Запросили на відпочинок до Італії та викрали хлопчика. Історія переселенки з 10 усиновленими дітьми

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя. ‍

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

Під час Другої світової війни українка Анастасія Гулей тікала від примусових робіт на нацистів, але гітлерівці спіймали її та відправили до концтаборів. Вона дивом вижила й повернулась до Києва. І от 80 років потому вже старенькою бабусею вона знов рятується, але тепер від російської агресії. І знаходить прихисток… у Німеччині.

«Я перестала бути людиною й стала номером 61369»

— Під час мобілізації молоді на примусові роботи до Німеччини в 1943-му мені сказали: не поїдеш — маму замість тебе заберемо й спалимо хату, — згадує Анастасія Гулей. — Мені тоді було 17, ми жили у Пирятині Полтавської області. Був травень, усе навколо цвіло… Я не могла собі уявити, як буду працювати на окупантів. Тим паче, що мої три брати проти них воювали. І я вирішила вдати, ніби слухняна, а потім втекти.

Молодь зібрали на центральній площі, я вивчила ситуацію, крок за кроком позадкувала до натовпу на тротуарі й тихесенько з ним злилася. Кілька тижнів відсиджувалась у знайомих, а потім вирішила тікати в іншу область. Але перед цим зазирнула додому за продуктами… Ще до світанку за мною прийшли. До того ж не хтось чужий, а чоловік троюрідної сестри, який був тоді секретарем старостата. Він мене здав. А далі зробив собі якість довідки про допомогу українським партизанам, і коли після війни наші захотіли його покарати, суд його завдяки цим документам відпустив.  

Тетяна Пастушенко: Як ви опинилися в Аушвіці?

Анастасія Гулей: Спочатку нас повезли до Катовіце розвантажувати вагони зі шлаком, а у мене в голові одна думка: «Як втекти?» На вокзалі висіла карта Польщі, і я по ній відстежила, як найшвидше дістатися Львова. І от одного дня ринула злива. Охорона завела нас перечекати дощ до приміщення, в якому ми залишали лопати. А разом з нами — французів. Серед яких був парубок мого віку — гарний, наче янгол з картин. Ока не відвести, так що не лише дівчата, але й охорона на нього задивилася.  А я тим часом непомітно вийшла, пролізла під потягами й утекла. Разом з чотирма іншими дівчатами.

По дорозі ми зустрічали різних людей. Хтось пропонував заночувати, залишитись, хтось хапався за вила з криками про те, що українців треба вбивати за Волинь. У Жешуві ми зрештою попалися жандармові. І опинились у місцевій в’язниці.

Найстрашніше там було спостерігати за долями полячок, які переховували євреїв. Якось до нашої камери привели Гелену, побиту до півсмерті. Вона не могла ворушитися, стікала кров'ю. Але ворушила губами й розповіла, що таємно від усієї своєї родини переховувала євреїв, але німці дізналися й схопили замість неї її чоловіка. Вона пішла до в'язниці, благала його їй вибачити. Тоді її теж схопили та побили. А потім їх обох розстріляли…

Одного разу нас посадили до вагону для тварин і кудись повезли. Виявилося, що в якості покарання за втечу нас привезли до концтабору Аушвіц-Біркенау.

Мене одразу посадили на стілець, обстригли мої довгі коси, після чого набили на руці номер. Я не розуміла, де я, була шокована й від цього навіть не відчувала болю. З цього моменту моє життя змінилося назавжди: я перестала бути людиною й стала номером 61369.

Минає зовсім небагато часу, і там, в Аушвіці, ти вже не розумієш, на якому ти світі. Тисячі людей у смугастому, всі перелякані, пригнічені, у постійній напрузі. А найжахливіше, що змушує практично забути про себе, — потоки людей, які щодня ведуть до крематорію. Євреїв у бараках жило мало, їх переважно відразу знищували. Між жіночою та чоловічою частинами табору йшла дорога від воріт до лісу, в якому працювали крематорії. І ось день у день ти бачиш, як євреїв знімають з потяга й транзитом відправляють туди. І вони смиренно йдуть, а серед них діти — хтось із лялечкою, хтось із м'ячиком…

ТП: Чим ви займалися в концтаборі?

АГ: Щодня зранку й до шостої вечора ми змушені були працювати. Роботи давали різні: копати, будувати. У неділю вихідний. Це означало, протягом дня годувати не будуть і доведеться сидіти голодною.

Якось нас відправили розкидати добриво по полю. Я набрала з мішка рукою попел, а в ньому — кісточки. Це була зола з крематорію. Руки одразу оніміли...

ТП: Чи вдалося нацистам придушити вашу волю, ваш внутрішній бунт проти ситуації?

АГ: На початку ми зробили одну спробу. Нам наказали копати довкола табору канаву заввишки в людський зріст. Потім її залили водою, пустили струм, аби ніхто не втік. Бруд, глина, дощ, а над головою — «Шнелле, арбайтен!». І ми збунтувалися. Домовилися вночі, що на роботу не вийдемо.

Вранці залишились у бараку. Прибігла наглядачка, за нею комендант Рудольф Гьосс. Він кричав і стріляв у стелю. На подвір'ї нас вишикували, наказали стати на коліна, руки за голову. Комендант Гьосс ішов уздовж шеренги і кожну п'яту дівчину (а нас було десь сто) з усієї сили бив кулаком у груди. На цьому наш опір скінчився…

ТП: Зараз в російському полоні знаходяться сотні українців, і кожен бранець шукає, на що спертися, аби не опустити руки й не збожеволіти. Чим ви жили й рятувались, перебуваючи в Аушвіці?

АГ: Снами. Не було новин, не було стосунків. Лише сни. Працюючи, ми розповідали одна одній, що кому снилося. А ще часто думали про їжу, такі мрії теж рятували. Там, у таборі, ми клялися одна одній, що коли вийдемо на волю, то нам достатньо буде одного вбрання, бо головне, аби завжди на столі був хліб.

Щодо снів, то якось наснилося мені, ніби я йду табором і бачу, як ліворуч від мене встає сонце. Але тільки-но воно показалося, як одразу закотилося знов. І я опинилася в моторошній темряві. А за деякий час знову бачу, що сонце сходить, тільки вже з іншого боку. І так це дивно, але стає тепло-тепло. І став цей сон пророчим.  

Взимку 1944-1945 років ми чекали, що наші війська нас звільнять. Вже точилися бої за Краків, як раптом німці нас кудись повезли… Виявилося, що до концтабору Берген-Бельзен. В Аушвіці я думала, що немає нічого страшнішого за цей концтабір. Виявилось, є.

ТП: Пам'ятаєте, як вас звільнили?

АГ: Англійці звільнили нас 15 квітня 1945. Але радіти цьому я вже не мала сил…

За кілька місяців у Берген-Бельзені я перетворилася на живого мерця. Нас кинули в барак без шибок на вікнах і матраців на нарах. А вікна й двері забили. Коли через чотири дні барак відкрили, то були сильно здивовані, що ми не померли без їжі та тепла. Нас вирішили умертвити, адже не знали, що з нами робити.

Потім у таборі почалася епідемія тифу. Мертві лежали скрізь, і їх вже ніхто навіть не вивозив. У бараку можна було почути: «Марусю, посунься! А, ти вже мертва»… Ті, з ким дружили ще вчора, сьогодні вмирали... і не було сил їх оплакати.

Одного дня я теж захворіла. Впала у бараці на підлогу. Але прийшла добра душа Марія, звалили мене на себе і витягла з барака. Шепче: «Треба з останніх сил ходити, бо ляжеш — приймуть за мертву і кинуть на гору мертвеців». Врятувало мене те, що одна з дівчат якось украла в німців шматок хліба й поділилася зі мною.

Коли в табір зайшли визволителі, я тільки рукою махнула. Жодних реакцій. Комендантові Крамеру доручили вантажити мертві тіла на машини, а в мене навіть не було сил підійти і сказати йому, що я про нього думаю.

Далі англійці протягом кількох тижнів дбали про нас, відгодовували. А коли я повернулась на батьківщину, то там мене назвали зрадницею, однокласники довго не хотіли зі мною товаришувати за мій номер на руці. І тільки коли я вступила у Києві до інституту, почалося справжнє студентське життя з іспитами, закоханістю, весіллям. Мій чоловік воював, був поранений. Згодом у нас народилися діти, життя закрутилось.

Єдине, що я так і не змогла собі повернути: до війни я багато танцювала, а потім вже ні. Тяжко стало…

Коли історія перевернулась

Після війни Анастасія Гулей повернулася додому «сива, стрижена, скелет», але з твердою думкою продовжити навчання. Понад 50 років вона — активна учасниця руху колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Уже 10 років очолює Українську організацію борців антифашистського опору, відстоює їхні інтереси в політичній сфері, організовує їм додаткову медико-соціальну допомогу, турбується про подолання соціальної ізоляції.

Чи могла вона колись подумати, що їй доведеться переживати нову війну, ховаючись від ракетних обстрілів у підвалі свого будинку тепер вже від росіян?

У березні 2022 року 96-річна Анастасія Гулей зі своїми дітьми знайшли прихисток у Німеччині, в селі Бад-Кьозен. У країні, де вона в молодості зазнала стільки горя і страждань.

ТП: Анастасіє Василівно, як ви наважилися їхати до Німеччини?

АГ: Я їхала в Німеччину не вперше. Після 1995 року я частенько туди навідувалась: і в Берген-Бельзен, і в Берлін, і в Мюнхен, і в Дахау. Багаторазово відвідувала Магдебург і місто Мерзебург в землі Саксонія-Ангальт, де живуть і працюють наші німецькі партнери, з якими ми провели багато зустрічей для молоді у школах. Я не їхала в невідоме. І головне — я не боялася німців.

Під час численних зустрічей і моїх виступів мене питають, що я відчуваю зараз до німців.

Я пам’ятаю конкретних людей, які чинили зло. Але у мене, як і в інших колишніх бранців, немає прагнення помсти. Просвітіть нас будь-яким рентгеном, ви цього не знайдете. Ті, хто вижили в таборах, наче блаженні

Ми розуміємо, що народ тоді був загнаний, одурманений «ізмами»: фашизмами, комунізмами.

ТП: Чи відчувають німці свою провину, якусь відповідальність за те, що вчинили нацисти в Україні?

АГ: Видно, що чимало старших людей мають це почуття каяття. У цьому селі, де ми жили, Бад-Кьозен, усі дуже добре до нас ставилися. Як я виходила на прогулянки, кожен намагався чимось пригостити зі свого саду — виноградом, сливами. Було відчуття, що нами опікувалася вся громада.

А молоді люди, яким я розповідала про себе, були просто в захваті. Я завжди згадую, як у 2013 році одна восьмикласниця німецької школи подарувала мені теплі шкарпетки. «Це моя бабуся зв’язала для вас», — каже. А в самої сльози на очах. І я плачу, і всі дівчата навколо, чую, сьорбають носами.

Це були школярі із Мюхельна, з якими я відвідувала меморіал у колишньому концтаборі Берген-Бельзен. Ця школа виборола почесне звання «Школа без расизму — школа громадянської мужності», а я стала їхньою наставницею. У нас збереглися дружні стосунки дотепер. На мою честь вони посадили яблуньку у дворі школи й нещодавно прислали мені фото червоних яблук, які на ній уродили.

ТП: Чи вірили ви, що Росія нападе на Україну? Чи були передчуття?

АГ: Не чула, не гадала, не снилося навіть. Я не могла уявити, щоб Росія напала отак по-звірячому, просто взяла і стала все нищити. Україна їй заважає.

Пам’ятаю, все моє життя на різних політичних зборах лаяли Америку, вона їм завжди заважала. І забували про те, що на американських літаках встановлювали рекорди оці знамениті у 1930-х роках радянські льотчики. На чому вони літали? На нашій фанерці? Така ненависть у тих руських, така зневага до людського життя.

ТП: Анастасіє Василівно, у пандемічний 2020 рік ви організували збір коштів, виготовлення і відкриття пам’ятника мешканцям села Жуляни, загиблим від бомбардувань 22 червня 1941 року. І от знову в лютому 2022 року бомблять ваші Жуляни…

АГ: Так. Ми з дітьми трошки посиділи в погребі. У гаражі у нас великий льох. Ми поставили там три ліжка, кота взяли і сиділи пару ночей. Світла немає, телефон не працює, ми нічого не знаємо і не чуємо. Страшно сидіти закритому. Вилізли.

Донька й син почали мене вмовляти виїжджати. А я не хотіла, щоб зі мною возились. Але потім подумала, раптом щось трапиться, хто буде винний? І погодилась. Спочатку до Львова, далі до Польщі, а звідти до Німеччини. Нас там дуже тепло прийняли. Виділили окремі кімнати на першому поверсі будинку, в якому жила родина з трирічним хлопчиком. Ми так здружилися з ними, як родня стали. Зараз, коли я вже повернулася в Україну, ми часом телефонуємо одне одному.

Запис із мого щоденника за 1 березня 2022: «Анастасія Гулей, 96 річна колишня ув’язнена концтабору Аушвіц, вже п’ять днів провела у підвалі власного будинку в Києві. Але вчора зникла електрика і вона погодилася на вмовляння дітей та онуків залишити місто на автомобілі та доїхати до західного кордону. Не знаю, як їм це вдасться. Небезпечно залишатися, але й далека дорога у військовий час теж не краща, тим паче в її віці».

ТП: Як вам жилося весь цей час у Німеччині?

АГ: Ще до пандемії коронавірусу Майк Райхель (директор Центру політичної освіти Землі Саксонія Ангальт — Ред.) почав працювати над книжкою про мене. І от в липні 2022 року ця книга вийшла німецькою мовою. Я весь час виступала на презентаціях цієї книжки, був дуже щільний графік. За рік у мене, мабуть, зустрічей 50 було.

ТП: А багато приходило до вас на зустріч людей?

АГ: Багато — як німців, так і українців. Як проводили ми зустріч в церквах, то прямо вся громада приходила. Мені приємно було дізнатися, що в Німеччині є громади, де співають українські пісні, розвивають українську культуру.

Запам'яталося, як одна зустріч припала на Шевченківські дні. То я читала напам’ять «Заповіт» Шевченка, а Люба Даниленко читала німецький переклад. Нам довго аплодували після цього. «Та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!»

Одного разу на конгресі Німецької федерації профспілок я навіть познайомилася з канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Встигла йому сказати, щоб він давав більше зброї для України. Я завжди на всіх зустрічах волію говорити не про себе. Звертаюся із закликом допомагати і підтримувати Україну.

ТП: Чому ви вирішили повернутися в Україну?

АГ: Знаєш, у мене із тиском негаразд було. Кожний день нова картина, тиск піднімався до 240. І швидка мене забирала, і на лікуванні була в лікарні. У Києві краще стало. Але тепер ноги нікуди. До стола долізу в кімнаті, бо є за що триматися, і все. Я вже не знаю, коли я востаннє виходила на вулицю. Боюся впасти. Хто ж мене з двора вигорне, яким бульдозером (сміється).

ТП: А як ви ці тривоги й обстріли переживаєте? Знову ховаєтеся у ваш підвал? Як справляєтеся?

АГ: Ні, вже не ховаюся. Коли поверталися, думали, що більше не буде обстрілів. Але де там.

Усім зараз важко, але нема чого нить, журиться можна, но не нить. Якось у Магдебурзі мене запитала одна німкеня, як нам, свідкам Другої світової війни, жити далі, коли в Європі знову війна. Все, проти чого ми боролися, повторюється знову. Я їй відповіла, що ми пережили Гітлера, пережили Сталіна, тож і Путіна просто повинні пережити…

Програм допомоги українцям у Туреччині немає і не було

Киянка Марта Франчук їхала до Туреччини з двома синами, не маючи в цій країні ні родичів, ні друзів.

— Першою країною, в якій ми зупинилися, була Румунія, але ми вирішили їхати далі — і через деякий час опинилися в Туреччині, куди раніше не раз приїжджали як туристи, — розповідає Марта Франчук. — З нами були літні батьки, ми прибули до вже знайомого нам турецького курортного міста Фетхіє, думаючи про те, що після всього пережитого батьки й діти зможуть принаймні трохи відпочити на морі — а далі буде видно. Через ріелторку, яку я знайшла в телеграм-групі українців, вдалося орендувати квартиру. Спершу зняли на місяць, потім продовжили ще на два. А далі підписали контракт на довгострокову оренду.

Програм допомоги українцям у Туреччині немає і не було. Спочатку ми заїхали в країну як туристи на 90 днів. Далі можна подаватися на туристичну посвідку на проживання. Ключове слово тут — туристичну, тому що вона не надає ні права на роботу, ні доступу до державної допомоги. Фактично ти отримуєш право просто бути в країні протягом певного періоду. Коли тільки почалась війна, українцям видавали туристичну посвідку на два роки, потім стали видавати або продовжувати на рік або взагалі шість місяців. 

Правила постійно змінюються, як і ціни — отримання посвідки не безкоштовне, ти платиш податок і страховку. Коли ми приїхали, ці витрати складали десь 300-400 євро на людину.

Туристична посвідка дає доступ до середньої школи й державної медицини. Своєрідною поблажкою для українців був той факт, що нам хоча б не відмовляли у видачі посвідок, тому що громадянам інших країн відмовляють досить часто. Навіть британцям, які, до речі, дуже люблять Фетхіє. Британські пенсіонери купують тут нерухомість, їх у місті багато — тому тут (на відміну від Анкари або Стамбула) часто можна почути англійську мову. Навіть ціни в перукарнях можуть бути вказані не тільки в лірах, а й у фунтах.

Оскільки права на роботу посвідка не дає, щоб тут жити, потрібно або бути дуже багатою людиною, або працювати на ринок іншої країни. Останнє саме про мене — я психолог, працюю онлайн. Тут чимало айтішників, які теж працюють на інші країни, а мешкають в Туреччині. 

Перехід на робочу візу складний: це доступно в окремих випадках і лише людям певних спеціальностей — наприклад, лікарям.

«На літо власник квартири просить нас шукати інше житло»

З орендою житла, за словами Марти, є свої нюанси — особливо в курортних містах:

— Туристичний сезон — це час, коли на всю нерухомість ціна зростає вдвічі, а то й утричі. Навіть якщо оренда довгострокова, у ціну буде закладено дорогі літні місяці. Нам власник взагалі здає квартиру лише з вересня по травень, а на літній сезон просить шукати інше житло, щоб здавати квартиру подобово. Це дуже незручно, але оскільки квартира нам справді дуже подобається, ми поки продовжуємо її винаймати. 

Що стосується цін, то вілла (звучить помпезно, але насправді йдеться про невеликий будиночок) не в сезон коштує близько 1000 євро на місяць. Ціни постійно зростають. Два роки тому квартиру можна було винайняти за 300 євро (не в сезон), рік тому вже за 500 євро, зараз — 800. 

Наша квартира розташована на другому поверсі приватного будинку. Вона гарна й зручна, дуже близько до моря. Але немає опалення — і взимку тут буває холодніше, ніж на вулиці. В Туреччині ніде немає централізованого опалення, люди користуються кондиціонерами та обігрівачами.

Сини Марти не пішли до турецької школи, залишившись вчитися онлайн в українській:

—Тиску з боку влади з цього приводу не було: турецькі школи доступні, але віддавати туди дітей чи ні, сім'я, що проживає за туристичною посвідкою, вирішує сама. Для вивчення мови є безкоштовні курси, але не всі бачать сенс її вивчати, бо туристична посвідка не дає права на роботу і не веде до отримання права постійного проживання. Ба більше — ти ніколи не можеш бути до кінця впевнений, що тобі цю посвідку продовжать. 

Ця нестабільність — коли правила постійно змінюються і ніде не прописані — і є головною причиною того, чому люди їдуть.

Серед тих українців, які поки тут залишаються, найпопулярніша тема для обговорення — до якої країни їхати далі

Я також обмірковую можливі варіанти.

Що тут беззаперечно чудово, так це природа, дивовижні ландшафти, море. Гуляючи містом, я бачу гори із засніженими вершинами, а біля мого будинку — дерева з апельсинами й оливками, які я вже навчилася засолювати, як це роблять місцеві. У Туреччині цікава кухня, деякі речі мені дуже подобаються. Наприклад, сушена шовковиця, тахінна (кунжутна) паста, з якою їдять як хумус, так і печиво. У салатах замість бальзамічного оцту тут використовують гранатовий соус — і це дуже смачно. Оскільки Туреччина є мусульманською країною, свинини тут практично ніде не купити. А якщо десь і знайшов, то це буде привезений з-за кордону, запаяний і дуже дорогий шматочок. 

Булінг за те, що приніс до школи бутерброд

— Хоча офіційно Туреччина є світською державою, тут є свої нюанси, — розповідає Анжела із Сєвєродонецька Луганської області, яка теж приїхала до Туреччини з двома синами. — Наприклад, у 2022 році у мого на той момент дев'ятирічного сина виникла неприємна ситуація в турецькій школі. Місцеві діти, які під час суворого посту в певні дні взагалі нічого не їдять, стали висловлювати моєму синові незадоволення тим, що він приносив до школи ланч. Бувало навіть, що вони зупиняли його в коридорі та намагалися змусити читати намаз. Після того, як я звернулася з цього приводу до вчителів, усе налагодилося. 

Релігію вивчають окремим предметом, але син має право відмовитись — що ми й зробили. Зараз сину подобається школа, він вже вільно розмовляє турецькою. Молодшому, якому на момент нашого приїзду було п'ять, мова далася складніше — він заговорив лише зараз. Щодо навчальної програми, тут вона набагато легша за українську. Наприклад, хімію, біологію та фізику вивчають не в середній школі, а вже в коледжі. Мої сини паралельно навчаються в Україні онлайн.

Анжела — двічі переселенка. У 2014 році виїхала з окупованого росіянами Краснодона до Сєвєродонецька, а у 2022 тікати довелося вже й звідти.

— В Анкару ми з дітьми поїхали тому, що там мешкає мій дядько, — каже Анжела. — Допомоги від держави не було, але волонтери допомагали одягом, їжею, засобами гігієни. А один турецький бізнесмен вирішив допомогти українцям, які приїхали на той момент до Анкари, і оплатив три місяці оренди житла тим, хто цього потребував. Так ми потрапили до студентського гуртожитку, де живемо й досі — щоправда, тепер уже платимо за оренду.

Одна з найбільших труднощів для мене — незнання турецької. В Анкарі не так багато людей знають англійську. Я пробувала ходити на мовні курси, але через брак мовної практики (друзів серед турків, з якими можна було б практикувати турецьку, у мене немає) я не побачила вражаючого результату. Хоча взагалі турки — чуйні та привітні люди. Дуже люблять тварин, особливо котів і собак. В Анкарі всюди можна побачити милі котячі будиночки з їжею. 

За словами Анжели, через те, що іноземцям складно отримати дозвіл на роботу, багато хто працює неофіційно. Сама Анжела замість туристичного посвідки на проживання подалася на міжнародний захист:

— Статус міжнародного захисту ми так і не отримали і навряд чи отримаємо, але ми у статусі тих, хто очікує на рішення — і це дає нам право на безкоштовну медичну допомогу, навчання у школах. Наш статус очікування міжнародного захисту поки продовжують.

— Етнічним українцям отримати статус міжнародного захисту в Туреччині практично нереально, — розповідає Sestry голова Спілки українців в Анкарі Юлія Білецька. — Податись на нього можна, але, наскільки мені відомо, до рішення — позитивного чи негативного — ні в кого поки так і не дійшло. Отримати цей статус набагато легше, наприклад, кримським татарам з українським паспортом. 

Міжнародний захист дає багато прав, зокрема й доступ до ринку праці, чого немає в українців, які перебувають тут за туристичною посвідкою. Щодо останньої, то передбачити, чи продовжать її чи ні і наскільки, неможливо — наприклад, моїй мамі спочатку видали посвідку на рік, потім продовжили чомусь всього на пів року, зараз ось ще на рік. Пояснити, чому терміни саме такі, не може ніхто.

Допомога — тільки від волонтерів

Сама Юлія приїхала до Туреччини ще до війни і перебуває в країні на робочій візі — вона викладачка в університеті, вільно володіє турецькою і англійською мовами.

— Щоб отримати робочу візу, і ви, і потенційний роботодавець маєте відповідати певним критеріям, — пояснює Юлія. — Ви маєте бути кваліфікованим спеціалістом, а роботодавець — навести переконливі причини, чому він наймає вас замість місцевих. До того ж щоб компанія в принципі отримала право найняти іноземця, вона повинна мати у штаті певну кількість громадян Туреччини. 

Через ці складнощі українці часто працюють неофіційно — у клінінгу чи логістичних компаніях, де потрібні співробітники зі знанням російської мови (наприклад, це актуально в компаніях, що працюють із Середньою Азією). Неофіційно наші влаштовуються і в б'юті-сферу: хтось працює вдома, а хтось навіть у салонах. Влада не дуже за цим стежить: зазвичай перевірки можуть розпочатися лише у разі скарг на конкретну фірму чи людину.

Великий наплив, а потім відтік українців із Туреччини пов'язані з тим, що для багатьох (особливо для тих, кому довелося виїжджати через окуповані території) ця країна була транзитною: люди зупинялися тут на кілька місяців, щоб дочекатися віз, наприклад, до Канади чи США. Багато хто, відновивши документи, відразу виїжджав до країн Європи. 

Ті, хто тут залишився — це переважно люди, які з початком повномасштабної війни поїхали до рідних. Наприклад, чоловік — громадянин Туреччини, але жив з дружиною в Україні. Такі сім'ї переїхали сюди повним складом.

Держава відреагувала на війну в Україні далеко не відразу, і єдині, хто допомагав людям, які приїжджали в перші місяці російського вторгнення, — це волонтери. Потім підключилися міжнародні організації.

Турки співчувають українцям, але водночас дуже поширені антиамериканські настрої. Часто, коли кажеш, що ти з України, можна почути: «А війна ще йде? Це все Америка»...

Тут теж є російська пропаганда і наратив про те, що Росія почала війну, «бо не мала виходу». Навіть в академічних колах, на жаль, можна зустріти людей, які читають російські ЗМІ та вірять написаному.

У Туреччині є й інші непрості моменти. Наприклад, поляризація суспільства між світським та релігійним. Авторитаризм, який розповсюджується практично на всі сфери: коли ректори в університетах не обираються, а призначаються президентом, а деканами стають люди, лояльні до ректорів. Те саме відбувається і в багатьох компаніях: шанс зустріти демократичного, а не авторитарного боса, дуже невеликий, в якій сфері ти б не працював. Багатьом українцям непросто прийняти таку реальність, і це (окрім економічної та візової нестабільності) також впливає на їхнє рішення покинути країну.

Фотографії з приватних архівів героїв