Ексклюзив
20
хв

«Мене не лякали ні його опіки, ні втрата частини тіла. Аби він тільки був живий!»

«Коли я зайшла до палати, чоловік, побачивши мене, затремтів. Мене теж почало трусити. Взявши його єдину руку, я сказала: «Зайчику, я так сильно тебе люблю. Не хвилюйся, ми поряд». Пізніше чоловік зізнався, що після цієї нашої короткої зустрічі він зрозумів, що житиме», — розповідає неймовірна Юлія Мізіна, любов якої допомогла повернути її чоловіка до життя

Катерина Копанєва

Віталій і Юлія Мізіни. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Це історія кохання біблійного масштабу. Віри, яка перемогла закони природи. Жаги до життя всередині залізного воїна.

Дзвінок медсестри «швидкої допомоги» вранці 17 травня 2022 року поділив життя Юлії Мізіної на «до» та «після». Їй повідомили про ракетний удар по навчальному центру Десна у Чернігівській області, де на той момент знаходився її чоловік Віталій. У навчальному центрі загинули не менш ніж 87 українських військовослужбовців (точна цифра невідома досі, оскільки багатьох не знайшли). Чоловік Юлії — лейтенант 66-ої бригади Віталій Мізін — горів живцем, не втрачаючи свідомості. Коли Віталія витягли з-під завалів та привезли до лікарні, половини його тіла вже фактично не було — права його частина згоріла, у деяких місцях обгоріли навіть кістки.

У те, що людина з такими опіками може вижити, не вірив ніхто… крім Юлії. З двомісячним сином на руках вона цілодобово чергувала під лікарнею, потім у палаті, консультувалася з фахівцями, супроводжувала чоловіка у шпиталях по всій Україні та за кордоном. І сталося неможливе — Віталій вижив. Після важких 104-х днів між життям і смертю його організм зрештою обрав життя. Потім були реабілітація, опанування протезу і ще одне диво — вагітність Юлії та поява на світ їхнього вже третього сина.

Юлія і Віталій Мізіни до трагедії. Фото з приватного архіву

104 дні між життям і смертю

— У той момент мені було байдуже, де жити, де спати, чим харчуватися. Головне — бути поряд із Віталіком, — розповідає Юлія. — Що б мені не говорили лікарі, що б не показували їхні монітори (а, судячи з їхніх показників, у чоловіка справді не було шансів вижити), я навіть думки такої не припускала, що Віталік може померти. Мене не лякали ні опіки, ні ампутації. Головне, щоб живий.

Коли почалася повномасштабна війна, першому синові Юлії та Віталію Мізіних Івану виповнилось сім років, і Юлія саме була при надії — на останньому місяці нової вагітності. Тоді ж 29-річний Віталій, який раніше служив в армії за контрактом, отримав повістку.

— 14 березня народився наш Данило, а через чотири дні Віталіка вже мобілізували, — згадує Юлія. – Багато хто тоді евакуювався в західні області, а ми залишилися на Черкащині. Коли була в пологовому, під час ракетних атак кілька разів доводилося спускатися до підвалу... До стресу після важких пологів додався страх за чоловіка. Він відправився до навчального центру, а я з дітьми переїхала до мами на Вінниччину.

Через два місяці, вранці 17 травня, мені зателефонувала медсестра «швидкої». Я тоді ще не знала про ракетний удар по військовій частині Десна. Медсестра повідомила, що мого чоловіка везуть до шпиталю. «Що сталося? — питаю. — Він захворів?» «У навчальну частину «прилетіло», — почула я відповідь. — У вашого чоловіка опіки 3-4 ступеня».

Шок, ступор… За пів години знову дзвінок від медиків — уточнити дані чоловіка. Спочатку його відвезли до місцевого шпиталю, згодом — до Києва. Мені не сказали, куди саме. Залишивши старшого сина у друзів, разом із двомісячним Данилом і мамою я вирушила до Києва. Телефонувала в усі лікарні з опіковими відділеннями. Але коли зрештою знайшла чоловіка у Київському опіковому центрі, мене навіть не пустили до його палати.

Виявилося, що «3-4 ступінь» опіків — не остаточний діагноз. І вже у лікарні з'ясувалося, що підходящої для опіків Віталіка класифікації просто не існує, адже з такими глибокими ураженнями не виживають

60 відсотків його тіла були без шкіри. В деяких місцях згоріли м'язи та обгоріли ребра. Певною мірою були уражені всі внутрішні органи. Коли Віталіка привезли до опікового центру, медперсонал боявся перекладати його з каталки на ліжко — думали, що його правий бік просто розсиплеться. З рукою, до речі, фактично так і сталося — те, що від неї залишилося, ампутували… Як я потім зрозуміла, до опікового центру Віталіка привезли вмирати. З цієї причини йому навіть не одразу ампутували згорілу ногу — ніхто не вірив, що це на щось вплине.

«Що б мені не говорили лікарі про те, що у чоловіка не було шансів вижити, я навіть думки не припускала, що Віталік може померти», — каже Юлія. Фото з приватного архіву

Я благала пустити мене до палати. Лікарі відмовляли — мовляв, я, годуюча мати, не повинна цього бачити. Я говорила, що якщо щось Віталіку і може допомогти, то це моя присутність! Наступні два дні з немовлям на руках я ходила під вікнами опікового центру. Ночами дзвонила до відділення і отримувала стандартну відповідь: «Він дуже важкий». Аж раптом третьої ночі до цієї фрази лікар несподівано додала: «Контактний». Виявилося, Віталік прийшов до тями!

Після цього мене нарешті до нього пустили. Коли я зайшла до палати, чоловік, побачивши мене, затремтів. Мене теж почало трусити. Взявши його єдину руку, я сказала: «Зайчику, я так сильно тебе люблю. Я тут. Ми тепер у Києві. Не хвилюйся, ми поряд». Віталік не міг нічого мені відповісти — через трахеостому він міг лише ворушити губами. Але він усе чув і розумів. Пізніше чоловік розповів, що після цієї нашої короткої зустрічі він зрозумів, що житиме. В цей момент трапилася наша перша маленька перемога — організм чоловіка зміг самостійно тримати тиск (до цього його вдавалося підтримувати лише завдяки препаратам).

«Згадав нас з дітьми і захотів жити»

Про те, як Віталію вдалося вижити в навчальній частині, де загинули практично всі військовослужбовці, Юля дізналася від чоловіка згодом. Виявляється, він пам'ятав усе в деталях.

— У частині на момент ракетного удару було близько 130 людей. З них вижили лише Віталік і ще двоє, — продовжує розповідати Юля. — Ідентифіковано 87 тіл. Решта зникла під завалами. Внаслідок прямого влучання ракети чотириповерхова будівля, де були казарми, впала, і Віталік провалився до підвалу. Попри те що його завалило уламками, він був у свідомості. У місці, куди він упав, була колона з витяжкою і там ще можна було дихати, хоча підвал швидко наповнювався димом. Віталік бачив, як живцем горіли його побратими. Він досі чує їхні крики ночами...

Вогонь швидко дістався й Віталіка. Його тіло спалахнуло. В якийсь момент, не витримуючи страшного болю, він подумав про свою родину й попросив Бога закінчити його страждання. І раптом на нього полилася вода. Рятувальники! Співробітники ДСНС знайшли його й змогли загасити на ньому полум'я. Коли Віталік усвідомив, що має шанс вижити, він зібрався силами і навіть наклав собі турнікет. Назвав свої дані, посаду, продиктував мій номер телефону. Побачив, що права рука повністю згоріла. За його словами, він думав у той момент тільки про мене та дітей. Він знав, як сильно ми його любимо, і дуже захотів жити.

Хоча до палати Віталіка мене пускали нечасто, я щодня з ранку до вечора була під опіковим центром. Молилася і притискала до грудей паперове серце, яке сім років тому він мені подарував

Віталік тоді приніс мені коробочку з написом «100 причин, чому я тебе кохаю». Всередині були серця, на кожному з яких він своєю рукою написав зворушливі слова. З того часу одне з цих сердець завжди зі мною.

«Пекельний біль не могли заглушити навіть найсильніші знеболювальні»

Я ловила будь-яку можливість потрапити до чоловіка до палати. Мама в цей час була з Данилом поблизу, я вибігала до них на годування малюка. Іноді доводилося годувати сина, сидячи десь на траві під кущем — добре, що хоч на вулиці було тепло. Я створила цілий банк грудного молока, який подорожував разом із нами — Віталіка потім перевезли до Львова, а далі взагалі за кордон.

До Фінляндії чоловіка відправляли не на реабілітацію, а в інтенсивну терапію — після кількох місяців в українських лікарнях стан все ще був критичним. Шкіра, яку йому пересаджували, погано приживалася. Приєдналися інфекції, на які не діяли жодні антибіотики. У фінських лікарів теж не одразу вийшло з ними впоратися. Віталік довго боровся з агресивною бактерією, яка буквально з'їдала як пересаджену, так і рідну шкіру. Бактерію вдалося вбити за допомогою оцту. Це був найболючіший етап лікування. На ділянки тіла, де зовсім не було шкіри, лікарі накладали вимочені в оцті пов'язки. Пекельний біль не могли заглушити навіть найсильніші знеболювальні. Віталік так кричав… Я боялася, що в нього просто зупиниться серце. До того ж у Фінляндії лікарі зі значно більшою обережністю використовують знеболювання — наприклад, морфін, який допомагав чоловікові в Україні, у фінській лікарні не дають.

Весільна каблучка Віталія, яка пройшла вогонь. Фото з приватного архіву

Країну, в яку їхали на лікування, Юлія із чоловіком не обирали — це була прерогатива Міністерства охорони здоров'я України. У клініці у Гельсінкі Віталія погодилися прийняти на лікування безкоштовно за спеціальною програмою допомоги українським військовослужбовцям. Мізіни приїхали до країни як українські біженці, оформивши статус тимчасового захисту.

— У центрі для біженців, де нас із дітьми та мамою поселили спочатку, ми всі (за винятком Віталіка, який був у лікарні) жили у невеликій кімнатці, — каже Юлія. — Сама будівля нагадувала гуртожиток — з окремими кімнатами, але спільними туалетом. Я туди приходила тільки ночувати, та й то не завжди — у фінських лікарнях інший підхід до відвідування пацієнтів родичами, і мені дозволяли залишатися з Віталіком стільки, скільки ми хотіли. Його стан ще довго був важким. Але після того, як прибрали трахеостому, ми нарешті змогли один з одним поговорити.

Розмови перетворились на терапію для нас обох. Ми говорили одне з одним годинами...

Переломним для нас став 104-й день з моменту трагедії. Прийшла фінська медсестра і сказала, що Віталік житиме. Позаду були три з половиною місяці «критичного стану», ампутації (фактично довелося ампутувати всю праву половину тіла), інфекції, страшний біль. Ми впоралися. Ми це зробили!

Почався наступний етап лікування — з фізіотерапією, спробами навчитися сидіти та тримати рівновагу. З новими операціями. Наприклад, ліве плече у Віталіка було зламано, неправильно зрослося, і рука, що вціліла, не могла нормально функціонувати. Операція допомогла — якщо раніше Віталік не міг сам піднести ложку до рота, то зараз уже піднімає рукою кілограмову гирю!

Часто успіх реабілітації залежить від настрою пацієнта та підтримки його рідних. Я весь час була поряд. Ми разом плакали, сміялися, жартували… Допомагала і присутність дітей. Коли ще в Україні наш старший син Іван вперше зайшов до палати Віталіка, я боялася, як він відреагує, побачивши тата у такому стані. Син мужньо тримався, але в його очах стояли сльози... Коли з часом Іван зрозумів, що ми не дамо татові померти, йому стало легше. А для Віталіка одна лише посмішка наших дітей — вже терапія.

Віталій читає дітям книжку. Фото з прватного архіву

У чоловіка вже є протез ноги. Поки що з ним є деякі складнощі: через те що у Віталіка забагато зрізано тіла, протез погано тримається. Коли між протезом та куксою потрапляє повітря, протез сповзає. Зараз ми консультуємося з різними фахівцями та шукаємо вихід. Навіть на такому протезі Віталік вже може ходити, але, наприклад, на вулиці з цим складно — особливо зараз, коли у Фінляндії сніг по коліно та температура повітря — мінус 30.

Справжній кіндер-сюрприз

Після виписки з лікарні у листопаді 2022 року чоловік повернувся не до центру для біженців, а вже до квартири — влада знайшла для родини соціальне житло. У Фінляндії соцжитло доступне багатьом українським біженцям. Також зареєстровані за схемою тимчасового захисту українці мають право на виплати у розмірі 300-400 євро на місяць, безкоштовне житло та медичну допомогу.

— Квартира, яку нам знайшла місцева влада, була невеликою, але максимально пристосованою для людини на інвалідному візку, — каже Юлія. — Щодо мовного бар'єру, то, звичайно ж, ми ні слова не розуміли фінською. Але якщо в тебе є хоча б мінімальна англійська, тут можна порозумітися з багатьма місцевими. Якщо ж питання серйозне — наприклад, оформлення документів чи консультація у лікаря, — то нам у телефонному режимі надають перекладача.

Про те, як працює медична система у Фінляндії, Юлія дізналася і з власного досвіду теж — коли у січні 2023 року несподівано дізналася, що чекає на дитину.

— Для нас з Віталіком це стало справжнім сюрпризом, — зізнається Юлія. — Інтим у наше життя повернувся буквально за кілька місяців до вагітності. Але ми не очікували, що це може статися. Пам'ятаю, показала Віталіку результат тесту, і ми вдвох кілька хвилин сиділи у ступорі — третя дитина! В Україні війна, ми — у далекій Фінляндії, чоловік у процесі надважкої реабілітації.

Був шок, і водночас усвідомлення того, що це справжнє Боже благословення. Нагорода за все, що ми пережили і знак, що життя триває

Після важких других пологів треті у Фінляндії були чудовими. Тут все зовсім не так, як у більшості державних українських лікарень. Віталік жив разом зі мною у палаті. Ані йому, ані подрузі, яка до мене приїхала, не потрібно було переодягатися — жодних халатів чи бахіл. Навіть я, якби хотіла, могла б народжувати прямо в тій сукні, в якій прийшла. Поки тривали перейми, медперсонал жодного разу не залишив мене саму. Після пологів у Черкасах, де я ледь змогла дозватись акушерку в той момент, коли, вибачте за подробиці, вже виходила голівка дитини, мене такий підхід здивував. Пологи пройшли досить швидко, у нас народився здоровий малюк. Ми назвали його Максимом.

Лікарі тут не залякують породіль, немає ніяких дієт годуючих мам. Відразу після пологів можеш їсти все, що хочеш: червоне м'ясо, полуницю, шоколад. Тобі можуть принести каву. Годують не тільки породіллю, а й того, хто перебуває разом із нею у палаті — у моєму випадку це був мій чоловік. Ми провели у пологовому будинку тиждень, і вже після виписки нам прийшов рахунок на 450 євро. У цю суму було виключено все: пологи, перебування у гарній палаті, харчування, медикаменти, підгузки та інші речі для немовляти. Оскільки ні я, ні Віталік не працюємо, за нас цей рахунок сплатила біржа праці. Але сума у будь-якому разі цілком посильна, особливо з урахуванням того, на якому рівні було надано послуги. До речі, після того, як наша сім'я стала ще більшою, нам знайшли іншу квартиру з більшою площею.

Віталій і Юлія завжди дбають одне про одного. На фото — останній день другої вагітності Юлі і один з останніх знімків, зроблених до трагічних подій. Фото з приватного архіву

З появою третьої дитини наше життя стало ще більш насиченим і веселішим (сміється). Я вдячна мамі, яка нам дуже допомагає. Поки годую Максима, Віталік вчить уроки з Іваном, грає з Данилом. До того ж чоловік тепер зайнятий власною справою — він створює браслети з паракорду. Колись до війни це було його хобі. Вже після виписки Віталік заради інтересу взяв шнурок від черевика і спробував щось з нього сплести. Я запропонувала чоловікові купити паракорд. Він спочатку відмовлявся, але ми все-таки замовили. І справа пішла. Це дивовижно, але однією рукою Віталік створює навіть кращі браслети, ніж тоді, коли були задіяні обидві руки. Чоловік продає свої вироби онлайн у різні країни, а прибуток перераховує на потреби ЗСУ. Віталіка це дуже надихає. Я щаслива бачити чоловіка таким.

Звісно, й у нас бувають різні моменти. Буває непросто — через реабілітацію, проблеми з протезом тощо. Через усвідомлення того, що війна може тривати ще довго і ми, маючи величезне бажання повернутися до України, невідомо коли зможемо це зробити. Але я намагаюся бути в ресурсі, бо розумію, що від цього залежить психологічний стан усієї родини. Віталік — людина імпульсивна, і за 10 років нашого спільного життя я вже знаю, як допомогти йому пережити важкі моменти. Коли просто підійти та обійняти, а коли краще не чіпати й дочекатися, коли першим обійме він. Чоловік зі свого боку теж знає, як у складні моменти підтримати мене.

Ідеальних людей не буває. Але якщо любиш людину, приймаєш її в будь-якому стані. Те, що ми пережили, зробило нашу родину міцнішою, а кохання — сильнішим. А коли знаєш, що в житті дійсно важливо, для тебе просто не існує таких речей, як побутові конфлікти чи суперечки через дрібниці. Я точно знаю, що важливо для мене. Віталік — ось все моє життя.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва
ірина солошенко

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

На Майдані

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Під час поїздки на фронт

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

В одному з евакуаційних вагонів

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Проєкт нового приймального відділення шпиталю

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Хто сказав, що жінки не освідчуються»? Історія кохання військових медиків

Ексклюзив
20
хв

«Лібідо зникло після Бучі»: як війна і біженство впливають на інтимне життя українок

Ексклюзив
20
хв

Розлучені через або завдяки війні

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress