Ексклюзив
20
хв

«До війни мої очі були світло-карими, а потім стали чорними», — бойова медикиня Ірина Коваленко

Sestry представляють спецпроєкт «Обличчя війни. Молодь». Ми пишемо про людей, які сьогодні боронять Україну і сподіваються жити, кохати і бути щасливими в ній же завтра. Від допомоги і рішучості Заходу залежить, чи матимемо всі ми це «завтра»

Катерина Копанєва

Санітарка-інструкторка десантно-штурмової бригади ЗСУ Ірина Коваленко на війні з 23 років. Фото з приватного архіву

No items found.

Вперше на війну Ірина Коваленко потрапила в 23 роки. Коли у 2014 році Росія окупувала Крим та частини Луганської та Донецької областей, дівчина приєдналася до добровольчого батальйону «Азов». Після трьох років на війні повернулася до цивільного життя: народила доньку, працювала у ресторанному бізнесі, була журналісткою та редакторкою на кількох телеграм-каналах. І тут — вже повномасштабна війна. У перший же день якої Ірина залишає доньку її батьку, а сама їде на базу «Госпітальєрів». І вже на початку березня як бойову медикиню її направляють до Київської області, де тоді точилися бої з окупантами.

«Моя мотивація бути на фронті в 2014 і в 2022 роках відрізняється»

— Я допізна працювала над інтерв'ю, лягла спати о третій годині ночі, міцно заснула і не чула ранкових вибухів, — згадує своє 24 лютого Ірина Коваленко. — Але оскільки я давно розуміла, що вторгнення буде, то тривожна валізка для дитини та рюкзак у мене вже були зібрані.

Як бойова медикиня Ірина пройшла відповідне навчання ще у 2014 році. Тоді рішення їхати до зони бойових дій було ухвалено під впливом розмови з другом.

— Спочатку я допомагала батальйону «Азов» як волонтер, — згадує Ірина. — Багато спілкувалася з Миколою Березовим, уже покійним чоловіком Тетяни Чорновол. Пам'ятаю, він якось сказав мені: «Чого ти там сидиш? Приїжджай до нас». І наступного серпневого дня я взяла квиток на Мелітополь, а звідти приїхала до Урзуфа на Донеччині. Але поки була в дорозі, Микола Березовий загинув...

Ірина на фронті має позивний «Відьма». Фото з приватного архіву

Мене поставили займатися логістикою в батальйоні, потім я працювала у прес-службі. В «Азові» була рік. На передову стала виїжджати вже потім, у межах військово-цивільного співробітництва з різними бригадами. Закінчила курси з тактичної медицини. Я багато чого бачила, неодноразово потрапляла під обстріли. Але я не знаходилася на передовій постійно — приїжджала та їхала назад. Зараз все інакше — я на війні вже понад два роки.

Обидва рази — і в 2014 році, і в 2022-му — рішення йти на війну здавалося мені очевидним.

Мені було дуже шкода людей. Сама я сирота. І, напевно, якби 10 років тому зі мною щось трапилося, за мною навіть ніхто й не заплакав би. Хотілося захистити тих, хто має сім'ї, щоб люди не втрачали своїх близьких.

А потім я сама стала мамою. І в 2022 році пішла на війну вже тому, що не хочу, щоб воювати довелося моїй дочці. Цю війну маємо закінчити ми, а не наші діти.

Мотивація бути тут, на фронті, тільки зростає, коли бачиш наслідки перебування окупантів на наших територіях. Наприклад, зґвалтованих дітей віку моєї доньки. Я не була у Бучі, але чимало побачила в Яблунівці Фастівського району, куди ми приїхали після деокупації.

Пам'ятаю випадок з евакуаційною колоною в Макарівському районі на Київщині. Не знаю, хто порадив місцевим обв'язати машини білими ганчірками та написати на них «діти» — робити цього в жодному разі не можна було, бо саме такі машини були метою окупантів. І ще автівки з червоними хрестами. Цю колону окупанти розстріляли. Коли ми прибігли на допомогу, побачили там мікроавтобус, легковик. Усередині — поранені діти, дорослі, що стікали кров'ю… Ці картини й досі стоять перед очима.

Надписи «Діти» на евакуаційних автівках тільки підсилюють бажання багатьох окупантів вистрілити в машину. Фото: Офіс Генпрокурора України

«Колега навчила мене не боятися закривати воїнам очі»

Пізніше на Херсонському напрямку Ірина була у складі групи цивільно-військового співробітництва (ЦВС), де займалася тілами тільки-но загиблих солдатів.

— Хлопці вивозили тіла з поля бою, а моїм завданням було потім витягати їх з рефрижераторів та оглядати, — каже Ірина. — Процес, м'яко кажучи, неприємний: виймаєш із мішка тіло, шукаєш усі шрами, татуювання. Одна дівчинка, також медик, навчила мене не боятися закривати воїнам очі...

Серед загиблих часто бачиш своїх побратимів. Найгірше було на Бахмутському напрямку, де загинуло чимало моїх друзів. Часто я була однією з перших, хто дізнавався про їхню загибель. І не мала права нікому про це казати, доки офіційно не повідомили рідним.

Буває, оглядаєш тіло, а в кишені загиблого дзвонить телефон. Це його рідні, котрі хвилюються, сподіваються… А я не можу навіть взяти слухавку.

Відповідати на такі дзвінки можна лише якщо це «п'ятисотий» — тобто тіло неопізнане. У такому разі дзвінок може допомогти. Але навіть відповівши, я не маю права повідомляти, що людина загинула. Доводиться брехати, що ми просто знайшли цей телефон.

«Серед загиблих часто бачила своїх побратимів», — каже медикиня. Фото: zmina.info

«Фрази на кшталт «всіх не врятуєш» доводять мене до істерики»

У ЦВС працюють переважно жінки, адже більшість чоловіків не витримують такого емоційного навантаження. Жінки в цьому сенсі витриваліші — принаймні у процесі роботи. Нас наздоганяє потім... З усіх сил намагаєшся триматися, але в якийсь момент просто їде дах.

Мені сняться жахіття. Люди, яким я не змогла допомогти. Хлопчик, якого я дуже просила не відправляти того дня на завдання, але його відправили, і він загинув. Солдат, який загубився на полі бою, а потім, поранений, випадково відповз на окуповану територію.

Він був із рацією, зміг вийти на зв'язок. Сказав, що наклав собі турнікет та лежить на дорозі. Ми знайшли його за допомогою дрона, але через те, що там кожен сантиметр зайнятий окупантами, не змогли туди потрапити. Він три доби, стікаючи кров'ю, просив нас його врятувати…

Усі кажуть, що я не повинна себе звинувачувати. А мене фрази на кшталт «всіх не врятуєш» доводять до істерики. З цим дуже складно впоратися. Часто — неможливо. Перша панічна атака у мене сталася ще 2016 року у Києві. Я тоді лягла до лікарні, і це допомогло. Але зараз, коли я весь час на війні, складно знайти психіатра з нормальною медикаментозною підтримкою. Те, що пропонується на волонтерських засадах, не завжди є ефективним. А іноді наче й терапевта знайшов, але виходити з ним на зв'язок немає ні можливості, ні сил.

«Війна сильно мене змінила», — зізнається Ірина Коваленко. Фото з приватного архіву

Складно на передовій, але й удома не легше. Крайня відпустка далася мені дуже важко — панічні атаки були нон-стоп, одна з них закінчилася гіпертонічним кризом. Я була вдома у Львові. Виходиш на вулицю — надто багато світла. Настільки, що боляче очам. Від шуму починається запаморочення, до нудоти. І люди... Я розумію, що не всі повинні воювати, але дивно бачити таку кількість молодих фізично міцних чоловіків, які веселяться, радіють життю, ніби й немає ніякої війни. А на мене у військовій формі деякі дивляться з неприхованою зневагою…

Війна безперечно мене змінила. Я стала більш агресивною, нетерпимою. Швидко заводжуся. Іноді мені здається, що це не я, адже насправді я не така... До повномасштабної війни я не знала, що очі дорослої людини можуть змінювати колір. А виявляється, можуть: мої до 24 лютого 2022 року були світло-карими, а зараз стали чорними… З'явився страх. Навіть не смерті, а фізичного болю. Я бачила дуже багато тяжких поранень, надто багато чужого болю. І тепер боюся, що зі мною може статися те саме.

«Тих, хто на фронті, донька називає «Україна»

Але попри все Ірина Коваленко залишається на війні. Її головна мотивація не змінилася — вона на передовій заради майбутнього своєї доньки.

— Ми з Богданою щодня на відеозв'язку, — посміхається Ірина. — Я дзвоню їй навіть із траншей. Доньці зараз п'ять. Вона знає, що у нас війна, що людей, які гинуть, закопують у землю, але їхня душа летить на небо.

Тих, хто на фронті, вона називає «Україна». Говорить друзям: «У мене мама — Україна, вона нас захищає».

Пам'ятаю, якось стояли з нею на трамвайній зупинці і побачили хлопця на протезі. І донька голосно так каже: «Мамо, мамо, дивись, Україна стоїть!» Хлопець усміхнувся у відповідь…

Єдиноріжку на моїй броні та поні на ланцюжку, які я ніколи не знімаю, мені подарувала Богдана. Я намагалася зробити все для того, щоб «мама на роботі» не асоціювалось у доньки з «мама в небезпеці». Але нещодавно вона попросила мене «не вмирати до її дня народження», на який я обіцяла приїхати. «Тобто після дня народження можна?» — запитала я зі сміхом. Але насправді це означає, що дочка розуміє набагато більше, ніж я думала.

Ірина з донькою. Фото: з приватного архіву героїні

«Що гірше почуваюся всередині, то яскравішим є мій макіяж»

З поширеною думкою, що на війні людина не має статі і є просто «бойовою одиницею», Ірина не згодна:

— Не люблю фемінізм, якщо він межує з маразмом. Я жінка, і, звичайно, відрізняюся від чоловіків. Свій медичний рюкзак зазвичай ношу сама. Але коли по нам працювали ворожі дрони-камікадзе, а ми бігли посеред чистого поля, хлопці, побачивши, що я задихаюся, забрали у мене рюкзак — і я була їм дуже вдячна.

Розтопити піч можу швидше, ніж хлопці. А ось колоти дрова чи ремонтувати машину не буду — для цього є чоловіки. Якихось особливих побутових труднощів у зв'язку з тим, що я жінка не виникає: я можу митися в баклажці, одягаюся за дві хвилини.

Але коли є можливість, виїжджаю до прифронтового містечка, щоб зробити манікюр. Навіть із пневмонією, яку переносила на ногах, не забувала про червону помаду. Навіть перебуваючи у підвалах, можу робити маски для обличчя. Мене це заспокоює, це свого роду медитація.
Догляд за собою під час війни діє, як медитація. Фото з приватного архіву

У стосунках із більшістю побратимів проблем не виникає. Але буває всяке. Я стикалася із сексизмом. Це коли тобі дають звання, а ти чуєш від чоловіка недвозначний коментар: «О, напросила». Не треба довго думати, щоб зрозуміти, що він хотів цим сказати.

Стикалася і з домаганнями. Є чоловіки, які не розуміють слова «ні». Зазвичай це одружені дядьки, які раптом вирішили, що до нестями тебе кохають. Вони спеціально починають створювати тобі проблеми, які самі згодом вирішують, показуючи, які вони «герої». Домагання були з боку командира іншого батальйону, який несподівано прийшов до мого намету і хотів «разом подивитися на зірки». Були й інші випадки… Зараз я в бригаді, де, на щастя, немає подібних речей.

Ірина має коханого чоловіка. Він також на війні, але в іншому батальйоні.

Складно, коли один із партнерів на війні. Але ще складніше, коли на війні обидва. Ти сидиш у підвалі під обстрілом, він у чотирьох годинах їзди від тебе, на іншій позиції. І от у нього зникає зв’язок...

Ти наче й недалеко, але не можеш до нього приїхати, — зізнається Ірина. — А ти ж приблизно знаєш, що діється на позиціях, де він перебуває. Мені іноді здається, що краще не знати. Як багато жінок, яким їхні чоловіки не розповідають жодних подробиць з фронту. Краще б і я цих подробиць не знала…

Коли мене запитують, що допомагає триматися, я не знаю, що відповісти. Знаю тільки, що залишаюся на війні попри все. Часто згадую мудрого дідуся з родини, яка мене виховувала. Він вчив, що не можна брехати. Пам'ятаю, якось я, будучи дитиною, пообіцяла собаці ковбасу і не дала — забула. Дідусь пояснив, що так не можна: якщо пообіцяла, треба виконувати. Він казав, що тільки тоді я зможу дивитись на себе в дзеркало, не відводячи очей. Зараз я можу дивитися на себе у дзеркало. Не те щоб з повагою… Але я не відводжу очі.

No items found.
Обличчя війни
Війна в Україні

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

За рік існування простір «Я.Є.» об’єднав сотні жінок. Для організаторів проєкту важливо, аби військові на фронті розуміли, що про їхні родини хтось піклується.   А найголовніше — аби жінки знали, що вони не одні. 

«Тут ніхто і нічого не скаже зайвого»

Чоловік Дар’ї служив за контрактом ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли жінка завагітніла, просила його піти з армії. Та 24 лютого 2022-го року той знову кинувся захищати країну, а Дар’я з 11-місячним сином виїхали в Італію, де перебувала її мама. Та на чужині жінці було не просто. Інший ритм життя, інший клімат. А ще постійний стрес, бо не знала, що х її чоловіком. Поговорити та виговоритися було ні з ким. І вже у травні 22-го вони повернулися додому:  

— Я хотіла, щоб чоловік хоч іноді бачив, як росте син. Його раз на три місяці ненадовго відпускали з служби. Коли вони вперше зустрілися після нашого повернення, через півроку, син його не впізнав, не йшов на руки. Лише через 10 днів почав до нього звикати. І це було тяжко.

Дар'я з сином повернулись з Італії додому, аби бути ближче до чоловіка-військового. Фото: приватний архів

До того ж потрібно було вчитися вирішувати справи, якими раніше займався чоловік, а ще взяти відповідальність за побут та виховання сина. Важко було фізично і морально. Не було підтримки серед знайомих. Навпаки, жінка зустрічала певне нерозуміння:  

— Люди часто можуть, не соромлячись, запитати: «Скільки людей вбив твій чоловік? А скільки грошей він отримує? А якщо так багато отримує, то чого ви збираєте гроші на допомогу військовим? А чого ти його відпустила на війну? От я  не відпущу свого. А чого він не звільниться?  Ти його відпустила, щоб він більше заробляв? А чого ви не закордоном? Він, напевне, не боїться за вас раз не відправив у безпечне місце?»

На той момент Дар’ї допомагало волонтерство у благодійному фонді «Рій». Жінка працювала над запуском соціальних мереж. І саме там дізналася про новий проєкт фонду  — «Я. Є.». Простір жінок, де всі свої. З цілодобовим чатом підтримки.

— Саме там мені допомогли. Насамперед надали психологічну допомогу та медичні поради. У сина якось була температура, не хотілося викликати швидку, до свого сімейного лікаря посеред ночі ти не подзвониш, а в чаті цілодобово є лікар. Нещодавно мені запропонували вести соціальні мережі вже цього проєкту. Я погодилася 

Більшість звернень жінок, розповідає Дар’я, — психологічні. Дружини військових не знають, що робити, як діяти, коли їхні кохані не виходять на зв’язок: 

— Мене вражає стійкість дівчат, чоловіки яких або зникли безвісти, або загинули. Для мене це страшно, я цього дуже боюся. Ця підтримка є неоціненою. Ти знаєш, що тут ніхто і нічого не скаже зайвого.

Серед цієї спільноти ти можеш просто бути собою, ділитися своїми болем, настроєм, тривогами, не боятися, що твої проблеми будуть знецінені 

«Шукала тих, хто разом зі мною проживати те, що й я»

Щойно почалася повномасштабна війна, чоловік Анни відвіз родину до її батьків на Київщину. А сам 26 лютого пішов добровольцем. У перше відпустку приїхав лише через півроку. Весь цей час його жінка шукала однодумців. Спілкуватися із цивільними, в яких чоловіки перебували не на фронті, було не просто:

— Мене ніхто не розумів, коли я казала, що мені важко самій принести воду, виживати під час частого відключення світла. Не було з ким залишити дитину, випити кави, поговорити з кимось. Ти постійно у стресі, хвилюєшся, нервуєш. Мені постійно ставили питання: «Та чого ти хвилюєшся? Він же заробляє 100 тисяч». І я постійно шукала тих, хто мене зрозуміє, буде зі мною проживати те, що відчуваю я.

Анна та її родина. 6 квітня 2024 року її чоловік загинув на фронті. Фото: приватний архів

Про проєкт «Я.Є.» жінка дізналася із соцмереж. І майже  одразу, доєднавшись,  почала працювати з психологом. Крім того, постійно має, з ким поговорити. У закритому чаті жінки постійно діляться порадами та підтримують одна одну:

— Мені цей проєкт дав розуміння того, що я не одна така, нас тисячі, можливо навіть мільйони. Ми можемо написати у будь-який момент — і це дуже потужна підтримка. А ще – розуміння і допомога. Нещодавно чоловік однієї дівчини не виходив на зв'язок 8 днів, хоча казав що буде відсутній лише три доби. Ми всі хвилювалися, підтримували її. І він з’явився, з ним все добре.

Знаєте, у нас немає такого, що хтось каже, що мені гірше. Все горе чи біль ділиться між усіма. Всі співчувають і хвилюються

На момент публікації цього матеріалу стало відомо, що чоловік Анни загинув 6 квітня 2024-го року під час виконання бойового завдання. 

«Ми об’єднуємо жінок. Тут всі, як одне єдине ціле», — Марина Шимкова, керівниця проєкту «Я.Є.»  

Марина Шимкова: «Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки». Фото: приватний архів

Коли ми провели перше опитування — до запуску проєкту — я плакала пів ночі. Жінки писали: «Я хочу, щоб закінчилася війна», «Я хочу, щоб мені повернули чоловіка», «Я не уявляю, як ходитиму вагітна і народжуватиму без нього», «Я боюся за нього». Там було багато болю. З анкет ми зрозуміли, що немає простору в Україні, де жінка могла б прийти, розповісти про це і її ніхто не знецінить. Тут всі, як одне єдине ціле.    

Наш простір працює онлайн, бо чимало жінок розкидані не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Об’єднати їх, аби ті не почувалися самотніми, — одне із завдань проєкту. У нас навіть були дівчата, які на той момент перебували в окупації.

І це була єдина ниточка, яка зв’язувала їх з цим світом. Вони писали, що намагаються виїхати, що видаляють все із телефонів. Однак обіцяли знову до нас повернутися

У рамках простору є допомога й вагітним. Організатори проєкту підписали  меморандум з асоціацією фахівців природнього батьківства, яка має  сертифікованих доул (навчена компаньйонка, що підтримує іншу людину під час   вагітності, пологів і післяпологовий період. — Авт.). Вони, за можливості,  забезпечують жінкам супровід під час пологів — замість партнера, який на війні.  

Там, де дітки щойно народилися, ми забезпечуємо спеціаліста, який за потреби є онлайн на зв’язку з мамою. Питання можуть бути різні, починаючи від грудного вигодовування до купання немовляти. Навіть якщо жінки за кордоном, вони теж отримують допомогу. У чат-бот скидають запит. Наприклад, дитина не спить. У нас є консультанти по сну. Або ж жінка народила в іншій країні. У нас є проєкт у проєкті — «В обіймах». Це означає, що мама пише у чаті, що у неї народилася маленька дитинка, ми одразу даємо їй «фею» — консультанта по новонародженим діткам, який  розуміється на догляді, грудному вигодовуванні. І ця людина впродовж місяця весь час з мамою на зв’язку. І це дуже допомагає. Зрозуміло, ми не швидка допомога. Але підтримати і надати консультацію педіатра, психолога чи іншого спеціаліста — все це ми можемо. 

Ми щомісяця проводимо опитування про те, що змінилося, чим допомогли чи навпаки — не допомогли. Я добре пам’ятаю той контраст, коли ми робили перше опитування для проєкту і через два місяці. Ми почули від жінок, що вони почали доглядати за собою, що треба бути сильною і дочекатись чоловіка тощо. У нас було три місяці, коли майже всі жінки простору сіли за кермо автівок. У багатьох були права, але вони ніколи не їздили. І в нас був бум, коли ми впродовж місяця отримували повідомлення: «Дівчата, я сіла, я їзджу, я тепер вільна». Так була вирішена проблема їхньої не мобільності.   

Ми також проводимо освітні лекції, марафони. Ми продовжуємо об’єднувати жінок. У нашому просторі вони тут серед своїх. Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки. 

У нашому просторі тисячі історій, які вражають. Для мене кожна — неймовірна. У нас є родина, де чоловік пішов служити, а його дружина була вагітна.

У день, коли вона народжувала хлопчика, її коханий був під обстрілами, куля пролетіла скрізь його куртку і застрягла у блокноті. Це сталось у той момент, коли народжувався син

Багато історій про те, що не виходить чоловік на зв'язок, дівчата у просторі починають тримати кулачки, будувати так званий «купол» і за годину він пише чи телефонує. Тобто сила сестринства працює. 

Доєднатися до нас просто. Проєкт має сторінки у соціальних мережах — Instagram та Facebook. Всюди є посилання на чат-бот. Написавши повідомлення, отримаєте відповідь від координаторів. Перед тим, як надати доступ до чат-боту, треба буде відповісти на кілька питань, пройти ідентифікацію. Ми маємо робити перевірки, щоб у цьому просторі не з’являлися люди, які не просто не підтримують, а й не мають ніякого відношення до українців. Ми намагаємося підтримати жінок, дружин військових. Їм достатньо викликів, які вони й так на сьогодні мають.

20
хв

«Боятися вдвох не так страшно»: де дружинам військових знайти розраду?

Наталія Жуковська

До повномасштабної війни Олена Риж працювала керівницею в ресторанному бізнесі та була успішною тренеркою із сервісу та комунікацій. Але в грудні 2022, не маючи військового досвіду і нічого не знаючи про військові спеціальності, вона пішла на фронт. Однією з причин цього рішення, каже Олена, стало бажання віддати борг.

«Побувавши на крок від загибелі, сильніше цінуєш фарби життя». Фото з приватного архіву Олени

Зі світу рожевих поні — на війну

— До повномасштабного вторгнення я жила у світі рожевих поні, події на сході України мене не цікавили. Велика війна багато на що відкрила очі. І я захотіла повернути борг тим, хто захищав країну з 2014 року — усі ті вісім років, які я жила своє доволі комфортне життя у Києві, — уточнює Олена Риж.

До 2022 року я була настільки занурена у власну реальність, що навіть планувала поїздку до Москви. Розмови про можливе російське вторгнення мене відверто дратували, я просила друзів навіть не торкатися цієї теми. А потім сталося 24 лютого... Я була в Києві, але навіть не чула вибухів, адже відключивши всі месенджери, слухала музику і готувалася до вебінару.

Але подзвонили сусідці по квартирі, і вона прийняла рішення виїжджати. А я не хотіла нікуди тікати. Якщо хтось вторгається в мій дім, я не піду, а залишусь його захищати. Тому стала шукати інформацію, де могла б бути корисною. Волонтерила в центрі здачі крові. Знайшла людей, разом з якими займалась евакуацією з Ірпеня Київської області, де точилися бої. Ми розвозили людям продукти та медикаменти, а після деокупації Київщини та Чернігівщини їздили допомагати постраждалим.

За деякий час я повернулася до роботи. Ресторанний бізнес у деяких регіонах почав активно відновлюватись, з'явилися нові проєкти. Паралельно стала директоркою гостьового сервісу у мережі ресторанів «Юджин Фуд».

— Але наприкінці 2022-го ви все ж пішли на війну. Чому?

— Пропрацювавши чотири місяці, зрозуміла, що займаюся чимось не тим. Коли витягуєш людей з окупації, допомагаєш тим, хто сидить у підвалах без їжі та води, розумієш, що на щось впливаєш. Війна тривала, і жити так, як жила до 24 лютого, я вже просто не могла.

Для початку я пішла на курс військової підготовки. На перше тренування йшла з трьома запитаннями: хотіла зрозуміти, чи зможу я після довгих років роботи на керівних посадах бути підлеглою, чи підходить мені військова справа в принципі і чи сприймаю нормально, коли на мене кричать (мені здавалося, що у війську це постійно, а виявилося, ні).

На всі три запитання отримала від самої себе позитивну відповідь. Мені дуже імпонували цінності 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», про які розповідав і писав її головний сержант, письменник Валерій Маркус. Тому я хотіла саме до 47-ї, куди мене і взяли.

«Україна — це мій дім, з якого я категорично відмовилася виходити, коли його атакував ворог». Фото з приватного архіву

— На війні ви стрільчиня-санітарка. Що входить до ваших обов'язків?

— Я стрільчиня, яка під час бою також надає першу допомогу пораненим побратимам. Ще на курсах військової підготовки зрозуміла, що швидше за все зможу брати участь безпосередньо в боях. Хоча знати це напевно неможливо — доки не станеться твій перший бій.

Ти можеш бути супергероєм під час навчань, але безпосередньо у бою плакати та шукати, де сховатися — знаю такі випадки.

Буває, що людина — спортсмен у чудовій фізичній формі, але, потрапляючи на війну, елементарно не може витримати побут: спеку, спальники, окопи, відсутність можливості помитися. Для деяких це стає справжньою проблемою.

Нашу бригаду готували до контрнаступу, тому навчання були і в Україні, і за кордоном. Зараз вже ні для кого не секрет: великою помилкою, яка стала однією з причин неуспіху контрнаступу, стало те, що ми були необстріляні. 90 відсотків військовослужбовців ніколи не були на справжньому полі бою.

На полігоні все зрозуміло: я стріляю вперед, позаду стоять інструктори. А тут тебе викидають із «Бредлі» в поле біля посадки, з усіх сторін вибухи, кулі, гранати... Ти в такій ситуації вперше, і здається, що твоє серце стукає голосніше, ніж усі ці вибухи. Не встигла я зорієнтуватись, як поряд уже лежав  наш поранений танкіст — миттєво прилетіла граната.

— Ви говорили в одному з інтерв'ю, що перший бій завжди вирішальний для військового…

— Тому що тільки він показує, хто ти і хто поряд із тобою. Комусь потрібно більше часу, щоб зібратися, комусь менше. А комусь це так і не вдається, і людина залишається «вареною кукурудзою» до кінця бою. Хтось намагається сховатись, плаче, впадає в паніку. Я поважаю людей, які, зрозумівши після першого бою, що не можуть впоратися зі своїм страхом, переводяться до інших підрозділів — це принаймні чесно.

Гірше, коли людина намагається в очах оточуючих виглядати героєм, а сама при цьому тишком робить все, щоб більше у бій не йти. На війні нікому не вдається носити маски, як у цивільному житті. Все настільки оголюється, що ти не можеш грати роль — ти той, хто ти є.

Щодо мене, то робота на посаді керівника різних проєктів у мирний час показала, що коли навколо хаос, я можу швидко зібратися і сфокусуватися на вирішенні задачі. Так і на полі бою. На відео одного з наших боїв (я знайшла в собі сили подивитися його один раз) навколо — пекло, а я зібрано й спокійно роблю свою роботу. Це відео було знято 19 жовтня — одна з чорних дат для нашої бригади, коли ми зазнали великих втрат під Авдіївкою.

Перша чорна дата — це той перший бій, який відбувся 17 червня 2023 року на Запорізькому напрямку. Ми втратили багато людей, техніку. Тоді загинув мій побратим Діма, якого я вважаю своїм братом.

І я навіть не бачила, як це трапилось. Чула лише крик. Ми знайшли його з відірваною ногою, що висіла на шматочку шкіри. Він ще був живий. Я витягувала його з бліндажа, і попри те, що важив він разом із амуніцією кілограмів 150, зовсім цього не відчувала. Наклала турнікети, робила все, що могла. Якби його змогли вчасно евакуювати, він втратив би ногу, але, швидше за все, залишився б живим. Але його не змогли вивезти. Діма помер через чотири години після поранення. А його тіло вдалося забрати лише за два місяці…

— У тому бою вас теж було поранено?

— Щоб уникнути поранення, мені не вистачило двох хвилин і десяти метрів — ми вже були на самому виході. Після дванадцятої години важкого бою ми, смертельно втомлені і зневоднені (адреналін дуже швидко «з'їдає» воду в організмі), були як у тумані. Йшли полем, забувши вже про все, чого нас вчили. І потрапили під обстріл.

«Я торкаюсь землі в окопах і відчуваю біль, який відчуває наша земля». Олена Риж у бою під Авдіївкою 2023 року. Фото з соцмереж командира роти Олега Сенцова

Пам'ятаю, перший вибух — падає побратим. Найімовірніше, він на місці й загинув. Потім ще один вибух: мені уламки потрапляють у стегно, Андрію майже відсікає кисть, Дімі розрізає ногу. Тоді троє наших загинули, а четверо, разом зі мною, зазнали поранень.

— У соцмережах є відео, як надають допомогу після бою, а вам раптово відбирає мову…

— Це саме тоді й було! Я почала розповідати, що сталося у бою, що загинув Діма. Після пережитої екстремальної ситуації, в якій я відключила емоції, я зрештою опинилась у відносній безпеці. Емоції ніби були замкнені у кімнаті під надійним замком, і тут двері раптово відчинилися — і мене накрило лавиною. Мозок, розуміючи, що я з цим не впораюся, тимчасово відключив мову, захищаючи мою психіку.

Тепер вже знаю, як це працює, але на той момент сильно злякалася, бо нас про таке не попереджали. Нам говорили, що в умовах такого сильного стресу, як бойові дії, реакція людського тіла може бути різна: неконтрольоване випорожнення, блювання, заціпеніння, втрата свідомості. Виявляється, може й відібрати мову. У мене це тривало кілька годин, а один військовий потім розповів, що не міг говорити два тижні.

«Що ближче підходиш до смерті, то сильніше відчуваєш життя»

— Що допомогло впоратися з пережитим потрясінням?

— Хороший психолог, якого вдалося знайти. Я не затягувала, звернулася одразу, бо розуміла, що сама з цієї емоційної ями не виберусь. З цим психологом — чудовим професіоналом, який сам пройшов війну — ми працюємо досі і кожен сеанс допомагає знайти відповіді на мої запитання.

— Ви якось сказали, що маєте страх бути застреленою впритул і з цим працюєте. Загалом страх на війні допомагає чи навпаки заважає?

— Все залежить від того, наскільки сильним є цей страх. Поки було два моменти, коли стало по-справжньому страшно. Вперше, коли потрібно було вийти з окопу й перебігти 70 метрів територією, яку безперервно обстрілювали ворожі танк та міномет. А вдруге — коли ми теж були під обстрілом і треба було сісти в техніку, яка була не дуже добре броньована.

Мені настільки не хотілося туди сідати, що я відчула, як підкошуються ноги. Але сісти все ж таки мусила. Опинившись усередині, зробила глибокий вдих і поринула у медитацію. І ось ми їдемо під обстрілом, я сиджу і медитую. Але це допомогло.

У мене є три персональні мантри, які допомагають опановувати страх. Перша — «Мій Всесвіт піклується про мене». Тепер я ще додаю: «Мене та моїх побратимів», які давно вже стали для мене сім'єю. Друга: «Життя продовжується, не дивлячись ні на що». Мені це допомогло у тому бою 17 червня. Раптом подивилася на сонце, розчула серед звуків вибухів спів птахів — і стало легше. І третя — «Буде так, як має бути». Якщо смерть, то смерть.

«Люди не настільки втомилися, скільки бояться». Медитація проти страху. Фото з приватного архіву

Але якщо так станеться, що вона заскочить мене в молоді роки, то краще б це трапилося в гідному бою. Ніж, наприклад, мені бути збитою машиною або загинути від прильоту ракети. Але буде так, як має бути.

— Як вас змінила війна?

— Змінилися цінності. Чим ближче підходиш до смерті, тим сильніше відчуваєш життя. Після того, як побувала на волосині від загибелі, розумієш, наскільки неважливими є дрібні неприємності, побутові труднощі. Запізнилася на потяг? Ну і добре, поїду наступним. І неважливо, що він за добу. Подібні речі просто не варті того, щоб через них нервувати або засмучуватися. Приїжджаючи зараз до свого улюбленого Києва, я насолоджуюся — обіймами з друзями, вечерями у ресторанах, шопінгом, манікюром, педикюром, масажем. Я і на фронті намагаюся стежити за собою — коли є можливість, їжджу за цими послугами до прифронтових міст. Але в Києві, куди зазвичай приїжджаєш на три-чотири дні, особливо хочеться насолодитися всім цим. Люблю дивитися на красивих людей, бачити, як вони живуть.

— Не виникає питання: «Чому вони не на війні?»

— Ні, я ставлюся до цього інакше. Якщо вся країна стане полем бою або всі люди будуть у глибокій депресії, легше від цього не стане. Як військовослужбовцю, який приїхав у відпустку, відновитися і наповнитися, якщо навколо все сіре?

Сірого йому вистачає і на фронті, а в хоча б відносно мирному місті хочеться фарб. Коли бачу міцного накачаного чоловіка призовного віку, який насолоджується життям, не поспішаю його засуджувати.

Я ж нічого про нього не знаю. Можливо, він теж військовослужбовець, котрий  приїхав у відпустку. А якщо він із тих, хто бігає від повісток, то він в принципі не вартий того, щоб я про нього думала.

Зараз в моєму житті немає стосунків, але я розумію, що комунікація з цивільними, які ніяк не причетні до того, що відбувається в країні, мені не цікава. Нам нема про що говорити.

— Чи доводилося стикатися з сексизмом з боку чоловіків-військовослужбовців?

— Випадків, щоб мене хтось образив та принизив, не було. За весь час на війні мені доводилося чути лише кілька некоректних висловлювань щодо того, що я жінка, але люди, які собі це дозволяли, одразу отримували жорстку відповідь. Я дуже відкрита людина і, як кажуть мої друзі, досі бачу цей світ доволі райдужним. Але можу бути жорсткою. Можу одним поглядом дати людині зрозуміти, що вона не права. Тому дискутувати зі мною на предмет гендерної приналежності і тим паче домагатися ніхто не ризикує (сміється).

Президент України Володимир Зеленський вручив Олені Іваненко «Риж» орден. Фото з приватного архіву

— Ви сказали, що однією з основних мотивацій йти на війну стало бажання віддати борг тим, хто захищав країну з 2014 року. Що ще мотивує вас продовжувати цю боротьбу?

— У різні періоди я називала різні причини, чому пішла воювати. Наприклад, за майбутнє своїх улюблених племінників. І я не відмовляюся від цих слів. Але зараз можу сказати, що я пішла воювати насамперед за саму себе. І хоча життя вже ніколи не буде таким, яким воно було до 24 лютого 2022 року, хочу, щоб настав час, коли моє життя знову буде наповнене проєктами, ідеями, саморозвитком. Щоб знову були можливості і щоб усе це було тут, удома. Україна — це мій дім, з якого я категорично відмовилася виходити, коли його атакував ворог. Хочу залишатися вдома і мати можливість жити і реалізовувати свої плани тут.

А щодо мотивації віддати борг тим, хто воював раніше, то мені запам'ятався один момент. Влітку 2022 року ми з друзями йшли Софіївською площею в Києві, і я вперше звернула увагу на фотографії загиблих на фронті людей. Побачила дати їхньої загибелі: 2014 рік, 2015, 2016… І так до 2022. Мене це пробрало наскрізь: виявляється, усі ці роки була війна. Поки я навчалася, будувала кар'єру, стосунки, переживала радості та депресії, злети та падіння, і все це у комфортному улюбленому Києві, хтось боронив Україну на фронті. Хтось віддав життя, щоб я могла спокійно жити своє.

Тисячі людей впродовж багатьох років мене захищали. Прийшла моя черга робити те саме.
20
хв

«Я воюю насамперед за саму себе. А ще — щоб віддати борг», — Олена Риж

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чому українці звикають до повітряних тривог і що з цим робити

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Ексклюзив
20
хв

Ні, Росія не виграє

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress