. Проте необхідно довести, що забезпечення безпеки України є надзвичайно важливим для їхньої власної безпеки; якщо Україна впаде, загроза наблизиться до них. Прикордонні держави, такі як країни Балтії та Фінляндія, розуміють це чіткіше, хоча їхні ресурси обмежені.
Зрештою, відповідальність за надання реальних зобов’язань лежить на найбільших державах Європи. Але наразі прогрес є повільним, а досягнення згоди залишається складним.
Країни Балтії і Польща — перша лінія оборони НАТО
— На противагу дискусіям про відправлення європейських військ в Україну РФ розпочала в Європі пропагандистську кампанію під назвою «Росія не є моїм ворогом» — наклейки з цим гаслом з'являються в європейських містах. Чи є така пропагандистська активність РФ реальною загрозою для підтримки України в ЄС? Як країни можуть протидіяти подібним гібридним кампаніям Кремля?
— В деяких європейських країнах є верстви суспільства, чутливі до цього аргументу. Але я не вірю, що він може мати широку підтримку. Самі росіяни дають чітко зрозуміти, що вони є агресорами: вони не тільки продовжують безжально атакувати Україну, але й проводять операції та різні форми невійськової агресії проти європейських країн.
Тож поведінка Росії навряд чи може переконати більшість європейців, що вони не повинні боятися Росії або не вважати її загрозою.
Проте саме це і намагається зробити Москва, як і за часів Радянського Союзу: виявити розбіжності в західних суспільствах, поглибити їх та працювати з групами, які більш сприйнятливі до їхніх повідомлень
І це можуть бути люди, чиї скарги зовсім не пов'язані з Україною чи Росією — громадяни, незадоволені своїми урядами, соціально-економічними умовами, які потім перенаправляють свої протести на опозицію до ідеї, що їхня країна повинна підтримувати Україну.
Водночас для багатьох європейців війна в Україні все ще здається більш віддаленою проблемою. Вона триває вже так довго, і для більшості вона не впливає безпосередньо на повсякденне життя.
Ось чому потрібне політичне лідерство: щоб переконати громадян, чітко пояснити, як ця війна насправді стосується всіх нас
Однак, це залишається складною темою для політиків, особливо в країнах, які географічно віддалені від України.
— Пані Райк, російські дрони дедалі частіше опиняються у повітряному просторі країн-членів НАТО. Чого таким чином намагається досягти Росія?
— Перевіряє реакції, щоб зрозуміти, як далеко вона може зайти зі своїми провокаціями, а також постійно намагається знайти нові способи створити відчуття страху й незахищеності.
Головна мета росіян — змусити країни бути менш схильними підтримувати Україну. Спровокувати це можна по-різному. Наприклад, щоб європейці відчували пряму загрозу, щоб вони зосередилися на ній, а не на підтримці українців
Але ми бачимо на прикладі Польщі, що ці різні методи росіян не здатні змінити ставлення Варшави до РФ, адже вона і так вважає її загрозою. Водночас росіяни намагаються змінити те, як Польща сприймає Україну і свої власні потреби в обороні, і саме тут вони можуть досягти певного успіху.
Дуже важко знайти правильний баланс у реакції на такі провокації, щоб не перебільшувати загрозу. І я думаю, що ми маємо бути впевнені в країнах східного флангу НАТО, що ми здатні захистити себе колективно. Тож Росія не має шансів. І якщо вони вчиняють такі провокаційні дії, то ми просто знаходимо способи протидіяти, але це не дає Росії жодних переваг. Але так, я можу очікувати від російської сторони нових способів використання такої тактики гібридної війни.
— У Польщі після останнього такого інциденту прискорюють виробництво засобів протиповітряної оборони. Шахеди не є новиною і за три роки війни Альянс виявився фактично не готовим до своєчасного збиття ударних дронів. Це доводять інциденти в Польщі та Литві, де безпілотники виявляли розбитими, а не збитими. Які технічні чи організаційні обмеження стримують Альянс від ефективного перехоплення ударних дронів на ранніх етапах?
— Це більше технічне питання оборони, тому я не думаю, що маю достатньо знань, щоб дати вичерпну відповідь. Проте, загалом, звичайно, війна з використанням дронів — це те, за чим зараз всі намагаються встигнути і спостерігають, як швидко Україна, а також Росія, розвивають свої можливості у цій сфері.
Ситуація постійно змінюється, обидві сторони постійно впроваджують інновації. А західні країни просто не встигають за ними. Ще одним питанням у цій ситуації є протиповітряна оборона. Це одна зі слабких сторін Європи і всі про це знають. Одне з перших завдань, яке європейці повинні вирішити, щоб підготуватися до можливого зменшення участі США в питаннях європейської оборони, — це розвиток своїх можливостей у сфері ППО. А це, звичайно, вимагає часу. Між тим війна з використанням дронів продовжує розвиватися, і країни намагаються реагувати на це.
Але це також частково політичне питання: як реагувати в такій ситуації, коли з'являється російський безпілотник? Якою має бути готовність? І чи можна розглядати ці інциденти як випадкові? Я так не думаю. Ми повинні реагувати негайно, а дискусії вести вже пізніше.
Понад півтора мільйона дітей опинилися в пастці окупації від початку російсько-української війни. Для одних це означає розлуку з рідними й депортацію до Росії, для інших — роки за парканами чужих інтернатів чи під дахами «прийомних» сімей, де їх силоміць відучають від всього українського. Багатьох відправляють у військові табори, де гранати й розтяжки стають навчальним матеріалом, а російські солдати диктують правила виживання. Те, що Кремль цинічно називає «опікою», світ визначає як воєнний злочин і геноцид. Проти цієї системної політики Росії бореться благодійна організація Save Ukraine, яка повертає додому викрадених дітей. Лише за час повномасштабної війни їм вдалося врятувати 777 маленьких і юних українців. Про випадки викрадень і порятунку засновник Save Ukraine Микола Кулеба розповів Sestry.
Микола Кулеба з поверненими з окупації українськими дітьми
Діти на продаж
Наталія Жуковська: Пане Миколо, нещодавно з’явилася інформація, що у Росії створили сайт із фотографіями та описами викрадених українських дітей, до того ж з відкритими обличчями.
Микола Кулеба: Знайти цей сайт вдалося завдяки нашій команді розслідувачів, які постійно моніторять інтернет у пошуках викрадених дітей. Насправді він існує вже давно — на окупованій Луганщині ще з 2015 року. Спершу це був примітивний ресурс з невеликою кількістю інформації. Потім так звана «ЛНР» під контролем Росії почала створювати свої «міністерства» і перетворила сайт на базу даних дітей. З весни цього року вони стали активно його оновлювати. І вже зараз інформація подана в стилі «даркнету» — як каталоги для педофілів. Ми маємо скріншоти, де вказано не лише колір волосся чи очей, а й «риси характеру» — наприклад, «дитина слухняна, виконує вказівки».
Скріншот з «каталогу» викрадених Росією українських дітей
Це — явні ознаки торгівлі дітьми, а такий злочин у світі вважається одним з найтяжчих. Не дивно, що США внесли Росію до списку країн, які толерують торгівлю дітьми, зокрема сексуальну експлуатацію. Цей сайт виглядає як маркетплейс, а не ресурс для легального усиновлення
Ми знаємо, що понад 300 українських дітей перебувають у десятках інтернатів на окупованій Луганщині. І будь-який росіянин може приїхати, заплатити директору інтернату й забрати дитину.
— Маєте приклади таких випадків?
— Так, і вони є і на найвищому рівні. Пригадайте Марію Львову-Бєлову, яка вивезла дітей з Маріуполя до Москви й роздала їх по російських сім’ях. Одного хлопця, Філіпа, вона взяла собі. Публічно розповідала, що діти спершу «ненавиділи» Росію та Путіна, а потім їх «перевиховали» і вони «полюбили». Насправді Філіп не мав вибору й просто змирився. На той момент йому було 16 років.
Ще приклад — Сергій Миронов, близький до Путіна політик. Його вже п’ята дружина приїхала в дитячий будинок у Херсоні та забрала двох дітей — трирічну дівчинку та хлопчика. Ці діти були сиротами, яких місцеві переховували у церкві, щоб уберегти від депортації. Але ФСБ дізналося де вони, і забрало. Згодом Миронови вивезли їх до Москви. Дівчинку вдочерили, змінивши навіть рік народження, а місце перебування хлопчика досі невідоме.
Є й інші історії. Наприклад, сім’я з Підмосков’я приїхала на окуповану територію й забрала трьох братів і сестер. Менша дитина їм сподобалась — її залишили собі, а двох інших просто «викинули». Їхнє місце перебування теж невідоме.
Це — воєнні злочини. Навіть коли діти опиняються в російських сім’ях, виникає питання: з якою метою? Адже Росія офіційно заперечує існування української нації, а в соцмережах їхні громадяни прямо писали, що українських дітей «треба знищувати». І найстрашніше — діти в окупації чи у РФ не мають жодної можливості повідомити про своє існування чи попросити допомоги. За це їх відразу ж покарають, і вони можуть просто «зникнути» десь на Далекому Сході.
Марія Львова-Бєлова вивозить українських дітей з так званої «ДНР» до Росії, 16 вересня 2022 року. Фото з російських ЗМІ
— Ви неодноразово наголошували, що півтора мільйона українських дітей було викрадено або незаконно переміщено до Росії. Уповноважена з прав дитини у РФ Марія Львова-Бєлова заявляла про понад 700 тисяч. Чому така різниця в даних і якою на сьогодні є ця цифра?
— Потрібно чітко розібратися у цифрах. Я казав, що півтора мільйона дитячих життів опинилися у пастці російської окупації. У 2023 році Марія Львова-Бєлова заявила, що Росія зареєструвала 744 тисячі українських дітей. Ми розуміємо, що ця цифра саме з тих півтора мільйона. Втім, що з ними зараз — невідомо: скільки з них з батьками, без батьків, скільки сиріт. Росія відмовляється надавати будь-яку інформацію.
Є також офіційні дані українського уряду. Йдеться про 19,5 тисяч дітей, щодо яких є підтверджені повідомлення, але місце їхнього перебування невідоме. І це — лише верхівка айсберга. Ми маємо пояснювати Заходу, що таке «пастка окупації». Це ситуація, коли дитина або сім’я не можуть покинути територію. Наведу приклад.
Нещодавно ми повернули маму з 16-річним сином з окупованої території. Їх змушували отримати російське громадянство, а хлопця — ходити до школи, що більше нагадувала військову підготовку. Мати не хотіла виїжджати, бо це її дім, але син сказав: «Якщо ти не хочеш, я поїду сам. Я не залишусь тут, бо не хочу служити в російській армії». Вона була змушена їхати, щоб він не втік самостійно.
Ще одна історія — про хлопця з Херсонщини. Його мати стала колаборанткою, працювала на окупаційну поліцію, а потім втекла до Росії. Коли йому виповнилося 18, вона сказала: «Хочу, щоб ти був російським військовим і воював з укронацистами». Коли той відмовився — пішла у російський військомат і здала його. П’ять місяців хлопець служив у Криму, охороняючи військову базу. Одного дня почув інтерв’ю врятованого нами хлопця з Луганщини, який розповів, як з нього робили «росіянина». Вони зв’язалися, і ми змогли витягти цього хлопця з російської армії. Тепер він живе у Києві і мріє стати українським військовим, щоб боронити Україну.
— Чи існують механізми та якими є складнощі повернення як дітей з окупованих територій, так і депортованих у РФ?
— Давайте говорити про два треки. Перший — офіційний. Це механізми репатріації дітей, які сьогодні фактично відсутні.
Ініціатива президента Зеленського Bring Kids Back об’єднала 41 країну навколо повернення дітей, але реального механізму немає, бо Росія взагалі не хоче вести переговори на цю тему. Вони не надають жодної інформації і не мають наміру повертати дітей
Я говорю це не з чуток. Будучи ще дитячим омбудсменом, я брав участь у Мінських переговорах. І тоді, і зараз позиція Росії незмінна: вони не планують повертати дітей. Якщо раніше вони ще заперечували свою участь в окупації Криму й Донбасу, то тепер, після внесення цих територій до своєї Конституції, вони вже офіційно заявляють, що це «російські землі», і що на них живуть «російські діти». В їхній логіці вони не захоплюють, а «звільняють» території та «рятують» населення.
Зібратися, поки горить сірник
— У яких умовах перебувають українські діти в РФ та в окупації? Про що вони розповідають після повернення додому?
— Це територія страху. Я наведу кілька історій, які чув особисто.
Перший випадок — хлопець 16 років. Ми його врятували, хоча йому вже видали повістку в російську армію. Я запитав: «Ти ходив до школи?». Він: «Яка школа? Це, скоріше, військове училище. Щодня нам промивали мізки: яка Росія велика, що ми маємо воювати з Україною й ставати російськими військовими. Приходили солдати, навчали користуватися зброєю».
Ще одна історія: прийомна мама трьох дітей не випускала їх з дому. Росіяни змушували оформити їх як сиріт, отримати російські паспорти, інакше погрожували забрати в інтернат або віддати в російську сім’ю. Вона ховала дітей, вишиванки, українські речі…. Мала два телефони: один — для дзвінків в Україну, інший — для перевірок. Коли чула, що під’їжджає військова машина, швидко ховала все, випихувала дітей у вікно, і ті переховувалися у кукурудзі, поки вдома проводили обшук.
Є й більш жорсткі історії. В іншій сім’ї під будинок під’їхала машина з кулеметом, солдати з автоматами виламали двері, робили перевірки, застосовували тортури. Так, після побиття батька на очах у сина у того почалися заїкання й енурез. Ми їх евакуювали, але їм потрібні роки реабілітації. П’ятирічна дівчинка після допитів батьків на її очах перестала говорити. Вперше заговорила вже у нашому реабілітаційному центрі, коли їй було шість.
Ще один випадок — сім’я з Маріуполя. Мати чотирьох дітей зникла безвісти, двоє дітей були вбиті. Бабусю з двома онуками врятували. 17-річна дівчинка сиділа з кам’яним обличчям і скляними очима, без жодної емоції.
Я спитав: «Які в тебе мрії чи плани на майбутнє?». Вона відповіла: «Я живу сьогоднішнім днем»
Те саме кажуть багато підлітків: максимум планування — день-два, як вижити, знайти їжу, уникнути фільтрації. Попри це, навіть ті, хто 11 років живе в окупації, вірять, що українські території звільнять.
Місяць тому ми евакуювали з Херсонщини 17-річного хлопця, якому вже видали повістку. Його родина відмовилася брати російські паспорти, батько там — пастор. Сказали: «Ми не можемо присягати на вірність Росії, бо наша віра забороняє нам взагалі клястися. Тим більше — на вірність чужій державі». Росіяни відповіли: «Тоді ми заберемо ваших дітей». І це повторювалося кілька разів. Вони вирішили написати листа Путіну з проханням захистити їхнє право на відмову. Через два тижні їм телефонує співробітник ФСБ з Криму: «А що це ви там вирішили Путіну писати?». Довго з ними розмовляв, переконував, але безрезультатно. Потім приїхали місцеві окупаційні органи й запропонували «компроміс»: підписати папір і отримати паспорт, але без усної клятви. Коли я запитав цю жінку, чи багато дітей залишилося в селі, вона відповіла: «Молоді майже не залишилося».
На питання, чи багато забрали в армію, вона сказала: «Не знаємо точно, але бачимо багато свіжих могил 18-річних хлопців»
Люди живуть у постійному страху. Родини, яких наша команда допомагає евакуювати з окупованих територій, розповідають, що поруч з ними у їхніх селах чи містах поселяються російські військові разом з родинами, переважно вихідці з Чечні й Сибіру. Місцева окупаційна влада передає їм житло українців, які були змушені тікати, або тих, кого вбили. Часто самі військові примусово виселяють мешканців з їхніх будинків.
Врятовані діти свідчать про безкарність загарбників: одному хлопцю прострелили шини на машині просто через те, що він «не сподобався», інша дівчина стала жертвою багаторазового сексуального насильства з боку російських солдатів.
— Як саме Росія вивозить українських дітей?
— Способів кілька. Наприклад, тисячі дітей, про яких заявляла Марія Львова-Бєлова, вивозили з Маріуполя так звані «волонтери» або військові — просто хапали дитину із сім’єю чи без і везли на фільтраційні пункти в Донецьк або інші окуповані території. Потім з Росії приїжджали представники, щоб забрати їх далі.
Є багато випадків, коли дітей вивозили нібито в табори відпочинку — і не повертали батькам
Один хлопчик, наприклад, зник з дому, коли мами не було. Його вивезли спочатку в один табір на три місяці, потім в інший — ще на три, а далі відправили у військову академію. І це при живих батьках. Мамі дивом вдалося його повернути після триденного допиту.
Діти, яких повернули додому після незаконного вивезення російськими військами з Херсонщини, 1 вересня 2023. Фото: Херсонська ОВА
Часто сім’ю доводять до стану, коли звинувачують у «неналежному піклуванні» і забирають дитину, відвозять у Росію. Після цього у батьків немає жодних прав. Був випадок з 17-річною дівчинкою-сиротою, яку ми повернули. Вона розповіла, що коли їй було 16, її прийомна мама погодилася на «літній відпочинок» у Криму — відмовитися було небезпечно, бо це програма Росії, інакше були б погрози забрати дітей.
Дівчину посадили в автобус і привезли не на море, а у військовий табір у Волгограді. Три тижні вони проходили військову підготовку: робили розтяжки з гранати, вчилися мінувати та розміновувати, підривати танки. Деякі навіть стрибали з парашутом. Тренували їх солдати з «Вагнера»
Якщо щось робили неправильно — покарання. Підйом о п’ятій ранку за сигналом сірника — мусиш зібратися, поки він догорить. Далі — марш-кидки, фізичні вправи. Це була справжня армійська муштра. У таборі було близько тисячі дітей з окупованих територій і Росії. Після закінчення їм видали сертифікати, які дають право йти на строкову службу — фактично «військовий пропуск». Ось такі діти повертаються до нас.
«Вони казали, що врятували мене від нацистів і НАТО»
— Чи були випадки повернення вже усиновлених росіянами дітей?
— Так, ми повертали таких дітей. Наприклад, хлопця 13 років повернули завдяки його сестрі — вона боролася до останнього, ми допомагали. Був також хлопець, у якого мама померла, а бабусю змушували прийняти російське громадянство, щоб отримати дитину. Не віддавали — тоді нам вдалося фактично викрасти назад і бабусю, і хлопця. Ми також повертали дітей з інтернатів. Таких історій чимало.
— Скільки дітей вже вдалося повернути?
— Загалом Україні вдалося повернути понад 1300 дітей. 777 — це ті, кого повернула наша організація. Знаєте, просто так повернути дитину неможливо. Кожне повернення — цілі спецоперації, про які сьогодні я не можу говорити. Це конфіденційна інформація.
Одна з місій порятунку українських дітей
Зазвичай шукаємо родичів, які можуть приїхати з документами і боротися на місці. Наприклад, бабуся дитини з інвалідністю три місяці добивалася повернення онуки з інтернату в Криму. Її змушували приймати російське громадянство, здавати ДНК-тест, щоб довести спорідненість. І коли вже справа стала публічною, туди приїхала сама Марія Львова-Бєлова з телекамерами, плакала й казала бабусі: «Як ми вас довго чекали». Цей сюжет навіть показували на місцевому телебаченні.
— Як діти реагують на повернення? Чи були випадки, коли вони вже встигли психологічно адаптуватися до російського середовища, коли не хочуть повертатися — наприклад, через страх, пропаганду чи втрату зв’язку з родиною?
— Так. Особливо це стосується маленьких дітей, які не розуміють, що відбувається. Але й старші іноді шокують. Наприклад, дівчинка 14 років, коли ми вже привезли її на підконтрольну Україні територію, запитала:
«А це Росія чи Україна?» Я відповів: «Це Україна». А вона: «А що, Україна ще існує? Нам казали, що її вже немає, що все — Росія»
Інший випадок: хлопця забрали в російську сім’ю, коли йому було 13. Через рік ми його повернули завдяки старшій сестрі. І він каже: «Чому ви кажете, що мене викрали? Мене врятували». Я уточнюю: «Врятували? Від кого?». А він: «Від нацистів і від НАТО». Я кажу: «Ти жив на Херсонщині. Коли ще був вдома, бачив там нацистів?». «Ні. Але так сказала сім’я, в якій я жив». Він був переконаний, що Росія та особисто Путін його «врятували». Казав, що навіть мер Анапи приходив у російську сім’ю, де він перебував, і обіцяв захищати його від «нацистів». На моє питання «Ти його ще потім бачив?» хлопець відповів: «Ні». І минуло пів року після повернення в Україну, перш ніж він зрозумів, що все це була брехня. Це яскравий приклад, як працює російська пропаганда і як вона промиває дітям мізки.
— Яка мета Росії у таких діях — чи йдеться про ідеологічну індоктринацію, асиміляцію чи щось інше?
— Основна мета — знищення української ідентичності. Це стратегія Путіна. Аналогія проста: сто років тому Османська імперія забирала християнських дітей, робила з них мусульман і перетворювала на яничар — елітне військо. Путін робить те саме: знищує національну ідентичність, а потім проводить селекцію.
Тих, хто підходить для армії, відправляють воювати вже як «російських солдатів». Кмітливих роблять вченими чи бізнесменами, щоб працювали на Росію. Решту відправляють у силові структури, спорт чи культуру, але виключно як «росіян»
Мета одна: щоб діти служили і прославляли Росію, забувши, що вони українці.
— Мовчання чи розголос? Що допомагає, а що, навпаки, заважає поверненню дітей?
— Ситуація двояка. З одного боку, розголос, рішення Міжнародного кримінального суду й інші подібні кроки допомагають привернути увагу. Але з іншого — це ускладнює процес, бо росіяни розуміють: кожна врятована дитина — свідок воєнного злочину, і вона може свідчити на трибуналі. Подивіться: Міжнародний кримінальний суд уже видав ордер на арешт, Рада Європи створила трибунал. Путін чудово усвідомлює, що збираються докази. Тому будь-яка дитина з окупованої території є небезпечною для нього, бо може розповісти, що робили росіяни із цивільним населенням, як вони вбивали.
Я ще не зустрічав жодної поверненої дитини, яка б не згадала про якісь воєнні злочини росіян
Саме тому там діє жорстка ізоляція і прагнення не випустити жодного свідка.
Микола Кулеба: «Будь-яка дитина з окупованої території є небезпечною для Путіна, бо може розповісти, що робили росіяни із цивільним населенням»
— Ви вірите, що вдасться притягнути до відповідальності осіб, які беруть участь у викраденні чи «усиновленні» дітей?
— Це не питання віри, це питання правосуддя. Якщо правосуддя не відбудеться — це загроза для всього світу. Мартін Лютер Кінг колись сказав: «Відсутність правосуддя будь-де — загроза справедливості всюди». І це абсолютна правда. Навіть якщо покарання настане через 10 років — воно все одно має відбутися. Бо якщо цього не станеться, це стане сигналом для всіх тоталітарних режимів: можна діяти безкарно й мати успіх. Це не питання віри — це питання дій. Кожен з нас має робити все можливе, щоб злочинці були покарані. Інакше ми відкриваємо скриньку Пандори.
— Якою є реакція міжнародної спільноти? Чи достатньо зусиль світ докладає для повернення дітей?
— Ні, недостатньо. Я часто наводжу такий приклад: уявіть, що до мого будинку вдираються, викрадають дітей, мою дружину ґвалтують, забирають власність. У такій ситуації я кричав би на весь світ. Звісно, дякував би кожному, хто дасть ковток води, нагодує, підтримає. Але я не заспокоюся, поки не переможе правосуддя і мої діти не повернуться додому. Тому ми не можемо казати, що зроблено «достатньо», коли навіть не знаємо, де перебувають наші діти. Ця війна не закінчиться, доки ми не повернемо всіх дітей. І переговори не матимуть жодного сенсу, якщо питання дітей не буде включене в порядок денний — і ми не знайдемо рішення.
— Яку психологічну підтримку надаєте дітям та їхнім родинам після повернення?
— Діти насправді дуже травмовані — і самою окупацією, і тим, що багато з них досі не розуміють, що з ними відбувалося. Це стан замороження, в якому вони перебували роками. Вони зростали в ньому. Це і фізичний, і психологічний тягар: втрати, насильство, знущання, постійний страх. Уявіть: три роки життя в ізоляції, у страху, в очікуванні чогось, що не настає. Для дитини це критично — вона має розвиватися. Відсутність навчання, нормального спілкування — величезна проблема, яку ми намагаємось компенсувати. Наші психологи, терапевти створюють програми для різних категорій: дітей з інвалідністю, сиріт, тих, хто пережив сексуальне насильство. Є й програми реабілітації для дітей, яких примушували до мілітаризації. Завдання — допомогти дитині якнайшвидше повернутися до нормального життя у громаді. Хоча є травми, які, ймовірно, залишаться на все життя — як сексуальне насильство чи втрата близьких на очах дітей.
— А що відбувається далі з дітьми та сім’ями, які повертаються з Росії чи окупованих територій? Куди вони потрапляють?
— Держава надає їм певну підтримку. З цього місяця виплачує по 50 000 гривень на кожну повернену дитину — на базові потреби, можливо, на оренду житла. Це лише початок. Багато родин їдуть до близьких або за кордон, бо інтегруватися в Україні складно — війна триває, обстріли не припиняються. Путін робить усе, щоб життя тут було нестерпним. Але навіть у цих умовах врятовані сім’ї вдячні: вони можуть вільно дихати, відчувати свободу і гідність. Те, чого не було в Росії, де ти — ніхто, і окупант може вбити чи забрати дітей у будь-який момент.
— Провідний театр США ставить оперу на основі історії з SAVE Ukraine. Які випадки повернення дітей лягли в її основу?
— Ми постійно з ними спілкуємось. Вони приїжджали, збирали історії дітей — ті самі, про які я вам розповідав: викрадення, роз’єднання із сім’ями, життя в окупації. Це реальні історії врятованих дітей. Саме на їхній основі створюють оперу, яку наступного року покажуть у Варшаві, а потім — по всьому світу. Мета цієї постановки — зробити так, щоб світ більше дізнався про ці злочини. Донести правду через мистецтво. Бо це теж дуже потужний інструмент. Воно може достукатися до світу й показати, що того, що сьогодні робиться для порятунку українських дітей, недостатньо. Їх треба врятувати всіх до єдиного.
«Путін хоче весь Донбас», — заявляє Трамп у розмові з Зеленським за підсумками саміту в Анкориджі. При цьому глава Білого дому фактично оголосив про зміну дипломатичного курсу — вже не йдеться про принцип «спочатку перемир’я», а потім переговори. Натомість Трамп підтримав концепцію «мирної угоди», що збігається з позицією Кремля і дозволяє росіянам нав’язати формат: переговори на тлі активних бойових дій. Зі слів Трампа, Україна мала би погодитись на мирну угоду, бо Росія — дуже велика держава, а Україна ні. Хто виграв від саміту на Алясці, які можливі подальші сценарії та які ризики розвитку подій, як Європі відстояти власні інтереси у світі дипломатії Трампа і Путіна — Sestry зібрали думки експертів.
Бенефіс Кремля
Зустріч виглядає як перемога для Путіна, вважає український дипломат, посол України в США (2005-2010 рр.) та у Франції (2014-2020 рр.) Олег Шамшур. На його думку, Путіну на саміті вдалося чимало, щоб продати свою нову «перемогу» російській публіці та міжнародній аудиторії — як друзям, так і ворогам. Зокрема, вийти з дипломатичної ізоляції та вчергове отримати відтермінування запровадження жорсткіших прямих і вторинних санкцій. А сама позиція Путіна при цьому залишається незмінною:
— У своїх заявах він був цинічним і лицемірним і водночас не відступав від своєї звичної аргументації на виправдання війни та наміру продовжувати агресію.
Саміт не завадив Путіну завдати десятків ударів по цивільних об’єктах в Україні та продовжити свій літній наступ
Саміт не завадив Путіну завдати ударів по цивільних об’єктах в Україні та продовжити свій літній наступ
«Путін отримав червону доріжку з Трампом, Трамп не отримав нічого», — написав в X німецький дипломат Вольфганг Ішингер, який до 2022 року очолював Мюнхенську безпекову конференцію. — «Явний рахунок 1:0 на користь Путіна — жодних нових санкцій. Для українців: нічого. Для Європи: повне розчарування».
З інтерв'ю Fox News стало зрозуміло, що на зустрічі з російським очільником йшлося про територіальні поступки й гарантії безпеки для України. З публічних оголошень — Трамп заявив, що вони з Путіним загалом погодили умови завершення війни: «Я думаю, ми близькі до фінішу».
Про Україну і Європу без України і Європи
Попри те, що Путін не виконав жодної з попередніх вимог Трампа з припинення війни Росії проти України, він отримав зустріч, під час якої українську та європейську безпеку обговорили без участі українців і європейців, звертає увагу співдиректорка програми європейської безпеки Європейської ради закордонних відносин (ECFR) Яна Кобзова. Це ще один вигідний результат для Кремля, який вписується у путінське бачення світу, де великі держави вирішують долю менших — і це повна протилежність європейській концепції:
— Більшість європейців, особливо українців, цілком справедливо занепокоєна таким розвитком подій. Шалена дипломатична активність, телефонні дзвінки та онлайн-зустрічі протягом тижня засвідчили, що в Європі усвідомлюють високу ставку та ризики саміту.
Та попри швидкі бонуси, які Путін уже отримав ще до його початку, зарано порівнювати ситуацію з Мюнхеном чи Ялтою
У Кремлі, ймовірно, виходять з того, що мають перевагу на полі бою, і якщо не зможуть отримати поступки дипломатичним шляхом, йтимуть в наступ в Україні, продовжує експертка:
— Але Путіну доведеться діяти обережно і якось реагувати на амбіцію Трампа стати миротворцем між Україною та Росією. Якщо Путін не проявлятиме жодної гнучкості, це може підштовхнути президента США нарешті виконати свої погрози щодо нових санкцій проти Москви та її союзників.
Гарантії безпеки та реакція Європи
Джерела CNN кажуть, що американці пропонують гарантії безпеки у форматі 5-ої статті НАТО, але без участі НАТО. Цю пропозицію Трамп нібито озвучив спершу Зеленському, а потім повторив у розмові з європейськими лідерами.
Президент Франції привітав готовність США зробити свій внесок у гарантії безпеки для України: «Будемо працювати з ними та з усіма нашими партнерами в «коаліції рішучих», з якими ми знову зустрінемося, щоб досягти конкретного прогресу», — заявив Еммануель Макрон. Німецький канцлер Фрідріх Мерц запевнив, що Україна може і надалі розраховувати на повну підтримку Німеччини.
Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила, що сильні гарантії безпеки для України та Європи є невід’ємними для будь-якої мирної угоди. Голова європейської дипломатії Кая Каллас переконана, що Росія не має наміру припиняти війну в Україні найближчим часом, але США мають силу змусити Москву до серйозних переговорів.
«Гра за майбутнє України, безпеку Польщі та всієї Європи вступила у вирішальну фазу. Сьогодні ще очевидніше, що Росія поважає лише сильних, а Путін вкотре показав себе хитрим і безжальним гравцем. Тому збереження єдності всього Заходу має вирішальне значення», — такий висновок польського прем’єра Дональда Туска.
За оцінкою британського прем’єра Кіра Стармера, Трамп наблизив всіх — як ніколи раніше — до завершення війни. Наступним кроком мають бути подальші переговори за участю Зеленського.
У Вашингтоні розглядають тристоронні перемовини: Трамп-Зеленський-Путін, у Кремлі заявляють, що безпосередньо такий формат на Алясці не обговорювали — у фіналі зустрічі в Анкориджі Путін публічно запропонував Трампу наступного разу зустрітися в Москві.
Володимира Зеленського вже сьогодні, 18 серпня, чекають у Вашингтоні і, як стверджують джерела видання Axios, вже 22 серпня Трамп волів би зустрітись трьох.
Делегація європейських політиків вирішила теж їхати 18.08 до США, щоб підтримати Володимира Зеленського. На фото: Еммануель Макрон, Урсула фон дер Ляєн, Марк Рютте, Сігеру Ісіба, Фрідріх Мерц, Скотт Бессент, Марк Карні та Володимир Зеленський під час саміту «Групи семи» (G7), Канада, 17 червня 2025 року. Фото: LUDOVIC MARIN/AFP/East News
Російські ігри в затяжні перемовини
Цілі війни Росії не змінилися від моменту її вторгнення в Україну у 2022 році. На саміті Путін чітко дав зрозуміти, що хоче спершу обговорити так звані корінні причини війни, які Кремль визначає як розширення НАТО та появу в Україні влади, яка опирається російському впливу, аналізує директор з міжнародної безпеки британського королівського об'єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Ніл Мелвін. «Всеосяжна мирна угода» Путіна фактично призведе до підкорення України.
Тепер увага зміститься на боротьбу за наступні кроки. Багато що залежатиме від дій Трампа. Путін явно прагне втягнути США у тривалі переговори, а Трамп, безперечно, і далі зацікавлений у посередництві в мирній угоді, не в останню чергу тому, що це найпростіший шлях до Нобелівської премії миру, продовжує Ніл Мелвін:
— Проте наприкінці саміту Трамп, схоже, дав зрозуміти, що тепер процес мають просувати Україна та європейці.
Якщо Путіну не вдасться втягнути Трампа у подальший цикл двосторонніх стратегічних самітів, він буде задоволений вже тим, що Трамп просто втомиться і фактично відступить
Якщо Путіну не вдасться втягнути Трампа у подальший цикл двосторонніх стратегічних самітів, він буде задоволений вже тим, що Трамп просто втомиться і фактично відступить
Постає питання: яку ж роль можуть реально відіграти європейці? Співдиректорка програми європейської безпеки Європейської ради закордонних відносин (ECFR) Яна Кобзова посилається на нещодавну аналітику ECFR, яка свідчить: яким би не було завершення війни, ЄС постраждає значно більше, ніж США. Для Європи має вирішальне значення, чи стане Україна через кілька років стабільною та процвітаючою державою, навіть якщо вона не контролюватиме всі свої території, чи погана угода перетворить її на слабку, нестабільну країну, вразливу до гібридних або прямих атак Росії:
— Сам факт, що Трамп і Путін можуть самостійно вирішити майбутнє України, а фактично й безпеку Європи, вже спонукав лідерів ЄС збільшити оборонні витрати, посилити військову допомогу Україні й активніше взаємодіяти з Трампом і його командою, щоб донести свої меседжі та червоні лінії. Останні телефонні розмови з Трампом свідчать, що їм це загалом вдалося — принаймні у короткостроковій перспективі.
Зеленський у Вашингтоні: наступні кроки
За даними Reuters, серед вимог Путіна, озвучених в ході саміту з Трампом, такі: Україна має повністю вивести війська з Донецької та Луганської областей в обмін на заморозку лінії фронту в Херсонській та Запорізькій областях. Росія нібито готова повернути окуповані райони на півночі Сумської та в північно-східній частині Харківської області. У Москві хочуть формального визнання російського суверенітету над Кримом. Проте Reuters зауважує: не зрозуміло, це означає визнання урядом США чи, наприклад, усіма західними державами й Україною. Путін також хоче скасування бодай частини санкцій проти РФ, Україна має відмовитись від вступу в НАТО за умови отримання гарантій безпеки поза Альянсом. Серед вимог — офіційний статус для російської мови в Україні та дозвіл на вільну діяльність російської православної церкви.
Позицію України в питанні виходу з Донецької і Луганської областей Зеленський озвучував неодноразово: ЗСУ не вийдуть з Донбасу. Так само неприйнятними виглядають і інші умови Путіна.
Водночас з точки зору Києва, саміт уникнув найгіршого сценарію — угоди між Трампом і Путіним за спиною України, вважає директор з міжнародної безпеки RUSI Ніл Мелвін. Тепер Зеленському потрібно не допустити, щоб Путін втягнув Трампа у серію обговорень широкої економічної та політичної програми, поступово знижуючи значущість війни в Україні у двосторонніх відносинах США та Росії:
— Зеленський вирушить до Вашингтона, щоб просувати цю ідею. Його головні завдання у понеділок в Овальному кабінеті — зміцнити рішучість Трампа залишатися залученим і переконати його посилити тиск на Путіна для реального й негайного виходу на переговори через подальші санкції та нарощування військової підтримки України.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.