Ексклюзив
20
хв

Запросили на відпочинок до Італії та викрали хлопчика. Історія переселенки з 10 усиновленими дітьми

«Родина з Італії, з якою ми почали спілкуватися з початком війни, запропонувала, щоб троє наших дітей у них відпочили. Ми подумали, що це непогана ідея. Але сталося не так, як гадалося. Нашого неповнолітнього сина італійці нам не повернули. Тоді у мене стався перший нервовий зрив», — розповідає Тетяна Ільницька

Ксенія Мінчук

Родина напередодні війни у Трускавці, 2022. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Засновано на реальних подіях. Ймовірно». Так киянка Тетяна Ільницька каже про свою історію, яка нагадує кіносеріал, останню серію якого ще не зняли. Разом з чоловіком вона утримує дитячий будинок сімейного типу і виховує 10 дітей. Sestry жінка розповіла, як разом з усіма ними виїжджала з України, шукала житло, а коли більш-менш адаптувалася, одного з її дітей… викрали. Складна історія складного часу.

Тетяна Ільницька. Фото з приватного архіву

Валіза для документів на вивіз дітей

— До повномасштабного вторгнення ми з чоловіком жили в Києві і виховували десятеро дітей. Ми завжди хотіли велику родину. Ми прийомні батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу, — пояснює Тетяна Ільницька.

— У лютому 2022 року ми відчували, що щось нехороше от-от має статися. Дивно було цього не відчувати. Російське військо на кордоні, постійні погрози у їхній пресі. Ми готувалися. Мали тривожні валізки для кожного. Дуже важливо було зібрати всі документи, адже прийомні діти — це не просто закордонний паспорт. Це купа виписок, дозволів, розпоряджень Служби у справах дітей. Документів на кожного було чимало. У нас була окрема велика помаранчева валіза для документів.

Наші діти мають психологічні травми. Вони вже у своєму житті пережили багато горя та болю. Додавати до цього ще й страх війни ми не хотіли. Тому вирішили виїхати раніше, щоб вберегти їх.

«У нас у всіх діти»

Наше 24 лютого почалося на 10 днів раніше. Ми прийняли рішення  виїхати з Києва до Трускавця (і я, і чоловік звідти родом). А 24 лютого зранку нам зателефонувала одна з мам-виховательок, з якою дружимо і повідомила: «Таня, почалося. Треба евакуйовуватися». Ми боялися за дітей, нами керувала відповідальність за їхні життя. Це зараз ми вже знаємо, що наша армія здатна нас захистити, тоді ж цього розуміння ще не було.

Мій чоловік їздив кілька разів на кордон, підвозив туди інші родини. Ми розуміли, що з кожним днем черги на кордоні стають більшими. І зрештою 26 лютого 2022 року ми наважились. На нашому червоному бусі було написано «Діти». Таких мікроавтобусів було три, бо до нас приєдналися ще дві родини.

На кордоні була черга десь у 20 кілометрів. Зима. Холодно. Жінки з маленькими дітьми у візочках стояли просто на вулиці. Ми розуміли, що вони чекають у черзі вже не перший день.

Українки з дітьми в черзі на виїзд до Польщі в кінці лютого 2022 року. Фото: Piotr Zagiell/East News

Їхали зеленим коридором, по зустрічній смузі, бо у нас багато дітей різного віку. Нас зупиняли інші жінки і питали, чому ми їдемо, а вони стоять. «У нас так само діти», — казали вони. Ми пояснювали, що вивозимо дітей-сиріт, показували їм документи. Але це було жахливо. Я розуміла біль кожної тієї жінки. Дуже боляче було тоді бачити їхні очі.

Прямо перед кордоном побачили вагітних жінок. Наші дорослі діти вийшли з авто і пішли пішим переходом через кордон, а цих жінок ми взяли до себе в машину. Далі перед нами заглухла автівка. В ній — дві вагітні та одне дитя. Серед усього мотлоху у своїй машині ми з чоловіком знайшли трос і везли їх до Перемишля, бо евакуатор доїхати через черги на кордоні не міг.

Це все було як у страшному сні. Діти, жінки, візочки, вагітні, холод, війна…

«І тут телефонний дзвінок»

У Перемишлі тоді була дійсно потужна організація допомоги українцям. Одяг, їжа, ліки. Волонтери допомагали шукати житло. Але нас було стільки, що нам ну ніяк не могли знайти помешкання. І раптом… телефонний дзвінок. «Тетяно, вітаю. Я Василь, їду за вами. Стійте. Нікуди не йдіть. Я вам допоможу влаштуватися». І Пан Василь домовився, що нас приймуть у готелі в Кракові.

Спочатку чекали, що українська сторона щось офіційно організує чи хоча б скаже, що нам робити далі. У Києві нам сказали, що є варіант евакуації в Італію. Дали номер телефона чоловіка на ім’я Антоніо. Не установи, не фонду, а фізичної особи. Той Антоніо сказав, що він дійсно буде їхати в Італію і може забрати дітей. Тільки дітей. В сенсі тільки дітей? А ми? А як діти без опікунів? Це було дивно. Ці діти — наша сім’я. Ми їх не віддамо.

Родина на акції підтримки України в Кракові. Фото з приватного рахіву

Під своє крило нас взяв Клуб підприємців у Кракові. Вони шукали житло, адже це дійсно було головною проблемою. Нас 12, нам потрібна велика квартира чи будинок. Ми вже почали серйозно хвилюватися. Але за три тижні житло знайшлося.

Діти практично відразу пішли до місцевої школи. Знайшли таку, яка працювала як для звичайних дітей, так і для дітей з особливостями розвитку. Наші діти отримали змогу комунікувати з ними і багато чому в них навчилися. Разом з тим друзів довгий час у наших дітей не було. Згодом з’явилися знайомі. Зараз кожен зайнятий своїми справами. Адаптувалися.

Викрадення у Флоренції

Родина з Італії, з якою ми спілкувалися і до якої деякі наші діти вже кілька разів їздили на канікули, запропонувала, щоб троє з наших дітей знову приїхали до них на відпочинок. Тижні на два. Ми подумали, що це непогана ідея. Нехай відпочинуть. І діти полетіли до Флоренції. Хлопець, якому 11 років, а також дівчата 19 і 21 років.

Але сталося не так, як гадалося. Нашого неповнолітнього сина італійці нам не повернули. Вони зареєстрували його як біженця і видали йому там опікуна. Жодного слова про нас, батьків-вихователів, не вказали. Тоді у мене стався перший нервовий зрив. Я вила, як тварина. Я не могла уявити, що люди можуть зробити так боляче, до того ж у такий важкий час. Згадалися слова «Найтемніші справи робляться в часи хаосу».  

Дмитро, якого відмовляються повертати українцям італійці. Фото з приватного архіву

Ми звернулися в консульство Італії у Кракові. Заяву про викрадення в поліції у нас не прийняли, адже для виїзду в Італію ми написали довіреність на вивіз дитини. Але ж ми були впевнені, що діти їдуть на відпочинок. До того ж це не вперше, ми не до незнайомців їх відправляли.

Почався судовий процес. Я літала до Флоренції на засідання. Наш син, якого вони вирішили залишити собі, підійшов до мене, притулився, але не заговорив. Тільки дивився з-під лоба то на мене, то на тих італійських «батьків». Боявся підняти голову. Наче йому заборонили.

Ювенальне право в Італії дуже ліберальне. Там запитують дітей, з ким вони хочуть лишитися. Нашого сина теж запитали. І він сказав, що хоче залишитися в Італії. Якось вони його переконали. Йому там придбали комп’ютер, мобільний телефон, собачку, котика. Готувалися до того, що його будуть питати. І у них вийшло. Але ж ми — його родина. Він прожив із нами три роки. Це перша дитина, яка почала називати нас «мамою» і «татом». Тому ми продовжуємо боротися. І не зупинимося.

«Валізи треба розпаковувати»

До війни, у Києві, я проводила тренінги для кандидатів в усиновлювачі та опікунів. Дуже багато в групах було переселенців з Донбасу.

Вони казали, що єдина їхня помилка, яку вони допустили за роки внутрішнього переміщення, це те, що вони чекали, що все за рік закінчиться. Не розпаковували валізи.

Коли ми приїхали до Кракова, я їх зрозуміла. Зрозуміла, що «валізу треба розпакувати». Не можна розклеюватися. Зараз є «треба» і «мушу». Ми змушені зібратися і робити все заради дітей.

Велика родина в Кракові. Фото з приватного архіву

З Києва ми привезли з собою полички, які розкладаються і вішаються на стіни. Ми навмисно їх взяли з собою. Це елемент нашого дому. Туди ми розставили наші фото, картинки, різне. Так ми зробили собі дім тут. Я почала купувати квіти у вазонах. Це допомогло мені заземлитися. Але було не просто.

Через весь пережитий стрес у мене заблокувалися емоції: як негативні, так і позитивні. Це мене змінило і фізично. Я не відчувала запахів. Купувала свічки і палила їх, щоб відчути. І не відчувала. Так я зрозуміла, що на одному «треба» і «мушу» я не вже не можу. Треба шукати якесь «хочу».

«Ми не маємо знецінювати свої переживання»

Я завжди хотіла написати книжку. Завжди. Згадала про це саме тут, у Кракові. У мене багато знань, досвіду, життєвих прикладів. Я почала писати. Це буде історія про моє життя, про мою родину, виклики, біль і щастя. Є така хороша фраза «Засновано на реальних подіях. Ймовірно». Такою і буде моя майбутня книжка. Також я проводжу зустрічі підтримки для жінок. Це надихає, підтримує, мотивує.  

Мало хто уявляє, з чим стикаються українці за кордоном. Є така думка, що ми тут «жируємо». Що якщо ми посміхаємось, у нас тут все чудово. Але це настільки неправда… Безліч викликів, чимало болю.

Безпека дітей — ось моя головна задача. Тому буду пробувати будувати своє життя у Кракові. Знаєте, як страшно усвідомити, що ми залишаємось у Польщі. Я довго до цього йшла. Але розумію, що роблю правильний вибір. Разом з цим серцем ми з Україною: підтримуємо, маємо традицію «Донат щодня».

Мені дуже хочеться, щоб люди не знецінювали свої почуття, страхи, переживання. Я теж дуже довго це робила. Думала «ну, я ж не в окопі, це не по мені бігають миші» або «це ж не мого сина привезли з війни ховати». І багато іншого. Але знецінювати свої переживання не можна. Бо тоді ми перестанемо відчувати взагалі. А якщо ми перестанемо відчувати, ми станемо «неякісними» людьми.

Ми маємо триматися. Піклуватися про себе. Дбати про своє емоційне здоров’я. Бо нам ще дітей виховувати та країну відбудовувати.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Ексклюзив
20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Ексклюзив
20
хв

«Шанс зустріти демократичного, а не авторитарного боса, тут невеликий». Як живуть українці в Туреччині?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress