Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ольга Подусова з Одеси — мати п'ятнадцяти дітей. Усіх їх Ольга усиновила та виховує одна. Перша дитина — хлопчик Михайло з діагнозом «аутизм» — з'явився у неї 14 років тому, коли жінці було 27. А потім у різний час та за різних обставин вона усиновила та удочерила ще 14 хлопчиків та дівчат із різними історіями та діагнозами, що її зовсім не лякали.
Спочатку була боротьба за право усиновлення (дозволити молодій та незаміжній дівчині усиновити дитину чиновники погодилися не одразу), потім — за здоров'я та повноцінне життя дітей, багатьох із яких Ольга самостійно «витягла» з найважчих станів. А 24 лютого 2022 року розпочалася нова боротьба — за безпеку дітей, яких необхідно було вивозити з-під обстрілів. Зробити це вдалося не одразу. Але зрештою Ольга з дітьми таки виїхали з України й опинилися у В'єтнамі.
Програмістка з високою зарплатою і сильним материнським інстинктом
Про велику родину Ольга Подусова мріяла з дитинства. Те, що серед її дітей обов'язково будуть усиновлені, вона відчувала ще коли сама була дитиною. А у 22 роки, вже як інженерка-програмістка з високою зарплатою та власною квартирою, прийшла до районної служби у справах дітей і сказала, що хоче усиновити дитя. Незважаючи на те, що за українськими законами для усиновлення дитини необов'язково перебувати у шлюбі, районні чиновники відмовили зі словами: «Ви молода та красива – народите своїх, і вам ці сироти стануть непотрібні». Проте Ольга не здалася — і через п'ять років досягла свого.
— У службі у справах дітей мені показали анкети, і я вирішила, що візьму Мишу — дворічного хлопчика, якого відібрали у батьків. У рішенні суду було сказано, що взимку його, п'ятимісячного, із двосторонньою пневмонією забрали з будинку, в якому не було світла, води та тепла. На той момент із захворювань йому ставили лише алергодерматит. Пізніше діагностували аутизм. До п'яти років Мишко взагалі не розмовляв. Тож я стала водити його до центру реабілітації для дітей із мовними розладами.
Ольга привела до цього центру і свою другу дитину — доньку Настю, яку хтось залишив голою на морозі. У свої чотири роки Настя важила сім кілограмів. Вона не розмовляла.
— Я боялася до неї доторкнутися: здавалося, якщо візьму її ручку, вона зламається. Сім кілограмів — це вага восьмимісячної дитини. Її ручки були як ниточки, — згадує Ольга. — Коли Настя заговорила, вона одразу назвала мене мамою... Ми з Мишком та Настею кожен день, з ранку до вечора, проводили в реабілітаційному центрі. Лікувальна фізкультура, процедури, дельфінотерапія, найкращий у місті логопедичний садок.
Ще через рік Ольга удочерила двох сестричок. У свої шість Маша не розмовляла, спілкувалась лише жестами. Лікарі попереджали, що швидше за все вона не зможе вчитися в принципі, але через кілька років життя з Ольгою Маша вже ходила у звичайний клас і мала гарні оцінки.
Стан її сестрички Віки, про яку Ольга дізналася пізніше, був набагато гіршим.
Коли я сказала директору дитбудинку, що хочу забрати Віку, щоб подарувати їй щастя (адже у мене вже мешкає її сестричка), почула відповідь: «Щастя не буде. Це не дитина, а… жабеня»
— У Вікі діагностували дисплазію суглоба, проблеми зі щитовидкою, астму. Коли траплялися напади, вона ставала вся синя, задихалася. Удочеривши цю дівчинку, я чергувала біля неї навіть ночами. Перші два роки були дуже складними, напади траплялися кожні два місяці. Але поступово Віка стала одужувати.
А далі Ольга усиновила й удочерила ще одинадцять дітей. У хлопчика Жені траплялися напади епілепсії, Христина мала діагноз «судомний синдром». Від однорічної Лізи з ДЦП вже встигли відмовитися троє усиновителів. Ольга каже, що навіть із шістьма дітьми вона ще працювала — переважно ночами. Допомагала мама, яка підтримувала її рішення щодо дітей.
— Після того, як удочерила Лізу з ДЦП, я вже не працюю і 24 години на добу присвячую дітям, — розповідає Ольга. — Можливо, комусь здається дивним те, що я одна всиновила таку кількість дітей. Але мене не залишала думка, що десь є діти, які на мене чекають — і ми шукали їх разом з уже усиновленими мною дітьми. Разом сідали та вивчали нові анкети з дитбудинків.
«Мені снилося, що я йду до дітей, а їхні кімнати розбомблені»
Повномасштабна війна заскочила родину в Одеській області — у будинку, який Ользі та дітям подарували меценати. У зборі коштів на облаштування житла брали участь багато людей, гроші збирали на заходах та благодійних концертах. Сім'я дуже чекала на переїзд, який відбувся у 2018 році.
— Війна для нас стала шоком, справжнім кошмаром, — каже Ольга. — Наше місто розташоване зовсім поряд з Одесою, і, якщо «прилітало» до селища Таїрова (мікрорайон Одеси. — Авт.), у нас тремтіли стіни. У будинку немає бомбосховища, під час бомбардувань діти падали на підлогу. Було добре чути і коли бомбардували Миколаївщину та Херсонщину. Ми жили в стані постійного страху. Мені снилися кошмари, ніби я йду до дітей на поверх, а їхніх кімнат уже немає, все розбомблено. Після того, як підірвали Південноукраїнську електростанцію, у нас більше трьох тижнів не було ні води, ні електрики.
Залишатися було неможливо, але й виїхати із 15 дітьми було не так просто. Насамперед тому, що їхати нам було нікуди і нема до кого. Більшість українців виїжджали до Європи, але для нас це, на жаль, був не варіант, бо знайти житло для матері з 15 дітьми там практично нереально. Я дізнавалася про ситуацію в багатьох європейських країнах, і з'ясувала, що в таких випадках, якщо житло не знаходять (а ймовірність, що його знайдуть для такої кількості людей, мінімальна), влада розподіляє дітей по інших сім'ях — під тимчасову опіку. Я не можу навіть уявити таку ситуацію, сама думка про розлуку для нас нестерпна. Ми не могли так ризикувати.
І раптом зі мною зв'язалася знайома й розповіла, що у В'єтнамі є школа, яка готова прийняти українців. До того ж — велику родину. Процес листування зі школою та візовим центром тривав кілька місяців, і я до останнього не була впевнена, чи можемо ми на щось сподіватися. Тільки за п'ять місяців, у листопаді, ми змогли виїхати. Але школа допомогла навіть з витратами на дорогу, які були просто космічними: на один переліт нашій родині знадобилося понад 25 тисяч доларів (переліт з Молдови — 1700 доларів на особу). До Молдови дісталися завдяки другові, який безкоштовно вивіз нас з Одеської області на своєму автобусі. Не уявляю, яким чином я з 15 дітьми, двома тваринами (у нас собака та кішка) та горою сумок змогла б втілити цей план без його допомоги.
У В'єтнамі немає програм для українських біженців
Ми прилетіли до В'єтнаму 27 листопада 2022 року. Нас поселили у гуртожитку школи — тієї самої, куди всіх моїх дітей взяли на навчання. Це приватна школа. У цей гуртожиток селять учнів із провінцій, які живуть далеко і не можуть їздити сюди щодня. Для них проживання платне. Для нас — безкоштовне, бо власник школи вирішив допомогти українцям. Нам виділили чотири кімнати. Місця та ліжок вистачає, маємо триразове харчування.
У В'єтнамі немає жодних програм для українських біженців, виплат та спеціальних статусів. Ми отримали студентську візу, оскільки школа прийняла дітей на навчання. І це виключно з доброї волі власника цієї школи. Спочатку йшлося про те, що нас беруть на рік. Тоді всі ще сподівалися, що війна скоро закінчиться. Але війна триває. Школа зазнає збитків — на місця, які займаємо ми, власник міг б взяти місцевих дітей, які сплачували б рахунки за навчання та проживання. Залишається тільки сподіватися, що не доведеться везти дітей назад під обстріли.
За словами Ольги, попри мовний бар'єр, діти швидко адаптувалися у в'єтнамській школі.
— Основна мова — в'єтнамська, але більшість місцевих знає також англійську, — каже Ольга. — У ситуаціях, коли потрібна саме в'єтнамська, виручає google-перекладач. Щось я розумію вже і без нього… Щодо школи, то я щодня присутня на заняттях разом з Михайлом, бо у нього аутизм.
Мені подобається, що тут немає булінгу. Діти дуже ввічливі та доброзичливі, однокласників з певними особливостями ніхто не дражнить. На жаль, в українській школі ми мали з цим проблеми
Ще тут діти можуть самі обирати предмети. Якщо якась дисципліна не сподобалася дитині, можна попросити замінити її. Є навіть такий предмет, як вишивання! Серед моїх дітей є ті, кому складно запам'ятовувати нову інформацію, їм на це потрібно більше часу, ніж решті. Але навіть їм тут, у в'єтнамській школі, навчатися простіше, ніж в українській. Хоча здавалося б — інша мова, інша країна. Все-таки здорова атмосфера в класі відіграє дуже важливу роль.
Українську школу ми не покинули — діти навчаються в обох. Виручає п'ятигодинна різниця у часі: у в'єтнамській школі заняття закінчуються, а в українській лише починаються.
До лікаря на байку
Поширений стереотип про те, що В'єтнам є бідною країною, Ольга спростовує:
— Тут хмарочоси та бізнес-центри. У деяких приватних школах навчання коштує 2,5 тисяч доларів на місяць — і чимало людей можуть собі це дозволити. Тому я не назвала б цю країну бідною. Ціни на продукти приблизно такі самі, як в Україні. А ось медицина дорога. Наприклад, рентген пальця коштуватиме приблизно 2500 гривень. Безкоштовних медичних послуг для іноземців немає — треба платити абсолютно за все. Оскільки мої діти мають нюанси в плані здоров'я, іноді доводиться віддавати місячну українську соціальну допомогу на всіх дітей (Ольга отримує допомогу по інвалідності — Ред.) за одну медичну процедуру для однієї дитини.
Нерухомість у В'єтнамі також недешева — місяць оренди чотирикімнатного будинку коштує від тисячі доларів. Плюс витрати на комуналку. Жити, не вмикаючи кондиціонери, неможливо, адже влітку просто нестерпна спека. Навіть зараз, узимку, спимо іноді під кондиціонером, бо бракує повітря. Через постійне використання кондиціонерів комуналка коштує 300-400 доларів на місяць. Договори оренди тут укладаються одразу мінімум на рік наперед. І це означає, що з урахуванням депозитів я маю тримати на рахунку мінімум 13 тисяч доларів. Для нас це нереально, адже я зараз не працюю.
У певному сенсі зараз мені легше, ніж в Україні — не треба займатися закупівлею продуктів. приготуванням їжі.
Вдома звикла носити на спині 30-кілограмові сумки з продуктами, варити 20-літрові каструлі супу. Зараз мені цього робити не потрібно. Але оскільки я повинна бути присутня на всіх заняттях Міші, про пошук якоїсь роботи наразі не йдеться
У В'єтнамі немає жодних програм для біженців, тому українців Ольга тут зустрічає нечасто.
— Знаю кількох українських дівчат, які працюють вчительками англійської мови, — розповідає героїня. — Але у мене часу шукати знайомства немає: весь свій час я присвячую дітям, їхньому розвитку, навчанню, здоров'ю. На щастя, вони досить швидко акліматизувалися — дітям підходить вологий спекотний клімат. У нас середня температура взимку — 26 градусів тепла, весь час іде дощ. Літо може бути дуже спекотним. Море відносно недалеко, але нам їздити туди проблематично. Тут немає автобусів, місцевим громадський транспорт не потрібен — 90 відсотків населення їздять на мотобайках. На них їздять і студенти, і домогосподарки, і бізнесмени у дорогих костюмах. Я вже й сама опанувала байк, бо бувають критичні ситуації, коли без нього ніяк — наприклад, якщо треба терміново відвезти дитину до лікарні.
Але відвезти 15 дітей до моря на байку я, звісно, не можу. Купила дітям велосипеди, але Михайло, на жаль, їздити не може, тому логістичні труднощі залишаються.
У В'єтнамі цікава кухня. Рис — у кожній страві. Його подають із м'ясом, з рибою, з салатом. Без солі та олії, а ти вже потім сам вибираєш до нього соуси. Ще нам тут подобаються їхні фірмові багети з м'ясом та яєчним соусом.
Попри те, що ми у такій далекій та незнайомій для більшості українців країні, нам тут комфортно. В'єтнамці дуже ввічливі та доброзичливі люди, вони чудово ставляться до дітей. Я не знаю в'єтнамської мови, але не почуваюся тут чужою.
Звісно ж, лякають думки про майбутнє, невизначеність. Ми не знаємо, як довго зможемо тут залишатися. Розумію, що школа не може так довго приймати нас, тому шукаю інші варіанти і буду вдячна, якщо хтось зможе нам у цьому допомогти. Для нас із дітьми головне — бути разом і в безпеці. Тільки коли ми разом, я впевнена, що ми з усім впораємось.
Оскільки В'єтнам не є стороною Конвенції про статус біженців від 1951 року, набути цього статусу в цій країні не можуть ні українці, ні громадяни інших країн. Тому єдиний спосіб перебувати тут легально — отримати відповідну візу (наприклад, робочу чи студентську).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
