Ексклюзив
20
хв

Українка з обкладинки Time: «У найкритичніший момент військовий взяв мою заплакану доньку на руки, і вона вмить заспокоїлась»

«Агонія України». Так на обкладинці американського журналу Time було підписане вже всесвітньо відоме фото молодої мами та військовослужбовця, який несе на руках її новонароджену доньку. Знімок був зроблений у перші дні повномасштабного нападу росіян на Україну і спричинив неяабиякий резонанс. Що сталося потім з цією мамою та її немовлям? Яка доля спіткала військового, який допоміг дівчині?

Катерина Копанєва

Ні військовий, ні дівчина не здогадувались, що їх сфотографували для обкладинки. Колаж Sestry

No items found.

Евакуація з Ірпеня стала однією з найдраматичніших подій перших місяців повномасштабної війни. Сусідня Буча вже була окупована росіянами, а в Ірпені українці з дітьми, літніми людьми та домашніми тваринами намагалися залишити місто й врятуватись. Оскільки єдиний міст у Романівці, яким можна було дістатися з Ірпеня до Києва, був підірваний, люди йшли прямо через річку.

Серед них була і Юлія Павлюк зі своєю шестимісячною донькою Еммою — ті самі мама і донька з обкладинки Time. Рятуючи дитину, вона намагалась додзвонитися чоловікові, який не виходив на зв'язок.  

Знімок зробив український фотограф Максим Дондюк в Ірпені Київської області 5 березня 2022 року

«Це був найстрашніший момент у моєму житті»

«У мене був розпач, практично істерика, — розповідає Sestry Юлія Павлюк. — Після того як моєму чоловікові не дозволили сісти до евакуаційної машини, що везла людей до Романівки (до салону брали лише жінок та дітей), Олег пішов пішки — а в Ірпені вже почалися вуличні бої. Коли він перестав брати слухавку, я злякалася, що більше ніколи його не побачу. У мене на руках плакала крихітна Емма, довкола лунали вибухи… Це був найстрашніший момент у моєму житті».

За десять днів до початку великої війни маленькій Еммі виповнилося шість місяців. Юлія зізнається: у попередження про те, що може розпочатись повномасштабне вторгнення, не вірила.

— Усі ми маємо спогади з останніх довоєнних днів. Мій — як ми з чоловіком та дитиною ввечері 23 лютого гуляємо в одному з ірпенських парків та обговорюємо новини, — згадує Юлія Павлюк. — Інформація про майбутню війну нам тоді здавалася якимось черговим вкидом, спробою налякати людей. Ну яка може війна у XXI столітті, ще й у Києві? Ми не вірили і навіть не думали збирати ніякі тривожні валізки.

Я була першою, хто о четвертій ранку почув вибухи. Вікно було відчинене на провітрювання, і раптом я почула, як щось пролетіло прямо над нашим будинком. Потім ще раз. Розбудила чоловіка. Він перевірив телеграм-канали, але не знайшов інформації. Ми вирішили спати далі, аж раптом знову почули вибух — мабуть, у Гостомелі. Після цього вже побачили новину про те, що Путін оголосив спецоперацію.

Кульові отвори у склі дверей магазину в Ірпені. 2022 рік. Фото: УП

Тато мого чоловіка, на відміну від нас, готувався до війни: зробив запаси продуктів, у вихідні їздив тренуватися на полігон. Але коли ми йому зателефонували (батьки Олега живуть у центрі Ірпеня у приватному секторі, і там на той момент ще не було чути вибухів) і повідомили, що почалася війна, він спочатку не повірив… Одразу пішов у тероборону, не дочекавшись навіть нашого приїзду — ми з чоловіком та Еммою того ж дня перебралися до батьків, бо в приватному секторі почувалися безпечніше, ніж на десятому поверсі.

Ми тоді навіть не думали про від'їзд — була надія, що бойові дії не триватимуть довго, що хтось зупинить цей жах. Та й їхати нам не було до кого: всі рідні та друзі жили в межах Київської області.

У будинку батьків не було бомбосховища, лише маленький підвал, перебувати в якому нам здавалося ще небезпечнішим, ніж у будинку — там консервація, банки, скло… Ми були в одній із кімнат. Чоловік каже, що й досі пам'ятає кожен звук «граду», кожен політ ракети. А в моїй пам'яті залишилася змазана картинка з кількома епізодами. Я щосили намагалася переключити свою увагу на Емму, на турботу про неї. Таким чином саму себе захищала від жахливих думок. Я дуже боялася ночей. У ті дні всі щільно завішували вікна, вимикали світло. У місцевих чатах з'являлася інформація про диверсійні групи. Десь написали, що в Ірпені були помічені ворожі танки з особливим маркуванням — чеченці.

