Культура

«Перший свій плакат після повномасштабного вторгнення я намалював на третій день на серветці в черзі за пальним на АЗС. Це була пляшка з коктейлем Молотова з козацькими вусами», — згадує українсьий художник Дмитро Дзюба (@dimkarts). Ще в 2020 році спільна робота Дмитра та студії «Aztec Animation» увійшла до десятки найкраших анімованих постерів з нагоди 75-річчя ООН у Нью-Йорку. А з 2022 року художник створює плакати на підтримку ЗСУ, які активно експонуються в Україні й світі.

«Мистецтво проти Війни» — спільний проєкт українців і поляків. Організаторами виступили Спілка дослідників сучасного мистецтва, Biruchiy Contemporary Art Project та Центр Мєрошевського за підтримки Міністерства культури і національної спадщини Польщі.

«Це чудовий приклад співпраці між поляками та українцями в галузі культури. І ​потужна зброя проти російської пропаганди, маніфест солідарності з жертвами російського геноциду, — пояснив Sestry співорганізатор виставки з українського боку Геннадій Козуб. — Тут, зокрема, представлені роботи Нікіти Тітова та Олександра Грехова, які увійшли до книги «Плакати воєнного часу». Ці твори вже побували на численних міжнародних виставках та здобули світове визнання. Втім всі роботи, які тут представлені, потужні і виразні, наповнені емоціями та глибоким змістом.

Польська частина експозиції представлена скульптурами, плакатами, інсталяціями таких авторів як Анджей Милєвський, Матільда Дамєнцька, Марта Фрей тощо. Це не тільки реакція на російськи злочини, але й величезний прояв емпатії до українців. Сьогодні ми хочемо нагадати всьому світу, що кривава війна в Україні триває, гинуть військові та цивільні. І нам навіть більше, ніж на початку війни, потрібна підтримка світу».

Куратор проекту з польского боку Бартломєй Кєлбович (Bartłomiej Kiełbowicz) впевнений, що в другу річницю повномасштабного вторгнення не можна залишатися байдужими, потрібно ще більше мобілізуватися та підтримати тих, хто перебуває в надскладній ситуації.

«На мені зараз футболка подруги, яка загинула в Кременчуці два роки тому, — розповідає Бартломєй Кєлбович. — Вона пішла до супермаркету купити телефон і загинула від російської ракети. Пізніше мені надійшла від неї посилка, і сьогодні я одягнув цю футболку, щоб нагадати всім присутнім, що війна дуже близько. Також тут, у галереї, є робота, якої немає в списку. У верхній частині вікна наклеєна невеличка ракета. Її важко роздивитися, але вона є і нагадує нам тут, у мирній країні, про те, що війна поруч. І якщо ми не хочемо, щоб наші друзі й близькі гинули, коли просто виходять в магазин, то маємо щось робити».

А ось робота «Бородянський рушник» Каті Лісової серії робіт «Сила пам‘яті», де скрізь прогалини зруйнованої будівлі виглядає поет Тарас Шевченко. Кожна картина Каті Лісової розповідає про трагедії різних міст та селищ: Маріуполь, Ірпінь, Бородянка, Харків, Одеса, Київ, Чернігів, Сковородинівка. Всі роботи складаються з фрагментів документальних світлин і старих фото українців. Всі ці фрагменти «зшиті» зображеннями орнаменту із рушника. І це не випадково, бо в українській культурі саме рушник супроводжує людину від народження до смерті, а кожний регіон має свою рушникову стилістику. Оздоба рушника має зв’язок як з особистою історією, так і з культурною пам’яттю.

Висловити подяку митцям і підтримати українців напередодні річниці війни в галерею прийшли також Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Польща Василь Зварич, заступниця секретаря Міністерства Культури Польщі Марта Ценковська (Marta Cienkowska). Пані Марта була вражена роботами та назвала їх фантастичними.

«Я впевнена, що кожен знайде серед цих робіт щось своє, а потім приведе друзів або членів родини подивитися. Я дякую всім, хто працював над цим проєктом», — сказала Марта Ценковська.

«Через мистецтво й культуру можна дотягнутися до країн вільного світу, щоб консолідувати підтримку Україні, яка сьогодні бореться за інтереси цього світу. Зокрема, за інтереси Польщі. І те, що робите ви, художники, на цьому «полі бою» є дивовижним. Я вам за це дуже вдячний. Впевнений, що переможемо, якщо будемо всі разом», — заявив посол Василь Зварич.

До української частини експозиції увійшли роботи Миколи Гончарова, Закентія Горобйова, Олександра Грехова, Олега Грищенка, Артема Гусєва, Дмитра Дзюби, Андрія Єрмоленка, Каті Лісової, Антона Логова, Максима Паленка, Даші Подольцевої, Олексія Ревіки, Олексія Сая, Дмитра Сімонова, Михайла Скопа, Нікіти Тітова, Микити Шилімова, Альбіни Ялози та учасників групового проєкту «Мистецтво проти війни» (Катерини Бучацької, Міші Завального, Нікіти Кравцова). Ці твори містяться в книзі «Плакати воєнного часу», виданої у співпраці з Департаментом культури і туризму Запорізької міської ради за підтримки Українського культурного фонду.

Польська частина виставки представлена скульптурами, плакатами, інсталяціями й транспарантами. Це роботи Анджея Мілєвського, Матильди Дамєнцької, Якуба Єзєрського, Павла Йоньци, Іди Каркошки, Бартломєя Кєлбовича, Гані Кмєць, Томаша Копцевича, Алєксандра Малаховського, Аґати Новіцької, Томаша Партики, Макса Ськорвідера, Міхала Слєзкіна, Беати Слівінської, Патрика Срочинського, Ірміни Стась, Марти Фрей, Міхала Фридриха, Алєксандри Цєсляк.

Плакати вже експонувалися в Україні на 19 виставках просто неба. Також проєкт тричі презентувався у США (Нью-Йорку, Колорадо-Спрінгс та Лос-Анджелесі), а також у Редінгу (Велика Британія) та Берліні..

У Варшаві виставка працюватиме до 29 лютого з 11:00 до 17:00 у галереї «Okno na Kulturę» за адресою ul. Krakowskie Przedmieście, 17. Вхід вільний.

Людмила Монастирська — це український бренд, який знає весь світ. Її потужне лірико-драматичне сопрано вже багато років звучить на найпрестижніших музичних майданчиках — «Ла Скала» в Мілані, королівського театру Ковент-гарден у Лондоні, «Метрополітен-опера» в Нью-Йорку. З початком війни голос Людмили для багатьох людей у світі став уособленням України. Її Аїда, Турандот, Леді Макбет, Абігайль, всі вони сьогодні — українки.

Після вторгнення Росії в Україну Людмила Монастирська замінила на сцені «Метрополітен-опера» в опері «Турандот» росіянку Анну Нетребко, контракт із якою розірвали через підтримку путінського режиму. Ця заміна російської зірки на українську стала символічним жестом, а коли Людмила наприкінці вистави вийшла до глядачів загорнута в український прапор, зала в захваті аплодувала стоячи.    

Вдома в якості солістки Національної опери України Людмила Монастирська виходить на сцену попри небезпеку й повітряні тривоги. А за кордоном не тільки співає, але й переконує, бореться, а ще спостерігає й аналізує. Sestry вона розповіла про те, наскільки втомилися іноземці від війни в Україні, чи варто українським артистам відмовлятися працювати на одних сценах з росіянами, чи є у світу інтерес до української музики і що могли б зробити для популяризації нашої культури українські дипломати.

Українським артистам платять менше, ніж російським

Оксана Гончарук: У квітні 2022 року гендиректор театру «Метрополітен-опера» Пітер Гелб запропонував вам замінити російську оперну зірку Анну Нетребко в партії Турандот. Ви це зробили. І з того моменту ваші імена постійно перетинаються у ЗМІ. Вас це не дратує?

Людмила Монастирська: Багатьом цікаво, що я думаю про Нетребко. Але що мені про неї думати, мені треба про себе думати. Аня працювала і працюватиме, бо має ім'я, яке вона створила ще 25 років тому.

ОГ: Але ж у вас теж ім'я?

ЛМ: Так. До того ж моя кар'єра розвивалася стрімкіше. Я не хвалюся, просто так зійшлися зірки, така вдача мені посміхнулася.

ОГ: А втім, це був прецедент, коли Анну Нетребко усунули від ролей у «Метрополітен-опера». Тим паче, всі знають, що вона була улюбленицею Пітера Гелба...

ЛМ: Їй за відсторонення від роботи виплатили компенсацію за всі заплановані наперед вистави — вона в образі не залишилась.

ОГ: Якось ви говорили, що російських артистів дуже підтримують чиновники РФ, які перебувають у США. Вони приходять на вистави цілими делегаціями й несуть своїй примі квіти оберемками. А як часто до вас на виставу приходять українські держчиновники? Для іміджу України така взаємопідтримка була б показовою.

ЛМ: Я вам поясню ситуацію не в букетах, а у відсотках.

У мене як у громадянки України в США віднімають від гонорару 30%, а у російських артистів — лише 6%. Є різниця чи ні?

І це тільки нещодавно ці відсотки з артистів РФ почали знімати, раніше вони взагалі чистими гонорари отримували. Це робилось офіційно — така ось була домовленість між Росією та США.

А у нас 30% і жодних альтернатив. До того ж їх знімають не тільки з гонорару артиста, який виходить на сцену, але й з артистів запасного складу, з так званих каверів, тобто тих, хто перебуває за лаштунками, але готовий будь-якої миті замінити колегу на сцені.

Якимось чином чиновникам РФ від культури вдалося переконати місцеву владу, що з російських артистів не потрібно знімати великий відсоток. І це справжня надпідтримка своїх на державному рівні. Я мрію, щоб українських артистів за кордоном наш держсектор теж підтримував у такий спосіб.

Тепер ви розумієте, чому росіянам дуже вигідно працювати в Америці. І їхні менеджери щосили намагаються влаштувати своїх артистів до будь-якого театру США.

ОГ: Намагання України якимось чином знизити у світі популярність російських опери та балету, прибрати зі сцени артистів із РФ — це, взагалі, дієвий захід?

ЛМ: Маю щодо цього чимдалі більше сумнівів. Ми все для цього робимо: говоримо, переконуємо, боремося, іноді навіть перемагаємо. Але загальна картинка практично не змінюється. Бо Росія нав'язувала свою культуру всьому світу не роками — десятиліттями. Величезні гроші вкладалися і вкладаються в самих артистів, вистави, пропаганду. І зрозуміло, що одразу досягти зниження цього ефекту від російської культури  не можна — на це потрібні десятиліття зусиль з боку України.

Україна оперна представлена у світі мінімально

ОГ: Усі знають російські опери та балети. З погляду бізнесу, це комерційно вигідні твори. Практично кожен театр світу має у своєму репертуарі «Євгенія Онєгіна», «Пікову даму» та «Лебедине озеро» і відмовлятися від них так просто керівники театрів не хочуть…

ЛМ: Нещодавно в Америці мене запитали, чи готова я заспівати «Пікову даму» Чайковського. Я відповіла, що як громадянка України робити цього не буду. Особливо після того, як я вийшла на сцену «Метрополітен-опера» з українським прапором. Американці все розуміють, але уточнюють про всяк випадок, чи я готова зробити це заради грошей. Проте я батьківщину не зраджую і знаю, що таку мою позицію тут поважають — громадяни США дуже віддані своїй країні і для них чийсь патріотизм добре зрозумілий і цінний. Я ж зі свого боку дорожу тим, що живу в Україні, і мені не байдуже, що у нас зараз відбувається. Тому відмова співати під російську музику з мого боку не примха, а позиція. На жаль, не всі мої колеги можуть похвалитися такою принциповістю. Тим паче коли роботи немає, людина може і змінити свої принципи. Тут я вже нікому не суддя. Хоча саме сьогодні, коли Україну нищать ракетами, коли наші хлопчики кладуть життя на фронті заради свободи України, робити цього не варто.

ОГ: Яка кількість оперних артистів з України працює сьогодні за кордоном?

ЛМ: Можна назвати до десятка імен. Це дуже мало. І тому мені здається, не треба змушувати сьогодні українських артистів добровільно йти з проєктів, до яких раптом «затесався» артист з РФ. Поясню: Україна оперна і без того у світі представлена мінімально. Припустимо, ти відмовляєшся від проєкту, принципово не бажаючи співати з громадянином країни-агресора на одній сцені, і що в результаті? Проєкт продовжує існувати, але вже за відсутності в ньому України. Ба більше, на наше місце організатори можуть покликати знов-таки росіян.

Мені здається, навпаки, ми маємо за будь-якої слушної нагоди виходити на сцену та відстоювати українську вокальну школу, демонструвати свою блискучу майстерність і раз-у-раз доводити факт того, що в Україні є чудові оперні співаки.

Ми — українці, і ми мусимо нести себе з високо піднятою головою. Не можна втрачати жодного шансу це зробити. Україна сьогодні у тренді, і кожен якісний прояв її громадян нам на користь. Його помічають. Відмовитися простіше простого, а от домогтися того, щоб тебе покликали виступити на серйозній сцені — часом це варте всього життя артиста.

І ще раз наголошу: ми не можемо впливати на кастинг-директорів великих театрів, які запрошують російських артистів. Театри також не гидують сьогодні запрошувати російських режисерів. Тож не варто переживати за те, на що не маєш змоги впливати. Треба про себе думати. Про те, де можеш вплинути. З російською махіною важко боротися на всіх фронтах.

Гасло «Культура є зброя» у нас поки не працює

ОГ: У нинішній ваш приїзд до США хтось із посольства України відвідав виставу «Набукко» в МЕТ?

ЛМ: Коли у 2022 році я брала участь у культурному проекті Ukrainian Freedom Orchestra (оркестр, сформований із 74 кращих українських музикантів-біженців — Авт.), яким керувала канадійка Кері-Лінн Вілсон, ми об'їздили багато країн, це було велике турне. Проєкт стартував 28 липня 2022 року в Польській національній опері Варшави, а заключний концерт відбувся у Вашингтоні. Тоді Оксана Маркарова (амбасадорка України в США — Ред.) відвідала концерт і навіть виголосила промову. Зараз на «Набукко» її не було. А шкода, мені б її поява на виставі була б дуже приємною. І журналісти американські тоді б точно цей момент не пропустили.

ОГ: Ukrainian Freedom Orchestra — чудовий проект, дуже сильні музиканти.

ЛМ: 2022 року в проєкті було дві солістки — я як співачка та українська піаністка Ганна Федорова, вона зараз у Амстердамі з батьками живе. На кожному концерті, а їх було 12, ми у фіналі з Ганною виходили на сцену з українськими прапорами. У 2023 році вокалісти вже не брали участі в цьому проєкті. Що буде у 2024 році — наразі невідомо.

ОГ: Коли у квітні 2022 року ви вийшли на оплески в МЕТ з українським прапором, генеральний директор театру Пітер Гелб назвав вас «сильним вокальним символом протистояння України». Зараз ви робите такі виходи?

ЛМ: Усюди, де можна виходити з українським прапором, я виходжу. Адже це не просто стихійний порив, для цього потрібно отримати дозвіл організаторів події. Ну хоча б тому, що вистави в тому ж МЕТ багатонаціональні, на сцені присутні чи не всі національності та раси світу. В таких знакових театрах у паспорт не дивляться, якщо талановита людина — велкам.

ОГ: Сьогодні ми всередині України відкриваємо для себе чудову музику, написану співвітчизниками. Чи висловлюють в Європі інтерес поставити українські опери?

ЛМ: Будь-яку національну музику насамперед потрібно пропагувати на державному рівні та вкладати у цей процес великі гроші. Просуванням української культури в принципі мають займатися одночасно наше МЗС та Мінкульт. «Культура є зброя» — таке гасло в нас має бути, але чомусь воно поки що не працює. Кожен артист на своєму робочому місці щось намагається робити від себе, але в загальному контексті цього замало.

ОГ: Як відчуваєте, люди у світі дійсно втомилися від війни в Україні?

ЛМ: Так. Втомилися дуже, це правда. А коли до нашої війни приєдналися ще трагічні події в Ізраїлі, люди зовсім розгубилися.

До мене іноді підходять іноземні колеги і прямим текстом кажуть: «Віддайте вже ваші території, як ви набридли зі своєю війною, швидше б вона закінчилася»

А що їм? До них на подвір'я не прилітають ракети. А таке вже створіння людина, коли в неї все добре і все на два кроки вперед зрозуміло, навіщо хвилюватись. Звичайні американці нині думають про те, як їм заробити зайвий долар, а якісь війни за океаном їм не дуже цікаві. Ось чому не можна втомлюватися насамперед нашим політикам — привертати увагу світу до проблем України.

«Дуже сумую за домом»

ОГ: Чи  плануєте найближчим часом якісь творчі проекти з Польщею?

ЛМ: Влітку співатиму в Польщі «Турандот». Поляки нині цікавляться моєю творчістю, особливо після проєкту Ukrainian Freedom Orchestra, оскільки вони активно брали в ньому участь. Власне, перший концерт цього проєкту пройшов у Варшавській опері. І зараз ми обговорюємо із Варшавою можливості співпраці.

ОГ: Ви знаходитесь на гастролях місяцями. Наскільки це для вас складно?

ЛМ: Важко це все. По-перше, я завжди дуже сумую за домом. А по-друге, якось забагато всього на мене навалилося останнім часом. І війна, і смерть мами — на жаль, її хвороба не залишила нам шансів. Але, незважаючи на всі випробування, намагаюсь налаштовувати себе на позитив і шукати кохання в усьому, що оточує.

ОГ: Читала в рецензіях на виставу «Набукко», де ви співаєте, що в ньому декорації хоч і гарні, але небезпечні та вимагають від артистів фізичної спритності. Тобто ви зараз не тільки співаєте, а й отримуєте те ще кардіонавантаження?

ЛМ: Іноді це більше схоже не на кардіо, а на небезпечний і навіть ризикований трюк. У центрі конструкції дуже круті й високі сходи, які ведуть до трону. При цьому конструкція темного кольору, а на сцені напівтемрява. Людині з поганим зором у цих умовах взагалі робити нема чого.

Але мене такими умовами важко налякати. Я за свою кар'єру на сцені і ноги підвертала, і зв'язки рвала. Було всяке. В одній постановці в Європі артисток змушували на підборах стрибати з висоти кількох метрів — величезний ризик для гомілкостопа. Сцена завжди була травматичним місцем: незручні нахили підлоги, слизькі сходи, особливо якщо театр олдфешн, якась стара дзіффірельєвська продукція 60-х років.

ОГ: В Україні ваші виступи періодично перериває повітряна тривога. Нещодавно «Турандот» у Дніпровському оперному, де ви співали головну партію, зупинили на дві години. І люди вперто дочекались відбою та повернулись на свох місця. Але ж для артиста ця ситуація жахлива. Як ви витримуєте ці форс-мажори?

ЛМ: Так, на виставі у Дніпрі був великий стрес. Ще б п'ять хвилин — і оркестр пішов би. А люди на цю виставу з інших міст приїхали. На щастя, ми встигли все доспівати й дограти. Сама не знаю, як витримую. На характері тримаюся. Я в роботі дуже сумлінна, для мене немає різниці — чи «Метрополітен-опера», чи Дніпровський оперний. Але важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії і відправляють в укриття?

ОГ: Ваша донька на початку війни з великими проблемами виїжджала з Києва до Європи евакуаційним потягом. Як склалася її доля та де зараз ваш син?

ЛМ: Коли почалася війна, я співала за контрактом у Неаполі, а 27 лютого поїхала до Варшави і там лишилася. Донька Аня була в Києві одна і залишала місто разом зі своїми численними домашніми вихованцями (три кішки, собака та дві папуги). То була дуже стресова евакуація. Вона виїхала до Румунії, потім переїхала до Іспанії. Але зараз донька знов у Києві — вона вже понад рік, як повернулася.

Із сином Андрієм була зовсім інша ситуація. Перед війною він їздив до Польщі, там його 24 лютого й заскочило. У квітні 2022 року він вирішив повернутися до Києва. Приїхав до мене у Варшаву і повідомив, що їде в Україну. Плакати і зупиняти сина не було сенсу, мені залишилось тільки його благословити. У мене дуже самостійні діти, вони самі приймають рішення. Син у Києві продовжує навчатися на психолога та паралельно веде свою психологічну практику. Зокрема, працює з нашими військовими — надає їм психологічну підтримку. А іноді дає професійні поради і мені. І треба зізнатися, вони мені допомагають.

ОГ: І що ж порадив ваш син?

ЛМ: Прислухатися до власної совісті, емоцій та здорового глузду, а не до чужих порад.

«Подивіться на обличчя людей на фотографіях виставки, на їхні очі, на їхній сум, на їхню втому. Їхні обличчя говорять про людяність нашого часу. Не обов'язково про щось хороше, але важливо документувати те, що відбувається в Україні сьогодні, і ділитися цими історіями зі світом. На цих фотографіях, які промовляють тисячу слів, можна побачити страх і втрати, але також мужність, стійкість й рішучість, волю до боротьби, прагнення до перемоги, а відтак і майбутнє України», — сказав на відкритті виставки посол США в Польщі Марек Бжезінський.

В Інституті фотографії Форт (IFF) у Варшаві відкрилася виставка «Україна. Історії опору», на якій представлені роботи митців з Німеччини, Італії, Польщі та України. У 2022-2023 роках Сандра Шільдвехтер, Аріанна Аркара, Рафал Мілах і Михайло Палінчак фотографували на Київщині, Чернігівщині, Херсонщині, Миколаївщині й Донеччині. Фотографів передусім цікавила доля цивільного населення, тому вони документували життя людей у бомбосховищах, зруйновану інфраструктуру та долю вимушених переселенців закордоном.

На відкритті фотовиставки Рафал Мілах підкреслив, що мета проєкту — нагадати людям про війну, про те, що вона триває, що гинуть люди, що цю тему не можна відтіснити на задній план, й що не можна відчувати втому від війни в Україні. Фотограф Аріанна Аркара з Італії присвятила виставку мирним людям, а також усім українцям, які все ще ведуть боротьбу в країні.

Окрім фотографій, на виставці представлено відео з антивоєнних протестів та публікації з Архіву громадських протестів (Archiwum Protestów Publicznych) присвячені долі українських вимушених переселенців. Виставка завершується фрагментом матеріалу, який підготувала платформа UATLAS.org, що збирає історії біженців та внутрішньо переміщених осіб від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну.

«Україна. Історії опору», IFF у Варшаві, виставка відкрита до 17 березня, фотографи: Аріанна Аркара, Рафал Мілах, Сандра Шільдвехтер, Михайло Палінчак за підтримки UAtlas.org та Архіву громадських протестів.

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Прем'єра фільму Women («Жінки») — документальної стрічки Лори Архипенко про українських жінок, які через війну були змушені залишити свій дім і переїхати, — відбулася в англійському місті Шрусбері. В основі фільму — історії жінок з Харкова та Маріуполя, які розповідають, як рятували своїх дітей і як будують життя в іншій країні. Хоча фільм ще не з'явився в загальному доступі, його вже відзначила британська преса. Цікаво, що саме переїзд спонукнув Лору стукатися в усі двері у пошуках роботи й у результаті зняти свій перший важливий фільм.

Терапія для біженок

Біженка з України, одеситка Лора Архипенко приїхала до Англії навесні 2022 року разом зі своєю чотирирічною донькою. Лора є автором ідеї, режисером й оператором фільму Women.

Прем’єра фільму відбулася у січні. Наступний показ заплановано на кінець лютого — він буде присвячений другій річниці повномасштабного російського вторгнення. Фільм заявлено на кілька кінофестивалів, основною умовою яких є тимчасова заборона на широкий показ. Але після фестивалів його неодмінно побачить український глядач.

— Сподіваюся, що не лише український, бо мета фільму — нагадати усьому світу про те, яку страшну трагедію Україна проживає щодня, — пояснює Лора. — Після того як про прем’єру написали ВВС, до мене почали звертатися британці, які зацікавилися і теж захотіли подивитись стрічку. Для мене це дуже важливо.

Підбираючи історії для свого фільму, я шукала жінок з дітьми, які виїхали без чоловіків та будь-якої підтримки. Тому що здебільшого українські біженці — це саме жінки з дітьми. І тому що я одна з них.

Мені було важливо не просто зробити кіно, а й знайти відповіді на питання, що давно мучили мене саму. Дізнатися, як ці жінки приймали рішення про від’їзд за кордон, що відчувають зараз, де знаходять сили йти далі. В якомусь сенсі фільм став для мене терапією

Фільм триває лише 27 хвилин (адже від початку це студентський проект, і я готувала його як студентка коледжу), до нього увійшли три історії. Дві героїні з Харкова, одна — з Маріуполя. Жінка з Маріуполя зі своїми 13 та 17-річними доньками пережила блокаду, бомбардування, життя у підвалі. Її будинок стояв поруч з драмтеатром, на який росіяни скинули авіабомбу. Нині квартири вже немає — вона згоріла. Подруга цієї жінки за 20 хвилин до того, як на театр скинули бомбу, була там — шукала укриття. Але оскільки в будівлі драмтеатру не залишилося жодного вільного кута, вона пішла у філармонію — і це врятувало їй життя.

Одна з харків’янок має доньку-школярку, друга — маленького сина. Одна з них із сумнозвісного району Північна Салтівка, де росіяни вже розбомбили ледь не кожен другий будинок. Будинок третьої героїні з Харкова поки що стоїть, але школи, куди мав йти до першого класу її син, вже немає.

Усі три жінки виїхали з України не одразу — одна провела у зоні бойових дій два місяці, інша — цілих п’ять. Мені як людині, яка виїхала з Києва на другий день після початку повномасштабного вторгнення, страшно навіть уявити, як це — так довго жити в умовах постійної небезпеки та страху за життя дітей.

Але найбільше в розповідях цих жінок мене вразили навіть не пережиті ними жахи, а сила духу

Вони не скаржаться, не розповідають, як їм важко. Просто йдуть уперед. Навчаються, працюють, будують нове життя. Кажуть, що у них все нормально і вони з усім впораються.

Думаю, саме це так вразило британців, які після перегляду фільму підходили до мене зі сльозами на очах. Щиро кажучи, мене не здивувала їхня реакція — за півтора роки, які я тут живу, неодноразово мала змогу переконатися, які тут емпатичні та добрі люди. Коли навесні 2022 року уряд Великобританії анонсував програму Homes for Ukraine, за якою британці могли ставати для українців спонсорами, надаючи їм своє житло, я собі подумала, що це малоймовірно. Поселити у своєму будинку незнайомих людей з іншої країни, жити з ними під одним дахом щонайменше пів року — ну хто на таке не піде? Між тим на програму зареєструвалися десятки тисяч британців.

Так я і потрапила до Англії — завдяки сім’ї з провінції Чірбурі графства Шопшир, яких я знайшла через Facebook. Побачивши повідомлення про те, що вони готові прийняти українських біженців, я їм написала і буквально за кілька хвилин отримала відповідь: «Приїжджайте. Ми на вас чекаємо».

Двері у нове майбутнє. Головне не пройти повз

До початку великої війни Лора Архипенко професійно займалася фотографією.

— Паралельно я якийсь час працювала в турагентстві, потім — менеджером з розвитку в американській компанії, — розповідає Лора. — Ця робота стала гарною практикою англійської мови, що пізніше мені дуже знадобилося в Британії. В Одесі ми з друзями відкрили продакшн, на базі якого проходили різноманітні відео та фотозйомки. Я була у ролі продюсера, який організовував процес. А в жовтні 2021 року ми разом із донькою переїхали до Києва, тому що я вступила до академії медіа мистецтв. Це приватна школа, навчання в якій я мала закінчити у травні 2022 року. Але так і не закінчила...

Російське вторгнення заскочило нас в орендованій квартирі на Оболоні. Ніч з 24 на 25 лютого ми провели у підвалі будинку моєї подруги. Тоді ж біля нас збили російську ракету. Вибух, від якого будинок ледь не злетів у повітря, переконав мене виїжджати. Друзі довезли нас із Софією до Західної України, а звідти ми вже поїхали до Молдови, до моєї сестри. Там провели кілька місяців, доки не отримали візу у Британію.

Сім’я, яка прийняла нас в Англії — це подружжя, яке має трьох синів. Провінція знаходиться на кордоні з Уельсом. Ми прожили у спонсорів п’ять місяців, після чого знайшли квартиру в оренду. У Великобританії з цим непросто — більшість власників житла не хочуть здавати нерухомість тим, хто не має постійної роботи чи кредитної історії в цій країні. Але нам пощастило. Я знайшла інформацію про цю квартиру на сайті, де зазвичай розміщують оголошення агентства з нерухомості. Але дивом натрапила безпосередньо на власника. Спочатку він не хотів здавати квартиру родині з дітьми, але оскільки я була першою, хто йому написав, він погодився з нами зустрітися — і в результаті все ж здав нам житло.

Квартира, до речі, знаходиться в Уельсі, але це настільки близько до Англії, що доньці навіть не довелося міняти школу. Оплачувати оренду Лорі спочатку допомагала держава, тепер вона вже робить це сама. У попередніх публікаціях про українок у Великій Британії Sestry розповідали, як працює ця схема. Українців, які приїхали за програмою Homes for Ukraine, на три роки зрівняли у правах з британцями, внаслідок чого вони отримали доступ до виплат з безробіття (які становлять приблизно 450 доларів на людину), грошової допомоги на дітей та допомоги з оплатою оренди житла (якщо дохід сім’ї недостатній для того, щоб оплачувати оренду самостійно).

Лора каже, що, опинившись в Англії, вона одразу почала шукати можливості для розвитку — і насамперед пішла до місцевого коледжу.

— Хоч я й непогано знала англійську, вирішила вступити на ESOL — курс англійської мови для іноземців, — каже Лора. — Прийшла записуватись на цей курс і побачила на першому поверсі двері з написом «Медіа продакшн». Подумала, що якщо на базі коледжу є продакшн, можливо, я могла б там працювати. Але виявилося, що це окремий курс для медіа та креативних індустрій. Дізнавшись деталі, я вступила і на цей курс також. Знань англійської та досвіду було достатньо для того, щоб мене взяли одразу на четвертий рівень, який тут прирівнюється до першого року в університеті. Навчання у коледжі безкоштовне.

Система освіти в Англії зовсім не схожа на українську. Насамперед тому, що сам принцип навчання інший.

Ми звикли, що викладач каже, що і коли нам потрібно вчити, все контролює. А тут тебе навчають не стільки знати, скільки самостійно вчитися

У коледжі теж є певна програма, але ти вивчаєш її переважно сам. Тьютор тебе не контролює — студент сам повинен підійти з питаннями, якщо вони в нього виникли. Перед тим, як йти до тьютора, ти повинен мати план, а ще краще — відповіді на свої запитання. Тьютор підкаже, чи в правильному напрямку ти рухаєшся.

Людину, яка виросла у пострадянському просторі, такий підхід може шокувати. Але через деякий час ти бачиш результат і розумієш, що набув не лише знань, а й упевненості в тому, що сам можеш впоратися з усіма задачами

Моя спеціальність творча, тож я взагалі не була обмежена жодними рамками. Я мала робити власні проєкти, і це могло бути будь-що — фільм, фотографії, ролики для YouTube. Саме так і народилася ідея фільму Women.

Спочатку переді мною стояло завдання зробити відеопроєкт всього на три хвилини. Точніше, три відеопроєкти — кожен після закінчення певного навчального терміну. Я одразу сказала, що це буде фільм про війну, бо це єдине, про що я зараз можу думати. Але що можна зняти про війну за три хвилини? Я бачила це інакше — і коли поділилася своїми ідеями з тьютором, мені дозволили зробити не три короткі відео, а один великий проєкт. Так я почала шукати історії, записувати інтерв’ю.

Оскільки це студентський проєкт, жодного окремого фінансування на нього не передбачалося — я все робила сама. У мене була камера, а в коледжі дали обладнання для запису звуку. Як усім цим користуватися, я навчалася вже у процесі. Якоїсь миті стало зрозуміло, що потрібна друга камера, грошей на яку в мене не було. Я написала у всі продакшн-студії в окрузі, спитавши про можливість оренди. І отримала відповідь від однієї з них. Дізнавшись, хто я і який фільм знімаю, чоловік, який зовсім нещодавно відкрив свою студію, позичив мені камеру безкоштовно, ще й допоміг зі світлом і звуком. На прем’єрі фільму я дякувала всім, без чиєї допомоги ця стрічка ніколи б не з’явилася. Це і чоловік із продакшн-студії, і коледж, і місцева рада, і волонтери з хаба для біженців, котрі сприяли організації прем’єрного показу.

Сама собі опора

На запитання, чи допоміг фільм знайти відповіді на її власні питання, Лора каже:

— Я зрозуміла, що цих відповідей немає ні в мене, ні в моїх героїнь. Прийшло лише розуміння, що я все зробила правильно, вирішивши вивезти дочку в безпечне місце. Пам'ятаю, коли виїхала до Молдови, то декілька діб проплакала.

Говорила сестрі, що залишу їй доньку Софію, а сама повернуся в Україну та піду воювати. Але сестра переконала мене, що я дуже потрібна своїй дитині. Фільм та його героїні допомогли мені зрозуміти, що в моїй ситуації я ухвалила правильне рішення. Не можу сказати, що мені стало легше жити. Але, мабуть, стало трохи спокійніше за свій вибір.

Лора вже закінчила коледж. Планує й надалі знімати фільми.

— Хочу працювати у напрямку документального кіно, — каже Лора. — У мене вже є досвід, ідеї для нових проєктів. Безумовно, все впирається у фінансування. Але я шукаю варіанти. Мій статус у Великій Британії за програмою Homes for Ukraine дає можливість подаватися на різні грантові програми. Паралельно займаюся просуванням фільму Women. До закінчення фестивалів я можу влаштовувати закриті покази, і з радістю зроблю це не лише у Великій Британії, а й в інших країнах Європи.

Продовжую займатись і фотографією, надсилаю заявки на різні виставки. В Англії мої роботи вже були представлені на трьох виставках, дві з яких пройшли в Лондоні. Я намагаюся розвиватись, шукаю можливості. Я просто роблю те, що можу робити.

Схожими емоціями ділилися і героїні мого фільму. Складно радіти, коли знаєш, що відбувається вдома, коли 24/7 хвилюєшся за своїх близьких. Тільки опинившись в Англії, я зрозуміла, наскільки важливими для мене були і є рідні, друзі, колеги. А тут немає нікого — і спочатку здається, що земля йде з-під ніг. Але з часом я навчилася знаходити опору в самій собі. Жити далі й не зациклюватися на думках про те, повернуся я в Україну чи ні та коли це може статися. Я зрозуміла, що не зможу повернутися в 23 лютого 2022 року. Так як раніше, вже ніколи не буде. Тому намагаюся думати не про минуле, а про майбутнє.

‍

Цього року на сцену українського національний відбору на Євробачення вийдуть 11 артистів і груп. Вони змагатимуться за право представляти Україну на цьогорічному пісенному конкурсі у Швеції. І я розкажу вам про всіх учасників нацвідбору — згідно з жеребкуванням, яке вже відбулося. Хто вони, що про них варто знати, чим сильні їхні пісні, а де, як-то кажуть, «можна було б і краще». Мій погляд, звісно, суб’єктивний. Моя мета — познайомити вас зі всіма. Вболіваю за кожного, бо знаю про їхній шлях, а також яких величезних зусиль зараз вартує писати та видавати музику в Україні. Хочу, аби ви вже визначались зі своїми смаками і до Національного відбору, до 3 лютого, підійшли вже зі своїми улюбленими піснями і вболівали та голосували за своїх фаворитів. Конкурс, нагадаю, проходитиме  у форматі телевізійного концерту. Його можна буде дивитись на сайті Суспільного телебачення.

Отже, ось так виглядає одинадцятка: 

1. YAKTAK — Lalala
2. INGRET — Keeper
3. NAZVA — Slavic English
4. ANKA — Палала
5. Drevo — Endless chain
6. Alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria
7. MÉLOVIN — DREAMER
8. SKYLERR — Time is running out
9. Ziferblat — Place I Call Home
10. YAGODY — Tsunamia
11. NAHABA — GLASSS

YAKTAK — Lalala

Першим номером, згідно жеребкування, на сцену Національного відбору вийде артист YAKTAK із піснею «Лалала». У 2019-му волинянин Ярослав Карпук брав участь у шоу «Голос. Діти», а в 2022-му запустив сольний проєкт.  Минулий рік видався для YAKTAK плідним. Музикант здобув премію Muzvar Awards у номінації New Breath («Нове дихання») та залетів у річний топ українського Spotify. І навряд, щоб ви не чули пісні «Порічка», «Уночі» та «Чекаю вдома». На конкурсі YAKTAK представляє пісню «Лалала». Сказати чесно, композицій із рефреном ла-ла-ла у світі у всі часи була шалена кількість. Але в нас є своє «Лалала» — і я собі думатиму, що це натяк саме на цю пісню, яку колись так емоційно заспівав амбасадор України у Польщі Андрій Дещиця. Трохи ріжуть вухо постійні зміни наголосів задля створення рими, бо коректні наголоси — це теж українська мова, не забуваймо про це. Все це справляє враження музичної мішанини, але, може, саме це стане рецептом прориву, хоч, на мою скромну думку, — це не найсильніша пісня Ярослава. Але, зрештою, він сказав, що коли він співає, в нього всередині ніби «як вогнище горить». А це, погодьтесь, аргумент.

INGRET — Keeper

Другим номером на сцену Національного відбору на Євробачення вийде INGRET. Що треба знати про цю співачку? Ви можете пам’ятати про Інгрет Костенко з «Голосу країни». Тренером співачки був Потап, він же після завершення шоу «підписав» її на свій лейбл Moзgi, якщо ще про такий пам'ятаєте . У 2018-му INGRET вже брала участь у нацвідборі на «Євробачення» і посіла сьоме місце у півфіналі. Сказати, що лейбл займався співачкою, так ні. Але це, може, і на краще. Враховуючи зараз репутацію цього лейблу. Щодо пісні, то у ній гарний меседж. Це відмічають усі, хто розуміють англомовний текст. А от Європа його якраз і зрозуміє. Це пісня жінки, яка має прощатися з чоловіком, який залишає їх новий дім, щоб іти на війну. Це пісня жінки, матері, доньки, нареченої. Також треба сказати, що тут дійсно гарний переклад (не в образу іншим пісням, які представлені на Нацвідборі англійською). Щодо вокалу, то голос співачки надзвичайний для слухачів з усіх країн. Ніжний і ніби кришталевий. Дуже важливий баланс між лірічністю та актуальним сучасним саундом. Не знаю, наскільки у цієї пісні є шанс на перемогу, але є шанс бути почутими, донести свій жах і біль. Донести те, що справді для тебе є найважливіше. Колись саме так зробила Джамала і перемогла.

NAZVA — Slavic English

Гурт NAZVA — Павло Гоц та Ярослав Яровенко — створили музичну формацію, яку слухачі обговорюють, обожнюю, критикують, але не залишають непоміченою. Музиканти вирішили спробувати, чи знайдеться місце їхньому авангардному мистецтву на Національному відборі на конкурс Євробачення-2024. «Іду на дно» та «Сігеле Мігеле» підспівували всі  — і десь підсвідомо було відчуття, що трохи і бракує отакої безбашенності. Що коли нерви напружені до межі, хочеться з такими композиціями жити тут і тепер.  Чесно скажу, пісня «Slavic English» мені сподобалася значно менше, ніж попередні. Я таке для себе називаю «прокол прикола», тобто це напевно мало би бути смішно, але чомусь не смішить. Але Павло Гоц так прямо і каже: «Минулого року ми випустили альбом. Після чого я запитав в Ярослава: "Може, подамось на Євробачення?". Він зі мною погодився. Все, кінець історії. Насправді дуже багато людей запитували, чи ми підемо на Євробачення, що це було б дуже цікаво. Ми подались і пройшли. І це саме той випадок, коли робиш якийсь лютий кринж, а він раптом бере і проходить до Нацвідбору».

Але побачимо. Зараз в українців дуже класно і органічно виходить робити меми. У наш час це найкращий вид саморефлексії та реакції на будь-які події. Якщо в українців так класно виходить робити меми, то чому б нам не відправити його на Євробачення від України?  Тільки може бути не смішно ані нам, ані їм. Хоч я, звісно, можу і помилятись. Просто мені здавалось, що хлопці могли зробити щось сильніше. Але раптом саме ця пісня стане вашим фаворитом!

ANKA — Палала

Традиційно в Національному відборі серед українських виконавців багато фолку. Руслана, Go-A , Kalush Orchestra. Що і не дивно. З фолковими мотивами ми помітні, автентичні та впізнавані. І навіть Джамала — це теж кримсько-татарські мотиви. Не виключення і цей рік. Пісню «Палала» артистки ANKA — це чистий фолк з усіма фолковими і псевдофолковими «наворотами». Є пару вокальних моментів, які таки чіпляють. Але я переслухала тонни народної  музики. І з різним градусом автентичності. Як на мене, трохи в ніби «механічний апельсин». Артистка, сонграйтерка та вокальна тренерка Анна Корченова потрапила у фінал Нацвідбору за результатами голосування в додатку «Дія». Саундпродюсуванням ANKA займається співзасновник лейблу ENKO Іван Клименко. Мотив, який запам’ятовується, присутній. Текст — досить схематично підібраний набір слів із приблизними римами. Голос гарний. Але, зрештою, вирішувати вам, про смаки зараз не сперечаємося.

Drevo — Endless chain

Під п'ятим номером на сцену вийде артист, який називає себе Drevo, — музикант Максим Дерев'янчук  Він став популярний через пісню «Самоліт», почав кар'єру у 2023 році. Майже весь минулий рік спостерігала за ним в тіктоці та інстаграмі. Бачила багато епізодів, коли Drevo співав своїй бабусі щойно створені пісні. Це було дуже зворушливо. Незважаючи на псевдонім, у творчості Максима Дерев’янчука з Рівненщини фольком і не пахне. А от любителям форматного поп-року може сподобатися.

Своїм тембром голосу він безсумнівно вирізняється і запам'ятовується. Про новий трек каже так: «Це не просто пісня. Це не про незламний дух і силу волі. Насамперед найбільша ціль — Євробачення. І моя особиста — щоб українська музика об'єднала світ. І показала свою міць». Співак справді досить сильний. Це стилістика рокової музики, яка нагадує про творчість Muze, дійсно естетика, яка вселяє впевненість. Ще від себе додам, що тембрально ледь чутне незмикання зв'язок, це робить голос артиста таким впізнаваним та, не побоюсь цього слова, сексуальним. Трохи має акцент в англійській. Але саме це, на мою думку, і підсилює ефект.

Alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria

Прийшов час представити вам дует, пісня якого вже очолила українські тренди ютубу і вже викликала резонанс. Що треба знати про співачок? Напевно, це найгучніші імена в цьогорічному списку Нацвідбору. Це вже третя спроба Jerry Heil вирватися на конкурс від України. Для Альони Савраненко, королеви українського хіп-хопу, це буде вперше. Цей дует ще раз підкреслює тенденцію  колаборацій останнього часу. Обидві співачки за останній рік переспівали, здається, вже зі всіма.

Пісня, якщо розглядати технічний і професійний аспекти, має якісний продакшн.  Мелодію, що запам'ятовується. З іншого — досить дивний текст і, головно, ідея. Скажу чесно, що коли я знала лише назву (а ще не чула пісню),  думала, що мова йтиме про Марію Терезію, що заснувала рід Габсбургів, ерцгерцогиня Австрії та королеву Угорщини, королеву Галичини та Володимирії у 1700 роках. Оце би був «хід конем», подумала я. Ще чомусь пригадався фільм «Тельма і Луїза». Але те, що  що пісня буде про Мати Терезу і Діву Марію, мене, чесно сказати, навіть трохи спантеличило.

Пісню «Teresa & Maria» зараз активно обговорюють у соцмережі. Багатьом вона сподобалася, але і критикують її — за згадки Матері Терези. І тут не лише питання в тому, що її постать останнім часом викликає запитання в істориків (ці дискусії легко можна знайти в мережі). Питання зовсім нерівнозначних персонажів пісні, власне, як християнських символів. Все-таки тема віри — це зі світу тонких матерій. Сподіваюся, що виконавиці зможуть доступно пояснити слухачам ідею і сенс пісні та підготують потужний виступ.

MÉLOVIN — DREAMER

Вперше в історії артист, який вже представляв Україну на Євробаченні, повертається на Нацвідбір. Як він сам сказав, має «незакритий гештальт» та хоче знову виступити на сцені найбільшого пісенного конкурсу. Законом це не заборонено. Такі випадки в історії Євробачення були, то чому б і ні.

Пісню MÉLOVIN вибрав дуже «форматну», як для цього конкурсу. Це багато хто відзначив.  Називається «DREAMER», тобто «Мрійник». Фани артиста, а в нього чи не найпотужніший фан-клуб «меловінаторів», кажуть так: «Це дуже класний меседж для Європи, для нас. Ми всі мрійники і творці майбутнього, ми творимо наше щасливе життя, треба тільки дочекатись світла. І MÉLOVIN як той промінь світла сяє і направляє нас в щасливе майбутнє, треба мріяти про це». Ну, не лише мріяти, хотілося би додати. Добро має бути з кулаками, а ще краще зі зброєю. Але що зробиш, Євробачення завжди декларувало себе святом  безтурботним. Лише українці раз за разом виплескували свій біль на його сцені. 

Треба відзначити, що пісня справді цікава і складна у вокальному плані. Треба також віддати Мелу належне. За п’ять років він помітно виріс і як артист, і як вокаліст. Трек легко запам’ятовується завдяки танцювальному ритму. «Вишенька на торті» — спів у стилі рок-опер.

SKYLERR — Time is running out

SKYLERR — нове ім’я в українському шоу-бізнесі, яке зазвучало і «злетіло» саме під час війни — завдяки дебютному хіту «Вечорниці». За псевдонімом стоїть Валерія Кудрявець — 23-річна дівчина родом із Білгород-Дністровського на Одещині. Пісня «Наші вечорниці — це найкращі дівиці» звучала чи не з кожної праски, та все ж це було яскраво. Хоча у феміністок до «найкращих паляниць» і «соковитих полуниць» наших дівиць  могло б виникнути багато запитань. Та, зрештою, не ця ж пісня виборола право боротись за місце у фіналі Нацвідбору. Пісня, з якою SKYLERR вийде на сцену, називається «Time is running out».

Як звучить пісня? Дуже стандартно, ніби створена штучним інтелектом (це лише думка авторки, яку ніхто може більше не поділяти). «Світ зійшов з розуму, небо вкрилося грозами», — і так далі під сльозовитискальне R’n’B. Але цікава ваша думка.

Ziferblat — Place I Call Home

Група Ziferblat  — це київський гурт, інді-команда, яку заснували у 2015 році брати-близнюки Данило (соліст) та Валентин (гітарист). Згодом до них приєднався Федір (барабанщик). Щодо їхнього стилю, то як сказав один музичний критик: «Це про музику!».

Пісня «Place I Call Home» («Місце яке я називаю домом») дуже тепла, зворушлива і трепетна, особливо, якщо розуміти слова. Якби ж це відчула й європейська публіка: як це не мати дому, бути далеко від нього або не бути в себе вдома у безпеці. Ця пісня звучить як мелодійна «балада про дім». А ще як інтелігентний рок з паралелями на олдскульні гурти 1970-х років. Не знаю, чи можна назвати цю пісню хітовою, але я згадала музику, яку любили слухати мої батьки, а вони трохи вважали себе за хіпі. Я би ще сказала, що в наш час такі пісні потрібні для наших нервів. Для того, аби відчути затишок, тепло в душі і світло в серці.

YAGODY — Tsunamia

Гурт YAGODY і вибухова фолькова енергія. Львівський етно-гурт у собі поєднує українські голосіння, балканські мотиви та трохи театральної магії. YAGODY існують з червня 2016 року. Рушійною силою і тією, хто зібрала увесь гурт, стала Зоряна Дибовська, а учасницями є студентки-актриси, в яких вона викладала сценічну мову. На цьогорічному Нацвідборі представлять першу авторську пісню «Tsunamia». 

Ось, як вони розповідають самі про себе: «З часу заснування ми провели багато експериментів, щоб зробити наше звучання більш об'ємним і цікавим. Спочатку були акордеон та джембе, потім додались бас і барабани, пізніше ми експериментували із звучанням дудука та духових інструментів. Зовсім нещодавно ми вирішили доповнити нашу музику автентичними мотивами за допомогою цимбалів». Наразі повний склад колективу складається з сімох осіб: трьох вокалісток, акордеоністки, басиста, барабанщика та цимбаліста. На пісенний конкурс Євробачення гурт подався у скороченому складі, бо на сцені мє бути лише 6 людей, як відомо. 

«Ми вже в передчутті того, щоб вам показати те, над чим працюємо вже три місяці», — каже Ярина, учасниця гурту. У передчутті і ми. Бо відчувається що вражатиме не лише пісня, а й шоу.

NAHABA — GLASSS

І закриватиме фінал Національного відбору перед тим, як буде відкрите голосування, гурт NAHABA. Саме йому випав одинадцятий номер у жеребкуванні. NAHABA — дует, в якому поєднується ніжний жіночий голос із чоловічим драйв- та екстрим-вокалом.

Вокаліст Андрій брав участь у «Голосі країни», а нині служить у ЗСУ. У 2023 році вступив у Повітряні сили ЗСУ. Зараз служить у 40-й тактичній авіаційній бригаді «Привиди Києва». Вокалістка Vakyolia з початку повномасштабного вторгнення їздить по Європі як вулична музикантка та ділиться з іноземцями своєю закоханістю в українську сміливість. До Нацвідбору гурт NAHABA готувався дистанційно. Базою для репетицій військовослужбовця Андрія став ангар на аеродромі. Гурт називає себе «звіром», який розвивається на сцені з кожним кроком.  

Як звучить пісня? Паралелі з війною помітні та зрозумілі. Пісня викликала незадоволення у соцмережах та медіа тим, що її порівнювали з творчістю одного гурту минулих років нашого ворожого північного сусіда. Цікаво, чи відчуєте ви це при прослуховуванні. Але музиканти відповіли так: «Насправді дуже шкода, що так багато українців тримають в голові руснявський контент. Дуже сумно, що один російський гурт у цьому стилі може перекрити сотні різних проєктів, що представляють такий жанр по всьому світу», — наголосили вони. Тим більше, що практично всі пісні, які зараз видає гурт NAHABA, є дуже жорсткою відповіддю ворогу. 

«Ми проклинаємо всіх, хто прийшов з убивством і грабунками на українську землю. Російський солдат, який перетнув український кордон, — проклятий. Той, хто підтримує насильство і терор, — проклятий. Ви не можете уникнути прокляття, воно наздожене вас, де б ви не були і як би старанно ви не ховалися», — це головний меседж, який гурт NAHABA хоче донести Європі.

11 виконавців, 11 треків. Хтось із них третього лютого стане переможцем Національного відбору конкурсу Євробачення, який цьогоріч відбудеться у Швеції. І якщо моя ця невелика «розвідка» познайомить вас із кимось із нових українських артистів, відкриє щось нове, ви визначитесь зі своїм вибором і проголосуєте, я буду дуже рада. Але надзвичайно цікаво було би дізнатися і про ваші думки та симпатії. Тож чекаю на зворотній зв’язок! Коментуйте, будемо спілкуватися! 

Ваша Марія Бурмака

Письменниця Вікторія Амеліна посмертно нагороджена державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня з нагоди Дня Соборності. 1 липня 2023 року вона померла в лікарні внаслідок влучання російської ракети в кафе в Краматорську чотирьма днями раніше. Вікторія — членкиня Українського ПЕН, лауреатка премії Конрада, правозахисниця Truth Hounds та засновниця літературного фестивалю в українському селищі під назвою Нью-Йорк.

Також президент України посмертно нагородив загиблого поета Максима Кривцова та страченого письменника Володимира Вакуленка. Того самого Вакуленка, окупаційний щоденник якого восени 2022 року знайшла в землі біля його будинку Віка Амеліна, коли приїхала збирати свідчення злочинів росіян на щойно деокуповану Харківщину. Тоді в Ізюмському лісі підіймали з могил тіла закатованих під час окупації українців, а Віка відкопала блокнот свого колеги, який він заховав від росіян.

Збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається...
(Вікторія Амеліна)

Вікторія написала ці страшні слова й невдовзі загинула сама. Вона допомогла видати й представити книгу Володимира Вакуленка на Книжковому Арсеналі 2023 року, після чого мала їхати на письменницьку резиденцію в Париж, аби створити там книгу про російські воєнні злочини. Але книга так і залишилась недописаною… Перед Парижем Вікторія «ще разок» з’їздила до Краматорська разом з групою колумбійських журналістів. Всі сиділи в піцерії, жартували, аж раптом пролунав вибух…

«Я озирнувся навколо, і всі були в порядку, крім Вікторії, — згадував пізніше колумбійський письменник Ектор Абад. — Вона сиділа прямо, але нерухомо, без крові та з закритими очима — у тому ж положенні, в якому вона сиділа, коли робила замовлення. Але вона була дуже бліда. Каталіна та Серхіо розмовляли з нею, але вона не відповідала». Вікторії не стало в день народження Володимира Вакуленка.

«…Ніби це Володя її покликав. Ніби його власних сил — його власної історії — було недосить, замало, щоб свідчити перед небом і землею на всі потомні віки про нове Розстріляне Відродження», — написала на своїй сторінці Facebook письменниця Оксана Забужко, зауваживши, що вона «довго вірила, що цього разу Україна цього уникла. Але «Віка перша з-поміж нас усіх впізнала цей черговий елітоцид і назвала його на ім'я».

Цифри втрат нашої армії засекречені
До кінця війни цифр не буде

Буде сусід, чоловік дивачки,
яка саджала червоні квіти
Друг, який нікого не попередив
Викладач, якого ми так любили
Та дівчинка, яка усіх дратувала
Художник, який завжди всім подобався
але здається, любив ту дівчинку

В ім'я державної таємниці
Клянуся, я загиблих не рахуватиму
Не рахуватиму до нестями
І до кінця війни

Насправді я починала – збилась...
(Вікторія Амеліна)

Якою Вікторія залишилась у пам'яті її колег і подруг? Sestry запитали про це у журналістки й виконавчої директорки Українського ПЕН Тетяни Терен, з якою Вікторію пов'язувала ніжна дружба. А також у Тетяни Огаркової — літературознавиці, журналістки й членкині ПЕН, яка сильно зблизилася з Вікторією під час великої війни.

«Коли читаю вірші Віки, мені здається, що вона жива»

«До повномасштабного вторгнення я не була близькою подругою Віки, — згадує Тетяна Огаркова. — Знала її книги, у нас були спільні друзі, і одного разу, у травні 2020-го, ми зустрілися онлайн на PENiвському марафоні — «Мир і Війна». Я була тоді співмодераторкою дискусії у телевізійній студії в Києві, а Віка включалася скайпом — здається, з Америки. Ми говорили про її роман «Дім для Дому».

А потім ми зустрілися в купе потяга «Київ-Харків» улітку 2022-го. Пили вино, згадували перші місяці вторгнення — хто що робив у перші дні та перші тижні війни, і здавалося, що ми давно знайомі. Віка розповідала про «своїх дітей» — свого сина та племінницю, яких вивезла в Польщу. Сама натомість зробила вибір регулярно повертатися в Україну. Російські війська стояли поблизу Харкова й постійно обстрілювали місто. Вночі ми прокидалися від потужних вибухів, ховалися у ванній. Таких вибухів могло бути півтора десятка за ніч.

Пригадую, що Віка тоді організувала подію для дітей у Театрі Ляльок. Мене вразило, наскільки легко вона знаходила підхід до абсолютно різних та незнайомих дітей, які активно включилися в гру. Півтора десятка дітей у театрі: Віка читала їм зі своєї книги «Екскваватор Ека», ми знімали відео. Потім були й інші такі зустрічі з дітьми на прифронтових територіях — зокрема, у Слов’янську навесні 2023-го, коли вже була оголошена примусова евакуація дітей з цього міста. Коли я передивляюся це відео зараз, то мені здається, що Віка жива. Не може бути мертвою людина, яка змушує сміятися дітей у містах, які постійно обстрілюють росіяни!

Від самого початку нашого знайомства я зрозуміла, що Віка була дуже спокійною, не голосною. Вона уникала бути в центрі великої компанії, але віддавала перевагу можливості спілкуватися з людьми поодинці.  Коли її не стало, ми зрозуміли, зі скількома людьми з різних середовищ вона встигла налагодити зв’язки. Вона була мостом поміж різними світами.

Трохи згодом ми разом вперше потрапили і на Салтівку — район у Харкові, який найбільше постраждав від російських обстрілів. Віка знімала розтрощену багатоповерхівку на вулиці Наталі Ужвій, а ми фотографували її. Зараз цю багатоповерхівку розбирають, і це теж боляче, адже стає менше місць, де ми були разом, «наших» місць.

Потім були Ізюм і Капітолівка, трохи згодом — Миколаїв та Херсон. Коли ми в черговий раз були в Ізюмі, ми зупинилися біля 5-поверхівок на вулиці 1 травня, на які росіяни скидали 500-кілограмові бомби у березні 2022. На п’ятому поверсі є залишки квартири, в яку можна потрапити лише через балкон. Від квартири залишилася частина кімнати, де стоїть піаніно — прямо над прірвою, адже решта квартири обвалилася внаслідок удару. Коли ми розповіли Віці цю історію, вона наполягла, щоби побачити це місце. І полізла через балкон у цю напівзруйновану кімнату. Тим часом мені позвонили з французького телебачення, і я мала коротке включення скайпом з балкону цієї багатоповерхівки, а Віка знімала на відеокамеру. Тепер у мене є відео, зняте людиною, якої більше немає. І коли я його передивляюся, я продовжую думати, що Віка жива.

Віка була безстрашною. Не те, щоби вона свідомо наражала себе на небезпеку, але у неї були свої, особисті стосунки з ризиком. Коли ми були в Херсоні в бібліотеці ім. Олеся Гончара в грудні 2022-го, то вона підходила до вікон, звідки тоді було видно інший бік Дніпра — а відтак і російські позиції. А іншим разом вона поїхала до селища Нью-Йорк, яке тоді інтенсивно обстрілювали. І надіслала нам звідти фото. Вона не боялася.

Ми бачилися на квартирниках ПЕН і на «Арсеналі» — мені дуже подобалося, як вона читає вірші. Вона писала поезію і раніше, але після повномасштабного вторгнення наважилася публікувати вірші, а також виступати публічно.

А потім було 27 червня 2023-го, мій день народження. І пізно ввечері позвонили друзі й розповіли про її важке поранення в Краматорську в ресторані Ria Pizza, де ми також часто вечеряли під час поїздок… Я не можу не думати про це — відтепер щороку день мого народження буде річницею смерті Віки.

Ми переклали французькою її вірші завдяки моєму колезі Alexis Audonnet. Відтепер, коли я виступаю перед франкомовною аудиторією, я часто читаю її тексти — інколи уривки, інколи повністю. Про повітряну тривогу по всій країні, про цифри втрат нашої армії, які засекречені, «Свідчення» тощо. Мені здається, я добре читаю її вірші французькою. Коли я бачу реакцію аудиторії — завжди зворушену та емоційно захоплену — мені здається, Віка жива».

Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
(Вікторія Амеліна)

«Вікторія — це наше слово-код»

«Мені здавалося, я добре знала Вікторію, але відтоді, як її не стало, весь час ловлю себе на тому, що шукаю у спогадах друзів і колег її риси, звички, плани, мрії, жарти (її особливий чорний гумор!), слова, про які я не знала, — ніби відкриваю для себе знову й знову щось нове — і в такий спосіб знаю і відчуваю, що вона й далі з нами, — згадує подруга Тетяна Терен.

— Особливою рисою Вікторії було вміння і потреба знайомити людей, створювати зв’язки, з яких потім народжувалися нові важливі співпраці. Вона знайомила всіх на культурних подіях, запрошувала до себе в гості, надсилала спільні листи і повідомлення, могла написати раптово в будь-який час доби й поділитися захопленням кимось, з ким обов’язково потрібно піти на каву. Дивовижно, але Вікторія продовжує це робити й нині. Для всіх, хто її знав і хто живе з болем втрати, стало важливо бути на зв’язку з іншими її друзями й подругами і робити щось разом — у пам’ять про неї. Вікторія — це наше слово-код, наше слово-підтримка.

А ще вона завжди була сповнена нових ідей, якими щедро ділилася або які у вас завжди виникали в розмові з нею. Вікторія могла говорити про фестивалі чи премії, які потрібно заснувати, про книжки, які мають бути написані й видані, про важливі ініціативи, за які точно потрібно взятися. Вона мислила наперед і вглиб, тому сама бралася за ідеї, які працювали на майбутнє.

Так справою її життя став Нью-Йоркський Літературний фестиваль, який мав на меті допомогти нам повертати свої власні імена й підтримувати місцеві громади там, де нашої спільної підтримки й зусиль за роки незалежності могло бути найменше і де — Вікторія це добре знала — наші зусилля були найпотрібніші.

Вона й сьогодні може навчити нас, як важливо знайти роль і місце, де твої зусилля будуть найпотрібнішими і найкориснішими. Я стежила за тим, як вона шукала цю свою нову роль на початку повномасштабного вторгнення. Як допомагала евакуювати і приймала в себе у Львові десятки людей із найбільш загрожених регіонів України. Як діставала ліки. Як купувала дрони й автівки для армії. Як працювала на гуманітарному складі і завдяки знанню англійської координувала комунікацію між іноземними та українськими волонтерами.

І вона продовжувала це робити й далі, але водночас запитувала себе, чи може у важких обставинах війни бути корисним її талант писати і говорити з різними аудиторіями. Вікторія писала есеї та давала інтерв'ю для іноземних медіа, виступала на головних культурних і правозахисних подіях за кордоном, щоб пояснювати, переконувати і просити про підтримку.

Далі почали з'являтися вірші — документальна метафорична поезія в якій «реальність війни з'їдає пунктуацію зв'язність сюжету». Але те ж саме вміння бачити і мислити вглиб постійно викликало у неї відчуття, що цього недостатньо, коли ми думаємо про майбутнє, бо в майбутньому, відчувала Вікторія, Україна має не лише перемогти, але й добитися справедливості. З цього народилося її бажання приєднатися до команди Truth Hounds і стати документаторкою воєнних злочинів. І з цього народилося її нове письменницьке завдання — написати документальну книгу для іноземної аудиторії про воєнні злочини Росії, зафіксувати наш досвід війни і пояснити світу історичні зв’язки між тим, що відбувається сьогодні, і що вчиняла Росія проти України протягом століть.

Я не пишу поезії
Я прозаїк
Просто реальність війни
з'їдає пунктуацію
зв'язність сюжету
зв'язність
з'їдає
Наче у мову
влучив снаряд

Уламки мови
схожі на поезію
але це не вона

І це теж не вона
Вона в Харкові
Волонтерить
(Вікторія Амеліна)

Вікторія не встигла дописати книжку War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War, але для мене цей текст, який вийде згодом у провідних видавництвах світу, став ще однією можливістю відкривати для себе знову й знову її нові якості й думки, про які я не знала, — продовжує згадувати Тетяна Терен. —Можливістю бачити, якою сильною авторкою вона була, до того ж не лише в українській, а й англійській мові. Можливістю ще раз переконатися, як її вміння мислити вглиб дозволило їй скласти у цьому тексті різні історичні пазли, які дозволять читачеві побачити ширшу картину російської імперської геноцидальної політики проти України і її культури.

Пишучи про власний досвід проживання війни, досвід своїх героїнь і свідків, з якими вона спілкувалася як документаторка воєнних злочинів, Вікторія показує історичні зв’язки з радянським репресіями 1930-х, Голодомором і переслідуванням митців-шістдесятників. Аби працювати з такими темами, потрібні не лише знання, але й письменницька сміливість, емпатія і велике серце».

У весняне синє поле
Вийде жінка в чорній сукні
Імена сестер кричати
Наче птах в порожнє небо

Викричить усіх із себе
Ту, що відлетіла швидко
Ту, яка про смерть благала
Ту, що не спинила смерть
Ту, яка чекає досі
Ту, яка усе ще вірить
Ту, що сорок днів мовчить

Викричить їх всіх у землю
Наче біль засіє в полі
З болю та імен жіночих
Виростуть їй нові сестри
знов співатимуть життя

Ну а що вона, ворона?

А вона навік в цім полі
Бо лиш крик її й тримає
Всіх цих ластівок в повітрі

Чуєш, як вона гукає
Всі по черзі імена?
(Вікторія Амеліна)

‍

Завдяки Ірині Дмитришин французький читач відкрив для себе Сергія Жадана, Олега Сенцова, Софію Андрухович, Марію Матіос, Андрія Куркова, Ірен Роздобудько, Андрія Кокотюху тощо. За переклад жаданівського «Інтернату» Ірина отримала премію Drahomán Prize-2022, яка щороку вручається кращим перекладачам з української мови на інші мови світу.

В 2023 році у книгарнях Франції з’явилася книга «Ода Україні» — це збірка оповідань та віршів, написаних під час повномасштабної війни чотирнадцятьма українськими авторами. Серед них — Любко Дереш, Катерина Бабкіна, Борис Херсонський, Артем Чех, Олександр Михед, Ірена Карпа, Тарас Прохасько, Андрій Любка тощо. Всі вони розповідають про свої рідні міста й села, аби познайомити іноземного читача з українськими місцями сили. Переклала всі ці твори Ірина Дмитришин.

Ірина живе у Франції з 1993 року й весь цей час працює над популяризацією України та її літератури. Професорка й авторка численних публікацій, вона відповідає за українські студії в Національному інституті східних мов і цивілізацій (INALCO) у Парижі. А це, між іншим, єдиний осередок у Франції, де вивчають українську мову та культуру.

До 2022 року у французьких книгарнях продавалося лише дев’ять українських авторів. З тих пір кількість української літератури — як історичної, так і художньої — збільшилася втричі. Те, що зраз видається у Франції, викликає інтерес, дебати й змушує французів переосмислювати події в Україні. А от класичну літературу наших авторів європейський читач тільки починає для себе відкривати. Натомість з російською літературою все навпаки. За словами Ірини Дмитришин, сучасна російська література не викликає особливої зацікавленості, тоді як класика традиційно залишається популярною.  

З Іриною ми зустрічаємось у паризькій кав’ярні неподалік інституту слов’янських студій, в якому їй систематично доводиться ставити на місце представників російської сторони:

— На презентації з нагоди століття інституту слов’янських студій зібралося з десяток представниць різних літератур, і кожна мала представити свою, — розповідає Ірина Дмитришин. — І от представниця російської літератури зараховує Куркова до російської літератури. Я говорила після неї. І я заперечила: «Знаєте, Андрій Курков з вами не погодився б». Адже Андрій Курков — українець.

Взагалі, це питання, що вважати українською літературою. Чи лише те, що написано українською, чи автор має народитися й вирости в Україні, чи це має бути український сюжет… Тому самоідентифікація письменниками за життя є дуже важливою. Оскільки Андрій Курков ідентифікує себе як письменника українського, то не варто тоді Росії привласнювати його успіх. Він не бере участі в літературних салонах. А на обкладинці його книг написано, що він український письменник.

З того, що росіяни хотіли привласнити, вони вже все привласнили. Питання до нас — наскільки нам треба це відвойовувати назад? Знати, що не міг Гоголь писати українською. Навіть попри те, що він був сучасником Шевченка, він належав до іншої верстви. У нього були інші бажання, інші амбіції. І окрім як писати російською, він їх задовольнити не міг. Тому за влучним виразом Миколи Рябчука, «Гоголь для нас не є ворогом, але і не прийнятий в пантеон українських класиків». На цьому це питання треба закрити.

ЮШ: Українська та російська літератури стоять на полицях французьких книгарень поруч. Чи програємо ми інформаційну війну?

ІД: Вони стоять поруч, коли вони є. Я маю на увазі українських авторів. Не забуваємо, що російська література роками, якщо не століттями, вкладала гроші в промоцію своєї культури. Вона виробила імідж гуманістичної російської літератури, яку повинна читати освічена людина. Мовляв, якщо ти не читав Толстого, Достоєвського та Чехова, ти не можеш вважатися освіченою й різнобічно розвиненою людиною. І ця установка досі працює — попри всі ті злочини, які Росія чинить сьогодні. Хоча саме час замислитись, чому ця «велика гуманістична література» не унеможливила зародження путінського режиму?

За інерцією, європейці продовжують вважати, що російські автори надзвичайно талановиті й важливі. Але це зупиниться, коли наступні покоління не зуміють написати чогось путнього й цікавого. Сьогодні процес вже загальмувався тому, що багато французьких видавців не беруть фінансування з російських джерел

Останньою такою подією, як на мене, був французький книжковий салон у 2018 році, на якому Росія стала почесним гостем. Пригадую, що у нас тоді був милий, невеликий, акуратний стенд, і ми намагалися скасувати запрошення Захара Прилєпіна (російський письменник і пропагандист — Ред.). До честі його видавця, він відмовився брати наступні твори Прилєпіна. Зараз його друкує лише маргінальний прокомуністичний видавець, крайній лівий, який видає також книжки про те, що Голодомор — це фейк, а вбивство польських офіцерів у Катині — справа рук нацистів, а не радянської влади.

Сьогодні нарощує м’язи покоління, яке народилося, виросло й стало свідомим за незалежної України. Тобто це люди, які не знали радянського союзу й які як належне сприймають те, що Україна самотійна й має власних письменників. Помаранчева революція, Революція Гідності, війна — штрихи до портрета України. І цей портрет привабливий. Він викликає захоплення. На відміну від того, що був створений російсько-радянською пропагандою — напівселянської, антисемітської, пронацистської країни. Зміна іміджу йде на користь Україні. Але, на жаль, це відбувається надто великим коштом. І ми повинні це усвідомлювати. Перед нами велика відповідальність — не втратити й не зганьбити цей шанс.

ЮШ: 11 років тому в одному з інтерв'ю ви говорили про те, що у Франції було дуже мало перекладеної української літератури. Що змінилося на книжковому ринку, і чи можна вважати, що після повномасштабного вторгнення українська книга отримала можливість зацікавити французького читача?

ІД: Лідером на видавничому ринку залишається видавництво «NOIR sur BLANC», яке має польсько-швейцарсько-французьке коріння. Воно продовжує бути амбасадором української літератури, друкуючи три покоління: від «патріарха» Юрія Андруховича — до нашого «бед боя» Жадана й молодшої генерації Софії Андрухович.

Щодо успіху літератури… Український роман, коли він потрапляє до французького видавця, конкурує з австралійським, алжирським, бразильським. Українська література довгий час була невідомою й непізнаваною в тому плані, що пересічний француз не міг назвати жодного українського автора чи якийсь знаковий український твір. Знали Андрія Куркова, але його теж не одразу ідентифікували як українського письменника. Сьогодні на обкладинках написано чітко — український письменник, який пише російською мовою. Жодних різночитань .

ЮШ: Від початку повномасштабного вторгнення всі французькі видавці збільшили наклади українських творів…

ІД: Вже майже два роки Україна не сходить з новин. Україна з’являється на ментальних мапах французів. Змінилася впізнаваність України і змінилося бажання нас зрозуміти. Наш спротив і наша боротьба призвели до здивування французів — хто ж ці українці, чому вони чинять такий спротив і чого вони хочуть? А література є одним із шляхів,  яким можна зрозуміти країну.

Плюс наші письменники не тільки пишуть. Вони також дають інтерв’ю, пишуть колонки. І це все також сприяє поширенню їхніх імен та творів. Отож, ця перша хвиля інтересу пішла на користь українській літературі. І українська література буде просуватися на хвилі цього інтересу. А далі вже має статися зацікавленість самою творчістю.

Французька публіка є надзвичайно вибагливою. Плюс вона має до вибору дуже багато як національної літератури, так і перекладної. І питання, чи ми зможемо вистрілити якимось одним автором, одним романом, чи так і лишимося пізнаваною літературою, відомою спеціалістам Східної Європи? Досить конфіденційною, нішевою літературою.

Сьогодні у перекладацькій спільноті Франції роботу перекладача порівнюють з роботою музичного виконавця. Моцарта, Бетховена чи Шопена можуть виконувати різні музиканти на різних інструментах. І тонкі поціновувачі обирають виконавця, якого знають і кому довіряють. З перекладом — те саме

Переклад — це відповідальність, — продовжує Ірина. — Це моральна та етична позиція, тому що це не твій твір, не твій текст. Як перекладач ти намагаєшся створити такий твір, який би написав сам автор, якби писав французькою. Це питання не лише знання мови, а й відчуття літератури, стилю цього письменника. Завжди будуть автори й тексти, від яких я відмовлюся. Сьогодні ситуація така, що я перекладаю авторів, яких сама пропонувала видавцям. Тобто для мене це бажання насамперед просунути українську літературу й відкрити її французькому читачеві. Для мене це виклик. І я берусь за нього з величезною відповідальністю і з великим запалом.

Питання стилю, питання перекладності — це питання перекладацького хисту. Для мене, думаю, неможливим є Шевченко, тому що я розумію, що це глибоко національний поет. І французу просто бракує ключів, аби зрозуміти Шевченка. Можна, звичайно, дати якісь пояснення, зноски… Або треба визнати, що ми не зможемо його перекласти так, щоб його зрозуміли французи.  Це ті обмеження, які я собі ставлю. У Шевченка кожне слово, кожна фраза відкриває цілий космос. Я за це не беруся. Питання тут також і в певній сакралізації.  З іншого боку,  ми не знаємо всі світові мови. Якщо ми кажемо, що це не перекладне, в такому разі ми ніколи не читатимемо письменників, мови яких ми не знаємо. Але ми ж їх читаємо, намагаємось зрозуміти.

ЮШ: Як відбувається відбір творів для перекладу?

ІД: На початку я ходила до видавців, пропонувала, зверталася спочатку до авторів за дозволом просувати, пропонувати їх. 20 років тому я була ініціатором цих зустрічей.

З того, що мені реально вдалося — це приблизно десята частина того, що я намагалася пробити. Часом це були десятки зустрічей, які закінчувалися нічим. Видавець приймав рішення не брати твір українського автора. 90% провалів заради 10% успіху

Але я також усвідомлюю, що нам ніхто нічого не винен. Французький видавець, оцінюючи мою пропозицію, мав три чи п’ять інших пропозицій з інших мов. І, можливо, інший автор був цікавішим, чи краще вписувався в каталог. Вочевидь, що було й питання пізнаваності української літератури. Я переконана, що будь-який російський промоутер книжки, коли приносив російського автора французькому видавцю, спирався на плечі Достоєвського й інших. Російська література сприймалася позитивно апріорі. Будь-що російське сприймалося як геніальне. Я дуже спрощую, але так воно й було. З російської літератури видано не тільки першу когорту, але й другу, й третю...

А в нас ще перша когорта французькою мовою не перекладена. Тому що коли я приходила до видавця, мені спершу треба було пояснювати, що таке Україна, де вона, яка її література, чому вона така і чому про жодного українського автора вони до того не чули. Це дуже велика просвітницька робота. Вона сьогодні відпала певною мірою через війну, тому що інформації про Україну з’явилося дуже багато. Численні інтерв’ю, репортажі, певна кількість перекладених книжок. Але сьогодні Україну географічно й ментально ідентифікують, і це, звичайно, сприяє попиту на українську літературу. Тепер вже багатьох французьких видавців цікавить, чому в нашому каталозі немає українського автора? Тобто я повернуся до першого питання — на початку їм потрібно було пропонувати відкривати нашу літературу і доносити до них цінність наших авторів. Дуже допоміжним було існування перекладів німецькою мовою чи англійською. Це цікавий феномен: якщо книжка вже видавалася в Німеччині, то для французького видавця це знак, що цей автор вартий уваги.

ЮШ: Чи готовий французький читач сприймати нашу літературу про війну?

ІД: Письменник пише те, що для нього важливо. Те, що він вважає за потрібне. Якщо для українських письменників необхідно і важливо писати про війну, вони повинні це робити. Жодних обмежень бути не може. Треба бути готовим, що це не захоче брати французький видавець. У мене вже був приклад, коли я гаряче рекомендувала книжку, а видавець мені відповів: «Ви знаєте, мабуть, української війни вже забагато. Я поговорив з книгарнями, і вони сказали, що ці теми вже продаються менше. Вже ця хвиля падає, і не варто знову на неї стрибати». Мені було дуже прикро.

Книжки про Другу світову війну продовжують друкуватися, книжки про Голокост — теж. А отже, якщо народ хоче говорити про свій біль, він повинен це робити. А решта світу повинна або погодитися з ним, або питання вже виникає до самого світу — чому він вважає, що української війни досить? Розмови про смерть дітей, каліцтва, ситуацію, в який перебуває Україна, заважають комфорту? Я не вважаю, що українські письменники сьогодні повинні підлаштовуватися. Ми ще не все сказали. Поки не загояться наші рани, ми повинні продовжувати говорити.

«Я працюю в школі. Заміжня, але всередині така була порожнеча. Коли росія на вас напала, я взяла вихідні і поїхала на кордон. Роблю людям чай, какао, годую супом. У перший день познайомилася з Любов’ю. До речі, як це прекрасно, що у вашій мові є таке ім’я, у польській нема імені Мілосьць. Так от, приїхала Любов, вийшла сама з маршрутки — і заплакала. Я підійшла й просто її міцно обійняла. Ми так стояли хвилин десять. Плакали вдвох мовчки. Потім я зібрала для неї пакунок з їжею, і вона поїхала далі. Беата, Дорогуськ, Польща». З книги «Словник війни» Остапа Сливинського

А потім нам ще доведеться відбудувати мову. 

Щоб свічка перестала бути окопною,

щоб пташка знову вбралася в пір’я,

щоб квіти перестали плюватись вогнем.

Щоб підвал знову став житлом солодкого варення й картоплі вусатої.

Щоб тепло стало теплим, не відлунюючи «тепликом», як дідам нашим віддавало «теплушкою».

Остап Сливинський

***

Світлана Олешко: Що ти написав спочатку — цей вірш чи книжку?

Остап Сливинський: Я навіть і не думав про книжку. У мене взагалі не було уявлення, що можна зробити з цими історіями, тому просто почав публікувати їх у Фейсбуку. Дописи ставали щораз більш популярними: їх поширювали, коментували, люди висилали власні історії. Проєкт викликав резонанс, і зі мною зв'язалося видавництво Vivat. З’явилась ідея зробити видання у формі такого собі «словника», де ці історії будуть розташовані в алфавітному порядку. 

А вірш я написав тоді, коли книжка вже версталась. Ми вирішили надрукувати його на титульній сторінці обкладинки, таку ідею подав німецький видавець. У Німеччині це видання вийшло раніше, аніж в Україні.

СО: У польському виданні «Словника» цього вірша немає. Чи існують переклади вірша іншими мовами? І чи взагалі надається він до перекладу? 

ОС: Існують. Орім німецького перекладу, який був першим, є ще болгарський та грузинський. Це ті, про які я знаю точно, тому що працював безпосередньо з перекладачами. Усі вони мене постійно про щось питали. Наприклад, слово, яке всім завдавало клопоту — «теплушка», «теплик». У словниках його не знайдеш. Поза тим, вірш цілком надається до перекладу. Мені здається, що це хороша ідея додати його до «Словника». У цій поезії звучить мій голос. Ніби певне відсторонення від основного документального тексту, в якому моїх особистих думок чи коментарів немає.

«У прихистку ми багато говорили про музику  —  це те, що нас рятувало…»

СО: Якось Андрій Любка розповідав, що на початку війни попросився помічником на якийсь склад. Цілодобово вантажив гуманітарку, носив важкі речі, — займався фізичною працею, бо важко було контактувати з людьми, з біженцями. А який твій особистий досвід перших днів і місяців війни?

ОС: Просто сидіти вдома було складно. Відразу подався у військкомат, як і багато інших українських чоловіків. Мене відправили додому, сказали чекати повістки. Повістка досі не приходила. Хотілось бути серед людей і робити щось фізично, аби не думати зайвого. Пішов волонтерити на вокзал. Пізніше протягом кількох місяців працював у прихистках для вимушених переселенців у Львові, переважно в тому, який організували на базі музичної школи. Там всюди були інструменти, висіли портрети українських композиторів, ми багато говорили про музику — це те, що нас рятувало… Тож в «Словнику війни» — багато «музичних» тем. Наприклад, одна жінка поділилась спогадами, як колядували в її рідному довоєнному Харкові. 

СО: Чи ти писав щось окрім цих історій відтоді, як почалась повномасштабна війна?

ОС: Від 24 лютого 2022 року я написав 4 вірші. Мені і досі поезія дається непросто. Напевно, документалістика — чи не єдине, що я міг тоді робити. Це дуже важлива місія літератури: передавати досвід. Нехай не власний, але — важливий, промовистий. Досвід, який фіксує реальність, а ти тут просто інструмент.

«У мирний час мовчання — "золото", а у воєнний — слабкість»

СО: Ти уклав «Словник», Сергій Жадан видав «Скрипниківку». Обидві книги — про мову. Чи це така реакція поетів на реальність?

ОС: Ймовірно, у цьому є певний професійний підхід: ми звертаємо увагу саме на слово, як воно функціонує. Це — інструмент нашої взаємодії зі світом. Мені цікавий був процес: через мову, поєднуючи слова, робити нестерпну реальність більш придатною до життя. Цікаво спостерігати, якою важливою для нас стає точність лексичних значень, якими дискомфортними нам стають слова, що змішують реальність воєнну і реальність мирну. Наприклад, у Дмитра Лазуткіна [український поет, журналіст. — Ред.] є вірш про ракету. Раніше вона асоціювалась з  романтикою космічних мандрів, а зараз ми відсікаємо це «мирне» значення, залишається лише «воєнне»: ракета — це загроза. Визначити та чітко розмежувати семантичний простір небезпеки і простір безпеки — вкрай важливо. Я впевнений, що ці процеси матимуть сильний вплив на мову ще протягом багатьох років.

Після перемоги ми будемо обережно вживати деякі слова. Це ніби травмована кінцівка, на яку боїшся стати навіть після одужання, щоб біль не повернувся знову

Ось звичайне слово «град». Яке воно викликає асоціації? Град летить з неба: неприємно, звісно, але ж це просто явище природи. А от для нас «град» ще довго означатиме реактивну систему залпового вогню. Чи інший приклад, який наводила Лариса Денисенко [українська письменниця, журналістка, адвокатка та правозахисниця. — Ред.] у своїй колонці: її подруга сказала, що діти влаштували бучу [здійняли галас. — Ред.], а в авторки аж волосся стало дибки від цього слова. Це травма для українців, але це також і травма для мови. Слово перетворюється на тригер, починає позбуватися свого «мирного» значення. Натомість залишається лише те, що пов'язане з війною і воєнними злочинами. 

СО: Мені здається, що головна відмінність саме цієї війни від інших — у тому, що ми не мовчимо. Як гадаєш? 

ОС: У мирний час мовчання — «золото». А у воєнний — небезпечна слабкість. Я впевнений, що російський агресор своєю брутальною, жорстокою і швидкою атакою намагався зробити так, щоб жертву заціпило, відібрало мову. Мовчання відібрало би силу, потенціал до спротиву. А нам потрібно бути зараз разом, як ніколи. І тут, мені здається, література допомагає вистояти. Важливо також говорити про те, що відчуваєш, хоч зараз це буває складно. Наша мова стає значною мірою беземоційною, адже назвати емоцію — це ніби знову її пережити, ретравматизувати себе. Але ми мусимо це робити для того, щоб одне одного підтримувати, чути інших. Багато поетів, наприклад, у дні обстрілів публікували вірші у Фейсбуку, а люди коментували, дякували, віртуально обіймалися. 

Я часто думав про Мілоша [Чеслав Мілош — польський поет, перекладач, есеїст. — Ред.], який пережив окупацію у Варшаві. У цей період він дуже багато перекладав, у тому числі — Шекспіра. Тобто під час важких випробувань шукав опори в класиці — культурі віків. Власне, Мілош мотивував мене до створення «Словника війни» своїм циклом «Світ. Наївні поеми». Там він поетично дає визначення слів, на перший погляд — простих. Крізь призму вуличних облав, обстрілів, бомбардувань, намагається пробитися до глибинного, чистого значення таких слів, як «віра», «надія», «любов». Чи — до слів з його дитячих спогадів: «вікно», «ґанок», «хвіртка», «стежка», «Європа». 

Я ж у своєму «Словнику» хотів показати не лише первинне значення слів, але також й те, як воно змінилось. Слова — як ключі до певного досвіду, і до того, як його пережити. 

Труднощі перекладу воєнного часу

СО: Над якими перекладами ти працював увесь цей час, і як взагалі з цим? 

ОС: У перші дні великої війни я спочатку не знав, чи можу бути корисний як перекладач. Але виявилось, що перекладач потрібен журналістам, представникам різних делегацій. Мої студенти допомагали теж у військових частинах. З'явилася необхідність перекладати списки різних потреб — військових, гуманітарних. Я дуже добре вивчив різні вузькоспеціалізовані терміни. Було також кілька телеграм-чатів, де ми оперативно робили переклади новин різними мовами, розсилали це у міжнародні інформаційні агенції. Я брався за польську, болгарську, іноді англійську мови. 

Окрім того, були й переклади дитячої літератури. Багато мам з дітками виїжджали до Польщі з одним рюкзаком, книжок з собою не брали. Відповідно, не завжди було що читати малим. Тож деякі іноземні видавництва, в тому числі й польські, почали перекладати дитячі книжки українською мовою. Зокрема, у мене було замовлення від Інституту Книги. Також до мене звернулося британське видавництво з пропозицією перекласти дуже хорошу книжку: про вимушених переселенців, толерантність до них, емпатію. Ще потрібно було перекладати різними мовами матеріали, які пояснювали причини російської агресії та російської імперської культури. 

Ця війна — не лише наша. Вона стосується усієї картини сучасного світу. Тому всі ці речі треба дуже точно і вчасно доносити. Для мене цінно, що свою роботу не припинила перекладацька премія Dragoman Prize для найкращих закордонних перекладачів української літератури. Я дуже добре розумію, наскільки важлива робота перекладача.

У моєму військовому квитку написана спеціальність — військовий перекладач

СО: Які зараз є труднощі перекладу?

ОС: Як перекласти досвід наших блекаутів? Як перекласти досвід обстрілів? У «Словнику війни» є історія художниці з Маріуполя. Вона описує картину, як у місті не було електроенергії, опалення, газу. Люди готували їжу у дворах, на якихось саморобних конструкціях. Жінці пощастило: у неї був справжній мангал, де можна було закип'ятити чайник. А на тлі — горіли вікна у багатоповерхівках… Тоді мені написала одна перекладачка із запитанням: про що тут насправді йдеться? «Горять вікна у багатоповерхівках» — це світло у них світиться? Чи вони і справді горять? 

В українців сумнівів, напевно, не виникло би. Ми знаємо, що відбувалося в Маріуполі. Але їй не вкладалося в голові, як можна так спокійно про це написати. Тож інколи труднощі перекладу виникають з певної «непоєднуваності досвідів». Перекладач мусить уявити все те, що описує автор. Переклад травматичного тексту теж травматизує. 

Війна і Шекспір

СО: Чи ми тепер приречені робити решту життя «енциклопедію» цієї війни, нескінченно її пояснювати? І чи зможемо ми коли-небудь щось інше писати, перекладати, творити?

ОС: Зараз дуже важко про щось говорити. Але ми точно не маємо зациклюватись на війні. Мусимо дозволяти собі думати й про щось інше. Бо ж доведеться кудись повертатися після перемоги, до якоїсь відправної точки. Звісно, те мирне життя до 2014 року вже ніколи не буде нашим. Війна назавжди залишиться тінню. Але треба вправлятись, розробляти в собі м'яз — думати про щось мирне. Не забуваймо, що існують й інші виміри життя. 

СО: Думати про що? Про Шекспіра?

ОС: Наприклад, про Шекспіра. 

У важкі часи треба згадувати про цінності, перевірені часом. Вічні сюжети. 

Якою б жахливою і несправедливою не була ця війна — на жаль, вона не унікальна

Агресії, геноциди — відбувалися раніше, відбуваються зараз і будуть відбуватися в майбутньому. Ніхто ж з нас не є настільки наївним, щоб повірити в те, що це остання війна у світовій історії. Треба трохи виходити поза наше «тут і тепер», намагатись дивитися на ситуацію з перспективи й інших трагедій. Коли стався напад ХАМАСу на Ізраїль, в Україні лунали голоси, що тепер міжнародна увага буде спрямована на Ізраїль і Газу, а Україну можуть покинути напризволяще.

З одного боку, все вірно. А з іншого — це допомагає усвідомити, що ми не єдині жертви, покривджені та знедолені. Це змушує боротися за увагу до нашої біди, але водночас й допомагає з цією бідою впоратися психологічно. Ми бачимо, яким насправді є цей світ. Чи багато з нас знає, що відбувається, наприклад, у Південному Дарфурі в Судані? А там — геноцид, етнічні чистки, масові вбивства цивільного населення… Бувають навіть гірші ситуації, аніж та, в якій опинилася Україна: коли чинять злочини проти народу, а про це ніхто не знає. І ми у своїй історії таке також переживали. 

24 лютого 2022 року назавжди поділило життя українців на «до» і «після». Серед тих, хто став свідком трагедії війни, була і відома українська письменниця Наталія Колесніченко-Братунь. Враження тих перших днів назавжди закарбувалися в її пам'яті й стали поштовхом до написання незвичної книги.

Дитячі-недитячі історії 

«Правдиві історії Медунчика і Маркізи» — це казкова розповідь від імені м'яких іграшок про їхні з господарями карколомні пригоди в перші дні війни.

Головний герой історії, ведмедик Медунчик до війни «завжди був біля свого господаря: коли той спить, грається, виконує домашнє завдання». Того сірого зимового ранку, коли родині довелося покинути домівку, відважно взяв на себе  важливу місію — «дарувати хлопчикові захист та впевненість у тому, що все буде добре» під час непростих пригод в незнайомій Європі. Разом із кицею Маркізою вони супроводжують двох братиків та їхню маму у безпечне місце і описують все, що бачать навколо. Іграшки розповідають про гостинність європейців, про сум за домом та мирним життям, а найголовніше —  про підтримку і людяність.

Як зізнається письменниця, натхнення прийшло, коли вона стала свідком важких сцен на українсько-польському кордоні:

«Ця книга народилася з болю, коли я була свідком певних епізодів на кордоні. Бачила, як наші матері тікали від війни, як діти міцно стискали улюблені іграшки», —  згадує письменниця.

Особливо в пам'ять врізалося як її онуки обіймали м'які іграшки у тамбурі київської квартири:

«Вони жили своє безтурботне дитяче  життя, а тут раптом в момент усе зруйнувалося. Оці їхні іграшки — щось м'яке і тепле —  чи не єдине, за що можна було вхопитися в момент виїзду з дому, чи не єдина про нього згадка», —  ділиться письменниця.

Ці образи й надихнули Наталію розповісти історію війни очима м'яких іграшок. Адже вони стають порятунком для дитини: «Іграшки стають їхнім захистом від жахів війни».

«Я хочу, щоб чеські та польські діти краще зрозуміли наших дітей»

Письменниця планує видати книгу не лише українською, але й польською та чеською мовами.

На її думку, саме через дитячу літературу можна сягнути сердець європейських читачів і  донести, чому наші мами з дітьми раптом опинилися поруч з ними і чому досі залишаються тут:

«Цю книгу можна вважати культурною дипломатією. Вона пояснює європейцям, чому українські діти раптом опинилися в Європі. Я хочу, щоб польські та чеські діти прочитали і краще зрозуміли наших дітей», — каже пані Наталія.

Це ще й можливість для європейців подивитися на себе самих очима українських мам та дітей, побачити найкраще в собі:

«В перші дні війни, в перший в'їзд наших людей, коли  була вкрита прапорами вся Європа — це настільки було гуманно, що навертаються сльози», —  згадує письменниця, тож і в її книзі підсвічені питання не стільки війни, як гуманізму та  людяності, що їх вимушені мігранти з України побачили в Європі. В книзі відчувається багато вдячності.

Письменниця впевнена, що книга стане містком між українськими дітьми та європейськими однолітками:

«Дорослі європейці вже втомилися від інформації про війну, а от діти співпереживають. Тому я написала книгу мовою, зрозумілою для дітей. Але вірю, що прочитавши, зрозуміють і дорослі», — пояснює свій задум письменниця.

Українці та поляки по-новому відкривають один одного. Ця вимушена еміграція показала, як багато в нас спільного: цінності, виховання, культура. Важливо це  помічати і пізнавати одне одних ще краще.  «Важливо теж  перекладати твори польських письменників: сучасні бестселери, дитячі книжки українською мовою», — вважає Колесніченко-Братунь.

Українцям та полякам варто звертатися до сучасної літератури, шукати літературні проєкти, які єднатимуть нанас навколо спільних тем та почуттів. Як-от перекладати сучасних авторів, твори-дуети на актуальні для обох народів теми.

«Мені подобається ідея спільних літературних проєктів, де українські та польські письменники створювали б твори в дуеті. Це могли б бути як спільні збірки оповідань, так і окремі романи чи п'єси», — пропонує письменниця.

Війна очима дитини

Книга «Правдиві історії Медунчика і Маркізи» — це можливість подивитися на війну очима дитини, котра втратила рідний дім. Це спроба розповісти європейцям про біль українських біженців.

«Я хотіла показати війну, яка раптово вривається в безтурботне життя звичайної української дитини і все змінює», — пояснює пані Наталія.

Художнє слово здатне викликати співчуття та емпатію там, де інформаційне перенасичення лише втомлює. Саме тому пані Наталія пише для дітей, але вірить, що її почують і дорослі.

Література може стати містком між нашими народами. Адже книги здатні об'єднувати навколо загальнолюдських цінностей та почуттів. І саме в цьому полягає шанс на подолання травм війни.

Другий рік поспіль українці зустрічатимуть Різдво у війні. Як і торік,  найбільше бажання українців — перемога, мир і спокій. Саме про це ми просили у Миколая Чудотворця і це є найбільшим різдвяним дивом для всіх нас. Сила Різдва в тому, що воно не може не прийти. Кожен рік — Диво народження Ісуса, спільна молитва на богослужіннях, 12 пісних страв, віншування на добро, колядки та щедрівки. Сьогодні пропоную вам 10 пісень до Різдва, створені у різний час українськими артистами. Звісно, це пісні, які найбільше подобаються мені. Але дуже сподіваюсь, що мій вибір припаде до смаку і вам, а ці композиції поселяться у вашому різдвяному плейлисті. 

1. Народився Бог на санях. Христина Соловій. 

Починаємо з пісні «Народився Бог на санях» від Христини Соловій. Багато хто співає цю пісню як народну, насправді ж це вірш Богдана-Ігоря Антонича, а музика Василя Жданкіна 

Цю пісню Христина Соловій співає вже давно. І та відома її записана версія — це був живий виступ на Громадському радіо. І ось з'явилась записана студійна версія. Нею Христина презентує свій новий міні-альбом на різдвяну тематику. Він називається «Різдвяні Сни». Ось як вона каже про цю плиту:

— Цього релізу не мало бути з різних причин. Але те, що мені все-таки вдалося, попри все, його записати і видати — моє маленьке різдвяне диво. 

Тож ділюся з вами «Різдвяними снами». Забирайте і грійтеся. Відправте своїм близьким та далеким. Хай це Різдво для всіх нас буде у свідомості і звʼязку з нашим корінням. 

‍2. Щедрик. ДикоBrass 

Напередодні Різдва ми слухаємо нові композиції українських артистів, які дарують нам різдвяний і світлий настрій. Музика, в яку можна загорнутися, як в теплий плед напередодні найвеличнішого і найказковішого християнського свята, яке цьогоріч Україна вперше відзначає разом із усім християнським світом. Тим більше, що наш «Щедрик», написаний Миколою Леонтовичем, є, напевно, найголовнішою різдвяною композицією, яка звучить у ці дні всюди. 

І є неймовірна кількість варіацій на цей легендарний твір. І я зараз пропоную послухати інструментальну версію від львівського бенду ДикоBrass. Це український brass band зі Львова, який неодноразово перемагав на міжнародних джазових фестивалях. До складу колективу  входять лише духові та ударні інструменти, без вокалу. В жовтні 2018 року ДикоBrass  перший з України виступив на польському телеконкурсі «Mam talent» («Маю талант»), отримав три «так» від польського журі і став півфіналістом шоу. 

3. Добрий вечір тобі. Malyarevsky 

Одна із найпопулярніших колядок — «Добрий вечір тобі, пане господарю». Її знають, напевно, всі. Так приємно підхопити разом із родиною «Радуйся, ой радуйся земле, Син Божий народився». І в цьому є дуже великий сенс. Адже слово «Радуйся» — одне із найчастіше вживаних слів у Святому письмі. «Радуйся» — не значить «Веселись», як колись сказав мені в розмові отець Іван Рибарук із Криворівні. «Радуйся» — означає «не втрачай віри, надії і любові в серці, не загуби світло і тепло своєї душі, примножуй добро у світі. як би важко не було». 

Хочу, аби ви послухали цю колядку у неймовірному виконанні Євгена Маляревського. Блогера із селища Кам’янське , який став знаменитим завдяки виконанню відомих композицій акапелла. Євген ще в студентські роки почав займатися аранжуванням, особливо для хору чи  акапельного ансамблю, просто багато співав, збираючись з друзями. 

Із вторгненням російських військ в Україну почав створювати композиції, що піднімають дух воїнів і мирного населення нашої країни. Маляревський сам створює музичні партії, з’єднуючи їх потім в одну пісню. І його колядка «Добрий вечір тобі пане господарю» звучить просто вражаюче. 

‍4. Нова радість. Еней

Ще один символ українського Різдва. «Нова радість стала» — одна з найвідоміших українських колядок, яка є яскравим зразком поєднання релігійної і народної колядкової традиції. Зокрема, до релігійного змісту доданий характерний для народних колядок «віншувальний» мотив: «Даруй літа щасливії сего дому господарю».

Дух колядки «Нова радість стала» бароковий та урочистий. Мелодія була записана у 1790 роках. У кількох варіантах на неї можна натрапити у збірнику «Український кант XVII-XVIII століть», який був виданий у 1990 році. Там є декілька версій. Але жодна не має тексту. Тобто з кантових джерел ми дізнаємося, що мелодія цієї колядки була відома ще у XVII столітті і лиш з часом вона набула мажорного звучання. Мелодію колядки до нас донесла усна традиція і рукописні кантові зібрання XVII століття, а текст був записаний у XIX столітті без нот. Щасливий випадок, що саме завдяки сакральній функції — обряду колядування — текст із мелодією поєдналися і збереглися до наших днів.

Ми послухаємо цю коляду у виконанні надзвичайно популярного у Польщі польсько українського гурту Еней, який ми знаємо за піснею «Біля Тополі». 

5.Бог ся рождає. Тріода 

Колядки — це радість і світло. Їх співають по-різному. Канонічно і в хорі, додаючи свої куплети і змісти, надаючи рокового чи джазового звучання.

Одна із найвідоміших колядок, без якої ми не уявляємо собі Різдво, — «Бог ся рождає». Зазвичай усі думають, що це народна колядка. Але насправді — це авторський твір Остапа Нижанківського, священика української греко-католицької церкви, який жив на початку минулого століття, українського композитора, диригента, громадського діяча. Послухаймо, як колядку «Бог ся рождає» виконує гурт «Тріода». Чоловіче вокальне тріо у складі Андрія Гамбаля, Павла Червінського та Володимира Рибака стало відомим після участі в Х-факторі, де вони були фіналістами  Виступи гурту вражають красивим триголосим вокалом, щирою душею та справжньою українською харизмою. Декілька років тому вони поставили виставу «Додому на Різдво» — і колядка «Бог ся рождає» увійшла в цю виставу.

6.Нині Рождество. Тарас Чубай

«Наше Різдво» — так називається альбом Тараса Чубая . Колись він записав колядки разом із Кузьмою, Нічлавою, Юлією Лорд. І, на мою думку, це одне із найкращих різдвяних награнь, що вийшли за історію української Незалежності. Принаймні жодне моє Різдво не обходиться без цих композицій. А у 2017 Тарас Чубай видав альбом «Наше Різдво. Продовження». І це знову абсолютно захоплюючий його авторський погляд на колядки. Тут і знайома «Нова радість», магічна «Спи Ісусе», запальна «Нині Рождество» і «Бог ся Рождає». 

А ми слухаємо об’єднуючу, життєстверджуючу історичну коляду «Нині Рождество». 

7. Коляда. Kalyna  

Співачка Kalyna до новорічних свят об’єднала тисячі років традицій та сучасний саунд у новому синглі «Коляда», вона розкриває унікальний світ звуків, де традиції інтегруються з сучасністю. На початку треку ви почуєте чарівні звуки дзвіночків із фрагмента фільму «Один вдома», які роблять цю композицію особливою та ностальгійною. 

— Це не просто пісня. Це шлях назад до коренів, до того, що робить нас унікальними. Музика — це не тільки розвага, але і засіб передачі нашої історії та душі! — емоційно говорить Kalyna.

Трек «Коляда» містить у собі нашу культурну спадщину з різних регіонів України. 

Чернігівські колядки «На городі на кургані» та «Радуй земле коляда іде» розповідають про давні обряди Чернігівщини.

Рівненська щедрівка «Щедрий вечір, добрий вечір» додає тепло та радість, як весняне сонце Рівненщини.

Львівська колядка «Добрий вечір тобі, пане господарю» додає аристократичного шарму та благословення зі Львівщини.

Як сказала про цей трек сама співачка, це шлях між епохами, це звуковий та часовий портал, це музичний експеримент сучасності та традицій. 

8. Колядка. Vitaliia 

Дуже ніжна пісня «Зірка яскрава в небі тривожному» від артистки Vitalii Грицак, української музикантки, скрипальки, авторки і виконавиці власних пісень. 

«Колядуйте люди, щоб почули всюди» — такими словами Vitaliia презентувала свою авторську колядку. «Зірка різдвяна в небі тривожному» народилась минулого Різдва, — розповіла співачка  І вже тоді стала популярною, набрала понад мільйон переглядів в TikTok, а колядувати із нею ходили багато українців у різних містах. 

— Пам’ятаю, в січні цього року ми з друзями мали йти колядувати по рідному селищі, щоб зібрати кошти на військових-односельчан. І я зрозуміла, що нема такої колядки, яка б змогла передати реальний різдвяний дух. У мене в таких ситуаціях схема проста: немає — створюю. То був вечір, на небі кілька зірок. І мені уявився образ цієї різдвяної зірки, яка заглядає в окопи до мого рідного дядька-військового. Він якраз розповідав, як би хотів опинитись вдома на свята. У висновку — вийшла така колядка, головним символом якої є яскрава зірка в українському тривожному небі, — розповідає Vitaliia. — Моя прабабуся у 1940 роках колядувала всім селом «Нову радість», а тепер я в її вишиванці ходжу зі своїми друзями і співаю те саме. Ну, це магія! Хочу, щоб це коло не розривалось. А взагалі ще дуже важливо зараз колядою збирати кошти на ЗСУ, на що я і надихаю усіх.

9. Щедра ніч. Аlyona alyona, KOLA та Jerry Heil

Аlyona alyona, KOLA та Jerry Heil презентують різдвяний трек для кожної української сім’ї «Щедра ніч». 

— Українські традиції мають місце у серці кожного з нас, а Різдво — одне з найголовніших свят, де традиції відіграють величезну роль. Спогади про моменти, коли вся сім’я разом у цей святковий день, зігрівають та надають сили вірити у диво. Усі ми кожного дня проживаємо страх, біль, втрати, але всі маємо лише одну мрію — зібратись сім’єю за одним різдвяним столом під мирним небом, — розповіли про колядку співачки.

Дівчата закликають прослухати їх спільну пісню, бо вона саме про те, чого нам так не вистачає у ці дні, — про теплі спогади та рідних людей поруч.

KOLA ділиться своїми спогадами та з вірою у серці говорить про майбутнє щасливе Різдво у мирній Україні:

— Другий рік поспіль Різдво в Україні зустрічатиметься з болем в серці та страхом за життя рідних людей. У таке світле свято дуже хочеться, щоб українці відчули тепло спогадів саме з усмішкою від того, як добре було, і вірою, що все ще налагодиться, що ми повернемо собі мирне життя. Звісно, воно не буде колишнім, але заради майбутнього нового покоління українців мусимо плекати в душі добро. Саме такою є наша пісня – теплою, ніжною, про приємні спогади щасливого Різдва.

Реперка alyona alyona у 2023 році презентувала багато ліричних пісень і тепер цією композицію розповідає, що сім’я — це найбільший подарований нам скарб:
— Ця пісня зародилась під час нашого спільного туру в Америці, але їй судилось стати повноцінним треком тільки цього року. Кожна з нас має свої традиції на Різдво. І хоч ми і з різних куточків України, але всіх нас об'єднує любов до сім'ї, українських традицій та Різдва.

Співачка Jerry Heil ділиться процесом створення пісні та з трепетом розповідає, як важливо дбати про нашу рідну культуру:

— Ми почали писати цю пісню ще перед минулим Новим роком, коли були в турі Америкою з Настею та Альоною. У мене тоді народився приспів — ви його чуєте зараз саме таким, яким він був народжений. Далі нас закрутили власні клопоти, але ми не забували про трек — і ось Альона запропонувала нарешті завершити почате!  

10. Хтось із дитям удвох. Марія Бурмака 

Хочу додати різдвяну пісню і від себе. Колись я написала три пісні на вірш Івана Малковича. Це був такий собі триптих. Разом із піснями на вірші «Хтось із дитям удвох», «Із Янголом на плечі» та «По різдві». 

Є така притча про Ангела охоронця. 

До людини звернувся Ангел:

— Хочеш, я покажу тобі все життя?

— Хочу, — відповіла Людина.

 Ангел підняв її над землею, і Людина побачила все своє життя і дві пари слідів, що йшли поруч…

— Хто це поруч зі мною?

— Це я, — відповів Ангел. — Я супроводжую тебе все життя.

— А чому інколи видно тільки одну пару слідів?

— Це найважчі періоди твого життя…

— І що ж, ти мене покидав в найважчі хвилини? — обурилася Людина.

— Ні, я ніс тоді тебе на руках… — тихо відповів Ангел.

Нехай ваш ангел завжди буде на вашому плечі. 

Вітаю всіх зі Святами. Нехай Різдвяна зірка засяє кожному з нас. А Різдвяним Дивом стане перемога, мир і спокій в Україні. Нехай батьки будуть здорові, нехай діти сміються і радують своїми успіхами. Хай ангел охоронець оберігає кожного воїна на фронті. Нехай кожне українське серце у світі наповниться теплом і світлом. Христос рождається! Славімо Його! Світлого Різдва і щасливого Нового Року.

Смілива й контраверсійна вистава «Дзяди» Івано-франківського драмтеатру під режисурою Маї Клечевської вражає сучасним прочитанням. Вірші Адама Міцкевича з вуст військових звучать так само актуально, як і двісті років тому. І що з того, що це військові з Маріуполя, з Азовсталі, а не студенти з Вільно? Ворог в них той самий…

Зала без глядачів

Театр Маї Клечевської починається зі сцени... на якій сидять глядачі, тоді як актори грають в ямі під сценою. Позаду акторів — порожній театр. Вони закривавлені й брудні, змучені, з блукаючими поглядами. Вони — полонені.

З перших хвилин вистави, від перших нот увертюри, змішаних зі звуками сирени, тіло стискається, дихання робиться поверховим, і коли з'являється головний герой — Конрад (у виконанні Романа Луцького), напруга і страх стають головними емоціями перегляду. В цьому затамуванні й спостерігаєш за бранцями в камері. За їх розпачем, жалем, жартами й молитвами. За виявами агресії та болю. Вони — наші хлопці з Азовсталі й водночас студенти з Вільно — переконанні у своєму праві бути вільними й не розуміють, чому потрапили сюди і що на них чекає.

Глядачі на сцені бачать екран, на який з двох ракурсів транслюється все, що відбувається в ямі-камері. Ця багатовимірність дає глядачеві відчуття присутності поруч з бранцями. На кожне слово, кожний рух полонених тіло відгукується знову й знов. Дихати стає все важче. Але «втекти» можна — для цього достатньо перевести погляд з екрану на яму під сценою. Можна видихнути. Чи не на такий ефект сподівалася режисерка Мая Клечевська, визнана новаторка польського театру?

Дати глядачеві можливість одночасно зануритись у біль і дистанціюватись від нього, коли він стає нестерпним. Оце жонглювання болем і співчуттям супроводжує глядача всю виставу. Спершу глядача зносить у провалля фізичної слабкості й беззахисності без можливості втекти, а потім милосердно викидає на землю, торкнувшись якої можна зупинити панічну атаку.

Війна має багато облич, і полон є одним з найжахливіших. Тому сила духу полонених, але нескорених — це сила надлюдська, яка мала б викликати захоплення в самого Бога. До речі, його відсутність у цій війні, як вона показана в виставі, якась органічна, природна. Особливо це помітно у монолозі Конрада. Глядачі все ще на сцені поряд із головним героєм, куди з небес спускається Дух Конрада (Дмитро Лека, головний балетмейстер театру). І поки Конрад з’ясовує стосунки з Богом, з власною гординею, вболіваючи за свій народ і його віру, Дух танцює. Зворушлива й потужна імпровізація — з віршів, танцю, музики, під час якої часом відверто дратує пиха Конрада і його засліпленість, але танець його Духа в цій сцені — відчайдушний, зрілий, наповнений силою. Він доповнює те, чого бракує головному герою. В результаті складається цілісний образ справжнього героя війни. З його сумнівами і часом безсиллям, але й готовністю захищати нас в кожний момент свого життя. Мая Клечевська дала достатньо інструментів глядачеві, аби він не залишився байдужим ані до текстів Міцкевича, ані до російсько-української війни.

Марнославство, від якого не втекти

Одним з інструментів ворога в цій війні є релігія, і у сцені вигнання диявола режисерка майстерно використовує контекст давнього релігійного протистояння, а насправді — загарбницького примусу до віри. Глядач знову занурюється в атмосферу страху, безсилля перед злом і жорстокістю. Обряд вигнання над Конрадом проводить патріарх Кирило. Фанатична дрібна істота, яка сама служить дияволу, намагається «очистити» Конрада. Методи «очищення» — ті самі тортури, популярні з часів інквізиції та гестапо, про які розповідають наші військові та цивільні, звільнені з російського полону.

Напруга в залі сягає апогею, коли двоє ченців-помічників патріарха Кирила занурюють Конрада головою у відро з водою. Це й оніміння, й співчуття, й намагання роздивитися фрески православних церков, які служать екраном-тлом, на який можна перевести погляд з головного дійства. Глядач бачить біль, перебуваючи в його епіцентрі, і не може зійти зі сцени. Це символично, адже «від війни втекти неможливо».

Коли стихає музика і тіло Конрада залишається нерухомо лежати на сцені, з'являється Янгол. Він запрошує глядачів за собою. Не оговтавшись від побаченого, але нарешті видихнувши, глядачі  з полегшенням переходять до фойє театру. Де на них чекає черговий, заключний момент вистави — видіння Сенатора й вечірка в Варшавському салоні. Декорації, в яких глядач опиняється разом з акторами, дають зрозуміти, що це вечірка Каннського кінофестивалю, і люди на ній геть не хочуть чути про війну, але готові радо приймати все російське, хай воно навіть забризкане кров’ю. І нарешті глядач бачить так званих хороших руських. І його накриває хвиля огиди.

Ця емоція дуже легко зчитувалась у натовпі. Огида —  одна з найдавніших емоцій, яка дозволила людині вижити в прадавні часи, раптом об'єднує на виставі своїх. І коли польські глядачі посміхаються або з цікавістю придивляються до гри акторів, українці перезираються, забуваючи стерти зневагу з облич. Хочеться вибігти з театру або закричати «Припиніть!» Виявляється, дивитися на біль і співчувати легше, ніж стояти в натовпі, який плескає російському олігархові (до слова, натовп створюють не лише глядачі, а також актори, які  вдають селебрітіз). Навіть поява жінок, облитих червоною фарбою, котра символізує кров, не справляє особливого ефекту. Глядач вже занадто занурений у власні переживання... Лише поява Конрада, який іде боронити свою землю і якого Дух одягнув у бронежилет, повертає всіх до реальності.

Фінальні оплески — це катарсис і подяка за одночасний сеанс психоаналізу й екзамену на людяність.

Кажуть, що краківський театральний глядач — найвибагливіший. А його визнання — найбажаніше. Якщо так, то нашим акторам вдалось отримати оце найбажаніше — захоплення глядача.

Хоча вистава «Дзяди» не отримала нагород фестивалю Boska Komedia, адже не брав участі в конкурсі, трупа Івано-Франківського театру єдина в повному складі вийшла на сцену під час вручення нагород. Щоб подякувати полякам за безпрецедентну допомогу українцям від початку повномасштабної війни з Росією. І нагадати, що війна не закінчилась, і театр — теж зброя, яка наближає нашу спільну перемогу.

Найкращу україномовну книгу 2023 року обрали серед сорока видань. Переможиця Євгенія Кузнєцова отримає тисячу британських фунтів (приблизно 47 тисяч гривень). Женя вже вирішила, що витратить цю суму на допомогу українській армії. «Накуплю на ці гроші цяцьок для хлопчиків», — сказала авторка «Драбини».

Роман «Драбина» Видавництва Старого Лева — це історія про тих, хто спробував втекти на чужину, але не зміг, бо війна застрягла в серці гарпуном. Головний герой — українець Толік, який задовго до війни емігрував до Іспанії, працює на престижній роботі і втілює в життя свою мрію. А мріє він жити сам у будинку, який облаштований за його смаком, де ніхто не вказує йому, що й як робити. Але коли раптово в Україні починається війна й до нього приїжджає сім’я, за законом жанру він отримує від життя абсолютно протилежну картину. У кожній з кімнат його будинку тепер хтось мешкає, особистого простору більше нема, а після загибелі родича Толік більше не може не думати про війну. Глядач спостерігає, як відбувається трансформація героя під впливом життєвих викликів. Причому описані ці зміни з гумором, близьким за стилем більшості українців.

«Це дійсно народний роман про війну, який не міг не стати Книгою року», — наголосила головна редакторка BBC Україна Марта Шокало.

Дитячою книгою року стала «Анна Ярославна: київська князівна — королева Франції» авторства Івана Малковича. Видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, як завжди, видало книгу з такими ілюстраціями, що книгою хочеться володіти вже хоча б заради них.

«Дякую всім, хто звернув увагу на цю книжку. Передовсім це завдяки двом Катеринам — Катерині Штанко, яка малювала її п’ять років, і Катерині Косьяненко, прекрасній живописці», — написав у себе на Фейсбук-сторінці автор видання Іван Малкович.

Премію «Есеїстика» отримала книга «Пригоди української літератури (від романтизму до постмодернізму)» автора Ростислава Семківа.

Це подорож в історію української літератури від Сковороди до Жадана, в якій автор пропонує свій доволі незвичний погляд на стилі й напрями. Написана книга без занудства академізму.

Книзі року BBC вже 19 років. Цього разу в журі були професорка Віра Агеєва, письменниця Світлана Пиркало, блогер Віталій Чепинога, професор Віталій Чернецький та редакторка Марта Шокало.