Ексклюзив
20
хв

Чому українські жінки міняють своїх чоловіків на іноземців

«Наші жінки, які виїхали за кордон з дітьми і самотужки почали життя з нуля, переконалися, що абиякий чоловік не так вже й потрібен», — розповідає українка Олександра, яка познайомилася в Тіндері (Tinder) з поляками, індусами, турками, італійцями, французами й українцями. Та розповіла Sestry про свої бурхливі пригоди, які заново навчили її плакати й кохати

Олена Бондаренко

Малюнок Магди Данай

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Олександра народилася й виросла в україномовній сім’ї у Донецьку. Дівчина росла із міцним характером і принципами. Поїхала до Києва, вступила в аспірантуру, вийшла заміж.

— Моя мама все життя прожила з татом, і я була вихована з переконанням, що жінці обов’язково потрібен чоловік, — розповідає вона.

Зараз Олександрі 42 роки, вона виглядає молодшою, активна в рухах і міміці та привертає до себе увагу своєю живою енергією.

— Бо я все життя роблю те, що люблю, — сміється жінка. А любить вона скаутську організацію Пласт, дітей, людей загалом і багато руху.

Заміж вийшла по любові, чоловік також був із патріотичних кіл, народили двох доньок — бажаних і коханих. Жила сім’я під Києвом, у селі Блиставиця Бучанського району.

Українка Олександра. Фото з приватного архіву героїні

«Я себе поважаю — чоловікові сказала «бувай»

З чоловіком прожили 15 років, аж він, як каже Олександра, «пішов по бабах і зник на добу».

— Я один раз його пробачила, а коли підловила на зраді вдруге, зібрала його речі у сміттєвий пакет і того ж вечора виставила за двері.

Все заміжнє життя Олександра жила в хаті свекрів. Тож одразу подзвонила свекрусі й прямо сказала: «Ваш син мене зраджує. Я його вигнала з дому. Чи ви мене підтримаєте?»

Свекруха стала на бік невістки: «Це моя хата, можеш тут лишатися». «Пишаюся, що мої дівчатка побачили, як треба себе шанувати». Олександра жила далі, працювала, бо треба, бо діти, а внутрішньо, зізнається, була абсолютно зруйнована. Початок великої війни, розповідає вона з гіркотою, спостерігали «з перших рядів». Село Блиставиця знаходиться за пару кілометрів від смуги Гостомельського аеропорту. Нападники з гвинтокрилів руками махали.

— Мій колишній чоловік, — розповідає Олександра, — а ми ще не були офіційно розлучені, тим часом виїхав зі своєю коханкою на Закарпаття.

Він навіть не подумав, що його діти в окупації, що нам може знадобитися допомога. Як можна тікати від небезпеки і забути про власних дітей?!

Наші дівчатка — його копії,  він ними займався, возив по лікарях, брав участь у їхньому навчанні, а потім отак: ми розсталися — і вмить збайдужів?

Олександра виїхала з окупації, коли почали розстрілювати людей. Маленькою автівкою вивезла маму, дівчаток, котів і рюкзак з речами.

— Ми нічого не брали, — згадує Олександра, — бо я була впевнена, що нас по дорозі розстріляють. За кілька днів до того, як ми виїхали, на нашій вулиці на моїх очах розстріляли машину з людьми. Ми дивом вирвалися.

Сестра, яка на той час вже була в Кракові, покликала приїхати до неї. Після довгої важкої дороги Олександра, на руках якої було двоє дітей і мама з інвалідністю, опинилася в Польщі. Вже через тиждень жінка вийшла на роботу, яку знайшла через знайомих. Польську знала, бо свого часу вчилася в Люблінському університеті. Знайомих мала, бо в Україні організовувала освітні заходи для дітей. У Кракові пішла працювати в школу.  

«З поляками побачення закінчилися на темі Волині»

Олена Бондаренко: Антиукраїнська пропаганда саме такими жінками і лякала польок: молода, освічена, красива — неодмінно відбере роботу і вкраде чоловіка…

Олександра: На щастя, я з таким ставленням не стикалася. Але я справді була вихована з думкою, що жінці конче потрібен чоловік. Ось я у Кракові, багатонаціональному місті, оговталася трохи від стресу, маю роботу. І я вирішила піти на побачення.

Поставила собі за мету раз на тиждень, щосуботи, виходити на вулицю. Мені треба було розвантажити мозок. Щовечора, перед сном, я забороняла собі читати новини, замість того листуючись з чоловіками.

«На Тіндері мені розказували, яка я красива, приваблива, як мене хочуть. Мені це було потрібно». Фото: Shutterstock

ОБ: Познайомилася з поляками?

О: Перше побачення було з поляком. Ми тільки зустрілися, а він мені одразу каже: «В мене є пекарня, і я збираю дівчат-біженок. Вони в мене працюють, а я їм допомагаю». Як допомагаєш, — питаю? — «У господарстві як чоловік і ще сексуальними послугами», — відповідає.

За цим принципом він збирався відкривати вже третю пекарню. Це був травень 2022-го, коли йшов основний потік українських біженок до Польщі.

Через жіночі спільноти я знала, що біженкам подібні пропозиції надходили регулярно: ти у чужій країні, сама, бідна-нещасна, задовольни мої нетипові сексуальні бажання, а я тобі допоможу грошима. Такі пропозиції для українок були по всьому світу, не тільки у Польщі.

Звісно, що я відмовилась іти працювати в пекарню.

Наступна моя зустріч також була з поляком. Починалося все невинно, з чаю. А потім ми якось дійшли до теми Волині… І ледь не повбивали одне одного! Тоді я вирішила, що на побачення з поляками наразі більше не ходитиму (сміється).

ОБ: І далі щовечора гортала Тіндер?

О: Так, бо там мені розказували, яка я красива, приваблива, як мене хочуть. Мені це було потрібно.

Іноді траплялися дуже цікаві чоловіки. Наприклад, я досить довго листувалася з індусом, який мені цитував якусь їхню книжку у стилі «Пісні пісень» 

Він не просив зустрічі, тільки сипав цитатами, я їх перекладала, відписувала: «Wow, як гарно, давай ще!» Це реально відволікало. Заразом підтягнула свою англійську.

Потім я купила підписку на тіндері, бо з нею можна і самій писати людині, яка сподобалася. Я шукала цікавих чоловіків для спілкування. Знайшла, наприклад, класичного «виживальника». Я про таких досі тільки читала! Він мав ділянку в глухому селі в Татрах, зробив все для автономного життя, отримав дозвіл на зброю. Під час ковіду жив самотою, працював віддалено й тішився з того. Але згодом стало йому сумно, тож шукав жінку, яка погодиться жити з ним в бункері. Довго мене запрошував (сміється).

ОБ: Ти взагалі — романтична?

О: Заради романтики я багато на що готова, але не в бункер. Цікавіше  було з вампіром. Цей писав про себе, що він — дитя ночі, слав фотографії, на яких чи то лінзи в нього, чи в фотошопі очі підфарбовані червоним. Я підігравала — ох, я завжди мріяла позбавитися цноти зі справжнім  вампіром і бігати разом дахами, я завжди чекала саме тебе. «Вампір» швидко злився — не витримав гри (сміється).

Українські чоловіки хотіли борщу і сексу

ОБ: Так ти шукала розваг чи стосунків?

О: На Тіндері я швидко зрозуміла, що варто йти у двох напрямках: шукати стосунки та не виключати розваги. Я познайомилася з такою кількістю цікавих людей! Наприклад, зустрілася з індійцем, який при мені вперше в житті спробував м'ясо. Для мене, м'ясоїдки з українськими традиціями сала, це була дивовижа.  

Але швидко виявилося, що більшість іноземців, які шукають жінок, хочуть, аби їх обслуговували. Я вже була заміжня і не бачу жодної потреби влазити в це знову. Я шукала стосунків на засадах партнерства. «Я принесу тобі чайок в ліжко, а потім ти принесеш чайок мені». Більшість чоловіків, які мені траплялися, були до такого не готові. Зокрема, українці.  

Європейці пошук обслуги хоч чимось маскували, присипали романтикою. Українські чоловіки на першому побаченні рубали: я прийду до тебе на борщ і секс. Були це переважно хлопці, які виїхали ще до війни, а тепер раділи, що приїхало багато самотніх жінок. Вони за інерцією сподівалися, що їм даватимуть за сам факт їхнього існування. З часом їм довелося збавити оберти. Бо конкуренція. А різниця навіть у вигляді між українськими чоловіками та іноземцями — капітальна, і не на користь українців.

«На Тіндері я швидко зрозуміла, що варто йти у двох напрямах: шукати стосунки та не виключати розваги». Фото: Shutterstock

ОБ: То ти зустрічалася з кимось більше ніж для розваги?

О: Стосунки  friends with benefits (у перекладі — друзі з привілеями, так називають секс без обов'язків — Ред.) у мене склалися з індусом. Ми мило спілкувалися, він розповідав про Індію, про багатство індійської культури і готував піцу по-індійськи. Ми були разом чотири місяці. А потім його перевели по роботі у Вроцлав. Він запитав, чи сумуватиму за ним. Я нічого не відчула. Тоді вперше зрозуміла, що щось зі мною не так.

ОБ: Були ще побачення з привілеями?

О:  Ще зустрічалася з турком. Він соціолог, ми швидко знайшли спільну мову. З індусом я непогано прокачала англійську, і з турком ми могли годинами розмовляти.

Зустрічалися три місяці, аж він захотів серйозних стосунків і шлюбу. Я пояснювала, що не хочу заміж, але він мене не чув. Дізнавався по консульствах про формальності. А потім зробив офіційну пропозицію. Я відмовила. Бо коли людина не чує твоє «ні» на початку стосунків, то не чутиме й надалі. І я пішла спілкуватися у тіндері далі.

Двадцятирічні обіцяють багато сексу і фейєрверк оргазмів

ОБ: Хто цим разом?

О: Перейшла на італійців і французів. З італійцями виявилося, що всі мої вміння англійської — ніщо. Італійці говорять, як ютуб на 2х прискоренні. Але з ними легко і весело. З французом дійшло до близькості. Від нього я була у цілковитому фізичному захваті. Він мав кубики на животі! Доглянутий, красивий, такий собі типовий француз з масової культури. Але  я забувала про нього, як тільки від нього виходила. Тож вирішила зайнятися собою, пішла до психолога з питанням, де мої емоції.

ОБ: І що сказав психолог?

О: Пояснив, що від стресу і побаченого я від'єднала емоції від розуму. Деякі люди з цим живуть все життя, і їм це нормально. Але не для таких експресивних, як я. Ми попрацювали. За кілька сеансів у мене по щоці скотилася перша за півтора роки сльоза. Тоді я відчула ще більшу потребу в собі розібратися.

Діти поїхали в табір, я мала тиждень спокою. Француз запропонував мені спільні канікули в Іспанії. Я відмовила. Мені потрібен був цей тиждень, щоб побути наодинці. Я розклала по всій хаті коробочки з деталями міста для мумі-тролів — обожнюю мумі-тролів! — і відчула неймовірне піднесення. Я ж вихована з умінням придушувати свої бажання заради чоловіка і дітей. І ось я вперше за десятиліття сама з собою!

І тут з’являється француз і кричить: «Я знаю, ти мені зраджуєш, тому відмовилася їхати зі мною в відпустку!» Я запрошую зайти, він заходить і бачить просто від дверей розкладені детальки: тут стінка будиночка казкового міста сушиться, там — дах. Француз отеретів: ти проміняла мене на ОЦЕ? Як же я розлютилася, що він моє хобі так презирливо назвав! На цьому наші стосунки завершилися.

Тим часом закінчилася підписка на Тіндер, а інші платформи для знайомств показали чоловіче дно. Мільярд пропозицій, і всі хочуть, аби ти їх з роботи зустрічала на підборах і в сексуальних трусиках.

Але на Баду (Badoo) я не виставила обмеження на вік, і мені стали писати двадцятирічні хлопці. Обіцяють такі багато сексу, феєрверк оргазмів і масажик у тебе на території, бо у них ще нема де. Неочікувано я знаходжу українського хлопчика, моряка, 28 років.

ОБ: Таки українець?

О: І я таки наважилася на велике плавання. У мене була певна стабільність з роботою, емоційність поверталася. Хлопчик писав так гарно, ніби користувався чатом GPT. Ми зустрілися — виявилося, що він і в житті такий розумник. Пояснив, що моряк, був в морі, коли почалася війна, тепер працює далі й донатить. Милий, турботливий, познайомився з моїми дітьми, мамою, котами... і не перелякався.

ОБ: Зустрічаєтеся дотепер?

О: Так, вже декілька місяців, я закохалася в нього палко, наче підліток. Ми ходимо за ручки, цілуємося на зупинках... І я дуже цьому рада. До мене повернулися відчуття. Я зараз потребую повного занурення у закоханість. Він скоро йде в море, а я буду сидіти вдома, дивитися дурненькі фільми про кохання, їсти шоколад і плакати. А після цього, за моїм планом відновлення почуттів, я маю морально дозріти до дорослої жінки і зможу будувати з кимось зрілі стосунки.

ОБ: І знову будеш готова вийти заміж?

О: Не думаю. Загалом шлюб потрібен для того, щоб народити спільно дітей і мати юридичну захищеність. А коли дітей вже не плануєш?

Схожі думки відвідують багатьох біженок. Нам з дитинства втовкмачували, що чоловік, хай поганенький, але має бути, бо коли ти одна, то з тобою щось не так.

А тут наші жінки, які виїхали за кордон з дітьми, самотужки почали життя з нуля, і переконалися, що абиякий чоловік не так вже й потрібен. Жінка сама по собі здатна не тільки вижити — здатна відбудувати життя, тягнути дітей, справлятися з усім сама ще й мати час на себе!

Так, буває важко, але це важко — легше, ніж з нікудишнім чоловіком.

І це в Україні жінка з дітьми — другий сорт з причепом. На Заході ти насамперед жінка. Моя мама, мої діти, мої коти не були тягарем для турка, коли він хотів зі мною одружитися. Коли я їхала у справах до Парижа, француз здивувався, що я беру тільки одну доньку. Я пояснила, що взяти обидві мені задорого. «Я розумію, що у тебе як у матері серце розривається», — сказав він і запропонував мені гроші, щоб я взяла з собою і другу дитину. Він не робив вигляд, що я існую тільки для його втіхи і тільки без дітей.

А як індієць допомагав мені шукати мою дочку, яка загубилася! У нас побачення в розпалі. Я вже в білизні, йде активний процес обіймів, тут телефонує моя мама — дитина зникла. Індус одразу одягається: «Пішли шукати!»

Я пробувала зустрічатися з одним білорусом, політичним біженцем. Він був чудовий, але не хотів навіть чути про моїх дітей. Наче ми з ним мали існувати у вакуумі.

Я навчилася думати про себе як про цінність, проаналізувала історії інших жінок-біженок. І не можу збагнути: навіщо мені чоловік на постійній основі. Поганенькі чоловіки тільки створюють проблеми, вимагають обслуговування і крадуть час. А хороший... піди знайди, якщо зможеш.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, учасниця перших польсько-українських проєктів співпраці у 1990 роках. Парламентська оглядачка. Працювала в друкованих медіа та на телебаченні. З 2008 року PR — і прес-менеджерка представництва Польської туристичної організації в Києві. Останні сім років живе в Кракові. Співпрацювала з тижневиком Wprost як воєнна репортерка. Пасія — високі гори і самотні довгі шляхи.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва
ірина солошенко

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

На Майдані

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Під час поїздки на фронт

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

В одному з евакуаційних вагонів

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Проєкт нового приймального відділення шпиталю

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Хто сказав, що жінки не освідчуються»? Історія кохання військових медиків

Ексклюзив
20
хв

«Лібідо зникло після Бучі»: як війна і біженство впливають на інтимне життя українок

Ексклюзив
20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress