Ексклюзив
20
хв

Матері з 15 дітьми не знайшлося місця в Європі, і вона втекла від війни до В'єтнаму

«Більшість українців виїжджали від війни до Європи, але для нас це, на жаль, був не варіант, бо знайти житло для 16 людей там практично нереально. Нам допоміг власник школи у В'єтнамі, який співчуває українцям. Виділив нам чотири кімнати в гуртожитку і забезпечив безкоштовним триразовим харчуванням», — розповідає Ольга Подусова, яка виховує 15 усиновлених дітей

Катерина Копанєва

Велика родина Ольги у В'єтнамі. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ольга Подусова з Одеси — мати п'ятнадцяти дітей. Усіх їх Ольга усиновила та виховує одна. Перша дитина — хлопчик Михайло з діагнозом «аутизм» — з'явився у неї 14 років тому, коли жінці було 27. А потім у різний час та за різних обставин вона усиновила та удочерила ще 14 хлопчиків та дівчат із різними історіями та діагнозами, що її зовсім не лякали.

Спочатку була боротьба за право усиновлення (дозволити молодій та незаміжній дівчині усиновити дитину чиновники погодилися не одразу), потім — за здоров'я та повноцінне життя дітей, багатьох із яких Ольга самостійно «витягла» з найважчих станів. А 24 лютого 2022 року розпочалася нова боротьба — за безпеку дітей, яких необхідно було вивозити з-під обстрілів. Зробити це вдалося не одразу. Але зрештою Ольга з дітьми таки виїхали з України й опинилися у В'єтнамі.

Діти Ольги й статуї буддійських монахів у В'єтнамі. Фото з приватного архіву

Програмістка з високою зарплатою і сильним материнським інстинктом

Про велику родину Ольга Подусова мріяла з дитинства. Те, що серед її дітей обов'язково будуть усиновлені, вона відчувала ще коли сама була дитиною. А у 22 роки, вже як інженерка-програмістка з високою зарплатою та власною квартирою, прийшла до районної служби у справах дітей і сказала, що хоче усиновити дитя. Незважаючи на те, що за українськими законами для усиновлення дитини необов'язково перебувати у шлюбі, районні чиновники відмовили зі словами: «Ви молода та красива – народите своїх, і вам ці сироти стануть непотрібні». Проте Ольга не здалася — і через п'ять років досягла свого.

— У службі у справах дітей мені показали анкети, і я вирішила, що візьму Мишу — дворічного хлопчика, якого відібрали у батьків. У рішенні суду було сказано, що взимку його, п'ятимісячного, із двосторонньою пневмонією забрали з будинку, в якому не було світла, води та тепла. На той момент із захворювань йому ставили лише алергодерматит. Пізніше діагностували аутизм. До п'яти років Мишко взагалі не розмовляв. Тож я стала водити його до центру реабілітації для дітей із мовними розладами.

Ольга привела до цього центру і свою другу дитину — доньку Настю, яку хтось залишив голою на морозі. У свої чотири роки Настя важила сім кілограмів. Вона не розмовляла.

— Я боялася до неї доторкнутися: здавалося, якщо візьму її ручку, вона зламається. Сім кілограмів — це вага восьмимісячної дитини. Її ручки були як ниточки, — згадує Ольга. — Коли Настя заговорила, вона одразу назвала мене мамою... Ми з Мишком та Настею кожен день, з ранку до вечора, проводили в реабілітаційному центрі. Лікувальна фізкультура, процедури, дельфінотерапія, найкращий у місті логопедичний садок.

Ще через рік Ольга удочерила двох сестричок. У свої шість Маша не розмовляла, спілкувалась лише жестами. Лікарі попереджали, що швидше за все вона не зможе вчитися в принципі, але через кілька років життя з Ольгою Маша вже ходила у звичайний клас і мала гарні оцінки.

Стан її сестрички Віки, про яку Ольга дізналася пізніше, був набагато гіршим.

