Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«У зоні бойових дій мені стало спокійніше», — актор Роман Кривдик

«Я добре пам'ятаю момент: у нас у театрі репетиція, а за вікном — студенти, які вийшли на місцевий Майдан. Я дивився на них і раптом зрозумів, що знаходжусь у своїй бульбашці, яка відірвана від реальності. І звільнився з театру, щоб робити щось важливіше», — розповідає військовий медик Роман Кривдик у нашому спецпроєкті «Обличчя війни. Молодь»

Катерина Копанєва

Роман Кривдик у театрі бойових дій. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Перші кроки своєї доньки Роман Кривдик побачив з окопа під Авдіївкою по відеозв'язку. Як актор Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові він міг продовжувати жити своє насичене творче життя. Але коли Росія в 2014 році анексувала Крим, став у чергу до військкомату. Після кількох років у зоні бойових дій повернувся до цивільного життя. Далі були реабілітація, нові проєкти, плани. Зараз Роман знову на фронті — на посаді виконувача обов'язків начальника медичного пункту батальйону.

«На війні не стільки навчаєшся, скільки адаптуєшся»

— Ніхто не може бути на сто відсотків готовим до бойових дій. Мені здається, до цього неможливо підготуватися, — каже Роман Кривдик. — Безпосередньо на війні ти не стільки навчаєшся, скільки адаптуєшся. Хтось проходить цей процес легше і швидше, комусь дуже тяжко. Дивлячись на хлопців, які зараз поповнюють лави ЗСУ, я бачу в них себе зразка 2014 року. Хлопця з купою стереотипів про війну та абсолютним нерозумінням того, що на мене чекає. Чи було мені страшно, коли в березні 2014-го ми разом з батьком пішли у військкомат? Я про це взагалі не думав. Я просто не міг інакше. Для мене це ніякий не подвиг, а обов'язок.

— У вас не було військового досвіду?

— Лише дев'ять місяців строкової служби, та це навряд чи можна назвати досвідом. Я служив у реактивній артилерії, але насправді більше займався тим, що показував хлопцям фільми, розставляв колонки. Я актор, і в українській армії зразка 2008 року не знали, що зі мною робити.

Роман і Оксана Бачинська-Блащук у виставі Першого театру «Таїна буття». Фото з приватного архіву

У той момент ми з дружиною (зараз вже колишньою) чекали на дитину… Вагітність дружини була єдиною причиною, через яку взимку 2014 року я не міг часто їздити до Києва на Майдан і тому пропустив найтрагічніші дні. Але події на Майдані багато для мене змінили.

У Львові також були протести, і я добре пам'ятаю момент: у нас у театрі репетиція, а за вікном — студенти, які вийшли на місцевий Майдан. Я дивився на них і раптом зрозумів, що знаходжусь у своїй бульбашці, яка відірвана від реальності. І звільнився з театру, щоб робити щось важливіше. Приєднався до благодійної організації «100% життя», яка допомагає пацієнтам з ВІЛ.

Загибель супермена

А в березні 2015 року опинився вже на фронті. У мене народилася дочка, загинуло чимало друзів, яких мобілізували раніше. Весь цей час мені було соромно, що я ще не на війні.

Не міг дивитись у вічі мамі загиблого на війні друга. Уявляв, як моя донька виросте і запитає: «Тату, а що ти робив під час війни?» Тому коли врешті опинився в зоні бойових дій, у певному сенсі мені стало навіть спокійніше.

Присяга. Фото з приватного архіву

Спочатку мене навчали на зенітника. Але потім поставили на техніку, якої ще не було в наявності (у ті часи це було нормою, коли людей вже навчили, а на бойову техніку ще тільки чекали). Щоб не гаяти часу, я пішов вчитися тактичній медицині. Здобув спеціальність санітарного інструктора роти батареї і, повернувшись до свого підрозділу, став виконувати обов'язки як оператора техніки, так і медика.

Безпосередньо на передову потрапив до Авдіївки. Зараз назва цього населеного пункту має зовсім іншу конотацію, але тоді це було місто, звільнене українською армією. Наші займали там так звану промзону. Мене відрядили як медика батальйону.

— Евакуювали поранених з поля бою?

— Ми забирали поранених у певному місці, куди їх з передової виносили хлопці. Моїм завданням було надавати їм першу допомогу і везти або в стабілізаційний пункт, або в шпиталь. Тоді я набув перших безцінних практичних навичок. Зрозумів, як це — коли на твоїх руках помирає побратим.

«До смерті тих, кого знав особисто, звикнути неможливо». Фото з приватного архіву

Пам'ятаю зовсім молодого хлопця із позивним «Рубікон». Попри несумісні з життям травми, він був у свідомості. І питає мене: «Все хєрово?» Я намагаюся заспокоїти, кажу, що все буде добре. А сам бачу 15-сантиметрову рану в хребті й розумію, що з хвилини на хвилину людини не стане. Він встиг сказати, що хотів би опинитися поряд зі своєю коханою та випити пива… І помер у мене на руках. Таких ситуацій було чимало. Вони відбуваються і зараз. Неможливо звикнути до смерті. Особливо до смерті тих, кого знав особисто.

— Ви втратили на війні близького друга…

— Він також був медиком. Білий ворон, завжди виділявся з натовпу. Альпініст, мандрівник, йог, фантастична людина з винятковим почуттям гумору. Він загинув, рятуючи життя солдатів. Загинув миттєво, не відчув болю. Коли ми його знайшли, його рука була піднята вгору — як у супермена. Тіло швидко дубіє, в цій позі супермена ми його  і вантажили.

«Тригер тих, хто повертається з фронту — відчуття, що ти не доробив своєї роботи, адже війна триває»

—  Що допомагає вам це витримувати?

— Терапія. Повернувшись до цивільного життя у 2017 році, я пробував різні її типи: когнітивно-поведінкову, психоаналіз, гештальт. З початком повномасштабної війни сеанси зі спеціалістом довелося призупинити, але зараз шукаю можливість відновити їх.

Тоді мені довелося буквально відвойовувати своє право на повноцінне життя. Я повернувся з фронту іншою людиною — з досвідом, який я поняття не мав, як застосувати у мирному житті. У театрі мені місця не було, у родині не розуміли. У Львові все було таким романтичним, поетичним та далеким від моєї реальності. Правила, які допомагають бути ефективними на полі бою, абсолютно не працюють у цивільному житті. На фронті все чорно-біле, і ти маєш одну мету — вижити.

«Не знаю, як застосовувати навички війни у мирному житті». Фото: Надія Марченко

Ще один тригер тих, хто повертається з фронту — відчуття, що ти не доробив своєї роботи, адже війна триває. Ти вже не там, але при цьому залишаєшся в інформаційному просторі, в новинах...

Насправді, реабілітація військовослужбовців у країні, де йде війна, неефективна. Особливо зараз, за умов повномасштабного вторгнення. Не можна реабілітуватися в кімнаті, коли твоя кухня горить, коли у твоєму житті залишаються телемарафон, рахунки за квартиру та повітряні тривоги. Я розумію, що для держави це дорого, але вважаю, що повноцінна реабілітація військовослужбовців наразі можлива виключно за кордоном

Я тоді не міг нормально їсти і спати, мене дратувала необхідність писати на прохання психолога список «150 речей, про які мрію». Але зрештою терапія допомогла. Плюс участь у цікавих проєктах. Наприклад, я знявся у фільмі «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва. А ще я знайшов проєкти у сфері так званого політичного та критичного театру, приєднався до соціального підприємництва. А 24 лютого 2022 року взагалі був за крок від відкриття невеликої швейної фабрики у Львові.

«Я тут ще й тому, щоб не застрягнути у війні на все життя»

— Не вірили у неминучість повномасштабного російського вторгнення?

— Ні. Мені здавалося, що такий сценарій був вірогідним раніше, але точно не 2022 року, коли більшість українців уже чітко знали відповідь на запитання про свою ідентичність. Знаючи настрої всередині країни, я не розумів, навіщо і для чого це, адже було настільки очевидно, що на Росію тут ніхто не чекає.

Тепер ми вже точно знаємо, що погляди українців для окупантів не мають значення — для більш лояльних у них є фільтраційні табори, для нелояльних — полон і смерть… У перший день повномасштабної війни ми з друзями наробили величезну кількість коктейлів Молотова. Не питайте, навіщо вони були нам потрібні у Львові — то була якась паніка. Того ж дня я пішов до військкомату, де був аншлаг.

До кінця 2023 року служив у піхотній роті бойовим медиком, евакуював поранених. Зараз тимчасово виконую обов'язки начальника медичного пункту батальйону. До вже існуючих обов'язків додалася організація медичної логістики.

З одного боку, безперечно, стало складніше. Масштаби війни до 2022 року і зараз неможливо порівняти. Але з іншого боку, за ці роки я зрештою зміг адаптуватися. Накопичується втома, але усвідомлення потреби залишатися тут і продовжувати боротьбу залишається.

— Що мотивує вас продовжувати цю боротьбу?

— Насамперед мої близькі: донька, кохана дівчина. Думки про їхнє майбутнє. Я хочу, щоб вони жили у вільній та безпечній країні.

Роман з донькою. Фото з приватного архіву

Коли я на фронті, немає нічого важливішого, ніж побратими. Ми один для одного більше, ніж просто друзі.

Я не можу сказати, що воюю абстрактно «за всіх людей» або патетично «за Україну». Україна у нас така різна. Коли розмовляємо про це з хлопцями у бліндажі, я постійно переконуюсь у тому, як по-різному ми бачимо наше майбутнє. Мені здається, у тому, що ми такі різні, і є наша сила. Я б хотів, щоб ми змогли побудувати мультикультурне суспільство, де справді буде рівноправність, повага до різних думок. Я не бачу нашу країну як руку з п'ятьма однаковими пальцями. У нас усі пальці унікальні, і мені б хотілося, щоб вони мали право та можливість такими залишатися.

Я на війні ще й тому, що борюся за своє право жити. Відчуваю, що ще не пожив, не пізнав себе і цей світ. Намагаюся вибороти право перестати розповідати байки з фронту, адже вони — це лише частина мого життя. Я не хочу застрягти у цьому назавжди. Хочу інших вражень та подій, не пов'язаних із війною. Для того щоб це стало можливим, я як можу наближаю нашу перемогу.

— Непроста ситуація на фронті ускладнюється нестачею боєприпасів. Чи відчувається зараз брак снарядів?

— Дуже відчувається. Всім відомо, що наші хлопці зараз перебувають у неймовірно складних умовах, але я не знаю, як описати ситуацію, коли ти перебуваєш вже чи не в одному окопі з противником, і в цей момент зі штабу передають дві новини: хорошу та погану. Хороша в тому, що ми вразили три ворожі міномети. Погана: це були три міномети із сорока.

Однією з найбільших проблем є керовані та фугасні авіабомби супротивника. Ми знаходимося у бліндажі — це два метри під землею. А від удару авіабомби утворюється дірка глибиною у два поверхи. Втішає тільки те, що нам бодай не буде боляче… Ситуація зі зброєю та боєприпасами дуже складна, без допомоги партнерів ми не виживемо.

Як медик завжди кажу, що життя солдата рятують не бинти, а боєприпаси. Випущений по позиціях противника снаряд допомагає врятувати набагато більше життів військових, ніж надання їм, вже пораненим, першої допомоги. Нам потрібна зброя.
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Із Сергієм і Русланом ми зустрічаємось у Львові у новому реабілітаційному центрі для колишніх військовополонених і цивільних — єдиному в Україні, нещодавно відкритому при центрі Unbroken. Центр надаватиме комплексну допомогу: стаціонарне й амбулаторне лікування, психологічну підтримку, арттерапію.

Перші відвідувачі центру — військові, які повернулися з полону. Після допомоги фахівців офіцери нарешті почали спати, полон сниться дедалі рідше, зникли панічні атаки від різких звуків, зрештою з'явилися сили відверто розповісти про полон те, про що ще нещодавно боялися навіть згадувати.

«Ми знали цих російських військових у Криму, навіть носили їм їжу»

Сергій Таранюк пішов у морську піхоту в 16 років. Застав окупацію Криму в 2014 році у військовій частині Феодосії. Це та легендарна остання бригада, яка не зрадила присязі Україні, за що була обстріляна й захоплена в полон російськими ВМС. Сергій був свідком, як деякі його товариші перейшли служити на бік Росії.

Сергій Таранюк

— Це була зима. Ми просто прокинулися вранці в своїй частині і побачили, що на наше КПП приїхали російські бетеери, — розповідає Сергій Таранюк. — Ми ще не розуміли, що відбувається, а вони дедалі більше нарощували військову міць. Додому ми вже не могли ходити, весь час були в частині на бойовому чергуванні.

Росіяни нічого не говорили. Ми знали тих військових, бо ми багато років були з ними на спільних навчаннях у Севастополі. Разом висаджувалися з десантного корабля, навчалися, ділилися досвідом. Тому ми їх знали особисто, але не знали, для чого вони приїхали. Росіяни теж спочатку не знали. В них був наказ стояти. 

І вони стояли — за парканом частини, і ми навіть носили їм гарячу їжу, бо в них були лише сухпайки. Спілкувалися з ними, як з друзями. Коли їхнє командування про це дізналось, — замінило іншими хлопцями

Коли всі українські військові частини в Криму вже були захоплені російськими військовими (так званими «зеленими чоловічками»), командування Сергія прийняло рішення стояти до останнього й не зрадити Україні. Після псевдореферендуму, коли Крим оголосили частиною Росії, російські військові наказали морським піхотинцям скласти зброю. 

— Ми стояли до кінця, нашу частину в Феодосії захопили останньою. Прилітав командуючий ВМС Росії. Але наш командир відмовився переходити на їхній бік. 

Ми залишилися ночувати в частині, щоб вороги не зняли наш прапор морської піхоти. О п'ятій ранку почався штурм. Прилетіли гелікоптери. Ми ж були без зброї. Нас завантажили в камази і вивезли в порт Феодосії. Там стали переконувати: «Залишайтеся в Росії, так буде краще». Мовляв, Україні ви не потрібні. У когось сім'ї були в Криму, тож більше половини частини залишилось. І тільки 140 з 350 людей виїхали. Всі українські батальйони, які вийшли з Криму, зібрали в Миколаєві в 36 бригаду. Далі почалася АТО, я вступив до військової академії, а далі нашу бригаду морської піхоти перекинули під Маріуполь.  

Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча

Там, під Маріуполем, Сергія і Руслана заскочило повномасштабне вторгнення. Під Маріуполь стягнули найкращі бойові підрозділи України. Обидва товариші потрапили до російського полону при спробі прорватися на підконтрольну Україні територію, коли росіяни взяли Маріуполь у кільце.

— Росіяни заходили в Маріуполь з Донецька. Вже 18 лютого почалися інтенсивні обстріли. Ми їздили на злагодження, щоб команди розуміли, що робити у випадку війни, — продовжує Сергій.  

— 24 лютого в 3:30 у мене камера стояла на опорному пункті. Була гроза, град, зникло світло. Дощ лив два дні. У таких умовах почався російський наступ: летіли снаряди, їхали танки, всюди багнюка. Ми стали повільно відступати. У мене як командира була рота 60 чоловік, ми трималися, поки росіяни не прорвали фланг. 28 лютого ми зайшли на завод Ілліча. 

Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча. На заводі Ілліча зібралися прикордонники, національна гвардія, вся морська піхота і дуже багато військових сил. Ми зібралися і зайняли кругову оборону Маріуполя. Тримали оборону й чекали на підсилення. Але ми вже знали, що з Чонгару росіяни оборону прорвали і йдуть до нас. 

Росіяни пішли двома фалангами: в напрямку Миколаєва — Херсона, та на Мелітополь — Бердянськ і до нас. Ніхто ще не розумів, що відбувається, ми не думали, що буде настільки важко. Коли нам перерізали підвіз зброї та забезпечення з Україною, взявши в кільце, шанси на оборону різко впали. 

До нас підлітали гелікоптери з України, щоб забрати поранених і доставити ліки й харчі. Багато пілотів цих гелікоптерів загинуло, їх збивали росіяни. То були, по суті, рейси смерті. А у нас — велика кількість важкопоранених від артилерійських обстрілів, тож ми розгорнули шпиталь. Росіяни не могли взяти Азовсталь і завод Ілліча: ми трималися там аж до 12 квітня.

Планували прорив до наших на територію України. Розуміли, що бригада вийде зі втратами, але думали — проб’ємося. Проте почався хаос, командири взводів стали брати своїх людей і прориватися самотужки. Про те, що деякі люди таки вийшли до своїх, а деякі загинули на прориві, я дізнався вже в полоні, де зустрічав своїх знайомих, які потрапили в неволю вже в 2024 році. 

«Справжній» полон почався в Оленівці

— Ми не хотіли здаватися в полон, бо в нашій бригаді були хлопці, які вже пройшли російський полон в 2014 році, і розповідали про пережитий жах і тортури. 

Я ніколи не готував себе до полону і не міг подумати, що зі мною це колись станеться. Розумів, що можу загинути, але про полон навіть думки не було

Під час прориву я пересувався зі своїми людьми на бетеері, за мною їхав наш камаз з особовим складом. В бетеері були самі офіцери. По нам прилетіли РПГ — і ми перевернулися. Але всі живі. Я втратив свідомість. Коли прийшов до тями, спробував вийти з бетеера, і по нас почали стрільбу. Росіяни почали наступати, і під час бою нас захопили в полон. Де я провів 29 місяців.  

Росіяни, які брали нас в полон, були кадровими військовими, які знають військовий порядок. Вони нормально до нас ставилися. Ніхто нам руки навіть не зв’язав, дали поїсти. Приїхали звичайні автобуси і нас забрали. Вже потім, коли нас привезли на зону в Оленівку, там почався «справжній полон». 

Ставлення в Оленівці було, м'яко кажучи, жахливе. 

Це була так звана «прийомка». Коли тебе після приїзду роздягають, фотографують, катують і вже потім відправляють в барак

Барак був розрахований на 200 чоловік, але нас там було 800. Не було нічого — ні їжі, ні ліків. Ми були дуже голодні. Потім вони почали нас годувати: сніданок був о другій годині дня, обід о 12 ночі, а вечеря — о четвертій ранку. 

Вони казали, що катують нас і калічать, щоб ми більше ніколи не пішли воювати. 

Не всі люди стресостійкі, не всі це витримували. Катували електрострумом, били. Вигадували різні оригінальні види катувань. Казали нам, що сьогодні буде експеримент, мовляв, ми придумали вам нове знущання. 

Ми були там, коли в Оленівці підірвали барак з українськими військовими. Росіяни заклали вибухівку, сказали переселити туди людей, а вночі  підірвали. Наші військовополонені працювали там у столовій і чули, як службовці ДНР між собою розмовляли. Вони спеціально підготували барак, який був далеко в промзоні, спеціально переселили туди азовців. Вибрали харизматичних і лідерів, які могли вести за собою людей. Наші друзі, які витягали звідти поранених і вбитих побратимів, розповідали, що дах і стіни після вибуху розвернуло осколками. І там чітко видно, що вибух відбувся саме зсередини. 

Ніхто не поспішав нашим хлопцям на допомогу, коли вони кликали: «Допоможіть». Вони горіли живцем. І тільки через дві години туди відправили наших полонених медиків. Тих, хто вижив, я бачив. Вони йшли обгорілі, всі в крові. 

Прояви людяності каралися

У полоні — повний інформаційний вакуум. Перші пів року ми були на оптимізмі, що скоро нас звільнять. Але минає рік, півтора, і ти вже думаєш тільки, як зробити, щоб тобі в полоні бодай трохи краще жилося. Ніхто з наших рідних нічого не знав про наші долі, а ми не знали про їхні. 

Нас постійно перекидали в інші камери. Що два місяці нам міняли оточення, щоб ми не звикли один до одного і не зав’язали дружби. Або переводили в інше СІЗО чи тюрму. Так я змінив десять місць утримання в Росії. Очі нам постійно зав’язували, і ми бачили тільки стіни камер.

Охоронцям російських тюрем було заборонено з нами розмовляти і щось розповідати про події в Україні. Нам до них було заборонено звертатися. Якщо траплялося таке, що хтось з росіян щось у нас по-людськи запитував, то його відразу «їли» свої ж. Прояви людяності каралися. 

Була ситуація в Таганрозі: прийшов молодий охоронець, йому років 18 було, працювати, щоб в армію не забрали. 

Почав з нами розмовляти: «Хлопці, чого б вам хотілося?» Кажемо, що хотіли б солодкого. І він на наступну зміну через два дні приніс нам маленькі шоколадки «Гулівер». Інші наглядачі побачили це, і до вечора його звільнили

Були такі охоронці, які просили інших нас не бити, але їм відповідали, що ми нацисти. У них там дуже сильна пропаганда. Через півтора року нам видали літературу для читання. І це все була комуністична радянська пропаганда. Ми не могли це читати, хоча щось почитати дуже кортіло.

Росіяни в тюрмі нас водили в так звану «баню». Ні, не митися. Це був різновид тортур. Ти там не миєшся, а стоїш голий, і крізь твоє мокре тіло вони пускають електрострум.

У кого слабке серце — не витримував. Їх закатовували до смерті. Мене в цій «бані» запитали: «Хто такий Сталін?». Я сказав, що він президент СССР. І вони почали сміятися, і почали мене сильно бити й говорити, щоб наступного разу, як я сюди прийду, я вже знав, ким був Сталін. І добре, що зі мною в камері сиділи люди, яким за шістдесят, і вони розповіли мені детально про Сталіна. Щоб більше мене не били.

Якось один російський спецназівець побачив моє татуювання спартанця і почав бити в нього шокером. Досі є шрами від опіків. 

Бив, бив струмом, у мене рука заніміла. Питає: «Знаєш, чому я тебе так бив? Бо татуювання в тебе дуже гарне, хотів його тобі зіпсувати»

Пізніше над Сергієм відбувся суд, який виніс вирок — 29 років колонії суворого режиму.

— І того ж дня, коли мене вели під конвоєм, до мене підходить конвоїр з ДНР і каже: «Скоро додому поїдеш, не переживай». Він був нормальний: ніколи нас не катував, давав запалили цигарку. Так і сталося: вже ввечері мене відправили на обмін додому в Україну. 

Диво дружби

27-річний Руслан Зорянич з Чернігова був командиром взводу в роті Сергія. Потоваришували. Разом потрапили в полон під час прориву, разом його перебули, і звільнили їх також в один день. Руслан вважає це дивом дружби:  

— Ми разом потрапили в полон після Оленівки. В Оленівці було сортування, і після цього нас з Сергієм стали разом возити по різних в’язницях, — розповідає Руслан.

— Коли нас ще й поміняли разом — це був пік щастя. Нас на обмін везли у вагонах, де були купе з решітками, і була перекличка. І коли я почув його прізвище у сусідньому купе, то не міг повірити. Разом в полон потрапили — разом на обмін їдемо. Хоча ми тоді ще не розуміли, куди нас везуть. Бо росіяни завжди говорили, що везуть на обмін, натомість перевозили в чергове СІЗО в Росії. 

Руслан Зорянич

Руслан два роки був в Курському сізо. Потім — різні в'язниці Росії: Оленівка, Таганрог, Новозибків Брянської області, Борисоглібськ Новгородської області тощо.

— Два роки просидів в повній ізоляції. Там усі в балаклавах ходять. 16 годин на добу мусиш стояти на ногах. Кати пояснювали, що це для того, щоб не атрофувалися м'язи.

Не зламатися допомагала віра в те, що мене чекають вдома. Підтримували спогади з дитинства, мрії про майбутнє. Коли ти вже два роки там і не знаєш, що відбувається вдома, чи живі твої близькі, то мріяти важко, але все одно щось собі фантазуєш: що будеш будувати будинок, посадиш дерева, відкриєш бізнес.

Допомагало також оточення. Знаходиш серед своїх однодумця і постійно з ним розмовляєш про життя. Де б я не сидів, у мене всюди були близькі друзі. Бо якщо в камері напруга, пережити катування ще складніше. 

— Якось нас вели на електрошок, і я страшенно боявся. І побратим мені каже: «Давай я піду перший, бо я не боюся. Замість тебе отримаю!»

— Тобто людина жертвує собою, щоб тебе захистити. Я зараз з ним листуюся, він ще в полоні. Чекає на обмін. Такі люди дають зрозуміти, що таке справжня дружба.

Полон наздоганяє через місяці

— Спочатку після обміну лякає натовп, — зізнається Сергій. — Ти два з половиною роки майже ні з ким не спілкувався, а тут стільки людей. Перший час навіть сходити в магазин було важко. Коли сидиш у в'язниці, то думаєш, що як повернешся — підеш в магазин і накупиш усього, що тільки захочеш. Але в реальності все не так. Ти боїшся цих натовпів у магазинах, на вулицях. 

Важко було звикнути до нормального життя. Зрозуміти все, що діялося в країні весь цей час. Спати не можеш — не хочеться взагалі. Якщо заснув, весь час сниться полон. 

Хочеш все сфотографувати. Хочеш фотографувати їжу. Хочеться фотографувати нормальне життя

Хочеш втягувати, як губка, все, що пропустив: нюхати повітря, дивитися на дерево, спілкуватися з рідними. Я мав можливість у полоні написати тільки два листи. І відповідь отримав через півтора роки. Дізнався, що рідні знають, що я в полоні. А другий мій лист дійшов до рідних вже тоді, коли мене обміняли. 

Перший місяць після обміну я взагалі не спав. Був на препаратах. Через 11 місяців після обміну полон «наздоганяє». Реакція на сирени і гучні звуки — панічна. Біля нас недалеко роблять ремонт, часом там щось може впасти — а ти думаєш, що це приліт. І у тебе миттю панічна атака.

Ми лікувались і в Києві, і в Миколаєві, але такої лікарні, як ця львівська, ще не бачив, — каже Сергій. — Чудові умови, чудові фахівці.  Раніше, якби мені сказали: «Сходи до психолога», я б образився, що я якийсь не такий. Зараз в мене бачення змінилося. І настільки мені приємно із психотерапевтом і психологом спілкуватися. Бо вони дійсно дуже допомагають. Відчуваю, що мені стало набагато краще. Розібрався в собі, перестав боятися гучних звуків.

— Мені теж дуже подобається у Львові, — додає Руслан. — Особливо тому, що тут всі розуміють, що йде війна. Хвилина мовчання о дев'ятій ранку вражає, адже все місто зупиняється і згадує загиблих побратимів. Серед них — наші друзі, які вже ніколи не повернуться з російського полону… 

Фотографії в тексті: Адріана Довга

20
хв

«Ми вас катуємо, щоб ви більше ніколи не змогли повернутися на фронт». Сповідь після російського полону

Ярина Матвіїв

Єнджей Дудкевич: Які були початки ініціативи «Мандрівні Жінки»?

Хеді Алієва: Я — політична біженка. Якби мене не змусили, я б ніколи не покинула свою країну, Чечню, і жила б там спокійно. Бувають моменти, коли я думаю: «Навіщо була вся ця боротьба за життя в еміграції? Може, краще було б померти, бути забутою, що є долею багатьох людей у світі?»

Однак, я приїхала до Польщі й щаслива, що тут живу — попри те, що для біженців тут немає раю, багато хто з них навіть стає бездомним. Я розумію, що житла не вистачає, що молоді люди мають проблеми з орендою, що в багатьох країнах Заходу у біженців більше шансів отримати дах над головою. 

Коли я їхала до Польщі, то сподівалась отримати захист, але цього не сталося. Причому під захистом я розумію, наприклад, роз'яснення того, яке право в Польщі. Я приїхала з іншої країни, де інша релігія, інша культура, інша ментальність, в яких я була вихована.

Тільки тут з часом я зрозуміла, що бити жінок не можна. Я родом з дуже патріархального місця, і раніше думала, що це норма

Ще тоді, в 2014 році, коли я розмовляла з журналістом «Дзенніка Балтіцького» (Балтійського щоденника), я вказувала, що варто людям, які прибувають до Польщі, відразу пояснювати речі, пов’язані з демократією, іншими цінностями, щоб вони залишили якісь свої переконання на кордоні. Під захистом я також розумію легальну роботу, навіть у магазині чи на прибиранні. Багато говорять про те, що треба вчити польську, але найважливіша саме робота. Я працюю з багатьма біженками, і багато хто з них дійсно не розуміє, що легальна робота — це медичне страхування і можливість отримати на якийсь час фінансову підтримку у разі звільнення. Нещодавно я прийняла на роботу одну жінку, і коли я їй сказала, що липень — це відпускний місяць, тому може бути менше обов’язків, але вона все одно отримає нормальні гроші — вона не могла повірити.

«Людям, які приїжджають до Польщі, варто відразу пояснювати речі, пов'язані з демократією, іншими цінностями»

Я бачила багато жінок з Чечні й України, які нелегально прибирали, але сама я хотіла почати життя з чистого аркуша, повністю легально. Спочатку йшлося саме про це, а також про психологічну підтримку для мене і моєї родини. Це взагалі дуже важлива тема. Я вважаю, що мають бути кошти на те, щоб усім особам, які прибувають до Польщі, забезпечити таку допомогу. Додатково можна було б розповісти про те, як тут виглядає ситуація, які права, які можливості. Це важливо також з точки зору почуття безпеки. В якийсь момент, коли я вже стояла міцно на ногах, я запитала знайомого, що я могла б робити у цьому напрямку. Він сказав: «Залишайся мостом. Перекладай культурні відмінності, розповідай про іслам». А точніше, про певну течію ісламу та чеченське суспільство, бо всередині цієї релігії відмінності досить значні. Так усе це й почалося.

— Тобто «Мандрівні Жінки» почали підтримувати людей, які приїжджають до Польщі з найрізноманітніших держав?

— Так, з таким задумом, що навіть якщо з десяти на ноги стане лише одна, це все одно буде успіх. Сама я отримала величезну допомогу від польок і поляків, тому не хочу це змарнувати. Я хочу щось дати від себе — особливо жінкам, які приїжджають з місць, де їхні права значно менші. Тому значна частина того, що я роблю, — це пояснення, що в Польщі дійсно є демократія і ситуація жінок тут набагато краща.

— Чим займаються «Мандрівні Жінки»?

— З того часу, як ми стали писати проєкти і намагаємося реалізовувати наші ідеї, нам важливо, щоб учасниці отримували винагороду. Нещодавно біженка з Киргизстану сказала мені, що тільки завдяки цьому зрозуміла, що таке рівне ставлення.

Я вважаю, що мову найлегше вчити на практиці — сама, до речі, вивчала польську не на курсах, а читаючи — от навіть оголошення на вулиці. Ми використовуємо компетенції, які мають жінки, і залучаємо їх до дії. Ми зняли, наприклад, фільм, в якому поєднуємо історії жінок — сповнені насильства, торгівлі людьми — щоб показати, наприклад, прикордонникам, чому ці жінки втікають з різних місць.

У всьому, що ми робимо, нас супроводжують польські жінки, що дозволяє будувати стосунки й справжню інтеграцію, показати, що особи, які приїжджають з інших країн, не є загрозою. І йдеться не про те, щоб вони зрікалися своєї культури; сама я не хочу змінювати те, що я чеченка. Однак, коли ми бачимо, як багато нас об’єднує, легше знайти згоду.

Іншими словами, важлива інтеграція, але також надання жінкам, які приїжджають до Польщі з-за кордону, суб’єктності, спроможності діяти й розвивати свої компетенції.

«У нас є ресторан, який відвідує багато людей з Польщі. Є постійні клієнти, часто це люди похилого віку. Інші замовляють у нас кейтеринг»

Це дуже важливо. Підтримка — наприклад, продовольча — є важливою, але вона не може тривати надто довго. Набагато більшою допомогою є надання легальної роботи. Завдяки цьому особи з інших країн не тільки заробляють гроші і платять податки, але й набувають більшого контролю над своїм життям, більшої свободи. Таким чином я намагаюся передати іншим жінкам щось від мого досвіду.

Мої цінності змінилися, коли вбили мого чоловіка, я на власні очі побачила війну й залишилася без дому

Я отримала допомогу, але мені хотілося отримати можливість діяти, робити щось самостійно і самій вирішувати. Я також зрозуміла, що це дає спокій, можливість виспатися, неспішно випити кави, безпечно вийти на вулицю. Це те, за що я весь час борюся, хоча це не завжди легко.

— Що ви маєте на увазі?

— У мене в голові ще досить багато стереотипів, зокрема пов’язаних з представниками інших течій ісламу. Буває, що я їх боюся, тому багато про це читаю, і головне — знайомлюся з такими особами. Тоді страх зменшується, хоча я б не хотіла подорожувати до Сирії чи Афганістану. Проте я підтримую родину, яка приїхала до Польщі з Афганістану, у мене є також знайомий з цієї країни, з яким я ділюся досвідом, бо він хоче відкрити бізнес у Польщі. Я знаю, як це — боротися за те, щоб бути вільною, і я хочу, щоб інші теж мали таку можливість.

— Ви згадали, що в проєктах беруть участь також польки, і таким чином інтеграція вдається. У вас є для цього якийсь власний спосіб?

— У нас є ресторан, куди приходить чимало людей з Польщі. Багато хто з них — уже постійні клієнти, часто це літні люди. Інші замовляють у нас кейтеринг. Наша їжа завжжи найвищої якості й свіжа, немає можливості використати в кейтерингу щось учорашнє. Мені здається, що наш успіх полягає також у цьому: ми перемагаємо якістю. Додатково ми співпрацюємо з польським господарством, у якого маємо чудові продукти. Все це, безумовно, допомагає в інтеграції, подоланні стереотипів. Це також дає багато можливостей людям, які приїжджають до Польщі з інших країн. У нас досить велика ротація працівниць і працівників, бо через якийсь час вони йдуть на краще оплачувану роботу. Я знаю людей, які починали в нашому закладі, а сьогодні заробляють більше за мене. І мене це дуже тішить.

— Чому до вас приходить багато літніх людей?

— Недалеко від нас є поліклініка, тому, напевно, вони заглядають до нас до або після візитів до неї. Вони часто кажуть, що в інших ресторанах щось їм не до кінця підходило, а у нас вони почуваються добре. Ми також не беремо грошей за каву чи чай. Зазвичай люди здивовані, літні люди хочуть заплатити. Тоді я кажу, що це моя форма вдячності за все те добре, що трапилося зі мною в Польщі. Мені казали, що ми через це можемо збанкрутувати, але нічого подібного не сталося. Навпаки, вдалося досягти успіху, тому ми намагаємося також підтримувати інші громадські організації. Досить регулярно я отримую у подяку квіти або цукерки, але це не потрібно, достатньо звичайного «дякую». У мене дійсно приємна робота, яка мені подобається. Якщо хтось хотів би побачити щасливу біженку, то це цілком можу бути я.

«Я приїхала до Польщі і щаслива, що живу тут, хоча для біженців тут немає раю»

— Попри все, атмосфера в Польщі останнім часом жахлива. Це не викликає у вас занепокоєння?

— Я можу робити те, що роблю, і це трохи більше нічого. Я вважаю, що слід допомагати, особливо жінкам і дітям, які тікають з України. Дуже близько від себе ми маємо війну. Водночас розумію, що потрібно перевіряти, хто в’їжджає до Польщі, якась верифікація має бути дотримана, бо це питання безпеки. Гарною ідеєю було б залучення на кордонах осіб з різних країн, щоб вони підтримували прикордонників у розмовах з тими, кому вони найближчі культурно чи мовно. Можливо, це також допомогло б трохи знизити напругу, а одночасно біженці й мігранти відразу отримували б набагато більше кращої інформації про ситуацію та можливості в Польщі.

І не дай Боже, щоб війна дійшла до Польщі. Однак, якщо так станеться, я готова стати до боротьби за цю країну.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

Жінка, яка стала мостом

Єнджей Дудкевич

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Трамп має розчаруватися в Путіні». Крісті Райк про ризики мирного процесу для України

Ексклюзив
20
хв

Микола Кулеба: «Росіяни не мають наміру повертати українських дітей. Бо кожна врятована дитина — свідок їхнього воєнного злочину»

Ексклюзив
20
хв

Післясмак Аляски: чи справді це виграш Росії і які нові пастки з'явились для України і Європи

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress