Чому українські жінки міняють своїх чоловіків на іноземців

У соцмережах дедалі частіше з'являються дописи українців, які цікавляться можливістю переїхати до Канади. Часто запитують про це ті, хто через війну спочатку переїхав до США. З приходом до влади Дональда Трампа, який оголосив війну мігрантам, українці побоюються, що їх буде видворено зі Штатів, як це вже відбувається з біженцями з інших країн. Не додав оптимізму і розісланий українцям лист від Міністерства внутрішньої безпеки США з вимогою залишити країну. І хоча у владі заявили, що українці отримали повідомлення помилково, люди напружились. І замислились про переїзд з Америки вже зараз — не чекаючи сюрпризів.  

Серед можливих країн для переїзду розглядають Канаду — країну, яка традиційно більш лояльна до іммігрантів і у світлі останніх подій набагато менш лояльна до США. Ба більше — дії Дональда Трампа викликали бажання переїхати не лише в українців, а й в самих американців. 

У пресі з'являються повідомлення про міграцію до Канади відомих американських академіків (історики Тімоті Снайдер і Марсі Шор та філософ Джейсон Стенлі пояснили свій переїзд політичним кліматом, який, за словами Джейсон Стенлі, є «американським спуском до фашизму»). Переїзд до Канади серйозно розглядають власники бізнесів, ЛГБТ-пари. Імміграційні юристи відзначають зростаючу кількість запитів, а одна з канадських фірм навіть запустила рекламу: «Втомилися від Трампа? Думаєте про Канаду? Можемо допомогти».

Made in Canada: як Трамп впливає на економіку й ідентичність Канади

 Попри поширену думку, що Канада є лояльною для іммігрантів країною, виявилося, що переїхати сюди не так просто навіть для громадян США. Щоб отримати право легально проживати в Канаді, їм потрібно або отримати робочу візу, або вільно володіти французькою. Аналогічні правила для українців: якщо у 2022 році майже всі бажаючі могли приїхати за українською програмою CUAET , то тепер, коли програму закрито, залишаються лише стандартні імміграційні шляхи. 

За CUAET, що дає трирічне право на проживання та роботу в Канаді, до країни приїхало майже 300 тисяч українців. Серед них — українка Ірина Колотило, яка до повномасштабного російського вторгнення працювала в громадському секторі, допомогаючи молоді, зокрема зі східних регіонів, а потім займалася майже тим самим у Канаді, працюючи як settlement worker (соцпрацівник, який відповідає за розміщення й облаштування українців). 

— Те, що деякі американці розглядають питання переїзду до Канади — правда, — розповідає Ірина. — Мій друг з Техасу ще минулоріч цікавився, як переїхати до Торонто, де зараз мешкаю я. З приходом до влади Трампа такі настрої тільки посилились. 

Відповідно, пішли вгору ціни на нерухомість, — адже тепер її скуповують американці. 

‍Раніше бізнес з Канади традиційно перевозили до Штатів, бо в Канаді вищі податки. Тепер з'являються охочі перевезти бізнес з Америки до Канади

При цьому ще за Джастіна Трюдо уряд, орієнтуючись на суспільні настрої, почав посилювати імміграційну політику. 

Закрили можливості для студентів, які приїжджали, сподіваючись залишитися в країні після навчання. Зрештою деякі виші навіть змушені закривати факультети. Збільшилася кількість відмов навіть за туристичними та робочими візами. Раніше, якщо людина мала робочу візу, її партнер отримував її автоматично. Тепер скасовують навіть це. І з огляду на те, що, наприклад, у Торонто на виборах перемогли консерватори, не схоже, що імміграційна політика найближчим часом зміниться.

За словами Ірини, наслідки торговельної війни між США та Канадою вже відчуваються:

— Ціни зростають, особливо на товари зі Штатів. Тут всі звикли робити онлайн-покупки у США. Тепер це невигідно — нещодавно колега вирішила замовити сукню, і лише доставка разом з податком потягнула на сто із хвостиком доларів. 

‍Деякі тенденції мені нагадують українські у 2014 році — коли люди почали масово відмовлятися від російських товарів. У Канаді зараз теж багато хто принципово відмовляється від усього американського

На товарах місцевого виробництва з'явилися великі етикетки «Made in Canada», «Proudly Canadian». Якщо раніше людей не хвилювало питання національної ідентичності, то після заяв Трампа про те, що він бачить Канаду 51-першим американським штатом, люди стали підкреслювати, що вони — канадці. Люди, зокрема, відмовляються від американського алкоголю, а кав'ярні масово змінюють у меню каву «американо» на «канадіано», наголошуючи, що останнє — міцніше.

Ведуться розмови про те, що країна має бути надійно захищена. У пресі пишуть, що Канада укріплює кордони, що відбуваються навчальні польоти. І дійсно, в небі іноді можна побачити військові літаки.

У зв'язку із ситуацією у Штатах до Канади приїжджає чимало мексиканців. Вони заїжджають як туристи (для них безвіз), після чого шукають можливості легалізуватися. 

Щодо українців, то вони або вже знайшли, або теж шукають шляхи залишитися. Гостро стоїть питання про те, чи продовжать дозвіл на роботу тим, хто не отримав постійне резидентство. Я, приміром, серед таких людей.

Україна тут вже не є пріоритетною країною для надання допомоги. Після України Канада стала допомагати країнам Латинської Америки, — ситуація постійно змінюється. Фінансування програм допомоги українцям припинилося ще рік тому. Втім, якихось масштабних інтеграційних програм для українців, як у деяких країнах Європи, тут ніколи і не було.

Вижити на 3000 доларів 

Єдина допомога — це три тисячі канадських доларів, які видавалися кожному українцю після приїзду. За словами Ірини, цієї суми вистачає тільки на те, щоб сплатити за житло:

— Мої три тисячі відразу на квартиру і пішли. Я приїхала з подругою та двома сестрами. Ми знайшли двокімнатну квартиру, де й досі живемо. 

Тут або в тебе є із собою фінансова подушка, або потрібно з першого дня шукати роботу. У крайньому разі можна звернутися до фонду надзвичайних ситуацій, де людям з маленьким доходом можуть допомогти, якщо в їхньому житті сталося щось непередбачене. Тоді кілька разів можна отримати 700 канадських доларів. Ось тільки на 700 доларів у Канаді все одно не вижити. 

У Торонто оренда кімнати коштує 1000-1500 доларів. А ще треба щось їсти, одягатися, користуватися транспортом й інтернетом. Тут є різні пункти допомоги — як, наприклад, банк їжі (food bank) або банк меблів, де можна отримати безкоштовну їжу й меблі задарма. Щоправда, доставка цих меблів потягне на 500 доларів. 

Медична страховка покриває лише випадки, які становлять реальну загрозу життю. За зубну пломбу доведеться платити 200-300 доларів. Тобто щоб просто вижити, одній людині в Торонто потрібно заробляти щонайменше 3000 тисячі доларів — і це з урахуванням, що ця людина орендує не квартиру, а кімнату. 

Якщо хочеш однокімнатну квартиру, то потрібно заробляти бодай 5-7 тисяч доларів на місяць. Якщо ти автомобіліст, ще більше, адже лише страховка авто — це близько 500 доларів на місяць 

У Торонто без машини прожити реально, але за містом вже ніяк — там просто може не бути громадського транспорту. Особисто я купую місячний проїзний на громадський транспорт за 156 доларів, і інколи їжджу на велосипеді.

‍До речі, чимало українців тут вже купили машини… і тепер працюють таксистами

Авто тут найчастіше беруть у кредит. Ким ще тут здебільшого працюють українці? Часто це такі сфери як клінінг, догляд за літніми людьми, робота на заводах, у барах чи магазинах одягу. А ще багато хто знімається в масовках. 

У Канаді розвинена кіноіндустрія. Торонто нагадує Нью-Йорк, але зйомки тут дешевші — тож у місті постійно щось знімають. Реєструєшся на сайті, тебе запрошують у масовку. Працюєш зазвичай 12 годин, платять мінімалку — 17 доларів за годину. Іноді можна побачити знаменитостей.

Ті, хто приїжджає зі знанням англійської, шукають роботу за спеціальністю, але без канадського досвіду та особистих рекомендацій і такий варіант повен перешкод. Я б сказала, що більше вирішує навіть нетворкінг, аніж канадський досвід. 

‍Коли ти іммігрант, то можеш написати в резюме що завгодно — навряд чи хтось зможе це перевірити 

Розуміючи це, роботодавці вважають за краще брати людей за рекомендаціями від своїх.

Ірина знайшла роботу через місяць після приїзду до Канади. Каже, у її випадку збіглося кілька чинників: знання англійської, досвід роботи з внутрішніми переселенцями з Донбасу і те, що у місцевій бібліотеці (яка є своєрідним культурним хабом) саме шукали людину, яка знає українську. Так Ірина стала допомагати новоприбулим українцям. А зараз вона працює програмним менеджером у благодійному фонді Help Us Help, який допомагає українським дітям. 

«У Канаді ти не маєш права захворіти чи втомитися — ти весь час працюєш»

 — У Канаді дійсно потрібно працювати, якщо хочеш вижити, — підтверджує українка Олександра Кіщенко з Кривого Рогу, яка з 2022 року проживає в Калгарі. — Попри  те, що я приїхала до Канади вагітною, я відразу влаштувалася мити посуд у ресторані, а потім знайшла ще одну роботу в клінінгу. 

Їхала сама, зі ста доларами у кишені… Розуміла, що мені спочатку потрібна буде родина хостів, де я змогла б жити, поки не стану на ноги. А вже через два місяці я змогла з'їхати й винайняти квартиру. 

Моєю метою було встигнути до пологів відпрацювати 600 годин — мінімум, який дає право на одну суттєву пільгу — соціальні виплати в разі втрати роботи. Я розуміла, що в перші місяці після пологів ці виплати (вони зазвичай становлять 55 відсотків від зарплати) будуть мені потрібні. Було дуже складно їх відпрацювати, — особливо коли доводилося тягати ящики з посудом та пилососи. Пам'ятаю, якось впала на сходах так, що аж відняло ногу. Після цього змогла дозволити собі один вихідний… 

‍Я не чула тут про таке поняття, як декрет — жінки працюють, поки можуть. Особисто я за чотири дні до пологів ще була на роботі

55 відсотків від зарплати — виплата начебто непогана, але не тоді, коли твоя зарплата мінімальна. Тому вже в три з половиною місяці мій син пішов у садок, а я — працювати. 

Садочки в Канаді платні (навіть із субсидією це 600-700 доларів на місяць), але коли ти одна і треба заробляти — це єдиний вихід. Після пологів моєю роботою стала обробка газонів, і це було в тисячу разів важче за клінінг і миття посуду. З ранку до вечора я стояла буквою «Г», почалися проблеми зі спиною. Паралельно намагалася знаходити час на вивчення англійської…

У рідному Кривому Розі Олександра була моделлю, першою віцеміс України Plus Size 2021, діджеєм та викладачкою хореографії. Після повномасштабного вторгнення вона відмовилась від титулу через те, що організатори конкурсу вирішили «тримати нейтралітет». На момент переїзду до Канади дівчина розлучилася зі своїм партнером і зараз виховує сина сама.

— У Канаді ти не маєш права захворіти чи просто втомитися, — каже Олександра. — Ти працюєш. Попри важку роботу і маленьку дитину, я все ж таки змогла підтягнути англійську, і це дало можливість вступити на безкоштовний курс педагога дошкільної освіти. Це можливість знайти кращу роботу в майбутньому, і я йду до цієї мети. 

Життя в Канаді зовсім не таке, як в Україні чи країнах ЄС. Клімат у Калгарі став для мене шоком — взимку в мінус 37 леденіють вії, до того ж фізично неможливо дихати. Разом з тим канадці практично за будь-якої погоди їздять на велосипедах. Вони багато рухаються — і, певно, завдяки цьому залишаються здоровою нацією. Хоча їдять багато цукру. 

Продукти тут за замовчуванням містять цукор, і тому наші дівчатка скаржаться на набір ваги, хоча їдять начебто те саме, що й в Україні. У садках дітям спокійно дають кекси та інші солодощі. Загалом, у садочку дітям надано повну свободу дій: вони можуть валятися на підлозі, стрибати в калюжах — будь-що, якщо це не становить загрози життю. Все дуже просто — і такий підхід у канадців у всьому. 

‍Жінки тут не витрачають гроші на манікюр з покриттям або зачіску. За зовнішнім виглядом людини в Канаді ніколи не вгадаєш її дохід: багаті носять футболки з масмаркету за 10 доларів

Один мій дуже забезпечений знайомий їздить на купленій багато років тому машині й навіть не планує її міняти, оскільки вона на ходу. Більшість людей тут не має великого інтересу до брендів і трендів — гроші, скоріше, люди витратять на подорож, дорогий комфортний готель.

Ще люди вражаюче ввічливі. Тут поширений small talk –- коли, вітаючись з людиною, ти обов'язково маєш обмінятися кількома фразами — про погоду чи ще щось. 

‍Останнім часом small talk зводиться до обговорення, що знову зробив чи заявив Трамп

Майбутнє для багатьох українців у Канаді, за словами наших співрозмовниць, залишається туманним. Хоча в цій країні існує немало імміграційних маршрутів, не всі можуть знайти варіант. У випадку з Олександрою навіть той факт, що вона є мамою канадця (у Канаді громадянство дається за правом народження), не дає їй права отримати громадянство або постійне резиденство. У випадку з Іриною теж все непросто.

— Деякі українці подаються на гуманітарну програму, але це для тих, у кого не залишилося жодних зв'язків з Україною та хто не планує туди їздити, — пояснює Ірина. — Окремо діє програма возз'єднання сім'ї — це підходить тим, хто має тут близьких родичів. У моєму випадку залишається варіант express entry — коли для того, щоб отримати резиденство, потрібно бути спеціалістом у певній сфері й набрати певну кількість балів. Бали — це і твоя освіта, і робота, і іспит з англійської, і навіть вік (ті, кому до 30-ти, набирають найбільше балів). Раз на місяць уряд публікує список спеціальностей, затребуваних на ринку праці — і якщо ти спеціаліст у цій сфері й у тебе достатньо балів, є ймовірність, що ти отримаєш постійне резидентство. Моя професія, на жаль, до списку затребуваних зазвичай не потрапляє. 

‍Дуже високі шанси отримати резидентство — у тих, хто знає французьку

У Канаді зараз активно підтримують і розвивають французьку мову, і підтверджені іспитом знання мови на рівні С1-С2 зараз є практично гарантією отримання можливості залишитись в країні. 

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя. ‍

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

Вони познайомились на службі й покохали одне одного під час повномасштабного вторгнення. А зараз разом рятують поранених військових. У них багато спільного — інтереси, захоплення, робота. І навіть день народження в один день — з різницею у чотири роки. Анастасія Подобайло і Микола Ясіненко — подружжя медиків на стабілізаційному пункті 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. І вони розповідають Sestry про свої надзвичайні стосунки на війні.

«Батьки спочатку не знали, що я долучилась до війська»

Рішення йти на війну харків’янка Настя прийняла у свої 19. На той момент, у 2017-му, вона навчалася на першому курсі філологічного факультету університету Каразіна. Покинувши навчальний заклад, дівчина доєдналася до добровольчого українського корпусу «Правий сектор».

«Я планувала бути вчителькою початкових класів. Зараз це звучить, наче сюр якийсь, ніби то не про моє життя. Мене тоді оточували максимально патріотичні і дотичні до війни люди. За можливості їздила як волонтерка до бійців на фронт. І згодом прийшло усвідомлення, що я можу зробити щось більше. Я відчула потребу долучились до війська, хотіла стати парамедиком. Пройшла курси з такмеду і потрапила у медичну службу «УЛЬФ»», — розповідає Настя.

Батьки не знали про рішення доньки протягом чотирьох місяців. Вони думали, що вона винаймає квартиру з подругою у Харкові. Шокуючу новину їм розповів колишній однокласник Насті — не спитавши дівчину дозволу.  

— «Цей досвід певною мірою навчив мене бути більш вибірковою у друзях. Ми дуже сильно посварилися тоді з батьками і деякий час не спілкувалися. Але через місяць пішли одне одному назустріч. Я одна у них і їх можна зрозуміти. Вони постійно хвилюються за мене, а я — за них, бо вони у Харкові. У нас довірливі стосунки. Думаю, що змогла їм донести меседж, що вони і мій чоловік — найдорожче і найцінніше у моєму житті».

Микола родом з Маріуполя. Працював на «Азовсталі». На війні з 2016 року. Був розвідником. 26 лютого 2022 його контракт добігав кінця, але повномасштабна війна внесла корективи. Микола залишився на службі:

«Я не шкодую, що так сталося, бо закрутилися події, які я не пропустив. До того ж, саме тут я знайшов свою дружину. Вся моя родина — мама, сестра і дві племінниці — залишилась на окупованій території, я з ними не спілкуюся. Вони зробили свій вибір, і він не на мою користь».

«Щось пішло не за планом». Закоханість

Він був у роті розвідки, вона — у взводі снайперів. Вперше Микола побачив Настю, коли пішов до магазину в село за 15 кілометрів від позицій. Дівчина їхала автівкою і зупинилась, щоб підвезти військового. 

«Ми тоді просто сказали одне одному: «Привіт-привіт». Я навіть не запам'ятала його, бо погано запам'ятовую зовнішність і імена. Це допомагає мені в роботі. Тому що мені не хочеться пам'ятати обличчя всіх загиблих чи поранених. От і доводиться з деякими людьми знайомитись по кілька разів», — розповідає Настя. 

За пів року до повномасштабного вторгнення Микола перевівся у підрозділ до Анастасії. І з початком великої війни вони стали разом працювати бойовими медиками. Згадують, що спочатку між ними були побратимство й дружба. Які згодом переросли в дещо більше.

«Спочатку просто опікувався нею, захищав за потреби, а потім щось пішло не за моїм планом. Я закохався. У Насті роздивився не просто добру людину, а ще й жінку, яка вміє піклуватись», — пригадує Микола.

«Від нього завжди була підтримка. Завжди був поруч, слухав і розумів. Він виявився другом. І не тільки тоді, коли це було потрібно. Я страшенно цьому рада, тому що багато хто говорить: «Мені війна нічого не дала». Для мене це звучить абсурдно, адже війна і не мусить нам щось давати. Війна забирає. Разом з тим можу сказати: «Мені ця війна дала чоловіка», міцну підтримку»,— наголошує Настя.

Подвійне освідчення

За кілька місяців Микола вирішив освідчитися. Гучну промову не готував. Просто зізнався у почуттях. Але у відповідь почув сміх.

«У мене було враження, що Настя подумала, ніби я гумореску їй розповідаю. Сміялася, але мені було не дуже смішно. Бо коли ти розповідаєш про свої почуття, а тобі сміються в обличчя, це не приємно. Тож я їй просто віддав каблучку, яку купив, і сказав: “Бери, носи, бо мені вона більше не потрібна”. І тоді вже несмішно стало їй», — розповідає Микола.

Настя пояснює, що дійсно не сприйняла серйозно слова коханого, бо напередодні пара добряче посварилася. Дівчині самій довелося виправляти свою помилку, і вже за місяць з каблучкою і промовою стояла перед Миколою вона. Натя пригадує:

— Розмір обручки я міряла гумкою для волосся, поки він спав, а потім мірилом у додатку телефону переводила у сантиметри. Замовляла Новою поштою. Якщо здається, що ти можеш змінити ситуацію, ти мусиш спробувати це зробити. Хто сказав, що жінки не освідчуються? Я зробила це там, де ми вперше у житті побачились...

Промову, яку так ретельно готувала, забула. Жартує, що ледь пару слів докупи зібрала. Чоловіка називає мудрим, бо той, посміявшись, пропозицію прийняв. Класичного весілля вирішили не робити. Повернувшись з чергового завдання, відпросилися на два дні, забрали батьків Насті та тихенько собі розписалися у Дніпрі.

«У нас не було тих крутих весільних моментів — сукні, гучних святкувань. Ми були у спортивних костюмах. Деякий час хотілося цього всього, але потім зрозуміла, що насправді не так воно й важливо. Я ж обирала собі не красиву сукню і не красиві фото. Я обирала людину на все життя», — розповідає Настя.

«У нас не було нормального весілля, бо ми поховали дуже багато друзів, і для мене це виглядало як «бенкет під час чуми». Навіть у списку імен у телефонній книзі вже мало залишилось тих, кому можна подзвонити. Бо наші друзі або на бойовому завданні, або вже загинули», — пояснив Микола.

«Працювати разом непросто, б я весь час за неї хвилююсь»

Нині подружжя працює на етапі медичної евакуації. Зізнаються, найбільше заважають працювати не артилерійські обстріли, а величезна кількість FPV-дронів. Вони літають цілодобово. Через ворожу активність часто неможливо доїхати вчасно до позицій, де чекають на допомогу. Настя розповідає:

— Були ситуації, коли поранені бійці висувалися на евакуацію, а їх просто вбивали скидами з дронів. Було чимало безнадійних ситуацій, з яких нам вдавалося вийти живими. Значить, ми ще повинні в цьому світі щось зробити

Одного разу Настя з чоловіком потрапили в оточення. Після кількох невдалих штурмів поранених стало більше, ніж бойових одиниць. Був лише один варіант відступу — через заміноване поле.

«Я досі вдячна тим водіям, які ризикнули на двох БТР і «мотолизі» проїхати по замінованому полю. Вони це зробили на характері. На жаль, до нас вдалося прорватися лише одній машині. Близько 30 людей, враховуючи поранених і навіть одного полоненого, ми зрештою змогли вивезти. Якби тим ранком ті люди не пішли напролом, нам був би кінець. 

У деяких поранених на той момент турнікети стояли по 20 годин. А у нас з чоловіком у наплічнику ліків майже не залишилося. А поранених — 17. В одного — пошкодження внутрішніх органів. Вперше в житті бачила таку жовту людину. Не було жодного знеболення. Хлопці вили від болі», — згадує Настя.

Микола зізнається, працювати разом з дружиною часом не просто, бо  дуже за неї хвилюється. Водночас визнає, що Настя — надійна підтримка в найекстремальніших ситуаціях:

«Звісно, як чоловік я не хотів би, щоб моя дружина знаходилась в лавах ЗСУ або в інших силових структурах. Але ж бути хорошим чоловіком — значить не заважати людині йти своїм шляхом. Вона обрала цей шлях задовго до зустрічі зі мною. У неї є чітке розуміння того, що вона робить. Якби я почав на неї тиснути, ставити ультиматуми і таке інше, я сумніваюсь, що ми були б разом».

«Ми чудово розуміємо, що краще, ніж ми одне про одного, про нас навряд чи хтось попіклується. І якби зі мною сталась якась патова ситуація, я б хотіла, щоб поруч був саме він. Впевнена, що так само він думає про мене. Знаю, що якщо мене поранять, і допомогу надаватиме він, то все буде дійсно добре», — розповідає Настя.

Романтика на війні — це підтримка

Подружжя зізнається — коли є вільна хвилина, намагаються провести час разом.

«Поки було тепло, ми їздили у парк у  Краматорську.  В мене є традиція годувати там качок. чудова можливість трішки прогулятися разом, можливо, щось обговорити. Це і є романтика під час війни», — впевнена Настя.

Микола ж переконаний, що романтика на війні виявляється у моментах підтримки:

«Чому часто військовим важко? Тому що їхні дружини, які чекають вдома, їх не розуміють. Два різних світи. Хтось переймається, що йому банановий лате сьогодні не зробили, а хтось — за те, що його кращому товаришу ногу відірвало. У нас з Настею здорові стосунки, бо ми обидва з одного світу. У нас є взаєморозуміння».

Суперечки можуть виникати лише щодо роботи. А саме — хто поїде на виклик, бо часом доводиться їхати одному медику, аби більше поранених забрати. При цьому роботу з особистим пара не змішує.

«Думаю, що у нас все добре рівно до того моменту, поки нам є не тільки про що поговорити, а й про що помовчати. Ми можемо спокійно бути в одній кімнаті, в одному бліндажі, просто бути поруч, але майже не спілкуватися, тому що кожен зайнятий своєю справою. Разом з тим коли ми розмовляємо, то говоримо і про роботу, і про спільні плани — починаючи від планів на день і закінчуючи планами на цивільне життя, якщо воно колись з нами станеться», — розповідає Настя.

«Я навіть іноді можу подарувати квіти. Коли їду кудись за дорученням, заїжджаю у квітковий, якщо він є. Це треба робити, адже насамперед вона — жінка. І їй має бути приємно», — каже Микола.

«Хочу, щоб після війни капібари навчили мене гедонізму»

Настя каже, що ніколи не планувала бути військовою, тож після перемоги службу не продовжуватиме.

«Мені не подобається слово «борг», але для мене зараз це про свій внутрішній обов'язок перед собою, загиблими друзями, перед живими батьками. А після перемоги мені б хотілося свій маленький проєкт — затишну кав’ярню з елементами зоотерапії та реабілітації. Це щось про звичайне життя — панувати у неділю закупки, хвилюватися, що ти приготуєш на сніданок, обід і вечерю. Казати, як тебе це дратує, але все одно бачити в цьому необхідність», — мріє Настя.

Плани дружини поділяє і Микола. Та допоки триває війна, форму подружжя не зніме.

«Вже надто багато пройдено. Розумію, що попереду, можливо, не менше, але ми вже забагато втратили, щоб просто здаватися і казати: “Все, війна — то справа молодих”. 

Війна — це моя молодість, мої кращі роки, Це найкращі люди, яких я зустріла, і більшості з яких вже немає. Це моє якесь вперше. Можливо, це буде колись і моє останнє, а втім, як би там не було, я зараз живу своє краще життя і рада, що у мене є можливість боротися», — розповідає медикиня.

А ще Настя мріє завести капібару, яка мешкає у Південній Америці. Їх дівчина полюбляє не за зовнішність, а за стиль життя:

«Вони гедоністи, які їдять, сплять і плавають. Мені здається, це моя тотемна тварина, яка навчила б мене гедонізму і після перемоги допомогла адаптуватися у цивільному житті».

‍Фото: приватний архів героїв