Коли я сказала директору дитбудинку, що хочу забрати Віку, щоб подарувати їй щастя (адже у мене вже мешкає її сестричка), почула відповідь: «Щастя не буде. Це не дитина, а… жабеня»

— У Вікі діагностували дисплазію суглоба, проблеми зі щитовидкою, астму. Коли траплялися напади, вона ставала вся синя, задихалася. Удочеривши цю дівчинку, я чергувала біля неї навіть ночами. Перші два роки були дуже складними, напади траплялися кожні два місяці. Але поступово Віка стала одужувати.

А далі Ольга усиновила й удочерила ще одинадцять дітей. У хлопчика Жені траплялися напади епілепсії,  Христина мала діагноз «судомний синдром». Від однорічної Лізи з ДЦП вже встигли відмовитися троє усиновителів. Ольга каже, що навіть із шістьма дітьми вона ще працювала — переважно ночами. Допомагала мама, яка підтримувала її рішення щодо дітей.

Зараз діти Ольги виглядають, мов квіточки. За цим стоять місяці турботи. Фото з приватного архіву

— Після того, як удочерила Лізу з ДЦП, я вже не працюю і 24 години на добу присвячую дітям, — розповідає Ольга. — Можливо, комусь здається дивним те, що я одна всиновила таку кількість дітей. Але мене не залишала думка, що десь є діти, які на мене чекають — і ми шукали їх разом з уже усиновленими мною дітьми. Разом сідали та вивчали нові анкети з дитбудинків.

«Мені снилося, що я йду до дітей, а їхні кімнати розбомблені»

Повномасштабна війна заскочила родину в Одеській області — у будинку, який Ользі та дітям подарували меценати. У зборі коштів на облаштування житла брали участь багато людей, гроші збирали на заходах та благодійних концертах. Сім'я дуже чекала на переїзд, який відбувся у 2018 році.

— Війна для нас стала шоком, справжнім кошмаром, — каже Ольга. — Наше місто розташоване зовсім поряд з Одесою, і, якщо «прилітало» до селища Таїрова (мікрорайон Одеси. — Авт.), у нас тремтіли стіни. У будинку немає бомбосховища, під час бомбардувань діти падали на підлогу. Було добре чути і коли бомбардували Миколаївщину та Херсонщину. Ми жили в стані постійного страху. Мені снилися кошмари, ніби я йду до дітей на поверх, а їхніх кімнат уже немає, все розбомблено. Після того, як підірвали Південноукраїнську електростанцію, у нас більше трьох тижнів не було ні води, ні електрики.

Одещину часто обстрілюють росіяни. У багатьох досі немає можливості сховатися у бомбосховищі. Фото: Shutterstock

Залишатися було неможливо, але й виїхати із 15 дітьми було не так просто. Насамперед тому, що їхати нам було нікуди і нема до кого. Більшість українців виїжджали до Європи, але для нас це, на жаль, був не варіант, бо знайти житло для матері з 15 дітьми там практично нереально. Я дізнавалася про ситуацію в багатьох європейських країнах, і з'ясувала, що в таких випадках, якщо житло не знаходять (а ймовірність, що його знайдуть для такої кількості людей, мінімальна), влада розподіляє дітей по інших сім'ях — під тимчасову опіку. Я не можу навіть уявити таку ситуацію, сама думка про розлуку для нас нестерпна. Ми не могли так ризикувати.

І раптом зі мною зв'язалася знайома й розповіла, що у В'єтнамі є школа, яка готова прийняти українців. До того ж — велику родину. Процес листування зі школою та візовим центром тривав кілька місяців, і я до останнього не була впевнена, чи можемо ми на щось сподіватися. Тільки за п'ять місяців, у листопаді, ми змогли виїхати. Але школа допомогла навіть з витратами на дорогу, які були просто космічними: на один переліт нашій родині знадобилося понад 25 тисяч доларів (переліт з Молдови — 1700 доларів на особу). До Молдови дісталися завдяки другові, який безкоштовно вивіз нас з Одеської області на своєму автобусі. Не уявляю, яким чином я з 15 дітьми, двома тваринами (у нас собака та кішка) та горою сумок змогла б втілити цей план без його допомоги.

Ользі важливо, щоб вона і всі діти були разом. Фото з приватного архіву

У В'єтнамі немає програм для українських біженців

Ми прилетіли до В'єтнаму 27 листопада 2022 року. Нас поселили у гуртожитку школи — тієї самої, куди всіх моїх дітей взяли на навчання. Це приватна школа. У цей гуртожиток селять учнів із провінцій, які живуть далеко і не можуть їздити сюди щодня. Для них проживання платне. Для нас — безкоштовне, бо власник школи вирішив допомогти українцям. Нам виділили чотири кімнати. Місця та ліжок вистачає, маємо триразове харчування.

Українські і в'єтнамські діти на заняттях. Фото з приватного архіву

У В'єтнамі немає жодних програм для українських біженців, виплат та спеціальних статусів. Ми отримали студентську візу, оскільки школа прийняла дітей на навчання. І це виключно з доброї волі власника цієї школи. Спочатку йшлося про те, що нас беруть на рік. Тоді всі ще сподівалися, що війна скоро закінчиться. Але війна триває. Школа зазнає збитків — на місця, які займаємо ми, власник міг б взяти місцевих дітей, які сплачували б рахунки за навчання та проживання. Залишається тільки сподіватися, що не доведеться везти дітей назад під обстріли.

За словами Ольги, попри мовний бар'єр, діти швидко адаптувалися у в'єтнамській школі.

— Основна мова — в'єтнамська, але більшість місцевих знає також англійську, — каже Ольга. — У ситуаціях, коли потрібна саме в'єтнамська, виручає google-перекладач. Щось я розумію вже і без нього… Щодо школи, то я щодня присутня на заняттях разом з Михайлом, бо у нього аутизм.

Мені подобається, що тут немає булінгу. Діти дуже ввічливі та доброзичливі, однокласників з певними особливостями ніхто не дражнить. На жаль, в українській школі ми мали з цим проблеми

Ще тут діти можуть самі обирати предмети. Якщо якась дисципліна не сподобалася дитині, можна попросити замінити її. Є навіть такий предмет, як вишивання! Серед моїх дітей є ті, кому складно запам'ятовувати нову інформацію, їм на це потрібно більше часу, ніж решті. Але навіть їм тут, у в'єтнамській школі, навчатися простіше, ніж в українській. Хоча здавалося б — інша мова, інша країна. Все-таки здорова атмосфера в класі відіграє дуже важливу роль.

Діти Ольги на місцевому карнавалі. Фото з приватного архіву

Українську школу ми не покинули — діти навчаються в обох. Виручає п'ятигодинна різниця у часі: у в'єтнамській школі заняття закінчуються, а в українській лише починаються.

До лікаря на байку

Поширений стереотип про те, що В'єтнам є бідною країною, Ольга спростовує:

— Тут хмарочоси та бізнес-центри. У деяких приватних школах навчання коштує 2,5 тисяч доларів на місяць — і чимало людей можуть собі це дозволити. Тому я не назвала б цю країну бідною. Ціни на продукти приблизно такі самі, як в Україні. А ось медицина дорога. Наприклад, рентген пальця коштуватиме приблизно 2500 гривень. Безкоштовних медичних послуг для іноземців немає — треба платити абсолютно за все. Оскільки мої діти мають нюанси в плані здоров'я, іноді доводиться віддавати місячну українську соціальну допомогу на всіх дітей (Ольга отримує допомогу по інвалідності — Ред.) за одну медичну процедуру для однієї дитини.

Нерухомість у В'єтнамі також недешева — місяць оренди чотирикімнатного будинку коштує від тисячі доларів. Плюс витрати на комуналку. Жити, не вмикаючи кондиціонери, неможливо, адже влітку просто нестерпна спека. Навіть зараз, узимку, спимо іноді під кондиціонером, бо бракує повітря. Через постійне використання кондиціонерів комуналка коштує 300-400 доларів на місяць. Договори оренди тут укладаються одразу мінімум на рік наперед. І це означає, що з урахуванням депозитів я маю тримати на рахунку мінімум 13 тисяч доларів. Для нас це нереально, адже я зараз не працюю.

У певному сенсі зараз мені легше, ніж в Україні — не треба займатися закупівлею продуктів. приготуванням їжі.

Вдома звикла носити на спині 30-кілограмові сумки з продуктами, варити 20-літрові каструлі супу. Зараз мені цього робити не потрібно. Але оскільки я повинна бути присутня на всіх заняттях Міші, про пошук якоїсь роботи наразі не йдеться

У В'єтнамі немає жодних програм для біженців, тому українців Ольга тут зустрічає нечасто.

— Знаю кількох українських дівчат, які працюють вчительками англійської мови, — розповідає героїня. — Але у мене часу шукати знайомства немає: весь свій час я присвячую дітям, їхньому розвитку, навчанню, здоров'ю. На щастя, вони досить швидко акліматизувалися — дітям підходить вологий спекотний клімат. У нас середня температура взимку — 26 градусів тепла, весь час іде дощ. Літо може бути дуже спекотним. Море відносно недалеко, але нам їздити туди проблематично. Тут немає автобусів, місцевим громадський транспорт не потрібен — 90 відсотків населення їздять на мотобайках. На них їздять і студенти, і домогосподарки, і бізнесмени у дорогих костюмах. Я вже й сама опанувала байк, бо бувають критичні ситуації, коли без нього ніяк — наприклад, якщо треба терміново відвезти дитину до лікарні.

Так виглядає дорожній затор у В'єтнамі. Фото: Shutterstock

Але відвезти 15 дітей до моря на байку я, звісно, не можу. Купила дітям велосипеди, але Михайло, на жаль, їздити не може, тому логістичні труднощі залишаються.

У В'єтнамі цікава кухня. Рис — у кожній страві. Його подають із м'ясом, з рибою, з салатом. Без солі та олії, а ти вже потім сам вибираєш до нього соуси. Ще нам тут подобаються їхні фірмові багети з м'ясом та яєчним соусом.

Рисові кульки з різними смаками на листі банана — обід по-в'єтнамськи. Фото: Shutterstock

Попри те, що ми у такій далекій та незнайомій для більшості українців країні, нам тут комфортно. В'єтнамці дуже ввічливі та доброзичливі люди, вони чудово ставляться до дітей. Я не знаю в'єтнамської мови, але не почуваюся тут чужою.

Звісно ж, лякають думки про майбутнє,  невизначеність. Ми не знаємо, як довго  зможемо тут залишатися. Розумію, що школа не може так довго приймати нас, тому шукаю інші варіанти і буду вдячна, якщо хтось зможе нам у цьому допомогти. Для нас із дітьми головне — бути разом і в безпеці. Тільки коли ми разом, я впевнена, що ми з усім впораємось.

Оскільки В'єтнам не є стороною Конвенції про статус біженців від 1951 року, набути цього статусу в цій країні не можуть ні українці, ні громадяни інших країн. Тому єдиний спосіб перебувати тут легально — отримати відповідну візу (наприклад, робочу чи студентську).

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва
ірина солошенко

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

На Майдані

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Під час поїздки на фронт

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

В одному з евакуаційних вагонів

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Проєкт нового приймального відділення шпиталю

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Елла Лібанова: «Після війни Україну чекає економічний бум. Сюди не просто повертатимуться українці, сюди поїдуть європейці»

Ексклюзив
20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Ексклюзив
20
хв

«Шанс зустріти демократичного, а не авторитарного боса, тут невеликий». Як живуть українці в Туреччині?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress