Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Перші кроки своєї доньки Роман Кривдик побачив з окопа під Авдіївкою по відеозв'язку. Як актор Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові він міг продовжувати жити своє насичене творче життя. Але коли Росія в 2014 році анексувала Крим, став у чергу до військкомату. Після кількох років у зоні бойових дій повернувся до цивільного життя. Далі були реабілітація, нові проєкти, плани. Зараз Роман знову на фронті — на посаді виконувача обов'язків начальника медичного пункту батальйону.
«На війні не стільки навчаєшся, скільки адаптуєшся»
— Ніхто не може бути на сто відсотків готовим до бойових дій. Мені здається, до цього неможливо підготуватися, — каже Роман Кривдик. — Безпосередньо на війні ти не стільки навчаєшся, скільки адаптуєшся. Хтось проходить цей процес легше і швидше, комусь дуже тяжко. Дивлячись на хлопців, які зараз поповнюють лави ЗСУ, я бачу в них себе зразка 2014 року. Хлопця з купою стереотипів про війну та абсолютним нерозумінням того, що на мене чекає. Чи було мені страшно, коли в березні 2014-го ми разом з батьком пішли у військкомат? Я про це взагалі не думав. Я просто не міг інакше. Для мене це ніякий не подвиг, а обов'язок.
— У вас не було військового досвіду?
— Лише дев'ять місяців строкової служби, та це навряд чи можна назвати досвідом. Я служив у реактивній артилерії, але насправді більше займався тим, що показував хлопцям фільми, розставляв колонки. Я актор, і в українській армії зразка 2008 року не знали, що зі мною робити.
У той момент ми з дружиною (зараз вже колишньою) чекали на дитину… Вагітність дружини була єдиною причиною, через яку взимку 2014 року я не міг часто їздити до Києва на Майдан і тому пропустив найтрагічніші дні. Але події на Майдані багато для мене змінили.
У Львові також були протести, і я добре пам'ятаю момент: у нас у театрі репетиція, а за вікном — студенти, які вийшли на місцевий Майдан. Я дивився на них і раптом зрозумів, що знаходжусь у своїй бульбашці, яка відірвана від реальності. І звільнився з театру, щоб робити щось важливіше. Приєднався до благодійної організації «100% життя», яка допомагає пацієнтам з ВІЛ.
Загибель супермена
А в березні 2015 року опинився вже на фронті. У мене народилася дочка, загинуло чимало друзів, яких мобілізували раніше. Весь цей час мені було соромно, що я ще не на війні.
Не міг дивитись у вічі мамі загиблого на війні друга. Уявляв, як моя донька виросте і запитає: «Тату, а що ти робив під час війни?» Тому коли врешті опинився в зоні бойових дій, у певному сенсі мені стало навіть спокійніше.
Спочатку мене навчали на зенітника. Але потім поставили на техніку, якої ще не було в наявності (у ті часи це було нормою, коли людей вже навчили, а на бойову техніку ще тільки чекали). Щоб не гаяти часу, я пішов вчитися тактичній медицині. Здобув спеціальність санітарного інструктора роти батареї і, повернувшись до свого підрозділу, став виконувати обов'язки як оператора техніки, так і медика.
Безпосередньо на передову потрапив до Авдіївки. Зараз назва цього населеного пункту має зовсім іншу конотацію, але тоді це було місто, звільнене українською армією. Наші займали там так звану промзону. Мене відрядили як медика батальйону.
— Евакуювали поранених з поля бою?
— Ми забирали поранених у певному місці, куди їх з передової виносили хлопці. Моїм завданням було надавати їм першу допомогу і везти або в стабілізаційний пункт, або в шпиталь. Тоді я набув перших безцінних практичних навичок. Зрозумів, як це — коли на твоїх руках помирає побратим.
Пам'ятаю зовсім молодого хлопця із позивним «Рубікон». Попри несумісні з життям травми, він був у свідомості. І питає мене: «Все хєрово?» Я намагаюся заспокоїти, кажу, що все буде добре. А сам бачу 15-сантиметрову рану в хребті й розумію, що з хвилини на хвилину людини не стане. Він встиг сказати, що хотів би опинитися поряд зі своєю коханою та випити пива… І помер у мене на руках. Таких ситуацій було чимало. Вони відбуваються і зараз. Неможливо звикнути до смерті. Особливо до смерті тих, кого знав особисто.
— Ви втратили на війні близького друга…
— Він також був медиком. Білий ворон, завжди виділявся з натовпу. Альпініст, мандрівник, йог, фантастична людина з винятковим почуттям гумору. Він загинув, рятуючи життя солдатів. Загинув миттєво, не відчув болю. Коли ми його знайшли, його рука була піднята вгору — як у супермена. Тіло швидко дубіє, в цій позі супермена ми його і вантажили.
«Тригер тих, хто повертається з фронту — відчуття, що ти не доробив своєї роботи, адже війна триває»
— Що допомагає вам це витримувати?
— Терапія. Повернувшись до цивільного життя у 2017 році, я пробував різні її типи: когнітивно-поведінкову, психоаналіз, гештальт. З початком повномасштабної війни сеанси зі спеціалістом довелося призупинити, але зараз шукаю можливість відновити їх.
Тоді мені довелося буквально відвойовувати своє право на повноцінне життя. Я повернувся з фронту іншою людиною — з досвідом, який я поняття не мав, як застосувати у мирному житті. У театрі мені місця не було, у родині не розуміли. У Львові все було таким романтичним, поетичним та далеким від моєї реальності. Правила, які допомагають бути ефективними на полі бою, абсолютно не працюють у цивільному житті. На фронті все чорно-біле, і ти маєш одну мету — вижити.
Ще один тригер тих, хто повертається з фронту — відчуття, що ти не доробив своєї роботи, адже війна триває. Ти вже не там, але при цьому залишаєшся в інформаційному просторі, в новинах...
Насправді, реабілітація військовослужбовців у країні, де йде війна, неефективна. Особливо зараз, за умов повномасштабного вторгнення. Не можна реабілітуватися в кімнаті, коли твоя кухня горить, коли у твоєму житті залишаються телемарафон, рахунки за квартиру та повітряні тривоги. Я розумію, що для держави це дорого, але вважаю, що повноцінна реабілітація військовослужбовців наразі можлива виключно за кордоном
Я тоді не міг нормально їсти і спати, мене дратувала необхідність писати на прохання психолога список «150 речей, про які мрію». Але зрештою терапія допомогла. Плюс участь у цікавих проєктах. Наприклад, я знявся у фільмі «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва. А ще я знайшов проєкти у сфері так званого політичного та критичного театру, приєднався до соціального підприємництва. А 24 лютого 2022 року взагалі був за крок від відкриття невеликої швейної фабрики у Львові.
«Я тут ще й тому, щоб не застрягнути у війні на все життя»
— Не вірили у неминучість повномасштабного російського вторгнення?
— Ні. Мені здавалося, що такий сценарій був вірогідним раніше, але точно не 2022 року, коли більшість українців уже чітко знали відповідь на запитання про свою ідентичність. Знаючи настрої всередині країни, я не розумів, навіщо і для чого це, адже було настільки очевидно, що на Росію тут ніхто не чекає.
Тепер ми вже точно знаємо, що погляди українців для окупантів не мають значення — для більш лояльних у них є фільтраційні табори, для нелояльних — полон і смерть… У перший день повномасштабної війни ми з друзями наробили величезну кількість коктейлів Молотова. Не питайте, навіщо вони були нам потрібні у Львові — то була якась паніка. Того ж дня я пішов до військкомату, де був аншлаг.
До кінця 2023 року служив у піхотній роті бойовим медиком, евакуював поранених. Зараз тимчасово виконую обов'язки начальника медичного пункту батальйону. До вже існуючих обов'язків додалася організація медичної логістики.
З одного боку, безперечно, стало складніше. Масштаби війни до 2022 року і зараз неможливо порівняти. Але з іншого боку, за ці роки я зрештою зміг адаптуватися. Накопичується втома, але усвідомлення потреби залишатися тут і продовжувати боротьбу залишається.
— Що мотивує вас продовжувати цю боротьбу?
— Насамперед мої близькі: донька, кохана дівчина. Думки про їхнє майбутнє. Я хочу, щоб вони жили у вільній та безпечній країні.
Коли я на фронті, немає нічого важливішого, ніж побратими. Ми один для одного більше, ніж просто друзі.
Я не можу сказати, що воюю абстрактно «за всіх людей» або патетично «за Україну». Україна у нас така різна. Коли розмовляємо про це з хлопцями у бліндажі, я постійно переконуюсь у тому, як по-різному ми бачимо наше майбутнє. Мені здається, у тому, що ми такі різні, і є наша сила. Я б хотів, щоб ми змогли побудувати мультикультурне суспільство, де справді буде рівноправність, повага до різних думок. Я не бачу нашу країну як руку з п'ятьма однаковими пальцями. У нас усі пальці унікальні, і мені б хотілося, щоб вони мали право та можливість такими залишатися.
Я на війні ще й тому, що борюся за своє право жити. Відчуваю, що ще не пожив, не пізнав себе і цей світ. Намагаюся вибороти право перестати розповідати байки з фронту, адже вони — це лише частина мого життя. Я не хочу застрягти у цьому назавжди. Хочу інших вражень та подій, не пов'язаних із війною. Для того щоб це стало можливим, я як можу наближаю нашу перемогу.
— Непроста ситуація на фронті ускладнюється нестачею боєприпасів. Чи відчувається зараз брак снарядів?
— Дуже відчувається. Всім відомо, що наші хлопці зараз перебувають у неймовірно складних умовах, але я не знаю, як описати ситуацію, коли ти перебуваєш вже чи не в одному окопі з противником, і в цей момент зі штабу передають дві новини: хорошу та погану. Хороша в тому, що ми вразили три ворожі міномети. Погана: це були три міномети із сорока.
Однією з найбільших проблем є керовані та фугасні авіабомби супротивника. Ми знаходимося у бліндажі — це два метри під землею. А від удару авіабомби утворюється дірка глибиною у два поверхи. Втішає тільки те, що нам бодай не буде боляче… Ситуація зі зброєю та боєприпасами дуже складна, без допомоги партнерів ми не виживемо.
Як медик завжди кажу, що життя солдата рятують не бинти, а боєприпаси. Випущений по позиціях противника снаряд допомагає врятувати набагато більше життів військових, ніж надання їм, вже пораненим, першої допомоги. Нам потрібна зброя.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
