«До війни мої очі були світло-карими, а потім стали чорними», — бойова медикиня Ірина Коваленко

Лютий 2023 року

Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я розпізнаю їх здалеку, адже місто на цьому боці річки ще вимерле, і вони — єдині живі душі навколо. Старша пані в синій куртці нервово човгає ногами. Чоловік, одягнений у чорне, зі спокійним виразом обличчя вдивляється в наш зустрічний автомобіль. Може мати трохи більше сорока, але втома на обличчі та зморшки додають йому поважності. 

Все, що вони знають про нас, це те, що ми волонтери з Польщі. Вирішують забрати нас на ніч, тому що після настання темряви подорожувати цими місцями небезпечно. Хоча місто зараз звільнене від російської окупації, все ще відбуваються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось захоче прийняти у себе вдома абсолютно незнайомих людей, але сутінки падають так швидко, що я майже відчуваю, як нас огортає темрява.

Напад зомбі?

Ізюм. Саме звідси походять зображення масових поховань у лісі, виявлених після звільнення міста. В одному з них знайшли чотириста п'ятдесят безіменних тіл, засипаних землею, під якою намагалися приховати звіряче вбивство. Картини, такі близькі до тих, що є в наших підручниках з історії. Більшість вбитих померли насильницькою смертю, а деякі носили сліди тортур і страти — мотузки, затягнуті на шиї, руки, зв'язані за спиною, понівечені геніталії. Ми знаємо, як назвати це своїми іменами: воєнний злочин. Важко уявити, що поруч з місцем такої трагедії, поки ще тривають ексгумації, а територія замінована і повна небезпечних уламків від вибухів бомб, починає повертатися життя. У спустошене місто, продірявлене, як решето, повертаються втомлені від поневірянь мешканці, які можуть тільки повертатися, бо більше їм нікуди йти.

За день мені вдалося побачити головну артерію міста. Прогулюючись центром Ізюма, мені здається, що я перебуваю на якомусь знімальному майданчику, оточеному ідеально поставленими декораціями. Постапокаліптичний фільм, можливо, про напад зомбі, від якого втекли мешканці. Зірвані вивіски магазинів скриплять на вітрі, бовтаються туди-сюди. Навколо напівзруйновані будівлі, вигорілі вікна, наче очі, виколоті з очниць, світяться порожнечею. На центральній площі стоїть кафе, точніше його скелет — круглий каркас без скла і дверей, з зірваним дахом. Біля того, що колись могло бути входом до кафе, стоїть перфорований холодильник для морозива «Хрещатик». На протилежній стіні, мабуть, була плита, або, можливо, мангал. На землі — килим з битого скла.

Навколо мене немає жодної будівлі, яка б не мала слідів вибуху. Скрізь ці маленькі чорні дірочки від осколків, наче якийсь докучливий висип, який неможливо приховати

До моїх вух долинають крики. Але не від болю чи жаху. Більше схоже на запеклу конкуренцію. Я йду в напрямку голосів, і перед моїми очима з'являється масивна будівля школи. Два крила і фасад з елегантним порталом вишикувалися в літеру «П», утворюючи внутрішнє подвір'я. Імовірно, саме тут починався і закінчувався навчальний рік, відбувалися урочисті збори та святкування важливих подій. Сьогодні школа, як і всі інші будівлі, розколота, як решето, з-під білої обшарпаної цегли визирає червона цегла, а дах повністю згорів. Я хочу зайти всередину, але крізь дірки у віконницях бачу футбольне поле. Восьмеро хлопців грають у футбол. Серед руїн і тиші цього міста-примари вони кричать один до одного, у мене складається враження, що вони, можливо, навіть посміхаються один одному.

Доживання, а не життя

Западає темна ніч. З приглушеними фарами ми котимо машину по вибоїстій піщаній дорозі, слідуючи за нашими господарями, які ведуть нас до притулку на ніч. До Каті та Вови приєдналися сусідка з донькою, хоча у світлі приглушених фар я бачу лише їхні ноги.

У будинку Каті забиті вікна, з-під яких мені в очі потрапляє м'яка смужка флуоресцентного світла. Коли ми виходимо, нас просять більше не вмикати світло. Тут, де ми перебуваємо, краще не видавати своєї присутності. Над самим Ізюмом часто літають російські безпілотники, а з цього боку річки до ворога ще ближче. Навколо порожньо і глухо, чути лише гавкіт собак. Більшість мешканців виїхали звідси до Харкова, Львова чи Польщі. Ті, хто залишився і пережив окупацію, радше виживають, а не живуть. Сама окупація тривала пів року, в цей час у місті було п'ятнадцять тисяч людей.

Ми піднімаємося кам'яними сходами до передпокою. Я відчуваю запах вогкості, застояного і затхлого повітря, старих меблів. Запах, який нагадує мені дерев'яну хату мого дідуся в Сондецьких Бескидах. Запах села, трохи злиднів, який мені не чужий. Відчувається, що життя тут завмерло. У передпокої стоїть крихітний старий холодильник і металева раковина з відром під ним, в яке стікає вода. Катя ставить чайник на крихітну плиту з подвійною конфоркою і запрошує нас всередину. У вітальні стоїть розкладний диван, за яким на стіні висить килим. Книжкові полиці з книжками та порцеляною. Багато фотографій — на кількох з них я бачу гарненьку молоду дівчину та усміхненого маленького хлопчика. Порожнеча в цьому будинку тепер звучить набагато сильніше.

— Люди зникали. Ніхто не знав куди. Іноді їх забирали, іноді вони просто зникали. Військових одразу розстрілювали, — розповідає Вова, — але найбільше страждали молоді дівчата. Саме їх зараз відкопують у цьому лісі. Побиті і зґвалтовані

Деякі люди в день, коли росіяни заходили в місто, спускалися в підвали і сиділи там місяцями. Деякі окупанти заходили в будинки, виганяли мешканців і просто починали там жити. Але вони не заходили в кожну хату. Вони обирали старовинні, гарні, більш розкішні, з яких теж можна було щось вкрасти. І виносили все — телевізори, мікрохвильовки, пральні машини. Коли до будинку Каті підходять російські військові, п'яні і зі зброєю, її дочка спочатку перекидає через вікно сина, а потім вистрибує сама. Вони біжать через двір за будинком і перестрибують через паркан. Їм вдається сісти на майже останній транспорт, який використовувався для евакуації біженців, і виїхати з міста. Вони в безпеці. Але тоді Катя бачить їх востаннє. Все, що залишилося, — це фотографії на полицях, притулені до порцелянових чашок.

Тут живуть люди, діти

За розмовами застає нас глибока ніч, а втома починає накривати нас хвилями. Нам приносять ще чаю та канапок. Перевіряємо балістику — каски, бронежилети. Обстежуємо вміст особистих аптечок. Коли гасне світло, я довго не можу заснути. Лежу в спальнику і все, про що можу думати, — це про те, що вранці ми їдемо в напрямку Бахмута. Я дивлюся в стелю і вперше думаю: навіщо я взагалі це роблю? Але мотивація приходить вранці.

За мить після сходу сонця до Каті заходить Вова. Він знає, що ми незабаром поїдемо, але вважає, що нам варто з ним погуляти. Жодні розповіді не замінять того, що можна побачити на власні очі. Лише при денному світлі я бачу, що сліди окупації є навіть на вулиці Каті — розстріляний і повністю вигорілий автомобіль стоїть край дороги. Майже кожен паркан, кожна хвіртка посічена осколками.

Написи на вхідних дверях: 

Тут живуть люди. 

Тут є діти. 

Люди, діти. 

Ідемо тією частиною міста, яка під час окупації була повністю відрізана від світу. Ізюм розділений на дві половини річкою. Єдиний міст одразу ж підриває українська армія, коли російські війська проривають лінію оборони. Вони знають, що відрізають єдиний шлях відступу, але розуміють, що таким чином виграють більше часу перед ордами російських військ, які вже прямують туди. Тоді росіяни встановлюють у полях ракетні батареї і починають по-звірячому обстрілювати місто, зруйнувавши весь центр, житлові будинки, школи і лікарню. Я стою над глибокою ямою, виритою в землі, де лежать обгорілі рештки вантажівки. На ній була встановлена установка «Град», яка не раз накривала цивільні квартали, забираючи десятки життів. На полі, де ми стоїмо, я нарахувала близько п'яти таких вирв. Роблю кожен крок обережно, стежкою, яку раніше протоптав Вова. З-під снігу страхітливо визирають осколки, фрагменти форми, військової техніки. Зауважую, що навколо розвіваються червоні стрічки, прив'язані до встромлених у землю прутів. 

— Сюди не ходіть, тут всюди міни, — каже Вова і показує пальцем на ліс вдалині. — А там, метрів за п'ятсот, може, шістсот, знайдено закопані тіла тих, кого вони вбили під час окупації. Переважно жінок. Тримайтеся поруч зі мною і не збивайтеся з дороги

У таких місцях є дуже просте правило: якщо ти щось не залишив, то краще не піднімай. Краще взагалі нічого не чіпати і не сходити з протоптаної стежки, а якщо можливо, то триматися асфальту. Так само і при справлянні фізіологічних потреб. Росіяни, відступаючи з Ізюма, розкидають всюди протипіхотні міни. Але можна поранитися, необережно поставивши ногу на гострі, як ніж, уламки ракет, що розірвалися.

На деяких воротах я бачу таблички: не входити, заміновано. Вова зупиняється перед однією з будівель. Там, де, ймовірно, були вхідні двері, величезна діра, а навколо купа уламків. Господарі будинку повернулися сюди через деякий час після звільнення міста. Окупанти жили в їхній квартирі і, покидаючи її, залишили на дверній ручці запал від бомби. Коли сусід натиснув на ручку дверей — бомба вибухнула. Таких сюрпризів було багато — у вимикачах, серед дитячих іграшок, у шухлядах. Вова розповідає історію про те, як вони поранили суку, у якої були маленькі цуценята. Ранили, щоб не вбити, і вона вила. Довго і голосно, поки хтось не прийшов їй на допомогу. Коли чоловік підняв її, виявилося, що в підстилці собаки була захована бомба. Вони загинули на місці — сука, цуценята і чоловік, який хотів їй допомогти. 

Червона мотузочка з хрестиком на щастя

Ми проходимо близько кілометра, і перед моїми очима постає поле бою — між зруйнованими будинками стоять обгорілі танки. Скрізь валяються осколки, скло, уламки машин. У завалах, після вибуху бойової броньованої машини, ми зауважуємо закривавлену російську форму. Мабуть, саме тут точилася головна битва за Ізюм. Є ще багато «фантомів» війни: зимові рукавиці, каска з величезною вм'ятиною, напханий речами рюкзак. На дворі зима, все вкрите льодом і снігом, і мені здається, що я відчуваю запах крові в повітрі. Привид минулого ніколи не зникне звідси, навіть якщо вони приберуть ці жахливі уламки. 

Коли ми сідаємо в машину, Катя зав'язує мені на руку червону мотузочку з хрестиком. Вона хоче, щоб це принесло мені удачу і щоб я завжди пам'ятала про неї. Того дня ми вирушаємо в напрямку Бахмута. Я ще не знаю цього, але я буду повертатися до Каті багато разів. Іноді, щоб просто обійняти її. 

*** 

Через півтора місяці після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Каті: «Вова загинув. Він загинув під Бахмутом». 

‍

Книга видана Patronite Publishing, її можна придбати на сайті patronite-shop.co.uk

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Їй 32 і вона потрапила до війська незвичним способом — через додаток для знайомств Tinder. Анастасія Саксман на позивний «Ада» понад півтора року була операторкою БПЛА 411-го окремого батальйону безпілотних авіаційних комплексів «Яструби». Цьогоріч, у вересні, натрапивши на ворожу протитанкову міну, отримала поранення двох ніг. Ліву кінцівку медикам довелося ампутувати, за праву триває боротьба. 

Помста привела до війська 

До повномасштабної війни я працювала в сфері ІТ. Займалася просування сайтів в Google. Рішення долучитися до війська не було спонтанним. Про це я почала замислюватися ще з 2014 року. Думок про те, що буде повномасштабна війна, не було. У мене не вкладалося у голові, як подібне може статися у 21 столітті. Лише з першим вибухом зрозуміла, що таки повномасштабна війна. Її я зустріла у Вишгороді під Києвом. На західну Україну поїхали лише через два дні, коли зменшились затори. Компанія, в якій я працювала, звільнили всіх працівників. Тож я вирішила волонтерити. Одного дня побачила інформацію, що потрібні перекладачі у пункті для біженців у польському містечку Замость. Майже місяць там допомагала, паралельно шукаючи роботу. Коли отримала робочу пропозицію, повернулась до Львова з Польщі. Думки про те, що моє місце у війську, почали з'являтися частіше. Пояснити чому, не можу досі. Частково це — певна помста. Щоразу, коли «прилітало» по мирним містам, коли гинули цивільні люди, особливо діти, ненависть і бажання помсти стрімко зростали.  

Хочеш до війська — знайди свій підрозділ

У мене був перелік підрозділів, куди я хотіла потрапити. Я дуже довго шукала, як мобілізуватися через Lobby X (платформа з працевлаштування та рекрутингова агенція. — Авт.). Надсилала своє резюме, напряму писала різним підрозділам, але мені ніхто не відповідав. У мене були на той момент друзі військові, але вони теж не хотіли мене брати до себе. Казали: «Ти ж там помреш. Куди ти лізеш? Ти — ж жінка».

Я була зареєстрована на Tinder і періодично там знайомилася із військовими. Переважно для того, аби дізнатися, так би мовити, «внутрішню кухню» деяких підрозділів

Зокрема, мене цікавило ставлення до жінок у війську. Я хотіла отримати інформацію з різних сторін, щоб розуміти, до чого готуватися. Я часто заходила у Тіндер і просто ставила уподобайки під фото військових. Шукала шляхи, як потрапити в армію. З деякими військовослужбовцями зустрічалася на каву. Я не шукала стосунків — я шукала можливість мобілізуватися. І одного разу списалася з військовим, який є командиром роти одного з підрозділів. Ми привіталися, обмінялися парою фраз. Я його запитала, чи може він подивитися моє резюме, бо мені ніхто не відповідає. Можливо, варто щось відредагувати. На що він відповів: «Йди до нас». Відправив моє резюме своєму керівництву, і згодом на мене чекала співбесіда з майбутнім моїм ротним і людиною зі штабу. У квітні 2023 року я потрапила у військо — у підрозділ аеророзвідки.

З моєї історії можна меми писати, типу «жінки, не сидіть в Tinder, бо вас мобілізують»

Про моє рішення йти на війну знала лише одна подруга. Із рідних маю лише батька. Йому сказала в останній момент — лише тоді, коли отримала військовий квиток і точну дату виїзду в навчальний центр. Я просто подзвонила і сказала: «Чи можеш забрати мою кішку до себе?». Я його поставила перед фактом. Він намагався відмовляти, говорив: «Ой, не треба, жінкам в армії важко». Але мені 32 роки. Я не мушу ні в кого питати дозвіл. Це моє життя.  

Найбільше полюбляю ударну роботу

Я потрапила у підрозділ безпілотних авіаційних комплексів (БпАК). Аеророзвідка — єдиний напрям, який я взагалі не розглядала. Хотіла в піхоту або штурмовики. Вважаю, що це той досвід, який треба пережити, щоб рухатись далі. Цього не можна навчитися в теорії, потрібно відчути на собі. Особливо для командирів. На даний момент у війську є деякі керівники, які взагалі без бойового досвіду, і не розуміють багатьох процесів. Це часто дуже сильно ускладнює роботу військових.  

Я проходила загальний вишкіл  стрільця —  такий собі стартовий пакет, а потім були фахові навчання всередині підрозділу. Бувало, що нас відправляли на різні курси, і ми потім ділилися досвідом. Так робили, бо роботи було багато, а людей не вистачало. 

Літати я люблю на всьому, але найбільше подобається ударна робота. Важко пояснити, чому. Завжди треба розуміти, що це командна робота, яка залежить від того, з чим працюєш. Якщо брати FPV-дрон, то там більшість часу йде на пошук рішення, щоб він літав. Технічна підготовка займає найбільше часу. У мене була ситуація, коли я літала не на аналогу, а на цифрі. Аналогове відео  — там хоч якісь орієнтири видно, а на цифрі відео або є, або немає. До цілі не по прямій було 100-150 метрів. В одному з сараїв переховувався особовий склад ворога. Попри те, що відео зникло, і я як пілот нічого не бачила, росіян вдалося вразити. Але це була чиста вдача. І пощастило, що момент влучання потрапив на відео, яке зафіксувала третя штурмова бригада, яка працювала у тій зоні. 

Найскладніше, зокрема в емоційному плані, коли треба уразити по цілі, аби допомогти нашій піхоті, а через певні технічні моменти не вдається це зробити

Наприклад, виявити та уразити працюючу техніку ворога. Особливо проблемно це буває з FPV-дронами. Зараз все працює, а за п'ять хвилин може від’єднатися якийсь конектор. На позиції ми з собою навіть паяльники беремо, щоб за потреби щось перепаяти, аби перейти на інші частоти. Росіяни часто вигадують щось нове, що заважає нам літати. Ми ж натоміть теж шукаємо нові рішення. Тобто весь час іде противага.

Протитанкова міна під колесом

Це сталося 6-го вересня 2024 року, під час мого першого виїзду на позиції під Вугледаром. Я була за кермом і наїхала колесом на протитанкову міну. Машину розкурочило, ноги застрягли. Я одразу побачила, які в мене поранення. Розуміла, що на ноги треба терміново накласти турнікет. У машині ми були вдвох з побратимом. Двері з мого боку від вибуху були зім’яті. Мене заблокувало. Сказала побратиму, аби той включав Starlink і кликав підмогу. Інша частина нашого екіпажу стояла за декілька кілометрів від нас. Просунути турнікет було дико боляче, допоміг побратим. Я стікала кров’ю. Підмога приїхала досить швидко. Нам пощастило, що машина не вибухнула, бо в ній було багато боєкомплектів. До того ж ми були на відкритій ділянці — могли і на ворожі дрони натрапити. Побратими вчасно мене в стабпункт доправили. Від моменту накладання турнікетів й до передачі медикам пройшло менше двох годин. 

Я прокинулась того ж дня у реанімації в Запоріжжі. Там мені ампутували ліву ногу.  На правій — роздроблена п’ята. Мене транспортували до Львова

Наразі лікарі Superhumans намагаються врятувати праву ногу. За півтора місяці від поранення зробили 11 операцій. Процес буде дуже довгим. По лівій — вже зняли шви, і я поступово формую культю.

Протезування буде пізніше. Воно залежить від моєї правої ноги. На даний момент її не можна вертикально опускати, вона повинна бути завжди у горизонтальному положенні. Тобто, навіть вчитися ходити на протезі зарано.

«Я — Ада, а не Настя»

Потрапивши до шпиталю я всім сказала, щоб мене називали не Настя, як у документах, а за позивним «Ада». Я звикла до нього за майже півтора року у війську. Свій позивний «Ада» я обрала не випадково. Є багато близьких для мене прив'язок. Зокрема, це рід горобцеподібних — така собі птахівприв'язка до аеророзвідки. Є Астероїд Ада. У мене більшість татуювань, пов’язаних з космосом. І моя мрія дитинства — полетіти у космос. Також є мова програмування «Ада». Тобто, це певне відношення до ІТ сфери, того, чим я займалася. Крім того, звучить гарно —  «солдат Ада» або «пілот Ада». Якщо у мене буде час, то, можливо, навіть зміню ім’я у документах. 

Мені не просто звикати до цивільного життя. Мені не вистачає того драйву і атмосфери що є на фронті, під час спілкування з побратимами

Я досить багато ресурсу витрачаю на спілкування з цивільними, і щоразу доводиться вдягати певну соціальну маску. Я не можу повністю розслабитися і бути собою. Серед побратимів набагато комфортніше. Є речі, які вони часом розуміють без слів. Насправді є бар’єри між військовими і цивільними. Не треба перед нами виправдовуватись, чому ви не пішли у військо. Знаєте, це ваше особисте діло. Також часто люди задають вже класичне питання — коли закінчиться війна? Це максимально некоректне питання. У такі моменти хочеться відповісти: «А що ти робиш для того, щоб вона закінчилася?». Я вважаю, що на даний момент, враховуючи нашу ситуацію — всі повинні бути або у війську, або для війська. Інакше нам ніяк не перемогти Росію. 

Живу теперішнім

Війна багато чому мене навчила. Я зовсім по інакшому почала сприймати світ і життя. Живу теперішнім. Бісить, коли мене питають, які плани після перемоги. Я не знаю, які в мене плани завтра. Війна змінила моє коло спілкування. Там переважно військові. Є пару цивільних подруг, які теж дотичні до війни, — активно волонтерять.

Я ніколи не шкодувала про своє рішення йти в армію. Якщо навіть взяти моє поранення, люди дивуються, як я це сприймаю. Я готова була до цього морально на моменті ухвалення рішення про мобілізацію

Ще тоді розуміла, що можу бути пораненою або навіть загинути. А могло бути й гірше. Для мене це — бути повністю паралізованою й у свідомості. А при таких пораненнях, як у мене, я просто тимчасово  обмежена у русі. Звісно, що моє життя зміниться. Однак воно буде повноцінним, просто дещо з певними змінами. Це взагалі не проблема. Мене досі мучають фантомні болі, але я до них звикаю. Здебільшого вони на все життя. Коли вони посилюється, я мозком проходжу по кожній частинці відсутньої кінцівки і на якийсь час відпускає. Плюс є певні препарати.  

На даний момент  планую повертатись до війська. Скоріш за все, я буду не на FPV-дронах працювати, а на якихось інших. Мене чекають — місце тримають. Я розумію, що це не стовідсотково. За час мого лікування і ситуація у країні може змінитися, і мої плани теж. Тут у Superhumas я орієнтовно на рік. Після перемоги я б хотіла бачити Україну незалежною, без корупції і без Росії. Я вважаю, що навіть якщо ми повернемо кордони 91-го року, на цьому війна не закінчиться. Навіть якщо тимчасово Росія перестане нас чіпати, через якийсь проміжок часу знову почне. Почитайте історію — Москва завжди намагалася забрати собі Україну. Тому, поки РФ не буде знищена повністю, поки вона не розпадеться, нічого не зміниться. У мене складається враження, що просто у нас така доля — постійно з ними воювати. А так хочеться, щоб вони нарешті від нас назавжди відчепилися.

<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки? Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб досвідчений психолог відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>

«Моєму синові скоро 18 і він — моя єдина родина. Хоча ми виїхали з ним на початку війни і безпечно живемо в Польщі, він хоче повернутися в Україну і піти добровольцем на фронт, тільки-но стане повнолітнім. І мене це жахає.

Так, з одного боку, я пишаюся тим, що маю такого дорослого сина, який має нашу країну в своєму серці і хоче боротися за її свободу. Але, з іншого боку, я не можу уявити, як буду без нього і що буду боятися за його життя кожен день.

Він спілкується зі старшими колегами з нашого міста в Україні. Вони залишилися і пішли воювати. Мій син дуже вражений і хоче приєднатися до них. Я намагаюся відрадити його, наскільки можу. У мене є приклади молодих хлопців, синів моїх друзів, які постраждали і залишаться інвалідами на все життя. Один втратив обидві руки, інший ліву ногу.

Я розповідаю йому ці жахливі історії, сподіваючись, що він передумає і залишиться зі мною. Проте він відповідає так: «Іде війна, є поранені й загиблі, але навіть у Польщі я можу померти на переході чи посеред вулиці. Що буде, те буде».

Я страшенно засмутилася, коли повідомила про свою проблему своїй тепер уже колишній подрузі. Я розповіла їй про плани свого сина, і вона сказала: «Якщо він дурний, відпусти його». Її чоловік і двоє дорослих синів з нею в Польщі і їм байдуже до нашої країни, вони ніколи не підуть воювати за батьківщину. Я сказала їй, що думаю про поведінку чоловіків у її родині — і ми розлучилися в гніві. З тих пір ми більше не спілкувалися одна з одною і вже не дружимо.

Мені прийшла до голови думка затримати його в Польщі, симулювавши свою хворобу. Я подумала, що тоді він залишиться, а там, може, через два-три місяці закінчиться війна... Я ніколи не брехала своєму синові, але тільки мати зрозуміє, що я відчуваю і наскільки великий мій страх. Я вже не знаю, як його переконати.

Разом з тим боюся, що коли він дізнається, що я сказала неправду, то ніколи мене не пробачить, і я втрачу його назавжди. Дуже переживаю через рішення мого сина і відчуваю, що від такого стресу дійсно можу захворіти».

Відповідає Рафал Збожень, психолог на сайті avigon.pl:

Те, через що ви проходите, є надзвичайно складним випробуванням, тож я чудово розумію, які сильні, навіть екстремальні емоції ви переживаєте. Ви хочете захистити сина від небезпеки, але це вступає в конфлікт з його бажанням взяти на себе велику відповідальність. Як мати ви відчуваєте біль, тривогу і великий страх за майбутнє.

Неправда, яка може принести тимчасове полегшення, у довгостроковій перспективі обернеться болем

У ситуаціях, які емоційно переповнюють нас, наші думки і реакції часто є спробою знайти хоча б часткове рішення, щоб уникнути ризиків. Звідси ідея зупинити сина, симулюючи хворобу. Однак варто зазначити, що таке рішення може призвести до довготривалих наслідків і потенційних труднощів у стосунках, особливо якщо ваш син дізнається правду. Також можливо, що такий крок, навіть якщо він принесе тимчасове полегшення, може завдати болю в довгостроковій перспективі як вам, так і вашому синові.

Варто переглянути також те, як ви діяли до цього часу — тобто розповідали історії інших людей, які постраждали внаслідок війни. Іноді, намагаючись переконати близьких, ми несвідомо викликаємо в них протилежну реакцію. Син, зосередившись на своєму почутті обов'язку, може бути закритим до таких аргументів.

Ось деякі стратегії, які можуть допомогти:

1. Зосередьтеся на розмові зі своїм сином про його плани та цінності. Можна спробувати підійти до розмови з цікавістю, розпитавши про його мотивацію, мрії, уявляючи себе в цій ролі. Замість того щоб переконувати, спробуйте зрозуміти, що насправді стоїть за його потребою піти на фронт. Чи може він задовольнити цю потребу тут?

2. Висловлюйте свої почуття чесно, але без засудження. Ви можете сказати: «Я пишаюся тим, що у тебе такі цінності, і в той же час дуже боюся, що можу тебе втратити. Правда про ваші почуття, а не прагнення за будь-яку ціну переконати сина, дозволить йому краще зрозуміти, через що ви проходите, разом з тим він не буде відчувати себе під тиском вибору між власними цінностями та стосунками з вами.

3. Подумайте про консультацію психолога, який спеціалізується на роботі із сім'ями та юнаками. Зустріч з людиною, яка знає динаміку сімейних стосунків і психологію молоді у надскладних ситуаціях, може допомогти вам виробити стратегію спілкування із сином без напруги.

4. Соціальна підтримка. Ви написали, що ця ситуація також спричинила втрату дружби, але ви точно не сама. Часто корисною є підтримка тих, хто знаходиться у подібній ситуації і переживає схожі труднощі. Можливо, варто пошукати групи підтримки або місця, де можна поділитися своїми почуттями і бути почутою, зрозумілою. Досвід інших людей, які знають, через що ви проходите, може виявитись для вас ресурсом.

Тривога — природна реакція на загрозу

Страх, який ви відчуваєте, є природною реакцією на загрозу і спробою зберегти стан безпеки. Такі почуття можуть бути дуже важкими, але разом з тим вони показують, як сильно ви любите свого сина.

Розмова, сповнена щирого висловлювання своїх емоцій, питань, які дають простір зрозуміти перспективи, а також відкритість до взаємної підтримки можуть допомогти вам і вашому синові пройти крізь цей важкий час, незалежно від його остаточного рішення.

Щиро бажаю вам багато терпіння й сил у ці складні моменти.

Посилання на сторінку психолога