В Ірпені у багатьох зникла електрика і вода вже в перші дні війни. У нас все це ще було, але нескінченні звуки вибухів зводили з розуму. На евакуацію ми зважилися після того, як 4 березня над дахом нашого будинку пролетів ворожий гвинтокрил, що скидав авіабомби.

Разом з Еммою на руках я впала на підлогу і подумала, що це кінець. Гвинтокрил скинув бомбу трохи далі, і ми вижили

Після цього стало зрозуміло, що далі буде тільки гірше. Тому наступного дня ми, поклавши Емму до візочка, пішки пішли до місцевої церкви, де, як писали в чатах, збирали людей на евакуацію.

Біля цієї церкви в Ірпені людей збирали для евакуації. Пізніше росіяни розстріляли тут матір з двома дітьми. Фото: УП

«Чоловік посадив нас у машину, а сам пішов пішки. І зник зі зв'язку»...

5 березня я вперше за весь час війни вийшла надвір — і була шокована побаченим. Вибухи ще голосніші, ще ближче. Рідними вулицями їздить військова техніка, місто в диму. Чорний дим був усюди. У той момент ніби прийшло протверезіння: чому ми так довго не виїжджали? На що ми взагалі сподівалися?

Місцеві мешканці та волонтери забирали людей із церкви на машинах та підвозили до зруйнованого мосту в Романівці. Люди пішки переходили річку і далі їх вивозили автобусами до Києва. Ми довго простояли у церкві — я не хотіла сідати в машину без чоловіка, а його не брали: місця були лише для жінок та дітей. Я сподівалася, що рано чи пізно нас заберуть усіх разом, але цього не сталося. Зрозумівши, що так ми ніколи не поїдемо, Олег посадив нас у машину, а сам пішов пішки: вулицями, де вже йшли бої, потім — через ліс. Я плакала, уява малювала страшні картини. А потім Олег зник зі зв'язку... Я притискала Емму до грудей і молилася, щоб він відповів.

Нас довезли до зруйнованого мосту. Далі треба було йти річкою пішки: люди обережно ступали на дерев'яні палети на воді, військові допомагали. Я хотіла дочекатись чоловіка, але військові перевели нас на інший берег. Назавжди запам'ятаю перевернутий автомобіль, який, вочевидь, впав з мосту. Напевно, там загинули люди. Це були наче кадри з фільму жахів.

Люди переходять річку в Романівці близ Ірпеня на початку березня 2022 року. Фото: Efrem Lukatsky/AP/East News

Емма хотіла спати, але через вибухи і все, що відбувалося, постійно прокидалася і плакала. Щоб її заспокоїти, я, стоячи на зупинці біля зруйнованого мосту, годувала її грудьми. Вже наступного дня росіяни розстріляли людей, які стояли на цій зупинці...

І військові, і люди, що проходили повз, говорили йти до автобусів на Київ, але без Олега я не збиралася нікуди їхати.

Пам'ятаю, як, заливаючись слізьми, всоте набирала номер чоловіка. Емма знову заплакала. У цей момент до мене підійшов військовослужбовець: «Давайте я потримаю дитину». У нього на руках дочка стала заспокоюватись. Саме тоді й була зроблена та сама фотографія

Але в тому стані я жодних фотокореспондентів не помічала… Я була дуже вдячна цьому військовому. Він опинився поряд у найкритичніший момент.

Емма ще була у нього на руках, коли чоловік нарешті взяв слухавку. Виявилось, він потрапив під обстріл. Декілька куль пролетіло буквально над його головою, він дивом не постраждав. Олег зміг вийти на зв'язок вже коли був біля зруйнованого мосту...

«Грудне вигодовування рятувало не тільки доньку, але й мене саму»

У метушні я навіть не спитала імені військового, який мені допоміг. Встигла тільки йому подякувати, після чого ми вже разом з Олегом сіли в евакуаційний автобус до Києва. А з київського залізничного вокзалу поїхали електричкою до Рівного. Електричка була повністю забита — мені здається, у вагоні було кілька сотень людей. Я спочатку думала, що доведеться стояти, але мені поступилися місцем на краєчку сидіння. Усі вісім годин дороги я не могла навіть розвернутися, не кажучи вже про те, щоб підвестися. Про зміну підгузків не було й мови, але найважливіше, що донька не була голодною — нас знову врятувало грудне вигодовування.

Не уявляю, як змогла б за тих умов погодувати доньку, якби вона була на штучному. Спочатку під вибухами у Романівці, потім у цій електричці. Підігрівати пляшечки було б нереально. А так у доньки завжди було свіже та тепле молоко. І тільки-но Емма прокидалася, я одразу починала її годувати — і вона засинала знову. Це допомогло нам нормально пережити дорогу.

Під час евакуації. Фото з приватного архіву

Насправді грудне вигодовування рятувало не тільки Емму, а й мене саму. Це було єдине, що могло мене заспокоїти. Так було і в Ірпені. За вікном звуки «градів», а я годую доньку, відчуваю її тепло, дивлюся на неї — і заспокоююсь.

На тлі всього цього жаху грудне вигодовування стало нашим з Еммою острівцем безпеки

Можливо, тому ми практикуємо це досі, хоч доньці вже два з половиною роки. Нині лише на ніч, але це важливо для нас обох. До речі, це мене дуже рятувало й восени-взимку 2022 року під час блекаутів у Київській області, коли неможливо було приготувати дитині їжу.

Про важливість грудного вигодовування під час війни Юлія пізніше розповіла публічно в межах спеціального проекту ЮНІСЕФ.

— Це було в Рівному, де ми три місяці були в евакуації, — пояснює Юлія. — Повідомлення в чатах від мам, які не могли знайти в спорожнілих магазинах суміші, які б підходили для їхніх дітей, розривали серце. Ще в Ірпені я бачила ці повідомлення і була готова поїхати й погодувати чиюсь дитину. Але всі ці жінки, на жаль, були надто далеко.

Юлія дотепер підгодовує доньку грудним молоком, адже цей ритуал краще за інші знімає тривогу. Фото з приватного архіву

Зворушлива зустріч

Евакуювавшись на Рівненщину, Юлія навіть не здогадувалася, що там на неї чекає важливе знайомство.

— Через подругу ми змогли знайти у Рівному квартиру, де жили наступні три місяці, — каже Юля. — Вже коли були там, знайомі стали надіслати фотографію обкладинки журналу Time. Побачивши знімок, я дуже здивувалася… Люди швидко знайшли мене у соцмережах. Мені почали писати жінки з усього світу. Сотні повідомлень, слів підтримки. І серед них раптом повідомлення від хлопця на ім'я Влад: «Привіт. Радий, що з вами все гаразд. Як Емма?»

Виявилося, це був той самий військовослужбовець, який допоміг нам під час евакуації! Він також був дуже здивований, побачивши себе в Time. Йому на той момент було лише 19 років. З'ясувалося, що його мама та дві молодші сестри живуть у Рівненській області. Ми до них приїхали, познайомились. У Влада чудова родина. Було дуже зворушливо, коли його мама взяла на руки Емму — так само, як її тримав Влад на тому знімку. Пізніше ми побачилися і з Владом, але це була дуже коротка, можна сказати, епізодична зустріч. Домовилися, що після перемоги наговоримося вдосталь. А поки листуємося. Він часто запитує про Емму. Сам Влад, як і раніше, на службі.

Юлія з чоловіком та донькою повернулися до Ірпеня у червні 2022 року.

— Попри те, що війна триває, мені дуже хотілося повернутися. Це мій дім, моє рідне місто, де мені дорога кожна вулиця, — пояснює Юлія. — Дуже боляче бачити страшні наслідки війни. Ірпінь швидко відбудовується, але з нашого вікна досі видно згорілі будинки, руйнування. Квартира вціліла, хоча у даху внаслідок обстрілів утворилася вм'ятина. У парку, де ми гуляємо із донькою, залишилися сліди від снарядів.

Сліди від снарядів в Ірпені. Фото з приватного архіву

Добре, що тоді, коли почалася війна, Емма ще нічого не розуміла. Хоча наслідки все одно є, тому що донька боїться гучних звуків — чи то сусідське свердлило, чи навіть блендер. На сигнал повітряної тривоги ми намагаємося реагувати спокійно, щоб Емма зайвий раз не лякалася. Чуючи цей звук, Емма може вказати пальчиком на вікно і сказати: «Тривога». Але вона поки що не асоціює це із чимось жахливим.

Ми рідко коли спускаємося в укриття — з найближчого у нас тільки підвал, перебувати там з дитиною дуже складно. Роботу ППО чуємо регулярно… Останні новини не вселяють оптимізму, але я намагаюся не зациклюватися на поганих думках — інакше можна збожеволіти. Звикла говорити собі, що якщо не можу змінити обставини, треба до них адаптуватися. Що й намагаюсь робити.

Я сумую за тією Юлею, що була до 24 лютого 2022 року. Спокійною, безтурботною дівчиною, яка насолоджувалась життям. Боюся, що навіть коли закінчиться війна, ця безтурботність уже не повернеться. Так як раніше вже ніколи не буде...

Юлія з чоловіком і донькою. Фото з приватного архіву
No items found.
Війна в Україні
Евакуація

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

За рік існування простір «Я.Є.» об’єднав сотні жінок. Для організаторів проєкту важливо, аби військові на фронті розуміли, що про їхні родини хтось піклується.   А найголовніше — аби жінки знали, що вони не одні. 

«Тут ніхто і нічого не скаже зайвого»

Чоловік Дар’ї служив за контрактом ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли жінка завагітніла, просила його піти з армії. Та 24 лютого 2022-го року той знову кинувся захищати країну, а Дар’я з 11-місячним сином виїхали в Італію, де перебувала її мама. Та на чужині жінці було не просто. Інший ритм життя, інший клімат. А ще постійний стрес, бо не знала, що х її чоловіком. Поговорити та виговоритися було ні з ким. І вже у травні 22-го вони повернулися додому:  

— Я хотіла, щоб чоловік хоч іноді бачив, як росте син. Його раз на три місяці ненадовго відпускали з служби. Коли вони вперше зустрілися після нашого повернення, через півроку, син його не впізнав, не йшов на руки. Лише через 10 днів почав до нього звикати. І це було тяжко.

Дар'я з сином повернулись з Італії додому, аби бути ближче до чоловіка-військового. Фото: приватний архів

До того ж потрібно було вчитися вирішувати справи, якими раніше займався чоловік, а ще взяти відповідальність за побут та виховання сина. Важко було фізично і морально. Не було підтримки серед знайомих. Навпаки, жінка зустрічала певне нерозуміння:  

— Люди часто можуть, не соромлячись, запитати: «Скільки людей вбив твій чоловік? А скільки грошей він отримує? А якщо так багато отримує, то чого ви збираєте гроші на допомогу військовим? А чого ти його відпустила на війну? От я  не відпущу свого. А чого він не звільниться?  Ти його відпустила, щоб він більше заробляв? А чого ви не закордоном? Він, напевне, не боїться за вас раз не відправив у безпечне місце?»

На той момент Дар’ї допомагало волонтерство у благодійному фонді «Рій». Жінка працювала над запуском соціальних мереж. І саме там дізналася про новий проєкт фонду  — «Я. Є.». Простір жінок, де всі свої. З цілодобовим чатом підтримки.

— Саме там мені допомогли. Насамперед надали психологічну допомогу та медичні поради. У сина якось була температура, не хотілося викликати швидку, до свого сімейного лікаря посеред ночі ти не подзвониш, а в чаті цілодобово є лікар. Нещодавно мені запропонували вести соціальні мережі вже цього проєкту. Я погодилася 

Більшість звернень жінок, розповідає Дар’я, — психологічні. Дружини військових не знають, що робити, як діяти, коли їхні кохані не виходять на зв’язок: 

— Мене вражає стійкість дівчат, чоловіки яких або зникли безвісти, або загинули. Для мене це страшно, я цього дуже боюся. Ця підтримка є неоціненою. Ти знаєш, що тут ніхто і нічого не скаже зайвого.

Серед цієї спільноти ти можеш просто бути собою, ділитися своїми болем, настроєм, тривогами, не боятися, що твої проблеми будуть знецінені 

«Шукала тих, хто разом зі мною проживати те, що й я»

Щойно почалася повномасштабна війна, чоловік Анни відвіз родину до її батьків на Київщину. А сам 26 лютого пішов добровольцем. У перше відпустку приїхав лише через півроку. Весь цей час його жінка шукала однодумців. Спілкуватися із цивільними, в яких чоловіки перебували не на фронті, було не просто:

— Мене ніхто не розумів, коли я казала, що мені важко самій принести воду, виживати під час частого відключення світла. Не було з ким залишити дитину, випити кави, поговорити з кимось. Ти постійно у стресі, хвилюєшся, нервуєш. Мені постійно ставили питання: «Та чого ти хвилюєшся? Він же заробляє 100 тисяч». І я постійно шукала тих, хто мене зрозуміє, буде зі мною проживати те, що відчуваю я.

Анна та її родина. 6 квітня 2024 року її чоловік загинув на фронті. Фото: приватний архів

Про проєкт «Я.Є.» жінка дізналася із соцмереж. І майже  одразу, доєднавшись,  почала працювати з психологом. Крім того, постійно має, з ким поговорити. У закритому чаті жінки постійно діляться порадами та підтримують одна одну:

— Мені цей проєкт дав розуміння того, що я не одна така, нас тисячі, можливо навіть мільйони. Ми можемо написати у будь-який момент — і це дуже потужна підтримка. А ще – розуміння і допомога. Нещодавно чоловік однієї дівчини не виходив на зв'язок 8 днів, хоча казав що буде відсутній лише три доби. Ми всі хвилювалися, підтримували її. І він з’явився, з ним все добре.

Знаєте, у нас немає такого, що хтось каже, що мені гірше. Все горе чи біль ділиться між усіма. Всі співчувають і хвилюються

На момент публікації цього матеріалу стало відомо, що чоловік Анни загинув 6 квітня 2024-го року під час виконання бойового завдання. 

«Ми об’єднуємо жінок. Тут всі, як одне єдине ціле», — Марина Шимкова, керівниця проєкту «Я.Є.»  

Марина Шимкова: «Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки». Фото: приватний архів

Коли ми провели перше опитування — до запуску проєкту — я плакала пів ночі. Жінки писали: «Я хочу, щоб закінчилася війна», «Я хочу, щоб мені повернули чоловіка», «Я не уявляю, як ходитиму вагітна і народжуватиму без нього», «Я боюся за нього». Там було багато болю. З анкет ми зрозуміли, що немає простору в Україні, де жінка могла б прийти, розповісти про це і її ніхто не знецінить. Тут всі, як одне єдине ціле.    

Наш простір працює онлайн, бо чимало жінок розкидані не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Об’єднати їх, аби ті не почувалися самотніми, — одне із завдань проєкту. У нас навіть були дівчата, які на той момент перебували в окупації.

І це була єдина ниточка, яка зв’язувала їх з цим світом. Вони писали, що намагаються виїхати, що видаляють все із телефонів. Однак обіцяли знову до нас повернутися

У рамках простору є допомога й вагітним. Організатори проєкту підписали  меморандум з асоціацією фахівців природнього батьківства, яка має  сертифікованих доул (навчена компаньйонка, що підтримує іншу людину під час   вагітності, пологів і післяпологовий період. — Авт.). Вони, за можливості,  забезпечують жінкам супровід під час пологів — замість партнера, який на війні.  

Там, де дітки щойно народилися, ми забезпечуємо спеціаліста, який за потреби є онлайн на зв’язку з мамою. Питання можуть бути різні, починаючи від грудного вигодовування до купання немовляти. Навіть якщо жінки за кордоном, вони теж отримують допомогу. У чат-бот скидають запит. Наприклад, дитина не спить. У нас є консультанти по сну. Або ж жінка народила в іншій країні. У нас є проєкт у проєкті — «В обіймах». Це означає, що мама пише у чаті, що у неї народилася маленька дитинка, ми одразу даємо їй «фею» — консультанта по новонародженим діткам, який  розуміється на догляді, грудному вигодовуванні. І ця людина впродовж місяця весь час з мамою на зв’язку. І це дуже допомагає. Зрозуміло, ми не швидка допомога. Але підтримати і надати консультацію педіатра, психолога чи іншого спеціаліста — все це ми можемо. 

Ми щомісяця проводимо опитування про те, що змінилося, чим допомогли чи навпаки — не допомогли. Я добре пам’ятаю той контраст, коли ми робили перше опитування для проєкту і через два місяці. Ми почули від жінок, що вони почали доглядати за собою, що треба бути сильною і дочекатись чоловіка тощо. У нас було три місяці, коли майже всі жінки простору сіли за кермо автівок. У багатьох були права, але вони ніколи не їздили. І в нас був бум, коли ми впродовж місяця отримували повідомлення: «Дівчата, я сіла, я їзджу, я тепер вільна». Так була вирішена проблема їхньої не мобільності.   

Ми також проводимо освітні лекції, марафони. Ми продовжуємо об’єднувати жінок. У нашому просторі вони тут серед своїх. Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки. 

У нашому просторі тисячі історій, які вражають. Для мене кожна — неймовірна. У нас є родина, де чоловік пішов служити, а його дружина була вагітна.

У день, коли вона народжувала хлопчика, її коханий був під обстрілами, куля пролетіла скрізь його куртку і застрягла у блокноті. Це сталось у той момент, коли народжувався син

Багато історій про те, що не виходить чоловік на зв'язок, дівчата у просторі починають тримати кулачки, будувати так званий «купол» і за годину він пише чи телефонує. Тобто сила сестринства працює. 

Доєднатися до нас просто. Проєкт має сторінки у соціальних мережах — Instagram та Facebook. Всюди є посилання на чат-бот. Написавши повідомлення, отримаєте відповідь від координаторів. Перед тим, як надати доступ до чат-боту, треба буде відповісти на кілька питань, пройти ідентифікацію. Ми маємо робити перевірки, щоб у цьому просторі не з’являлися люди, які не просто не підтримують, а й не мають ніякого відношення до українців. Ми намагаємося підтримати жінок, дружин військових. Їм достатньо викликів, які вони й так на сьогодні мають.

20
хв

«Боятися вдвох не так страшно»: де дружинам військових знайти розраду?

Наталія Жуковська

До повномасштабної війни Олена Риж працювала керівницею в ресторанному бізнесі та була успішною тренеркою із сервісу та комунікацій. Але в грудні 2022, не маючи військового досвіду і нічого не знаючи про військові спеціальності, вона пішла на фронт. Однією з причин цього рішення, каже Олена, стало бажання віддати борг.

«Побувавши на крок від загибелі, сильніше цінуєш фарби життя». Фото з приватного архіву Олени

Зі світу рожевих поні — на війну

— До повномасштабного вторгнення я жила у світі рожевих поні, події на сході України мене не цікавили. Велика війна багато на що відкрила очі. І я захотіла повернути борг тим, хто захищав країну з 2014 року — усі ті вісім років, які я жила своє доволі комфортне життя у Києві, — уточнює Олена Риж.

До 2022 року я була настільки занурена у власну реальність, що навіть планувала поїздку до Москви. Розмови про можливе російське вторгнення мене відверто дратували, я просила друзів навіть не торкатися цієї теми. А потім сталося 24 лютого... Я була в Києві, але навіть не чула вибухів, адже відключивши всі месенджери, слухала музику і готувалася до вебінару.

Але подзвонили сусідці по квартирі, і вона прийняла рішення виїжджати. А я не хотіла нікуди тікати. Якщо хтось вторгається в мій дім, я не піду, а залишусь його захищати. Тому стала шукати інформацію, де могла б бути корисною. Волонтерила в центрі здачі крові. Знайшла людей, разом з якими займалась евакуацією з Ірпеня Київської області, де точилися бої. Ми розвозили людям продукти та медикаменти, а після деокупації Київщини та Чернігівщини їздили допомагати постраждалим.

За деякий час я повернулася до роботи. Ресторанний бізнес у деяких регіонах почав активно відновлюватись, з'явилися нові проєкти. Паралельно стала директоркою гостьового сервісу у мережі ресторанів «Юджин Фуд».

— Але наприкінці 2022-го ви все ж пішли на війну. Чому?

— Пропрацювавши чотири місяці, зрозуміла, що займаюся чимось не тим. Коли витягуєш людей з окупації, допомагаєш тим, хто сидить у підвалах без їжі та води, розумієш, що на щось впливаєш. Війна тривала, і жити так, як жила до 24 лютого, я вже просто не могла.

Для початку я пішла на курс військової підготовки. На перше тренування йшла з трьома запитаннями: хотіла зрозуміти, чи зможу я після довгих років роботи на керівних посадах бути підлеглою, чи підходить мені військова справа в принципі і чи сприймаю нормально, коли на мене кричать (мені здавалося, що у війську це постійно, а виявилося, ні).

На всі три запитання отримала від самої себе позитивну відповідь. Мені дуже імпонували цінності 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», про які розповідав і писав її головний сержант, письменник Валерій Маркус. Тому я хотіла саме до 47-ї, куди мене і взяли.

«Україна — це мій дім, з якого я категорично відмовилася виходити, коли його атакував ворог». Фото з приватного архіву

— На війні ви стрільчиня-санітарка. Що входить до ваших обов'язків?

— Я стрільчиня, яка під час бою також надає першу допомогу пораненим побратимам. Ще на курсах військової підготовки зрозуміла, що швидше за все зможу брати участь безпосередньо в боях. Хоча знати це напевно неможливо — доки не станеться твій перший бій.

Ти можеш бути супергероєм під час навчань, але безпосередньо у бою плакати та шукати, де сховатися — знаю такі випадки.

Буває, що людина — спортсмен у чудовій фізичній формі, але, потрапляючи на війну, елементарно не може витримати побут: спеку, спальники, окопи, відсутність можливості помитися. Для деяких це стає справжньою проблемою.

Нашу бригаду готували до контрнаступу, тому навчання були і в Україні, і за кордоном. Зараз вже ні для кого не секрет: великою помилкою, яка стала однією з причин неуспіху контрнаступу, стало те, що ми були необстріляні. 90 відсотків військовослужбовців ніколи не були на справжньому полі бою.

На полігоні все зрозуміло: я стріляю вперед, позаду стоять інструктори. А тут тебе викидають із «Бредлі» в поле біля посадки, з усіх сторін вибухи, кулі, гранати... Ти в такій ситуації вперше, і здається, що твоє серце стукає голосніше, ніж усі ці вибухи. Не встигла я зорієнтуватись, як поряд уже лежав  наш поранений танкіст — миттєво прилетіла граната.

— Ви говорили в одному з інтерв'ю, що перший бій завжди вирішальний для військового…

— Тому що тільки він показує, хто ти і хто поряд із тобою. Комусь потрібно більше часу, щоб зібратися, комусь менше. А комусь це так і не вдається, і людина залишається «вареною кукурудзою» до кінця бою. Хтось намагається сховатись, плаче, впадає в паніку. Я поважаю людей, які, зрозумівши після першого бою, що не можуть впоратися зі своїм страхом, переводяться до інших підрозділів — це принаймні чесно.

Гірше, коли людина намагається в очах оточуючих виглядати героєм, а сама при цьому тишком робить все, щоб більше у бій не йти. На війні нікому не вдається носити маски, як у цивільному житті. Все настільки оголюється, що ти не можеш грати роль — ти той, хто ти є.

Щодо мене, то робота на посаді керівника різних проєктів у мирний час показала, що коли навколо хаос, я можу швидко зібратися і сфокусуватися на вирішенні задачі. Так і на полі бою. На відео одного з наших боїв (я знайшла в собі сили подивитися його один раз) навколо — пекло, а я зібрано й спокійно роблю свою роботу. Це відео було знято 19 жовтня — одна з чорних дат для нашої бригади, коли ми зазнали великих втрат під Авдіївкою.

Перша чорна дата — це той перший бій, який відбувся 17 червня 2023 року на Запорізькому напрямку. Ми втратили багато людей, техніку. Тоді загинув мій побратим Діма, якого я вважаю своїм братом.

І я навіть не бачила, як це трапилось. Чула лише крик. Ми знайшли його з відірваною ногою, що висіла на шматочку шкіри. Він ще був живий. Я витягувала його з бліндажа, і попри те, що важив він разом із амуніцією кілограмів 150, зовсім цього не відчувала. Наклала турнікети, робила все, що могла. Якби його змогли вчасно евакуювати, він втратив би ногу, але, швидше за все, залишився б живим. Але його не змогли вивезти. Діма помер через чотири години після поранення. А його тіло вдалося забрати лише за два місяці…

— У тому бою вас теж було поранено?

— Щоб уникнути поранення, мені не вистачило двох хвилин і десяти метрів — ми вже були на самому виході. Після дванадцятої години важкого бою ми, смертельно втомлені і зневоднені (адреналін дуже швидко «з'їдає» воду в організмі), були як у тумані. Йшли полем, забувши вже про все, чого нас вчили. І потрапили під обстріл.

«Я торкаюсь землі в окопах і відчуваю біль, який відчуває наша земля». Олена Риж у бою під Авдіївкою 2023 року. Фото з соцмереж командира роти Олега Сенцова

Пам'ятаю, перший вибух — падає побратим. Найімовірніше, він на місці й загинув. Потім ще один вибух: мені уламки потрапляють у стегно, Андрію майже відсікає кисть, Дімі розрізає ногу. Тоді троє наших загинули, а четверо, разом зі мною, зазнали поранень.

— У соцмережах є відео, як надають допомогу після бою, а вам раптово відбирає мову…

— Це саме тоді й було! Я почала розповідати, що сталося у бою, що загинув Діма. Після пережитої екстремальної ситуації, в якій я відключила емоції, я зрештою опинилась у відносній безпеці. Емоції ніби були замкнені у кімнаті під надійним замком, і тут двері раптово відчинилися — і мене накрило лавиною. Мозок, розуміючи, що я з цим не впораюся, тимчасово відключив мову, захищаючи мою психіку.

Тепер вже знаю, як це працює, але на той момент сильно злякалася, бо нас про таке не попереджали. Нам говорили, що в умовах такого сильного стресу, як бойові дії, реакція людського тіла може бути різна: неконтрольоване випорожнення, блювання, заціпеніння, втрата свідомості. Виявляється, може й відібрати мову. У мене це тривало кілька годин, а один військовий потім розповів, що не міг говорити два тижні.

«Що ближче підходиш до смерті, то сильніше відчуваєш життя»

— Що допомогло впоратися з пережитим потрясінням?

— Хороший психолог, якого вдалося знайти. Я не затягувала, звернулася одразу, бо розуміла, що сама з цієї емоційної ями не виберусь. З цим психологом — чудовим професіоналом, який сам пройшов війну — ми працюємо досі і кожен сеанс допомагає знайти відповіді на мої запитання.

— Ви якось сказали, що маєте страх бути застреленою впритул і з цим працюєте. Загалом страх на війні допомагає чи навпаки заважає?

— Все залежить від того, наскільки сильним є цей страх. Поки було два моменти, коли стало по-справжньому страшно. Вперше, коли потрібно було вийти з окопу й перебігти 70 метрів територією, яку безперервно обстрілювали ворожі танк та міномет. А вдруге — коли ми теж були під обстрілом і треба було сісти в техніку, яка була не дуже добре броньована.

Мені настільки не хотілося туди сідати, що я відчула, як підкошуються ноги. Але сісти все ж таки мусила. Опинившись усередині, зробила глибокий вдих і поринула у медитацію. І ось ми їдемо під обстрілом, я сиджу і медитую. Але це допомогло.

У мене є три персональні мантри, які допомагають опановувати страх. Перша — «Мій Всесвіт піклується про мене». Тепер я ще додаю: «Мене та моїх побратимів», які давно вже стали для мене сім'єю. Друга: «Життя продовжується, не дивлячись ні на що». Мені це допомогло у тому бою 17 червня. Раптом подивилася на сонце, розчула серед звуків вибухів спів птахів — і стало легше. І третя — «Буде так, як має бути». Якщо смерть, то смерть.

«Люди не настільки втомилися, скільки бояться». Медитація проти страху. Фото з приватного архіву

Але якщо так станеться, що вона заскочить мене в молоді роки, то краще б це трапилося в гідному бою. Ніж, наприклад, мені бути збитою машиною або загинути від прильоту ракети. Але буде так, як має бути.

— Як вас змінила війна?

— Змінилися цінності. Чим ближче підходиш до смерті, тим сильніше відчуваєш життя. Після того, як побувала на волосині від загибелі, розумієш, наскільки неважливими є дрібні неприємності, побутові труднощі. Запізнилася на потяг? Ну і добре, поїду наступним. І неважливо, що він за добу. Подібні речі просто не варті того, щоб через них нервувати або засмучуватися. Приїжджаючи зараз до свого улюбленого Києва, я насолоджуюся — обіймами з друзями, вечерями у ресторанах, шопінгом, манікюром, педикюром, масажем. Я і на фронті намагаюся стежити за собою — коли є можливість, їжджу за цими послугами до прифронтових міст. Але в Києві, куди зазвичай приїжджаєш на три-чотири дні, особливо хочеться насолодитися всім цим. Люблю дивитися на красивих людей, бачити, як вони живуть.

— Не виникає питання: «Чому вони не на війні?»

— Ні, я ставлюся до цього інакше. Якщо вся країна стане полем бою або всі люди будуть у глибокій депресії, легше від цього не стане. Як військовослужбовцю, який приїхав у відпустку, відновитися і наповнитися, якщо навколо все сіре?

Сірого йому вистачає і на фронті, а в хоча б відносно мирному місті хочеться фарб. Коли бачу міцного накачаного чоловіка призовного віку, який насолоджується життям, не поспішаю його засуджувати.

Я ж нічого про нього не знаю. Можливо, він теж військовослужбовець, котрий  приїхав у відпустку. А якщо він із тих, хто бігає від повісток, то він в принципі не вартий того, щоб я про нього думала.

Зараз в моєму житті немає стосунків, але я розумію, що комунікація з цивільними, які ніяк не причетні до того, що відбувається в країні, мені не цікава. Нам нема про що говорити.

— Чи доводилося стикатися з сексизмом з боку чоловіків-військовослужбовців?

— Випадків, щоб мене хтось образив та принизив, не було. За весь час на війні мені доводилося чути лише кілька некоректних висловлювань щодо того, що я жінка, але люди, які собі це дозволяли, одразу отримували жорстку відповідь. Я дуже відкрита людина і, як кажуть мої друзі, досі бачу цей світ доволі райдужним. Але можу бути жорсткою. Можу одним поглядом дати людині зрозуміти, що вона не права. Тому дискутувати зі мною на предмет гендерної приналежності і тим паче домагатися ніхто не ризикує (сміється).

Президент України Володимир Зеленський вручив Олені Іваненко «Риж» орден. Фото з приватного архіву

— Ви сказали, що однією з основних мотивацій йти на війну стало бажання віддати борг тим, хто захищав країну з 2014 року. Що ще мотивує вас продовжувати цю боротьбу?

— У різні періоди я називала різні причини, чому пішла воювати. Наприклад, за майбутнє своїх улюблених племінників. І я не відмовляюся від цих слів. Але зараз можу сказати, що я пішла воювати насамперед за саму себе. І хоча життя вже ніколи не буде таким, яким воно було до 24 лютого 2022 року, хочу, щоб настав час, коли моє життя знову буде наповнене проєктами, ідеями, саморозвитком. Щоб знову були можливості і щоб усе це було тут, удома. Україна — це мій дім, з якого я категорично відмовилася виходити, коли його атакував ворог. Хочу залишатися вдома і мати можливість жити і реалізовувати свої плани тут.

А щодо мотивації віддати борг тим, хто воював раніше, то мені запам'ятався один момент. Влітку 2022 року ми з друзями йшли Софіївською площею в Києві, і я вперше звернула увагу на фотографії загиблих на фронті людей. Побачила дати їхньої загибелі: 2014 рік, 2015, 2016… І так до 2022. Мене це пробрало наскрізь: виявляється, усі ці роки була війна. Поки я навчалася, будувала кар'єру, стосунки, переживала радості та депресії, злети та падіння, і все це у комфортному улюбленому Києві, хтось боронив Україну на фронті. Хтось віддав життя, щоб я могла спокійно жити своє.

Тисячі людей впродовж багатьох років мене захищали. Прийшла моя черга робити те саме.
20
хв

«Я воюю насамперед за саму себе. А ще — щоб віддати борг», — Олена Риж

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чому українці звикають до повітряних тривог і що з цим робити

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Ексклюзив
20
хв

Ні, Росія не виграє

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress