Ексклюзив
20
хв

Історія Ірини Рассадіної: врятувала шістьох людей із Маріуполя

«Усіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань. Перевіряли галерею у телефоні, дивились соціальні мережі, документи. Я видалила тоді свій фейсбук і месенджер»

Ірина Скосар

Ірина та врятовані нею люди. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вона вміє підкреслити жіночу вроду, сміливо йде на ризик заради порятунку друзів і знає, як за пів року в Європі перетворитись з української біженки на успішну підприємицю. Історія харківської beauty-майстрині, якій вдалось врятувати з окупованого Маріуполя шістьох людей, виграти конкурс на кращу бізнес-ідею і завоювати серце шведського вікінга. 

Я вперше в житті розгубилась

«24 лютого прокинулась о 5-й ранку від того, що грюкали двері автівок в дворі будинку. Сусіди намагались швидко виїхати з міста, яке почали бомбити. Син сказав, що почалась війна.  Я завжди була готова до екстремальних ситуацій. А тоді розгубилась і розвалилась», — згадує Ірина.  

Шведський бойфренд Джимі хвилювався за жінку, весь час намагався бути на зв’язку. Обдумував варіанти порятунку для Ірини та її сина. У ті дні з Харкова евакуювали жінок з маленькими дітьми. Однак Ірині, її дитині та собаці відмовили декілька евакуаційних бригад.

Джимі хотів переслати жінці гроші на покупку авто для евакуації, але ж в країні вирував хаос, і займатись пошуком, покупкою, переоформленням автівки під ракетами було не реально. Тоді швед вирішив їхати в Україну та рятувати свою кохану з сином.

«Він виїхав. Я усвідомила: це — вчинок! Він справді їде нас рятувати», — розповідає Ірина.

Вже на кордоні з Україною Джимі зрозумів, що забув свій паспорт. Чоловік дзвонив Ірині у розпачі. Жінка попросила дати слухавку прикордонникам. Казала, що перебуває у підвалі свого харківського будинку, що поруч син і багато сусідів з маленькими дітьми. Прикордонниця їй не вірила, аж почався авіаобстріл. Діти почали кричати. На іншому кінці слухавки була пауза. За мить Ірина почула голос Джимі. Він сказав: «Я не знаю, що ти їй сказала, але прикордонниця почала плакати і виписала мені дозвіл на в’їзд в Україну на два тижні».

Розуміючи, що Джимі перетнув кордон, Ірина відчула — шанс на порятунок точно є. Жінці вдалось домовитись про евакуацію до Дніпра. Їхали автобусом, в який замість 25 набилось 60 людей. 

У Дніпрі Ірина вперше зустріла свого вікінга Джимі. Він приїхав із чітким наміром забрати свою кохану та її сина Дениса до Швеції. Уже в Дніпрі Ірина захотіла допомогти виїхати своїм харківським друзям, а ще вивезти зі своєї харківської студії інструменти та дороговартісне обладнання для перманентного макіяжу. Тому вони з Джимі вирішили поїхати в Харків. Туди везли їжу та пальне, назад — людей та обладнання студії. На зворотному шляху на трасі зламалось колесо. Дістатись до Дніпра допомогли старі друзі з автоклубу. Один із них — Сергій — попросив Ірину врятувати його дружину Юлію, яка перед початком вторгнення поїхала до Маріуполя до батька і там застрягла. Жінка погодилась. 

Дорога у пекло

Маршрут планували всім автоклубом. Продумували все до дрібниць. У Запоріжжі Ірина доєдналась до відчайдухів-волонтерів, які теж їхали у Маріуполь. Було 11 автівок. Усі авто були обклеєні написами «ДІТИ» та «ЛЮДИ», а  до автівок були прикріплені білі стяги.

Перед виїздом до жінки підійшов чоловік, який вклав у руку папірець з адресою. Там, у Маріуполі, була його дочка з трьома дітьми — 4, 9 й 11 років. Її чоловіка вбили росіяни. Ірина поклала той папірець в кишеню. Другий уже.

Дорога була перерита воронками і кратерами, засипана битим склом, ящиками з-під арт-набоїв. Десятки розстріляних цивільних авто, розкидані валізи та речі з них. Розшматований на шмаття яскравий дитячий візочок. А поряд якісь мішки.  Це вже потім Ірина зрозуміла, що то були не мішки, а людські тіла:

Ірина дорогою до Маріуполя. Фото: приватний архів

— В одному місці ми вперлись в якусь ферму. На нас, як саранча, полізли люди з автоматами у формі болотного кольору. Вони почали трясти автівки. На якійсь машині здерли внутрішню обшивку з дверей. Усіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань.

Перевіряли галерею у телефоні, дивились соціальні мережі, документи. Я видалила тоді свій фейсбук і месенджер. Половину нашої колони затримали, інша поїхала далі — у Бердянськ

У Бердянську жінка заночувала у волонтерів. Там їй дали ще один папірець з адресою в Маріуполі, де мешкала сім'я волонтерів — чоловік, жінка та два хлопчики. На той момент вже було 13 людей, яких Ірина мала врятувати. 

Коли до Маріуполя залишалось 25 кілометрів, Ірина інтуїтивно відчула, що треба їхати вздовж моря і заїхати в місто з боку порту. І вона не помилилась. Першою почала шукати Юлю, дружину Сергія з автоклубу. Приїхала за її адресою. 

«І я почала кричати. Я вигукувала її ім'я знову і знову, в мене бриніло у вухах і плигали зайчики в очах», — згадує Ірина.

Раптом Юля вийшла на зустріч. Ірина включила записане голосове повідомлення від доньки та чоловіка. У цю мить зовсім поряд прилетів град.

Жінки побігли в підвал. Ірина переживала, що розбило машину. Однак автівка вціліла. Жінки сіли в машину. Ірина шукала інших людей із папірців. Та вона загубила папірець з адресою мами з трьома дітьми:

— Я вискочила з автівки, почала ритися під сидінням, витрушувала кишені. Знову і знову. Папірчика з їхньою адресою ніде не було.

Мене накрив розпач від усвідомлення того, що я не врятую від смерті всіх цих людей. Цей біль жере мене більше року

Та треба було рятувати ще одну сім'ю. Дорога була засипана шматками цегли, відірваними кабелями, обабіч — обвуглені автівки. 

«У дворі звичайної п'ятиповерхівки люди готували їжу на вогні. Юлія з папірцем з іменами побігла шукати потрібну нам родину. Я ж дістала усе що везла — одяг, воду, їжу — поклала на лавку поруч. Одна жінка з божевільними очима почала хапати воду і консерви та пхати собі за пазуху», — пригадує Ірина. 

Поки Юлія шукала родину з папірця, до Ірини підійшла жінка Людмила. Вона плакала і просила забрати її. З’явилась Юля разом з двома дорослими та дітьми. Ірина скомандувала сідати всім. Рушили знову вздовж моря. На останньому невеличкому блокпості окупанти пропустили авто Ірини, не чіпали навіть чоловіків.

Замінована дорога

Спочатку Ірина їхала по дорозі, але незабаром вона скінчилась. Почалось свіже рілля з пагонами пшениці. 

«Позаду мене прив'язалася якась автівка, потім вона зупинилась, почала блимати мені світлом і здавати назад. І тут я побачила міни. В грудях захололо, руки спітніли, я вчепилися у кермо. Ми повзли кілометрів 7-10 на годину, я лавірувала мінним полем. Побачила перехрестя, де їхали жваво автівки, зрозуміла, що ми вибралися», — розповідає Ірина.

Жінка їхала швидко, дуже хотіла якомога швидше перетнути лінію фронту, адже переживала, що у будь-який момент може потрапити під обстріл. Нарешті доїхали до підконтрольної Україні території. Побачили українських військових на блокпості і синьо-жовтий стяг:

— І я почала плакати, всі в авто плакали.

Наші воїни посміхалися нам, і мені здавалося, що вони найпрекрасніші чоловіки, яких я бачила у своєму житті!

Ірина разом із пасажирами поїхала до Дніпра. Де на неї чекав її вікінг. 

Шведська глава

Після операції «порятунок з Маріуполю» Ірина з сином розпочали свій шлях до Швеції. Коли доїхали, жінка познайомилась із родиною Джимі. Батьки- пенсіонери надали будиночок у невеличкому селищі. Гарна локація змусила видихнути після всього, що жінка пережила.

Ірина почала шукати роботу. Сестра Джимі була власницею медичної клініки. Ірина влаштувалась до неї, погодинно працювала в її кабінеті. Там познайомилась з Присанною. Нова подруга допомогла з підробітком — влаштувала жінку у велику клінінгову компанію у місті Естерсунд. Вечорами Ірина прибирала квартири, а вдень — робила перманентний макіяж. Про історію нової співробітниці клінінгової компанії — харків’янки Ірини Рассадіної — написало місцеве популярне медіа. Стаття вийшла на 2 розвороти.  

Ірина, її син та подруга Присанна. Фото: приватний архів

А потім Присанна прислала Ірині інформацію про конкурс для підприємців. Місцевий венчурний фонд закликав позмагатись за кращу бізнес-ідею. Приз  — стартовий капітал на реалізацію задумки та юридична допомога у відкритті своєї компанії.

Ні на що не сподіваючись, Ірина заповнила анкету. Її заявка пройшла у фінал. Зі ста претендентів бізнес-ідея Ірини Рассадіної увійшла до десятки найкращих. Вона стала переможницею. Зал аплодував стоячи.

1 грудня 2023 року українка Ірина Рассадіна відкрила власну студію перманентного макіяжу у курортному шведському місті Естерсунд, а також проводить безкоштовні вебінари про те, як відкрити власний бізнес у Швеції. Син Ірини навчається в одному зі шведських університетів. 

Ірина відкрила у Швеції студію перманентного макіяжу. Фото: приватний архів

А Джимі? Одружився, але не на Ірині. Прийняти «повільну формулу життя» Джимі жінка не змогла. Втім, вони залишились друзями. Джимі дуже вдячний Ірині, бо вважає свою поїздку до України терапевтичною, адже ця історія витягла його з ментального дна депресії після важкого розлучення.

Історією Ірини зацікавився продюсер американського кабельного телевізійного каналу НВО. А ще жінка написала книгу про свій шлях і тепер шукає видавництво, яке опублікує її історію. 

Про Ірину написало відоме шведське видання. Фото: приватний архів
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Має досвід роботи журналістом та редактором у провідних українських національних телеканалах (Новий канал, UBR та Громадське ТБ), працювала спеціальною кореспонденткою Institute for War & Peace Reporting (IWPR) та журналістом проєкту «Говорить Суханов». Має авторську колонку в українському онлайн-медіа «Дзеркало тижня». Працювала піарницею в українських бізнес-компаніях. Очолює відділ комунікацій Всеукраїнського руху «Єдині».

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
віталій верес

Професійний спортсмен у цивільному житті та командир штурмової групи на війні. 30-річний Віталій Верес з містечка Дубровиці, що на Рівненщині, зі школи мріяв стати військовим і активно займався спортом. У стрій став одразу з початком повномасштабної війни. 14 лютого 2023 року вважає другим днем народження, бо дивом вижив під час пекельного бою і поранення у Бахмуті. Разом з тим численні травми і повна втрата зору не позбавили чоловіка жаги до життя. Він навіть переміг у міжнародних змаганнях ветеранів.

Віталій Верес

«Не хотів, щоб рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом»

Весь цивілізований світ прогнозував війну і знав, що вона буде. Мої друзі з Ізраїлю телефонували ще у вересні 2021 року: «Віталік, давай приїжджай. У вас буде війна». Причому не просто голослівно про це кричали, а говорили фактами. Я й сам розумів, що великої війни нам не уникнути. Втім не готувався. 

24 лютого 2022 я зустрів у своїх друзів у Берегово, на Закарпатті. Разом з ними кілька днів ми волонтерили на кордоні з Угорщиною. Облаштовували перші пункти незламності, де можна було поїсти, випити чаю чи кави. А вже 26 лютого я поїхав до військкомату. 

Оскільки я служив у внутрішніх військах, пішов до Нацгвардії. Вже 2 березня був у строю. Мама сказала: «Я розумію, що це тривожно, але це правильне рішення». Я і сам відчував, що зі зброєю в руках буду кориснішим, ніж волонтером на кордоні. 

Під час служби

Ніколи не задавався питанням: «Що я скажу, коли діти запитають де ти був коли почалась війна?». Не всі можуть бути військовими і штурмовиками. Все індивідуально. Комусь треба бути водієм, комусь у тилу розвантажувати допомогу, комусь треба навчати... Щодо мене, — я не хотів, щоб мої рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом. 

«Мене врятувало, що евакуаційна група була поруч»

Я був командиром штурмової групи Третьої бригади оперативного призначення міста Харків. 14 лютого 2023 року, в День закоханих, під час оборони міста Бахмут мене поранили…

Між нами і ворогом було до 70 метрів. Наша бригада працювала в таких умовах постійно. Були місця, де ворог стояв через дорогу. 14 лютого Бахмут вже закрили на в'їзд. Того вечора командування поставило нам чергове бойове завдання. Під час бою по нам стався приліт із протитанкової керованої ракети (ПТУР). Вона призначена, щоб знищувати броньовану техніку, а росіяни поцілили нею у мою групу. 

Найбільший удар прийшовся по черепно-лицьовому відділу. У мене був забій серця, крововилив у мозок, подвійний відкритий перелом щелепи, кісток черепа, термічні опіки очей. Мене врятувало, що евакуаційна група стояла за 400 метрів від нас, тому з поля бою мене вивезли швидко. 

Тиждень я пролежав у комі. Праве око видалили майже одразу. Ліве залишилося, але не функціонує — я повністю втратив зір. Від моменту поранення у мене було вже 20 операцій під загальним наркозом. І це не кінець. Незабаром оперуватимуть праве око, аби у подальшому можна було поставити протез.

«Я мав ціль — стати максимально незалежним»

Майже одразу після поранення я почав працювати зі психотерапевтом і тому швидко прийняв ситуацію, в якій опинився. Як людина військова я не жив ілюзіями.

Війна — не комп'ютерна гра. Там немає функції «зберегтися»

До того ж там, де працював мій підрозділ, втрати були чималі. Серед хлопців, які працюють на відстані 70-100 метрів від ворога, набагато більше загиблих чи поранених, ніж серед тих, які працюють, наприклад, в артилерії. Це логічні й очевидні речі.

Тому я чудово розумів, що рано чи пізно буду пораненим чи вбитим. І  психологічно все це швидко прийняв. Сказав собі: «Добре, що життя продовжується. Я при пам'яті, розумію все, що відбувається. Рухаємося далі». 

У травні 2023 була моя перша реабілітація в Ізраїлі. Понад місяць зі мною займалися реабілітологи й інструктори з просторового орієнтування.

Єдиних правил для незрячих немає. Однак, починати слід з орієнтування у квартирі

Метр за метром вивчати територію. Поступово будувати нові маршрути. Головне — не боятися і постійно навчатися, практикувати. Не закриватися у собі та в чотирьох стінах. 

З мамою

Найскладніше було постійно чути, як плачуть мої батьки. Я мав ціль — стати максимально незалежним. Тож зціпив зуби і йшов вперед. Знаєте, все залежить від людини. Якщо вона бажає жити повноцінно — вона навчиться цьому. 

На своєму прикладі скажу, що тростина у мене з'явилася за 2-3 місяці після поранення.

Біла тростина — це голос тих, хто не бачить. Разом з тим я знаю людей, які втратили зір шість років тому, і у них досі її немає. Є люди, які соромляться. Є ті, хто не може подолати психологічні бар'єри

Цього літа в Одесі я познайомився з 49-річним чоловіком. Він військовий, який втратив зір на місяць раніше, ніж я. І от рівень його просторового орієнтування майже нульовий. Його мама водила до вбиральні з палати, бо він сам не міг туди дійти.   

Незрячі роками не виходять з дому

У період мого поранення важко було знайти навіть інформацію про те, як навчатися просторовому орієнтуванню. Ніхто не працював з рідними. Їм не говорили: «Не хвилюйтесь, навчимо». Не один місяць мої близькі виплакували сльози, бо не знали, як мені допомогти. Корисну інформацію збирали по крихтах завдяки «сарафанному радіо». Писали у соцмережах запити: «Що робити і куди йти?». 

Знайти роботу незрячій людині в Україні практично неможливо. Вибір професій незначний. Якщо пощастить і маєш хист та знання, можеш працювати масажистом, юристом, викладачем або ж у call-центрах. Не всі роботодавці охоче беруть незрячих. Та й не всім незрячим підходять такі варіанти.

Візьмемо мене. Я б масажистом не був, бо не люблю торкатися чужого тіла. Або ж взяти роботу у call-центрах. Я спілкувався з військовими, які втратили зір. Їх чимало. І от вони насамперед психологічно не бачать себе там. Кажуть: «Ми нищили ворога, а зараз маємо сидіти на телефоні і запитувати, які у вас проблеми, а наприкінці місяця отримати 8000 гривень?». 

Має бути достатнє фінансове забезпечення ветерана від держави. Так, як це відбувається в цивілізованих країнах. В Ізраїлі я познайомився з колишнім військовим. Там людина, яка віддала частину свого здоров'я за суверенітет і незалежність держави, не думає, як їй вижити. Її цінують.

В Ізраїлі можна почути від ветерана: «Знаєш, я втомився. Мене постійно кудись везуть — то у театр, то на ще якісь події»

Тобто йому не дають бути вдома, постійно кудись запрошують, він відчуває себе потрібним суспільству. 

«Зараз моя мета — щодня ставати сильнішим, кращим, бути щасливим»

У нас же багато незрячих — як цивільних, так і військових, — просто сидять вдома і нікуди не виходять роками. Бо не мають можливості. І коли мене запрошують на усілякі форуми, де говорять про доступність, типу ось є озвучений світлофор, а ось тут бізнес робить щось для доступності та інклюзивності. Я відповідаю, що все це добре, але не вирішує наших проблем. 

Не всі незрячі живуть у великих містах, як Київ, Львів, Дніпро або Одеса.  От я з районного центру. Там світлофорів ніколи в житті не було. І з цим теж потрібно щось робити. 

Не нехтуйте допомогою психологів

Важливий момент — не соромитись працювати із психологом, психотерапевтом або психіатром. Працювати з цими спеціалістами — нормально і необхідно, особливо під час війни.

Другий момент — оточення та мотивація. Насправді, мені важко зрозуміти людей, яким бракує мотивації. Життя — це дар і найвища нагорода. Ми повинні серед пітьми шукати проблиск надії і світла. Цінувати життя. 

Зараз моя мета і ціль — щодня ставати сильнішим, кращим, бути щасливим, насолоджуватись кожним моментом, поки є можливість. Тому що життя може закінчитись будь-якої миті. 

Потрібно усвідомити, що життя вже не буде таким, як колись. Ти мусиш пристосовуватись до певних фізичних обмежень. Є речі від яких доведеться відмовитись.

Один з моментів, за яким я дуже сильно сумую, — керування автомобілем 

За три місяці після поранення, на мій день народження, мій психотерапевт запитав, що я хочу в подарунок? Я подумав і сказав: «У мене все є. До мене приїхали близькі, яких я хоч і не бачу, але можу обійняти й заспокоїти». Я життя любив, люблю і продовжую любити. 

«Напрягає, коли заходиш в автобус, і всі навколо замовкають»

Люди часто не знають, як себе поводити біля незрячої людини. Чому? Бо їм про це ніхто не розповідає. Потрібно виховувати суспільство. Наприклад, у США в навчальних підручниках є ілюстрації дітей в кріслах колісних та незрячих. І з дитинства малеча звикає до того, що це природно, що ці люди також є повноцінними членами суспільства. 

Біла тростина — голос тих, хто не бачить

Має на державному рівні працювати програма, щоб розповідати людям, як поводити себе з незрячими, бути толерантними й пропонувати допомогу. 

Наприклад, коли ви бачите незрячу людину на зупинці, то можете підійти і запитати: «Вітаю! Мене звати… можливо вам потрібна допомога?». Коли ж незрячий йде за певним маршрутом, навіть сам, то чіплятися до нього не треба. Він сам знає, куди йде. 

Особисто мене найбільше напрягає, коли заходиш, наприклад, в автобус — і всі довкола замовкають. Тобто я розумію, що люди там є, але навколо тиша. Для мене є незрозумілою така поведінка. Адже для нас голос є орієнтиром. Навіть коли ви сидите на лавці у парку й бачите незрячу людину з тростиною, — не мовчіть, бодай кашляніть. Це буде корисно насправді не лише для незрячої людини, а і для вас. Бо, проходячи повз, я можу випадково зачепити вас тростиною, а то й наступити. При зрості 186 см і вазі 110 кг це буде для вас не дуже приємно. 

Кількість тих, хто повертатиметься з війни з фізичними та психологічними травмами, зростає, і ми повинні навчитися разом жити в одній країні.

«Я розриваю шаблони про незрячих»

Я не працюю, бо є професійним спортсменом і маю спонсорство. Моє хобі приносить мені фінанси. Я член збірної України зі стронгмену, рекордсмен України з дисципліни «Аеробайк».

Торік на міжнародних змаганнях Strong Spirit' Games в Мадриді я здобув два золота і два срібла

Золото — у греблі на тренажері на 100 метрів та в дисципліні AirBike. Срібло — в багатоповторному жимі лежачи та греблі на тренажері впродовж 100 секунд. Нагороди я присвятив полеглим побратимам. 

Заняття спортом — це те, чим займаюсь все своє свідоме життя. Спочатку це була легка атлетика, згодом — пауерліфтинг і бокс. Звісно, що мені без зору незручно. Проте це мене не зламає. Я вважаю, що розриваю шаблони про незрячих людей. 

До поранення був зареєстрований в інстаграмі, але не вів активно сторінку. Зараз ділюся з підписниками чи не кожним прожитим днем. Щодня отримую безліч відгуків від людей про те, що я їх мотивую і надихаю.  Дехто пише, що за моїм прикладом пішов у спортзал, хтось почав готувати. І коли я такі речі дізнаюсь, це викликає радість і насолоду. Розумію, що роблю це не даремно. 

Щоденні тренування

На національному відборі до збірної України в Буковелі до мене підійшла дівчина: «Я ваша підписниця і захоплююсь вами. Ви величезний молодець! Мій чоловік військовий, втратив значний відсоток зору і був у дуже поганому психологічному стані. Я йому показувала те, що ви робите, як йдете по життю, і він почав тренуватися». Тоді я з ним познайомився особисто. Він зараз постить у соцмережах усілякі спортивні челенджі. Такі моменти дають потужні емоції. 

В інстаграмі я проводжу багато часу, тому що намагаюся кожній людині відповісти.

Базові речі, як-от писати коментарі чи відповідати в соцмережах, я можу сам за допомогою спеціальної програми у смартфоні. А от знімати відео, монтувати чи прописувати пости мені вже допомагають

Коли я втомлений, спілкування з людьми в соцмережах — це одне з джерел енергії. 

Чи зробив би я у житті щось інакше? Я цим не переймаюся. Знаєте, є фраза, яка мені дуже подобається — «Хто житиме минулим, той зазнає болю». Тож є лише сьогодні і завтра.

‍Фото: приватний архів Віталія Вереса

20
хв

«Бачите незрячого — бодай кашляніть». Історія воїна, який втратив зір, але не жагу до життя

Наталія Жуковська
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress