Запросили на відпочинок до Італії та викрали хлопчика. Історія переселенки з 10 усиновленими дітьми

Ольга Подусова з Одеси — мати п'ятнадцяти дітей. Усіх їх Ольга усиновила та виховує одна. Перша дитина — хлопчик Михайло з діагнозом «аутизм» — з'явився у неї 14 років тому, коли жінці було 27. А потім у різний час та за різних обставин вона усиновила та удочерила ще 14 хлопчиків та дівчат із різними історіями та діагнозами, що її зовсім не лякали.

Спочатку була боротьба за право усиновлення (дозволити молодій та незаміжній дівчині усиновити дитину чиновники погодилися не одразу), потім — за здоров'я та повноцінне життя дітей, багатьох із яких Ольга самостійно «витягла» з найважчих станів. А 24 лютого 2022 року розпочалася нова боротьба — за безпеку дітей, яких необхідно було вивозити з-під обстрілів. Зробити це вдалося не одразу. Але зрештою Ольга з дітьми таки виїхали з України й опинилися у В'єтнамі.

Програмістка з високою зарплатою і сильним материнським інстинктом

Про велику родину Ольга Подусова мріяла з дитинства. Те, що серед її дітей обов'язково будуть усиновлені, вона відчувала ще коли сама була дитиною. А у 22 роки, вже як інженерка-програмістка з високою зарплатою та власною квартирою, прийшла до районної служби у справах дітей і сказала, що хоче усиновити дитя. Незважаючи на те, що за українськими законами для усиновлення дитини необов'язково перебувати у шлюбі, районні чиновники відмовили зі словами: «Ви молода та красива – народите своїх, і вам ці сироти стануть непотрібні». Проте Ольга не здалася — і через п'ять років досягла свого.

— У службі у справах дітей мені показали анкети, і я вирішила, що візьму Мишу — дворічного хлопчика, якого відібрали у батьків. У рішенні суду було сказано, що взимку його, п'ятимісячного, із двосторонньою пневмонією забрали з будинку, в якому не було світла, води та тепла. На той момент із захворювань йому ставили лише алергодерматит. Пізніше діагностували аутизм. До п'яти років Мишко взагалі не розмовляв. Тож я стала водити його до центру реабілітації для дітей із мовними розладами.

Ольга привела до цього центру і свою другу дитину — доньку Настю, яку хтось залишив голою на морозі. У свої чотири роки Настя важила сім кілограмів. Вона не розмовляла.

— Я боялася до неї доторкнутися: здавалося, якщо візьму її ручку, вона зламається. Сім кілограмів — це вага восьмимісячної дитини. Її ручки були як ниточки, — згадує Ольга. — Коли Настя заговорила, вона одразу назвала мене мамою... Ми з Мишком та Настею кожен день, з ранку до вечора, проводили в реабілітаційному центрі. Лікувальна фізкультура, процедури, дельфінотерапія, найкращий у місті логопедичний садок.

Ще через рік Ольга удочерила двох сестричок. У свої шість Маша не розмовляла, спілкувалась лише жестами. Лікарі попереджали, що швидше за все вона не зможе вчитися в принципі, але через кілька років життя з Ольгою Маша вже ходила у звичайний клас і мала гарні оцінки.

Стан її сестрички Віки, про яку Ольга дізналася пізніше, був набагато гіршим.

Коли я сказала директору дитбудинку, що хочу забрати Віку, щоб подарувати їй щастя (адже у мене вже мешкає її сестричка), почула відповідь: «Щастя не буде. Це не дитина, а… жабеня»

— У Вікі діагностували дисплазію суглоба, проблеми зі щитовидкою, астму. Коли траплялися напади, вона ставала вся синя, задихалася. Удочеривши цю дівчинку, я чергувала біля неї навіть ночами. Перші два роки були дуже складними, напади траплялися кожні два місяці. Але поступово Віка стала одужувати.

А далі Ольга усиновила й удочерила ще одинадцять дітей. У хлопчика Жені траплялися напади епілепсії,  Христина мала діагноз «судомний синдром». Від однорічної Лізи з ДЦП вже встигли відмовитися троє усиновителів. Ольга каже, що навіть із шістьма дітьми вона ще працювала — переважно ночами. Допомагала мама, яка підтримувала її рішення щодо дітей.

— Після того, як удочерила Лізу з ДЦП, я вже не працюю і 24 години на добу присвячую дітям, — розповідає Ольга. — Можливо, комусь здається дивним те, що я одна всиновила таку кількість дітей. Але мене не залишала думка, що десь є діти, які на мене чекають — і ми шукали їх разом з уже усиновленими мною дітьми. Разом сідали та вивчали нові анкети з дитбудинків.

«Мені снилося, що я йду до дітей, а їхні кімнати розбомблені»

Повномасштабна війна заскочила родину в Одеській області — у будинку, який Ользі та дітям подарували меценати. У зборі коштів на облаштування житла брали участь багато людей, гроші збирали на заходах та благодійних концертах. Сім'я дуже чекала на переїзд, який відбувся у 2018 році.

— Війна для нас стала шоком, справжнім кошмаром, — каже Ольга. — Наше місто розташоване зовсім поряд з Одесою, і, якщо «прилітало» до селища Таїрова (мікрорайон Одеси. — Авт.), у нас тремтіли стіни. У будинку немає бомбосховища, під час бомбардувань діти падали на підлогу. Було добре чути і коли бомбардували Миколаївщину та Херсонщину. Ми жили в стані постійного страху. Мені снилися кошмари, ніби я йду до дітей на поверх, а їхніх кімнат уже немає, все розбомблено. Після того, як підірвали Південноукраїнську електростанцію, у нас більше трьох тижнів не було ні води, ні електрики.

Залишатися було неможливо, але й виїхати із 15 дітьми було не так просто. Насамперед тому, що їхати нам було нікуди і нема до кого. Більшість українців виїжджали до Європи, але для нас це, на жаль, був не варіант, бо знайти житло для матері з 15 дітьми там практично нереально. Я дізнавалася про ситуацію в багатьох європейських країнах, і з'ясувала, що в таких випадках, якщо житло не знаходять (а ймовірність, що його знайдуть для такої кількості людей, мінімальна), влада розподіляє дітей по інших сім'ях — під тимчасову опіку. Я не можу навіть уявити таку ситуацію, сама думка про розлуку для нас нестерпна. Ми не могли так ризикувати.

І раптом зі мною зв'язалася знайома й розповіла, що у В'єтнамі є школа, яка готова прийняти українців. До того ж — велику родину. Процес листування зі школою та візовим центром тривав кілька місяців, і я до останнього не була впевнена, чи можемо ми на щось сподіватися. Тільки за п'ять місяців, у листопаді, ми змогли виїхати. Але школа допомогла навіть з витратами на дорогу, які були просто космічними: на один переліт нашій родині знадобилося понад 25 тисяч доларів (переліт з Молдови — 1700 доларів на особу). До Молдови дісталися завдяки другові, який безкоштовно вивіз нас з Одеської області на своєму автобусі. Не уявляю, яким чином я з 15 дітьми, двома тваринами (у нас собака та кішка) та горою сумок змогла б втілити цей план без його допомоги.

У В'єтнамі немає програм для українських біженців

Ми прилетіли до В'єтнаму 27 листопада 2022 року. Нас поселили у гуртожитку школи — тієї самої, куди всіх моїх дітей взяли на навчання. Це приватна школа. У цей гуртожиток селять учнів із провінцій, які живуть далеко і не можуть їздити сюди щодня. Для них проживання платне. Для нас — безкоштовне, бо власник школи вирішив допомогти українцям. Нам виділили чотири кімнати. Місця та ліжок вистачає, маємо триразове харчування.

У В'єтнамі немає жодних програм для українських біженців, виплат та спеціальних статусів. Ми отримали студентську візу, оскільки школа прийняла дітей на навчання. І це виключно з доброї волі власника цієї школи. Спочатку йшлося про те, що нас беруть на рік. Тоді всі ще сподівалися, що війна скоро закінчиться. Але війна триває. Школа зазнає збитків — на місця, які займаємо ми, власник міг б взяти місцевих дітей, які сплачували б рахунки за навчання та проживання. Залишається тільки сподіватися, що не доведеться везти дітей назад під обстріли.

За словами Ольги, попри мовний бар'єр, діти швидко адаптувалися у в'єтнамській школі.

— Основна мова — в'єтнамська, але більшість місцевих знає також англійську, — каже Ольга. — У ситуаціях, коли потрібна саме в'єтнамська, виручає google-перекладач. Щось я розумію вже і без нього… Щодо школи, то я щодня присутня на заняттях разом з Михайлом, бо у нього аутизм.

Мені подобається, що тут немає булінгу. Діти дуже ввічливі та доброзичливі, однокласників з певними особливостями ніхто не дражнить. На жаль, в українській школі ми мали з цим проблеми

Ще тут діти можуть самі обирати предмети. Якщо якась дисципліна не сподобалася дитині, можна попросити замінити її. Є навіть такий предмет, як вишивання! Серед моїх дітей є ті, кому складно запам'ятовувати нову інформацію, їм на це потрібно більше часу, ніж решті. Але навіть їм тут, у в'єтнамській школі, навчатися простіше, ніж в українській. Хоча здавалося б — інша мова, інша країна. Все-таки здорова атмосфера в класі відіграє дуже важливу роль.

Українську школу ми не покинули — діти навчаються в обох. Виручає п'ятигодинна різниця у часі: у в'єтнамській школі заняття закінчуються, а в українській лише починаються.

До лікаря на байку

Поширений стереотип про те, що В'єтнам є бідною країною, Ольга спростовує:

— Тут хмарочоси та бізнес-центри. У деяких приватних школах навчання коштує 2,5 тисяч доларів на місяць — і чимало людей можуть собі це дозволити. Тому я не назвала б цю країну бідною. Ціни на продукти приблизно такі самі, як в Україні. А ось медицина дорога. Наприклад, рентген пальця коштуватиме приблизно 2500 гривень. Безкоштовних медичних послуг для іноземців немає — треба платити абсолютно за все. Оскільки мої діти мають нюанси в плані здоров'я, іноді доводиться віддавати місячну українську соціальну допомогу на всіх дітей (Ольга отримує допомогу по інвалідності — Ред.) за одну медичну процедуру для однієї дитини.

Нерухомість у В'єтнамі також недешева — місяць оренди чотирикімнатного будинку коштує від тисячі доларів. Плюс витрати на комуналку. Жити, не вмикаючи кондиціонери, неможливо, адже влітку просто нестерпна спека. Навіть зараз, узимку, спимо іноді під кондиціонером, бо бракує повітря. Через постійне використання кондиціонерів комуналка коштує 300-400 доларів на місяць. Договори оренди тут укладаються одразу мінімум на рік наперед. І це означає, що з урахуванням депозитів я маю тримати на рахунку мінімум 13 тисяч доларів. Для нас це нереально, адже я зараз не працюю.

У певному сенсі зараз мені легше, ніж в Україні — не треба займатися закупівлею продуктів. приготуванням їжі.

Вдома звикла носити на спині 30-кілограмові сумки з продуктами, варити 20-літрові каструлі супу. Зараз мені цього робити не потрібно. Але оскільки я повинна бути присутня на всіх заняттях Міші, про пошук якоїсь роботи наразі не йдеться

У В'єтнамі немає жодних програм для біженців, тому українців Ольга тут зустрічає нечасто.

— Знаю кількох українських дівчат, які працюють вчительками англійської мови, — розповідає героїня. — Але у мене часу шукати знайомства немає: весь свій час я присвячую дітям, їхньому розвитку, навчанню, здоров'ю. На щастя, вони досить швидко акліматизувалися — дітям підходить вологий спекотний клімат. У нас середня температура взимку — 26 градусів тепла, весь час іде дощ. Літо може бути дуже спекотним. Море відносно недалеко, але нам їздити туди проблематично. Тут немає автобусів, місцевим громадський транспорт не потрібен — 90 відсотків населення їздять на мотобайках. На них їздять і студенти, і домогосподарки, і бізнесмени у дорогих костюмах. Я вже й сама опанувала байк, бо бувають критичні ситуації, коли без нього ніяк — наприклад, якщо треба терміново відвезти дитину до лікарні.

Але відвезти 15 дітей до моря на байку я, звісно, не можу. Купила дітям велосипеди, але Михайло, на жаль, їздити не може, тому логістичні труднощі залишаються.

У В'єтнамі цікава кухня. Рис — у кожній страві. Його подають із м'ясом, з рибою, з салатом. Без солі та олії, а ти вже потім сам вибираєш до нього соуси. Ще нам тут подобаються їхні фірмові багети з м'ясом та яєчним соусом.

Попри те, що ми у такій далекій та незнайомій для більшості українців країні, нам тут комфортно. В'єтнамці дуже ввічливі та доброзичливі люди, вони чудово ставляться до дітей. Я не знаю в'єтнамської мови, але не почуваюся тут чужою.

Звісно ж, лякають думки про майбутнє,  невизначеність. Ми не знаємо, як довго  зможемо тут залишатися. Розумію, що школа не може так довго приймати нас, тому шукаю інші варіанти і буду вдячна, якщо хтось зможе нам у цьому допомогти. Для нас із дітьми головне — бути разом і в безпеці. Тільки коли ми разом, я впевнена, що ми з усім впораємось.

Оскільки В'єтнам не є стороною Конвенції про статус біженців від 1951 року, набути цього статусу в цій країні не можуть ні українці, ні громадяни інших країн. Тому єдиний спосіб перебувати тут легально — отримати відповідну візу (наприклад, робочу чи студентську). ‍

Книга «Війна в Україні та польсько-українське стратегічне партнерство» (Wojna na Ukrainie a polsko-ukraińskie partnerstwo strategiczne) — це збірка статей авторитетних польських та українських науковців під редакцією професора, директора та засновника Південно-Східного наукового інституту в Перемишлі Станіслава Стемпєня. Книга видана двома мовами (польською і українською) та присвячена пам’яті українців, які віддали своє життя в 2022-2023 роках, борючись за вільну Україну та Європу.

Станіслав Стемпєнь працює в царині історії польсько-українських відносин. Він вільно володіє українською і багаторазово читав лекції в українських університетах. Історик наголошує, що найкраща протидія російській пропаганді — це обізнаність людей, проте на сьогоднішній день дуже мало існує книг про українську історію польською мовою і практично не існує — про польську історію українською.

«Польське суспільство, незважаючи на старі й нові образи на українців, а точніше на тих, хто керує Україною, має зрозуміти, що українці борються не лише за себе, але й за нас. За майбутню безпеку польської держави та Європи. Поразка українців була б і нашою поразкою. Російські війська розмістилися б на нашому кордоні, недалеко від Варшави. Вплив Росії став би сильнішим. Бо це країна з величезним населенням і сировинним потенціалом та потужними спецслужбами», — пише у передмові Станіслав Стемпєнь.

Історик переконаний, що в нинішній ситуації говорити про відсутність «вдячності» з українського боку за польську допомогу є дріб’язковим. Бо йдеться про стратегічні цілі польської держави й народу.

«Минулого року ми могли б зробити більше в сфері примирення. А також більш ефективно вирішувати економічні питання.

Слова вдячності від керівників держави — це приємно. Але вони не потрібні для стратегічних інтересів держави. Подяка від нації означає набагато більше

Президенти та уряди приходять і йдуть. Набагато важливіше ставлення нації. Вірю, що українські біженці, які отримали допомогу від польської держави й польського народу, пам’ятають і цінують це. Українські діти, які ростуть серед польських однолітків, формуватимуть свій менталітет і позитивний образ сусіда-поляка» — впевнений Станіслав Стемпєнь.

Історичних постатей ХХ століття, які б могли не сварити, а єднати українців і поляків, чимало. Для мене найбільш об’єднуючою постаттю є Симон Петлюра. Його спільний похід з Юзефом Пілсудським на Київ, Варшавська битва. Спільна перемога над більшовиками

«Також важлива постать папи Івана Павла ІІ, який в 2001 році закликав нас у Львові до взаємного прощення та примирення. Постать митрополита Андрея Шептицького, який походить з польської родини, закликав ОУН утриматися від насильства щодо цивільного польського населення, рятував євреїв. Українцям варто відкрити для себе Юліуша Словацького, який писав «До матері» — вірш про Україну. На жаль, досі багато постатей для українців та поляків навзаєм закриті та невідомі», — пояснює історик.

За словами Станіслава Стемпєня, навіть під час війни держави мають дбати насамперед про свої економічні інтереси. Тому що це довгострокові інтереси, що визначають економічний потенціал країни. І все ж ті, хто може собі дозволити допомагати, мусять це робити.

«Перші дні війни показали, що співпраця з сусідом набагато важливіша за найкращу дружбу з далекою країною.

Що було би, якби Польща не відкрила кордони 24 лютого 2022 року? Цілком вірогідно, що чимало українських матерів із дітьми мусили би тікати до Росії. А Росія тільки на це й чекала

Як там національно-цивілізаційно сформувалася б молода українська генерація? І, очікуючи вдячності, чи не втрачаємо ми щось набагато важливіше? Варто нагадати слова видатного польського народного барда Юліуша Словацького: «Немає часу жаліти троянди, коли горять ліси», — пише історик Станіслав Стемпєнь.

Книга «Війна в Україні та польсько-українське стратегічне партнерство» є продовженням минулорічної книги під назвою «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги».

До нового видання увійшли статті про сучасну політичну й військову ситуацію в Україні, російську пропаганду, польську допомогу від державної влади і суспільства. Є також тексти українських учасників боїв на фронті та людей, які опинилися в Польщі, тікаючи від війни. Значна частина видання є продовженням воєнного календаря, де задокументовані свідчення про події на фронті та міжнародну, зокрема польську, допомогу українській армії та біженцям. Також зафіксовано всі візити представників польської влади в Україну. І української влади на чолі з Володимиром Зеленським — до Польщі.

Є тут і статті, присвячені проблемам українських біженців у Польщі.

«Проблема гуманітарної допомоги біженцям у Польщі залишається відкритою. Війна на виснаження, яку веде Росія, потребує великої консолідації всіх ресурсів, зокрема й людських. Завдяки міжнародній допомозі Україна протистоїть агресору, захищаючи цивілізований світ від поширення екстремізму й тероризму. Лише разом з усім світом ми зможемо перемогти те зло і несправедливість, яке нахабно зазіхає на найважливіші людські цінності, ставить під сумнів право на життя, власний вибір національного шляху й власну долю», — пише докторка історичних наук, біженка з Миколаєва Ольга Морозова.

А ще в новій книзі є стаття «Біженці на Вармії й Мазурах: моя війна — моя правда» («Ukraińscy uchodźcy na Warmii i Mazurach: moja wojna — moja prawda»). У ній об’єднані історії біженок, які публікувалися на порталі «Sestry» в 2023 році.

Свідчення воєнних біженців, які пережили обстріли, евакуацію, переїзд до іншої країни — це не лише статистика чи текст. Це також емоції та можливість з перших вуст розповісти полякам, що насправді відбувається під час війни в Україні. Ці історії не лише про несправедливість, втрати, біль, страх і відчай, а й про посттравматичне зростання людей, які в один момент втратили все й мусили швидко вчитися долати кризи та розвиватися.

«Повномасштабна війна в Україні триває два роки — й кінця їй не видно. Тому що президент Росії Володимир Путін хоче не тільки перемогти Україну, але й розвалити цю країну. Це, нібито, стане своєрідною карою для українців за те, що вони наважилися виступити проти нього. Можливо, це також покликане бути застереженням для інших націй. Особливо країн Балтії. Що імперія має право карати і що їй не можна протистояти.

Твердження Путіна, що «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття став розпад Радянського Союзу» не викликає жодних сумнівів щодо поточних цілей політики Кремля. І воно стосується не лише країн, які виникли на руїнах СРСР, а й свідчить про прагнення відновити радянську сферу впливу, до якої входить також Польща», — впевнений Станіслав Стемпєнь.

‍

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Коли дорослий втрачає контроль, дитина позбувається відчуття безпеки

Я сама в Польщі з двома дітьми — дочкою 14 років і сином 11 років. В Україні у нас була квартира, у дітей була своя кімната. Зараз знімаємо одну кімнату зі спільною ванною та кухнею. Живемо під одним дахом з чужими людьми. Це важко, але ми повинні вистояти до кінця війни. Я переконана, що рано чи пізно вона закінчиться, і ми зможемо зрештою повернутися додому.

Я працюю у дві зміни, і два тижні на місяць діти вдень залишаються самі. Вони готують вечері, знають, що їм потрібно робити домашнє завдання, читати українською, щоб підтримувати зв’язок з рідною мовою (вдома ми також розмовляємо українською) і деякий час після цього можна посидіти в інтернеті. Моя дочка знає, що коли мене немає вдома, вона повинна піклуватися про свого брата і стежити за ним.

З початку навчального року донька зблизилася з двома дівчатами — українкою та полькою. Вони часто обмінюються інформацією після уроків і зустрічаються вдома по суботах. Я не проти, тому що знаю, що діти в цій ситуації особливо заслуговують на нормальне життя.

Минулого тижня я повернулася з роботи в 22.30. Я була впевнена, що діти вже сплять, між тим на двоярусному ліжку був тільки син. Я жахнулася. Стала телефонувати доньці, але вона відхиляла мої дзвінки. Я не знала, що робити. Я поняття не мала, де вона і з ким, що вона робить так пізно. Я думала, що збожеволію від страху.

Донька повернулася додому після опівночі. Спочатку я зраділа, що вона ціла і неушкоджена, а потім від злості трохи її не розірвала.

Виявилось, що у знайомої польки був день народження і батьки влаштували для неї свято в орендованому приміщенні. Дочка знала про це за місяць і нічого мені не повідомила. Як я потім дізналася, вона навіть підробила мій підпис під згодою, щоб повернутися додому близько опівночі — батьки іменинниці попросили про підписаний батьками дозвіл і подбали про те, щоб розвезти гостей після вечірки.

Коли мій син пішов надвір у суботу вранці, я вирішила поговорити з дочкою. На жаль, вона не бачила нічого поганого у своїй поведінці. Ба більше, вона кричала на мене, що «якщо я хочу няню для свого сина, я повинна знайти когось іншого». Я не витримала і вдарила її по обличчю. Я вперше в житті підняла руку на свою дитину. Доньці стало страшно. Вона хвилину стояла зі сльозами на очах і нічого не казала. А потім побігла до ванної кімнати.

Коли за деякий час вона вийшла, її щока все ще була червона. Я обійняла її, хоча вона чинила опір і просила вибачення. Я запевнила її, що це більше не повториться, і те, що я зробила, неприпустимо. Вона сказала, що розуміє і вибачилася за свою поведінку.

Начебто все повертається на круги своя, ми розмовляємо одна з одною, як і раніше, але я відчуваю блок, стіну між нами. Я шкодую про свою поведінку, і якби я могла повернути час назад, я б точно не вдарила дочку. Для мене немає виправдання, адже я доросла і повинна поводитися, як доросла. Але дуже хотілося б, щоб моя дочка мене пробачила. Це можливо? Що я повинна зробити, щоб вона забула про це?

Юстина Ричко, психолог з Avigon.pl:

Дякую, що поділилися своєю проблемою. Я не сумніваюся, що вам дуже важко, враховуючи ситуацію, в якій опинилися ви та ваша родина. Війна в Україні змусила вас приїхати в чужу країну, до чужих людей і жити повсякденним життям, до якого ви не звикли. Одне це може викликати багато проблем, стресових ситуацій і бунту, пов'язаних з необхідністю звикати до нових обставин.

Діти заново шукають себе, друзів, прийняття, нормальність і стабільність

Ця ситуація складна для кожного з вас по-різному. Жінка доросла, відповідальна за своїх дітей, готова захищати їх безпеку будь-якою ціною. Це змусило вас, як і багатьох українських матерів, приїхати до Польщі. Однак ця ситуація має бути особливо важкою для ваших дітей. У період інтенсивного налагодження стосунків, дружби та формування власного «Я» вони були вирвані з безпечного середовища, яке знали. Їм довелося приїхати в іншу країну, без друзів, знайомих чи родини.

Для вас два роки війни — це частка життя. Для них, зважаючи на вік, значна її частина. Це велика різниця. Тому не дивно, що вони знову шукають себе, друзів, визнання, нормальності та стабільності.

До 10 років діти дізнаються, що їм можна, а чого не можна робити

Виховання означає встановлення правил, зокрема накази та заборони. До 10 років діти дізнаються, що можна, а що не можна робити, що допустимо, а що категорично заборонено. Це період, коли, як правило, батьки є найбільшим авторитетом для дитини, оракулами і тими, хто визначає правила співжиття, зокрема правила в домі. До цього віку дитина дуже сприйнятлива до впливу батьків і підкоряється нав'язаним правилам.

Батьки передають дитині свої переконання й цінності, і дитина зазвичай охоче з ними співпрацює. Але рано чи пізно настає час, коли дитина чи підліток пробує порушити правила. Однак, якщо вони були прищеплені їй заздалегідь, дитина все одно буде знати про них, якщо порушить. Таким чином вона також буде знати і про наслідки їхнього порушення.

Діти рідко здатні передбачити наслідки своїх дій, для них важливе «тут і зараз»

Ваш лист свідчить про добрі стосунки з дітьми. Діти знають правила, розуміють, що відбувається, намагаються налагодити своє життя. І все ж мене турбує у вашому листі те, що ваша донька підробила свій підпис, йдучи на день народження до нового друга. Вона боялася, що ви не погодитеся на її повернення додому? Вона, мабуть, знала, що ви помітите підробку. Чому ж вона пішла на цей ризик, не повідомивши вас і не отримавши вашої згоди?

У вашої доньки починається період підліткового бунту: «Я майже доросла!», «Чому мама не дає мені робити те, що можуть мої друзі?», «Вона все одно не погодиться!» Можливо, саме тому ваша дочка підробила ваш підпис і не повідомила, що повернеться пізно. На жаль, діти цього віку рідко здатні передбачити наслідки своїх вчинків, для них має значення «тут і зараз».

Здебільшого вони не аналізують свої бажання через призму почуттів інших людей, не акцентують увагу на аргументах, а просто йдуть короткими шляхами, тому що так легше і швидше. Однак подумайте, будь ласка, чому ваша дочка боялася сказати вам, що їй потрібен дозвіл, щоб повернутися додому пізно. Ще не пізно знову встановити або закріпити правила дома, але так, щоб дочка, яка росте, знала і розуміла їх. І водночас відчувала, що вона має стільки свободи, скільки має бути у підлітка цього віку.

Бити дітей — це насильство, а вдарити по обличчю — ще й принизливо для дитини

Ваш лист свідчить про те, що ви усвідомлюєте, що бити вашу доньку по обличчю неприпустимо і ніщо не виправдовує це. Не можна ігнорувати, що бити дітей — це насильство, а вдарити по обличчю — особливо принизливо для дитини. Тому реакція вашої дочки виправдана. Є певні межі, які не можна переступати як дитині, так і батькам.

Я вважаю, що вам слід ще раз поговорити з донькою про цю ситуацію, спокійно та наодинці. Якщо між вами виросла невидима стіна, вона не зникне сама по собі. Ви обидві повинні спробувати її зруйнувати. Ви повинні спокійно пояснити своїй дочці, що ви не збиралися цього робити, ще раз вибачитися перед нею і пообіцяти, що це не повториться.

Ви також повинні пояснити своїй дочці, що вона завжди може на вас розраховувати, що ви будете підтримувати її і намагатися ставитися до неї як до партнера, але за умови, що ваша донька також буде ставитися до вас так.

«Ти можеш говорити мені все, що завгодно, і я обіцяю, що завжди буду думати про це. Незважаючи ні на що, я краще буду знати, де ти, ніж переживати, що з тобою щось трапилося». Це може вимагати від вас трохи послаблення правил, але ваша донька може помітити, що ви ставитеся до неї як до партнера, і знову почне вам довіряти.

Будь ласка, вислухайте також аргументи доньки і не обурюйтеся, якщо донька відмовиться від такої розмови. Вона повинна бути до цього готова, а повернутися в цю ситуацію непросто. Я вірю, що відверта розмова і відновлення взаємних правил дозволять вам повернутися до ситуації, коли ви обидві довіряєте одна одній, підтримуєте одна одну і є найближчими людьми.

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/