Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Образи людства — фотовиставка «Україна. Історії опору» у Варшаві
«Подивіться на обличчя людей на фотографіях виставки, на їхні очі, їхній сум, на їхню втому. Вони говорять про людяність нашого часу. Важливо документувати те, що відбувається в Україні сьогодні, і ділитися цими історіями зі світом. На цих фотографіях можна побачити страх і втрати, але також мужність, стійкість й рішучість, волю до боротьби, прагнення до перемоги, а відтак і майбутнє України», — посол США в Польщі Марек Бжезінський
Дитячі малюнки на стіні підвалу початкової школи, де протягом 28 днів переховувалися понад 300 мешканців окупованого Росією села Ягідне Чернігівської області, 2022 рік. Фото: Mykhaylo Palinchak
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Подивіться на обличчя людей на фотографіях виставки, на їхні очі, на їхній сум, на їхню втому. Їхні обличчя говорять про людяність нашого часу. Не обов'язково про щось хороше, але важливо документувати те, що відбувається в Україні сьогодні, і ділитися цими історіями зі світом. На цих фотографіях, які промовляють тисячу слів, можна побачити страх і втрати, але також мужність, стійкість й рішучість, волю до боротьби, прагнення до перемоги, а відтак і майбутнє України», — сказав на відкритті виставки посол США в Польщі Марек Бжезінський.
В Інституті фотографії Форт (IFF) у Варшаві відкрилася виставка «Україна. Історії опору», на якій представлені роботи митців з Німеччини, Італії, Польщі та України. У 2022-2023 роках Сандра Шільдвехтер, Аріанна Аркара, Рафал Мілах і Михайло Палінчак фотографували на Київщині, Чернігівщині, Херсонщині, Миколаївщині й Донеччині. Фотографів передусім цікавила доля цивільного населення, тому вони документували життя людей у бомбосховищах, зруйновану інфраструктуру та долю вимушених переселенців закордоном.
На відкритті фотовиставки Рафал Мілах підкреслив, що мета проєкту — нагадати людям про війну, про те, що вона триває, що гинуть люди, що цю тему не можна відтіснити на задній план, й що не можна відчувати втому від війни в Україні. Фотограф Аріанна Аркара з Італії присвятила виставку мирним людям, а також усім українцям, які все ще ведуть боротьбу в країні.
Окрім фотографій, на виставці представлено відео з антивоєнних протестів та публікації з Архіву громадських протестів (Archiwum Protestów Publicznych) присвячені долі українських вимушених переселенців. Виставка завершується фрагментом матеріалу, який підготувала платформа UATLAS.org, що збирає історії біженців та внутрішньо переміщених осіб від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну.
«Україна. Історії опору», IFF у Варшаві, виставка відкрита до 17 березня, фотографи: Аріанна Аркара, Рафал Мілах, Сандра Шільдвехтер, Михайло Палінчак за підтримки UAtlas.org та Архіву громадських протестів.
Посол США Марек Бжезінський та фотограф Аріанна Аркара на відкритті IFF у Варшаві, 25.01.2024, фото: Anna Zagrodzka / IFF
Анастасія, 24 роки, email-маркетологиня, приєдналася до батальйону територіальної оборони Києва, 2022, фото: Mykhaylo Palinchak
Бомбосховище в підземному басейні Львівської обласної спеціалізованої дитячої лікарні. Через постійну загрозу російських авіанальотів пацієнти та персонал лікарні змушені ховатися в укритті по кілька разів протягом дня і ночі, Львів, 13.03.2022 р., фото: Rafał Milach
Військові навчання для цивільних, Київ, Україна, 2022 рік., фото: Mykhaylo Palinchak
Мати з двома синами в бомбосховищі західноукраїнської дитячої лікарні під час повітряної тривоги. Soleterre onlus працює в Україні вже 20 років, надає підтримку дитячим онкологічним відділенням у Львові та Києві. Коли почалася війна, вони евакуювали з України дітей з найважчими видами раку і забезпечили ліками ті кілька лікарняних відділень, що збереглися, Львів, березень 2022 р., фото: Arianna Arcara
Учасниця антивоєнних протестів та протестів солідарності з Україною у Варшаві, 2022 рік., фото: Rafał Milach
Пам'ятник Данте Аліг'єрі в Києві, обкладений мішками з піском для захисту від російських обстрілів, 2022 рік.,фото: Mykhaylo Palinchak
Анна Ноккієу (30 років) втекла з України до Польщі 15 березня 2022 року, а через три дні прибула до Німеччини. Після двох місяців проживання в різних місцях вона знайшла дім у місті Гоенар. Вона живе в гуртожитку для біженців, організованому в замку Burg Hohensolms, де має окрему кімнату. До виїзду з України вона жила в Одесі, де провела значну частину свого життя і працювала дизайнером інтер'єрів. Із серії фотографій «Залишитися чи поїхати? — Українські біженці в Німеччині», 2022 рік, фото: Sandra Schildwächter
Артилеристи 24-го штурмового батальйону «Айдар» ведуть вогонь зі 122-мм гаубиці D-30 у бік російських позицій поблизу Бахмута на Донеччині, Україна, 2023 рік., фото: Mykhaylo Palinchak
Аліна в укритті, де вона з родиною живе від початку вторгнення, Миколаїв, травень 2022 року., фото: Arianna Arcara
Посол США Марек Бжезінський і фотограф Рафал Мілах під час відкриття IFF у Варшаві, 25.01.2024, фото: Anna Zagrodzka /IFF
Фоторедакторка, авторка текстів про фотографію. Протягом 16 років працювала у виданні «Gazeta Wyborcza», 6 з яких — головною фоторедакторкою. Випускниця факультету журналістики та політології Варшавського університету, а також Європейської академії фотографії. Викладає прес-фотографію в Університеті гуманітарних і соціальних наук у Варшаві (SWPS).
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.
Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям.
Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа
«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»
Оксана Гончарук: Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?
Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу.
В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.
Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».
І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені.
Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.
Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?
Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі.
Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна».
Жираф Монс
Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.
Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною.
А мовчати не можна.
З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?
Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу.
Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.
Одна зі сторінок артбуку
Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?
Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.
У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг.
Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.
А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.
Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається).
Ляльки у бомбосховищі
Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.
На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.
Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.
Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро
Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?
Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця.
Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.
Як виглядали ваші виступи в метро?
Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір.
А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.
На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?
Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.
У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.
І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід
Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.
Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко
Отелло, який повернувся з війни
Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.
Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді.
У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.
У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?
Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.
Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися
Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.
Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається).
Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.
Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.
Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить
Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.
Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави.
«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі
Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.
«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»
А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?
Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.
У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».
Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.
Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.
Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.
Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…
Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.
Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг
Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).
Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.
Головний герой із дружиною
Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.
І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди
Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…
Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму
Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.
Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»
У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.
Беата Лижва-Сокул: Чи пам'ятаєш першу воєнну світлину, яка зачепила тебе після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року?
Томаш Шершень: Ловлю себе на тому, що пам'ять починає затиратися. Звичайно, у мене в голові є різні зображення, але вони стають все менш і менш чіткими. Це свідчить про те, що навіть з продовженням того, що відбувається, ми відриваємося від фотографій. Це сумно і багато говорить про те, що ми дивимося на війну через зображення. Найбільш вражаючими для мене були фотографії з самого початку, які медіа швидко зробили іконами. Наприклад, фото закривавленого обличчя Олени Курило, яке як ілюстрація першої жертви війни потрапило на перші шпальти газет по всьому світу. Чи фото машин, що виїжджають з Києва, вид на зруйновану будівлю харківської ратуші, фото Дмитра Козацького, захисника «Азовсталі» у смузі світла...
Тоді ці зображення спрацювали як шок: ми були до них абсолютно непризвичаєні. Дехто з нас думав, що війна закінчиться за мить, тому ці перші образи увійшли в нас найлегше. Пізніше я бачив багато сильних зображень в інтернеті та соціальних мережах — не всі з них прорвалися в мейнстрім ЗМІ. Я добре пам'ятаю фотографію з Бахмута, на якій зображений череп українського солдата, настромлений на палицю. Таких шокуючих фотографій було так багато, що вони почали стиратися з пам'яті, втрачати свою «гостроту».
У книзі «Być gościem w katastrofie» («Бути гостем у катастрофі») ти поглиблено аналізуєш сприйняття фотографій, що надходять з України. Описуєш місця і ситуації, в яких з'являлися світлини і реакцію на них. Чи після написання книжки ти продовжуєш за цим стежити?
Підглядаю, що відбувається в соціальних мережах, хоча зараз, безумовно, менше. Закінчуючи книгу, я зрозумів, що перейшов межу надмірного занурення в тему. Я не кажу, що це погано, але ментально це було виснажливо.
Сьогодні я бачу втому від зображень війни не лише у себе, але й у своїх знайомих з України, які перестали ділитися певними видами фотографій. Ця криза помітна і в так званих мейнстрімних медіа
Ми перебуваємо в моменті, коли стоїмо перед питанням про наш ресурс. Коли ми бачимо нові зображення насильства і жорстокості, чи реагуємо ми на них, наприклад, жертвуючи гроші або допомагаючи біженцям на місцях? Дедалі більше людей усвідомлюють, що їхні можливості обмежені. Це викликає певне розчарування і відступання.
Обкладинка книжки «Być gościem w katastrofie» («Бути гостем у катастрофі»). Фото: Wydawnictwo Czarne
Тим часом відбулося повернення до фоторепортажу. У перші місяці війни з'явилися фотографії з Маріуполя та Бучі, до паперових журналів повернулися фотонариси. «The New York Times» присвятила 16 сторінок історії Лінсі Аддаріо про одинадцятирічного Єгора з Донбасу, матеріали з лікарні в Маріуполі Євгена Малолєтки були відзначені на більшості конкурсів пресової фотографії...
У своїй книзі я розширюю рефлексію на цю тему і звертаюся до багатьох видів діяльності в межах мистецтва. Постмодернізм пропонував відійти від фактів і зосередитися на інтерпретаціях. Сьогодні ми спостерігаємо протилежний процес.
В умовах війни та фейкових новин відбувається повернення до витоків журналістики, тобто до перевірки інформації та джерел, зокрема фотографій.
Починають з'являтися дуже цікаві ініціативи, засновані на глибокій, етично ангажованій журналістиці, повертаються формати розслідувань.
Можливо, дійсно відбувається якесь відродження, але я бачу й іншу проблему. Занурення в зображення, безперервний перегляд фотографій у соціальних мережах, щоденне функціонування візуального світу парадоксальним чином призвело до того, що це вже справді перестало нас зворушувати.
Зображення спрацьовує на коротку мить, але через деякий час ми потребуємо іншої стимуляції.
Репортажні світлини довго не давали нам спокою, потрапляли на обкладинки газет і на виставки.
Вони також спричинили дискусію про етику у фотожурналістиці. Я натрапив на цікаву думку одного українського фотожурналіста, Костянтина Поліщука, який сказав мені, що він не фотографує покинуте майно, не знімає крупним планом особисті речі, залишені людьми, які покидають свої домівки, тому що вважає, що це порушує їхнє приватне життя і вписується в поняття військового трофею.
Мене здивувало, що можна так мислити в контексті воєнної фотографії — це симптом справді глибокого етичного повороту.
Якщо піти далі, то можна поставити питання: чи фотографувати важкопоранених, тих, хто не може навіть протестувати, підняти руку в жесті непокори?
Фотографії, які порушують інтимність жертв, повинні складати архів з обмеженим доступом? А як щодо доказів злочинів?
Це нерозв'язний вузол. На цій війні ми бачимо, для чого саме може бути використана фотографія. Фотографія дозволяє точно визначити ваше місцезнаходження, коли ви воюєте на фронті. Вона також дозволяє реконструювати долю зниклих безвісти — саме так сім'ї знаходили могили своїх близьких у Маріуполі. Фотографія стає інструментом доказу і починає відігравати різні ролі, як позитивні, так і негативні.
Війна в Україні настільки сильно візуалізується, фотографується, що спричиняє досить фундаментальні зміни: наприклад, змінюється особа «наратора(-ки)», який(-а) розповідає нам свою історію
Ким є?
Наратив, який існував, фактично, з часів громадянської війни в Іспанії та тривав до війни в Іраку, руйнується: він базувався на міфі про репортера, який кудись їде і повертається зі своєю, як правило, чоловічою, історією. Він має монополію на знання. Сьогодні це руйнується, певна вага зміщується. Сьогодні робота із зображеннями стає більше про перевірку істини та етичне використання. Питання також полягає в тому, чи не є сьогодні наратив набагато більш дифузним: замість кількох сильних оповідачів ми маємо цілий хор. І чи підсилюють їхні голоси один одного, чи нівелюють...
Світлина Дмитра Козацького з Азовсталі
Якими якостями повинні володіти фоторепортер/фоторепортерка?
Складне питання. Ми можемо проєктувати себе, але реальність це перевірить. Екстремальна ситуація завжди змушує нас поводитися трохи інакше. У цьому контексті мене цікавить питання присутності. Художниця Магда Шпехт, наприклад, не виїжджає на місця подій, а працює з матеріалами, знайденими в інтернеті. Вона відстежує і перевіряє дії російської пропаганди, контекстуалізує їх, показує, як вони функціонують, як використовуються, звідки походять. Робота, виконана на більш пізньому етапі візуальними дослідниками, розслідувачами або фоторедакторами, так само важлива, як і прямі свідчення. Я не хочу заперечувати необхідність для фотожурналістів виїжджати в так звані «поля» або присутність інших людей на місцях конфлікту. Однак у мене іноді виникають сумніви щодо того, що насправді з них виходить. Я пам'ятаю інтерв'ю з письменником, який потрапив на лінію фронту в Україні, щоб розповісти про те, що таке війна. Він поїхав допомагати, а потім з тексту, опублікованого у великій щоденній газеті, ми дізналися, що йому дозволили постріляти з гармати. Що взагалі дає така історія?
Необхідно трохи деміфологізувати цю «реальну присутність». У фотожурналістиці минулого, однак, часто саме фотограф був єдиною людиною, яка приносила візуальні свідчення. Зараз це вже не так, і це справді велика зміна.
Сьогодні солдати знімають відео і фотографують на свої телефони або використовують для цього дрони
Звичайно, існують різні типи візуальних свідчень, деякі менш професійні, інші більш професійні. І є також різні наміри.
Що робить з нами перегляд великої кількості фотографій? Чи стаємо ми більш емпатичними, чи навпаки?
На жаль, я песимістично налаштований щодо цього, хоча розглядаю це питання ширше, ніж просто у сфері зображень та участі в соціальних мережах. Ми маємо справу з ефектом, характерним для пізнього капіталізму. Ми звикли бути споживачами, тому, коли межа нашого комфорту перетинається, ми просто «вимикаємося», перемикаємо канал — як при перегляді телевізора. Це також більш загальна проблема дефіциту уваги та надмірної стимуляції...
«Ми спостерігали зображення нашого співчуття», — ти написав у книзі, підсумовуючи реакцію на фото і відео біженців, які перетинали польський кордон після початку повномасштабної війни в Україні. На жаль, майже одразу з'явилося щось інше, що зараз на підйомі — оціночний погляд на біженців, в тому числі на тих, хто вже давно тут перебуває.
І рефлексія, що можна бути «звідти» і бути доглянутим, їздити на хорошій машині, ходити в кафе...
Це може змінитися з часом, чи так і залишиться?
Це ширші процеси. Приплив інших завжди викликає у частини суспільства невпевненість, страх перед чужістю, страх втратити роботу і, мабуть, найголовніше: страх, що цей світ, в якому ми живемо, почне неконтрольовано змінюватися. Ці процеси вже дуже добре описані соціологами та антропологами. Залишається їх приручити, адже вони є частиною наших культур. Звичайно, ми живемо в час, коли ця плинність є інтенсивною і національні кордони знову починають бути чимось менш очевидним, ніж колись. Але, незважаючи ні на що, я не думаю, що такий оціночний погляд, або навіть «хейт» (як дехто зазначає), є мейнстрімом у Польщі. Я думаю, що за подібних обставин це було б так скрізь. Можливо, більша напруженість насправді існує в Україні: між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився і все ще вирішив боротися, між багатими, які змогли виїхати за кордон, і тими, хто не має такої можливості… Я не відчуваю, що між поляками та українцями існує така драматична прірва.
Ми обидвоє переглядаємо багато фотографій з професійних причин. Пересічна людина, яка волею-неволею натрапляє на них, наприклад, під час перегляду в Інтернеті, має інструменти для їхнього критичного аналізу?
Я не дуже оптимістично налаштований щодо цього, хоча для того, щоб оцінити це, потрібні глибокі дослідження, а також час і емоційна дистанція. Тим часом, як суспільство, ми все ще перебуваємо в стані шоку. Можливо, особливо гостро це відчуває наше покоління, яке досягло повноліття в середині 1990-х років.
Ми вступали в доросле життя з відчуттям, що прямуємо до якогось світлого майбутнього, що прагнемо чогось надзвичайного, що весь час зростаємо.... Навіть події 11 вересня 2001 року не змінили цього враження: скоріше, ми сприйняли їх як певний ексцес. Тероризм був десь далеко і нас не стосувався, був страх, але й тверде переконання, що війна в цій частині світу неможлива. Ми були переконані в цьому, мирно живучи у світі «кінця історії». А тепер ми стали жертвами цього мислення. Виявилося, що цей світ дуже небезпечний.
Українські рятувальники та поліцейські евакуюють поранену вагітну жінку Ірину Калініну, 32 роки, з пологового будинку, пошкодженого внаслідок російського авіаудару в Маріуполі, Україна, 9 березня 2022 року. «Убийте мене!» — кричала вона, коли за її життя боролися в іншій лікарні, ще ближче до лінії фронту. Дитина народилася мертвою, а через півгодини померла й Ірина. Фото: Evgeniy Maloletka/ AP/East News
Хіба ми не хочемо цього знати?
Нам було (і, мабуть, досі є) важко пов'язати зображення страждань з тим, що відбувається з нами самими — знайти зв'язок між далеким і близьким.
У 1970-х роках американська художниця Марта Рослер створила серію «Красивий дім: повернення війни додому» (House Beautiful: Bringing the War Home). Робота складалася з колажів, що поєднували фотографії міщанських інтер'єрів, опубліковані в кольорових журналах, з воєнними світлинами з В'єтнаму, на яких зображені поранені цивільні та солдати на фронті. Звичайно, це була своєрідна мистецька інтервенція, але вона відображала ту шизофренію, в якій ми досі перебуваємо. Важко пов'язати ці речі в голові.
Ти написав, що завдяки доступності образів війни ми не стільки розуміємо, що відбувається, скільки беремо в цьому участь. Величезна кількість зображень, які ми бачимо, приручає нас до війни, чи це більше про те, що ми дивимося?
Я думаю, що це більше про погляд. Скільки б зображень цієї війни ми не бачили, це лише ілюзія, що ми є її свідками.
Хто ми тоді?
Насправді, це важко визначити, хто ми — глядачі, свідки чи вуаєри? Є такий термін, який використовується у дослідженнях Голокосту: він стосується випадкового спостерігача, перехожого, того, хто проходить повз і дивиться. Він одночасно і близько, і далеко, а його наміри незрозумілі. Важко визначити, чи дивиться він зі співчуттям, чи, можливо, із задоволенням. Чи, можливо, з цілковитою байдужістю? Це щось менше, ніж свідчення, чи не так?
Існує багато книг з історії та геополітики, репортажів, які стосуються цієї війни, але мало робіт, які проблематизують ставлення нашого суспільства до неї, в тому числі з точки зору міграції, через образи.
Ми перебуваємо в ситуації війни, яка відбувається по сусідству, і з усім сплеском допомоги на початку, з величезним інтересом і співчуттям, які зараз тануть, ми не проблематизуємо її критичним чином
Думаєш про глибшу рефлексію?
Ми не схильні ставити собі питання, які, на мою думку, є абсолютно ключовими: хто ми є у всьому цьому, що ці образи роблять з нами, як вони впливають на нас? При величезній залученості багатьох людей, ми як суспільство застрягли у своєрідній когнітивній сплячці.
І я маю на увазі не войовничу аґітацію, а рефлексію. Цього вже бракувало під час так званої польсько-білоруської прикордонної ситуації, тільки вона була набагато меншого масштабу, для багатьох просто локальною проблемою. Зараз ми маємо справу з чимось набагато ширшим, довгостроковим. І, на жаль, це схоже. Але коли приходять фотографії, на яких зображені кияни в кафе, з'являються коментарі на кшталт: «Навіщо мені це?», «Навіщо мені допомагати, якщо люди сидять і веселяться?». Можна зрозуміти, яке розчарування це викликає.
Поранена жінка, на ім'я Олена Курило, після авіаудару по житловому комплексу на околиці Харкова, Україна, 24 лютого 2022 року. Фото: Wolfgang Schwan / Anadolu Agency / ABACAPRESS.COM/ East News
Мейнстрімові медіа рідко показують картини повсякденного життя на фронті та поза ним. Здавалося, що ця тема вже переосмислена, після того, як ми побачили, зокрема, фотографії з гетто чи окупованої Варшави.
Різниця полягала в тому, що ми дивилися на них через багато років. Парадоксально, але ми відчували себе добре, дізнавшись, що в тій жахливій реальності була якась нормальність. Сьогодні ми бачимо розрив між спробою створити певний образ війни і реальністю, яка завжди складніша і багатовимірніша. Сьогодні складніше щось сфабрикувати: раніше було легше, багато матеріалу з'являлося, коли героїв фотографій вже не було з нами.
Недостатньо дивимось фотографій не з фронту?
Занадто мало про це пишуть, занадто мало показують, хоча на даному етапі важко сказати, чи не було б це демобілізуючим.
З іншого боку, для цього й існують ЗМІ, щоб створювати більш реальну, багатовимірну картину, ніж офіційна чи створена пропагандою. Однак треба розуміти, що пропаганда діє не лише з російського боку, вона там сильніша, але пропагандистські образи та меседжі продукуються і українською владою та ЗМІ.
Питання в тому, як виглядатиме історична політика України після війни? Чи відкриє вона дискусію про те, що є складним і менш явним, чи закриє її? Це може бути дуже по-різному. Я спостерігаю багато радикальних настроїв, переважно серед жінок, які подорожують між західними і польськими університетами та Україною, серед дослідниць і художниць, які займаються цікавими рефлексіями на перетині гуманітарних наук і мистецтва, пишуть про деколонізацію та екологічні зміни.
Вони мають абсолютно новий підхід до пам'яті та її політики. Питання в тому, чи прорветься це в офіційний чи мейнстрімний наратив.
У книзі ти пишеш, що чим більше ми маємо доступу до інформації та зображень на кінчиках наших пальців, переглядаючи їх на своїх телефонах, тим більша дистанція, тим більша десенсибілізація. Я пам'ятаю з перших тижнів війни захоплення зображеннями з дронів, які показували повністю зруйновані міста, поля, продірявлені мінами...
Сьюзен Зонтаґ у своєму вже класичному есе «Regarding the Pain of Others» (Дивлячись на чужі страждання) назвала це «порнографією».
Я згадую її слова, маючи на увазі, однак, що ми живемо в зовсім інший час. Сьогодні ми маємо більш критичне та усвідомлене ставлення до зображень насильства, але їх також стало більше.
Цікаво, що багато людей прокручують Instagram, коли бачать попередження про те, що фотографія буде жорстокою, і чим більше вони на неї клікають, тим більше вони на неї натискають. Це виглядає так, ніби вони хочуть побачити на власні очі, чи вплине це на них. Цікаво, де сьогодні межа витривалості глядачів?
Роджер Фентон, Долина тіні смерті. Фото з відкритих джерел
Фотографії з Бучі зворушили людей по всьому світу, наступні потужні фотографії — набагато менше.
Медіа втрачають позиції, особливо паперові, і питання уваги (і її відсутності) варто розглядати саме в цьому контексті. Але є ще одна проблема, про яку я пишу в книжці, — це виробництво образу війни.
Ми маємо справу з цим з моменту появи воєнної фотографії. Достатньо згадати фоторепортаж Роджера Фентона про Кримську війну 1855 року, знакові фотографії Іспанської війни, вивішування прапорів американцями на Окінаві та росіянами на Рейхстазі, а також постановочну фотографію прориву шлагбаума на кордоні в Колібках у вересні 1939 року, яку використовувала німецька пропаганда.
У цьому контексті зрозуміло, що нічого не є очевидним.
Останню зі згаданих тобою фотографій деконструював Збіґнєв Лібера у своїй серії «Pozytywy» (Позитиви) (2002-2003). Чи знаєш ти, що того року ця пропагандистська фотографія з'явилася 1 вересня в одній із щоденних газет як символ початку Другої світової війни?
Тому контекст, в якому функціонують зображення, які їхні значення, як вони були створені, з якою метою і ким, є надзвичайно важливим. Такі питання можуть здатися надто підозрілими, але їх потрібно ставити.
Коли ти пишеш про зображення війни, ти маєш на увазі не лише фотографію.
Мистецтво залишається зі мною більше. Роботи українських художників, створені останнім часом, проблематизують ситуацію війни, говорять про страждання, але також зачіпають проблему бути глядачем; є також цікаві теми, наприклад, страждання природи під час війни. У мене таке враження, що художнє вираження часто зачіпає певні питання сильніше, ніж фотографія.
Вона відкладена в часі.
Репортажна фотографія миттєва, мистецтво народжується на відстані. Багато художників створюють дуже потужні роботи, використовуючи фотографії
Яна Кононова зробила жахливу документацію ексгумації масових звірств у лісі під Ізюмом. У своїй серії «Випромінювання війни» вона показує ландшафти, що трансформуються, пропонує екопоетичне дослідження зон воєнних звірств і відмову від обов'язку бути свідком подій, що відбуваються, стеження за ними в прямому ефірі.
Кононова показує зруйнований ландшафт, а також знищені об'єкти, що перетворилися на щось безформне. Радіація тут є метафорою атомної радіації, що впливає в довгостроковій перспективі. Психологічні та фізичні рани залишаться з людьми на довгі роки, як і спустошення землі; терапевтичний процес буде однаково важливим у всіх цих аспектах. Десятки років підуть на те, щоб прибрати міни, дезактивувати землю.
На початку нашої розмови ти сказав про забування фотографії з України. В мені вони відкладаються.
Зображення завдають болю і передають насильство — це нове явище. Зображень війни багато, і часто вони особливо жорстокі. Я знаю людей з України, які не хочуть їх більше бачити. Рано чи пізно це доходить до багатьох людей. Парадокс полягає в тому, що ми ще не знаємо, як цей надлишок зображень насильства вплине на нас у довгостроковій перспективі. У нас різна чутливість.
Деякі люди переглядають фотографії з України в спортзалі разом з фотографіями одягу і не справляє це на них жодного враження. Інші переживають одну-дві фотографії роками. Межі чутливості та емпатії важко осягнути. Колись це стане темою для дослідників.
Томаш Шершень (1981 р.н.) — есеїст, фотограф, антрополог культури. Автор книжок “Być gościem w katastrofie” (Бути гостем у катастрофі) (2024), “Wszystkie wojny świata” (Усі війни світу) (2021), “Architektura przetrwania” (Архітектура виживання) (2017) та “Podróżnicy bez mapy i paszportu” (Мандрівники без мапи і паспорта) (2015), редактор антології “Oświecenie, czyli tu i teraz” (Просвітлення, або тут і тепер) (2021). Доцент Інституту мистецтв Польської академії наук, з 2024 року головний редактор квартальника „Konteksty” (Контексти), співзасновник журналу „Widok. Teorie i praktyki kultury wizualnej” (Погляд. Теорії та практики візуальної культури). Був співкуратором виставок у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві та галереї Studio, а також співавтором театральних проєктів, показаних у Польському театрі в Бидгощі та на Варшавській бієнале. Його фотопроєкти були представлені на десятках індивідуальних і колективних виставок у Польщі та за кордоном — останнім часом у галереї Studio та Будинку зустрічей з історією у Варшаві. Його книга «Всі війни світу» отримала літературну премію Znaczenia (Значення), Гран-прі «Академії 2022» та була номінована на Літературну премію Ґдині, а книга «Бути гостем у катастрофі» була номінована на премію імені Марціна Круля.
Ми обрали фотографії, які показують війну з різних ракурсів. Кожен українець щоденно робить свій внесок у боротьбу з ворогом — Росією. І це безцінно. Ми хотіли показати війну не лише на полі бою, але й у тилу. Де ні на мить не припиняються російські обстріли, де люди, попри втрату близьких, продовжують свою боротьбу. 2024-й рік був дуже складним для кожного українця. Росія здійснювала масовані атаки на українські місця, руйнувала житлові будинки, лікарні та школи, вбивала українських дітей та дорослих. Втім, сила українського духу настільки висока, що жоден ворожий снаряд не може позбавити нас прагнення жити та творити. Заради майбутнього. Вільного майбутнього України та усього світу.
Фото: Radio Free Europe/Radio Liberty/Serhii Nuzhnenko/ Reuters / Forum
Евакуація сьогодні — єдиний розумний вибір. Про це заявляють у Покровську, місті, яке стало лінією фронту. Евакуювати людей з Покровська та найближчих сіл ускладнюють російські безпілотники. Попри це, волонтери всіляко допомагають тим, хто твердо вирішив виїжджати із міста. На цьому фото щімкий момент, коли з перону відправляється евакуційний потяг 30 серпня 2024 року. Люди шлють одне одному сердечка. Хто зна, чи побачаться вони знову.
Фото: Danylo Antoniuk/Reuters/Forum
7 лютого 2024 року росіяни підступно атакували житловий будинок у Голосіївському районі Києва. Внаслідок атаки загинуло шестеро людей, ще 40 — отримали поранення. Того дня над Києвом сили ППО збили близько 20 ракет. Росія традиційно заперечила обстріли цивільних.
Фото: Marian Kushnir / 47mech_brigade
Через бойові дії в Україні близько 20% сільськогосподарських земель непридатні для використання. Ворожі снаряди змінили український ландшафт. Поля, де ще нещодавно росла пшениця, тепер вкриті воронками. На цьому фото, зробленому поблизу Авдіївки на Донеччині, — те, що залишили російські снаряди.
Фото: Yutiy Dyachyshyn/AFP/East News
4 вересня 2024 року для львів’янина Ярослава Базилевича став найчорнішим днем в його житті. В одну мить він втратив дружину та трьох дочок. Того дня, 4 вересня, РФ атакувала Львівщину трьома «шахедами», двома крилатими ракетами і двома «Кинджалами». 6 вересня у Львові попрощалися із Євгенією, Яриною, Дариною та Емілією Базилевич.
Фото: Roman Pilipey / AFP/East News
Від березня 2024-го Росія знищила близько половини електроенергетичних потужностей України. Про це на засіданні Радбезу ООН 16 грудня заявила представниця США в ООН Лінда Томас Грінфілд. Енергетична ситуація цієї зими в Україні буде дуже складною. Дефіцит електроенергії та відключення електроенергії критично залежатимуть від масштабів подальших російських атак. Тим часом українці звикають до нових реалій життя. На цьому фото касир використовує телефонний ліхтарик, щоб обслуговувати клієнтів у ресторані під час часткового відключення електроенергії в Києві 28 листопада 2024 року.
Фото: Evgeniy Maloletka/AP/East News
8 липня 2024 року Росія запустила по Україні 38 ракет «Кинджал» та Х-101. Одна з них поцілила у дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдит». На момент удару там перебувало більше 600 дітей. Внаслідок російського удару по дитячій лікарні загинуло двоє дорослих, ще 32 людини отримали поранення.
Фото: Anton Shtuka/ AP /East News
Після російського удару по лікарні «Охматдит» сотні людей — комунальники, надзвичайники, волонтери, прості кияни й працівники медзакладу — організувались, аби розбирати завали та шукати постраждалих. Чоловік із плямою крові на спині — дитячий хірург «Охматдиту» Олег Голубченко. Попри те, що він отримав контузію, а також рани спини, чоловік після удару рятував людей та розбирав завали разом зі всіма.
Фото: Andrii Marienko /AP/ East News
Харків фактично щоденно зазнає масованих обстрілів з боку Росії. 30 серпня 2024 року ворог здійснив п'ять авіаційних ударів з території Бєлгородської області по місту, застосувавши боєприпаси УМПБ Д-30. Внаслідок атаки загинуло п'ятеро людей, ще 47 поранено. На цьому фото — чоловік, який вистрибнув з вікна палаючої квартири. На жаль, він не вижив.
Фото: Efrem Lukatsky /AP/East News
Олександрі Паскаль — 8 років. Дівчинка втратила ногу внаслідок російського обстрілу Затоки в травні 2022-го. Однак маленька гімнастка не перестала займатись своєю улюбленою справою. Дівчинці поставили протез і вона заново навчилася ходити. А згодом повернулася до занять художньою гімнастикою та бальними танцями.
Фото: Evgeniy Maloletka /AP/East News
11 листопада у Києві відбулась прем'єра вистави «Шевченко 2.0», яку представив Харківський театр імені Тараса Шевченка «Березіль». Вистава «Шевченко 2.0», поставлена за мотивами особистих щоденників Тараса Шевченка, органічно поєднує історію та сучасність, життєві події і театральну гру, лірику і чорний гумор. На фото — актор Михайло Терщенко дякує глядачам наприкінці вистави.
Фото: Roman Pilipey
Війна докорінно змінила життя всіх українців. Там, де ще три роки тому вирувало життя, зараз лише жахлива тиша, яку порушують часті російські снаряди. Ці абрикоси на випаленій землі під Покровськом — як символ того, що життя повернеться сюди. Рано чи пізно. Війна закінчиться, й українці відбудують свої будинки і повернуться на ці покинуті землі.
Фото: Florent Vergnes / AFP /East News
Вже за кілька годин цей солдат поїде на фронт на Донеччину. А поки що він насолоджується останніми миттями у компанії зі своїм рудим котом.
Фото: Andrej Isakoviv / AFP/East News
Українська легкоатлетка Ярослава Магучіх здобула золото в стрибках у висоту в Олімпійських іграх 2024 в Парижі. Однак не лише про звитягу українки говорили світові медіа, але й про її спосіб… розслаблятись під час змагань. «Спляча красуня», «Спляча королева, яка виграла золото» — так світові медіа та користувачі соцмереж говорили про Ярославу Магучіх. Між стрибками українська легкоатлетка відпочивала, загорнувшись у спальний мішок. Ці фото обійшли весь світ.
фото:Roman PILIPEY / AFP/East News
Медичні евакуаційні потяги щоденно перевозять поранених захисників України з прифронтових міст до госпіталів. На цьому фото — поранений український солдат, який лежить у ліжку на борту військового евакуаційного потяга.
В Sestry.eu ми розповідаємо історії українок, які залишилися в країні, незважаючи на війну, та біженок, які роз'їхалися по всьому світу. Ми також розповідаємо про жінок з інших країн, які борються за свої права, встановлюють нові стандарти в політиці, спорті чи мистецтві. Їхні успіхи надихають нас, а невдачі вчать нас. Ми прислухаємося до голосів жінок у різні моменти їхнього життя. 2024 рік не оминув жінок. Сьогодні ми повертаємося до цих моментів у фотографіях, щоб згадати жінок, які не раз викликали наше захоплення, цікавість, співчуття і радість, даруючи нам безліч емоцій і, перш за все, надаючи нам відваги.
Фото: Roman Pilipey / AFP/East News
Дім. Жінка розбирає завали у дуже пошкодженому житловому будинку після російського авіаудару в Селидовому Донецької області, 27 червня 2024 року.
Фото: Geert Vanden Wijngaert/AP/East News
Лідерки. Як про прем'єр-міністерку з баченням та амбіціями говорили про юристку Каю Каллас, коли вона вступила на посаду в Естонії. Ще до вторгнення в Україну вона твердила, що російський президент непередбачуваний і не відступить від збройної агресії. Після 24 лютого 2022 року як прем'єр-міністерка Естонії вона твердо стояла на боці України. У 2024 році була оголошена в російський кримінальний розшук. У червні того ж року Європейська Рада погодила її призначення на посаду Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки. На фото: президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн та прем'єр-міністерка Естонії Кая Каллас йдуть разом на пресконференції під час саміту ЄС у Брюсселі, 28 червня 2024 року.
Фото: Marko Djurica / Reuters / Forum
Закупівля на фронті. Загальна військова служба в Ізраїлі є обов'язковою для всіх громадян, які досягли 18-річного віку. Чоловіки служать три роки, а жінки — два. Однак жінки не брали участі у безпосередніх бойових діях з часів Визвольної війни 1948 року. Після нападу на Ізраїль палестинської терористичної організації ХАМАС 7 жовтня 2023 року ізраїльтяни почали озброюватися. За різними оцінками, стільки ж ізраїльтян подали заявки на отримання дозволу на зброю, скільки за попередні 20 років. На фото: жінка з гвинтівкою робить покупки в пекарні в Тель-Авіві, 4 червня 2024 року.
Фото: Thibault Camus/East News
Королева Парижа. У 2024 році польська тенісистка Іґа Свьонтек стала першою тенісисткою після Серени Вільямс (2013), яка виграла турніри в Мадриді, Римі та Відкритому чемпіонаті Франції за один сезон. У серпні їй не вдалося виграти золото на Олімпійських іграх, і це довго обговорювалося в ЗМІ. Незабаром після матчу вона сказала: «Можливо, через те, що я так довго була першою ракеткою світу, я думала, що зможу впоратися з усім загалом. Париж показав, що це не так. Тепер я відчуваю ще більшу мотивацію. Я можу і повинна бути ще кращою. Мені лише 23, у мене все попереду». На фото: Іґа Свьонтек з уболівальниками після перемоги у фіналі Відкритого чемпіонату Франції з тенісу серед жінок на стадіоні Ролан Гаррос у Парижі, Франція, 8 червня 2024 року.
Фото: Bashar Taleb / AFP/ East News
Прощання. Мати прощається зі своєю дитиною, яка загинула внаслідок нічного ізраїльського обстрілу в центральній частині Сектора Газа, в морзі лікарні Aqsa Martyrs в Дейр ель-Бахрі, 25 червня 2024 року.
Фото: Evgeniy Maloletka/AP/East News
Блекаут. Від початку війни Росія регулярно завдає ударів по енергетичній інфраструктурі України. Незважаючи на відключення, театри репетирують вистави, спортсмени тренуються, а цивільне населення виживає, використовуючи електрогенератори або встановлюючи сонячні батареї на дахах будинків. На фото: гімнастки тренуються у спортивному центрі «Сьогун» під час відключення електроенергії в Києві, Україна, 29 листопада 2024 року.
Фото: Vano Shlamov / AFP/East News
Спротив. У Тбілісі, як і в Києві у 2014 році, влада намагається приборкати протестувальників проти результатів нещодавніх парламентських виборів і впливу путінської Росії на внутрішню політику країни, зокрема її вступ до Європейського Союзу. На фото: учасниця протестів у Тбілісі, 25 листопада 2024 року.
Фото: Andre dias Nobre/ AFP/East News
Феномен. Поки фанатки американської співачки Тейлор Свіфт обмінювалися браслетами на концертах, ЗМІ підраховували її заробіток і безуспішно намагалися з'ясувати, в чому ж полягає її феномен. 8 грудня завершився «The Eras Tour» — світовий стадіонний тур Тейлор Свіфт на підтримку її альбомів останніх років. З березня 2023 року співачка дала 149 концертів у 51 місті в 21 країні на п'яти континентах. Прибуток лише від продажу квитків перевищив 2 мільярди доларів США. Книга «Eras Tour Book» розійшлася тиражем 814 тисяч примірників за перші кілька днів після виходу (29 листопада 2024 року); краще розійшлася лише «Земля обітована» Барака Обами. Минулого року журнал Time назвав Тейлора Людиною року. На фото: шанувальники прибувають на концерт Тейлор Свіфт Eras Tour на Estadio da Luz у Лісабоні, 24 травня 2024 року.
Фото: Olympia de Mismont/AFP/East News
Подвійний феномен. Дослідження популярності вагітності близнюками в Нігерії триває вже кілька років. Доктор Джон Офем, гінеколог з Абуджі, столиці Нігерії, помітив, що в місті Ігбо-Ора, наприклад, люди їдять продукти, що містять інгредієнти з високим вмістом гормонів, які відповідають за гіперовуляцію. Ця теорія може пояснити вищий, ніж зазвичай, відсоток дизиготних близнюків, хоча в місті також є значна кількість монозиготних близнюків. На фото мати позує зі своїми близнюками під час Всесвітнього фестивалю близнюків в Ігбо-Орі, 12 жовтня 2024 року.
Фото: Delil Souleiman / AFP /East News
Знову війна. Після 13 років громадянської війни сирійські повстанці на чолі з джихадистським угрупованням Хаджат Тахрір аш-Шам в результаті бліцкригу увійшли до Дамаска і скинули президента Башара Асада, який був при владі понад два десятиліття і втік до Росії. Ситуація в Сирії викликає занепокоєння Туреччини, яка побоюється терористичної загрози з боку Робітничої партії Курдистану. У багаторічному конфлікті страждає цивільне населення. На фото: сирійська курдка, яка втекла з півночі Алеппо, після прибуття в Табку, на західній околиці Ракки, 4 грудня 2024 року.
Фото: Franck Fife / AFP/East News
Стрибок радості. На Паризьких іграх збірна України налічувала 140 спортсменів, що є найменшою кількістю за всю історію змагань країни. Станом на 24 лютого 2022 року понад 500 українських спортивних об'єктів було зруйновано, а майже пів тисячі спортсменів втратили життя. Тому особливо приємно, що українська збірна завоювала в Парижі 12 медалей — три золоті, п'ять срібних і чотири бронзові. На фото: Ольга Харлан (ліворуч) та українська команда святкують перемогу у фехтуванні серед жінок між Південною Кореєю та Україною на Олімпійських іграх у Парижі, Гран-Пале, 3 серпня 2024 року.
Фото: Benjamin Cremel / AFP/East News
Щирість принцеси. Коли принцеса Уельська Кейт зникла з поля зору громадськості наприкінці минулого року, в британських ЗМІ з'явилися чутки і теорії змови. Навесні 2024 року принцеса оголосила у відеозаписі, що проходить профілактичну хіміотерапію. Декого така відвертість вразила, а декого обурила. На фото Кейт їде в скляній кареті під час параду до дня народження короля «Trooping the Colour» у Лондоні 15 червня 2024 року.
Фото: Arif Ali / AFP/ East News
Солідарність. У місті Лахаур в Пакистані спалахнули протести після того, як у соціальній мережі з'явилися повідомлення про те, що студентку зґвалтував охоронець у кампусі Пенджабського жіночого коледжу. Спочатку поліція стверджувала, що інформація про зґвалтування є «фейковою новиною» і викликає непотрібні заворушення. Пізніше вона повідомила, що охоронця звинуватили у зґвалтуванні, він перебуває під вартою і ведеться розслідування. На фото: жінки-поліцейські стоять на варті біля стіни, на якій протестувальники залишили відбитки своїх рук під час демонстрації, що засуджує зґвалтування студентки в Лахаурі.
Фото: Kenzo Tribouillard / AFP/East News
Вболівальниця. Гол у самісінькі ворота у виконанні півзахисника Джердана Шакірі, який таким чином став єдиним футболістом, що забив так на трьох Євро та трьох чемпіонатах світу поспіль, увійде в історію Євро-2024. Втім, увагу привертала одна вболівальниця, яка запам’яталась особливою експресивністю. Матч групи А Євро-2024 між збірними Шотландії та Швейцарії на стадіоні в Кельні, 19 червня 2024 року.
Фото: Gleb Garanich / Reuters / Forum
Напад на лікарню. 8 липня, напередодні саміту НАТО, російські терористи атакували кілька українських міст: Київ, Дніпро, Кривий Ріг, Слов'янськ, Краматорськ. Було випущено 38 ракет різних типів. Одна з них влучила в головну дитячу лікарню Києва, де діти не лише з України, а й з інших європейських країн проходять діаліз від ниркової недостатності. Внаслідок влучання ракети було пошкоджено загалом 24 відділення «Охматдиту». Постраждали понад 300 осіб, у тому числі восьмеро дітей. Понад 600 пацієнтів були евакуйовані, близько 100 з них були переведені до інших лікарень. Атаки на медичну інфраструктуру — це тактика, яку використовували в Чечні та Сирії, де за вісім років було зафіксовано 583 напади на лікарні. За оцінками, з лютого 2022 року росіяни здійснили понад 1440 (!) атак на українські медичні заклади. На фото: жінки з дітьми, підключені до крапельниць, чекають на вулиці, поки їх перевезуть до інших лікарень, Київ, 8 липня 2024 року.
Фото: Loic Venance / AFP /East News
Медалістка всіх часів. Найуспішніша гімнастка в історії — 37 медалей Олімпійських ігор та чемпіонатів світу — приїхала на Олімпіаду в Парижі після тривалої перерви. У 2020 році на Іграх у Токіо у неї стався зрив і вона знялася з турніру. Її називали боягузкою, кидалися расистськими образами і критикували ще гостріше, коли вона зізналася, що бореться з СДУГ (ADHD). На фото 142-сантиметрова Сімона Байлз у фіналі зі стрибків на колоді, де її перемогла бразилійка Ребека Андраде. Байлз залишила Париж з чотирма медалями (3 золотими та 1 срібною), Париж, 5 серпня 2024 року.
Фото: Jose Jordan/ AFP/East News
Зміни клімату. Дехто продовжує ігнорувати зміни клімату, а тим часом у вересні та жовтні потужні повені спустошили південні регіони Польщі та Іспанії. В останній загинуло 219 людей. На цьому фото жінка працює над розчищенням бруду серед уламків на вулиці Пайпорта, на південь від Валенсії, на сході Іспанії, 6 листопада 2024 року.
Фото: Saul Loeb / AFP/East News
Прощання Камали. Віцепрезидентка США, кандидатка від Демократичної партії на посаду президента Камала Гарріс махає прихильникам наприкінці своєї промови в Університеті Говарда у Вашингтоні, округ Колумбія, 6 листопада 2024 р. Перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США завершила його дивовижне політичне повернення. Камала завершила свою промову, визнавши, що, ймовірно, є багато людей, які вважають, що Америка вступає в темні часи. — Однак тільки в темряві можна побачити зірки, — сказала вона, і в той же час закликала продовжувати боротьбу за кращу і справедливішу Америку.
Фото: Wojciech Olkuśnik/East News
Вони не здаються. Поки польський серіал «Матері пінгвінів» користується шаленою популярністю на одній з кіноплатформ, у Сеймі триває боротьба батьків дітей з інвалідністю за зміни до закону про соціальні пенсії. Громадський проект, який має на меті зрівняти соціальну пенсію з мінімальною заробітною платою, подала Івона Гартвіч, багаторічна громадська активістка, а сьогодні депутатка від Громадянської коаліції. Наприкінці жовтня президент Анджей Дуда підтримав закон про надання спеціальної надбавки всім, хто отримує соціальну пенсію. На фото: батьки осіб з інвалідністю під час 18-го засідання Сейму 10-го скликання, Варшава, 27 вересня 2024 р.
Фото: Adrees Latif / Reuters / Forum
Відсіч. Еліана, 22-річна мігрантка з Венесуели, намагається перетнути американо-мексиканський кордон зі своїми двома доньками, трирічною Крісмарлі та шестирічною Аріаною. На цьому фото солдат Національної гвардії не дає Еліані перетнути паркан з колючим дротом на березі річки Ріо-Гранде в Ель-Пасо, штат Техас, США, 26 березня 2024 року. Згідно зі статистикою, у США нелегально проживає близько 5,5 мільйона мексиканців. Дональд Трамп під час передвиборчої кампанії і після перемоги на листопадових виборах заявляв, що віддасть наказ про масову депортацію нелегальних іммігрантів з Мексики та інших країн Латинської Америки відразу після вступу на посаду 20 січня 2025 року.
Фото: Martin Meissner/AP/East News
Реперка. «Я несу на фронті любов, несу увагу. Даю військовим розуміння, що тут, у цивільному житті, ми не забули про війну, ми щоденно робимо все можливе, аби прискорити перемогу. Ми ставимось із повагою до кожного військовослужбовця», — сказала найвідоміша реперка України в інтерв'ю Sestry.eu. На фото: Alyona Alyona та Jerry Heil з України виконують пісню Teresa & Maria під час Гранд-фіналу пісенного конкурсу «Євробачення» в Мальме, Швеція, в суботу, 11 травня 2024 р. Виконавиці посіли 3-тє місце на 68-му пісенному конкурсі.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
