Культура

Оксана Щирба: На платформі Netflix вийшов фільм «Між нами», в якому піднімаються теми становища жінки в суспільстві, сімейного насильства, ПТСР. Одну з головних ролей зіграли Ви. Наскільки складно було відчути героїню фільму?

Ірма Вітовська: Аня для мене досить далека. Я, дякувати Богу, не пройшла такий шлях і не перебувала в ситуації постійного аб’юзу. Але я досить добре знайома з цим складним явищем через те, що в 2017-2018 роках представляла програму проти побутового насильства. Була тоді створена гаряча лінія «Поліна». Тому мені не складно далася ця роль. В якийсь момент навіть здалося, що вона притягнута до мене зі Всесвіту, тому що я дуже переймалася цією проблемою. Ми робили різні панельні дискусії, проводили зустрічі. Для мене, як для акторки, ця робота була дуже цікавою з професійної точки зору.

Поки значна кількість жінок вивозила дітей з країни, Ваш син мріяв стати військовим. Як виховуєте дитину, як дивитеся на майбутнє в країні — Ваше, сина, усіх нас?

Зараз він хоче бути контррозвідником у Службі безпеки України або розвідці України. Йому лише тринадцять. Завтра він може захотіти стати космонавтом. Я цього не можу спрогнозувати.

Війна дійсно внесла корективи. Дуже багато хлопців дивляться на наших військових, шляхетних, красивих, сміливих, і захоплюються ними, хочуть бути схожими на них.

Щодо виховання мого сина — ніяк не виховую. Я не маю на це часу. У час, який я йому приділяю, ми можемо поговорити і щось разом подивитись. Моя роль — по можливості включати його у все важливе і бачити все, що відбувається. А так він вже не є дитиною. У нас також є родина, яка несе відповідальність за мого сина, коли мене немає вдома. Мій син плаває, бере участь у змаганнях, має золоті медалі. У кінці травня здає концерт на гітарі. Він — пластун. «Пласт» дуже гарно мотивує дітей. Правда, син досить часто прогулює, бо ми багато їздимо. Також він займається карате, вивченням польської та англійської мов. У планах ще французька мова. Ким він стане у майбутньому, залежатиме від його особистих прагнень. Ми де можемо — спрямовуємо його, підказуємо.

Він хотів гітару ― ми її купили. Хотів на карате ― пішов. Я можу порадити щось переглянути. Скажімо, він обіцяв мені подивитись стрічку «Ти (Романтика)» про Розстріляне відродження і поділитися власними враженнями. Син ходить на мої вистави, дивиться українське кіно. Скажімо, ми були на фільмі «20 днів у Маріуполі». Я вважаю, що не можна приховувати від дітей правду. Від маленьких ― так, а підлітків ― ні. Останні мають сміливо дивитися в обличчя страшній реальності.

Війна розділила багатьох. Якщо говорити про родинні зв'язки, про сім'ю, як вона вплинула на Вашу родину?

У мене все нормально. Ми з чоловіком тут, в Україні. Він очолює компанію, яка стратегічно важлива, тому що пов'язана з медициною. З рідних виїхала лише моя сестра з маленькою дитиною. До речі, я багатьом допомагала виїхати. У перші дні війни займалась тим, що знаходила прихисток для родин військових з окупованих територій.

Чи були Ви на фронті від початку повномасштабного вторгнення?

Я була неподалік від фронту. Ми їздили туди декілька разів. Остання поїздка була в Оріхівському напрямку — ми тоді завозили аптечки хлопцям. Війна сколихнула нас усіх. Я, як засновниця нашого сімейного фонду, намагаюся робити свій внесок у перемогу. Крім військових потреб, ми спрямовуємо допомогу і в інші напрямки. Наприклад, переказали наші особисті кошти Острозькій академії — і минулого року, і цього. Також ми підтримуємо фінансово Український католицький університет. Щодо збору коштів на військові потреби — ми звертаємося до людей, а інколи самі виділяємо кошти. Так що всі чимось займаються. Я не розумію, як жити людині, яка нічого не робить. Це неправильно.

Завдяки чому українці вистояли на початку війни? Чи могло бути інакше?

У 2014 році ― могло. Раніше був інший сценарій. Українці тоді дозрівали до того, щоб чинити опір. Боженька беріг і береже Україну. Мені здається, що як воно відбувалося, так воно і мало бути. На жаль, я не можу давати оцінку, тому що я не військова і не при владі. Для мене найголовніше, що визрів великий відсоток українців, які є рушійною силою боротьби. У 2014 році цієї сили було недостатньо.

Ви виступали на Майдані, виходили протестувати проти Харківських угод... На скільки Майдан став опорою в нашій історії і змінив особисто ваше світобачення?

Це відбувалося 27 листопада 2013 року. Студенти якраз оголосили голодування. Володя В'ятрович попросив виступити перед студентами. Тоді якраз був популярний серіал «Леся+Рома» і багато хто хотів почути мене. А 10 грудня запросили вже вийти на Майдан, на сцену. Тоді мені зателефонували і сказали, що якщо Майдан програє, то роботи ніякої не буде.

Я не можу сказати, що цей Революція гідності, Євромайдан не є наслідком Майдану 2004 року, не є складовою всіх процесів, які визрівали в Україні. Я не була учасницею Революції на граніті в силу того, що навчалася на той момент в одинадцятому класі. Потім були різні протести, у тому числі мовні, дуже багато виступів. Помаранчевий майдан, Мовний майдан, Харківські угоди, Євромайдан. Усе це накопичувалося і відбувалося циклічно. Ми бачимо, що Україна росте в сторону європейських цінностей, за які ми виходили. Якщо порівняти Помаранчеву революцію і Євромайдан, то між ними дуже велика суттєва різниця. Він перейшов у війну і всі добровольцями поїхали на фронт. А ті, хто залишився, пішли в громадський актив, волонтерити, стояти, кричати «Гей, що ви робите?», виборювати різні квоти. У моєму випадку це була інформаційна робота. Я хотіла своїм прикладом відділитися від всього російськомовного. Я проводила різні громадські зустрічі, грала у виставах. Дуже важливо було, аби люди оговталися. Одні події породжували наступні.

Не відбувся би Євромайдан, якби не відбулося це покоління 2004 року. Все було закономірним, і навіть те, що рашка не наважилась зробити раніше того, що вона зробила у 2022 році. Вона програла в тому, що ми швидко подорослішали, попри окупацію і так званих «смотрящих», попри п'яту колону, і попри все те, що вона зробила

Які трансформації країни через війну Ви спостерігаєте?

Я зараз тішуся, що люди переходять на українську мову. У нас приходить дуже багато російськомовного глядача на проєкти на Сході. Вони ще за звичкою розмовляють російською і їм складно. Це коли людина не контролює мову, якою вона спілкується. Це правда і це дійсно проблема. Як це подолати? Цю проблему потрібно перемкнути насамперед в голові. Я бачу по реакції в залі, коли ми говоримо, що мова має значення. І народ просто злітає і кричить: «Вау!» І це відбувається в Харкові чи Одесі, де найбільший відсоток російськомовних. Мовне питання ― це бажання людини переступити через власну лінь та звичку відкладати: «Завтра почну, завтра почну». Головне, щоб в голові цей процес був запущений. Далі важливо створити умови, щоб людина могла будь-де і безкоштовно навчатися. А якщо вона не вивчить мову ― їй буде складно знайти роботу та реалізуватися.

Логічно, коли людина відмовляється будь-яким чином бути причетною до Росії, до цього терору, до вбитих діток, катування. Дуже велика кількість людей мали родичів, знайомих чи друзів в Росії і припинили спілкування. Якщо ти кажеш: «Я не хочу мати нічого спільного з росіянами», то тоді ти починаєш занурюватися в це і розуміти, що десь щось пропустив чи не знав, бо тобі хтось щось не розказав та починаєш шукати, переосмислювати.

Я, до речі, перед повномасштабним вторгненням отримала приз за кращу жіночу роль на Міжнародному кінофестивалі «Кіно і ТИ». У мене досі стоїть ця рибка і це спогад про Маріуполь. Зараз це найболючіша премія за всі роки. Приємно, що сьогодні люди слухають, дивляться українське. Ви собі не уявляєте, як це важливо. Спільнота, яка не мала доступу, або мала маленький доступ до культурного інформаційного простору, зараз інтегрується швидше завдяки тому, що вона може бачити все це. Те, що цей процес відбувається швидко, це, на жаль, свідчення того, що ракети лікують. І це жахлива ціна такого навчання і протверезіння.

Як змінився український глядач за час війни і в яких фільмах зараз має потребу?

Глядач зараз потребує всього того, що заповнить його прогалини. Значно збільшився запит на історію України. Ви подивіться, яка кількість переглядів в наших Youtube-каналів на історичну тему, який запит на культурні канали. Нещодавно мені телефонував знайомий і сказав, що квитки на «Ти (Романтика)» продали буквально за годину. Зібрали повний Оперний театр. Уявіть собі! Це все відбувається в той момент, коли багато людей говорить, що культура, відпочинок не на часі.

Культура ― це те, що формує людей і робить з народу націю. Також у нас продано всі квитки на «Кайдашеву сім'ю». Тому, коли з'являється культурна команда, навколо якої об'єднуються люди і створюють культурний продукт, ― це теж дуже важливо. Театри зараз майже не скаржаться на те, що відсутній глядач. Глядач повернувся в театр і кіно.

Звісно, хотілось би бачити більше людей на сеансах українського кінематографа. На жаль, нам весь час бракує інформаційного шуму на підтримку фільму, що виходить. Дуже важко достукатися до ЗМІ, щоб розмістити інформацію про ту чи іншу стрічку. Зараз я закликаю всіх піти і сміливо подивитися фільм «20 днів у Маріуполі». Та не бійтесь брати ваших підлітків!

Дуже великий попит на виставу Марії Матіос «Солодка Даруся». Люди спостерігають за подіями 1939 року. Зараз ― ті ж персонажі, знущання, катування, що й тоді. Також затребуваність розважального жанру, чогось легкого, щоб зняти стрес. Щодо напрямків ― то це освітній, культурний та мистецький. Але потрібен ще один продукт ― наївний, досить простий, прямий, який би дав кредит. Не можна весь час завантажуватися, а з іншого боку ― потрібно навчатися. Нині реалізовується дуже багато проєктів, які створюють з метою мобілізувати суспільство на те, щоби не опускати рук і долучитися чи до лав ЗСУ, чи допомагати на благо України. Головне ― не сидіти, склавши руки.

Сучасним режисерам часто доводиться буквально документувати дійсність в художньому кіно (наприклад, «Зелений кордон» польської режисерки Аґнєшки Голланд). ‍

Ця практика існує також в Україні і це нормально: чи використовувати світлини, чи хроніки, чи онлайн зйомку документальних свідків. У нас дуже багато документальних фільмів. В Україні дійсно добре кіно. Ми здобули багато європейських перемог. За десять років створили кілька фільмів. Кіно би ще більше розвивалось, якби не війна. Якщо десь щось гальмується, то лише через фінансове питання. Велика галузь потребує великих коштів.

Розвиток українського кіно після війни. Яким Ви його бачите?

Давайте спершу війну виграємо. Я не можу дивитися так вперед, тому що все залежить від одного слова ― перемога. Наскільки це надовго. Чим довше все це триває, відповідно тим важче нам буде все це відреставрувати. В Україні дуже багато людей, які цінні для кінематографа і зараз перебувають на фронті зі зброєю в руках. Тому я не даю далеких прогнозів. Після перемоги, звичайно, українське кіно отримає європейську підтримку. Україна буде територією дослідження кіно та інших галузей. В мене позитивне бачення, але для цього треба дочекатися перемоги.

Згадаймо ще крайній фільм «Смак свободи». Скільки там Вашої акторської імпровізації?

Я весь час імпровізую. Тільки мертвий цього не робить. Будь-який актор додає щось від себе. Кількість імпровізації залежить від героя, якого граєш. Ніхто не працює на зразок: «Станьте сюди, подивіться праворуч чи ліворуч». Ти приходиш і все робиш сам.

‍

Авторка чуйно ділиться власним досвідом з читачками як із найближчими. Її слова підтримують, зміцнюють та допомагають жити, адже перш за все Наталія де Барбаро аналізує міфи та стереотипи про те, як повинна поводитись жінка та що для неї найважливіше в житті. Ця книга показує, що таке незалежність і свобода та що найголовнішими у нашому власному житті є ми самі. Кожна із нас. 

«В пошуках чуйності» перекладена багатьма іноземними мовами, зокрема українською (переклад відомої української письменниці та літературознавиці Галини Крук). Придбати можна тут.

Публікуємо її фрагменти, серед яких слова авторки саме до українських читачок, які неможливо не цитувати.

Від авторки

«У мене за вікном зараз усе небо чорне від диму», — написала мені зі Львова моя перекладачка Галина Крук. 

«В пошуках чуйності» виникла в перші дні пандемії, за два роки до російського нападу на Україну. Я хотіла, щоб ця книжка несла жінкам щось на зразок світла, полегшення і звільнення від почуття самотності.

Зараз я хочу принести полегшення і звільнення від почуття самотності тобі. Ми не знайомі. Я — твоя сестра. Ці обидва речення — правдиві.

Готелю «Україна», де я вела тренінги для активісток і активістів, уже нема. Ірина, одна з учасниць, яка тоді була вагітною, тепер відвезла свою донечку в село до батьків і є волонтеркою, а її чоловік воює. Позаяк я багато працювала в Україні, то пам’ятаю — тоді безпечні — вулиці Сум, Вінниці,Києва, Львова, Миколаєва й Одеси. Я йшла тими вулицями з жінками, образ яких ношу в серці: з Людмилою, Галиною,Світланою, Уляною й Анною.

22 лютого 2022 року я вирішила розірвати контракт з російським видавництвом, хоч авторська угода вже й була підписана. Ані копійки в бюджет бандита і психопата. Через два дні все почалося.

Попри те все, що трапилося, я знаходжу в своєму серці ще одне почуття — вдячність. Вдячність за те, що багато з нас, польок і поляків, змогли допомогти. Чи знаєш ти, незнайома сестро, яким важливим було для нас усіх і для мене особисто те, що ми могли зробити хоч щось, а не стояти безпорадно осторонь вашого нещастя? І ти, моя сестро Маріє, яку я знаю, чи розумієш, яким щастям для мене є наше знайомство? 

Чим останні місяці виявилися для тебе, яка зараз тримає цю книжку в руках? Що тобі довелося і далі доводиться нести на своїх плечах? Я не знаю. Але знаю, що чим більше маємо внутрішньої свободи і доброго ставлення до себе самих, тим менше влади мають над нами ті, що несуть зло. 

Нехай ця книжка принесе тобі Добро. Нехай буде так, ніби ми взялися за руки: я відчую тепло твоєї руки, а ти — моєї.

Слава Україні!

Вступ

— Чому все не так? — запитала вона мене, а сльози її текли, розмазуючи туш з ефектом подовження вій. — У мене хороший чоловік, діти, робота, квартира. Чому мені не хочеться прокидатися вранці? — І відразу стурбованододала: — Туш потекла?

Ця жінка, моя клієнтка в коучингу, дійшла висновку, що вона живе в стані хронічного підпорядкування. Вона закінчила юридичний, бо так хотіли її батьки. Пішла працювати у велику компанію, бо там можна заробити хороші гроші. Стіни у вітальні вона пофарбувала в той колір, який стилісти вважають модним. «Чому все не так?» — спочатку питала вона. А через дві зустрічі: «Як мені бути щасливою, якщо мене самої в усьому цьому ніколи не було?».

Працюючи з жінками під час майстер-класу «Власна кімната» і на індивідуальних заняттях, я часто помічаю, як багато з них втрачають себе. Як багато з них підлаштовують своє життя до того, чого (на їхню думку) очікують від них інші.

Мені теж траплялося так робити. Коли я почала думати, чому так стається, то збагнула, що це через страх. Страх підказував мені, що якщо я заговорю і скажу те, що думаю, мені можуть відмовити. Що якщо я затримаюся у своєму русі від зустрічі до зустрічі, від тренування до тренування, від завдання до завдання, то втрачу право ходити по Матінці- Землі. Що якщо я замовлю борщ на Святвечір у кнайпі, а не зварю сама, то це буде ганебно.

Усе це виявилося неправдою.

Те, що ми робимо зі страху, віддаляє нас від себе. Віддає режисуру нашого життя Суворій Комісії, яка дивиться на нас холодним оком. І те, що в нас живе й тепле, замерзає від її погляду.

Працюючи над собою, я виявила, що в мені живе ще хтось. Це внутрішня постать, яка, якщо я попрошу її про це, допомагає мені своєю мудрістю та зрілістю. Я назвала її Чуйною Порадницею. Можливо, і ти, заплющивши очі та зробивши кілька вдихів, побачиш Її образ під повіками. Зроби це зараз, навіть якщо лише гортаєш книжку, стоячи d книгарні. Подумай про Чуйну Порадницю.

Як так сталося, що Вона чекає? Звідки це моє припущення, що ти, може, теж помітила Її? Для мене це загадка. Але я відчуваю, що Вона живе і в тобі.

Я роблю це зараз разом з тобою: заплющую очі, щоб побачити Її. Моя Чуйна Порадниця не показує мені свого обличчя, але я бачу край її плаща і бачу, що вона йде стежкою. Серцем я відчуваю, що маю слідувати за Нею.

Якщо я зроблю це, то мій страх зазнає змін і перетвориться на прихильність до себе: так само, як лід у річці перетворюється на сонці на живу, бурхливу воду. Вдих і видих замінять апное; в мені з’явиться місце для мого «так» і «ні», для власних рішень, для розваги, для сердечностідо людей, яких я люблю. І з’явиться віра в те, що вони теж можуть безмежно і безумовно любити мене.

З мого досвіду, цей крок — перетворення страху на певну любов до себе — не одноразовий. Немає ні фанфар, ні фінішної прямої, ні чіткого хепіенду. Цей рух вимагає практики, уважності, щоденного плекання зв’язку із самою собою. Але така практика робить нас день за днем ближчими до себе, робить наше життя більш нашим.

Ця книжка про те, як ми можемо знайти шлях назад, навіть якщо ми дуже від себе віддалилися. Вона веде нас через нерівності, вибоїни та манівці. Але ця дорога чекає на нас. А в її кінці чекаємо на себе ми самі. Як той, хто став на порозі дому і засвітив мандрівникові світло на ґанку.

Пролог

Сон про зашнурованих жінок

Кільканадцять років тому мені наснився такий сон: глибоко під землею, у тому, що нагадує соляну шахту у Величці, є велика водойма темно-зеленої води. Я занурена в темні води цієї водойми; у чорній сукні з дев’ятнадцятого століття, туго затягнутій у корсет, на зразок тої, яку носила Голлі Гантер у фільмі «Фортепіано». Поруч зі мною плавають інші жінки, одягнені так само. Я не бачу їхніх облич. Ми плаваємо, точніше, ми бовтаємося в цій воді, і я, уві сні, знаю, що це якась така гра. Основне правило цієї гри: не можна випірнути, не можна зробити вдих. Тоді, коли мені це сниться, я відчуваю, що задихаюся, що моє тіло повільно починає рухатися вгору, до поверхні. Я відчуваю, що це провал, і що він от-от настане. Мені соромно. Я знаю, що на краю цієї водойми стоїть чоловік — він теж, як і жінки, що плавають навколо мене, не має обличчя, але його силует у моїх спогадах нагадує фігуру крутого бізнесмена, схожого на тих, що дивляться на нас з реклами інвестиційних фондів або вишуканих годинників. Пізніше я назвала його Наглядачем Водойми. Його завдання — пильнувати, щоб ми не виринали з води. Мені здається, у нього в руці палиця, якою він має заштовхувати нас назад у воду. Я знаю, що йому це найпростіше — один рух палицею чи навіть носаком черевика.

Я розповіла про цей сон кільком жінкам. Одна з них сказала, що я була ув’язнена в ньому трьома способами, замкнена на три замки — під землею, під водою та ще в корсеті. «Зашнурована жінка», — подумала я тоді. Це був сон про зашнурованих жінок.

Тоді, коли я побачила цей сон, я не до кінця усвідомлювала його значення, але всім своїм єством відчула, що моїм завданням буде за ним слідувати: виконати ту роботу, до якої він мене покликав. Можливо, якби не він, я і не взялася б за написання цієї книжки.

Я вирішила відстежити цих зашнурованих жінок у собі. Коли я спускаюся темним ліфтом під землю? Коли в повсякденному житті я заходжу у водойму з водою кольору моху, одягнена в сукню, в якій навіть на поверхні й на сонці нікому не було б комфортно? Хто вони і звідки взялися ці мої закуті, ув’язнені частини мене? Хто мій внутрішній Наглядач Водойми?

І найголовніше питання — як мені вибратися звідти, зняти корсет і вийти на сонце? Якої праці це вимагатиме? Від мене?

Від тебе?

Моя відповідь на це питання буде багатосторінковою і не повною. Проте я знаю, що її пошуки — це завдання, яке я не покину. І я відчуваю, що від думки про цю роботу в усьому моєму тілі з’являється радість.

«В пошуках чуйності» (пол. Czuła przewodniczka) Наталії де Барбаро, Wydawnictwo Agora

‍

Першого ж дня роботи ярмарку український стенд відвідали два німецьких політика: уповноважена федерального уряду по культурі та ЗМІ Клаудія Рот, а також федеральний президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр.

Клаудія Рот відома тим, що захищала права вразливих верств суспільства і брала шефство над політичними ув’язненими в Білорусі. Тепер її увага прикута до України. Клаудія уважно вивчала представлені книжки, спілкувалася з видавцями, а на завершення привітала учасників словами «Слава Україні!».

«Під час геноцидальної війни Росії проти України надважливо розповідати про нас світові, зокрема про наші культуру і літературу», — впевнена Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги, який організував наш стенд на ярмарку. Українські голоси мають лунати, оскільки на ярмарку збираються не тільки фахівці галузі, але й прості громадяни, які виявляють щирий інтерес до України.

Біля українського стенду зупиняється українка Каріна. Вона евакуювалася в Німеччину на початку повномасштабного вторгнення, зараз живе за сорок кілометрів від Лейпцигу і відчуває культурний голод. Звичайно, вона могла б придбати електронні версії книг, але їй хочеться погортати паперові примірники. Каже, що запах книги, фактура паперу, ілюстрації дають можливість повною мірою насолодитися читанням.

«Можна замовити книжки з України, але дуже дорога доставка. Інколи виручають знайомі та родичі, які бувають вдома, але багато книг привезти вони не можуть, — пояснює Каріна таку знайому переселенкам з України проблему.

Читання українською дуже бракує. Я придбала квиток на ярмарок за вісімнадцять євро, щоб накупити книжок хоча б на якийсь період

У нас є українське ком'юніті в місті, нам пастори передавали трохи літератури зі Львова, але вона здебільшого для школярів молодшого віку чи зовсім малих дітей. А от для дорослої аудиторії книжок немає. Я вже придбала тут твори Андруховича, класику, казки про котика Кексика. Зараз уважніше вивчу асортимент і придбаю щось іще».

Подружжя німців купує дві дитячі книжки українською мовою. У школі вони вчили російську і намагаються прочитати український текст на російський манер. Для чого їм ці українські книжки? Виявляється, для мами і її трирічної доньки, які втекли від війни з Донецької області й оселилися в будинку цієї родини. Проте ні мама, ні доня українською не розмовляють, отож, німці у такий спосіб вирішили допомогти їм вивчити рідну мову

А ось біля стенду видавництва «Час Змін Інформ» зупиняється чоловік і з помітним акцентом просить розповісти про книжки. Його звати Іваном і, на відміну від Каріни, він живе в Німеччині давно. Каже, що до 2000 року частенько бував у своїх рідних містах Стрию і Дрогобичі. На стенді він обирає собі двотомник Івана Багряного.

«Потрібно перекласти Багряного німецькою мовою і роздавати книжки безкоштовно, щоб німці знали більше про українців і їхній характер, — впевнений Іван. Далі гортає книжку Михайла Ващинця «Всупереч долі» й, виявляється, що доля головного героя твору дещо схожа на долю його бабусі. — Вона теж жила в кількох країнах. Бабуся мала німецьке прізвище, тому радянські вчителі називали її «фашисткою».  

Напрацювання національних наративів стало першочерговим завданням на тлі розв’язаної росіянами не лише збройної, але й культурної та інформаційної воєн. Але частина суспільства продовжує вірити ворожим пропагандистам. А ті досить вправно вигадують подразники для українського та світового суспільства.

Філософ і письменник, колумніст та музикант Тарас Лютий у своєму виступі нагадав, що сучасна війна почалася аж ніяк не в лютому 2022, а на вісім років раніше. А саме протистояння між Україною та Росією триває ще з часів імперських зазіхань Москви. Авдиторія, яку переважно складали громадяни Німеччини, слухала уважно, проте час від часу сумнівалася. Прозвучало питання про князів та Рюрика, на що український професор кафедри філософії Києво-Могилянської академії Тарас Лютий відповів, що він не Путін, аби понад годину мучити слухачів фантастичними та псевдоісторичними доводами.

То як нам зробити так, щоб європейці більше розуміли наш народ, його боротьбу за виживання, чим ми живемо та ким ми є? Одним з інструментів для розуміння став організований Українським інститутом воркшоп з перекладу фрагментів найновішої української літератури.

Одна з координаторок проєкту Неля Ваховська розповіла Sestry: «Ми зібрали групу з восьми перекладачів з української мови на німецьку плюс запропонували їм тандеми з кимось з України, зазвичай, це перекладачі з німецької на українську. Кожен тандем переклав умовні 10 сторінок тексту, щоб потенційний європейський видавець, отримавши пропозицію купити права на книжку, мав уявлення, про що вона. До того ж ми підготували рецензії, і з цим пакетом вже можна йти до німецьких видавництв з конкретною пропозицією.

Цей проєкт є спробою просувати українську літературу в західних видавництвах. Це один з інструментів культурної дипломатії. Ми перекладали різні тексти. Про «шістдесятників», про аварію на Чорнобильській АЕС, репортажі з Бахмуту. Ми маємо багато цікавих тем, чим можемо зацікавити німецького читача».

У центрі уваги дискусій українського стенду — сучасні тексти українських авторів, які були опубліковані німецькою мовою протягом останнього року. Серед них — твори письменниць Олени Стяжкіної та Олени Захарченко, літературної критикині Тетяни Трофименко, а також збірки віршів сучасних українських поетів.

Хочеться виокремити подію, яка прямо вказувала німецькому видавцеві, які книжки варті уваги, а без яких можна прожити. Про це йшлося на панельній дискусії «Це варто прочитати», яку провели вже згаданий Тарас Лютий, літературознавиця Тетяна Трофименко, голова Українського інституту в Німеччині Катерина Рітц-Ратул та славістка Каті Бруннер.

Тетяна Трофименко у своїй книзі «#Окололітературне», яка в німецькому перекладі вийшла під назвою «Гострим пером», дає рекомендації, що читати, а також критикує деякі літературні твори від «високих полиць» до масової поп-літератури. Так, німецьким читачам Тетяна рекомендує Катерину Бабкіну.

Зі свого боку Тарас Лютий рекомендує перекладати поезію фронтовиків, зокрема, збірку «Три медалі в шухляді» Валерія Пузіка, твори братів Прохаськів і велике дослідження Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса».

Також літературознавці висловили думку про те, що так звані «хардкорні» матеріали з описом жорстокостей російсько-української війни можуть шокувати і гнітити західного читача, тому варто починати з легших жанрів. Таким прикладом може бути роман військовослужбовця Збройних сил України Віталія Запеки «Цуцик».

Одна з найемоційнійших подій ярмарку — читання поезії Максима «Далі» Кривцова на заході «Я поверну своє життя. Обіцяю», присвяченому пам’яті воїна, поета та митця, який загинув на фронті на початку цього року. Люди аплодували і плакали. У заході взяла участь також сестра Максима Анастасія Худавердян.

Паркінг біля павільйонів ярмарку забитий приватним транспортом та автобусами. До входів вишиковуються довжелезні черги. Всередині людський потік розділяється за інтересами — хтось поспішає послухати виступи видавців, інші беруть в руки незліченні примірники коміксів манга, а ось вже виріс кількасотметровий «хвіст» з бажаючих підписати свій примірник книжки в популярного автора. Те, що Німеччина читає немало, видно одразу.

За даними Українського інституту книги, кількість читаючих українців щороку росте (тих, хто читає щодня, вже понад 17%). Книгарень теж стає більше (їх в Україні 400). Кількість нових творів і перекладів також збільшується. Але перед українцями стоїть ще безліч викликів — донести інформацію, популяризувати наші культурні наративи в інших країнах. І міжнародні книжкові ярмарки, а Україна щороку бере участь у шести з них, це один з ефективних інструментів такої культурної дипломатії.

У репортажі використано фотографії авторки та Українського інституту книги

Українська система кіновиробництва кардинально змінилася на початку 2010-х років, коли була започаткована продюсерська система і стало можливим знімати в копродукції з іншими країнами. Мажорітарієм (більшим учасником фінансування) могла виступати Україна, а мінорітарієм (меншим) — Польща, як у випадку з фільмом «Коли падають дерева». Чи, навпаки, як з «Ціною правди», де польські продюсери виступали ініціаторами і власниками більшої долі фінансування. Хоча і без копродукційних зносин, українські фільми незрідка з’являлися в конкурсі Варшавського кінофестивалю, прикметного для українських виробників ще й тим, що він є одним з 15 фестивалів класу «А». Подані нижче стрічки цікаві своєю неординарністю, більшу частину з них виокремлює саме мистецьких характер, немов лакмусовий папірчик визначальний у спрямуванні й меті творити кіно для польських і українських продюсерів.

1. <add-frame>Коли падають дерева<add-frame>
2. Черкаси
3. Ціна правди
4. Селяни
5. Номери
6. Іній
7. Ефір
8. Ми не згаснемо 
9. Спадок брехні
10. Звідки куди

Коли падають дерева (When the Trees Fall), 2018. Режисерка: Марися Нікітюк

На кінець 2010-х років це був фільм-відкриття. Багата на нюанси кримінальна драма містила ще й рідкісний за своїм якісним втіленням еротичний момент, майже відсутній в цнотливому українському кіно. Відкриттям, власне, було все: сам фільм, відібраний до конкурсної програми Берлінського кінофестивалю, його режисерка, Марися Нікітюк, яка дебютувала в повнометражному кіно, виконавиця головної ролі, Анастасія Пустовіт (потому цікава в серіалі «Перші ластівки» і фільмі «Між нами») і фантастична робота польського оператора Міхала Енглерта («Снігу більше не буде»). Експресія і свобода в рухах тіл і камери, прагнення говорити в іншій формі і з іншим сенсом, ніж раніше, загалом новий погляд на жанр, де «нове» протиставляється «старому». Де попереду іде життя, хоч воно й може обірватися смертю. Фільм «Коли падають дерева», будучи «живим» кіно, проростає з українського протестного ґрунту, коли люди голі терпіти ярмо минулого, і вони сміливо йдуть в майбутнє, навіть якщо навколо все падає. Дуже по-українськи. У цьому сенсі меседж є особливо актуальним.

Черкаси (U311 Cherkasy), 2020. Режисер: Тимур Ященко

Один з кращих українських військових фільмів, де, власне, війни не дуже і є. Але сама історія про те, як на тебе нападають, а тобі заборонено відбиватися, красномовна й ідеальна для показу слабкої, трагічної позиції України в минулому, що призвела до захоплення всього Криму. У березні 2014 року український тральщик «U311 Черкаси» зазнає нападу росіян з намаганням взяти його на абордаж. При цьому морякам заборонено відкривати вогонь по росіянам. Як чинити в цій абсурдній ситуації? Фільм про страх політиків та геройство звичайних людей, про внутрішню кухню моряків та, зрештою, про наслідки, які Україна і світ мають зараз. Цю повчальну історію зняв українець Тимур Ященко, мешканець Польщі з 2010-х років. І розказав формально і сенсовно дуже якісно, показуючи з середини побут моряків і їх самих, грубих і чесних, російськомовних і ласих до алкоголю, існуючих на перетині радянських традицій і тільки-но зароджених українських. Тут чудова операторська робота і чудовий меседж — вони разом утворюють варте уваги кіно.     

‍Ціна правди (Mr. Jones), 2019. Режисерка: Аґнєшка Голланд

Найбільший польсько-українсько-британський фільм за всі роки Незалежності України мав найбільші ставки й очікування. 10 мільйонів доларів бюджет, світового визнання режисерка («Повне затемнення»), голлівудські британські зірки в головних ролях (Ванесса Кірбі, Джеймс Нортон, Пітер Сарсґаард, Кеннет Кренем) і центральний жах в українській історії — Голодомор. Фільм знімали в трьох країнах, а представляли на Берлінському кінофестивалі. І попри доволі посередній результат у художньому та фінансовому планах, більшою мірою через «слабку руку» режисерки, «Ціна правди» показала можливість творення великих історичних стрічок в кооперації з різними країнами і культурами. Ідея геноциду українців, влаштованого росіянами, була показана для всього світу в європейських декораціях, переводячи її з околиць історії в Центральну Європу. Тут оптика більш придатна для детального розглядання російського тоталітаризму, нової (старої) чуми в Європі. Але, як показує сучасність, європейцям не вистачило ні часу, ні волі оцінити побачене належним чином.   

Селяни (Chłopi), 2023. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман

Створені у співпраці Польщі, Сербії та Литви, «Селяни» мали б отримати й українське фінансування, але на конкурсі Держкіно, несподівано для всіх, ними знехтували, хоча попередній фільм подружжя Велчман, «З любов’ю, Вінсент!», мав зрозумілі очікування та вражаючий результат. Втім, впіймавши облизня у вигляді державного фінансування України, творці здобули приватну підтримку українських художників, як і для «З любов’ю, Вінсент!». Київська компанія MoreFilm зорганізувала художників, 15 з яких працювали 22-го і 23-го років в Україні, незважаючи на війну і ракетні обстріли столиці, зі систематичним відключенням опалення та електроенергії. Фільм вийшов повністю в руслі очікувань — прекрасним і більшим за попередній в усіх сенсах. Зважаючи на використання тої ж техніки, як і раніше, відзнятий матеріал художники покадрово «розмальовували», — тепер 114 хвилин хронометражу отримали 80 тисяч окремих картин, зроблених в дусі польських митців XIX і XX сторіччя — Хелмонського, Рушиця і Вичолковського.       

Номери (Numbers), 2020. Режисер: Ахтем Сеітаблаєв

Цілковито новаторський для України фільм за всіма можливими аспектами. Він знімався за ідеями, ремарками і словами активіста та режисера Олега Сенцова, який це все виклав у своїх листах, пересланих з в’язниці суворого режиму після свого викрадення ФСБ з Криму і засудження в Росії. Знімався фільм стороннім режисером, оскільки сам Сенцов, зрозуміло, зняти його сам не міг. А концепція фільму, як антиутопія, виходила з дуже зрозумілих і для світу, і для колишніх республік союзу романів «1984» Джорджа Орвелла та «Ми» Євгена Замятіна. Концептуально смілива ідея, очевидно направлена на змалювання нового тоталітарного і абсурдного ладу диктатора Путіна, була сприйнята добре з політичної і соціальної точок зору, але доволі стримано, якщо не сказати прохолодно, через відчутно театральну форму фільму і відсутність цікавих ідей у візуалізації. Критика була обмежена, фактично мовчазна, як данина незаконно ув’язненому автору. Тим не менше, це не заперечує новаторство, зазначене вище, і допомогу Польського інституту кіно, без 30% фінансування якого фільму не було б. 

Іній (Frost), 2018. Режисер: Шарунас Бартас

Це ще один фільм доречний для перегляді саме зараз, в останні 2 роки від моменту повномасштабного вторгнення РФ в Україну — про те, що Європа не звертає стільки уваги на «нашу» війну, як слід було б. Литовський режисер звернув увагу, навіть залучив для цього французьку зірку Ванессу Параді, і фільм, врешті, показали в конкурсі «Двотижневик режисерів» Каннського кінофестивалю, зважаючи на довге «знайомство» Канн з Шаруносом. Похмуре кіно про похмуру подорож з гуманітарним вантажем з Литви до Донбасу десь в 2016-му році показує похмуру дійсність тогочасної і тої територіально України. В якомусь сенсі такий тон, така сірість показу — це уявлення європейців про воєнні події, не як про щось страшне, а як про незрозуміле і сумне. Не більше. Шарунасу не вдалося проникнути вглиб проблеми, а в деяких моментах ненавмисне зачепити проблему за живе, втім, ця невдача так само ненавмисно, випадково, проявила причину, дуже потрібну для усвідомлення саме зараз: погане минуле дуже легко забувається, коли до доброго починаєш звикати. Тепер цей урок треба вивчити.          

Ефір (Ether), 2019. Режисер: Кшиштоф Зануссі

Польський інтелектуал Зануссі давно і наполегливо полемізував про існування Бога, протиставляючи Йому і створеній Ним душі людські совість та сумління. «Ефір» — саме про це. Для свого задуму режисер навмисно вдається до аналогії (чи запозичення) з Гете і його «Божественної комедії», де головний герой, лікар, нібито укладає угоду з подобою Мефістофеля, саме тому лікаря і не вішають за ненавмисне вбивство своєї пацієнтки, міняючи вирок на заслання. І він продовжує свої експерименти, вивчаючи вплив ефіру на людей. Ефір тут виступає аналогією релігії й самої ідеї Бога, а хворі пацієнти — віруючими. Той, хто має ефір, за ідеєю Зануссі, як і священики, має владу. Наївне і самовіддане намагання довести свою правоту, хоч і в такий сумнівний спосіб, робилася режисером в історичному жанрі для ширшої і глибшої візуалізації. Польща виступала мажорітарієм, Україна виділила третину бюджет з $2,5-мільйонного бюджету, а Італія та Угорщина в цьому допомагали.   

Ми не згаснемо (We Will Not Fade Away), 2017. Режисерка: Аліса Коваленко

Документальний фільм про підлітків на Донбасі почали знімати 2019 року під канонаду стрілянини, але увійшов фіналом в 2022-й з повномасштабними бойовими діями. І в цьому його максимальна сила, сила документу. Ми бачимо тотальну безвихідь для героїв, що з дня в день існують, нудьгуючи. «Станиця Луганська — це жопа світу», — каже одна дівчина своїй подрузі, мріючи виїхати до Лондона. Хлопець мріє поїхати до Києва, бо продавати кавуни не дуже його надихає. Один друг каже іншому, що мріє про чим швидше закінчення війни. А той відповідає: «Та скільки ж разів ми це вже загадували...». Втім, певна приреченість і нерозсудливість підлітків (знайшли нездетоновану ракету і обіймають її) переплітаються з надією, бо, якщо займаєшся фотографією, то треба ще помітити цікавий ракурс, а одній дівчині це добре вдається. А хлопець не просто мріє про Гімалаї — він вже готується до цього, забираючись на найближчий терикон. І врешті вони всі таки їдуть до Гімалаїв. Копродукція України, Польщі та Франції дала можливість зробити це пронизливе, чуттєве і сильне кіно. 

Спадок брехні (Legacy of Lies). Режисер: Адріан Бол

На захист «Спадок брехні» і її доволі посереднього рейтингу (5,1) можна відразу зазначити непретензійність і відверту та чесну орієнтацію на клас B-movies, фільми якого значно більш розповсюджені та вживані масовим глядачем, аніж фільми класу «А». Цей пригодницький екшн з елементами трилера, є копродукцією 6 країн. 25% з $4,5-мільйонного бюджету виділила Україна, трохи менше Польща, а решту — Нідерланди, Велика Британія та Грузія. Частина зйомок пройшла в Києві. І його можна чітко розпізнати не тільки за панорамою Дніпра, Дарницького моста та Хрещатика, а й за менш відомими у світі, але яскравими для киян бібліотекою ім. Вернадського, крематорієм на Байковому цвинтарі та Автобусним парком №7, через свою архітектурну особливість неодноразово використаний для зйомок знаменитих музичних кліпів. У київських, а також лондонських лаштунках розігрується сюжет про викрадення українкою російських файлів (хоча в епізодах це не файли, а ампули, можливо, з хімічною зброєю), і про намагання ФСБ повернути викрадене. Англійський агент МІ-6 все розрулює.

Skąd dokąd (Звідки куди), 2023. Режисер: Мачек Хамела

У перші дні повномасштабного вторгнення Мачек зайнявся тим, що почав возити біженців, туди-сюди, розказуючи на КПП, звідки і куди їде, додаючи, кого він везе. Вислухавши історії десятків людей, вже після котрої «ходки», він вирішив це знімати, а оскільки сам був за кермом, то оператором запросив, зокрема, й нашого Юрія Дуная («Черкаси»). Саме через це — і через це також — фільм знятий надзвичайно цікаво, а не просто життєво-болючо, як відбиток українського кошмару весни 2022-го року. «Skąd dokąd» — це немов «Дорога» Джона Гілкоута, немов пекельний шлях крізь руйнування і смерть, шлях бігу і втечі від руйнування і смерті. Тільки з тою принциповою різницею, що польський режисер, варшав’янин і випускник Сорбонни, їде в пекло і вертається, і так, звідти туди, багато-багато разів. Шаленство такого вчинку, поєднане з чистим геройством і кінематографічним завзяттям, дало результат у вигляді відкритого вікна: сприйняття баченого героями стає ніби баченим глядачем, стає реальним тут і зараз, через напружену документальність нівелюючи стіну екрану. 

20 березня в Києві відбулось нагородження премією «Сила жінок», яку ініціювало видання «Українська правда». Авторитетне журі обрало 100 жінок, які роблять вагомий внесок в суспільне життя України, служать в ЗСУ, є мистецьким та культурним обличчям України, стоять на чолі освітніх ініціатив та проєктів, рухають вперед українську науку. Захід став фінальним етапом проєкту «УП100. Сила жінок», який видання провело вперше, продовживши низку таких чудових ініціатив як «Портрети сестринства» Міжнародного порталу Sestry.eu

Дуже символічно, що саме в цей час в Українському домі експонувалась виставка «Алла Горська. Боривітер». Перша ретроспективна виставка художниці з покоління шістдесятників стала знаковою і дуже зрезонувала із подією «Сила жінок». «Українська жінка сильна, мужня і незламна. Так було і так є», — подумалось мені

Спочатку звернули на себе увагу символіка і кольори бренду. Зелений, фіолетовий та білий — як відомо це три символічні кольори руху суфражисток. Комбінація — це акронім Give Women the Vote, якому відповідає Green, White and Violet, а також символьне значення кольору: фіолетовий — шляхетність, білий — чистота, зелений — надія. Зі сцени Севгіль Мусаєва підтвердила мою здогадку. Так, ці кольори були обрані не випадково, аби підкреслити історичні паралелі та історію боротьби жінок за визнання своєї ролі у суспільстві. 

«Ми хочемо розказати про жінок, які приєдналися до війська або стали волонтерками, які попри все рухають науку та культуру, освіту та спорт у найважчий період української держави, які чекають на своїх дітей, коханих з полону, які втратили найдорожчих. Які, незважаючи на щоденний біль втрат, щодня вчаться жити заново, — так представляла проєкт головна редакторка УП Севгіль Мусаєва. — Сьогодні українські жінки відіграють важливу роль у нашому спротиві. Це і військові, і волонтерки, і правозахисниці, і мисткині, і спортсменки. Цим проєктом ми хочемо відзначити зусилля жінок, які рухають країну вперед у найважчий період її незалежності».

В залі було багато знайомих облич. Серед тих, кого оголошували переможницями: політикині, волонтерки, ветеранки ЗСУ, — ті жінки, чия діяльність є рушійною силою в суспільстві, на фронті, в громадському житті. Як  на міжнародній арені, так і у кожному з регіонів України. Дізнавалася нові для себе імена. Знайомилась із справжніми героїнями. Надзвичайно раділа нагороді Джамали, яка принесла Україні перемогу на Євробаченні та Альони Альони, яка разом із Jerry Heil представлятиме Україну цьогоріч  в Мальме. 

Спеціальною гостею церемонії нагородження лауреаток проєкту «УП 100. Сила жінок» стала міністерка оборони Нідерландів Кайса Оллонґрен та виконувачка обов'язків Директора місії USAID пані Кім Кім Ї. Шанована гостя із Нідерландів запевнила присутніх в подальшій допомозі Україні. Цього дня Нідерланди офіційно оголосили про підтримку в розмірі 350 мільйонів євро. За словами пані Кайси Оллогрен, Нідерланди закуплять боєприпаси для літаків F-16, які цього року має отримати Україна.

Високі гості та всі запрошені до виступу акцентували на особливій ролі українського жіноцтва. «У війни жіноче обличчя», — казали вони. Це обличчя жінок, які в перші дні повномасштабного вторгнення приєдналися до війська або стали волонтерками. Жінки, які рухають науку та освіту, культуру та бізнес у найважчий період існування української держави. Які чекають на своїх дітей, коханих з фронту або з полону. Які втратили найдорожчих. Які, незважаючи на щоденний біль втрат, вчаться жити наново. Українська жінка сьогодні — це про те, як, перемагаючи біль і страх, шукати сенси там, де їх інколи неможливо знайти, підніматися і йти далі. Для того щоб жіноче обличчя війни одного дня стало «жіночим обличчям» перемоги.

Так, у категорії «Суспільство» відзначили волонтерку та засновницю проєкту «Птахи» Тату Кеплер, керівницю Центру підтримки аеророзвідки Марію Берлінську, політувʼязнену Леніє Умерову, правозахисницю та голову організації «Центр громадянських свобод» Олександру Матвійчук, керівницю Superhumans Center Ольгу Руднєву, керівницю Асоціації родин захисників «Азовсталі» Катерину Прокопенко, засновницю благодійного центру «Місто Добра» Марту Левченко, виконавчу директорку громадської організації «Центр протидії корупції» Дарʼю Каленюк, співзасновницю освітньо-волонтерського центру «Халабуда» Людмилу Чичеру, бойову медикиню Марію Назарову.

Серед лауреаток — шестеро журналісток: керівниця «Голосу Америки» в Східній Європі Мирослава Гонгадзе, журналістка, блогерка, засновниця фонду «Варто жити» та проєкту «Я, Ніна» Яніна Соколова, головна редакторка The Kyiv Independent Ольга Руденко, журналістка, продюсерка, лауреатка Пулітцерівської премії (2023) та Національної премії України імені Тараса Шевченка Василіса Степаненко, раніше співробітниця Суспільного, а нині парамедикиня медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри» Ірина Цибух

Окремо відзначили захисниць України: лідерку Жіночого ветеранського руху Андріану Арехту, керівницю медичної служби «УЛЬФ» Аліну Михайлову, парамедикиню та військовослужбовицю Юлію Паєвську («Тайру»), бойову медикиню Анну Федорчук («Пуму»), аеророзвідницю Юлію Микитенко, журналістку та військову Валерію Суботіну, кулеметницю Оксану Рубаняк, снайперку Анастасію Савку, військовослужбовицю «Азову» Аліну Мелешко-Габурич, бойову медикиню добровольчого батальйону «Госпітальєри» Ірину Цибух, командирку мінометного взводу Ольгу Бігарь, керівницю патронатної служби «Азову» Олену Толкачову, військовослужбовицю ЗСУ Ярину Чучман-Миньо, снайперку та засновницю БФ «Свої» Лесю Литвинову, віцепрезидентку Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова Галину Алмазову.

З повним списком відзнак можна ознайомитись на сторінці проєкту: https://www.pravda.com.ua/cdn/graphics/2024/up100-women_power_leaders/ 

Наймолодшою лауреаткою стала школярка, учениця 11 класу Дарія Кучеренко. Дівчина волонтерить та опікується позашкільною освітою для дітей. Найстарша володарка відзнаки, 93-літня Ніна Опанасівна Вірченко — українська науковиця, математик, доктор фізико-математичних наук, професор, академік АН ВШ України. Член Австралійського, Американського, Бельгійського, Единбурзького, Лондонського математичних товариств.

Одну із панельних дискусій вів журналіст та політичний оглядач Роман Кравець. «Що ви перестали вміти робити з початком війни?», —  запитав він запрошених учасниць. І відповіді були такими справжніми і людяними. Ми перестали вміти засинати. Ми перестали переходити на мову ворога в переписках. Ми перестали планувати на довго. Ми перестали боятись, що війна може прийти, бо вона таки прийшла на нашу землю. 

«Ми стали тими ручками, які готові підставити, аби допомогти всім навколо, — сказала в своїй промові засновниця Superhumans Center Ольга Руднєва. — Ми навчились дуже тихо плакати, але дуже гучно захищати свою країну. Коли закінчиться ця клята війна, в мене назавжди буде гордість, що я мала честь бути українською жінкою під час війни і жити разом з усіма вами в один час. І докладатись до перемоги».

Це важливі слова. Безумовно, достойних жінок значно більше, аніж сто. Майже кожна українська жінка в наш час гідно витримує випробування, допомагає фронту, або служить в ЗСУ сама. Премія — це  нагода сказати дякую і лише початок. Країна має знати своїх героїв і героїнь. Має відчувати силу своїх жінок. 

‍

‍

Вистава у формі мюзиклу «Харків! Харків!» розповідає про долю авангардного театру «Березіль» і його творця — режисера-реформатора Леся Курбаса, який діяв у Харкові в 1925-1933 роках. Як зазначено на сайті театру, це вистава «про конфлікти між містом і театром, директором театру і режисером, режисером і глядачем, режисером і акторами... Доля Курбаса стає метафорою долі кожного творця — а може, кожного з нас. Кожного, хто бореться за свої ідеали».

Це історія про те, як театр Курбаса приїжджає з Києва до Харкова, і що з ним відбувається далі. Сергій Жадан відтворює історичні факти, але змінює фінал історії. «Не хотілося вбивати чергового нашого генія, а оскільки у своїй виставі ми самі собі творці, то можемо залишити Леся Курбаса живим, ще й вручити йому «Оскар», — зізнається Sestry режисерка Світлана Олешко. — Все це чудово збіглося з тим, що інша харківська команда отримала справжній «Оскар» за фільм «20 днів у Маріуполі».

Харків — колиска українського авангарду. У 1920-х роках тут жили і працювали видатні митці — не лише письменники, а й художники, скульптори, кінорежисери. Вони увійшли в історію як «Розстріляне відродження». Майже всі вони загинули під час сталінських репресій у 1930-х роках, а їхня творчість була на десятиліття викреслена з офіційної історії української культури.

Український режисер, драматург і актор Лесь Курбас створив експериментальний театр українського модернізму, поєднуючи національні театральні традиції з найновішими сучасними формами європейського театру. Він реформував українське театральне мистецтво, зламав існуюче сприйняття того, як має працювати актор і реалізував ідею створення театру європейського рівня з національним ядром. Лесь Курбас говорив, що театр має бути таким, яким суспільство буде завтра. Але радянська влада всього цього не оцінила, режисера було засуджено й вбито в урочищі Сандармох. Проте пам'ять про нього вбити не вдалося.

Творці 6-серійного серіалу не побоялись того, що дітей та тварин складно перевершити в органічному акторському існуванні та ризикнули поставити в осердя історії дівчинку Варю (7-річна Злата Кардаш) з її улюбленим песиком Фрідою, яких відважно вивозить з-під обстрілів тітка Анна (Оксана Черкашина). Зрештою, весь акторський склад є блискучим, адже польку Басю, яка, як можемо відразу відчути, стане близькою подругою Анни, її польською посестрою, зіграла Лена Ґура, яка минулоріч отримала «Золотого ангела» як багатообіцяюча європейська акторка на 21-му Міжнародному кінофестивалі «Tofifest» у Торуні та нагороду на Фестивалі польського художнього кіно в Ґдині за роль у фільмі «Імаґо», до якого також написала сценарій.

В роль її чоловіка втілився відомий з “M jak miłość” («К як кохання») Міколай Рознерський. Александра Конєчна, трьохразова лауреатка Орла (щорічної премії Польської кіноакадемії), за ролі у фільмах «Остання сім’я», «Кіт з собакою» та «Тіло Христове», зіграла чи не найцікавіший за емоційною палітрою образ матері Тадеуша, свекрухи Басі, яка звикла усе контролювати та має великі труднощі з сепарацією власного сина та прийняттям чужих у свій дім. Не хочеться спойлерити, але зрозуміло, що десь ця крига та й скресне, а тим часом глядачі мають змогу бачити пригоди, сльози радості та смутку українських вимушених міґранток на фоні актуальних проблем польського суспільства, зокрема, на прикладі родини серіальних Ліпіньських з мальовничих Мазур. 

Режисерський тандем Анни Малішевської і Тадеуша Лисяка інтриґує, адже знаємо, що короткометражна стрічка Тадеуша Лисяка «Sukienka» («Сукенка») номінувалась на Оскара, будучи при тому щойно дипломною роботою у Варшавській кіношколі, а повнометражний дебют Анни Малішевської «Тато» і серіал |"Infamia" («Ганьба») теж не могли не спонукати стежити далі за роботами режисерки. Можна сказати, що усі ці попередні фільми режисерів у свій спосіб говорять про інакшість та пошуки спільної мови з іншим. Та ще Артюр Рембо, французький поет-символіст, писав: «Я це хтось інший», і здається, що цій двійці режисерів важливим є побачити себе в іншому і vice versa.

Як на мене, «Тата» і «Будемо жити разом» взагалі можна було би об’єднати в якусь трилогію. Підозрюю і сподіваюсь, що Анна Малішевська вже має наступний задум. Ці дві роботи, наче перетікають одна в одну, і найважливішим для нас, дівчат з України, є те, що героїні-українки тут не є стереотипними прибиральницями чи Попелюшками

‍

В фільмі «Тато» Світлана (Євгенія Муц), мама української дівчинки Оленки (Поліна Громова), є активісткою феміністичного руху, її батьки взяли на себе виховання внучки, щоб донька продовжувала навчання у ВНЗ. Анна (Оксана Черкашина) в «Будемо жити разом» є архітекторкою та викладачкою, а її сестра Марія, мама Варі залишилась у Україні, бо є лікаркою та рятує життя людей на війні. Ще неможливо не згадати напрочуд сильну роль Марії Свіжінської (бабусі) в «Таті» та її колискову, яка блискавично пригадалась під час сцени в «Будемо жити разом», коли в центрі для біженців молода жінка, яка паралельно стала матусею та вдовою, пронизливо співає своїй новонародженій дитинці. 

«У самій ідеї серіалу для мене було найважливішим закласти та презентувати образ незнайомої до цього масовому польському глядачеві українки — не традиційної заробітчанки, а вимушеної біженки, яка насправді є селфмейдвумен, з успішною кар'єрою, гарною професією, знанням мов, гідним життям, яке забрала у неї війна. Щоб це зламало стереотипи. Щоб польська героїня і українська зрозуміли, що насправді вони схожі, як сестри, і рівні. І також, щоб це усвідомило старше покоління поляків, яке репрезентує свекруха Басі. 

‍

Тож головне сценарне завдання було — позбутися стереотипів і показати те, що поляків та українців об'єднує, а не те, що розділяє. Колись мені це вдалось у популярному в Польщі серіалі «Анна Герман», сподіваюся, і цього разу вийде 

‍

Ну, а в основу історії лягла наша з сестрою та дітьми  втеча з Бучі після 24-го лютого 2022 року», – розповіла виданню Sestry українська cценаристка серіалу «Будемо жити разом» Аліна Семерякова.

Дві кіноісторії є дуже теплими й будуючими з погляду взаємин наших двох країн, притому зі здоровим почуттям гумору. А ще в обидвох із них можна побачити Оксану Черкашину та захопитись дитячими акторськими роботами (Поліна Громова, Клаудія Курак в «Таті», Злата Кардаш в «Будемо жити разом»), а над саундтреком до двох трейлерів працювала Марія Пешек. Перші кадри «Будемо жити разом» просто підхоплюють нас й переносять на залізничний вокзал «Варшава центральна» наприкінці лютого 2022-го: налякані люди, хаос, який опановує людська сердечність, співчуття. Гострі емоції, які дещо розмились з плином часу. Та вже звучить критика, що авторам серіалу не вдалось досконало відтворити й пригадати цю атмосферу солідарності й підтримки, коли поляки відчинили свої домівки для українців. Чи може 6-серійний серіал реанімувати ці почуття? Перш за все, сподіваємося, що ситуація не є настільки критичною, й вони залишаються живими, та й фільм може бути лише однією із цеглинок в будівництві та укріпленні того, що ми вже маємо. 

Радимо самим дивитися по обидва боки кордону, спільно, там, де ми вже живемо і будемо жити разом, бо в цьому фільмі є усе, що хотіла Анна Малішевська, про що поділилася із виданням Sestry: 

«Мене цікавлять непривілейовані люди, які борються з труднощами через свою іншість. Цей мотив з'явився у фільмі «Тато» і серіалі «Ганьба». Я хотіла би, щоб світ став трохи толерантнішим і приязнішим. Для мене найважливішим у серіалі «Будемо жити разом» є роздуми про те, що спільне життя — чи то в одній країні, спільноті, сім’ї, стосунках — завжди породжує конфлікти та ворожнечу. Рідко буває, щоб одна сторона мала однозначну рацію. Компроміси тяжкі, а емоції часто переважають. Часом просто не вдається знайти спільної мови. Проте варто шукати те, що об’єднує, і поважати те, що роз'єднує.»

«Будемо жити разом» доступний на TVP VOD та щоп'ятниці о 20:35 транслюється на каналі TVP1.

Чому я займаюся витинанкою?

Я народилася в Києві. Тато у мене киянин, мама з Мінська, але українка. У якийсь момент, у 1980-х, вони вирішили переїхати з великого міста в село на Поділлі. Своєрідні хіпі. Батьки мої художники-скульптори. Займалися обробкою каменя, скульптурою, каменярством, витинанкарством і всіма можливими мистецтвами, які залишилися в тому селі. 

Я не хотіла йти шляхом батьків. Бо бачила, як їм важко виживати. Мистецтвом надто не прогодуєшся. Я хотіла бути вчителькою української мови. Але тато наполіг, щоб після 9-го класу я пішла навчатися прикладному мистецтву. Так я поступила на художнє ткацтво. Після 4 років навчання рушила далі — поступила у Львівську академію мистецтв на скульптуру. До 25 років я активно розвивалася в кар'єрі скульпторки. Хотіла досягти в цьому успіху. Була у мене така мрія.

Після академії я мала направлення в аспірантуру Академії мистецтв у Києві. Була щасливою, бо Львів мені не заходив. Складно мені було там: прізвище у мене трохи москальське, говорила я суржиком. У Києві мені було комфортніше. Якось подруга покликала мене взяти участь у виставці. Я погодилася і там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Так Львів забрав мене до себе назад. І я його полюбила. Тепер це моє улюблене місто.

Ми одружилися, я народила трьох дітей. Поступово скульптура йшла з мого життя. Бо це нереально. Скульптура — це важко. Болгарка, холодні майстерні, пилюка, бруд. Треба бути сміливим і загартованим. А я вагітна, з животом, діти, соплі. Три дитини підряд кожні два роки. Десятирічний декрет. Моя кар'єра «пішла спати».

Материнство — це дуже класно. Все чудово. Але мені чогось бракувало. Хотілося реалізовуватися творчо. Щось хотіло з мене «вилазити». Я почала поступово повертатися у творчість.

Витинанкою я займалася і раніше. Час від часу, паралельно зі скульптурою. Коли, наприклад, робили виставки, я оформлювала стіни витинанками. Зазвичай скульптура стоїть, а стіна за нею гола. Мені так не подобалося. Тому я прикрашала і стіни за скульптурами саме витинанками.

Витинанка зручна. Матеріали є в кожному канцтоварному магазині. Це порівняно недорого. Спочатку я вирізала маленькі роботи та їх почали купувати. Взялась проводити майстер-класи і заповнювати цю нішу. Після цього з’явились величезні полотна розміром у 5 метрів. Все йшло досить непогано. Мене часто запрошували за кордон представляти Україну. 

На початку 2022 року я відкрила персональну виставку витинанок у Національному музеї Львова. Чим дуже тішилася 

Багато років мистецтво витинанки вважалося вимираючим в Україні й, коли я починала цим займатися, в Україні було десь 10 крутих художників, які працювали в цьому напрямку. Виходить, що я була однією з тих, хто починав це мистецтво відроджувати. Це один із пунктів, чому я цим займаюся.

Моя творчість і війна

Коли ми прокинулися 24 лютого вранці, ми не сприйняли ситуацію дуже серйозно. Думали, що це має скоро закінчитися. Мені здається, багато українців тоді так думали. Я — мати, яка панікує. Десь за тиждень до того я склала документи на всякий випадок. 23 лютого я вже відчула в повітрі небезпеку,  зайшла в супермаркет і накупила цілу торбу «Мівіни», соломки, якоїсь швидкої їжі. І подивилася, де найближчі до дому укриття. Коли у тебе троє дітей, ти не можеш про таке не думати.

Ми прокинулися з першою тривогою у Львові. Десь за 40 хвилин ми зібралися. Сіли в машину і поїхали 

Я не воджу авто, за кермом був чоловік. Ми поїхали на кордон. 6 чи 7 годин простояли там. І просто перед нами вийшов митник і сказав, що чоловіків не випускають. От тоді у мене почалася паніка. Коли вся сім'я разом, якось простіше. Це тримає. Ми цілу ніч сиділи в машині та думали, що робити. Серед ночі був прильот. Ми всі вибігли з автівки, сховалися на якомусь цвинтарі. Рятували дітей. Було страшно. По телефону попрощалися з батьками. На всякий випадок. Зранку чоловік посадив нас на рейсовий автобус і ми поїхали. Було надзвичайно складно розлучатися. Діти ревуть, я реву. Ми прощалися. Бо не знали, як буде далі. Паніка. Ми вирішили їхати в Краків, бо чоловік там мав друзів-музикантів, які могли б допомогти. Так ми тут і залишилися. 

Я поважаю рішення кожної мами, яка зробила в той день. Розумію і зрозумію кожну, яка несла відповідальність не тільки за своє життя

Мої діти в Кракові адаптувалися досить швидко. На початку березня вони вже пішли тут в школу. Хоча мені не хотілося їх відпускати. Здавалося, що і тут небезпечно. Хотілося бути поруч і оберігати. Ми в Україні багато переїжджали, тому для них це був черговий переїзд, але звісно зі складнощами. Найважче адаптація дається старшій доньці. Сподіваюся, це мине.

Перший тиждень після 24 лютого був шок. Але я бачила, як мої знайомі починали щось робити і собі почала. Спочатку я робила витинанки, продавала їх і гроші відправляла на потреби ЗСУ. Вже на початку березня я зібрала досить велику суму на рації. Душевний неспокій з тим, що я маю допомагати, втримав мене психологічно від депресивної ями. Витинанки відволікали мене. Ручна робота ― дуже хороша антистресова штука. Це тримало мене тоді. 

В той самий час я почала проводити в Кракові майстер-класи. Кожного тижня ми зустрічалися з українками, яким довелося виїхати через війну. Ми на тих майстер-класах вирізали, плакали, обіймалися. Це була терапія. Перші пів року я проводила ці заходи безкоштовно. Тоді я зрозуміла, що мистецтво зараз дуже важливе і його засобами я можу розповісти про те, що відбувається в Україні. І я робила це. З часом моя творчість повернулася на рівень, який був до війни. Я дуже багато працювала, мала замовників з усього світу, проводила виставки. Продовжую робити це і зараз. І завжди допомагаю ЗСУ. 

Зараз на рік я майже щомісяця маю десь одну виставку

На війні я втратила брата. З 2014 року він був в АТО. У 2022 році одразу пішов воювати. У червні 2023 року загинув, звільняючи село П'ятихатки. Це було важко. Але тоді я знову поринула у роботу. Можна сказати, що вона мене врятувала. Втрата брата мене і підкосила, і змусила рухатися далі. Не мають ці смерті бути даремними. Не мають! 

Чому треба відроджувати мистецтво витинанки?

Бо це наше, українське мистецтво, яке заслуговує уваги. Витинанка унікальна. Це оберіг, оздоблення і просто краса. Ніхто не знає, що буде з нашим народом, цінностями. Але нашу культурну спадщину ми маємо зберегти. Це моя місія. Моє мистецтво ― це частинка пазлу «Україна». Хочеться поширювати це, розповідати, пояснювати тут, за кордоном.

Зараз мої витинанки на багато різних тем. Є традиційні мотиви ― дерево життя, наприклад. Я дуже люблю звертатися до жіночих образів. Це різні жінки. Коли я втратила брата, я робила жінок, які тужать. Зазвичай моя творчість ― це передача емоційного стану, своєрідна терапія. Ти викидаєш свою тугу на той образ. Проживаєш свої переживання на папері. Мрієш.

Зараз важко мріяти. Дуже хочеться, але якось не виходить, не мріється. Є тільки мрія про перемогу. Знаю, що буде багато роботи. Але дуже хочеться, щоб все було недарма. Ми не маємо права зупинятися. Дуже багато героїв загинули, щоб ми могли існувати як нація. 

І хоч фізично я не в Україні, я живу нею, переживаю, намагаюся по максимуму бути корисною, використовую усі можливості аби допомагати. Зараз найважливіше для мене бути частиною України і продовжувати говорити своєю творчістю про неї.

Вагітна поранена жінка, яку виносили на ношах з розбомбленої лікарні, і яка, як ми тепер знаємо, померла через два дні. Лікарі, які схиляються над півторарічним хлопчиком, який бореться за життя. Батько, що плаче над тілом сина-підлітка в лікарняному коридорі. Ці кадри з Маріуполя були зняті в перші дні повномасштабної війни в Україні, коли війська Володимира Путіна оточили Маріуполь і почали бомбити цивільні об'єкти міста, в тому числі житлові будинки й лікарні. Фото та відео з міста, яке чи не найбільше постраждало під час війни в Україні, були зняті трьома людьми.

Режисер Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко з агентства Associated Press були журналістами, яким вдалося зафіксувати масове вбивство, скоєне в Маріуполі військами Володимира Путіна. Вони поїхали до цього міста, коли ставало дедалі очевиднішим, що Росія зважиться на вторгнення. Коли це насправді сталося, вони залишилися у Маріуполі та змогли зафіксувати жахливі злочини російської армії. Відважні журналісти знімали та фотографували, вони були в епіцентрі подій, і їхнє життя щомиті було під загрозою. Матеріал, який їм вдалося створити й представити світовій спільноті у вигляді документального фільму "20 днів у Маріуполі", отримав першу в історії України нагороду "Оскар" у категорії "Найкращий документальний фільм".

Я вдячний. Але напевно я буду перший режисером на цій сцені, який би хотів не робити цей фільм. Я хотів би мати змогу обміняти це на те, щоб Росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окуповувала наші міста, — сказав Чернов у своїй промові, приймаючи нагороду

Свою зворушливу промову після отримання статуетки, Мстислав Чернов завершив словами "Слава Україні!".

"Оскар" — не є першою престижною нагородою фільму "20 днів у Маріуполі". Фільм був нагороджений Гільдією режисерів США. Також стрічка перемогла на головній британській кінопремії BAFTA у категорії "Найкращий документальний фільм".

У відповідь на скандальну заяву Папи Римського про те, що Україні слід підняти "білий прапор" і вести переговори з агресором, оглядачі пропонують Франциску переглянути "20 днів в Маріуполі", щоб зрозуміти безглуздість подібних висловлювань.

Церемонія вручення премії "Оскар-2024”‍

У ніч з 10 на 11 березня 2024 року в театрі "Долбі" в Лос-Анджелесі відбулася 96-та церемонія вручення кінопремії "Оскар". Гала-церемонію вручення премії "Оскар" вчетверте провів комік Джиммі Кіммел.

Цього року за найпрестижнішу кінопремію змагалися найрізноманітніші стрічки, як комедійні, так і драматичні. ‍

"Оппенгаймер" отримав 7 нагород‍

Найбільше шансів на "Оскар" ще до початку гала-церемонії мала стрічка Крістофера Нолана "Оппенгеймер" — 13 номінацій. Фільм здобув 7 нагород цьогорічної церемонії. Виконавець головної ролі Кіліан Мерфі став “Найкращим актором”, а "Найкращим актором другого плану" визнано Роберта Дауні-молодшого. Режисер стрічки Крістофер Нолан також отримав „Оскар”.‍

"Бідолашні створіння" отримали 4 нагороди‍

На п'яти „Оппенгаймеру” наступали "Бідолашні створіння" Йоргоса Лантімоса з 11 номінаціями. Стрічка отримала 4 статуетки. Найкращою акторкою стала Емма Стоун у ролі Белли Бакстер. Також було відзначено костюми, продакшн-дизайн, макіяж та зачіски у фільмі. ‍

Оскар-2024 для Польщі‍

Чудовий фільм Джонатана Глейзера "Зона інтересів", створений у британсько-американсько-польській копродукції, мав великий успіх. Нагороджений статуеткою за найкращий іноземний фільм, картина розповідає про родину коменданта Аушвіца Рудольфа Гесса, який живе з сім'єю у своєму "раю" — у будинку, розташованому прямо біля стіни концтабору. Чудова картина про банальність зла. З польського боку продюсером стрічки є Ева Пущинська, співробітниця Павла Павліковського, серед інших. Оператором фільму був Лукаш Жал, за сценографію відповідали Йоанна Кусь і Катажина Сікора, а за костюми — Малгожата Карпюк.

У ніч з 10 на 11 березня в Лос-Анджелесі відбулась 96-та церемонія нагородження премії «Оскар» від Американської Кіноакадемії. Український фільм «20 днів у Маріуполі» переміг у категорії «Найкращий документальний фільм». Це фільм про перші дні оточення росіянами міста Маріуполь, про страхіття, які довелось пережити місцевим. Про бомбардування житлових будинків та пологового будинку, постійні обстріли та реакції простих маріупольчан. Це документ воєнних злочинів росіян, визнаний тепер на міжнародному рівні.

Мстислав Чернов, режисер фільму, український військовий кореспондент та письменник, сказав у своїй промові:

«Це перший Оскар в історії України. Для мене це честь. Але, напевно, я перший режисер на цій сцені, який скаже «Краще я б взагалі не зняв цей фільм. Я б краще проміняв цю нагороду на те, щоб Росія не напала на Україну, щоб Росія не окупувала наші міста.

Я б віддав усе визнання за те, щоб Росія не вбила десятки тисяч моїх співвітчизників українців. Я б хотів, щоб звільнили усіх заручників, усіх солдатів, які захищають свою землю, усіх цивільних, які зараз у їхніх тюрмах. Але я не можу змінити історію. Я не можу змінити минуле.

Але ви, ми, найталановитіші люди у світі, ми разом можемо зробите усе, щоб історію розповідали правильно, і щоб правда перемогла, і щоб людей Маріуполя і тих, хто віддав своє життя, ніколи не забули. Тому що кінематограф формує спогади, а спогади формують історію. Дякую вам, дякую Україні. Слава Україні!»

Раніше фільм також отримав премію BAFTA у категорії «Найкращий документальний фільм», виграв премію Гільдії режисерів Америки в категорії «Видатні режисерські досягнення в документалістиці». Загалом «20 днів у Маріуполі» здобув понад 20 нагород і 40 номінацій. Фільм показували перед засіданням Генеральної асамблеї ООН у вересні 2023 року. Автори фільму — Євген Малолєтка, Мстислав Чернов і Василиса Степаненко — отримали також Пулітцерівську премію 2023 року та Шевченківську премію 2024 у номінації «Публіцистика і журналістика». Стрічка стала найбільш касовим українським документальним фільмом.

Українці у соцмережах пишаются перемогою українського фільму, але зазначають, що це перемога «дорогою ціною». «Мабуть, це найдорожче кіно в історії «Оскару», — зауважує драматургиня Наталка Ворожбит. «Гіркі ці нинішні перемоги української культури. Гіркі й болючі. Але такі необхідні», — пише у себе на сторінці Facebook письменник Сергій Жадан.

«Ми робили основний монтаж близько пів року, а потім стільки ж займалися постпродакшеном, — розповідає про створення фільму Мстислав Чернов. — Тобто кожен кадр, який і так залишався в моєму серці й просто в’ївся в мій мозок ще в Маріуполі — ми знову все це бачили та знову переживали. Ми монтували й плакали. Це не те, що ти пережив один раз, а потім тобі стало легше. Ні, навпаки».

Читайте також «Інтерв'ю з продюсеркою фільму Василісою Степаненко»

На запитання, хто головний глядач «20 днів у Маріуполі», режисер відповів: «Я завжди думав про маріупольців. Для мене було важливо, щоб вони відчували — про їхню трагедію знають, пам’ятають і не забудуть. І коли маріупольці приходили на покази — і на міжнародних фестивалях, і в Києві, — то мені здавалося, що вони травмовані. Але навпаки, попри те, що їм було важко, для них було важливо, що події в Маріуполі вписані в історію України, і світ тепер це побачить.

Маріуполь став символом злочинів російських військових проти українців. Він став символом спротиву і повідомленням всьому світові, що українці боротимуться за кожний метр всієї землі. Крім того, фільм був зроблений для міжнародної аудиторії. Щоб ті, хто вже забув, що в Україні війна, і не цікавиться цими подіями, зрозуміли, — жахіття триває».

Статуетки в головних номінаціях премії «Оскар» цьогоріч отримали:

• Найкращий фільм року — «Оппенгеймер» (про створення атомної бомби)
• Режисер року — Крістофер Нолан за фільм «Оппенгеймер»
• Найкращий фільм іноземною мовою — «Зона інтересу» (про концтабір Аушвіц)
• Найкращий анімаційний фільм — «Хлопчик і чапля» Хаяо Міядзакі
• Найкращий актор — Кілліан Мерфі, «Оппенгеймер»
• Найкраща акторка — Емма Стоун, «Бідолашні створіння»

Польське кіно ніколи не мало перерви, як, на жаль, українське. І навіть у складні й для Польщі, й для України 90-ті польське кіно знімалось і породжувало нові форми і свої шедеври. Як, до прикладу, «Псів» Владислава Пасіковського, що став культовим і дав два сіквели — 1994-го і 2020-го років. З появою польських представництв стрімінгів HBO, Amazon і Netflix широко розвинута польська кінематографія полилась на весь світ швидше, ніж це раніше дозволяли фестивалі та прокатні компанії. Але закони ранку зі збільшенням можливостей знімати і показувати автоматично зменшили якість. Тому в розлогому доробку виробів з Польщі трапляється чимало непридатного для перегляду матеріалу. А стрімінги, як показує практика, не особливо прискіпливі до якості, в такий своєрідний спосіб демократично даючи глядачеві крутити носом. Польське кіно — не виняток, тому варто ретельно вибирати з пропозицій. Цікавою ознакою ледь не всього польського кіно, а може і загалом польського характеру є самокритичність. Вона — ценз всього польського кіно.    

1. Холодна війна

2. 1670

3. З любов'ю, Вінсент!

4. Тіло Христове

5. Як я став гангстером. Правдива історія

6. Зворотній зв'язок

7. Броуд Пік

8. Трясовина 

9. Фуріоза

10. Повні новачки

‍Холодна війна (Zimna wojna), 2018. Режисер: Певел Павліковський

«Холодна війна» перебуває на вищих щаблях левової кількості рейтингів найкращих ста фільмів всіх часів і народів. Бо такого мистецького таланту, образності і заразом такого потрапляння в конкретний час, немов постріл Вільяма Телля, ще треба пошукати. Через серце глядача фільм потрапляє у вічність. І цьому не заважає архаїчний чорно-білий колір плівки. Оповідаючи про 50-ті роки в Польщі, «Холодна війна» демонструє одночасно бідність і злість нової комуністичної і тоталітарної системи, а разом з цим багатство і внутрішню силу людей, які здатні боротися зі злом — але тоді, коли закохані.

Розумний і врівноважений музикознавець і піаніст Віктор (Томаш Кот) під час прослуховувань у хорі на потребу представити польсько-радянську культуру світові знаходить чудовий дівочий голос. А дівчина Зула (Джоанна Куліґ) сама по собі незвичайна — полум’яна і пристрасна. І так він і вона — ці дві протилежності — закохуються до нестями. Їхній танок почуття буде проходити по всій Європі протягом десятиліть — під народний спів у Берліні, з джазом в Парижі, через ГУЛАГ, Польщу і аж у потойбіччя. Абсолютно чарівне кіно, чуттєве, музичне, болюче, але надихаюче і очищаюче.

1670 (2023). Режисер: Мачей Бухвальд, Кордіан Кондзеля

Фігурант списку найбільш затребуваних серіалів на Netflix, з рідкісно-високим рейтингом — 8 з 10 — на найбільшому кіносервері планети. Це безсумнівний успіх польського жанрового кіно. Бо маємо оригінальне поєднання історичного і комедійного, поданих в дотепній псевдо-документальній формі «від першої особи». Мешканці села Адамчиха, звертаючись до глядача, розповідають про свої поневіряння в другій половині XVII сторіччя. Хазяїн половини села, Ян-Павел Адамчевський, нарікає на голод у сільських дітей... після чого йде собі добре попоїсти смаженої курочки; його брат-гусар хвалиться тим, що брав участь в усіх... поразках польської армії останнього десятиліття; його донька гримає на людей, щоб не спалювали пацюків, бо за 380 років це призведе до незворотних кліматичних змін, а ще ж царює сексизм і ксенофобія...

Словом, «1670» — це гримуча суміш історичної минувшини із сучасним сарказмом. Причому й відтворення минулого, і вкладений у вуста персонажів гумор-із-серйозним-обличчям — все на найвищому рівні постановки і тексту. А ще маємо чудовий переклад на українську!

З любов'ю, Вінсент! (Loving Vincent), 2017. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман

«Незвичайність» й «унікальність». Цими словами можна означити все у фільмі — від сюжету до форми і методів виробництва. Історія про творчість і біль існування геніального художника Вінсента Ван Гога розповідається великою мірою людьми, які його оточували. А вони, у свою чергу, є персонажами картин художника. Вся візуальна частина фільму сформована конкретно з більше, як 120 картин Ван Гога, які поєднані сюжетом про лист художника і намаганням його доставити одним чоловіком до родичів Вінсента. Сам же текст теж має конкретні, біографічні підстави — це понад 800 листів Ван Гога.

Усе це мереживо придумано і зв’язано польською художницею Доротою Кобелою (у дівоцтві) та її англійським чоловіком-режисером Г’ю Велчманом. Утім, унікальність фільму полягає в дещо іншому: всі 95 хвилин стрічки буквально намальовані, утворюючи перший у своєму роді анімаційний концепт, створений в єдиній техніці єдиного художника — Ван Гога. 125 художників з 20 країн (серед яких 12 України) протягом 7 років з любов’ю малювали цей омаж Вінсенту. І це варто побачити!

Тіло Христове (Boże Ciało), 2019. Режисер: Ян Комаса

Разом з «Холодною війною» це ще один центральний фільм для сучасної Польщі — як для загалом країни, так і для польської кінематографії. Ідеальне кіно, мистецьке і соціальне водночас, бо, виконуючи завдання мистецтва, фільм віддзеркалює насущні проблеми, чим наштовхує глядача на роздуми щодо них. Це моторне і вибухове кіно, яке розповідає про зека, що хитрим чином втік з колонії і став священиком, фактично крадучи місце іншого, справжнього клірика.

Втім, концепція «їх поміняли місцями» призводить до реформаторського дійства, коли людина, отримуючи владу, при цьому будучи налаштованою проти системи, починає її міняти. Хлопець веде службу в церкві поза каноном, вільно, і так само молиться. І він наполягає на цьому, пропонуючи молитися від серця, використовуючи власні думки. А паства починає його слухати. Режисер Ян Комаса зняв фільм-виклик, такий собі «Бійцівський клуб», тільки в іншій формі і на польському ґрунті, підриваючи основи. Не те, щоб будинки у фіналі падали, але «Тіло Христове» є черговим протестом, полемікою з традиціями. Лівий, але без зла американського лівого радикалізму.

Як я став гангстером. Правдива історія (Jak zostałem gangsterem. Historia prawdziwa), 2020. Режисер: Мачей Кавульський

Вже лишень пролог до фільму говорить, наскільки він оригінальний. «Усі знають, що польська мафія скривдила багатьох людей, — йдеться на початку, — але чи замислювалися ви, скільки людей скривдило польську мафію?». Це вправний, смішний, історично-ґрунтовний кримінальний бойови — і він є справжньою польською відповіддю Гаю Річі з його світом злодіїв, злочинів та цинічних дотепників. Тільки замість Лондону мова йде про Варшаву 80-х, 90-х і 2000-х років.

Головний польський компонент тут — критицизм до країни, ладу і законів. А право порівнювати його з фільмами англійського майстра ненормативної лексики і детективних схем пограбування надає наявність ще й фантастичного саундтреку, де тобі й Zaz, і Deep  Purple, і Skank Anansie. Злет і падіння головного героя на шляху його становлення кримінальним авторитетом складається з тріумвірату бійки, вбивства і адреналіну, а другий тріумвірат — sacks, drugs & rock’n’roll — замикають складові ідеального жанрового кіно. Фільм породив приквел — «Як я закохалася в гангстера».

Зворотний зв'язок (Informacja zwrotna), 2023. Режисер: Лешек Давид

Ще одна критична драма тільки вже не про наркотики, а про алкоголізм, біч поляків. Підсилюється це тим способом, що проводиться крізь призму стосунків батьки-діти, а ще більше — конкретною ситуацією: батько прокидається після пиятики і дізнається про зникнення сина. Його особистий кошмар в тому, що він нічого не пригадує про вчора, а саме він бачив сина останнім. Колись модний музикант в культовому гурті, він занапастив себе, спитий і розгублений. Здавалося б, все — кінець життю. Але ні. Є ще шанс повернути набуте.

Для цього сумну драму вивірено переводять в режим захопливих кримінального детектива і напруженого трилера: батько вже давно і переконано був у «зав'язці», то чому ж він так беззастережно «розв'язався»? Його біганина Варшавою в пошуках сина поміж старих друзів і ворогів нагадує квест будинками злодіїв та зеленого змія, таємними місцями та втаємниченими людьми. І ми бачимо одразу і все минуле героя, і всю сучасну підкилимну Польщу, її явне і приховане. Блискучий серіал з прекрасним Аркадіушем Якубіком («Дім зла», «Дорожній патруль»), який є ще справжнім музикантом.

Броуд Пік (Broad Peak), 2022

Вражаючий приклад роботи польських кінематографістів у надзвичайно складних природних умовах — і рідкісна ситуація, коли художня натура фільму повністю (!) відповідали справжній історії. Мова про підкорення групою польських альпіністів одного з 8-тисячників — гори Броуд Пік в гірській системі Каракорум. Дія починається 1988 року, але тоді герой не зміг дійти лишень 17 метрів до вершини. Щоб завершити почате, він повертається, тільки через 24 роки потому.

Після «Евереста» Балтасара Кормакура «Броуд Пік» здається найбільшим «гірським» проєктом в кіно, представляючи глядачеві не комп’ютерні, а реальні гори, сніг і замерзання. Саме в Каракорумські гори 2018 року поїхала група з 21 людини, а 250 шерп тягли 3,5 тони апаратури на яках і власних спинах. І актори грали в тих самих умовах, в яких перебували альпіністи. Краса і жах, життя і смерть, а також те, що воно все поєднане, нерозривне і становить для людини одне ціле, просто як початок і кінець — про це фільм. А також про гори як наркотик для тих, хто пізнав їхнє пронизливе тяжіння, що пронизує людину і сам час.

Трясовина (Rojst), 2018-2024

6 років в 3 сезонах «Трясовина» затягує глядача на дно гидотного, але розлогого і дійсно існуючого світу проституції, торгівлі людьми і вбивств тих, хто не догодив злодіям в законі, на кшталт, голови поліції, керівника модного готелю чи мафіозі місцевого розливу. Цей серіал є суттєвим прикладом творення екранного світу, де мова йде про 80-ті, з переносом в 60-ті, а відтак мова про відтворення тогочасних духу і тіла епохи. Тоді ресторани були точками здибанок кримінальників, готелі — борделями, іноземні приїжджі — клієнтами, а жіночі спортивні команди — джерелом постачання повій.

Деякі поліцейські та журналісти могли не підкорятися своєму корумпованому керівництву і кидалися у вир подій, намагаючись викривати злочинців. Але хтось отримував кулю, когось зваблювали гроші. Серіал довго і винахідливо демонструє багатофігурну, багатонаціональну гру одних з іншими, зі страшними подробицями часу — від 1984-го до 2000-х років. Поляки, цигани, німці і навіть українці тут утворюють котел боротьби за виживання і за владу над тими, хто вижив. «Трясовина» — це епоха!

Фуріоза (Furioza), 2021. Режисер: Кіпріан Т. Оленецький

В обоймі фільмів про футбольних фанатів, де британські «Хулігани» та аргентинські «Банди Буенос-Айреса» є чемпіонами, «Фуріоза» про банду з Гдині кидає лідерам виклик. Тут внутрішньокадрова енергія стосунків героїв адекватно відповідає закладеній енергії сюжету, а екшн зграбно поєднується з драмою і мелодрамою, кримінальним і поліційним трилерами. Ми бачимо світ польських «тіфозі» із середини, і він формально досконалий — грубий, щирий, узгоджений.

Водночас нас занурюють в душі двох колишніх фанів — Єви на прізвисько Дика, яка 10 років тому через загибель її брата кинула банду і стала поліцейською, і Давида — тепер не менш радикального лікаря. Втім він погоджується на вмовляння Дикої «повернутися», тільки вже під прикриттям, щоб і врятувати свого брата, ватажка фанатів, і виявити канали наркотрафіку. Жорстке і динамічне кіно, зігране так, що віриш у побачене. Щирість і правда в ньому спаяні в одне ціле, життєво-достовірне буття, контркультурне і нонконформістське, маргінальне і небезпечне для оточуючих. Сильно!

Повні новачки (Absolutni debiutanci), 2023. Режисер: Каміла Тарабура, Катажина Вереча

6 серій складної композиції ситуацій з молодіжного життя, але, попри багатошаровість сюжетних ліній, все сприймається легко, бо зняте «живою», рухливою камерою з «живими» героями в кадрі. Тут навіть ситуації оригінальні і самі по собі цікаві. Дівчина з хлопцем, готуючись вступати до кіношколи, знімають на морі аматорський фільм, але хлопцеві важко втілити запланований за сценарієм секс. Паралельно розгортається історія про їхніх ще молодих батьків і друзів, які, відпочиваючи, встигають веселитися і сваритися. А ще з боку — історія про баскетбольну команду і її капітана, затиснутого між Сциллою ситуації і Харибдою свого слабкого характеру, капітулюючи перед поривом накласти на себе руки. І все це переплетено так органічно і щемко, що переживаєш за героїв увесь час — коли він вперше бачить жіночі груди і не розуміє свого ставлення до побаченого; коли вона відчуває не бажання до себе і не знає, що з цим робити; коли вони опиняються утрьох в одній хатинці-на-дереві і просто сплять, лише думками входячи в майбутнє доросле життя. Елегія!

Польська кураторка театральних проєктів і мистецтвознавиця Лєна Творковська сьогодні може багато розповісти про сучасний український театр, хоча до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ця тема не перебувала в фокусі її професійних інтересів. Але саме арт-резиденції, організовані Лєною як фахівцем Театрального інституту ім. Збіґнєва Рашевського у березні 2022 року у Варшаві, прийняли українських акторів та театральних діячів, які тікали від війни. До того ж тепер Лєна Творковська — членкиня міжнародного журі всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії GRA.

Sestry поговорили з Лєною про український театр у Польщі, про те, як творчі люди асимілюються в країні, яка дала їм притулок, чому полякам цікаві вистави, що йдуть українською мовою, та які  міжнародні колаборації складаються між двома країнами.

«Театральний фестиваль в умовах війни — це геройство»

Оксана Гончарук: Нещодавно ви провели в Україні дев'ять днів. Не боялися їхати?

Лєна Творковська: Я не збиралася боятися, адже українці живуть у цій війні вже майже два роки. До того ж у Польщі ми теж цю війну проживаємо. Так, ми не маємо бомбардувань, але новини кожного дня починаються з війни. До того ж маю в Києві дуже близьку подругу, тому почуваюся залученою.

ОГ: Вас не дивує, що під час війни у країні влаштовують театральні конкурси?

ЛТ: Провести театральний фестиваль у таких умовах — це справжнє геройство. Я не розумію, як організаторам все вдалося довести до кінця. Думаю, що в Польщі в умовах війни ніхто б не наважився на таке  і ніхто не дав би на це грошей.  А тут не лише роздали премії, а й зробили це з розмахом.

ОГ: У вас як  у члена журі  була нелегка місія. Треба було під час війни подивитися 12 вистав у чотирьох містах України, виставити оцінки, визначити фаворитів.

ЛТ: Наші з колегами (фіналістів премії оцінювало журі з представників п’яти європейських країн, — Авт.) поїздки країною були вимушеним форматом. Але ж не можна було привезти всі вистави із шорт-листа до Києва, як це робилося до війни. Натомість  ми змогли побачити вистави у їхньому культурному середовищі: в Івано-Франківську, Рівному, Львові та Києві.

ОГ: Яке враження після поїздки на фестиваль «ГРА» склалося у вас від України та представників українського театру?

ЛТ: Для мене зустріч з українцями не стала сюрпризом,  адже сьогодні чимало українських акторів та режисерів живуть і працюють у Польщі. Сама я працюю в Театральному інституті Збігнєва Рашевського у Варшаві, і ще до початку вторгнення 24 лютого 2022 року у нас була програма резиденції для представників театральних професій. Після вторгнення  цю програму  розширили, і вже у березні 2022-го ми відкрили набір на резиденції для артистів з України. За весь час  прийняли близько 140 українців. Багато хто з тих, хто приїхав до нас у 2022 році, продовжують жити і працювати в Польщі дотепер.

Більшість акторів у нас на резиденціях каже, що коли Україна переможе, вони розвиватимуть театр на батьківщині, використовуючи нові ідеї та європейський досвід

ОГ: Яким є результат ваших резиденцій за два роки?

ЛТ: У перший рік повномасштабної війни  результатом резиденцій стала низка великих театральних проєктів. Минулоріч було більше читань та перформансів. До нас приїжджали драматурги, режисери та актори. Останнім без резиденції особливо непросто знайти місце в польських театрах. А резиденції дають змогу підключати польські театри, через які можна знайти режисерів. В результаті з'явилися цікаві змішані проєкти, переважно камерні.

ОГ: Вистави, які ставлять українці в Польщі, віддзеркалюють страшну воєнну дійсність?

ЛТ: В 2022 році всі проєкти були про війну. Відбувалося її перше переживання. Через рік це переживання вже стало переосмислюватись. Вже у листопаді 2023 року під час зустрічі резидентів з України їхні думки щодо війни як основної теми для вистав розійшлися. Одні були впевнені, що не говорити про війну неможливо, бо вона довкола нас. Деякі ж наголошували, що вони насамперед актори і вже потім актори українські, тому треба продовжувати грати, не фокусуючись на війні.

У пошуках атмосфери нормальності

ОГ: Вистави, створені українцями, знаходять у Польщі глядача?

ЛТ: Так. Адже українські актори та режисери здебільшого мають потребу розповісти про те, що відбувається, вони відчувають місію донести біль цієї війни до європейців.

Мені здається, що коли польські глядачі йдуть на виставу, створену українцями, то очікують саме на розповідь про війну в тій чи іншій формі

ОГ: Якою мовою йдуть у Польщі такі вистави?

ЛТ: Здебільшого українською із польськими субтитрами, тому поляків приходить чимало. Проте вистави ці насамперед адресовані українському глядачеві. Українців же у нас зараз багато, і їм хочеться час від часу подивитися виставу рідною мовою. Особливо така можливість важлива для дітей, тому є попит саме на дитячі вистави.

До речі, ось що я помітила: в Україні крім вистав, виділених організаторами премії «ГРА» в окрему категорію («За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни»), інші постановки не були пов'язані з війною. Мені здалося, що така «невоєнна» тематика обирається українськими театрами, щоб зберегти сьогодні атмосферу нормальності.

ОГ: А мені здається, що для п'єс про нашу війну, масштабних, з певними висновками, ще не настав час. Бо ніхто цю чортову війну поки що не прожив до кінця, не відрефлексував.

ЛТ: Військова тема — це наразі процес. Для неї потрібна нова мова. І поки авторам бракує засобів, щоб про все це розповісти.

Життя на випадок війни

ОГ: У польському Бидгощі минулого року відбулася прем'єра вистави «Життя на випадок війни» українською мовою, яка мала успіх на кількох польських фестивалях та була добре прийнятий публікою. Як вона з'явилася?

ЛТ: У цьому проєкті об'єднали свої сили драматургиня Лена Лягушонкова, польська режисерка Уля Кіяк та ще п'ять дуже різнопланових українських артисток. Усі вони опинилися після початку  вторгнення в Польщі — у Бидгощі та Остромецьку. Дівчатка зустрілися, і в них майже відразу з'явилася ідея постановки — розповісти взяті з соцмереж історії війни, що відбуваються в реальному часі, драматургічно поєднуючи їх з інструкціями і туторіалами, яких тоді з'явилося дуже багато, як офіційних так і неофіційних.

Ну, наприклад, як поводитись під час тривоги, що робити при хімічній та ядерній атаці, як вкрасти танк... Завдяки співпраці одразу трьох інституцій — Польського театру у Бидгощі, Театру ім. Вільяма Хожиці у Торуні та Міського центру культури у Бидгощі — цю ідею вдалося реалізувати.

Прем'єра вистави відбулася під час Міжнародного театрального фестивалю «Контакт» у Торуні, а пізніше вона була представлений на фестивалі Прапрем'єр у Бидгощі та на фестивалі «Божественна комедія« у Кракові.

«Було б чудово показати виставу «Зерносховище» в Європі — всі б побачили, що в Україні триває інтенсивний театральний процес»

ОГ: Повертаючись до української театральної премії GRA, яку організатори провели за результатами двох важких воєнниих років, яка з вистав вразила вас особисто?

ЛТ: Мене приголомшила  вистава «Зерносховище» у Рівненському музично-драматичному театрі, поставлена за відомою п'єсою Наталки Ворожбит.  Вона дуже видовищна. Було б чудово показати таку виставу в Європі — всі б тоді побачили, наскільки  інтенсивний театральний процес в Україні.

ОГ: «Зерносховище» — абсолютний лідер премії, який здобув перемогу в чотирьох основних номінаціях. Чим ця вистава так зачепила міжнародне журі?

ЛТ: Вона був визнана переможцем одноголосно, бо це дуже потужна вистава з цікавими ролями і з чудовою режисурою Максима Голенка. Виявилося, що Голенко — директор театру у Львові.  І ось ця міграція творчих людей в Україні цікава сама собою. У тому ж «Зерносховищі» головну роль грає актор Марк Дробот, який отримав за свого Книжника Мортка приз «За найкращу чоловічу роль». Марк — київський актор (працює в Київському Молодому театрі, —  Авт.), але зіграв таку знакову роль саме  в Рівному.

ОГ: Ще одним фаворитом  журі стала моновистава «Білка, яка прожила 100 років». Ця зворушлива та затишна жіноча драма отримала три статуетки GRA, і мені здається, що представники Театру «Золоті ворота» самі очманіли від цього тріумфу.

ЛТ: По-перше, там величезна жіноча роль. Актриса Віталіна Біблів грає блискуче. До того ж в основі  вистави чудовий текст Олега Михайлова, який отримав за свою п'єсу «Спеціальний приз журі».

ОГ: Що скажете про  рівень драматургії в Україні?

ЛТ: Досі мало знала  про українських драматургів. Знала Наталку Ворожбит та ще кількох топ-авторів, читала тексти молодих українських драматургів у перекладах. Я працюю також у Польському театрі в Бидгощі, де у 2021 році  заснували міжнародну премію в галузі сучасної драматургії «Аврора» і першого ж року ми мали фіналістку з України Лену Лягушонкову.

А потім ми відкрили набір для текстів українською мовою — їх зібралося понад сотня. Виявилося, що в Україні є  дуже сильні молоді автори. В результаті фіналістами премії «Аврора» стали дві українські драматургині Ніна Захоженко та Люда Тимошенко. До лонг-листа також увійшли українські тексти.

ОГ: Є щось, чого бракує українським драматургам, аби їхні п'єси радо брали європейські театри?

ЛТ: Їм всього вистачає.

Рівень багатьох українських текстів є дійсно високим, абсолютно європейським. Просто п'єси раніше не перекладалися, тож ми про них нічого не знали. Зараз ситуація з перекладами трохи краща, і світ починає пізнавати український театр

British Council має проєкт з перекладу, Український інститут публікує переклади п'єс англійською мовою. У Театральному інституті в 2022 році у співпраці з видавництвом Warsztaty kultury з Любліна та Українським інститутом було видано антологію з текстами шести українських авторів. Обкладинка антології «Інсект» — за однойменним текстом Олени Кудаєвої. В результаті п'єси, що входять до антології, почали брати польські режисери, і вже було кілька прем'єр.

Зараз у Європі велика увага до української культури, що має велике значення для її розвитку. Українські артисти сьогодні працюють у багатьох країнах — народжуються нові творчі колективи, співпраці, проєкти. А ті, хто залишився вдома, працюють для того, щоб театр продовжував розвиватися всупереч війні і в Україні.

ОГ: Польські актори не бунтують, як фермери, через те що до їхніх лав вливаються українські колеги?

ЛТ: Все відбувається природно, хоча кажуть, що театр — це дуже закрита територія, куди важко потрапити. Але представники українського театру добре адаптуються.

ОГ: У 2024 році Театральний інститут Збігнєва Рашевського планує проводити нову театральну резиденцію для українців?

ЛТ: Ми дуже сподіваємося, що це станеться, але зараз  маємо перехідний період. Після нещодавніх виборів у Польщі змінився склад уряду, відповідно, у нас новий міністр культури. Минулоріч програму резидентури затверджував попередній міністр, і наразі не зрозуміло, як ця ініціатива  розвиватиметься. Звичайно, дуже хотілося б отримати дотацію, оскільки у нас багато проєктів, реалізація яких можлива тільки завдяки цим резиденціям.

Чимало польських театрів також на неї сподіваються, тому що ця резиденція має двоетапний формат. Перший етап — це прийом заявок від театрів, які готові взяти українських артистів. Другий етап — набір акторів. Актори можуть обирати собі театр. Це такий собі матчмейкінг, завдяки якому ми поєднуємо актора та театр. Якщо це група акторів, яка має певні вимоги, ми знаходимо їм театр, який цим вимогам відповідає. Це складний процес, але цікавий.

Цього року резиденти, які раніше були абсолютно розрізненими, стали інтегрованішими. Тобто вони об'єднуються, створюють проєкти і далі пропонують їх театрам. І всі ці колаборації обіцяють багато цікавих театральних вистав.

«За рівнем театру Україна і Польща знаходяться поряд»

ОГ: Хотілося б від вас як від театрального практика почути, чим відрізняються український та польський театри.

ЛТ: У нас дійсно дуже різні театри. Хоч і в  Україні у різних регіонах він різний. Мені дуже важко дати визначення  українського театра.

ОГ: Можливо, варто оцінити підходи до глядача?

ЛТ: У межах тієї самої премії GRA ми віддали перемогу в номінації «За найкращу виставу на перетині театральних жанрів, художнього синтезу та перформативних форм» виставі «146 зірок, видимих неозброєним оком».  Дивилися його у Львівському драмтеатрі ім. Лесі Українки, — Авт.).

І коли завіса впала, я зрозуміла, що ми взагалі нічого не знаємо про український театр

Це вистава базується на інтерактиві з глядачем, що дуже ризиковано навіть для Польщі. У нас глядачі звикли до інтеракції, перформативних дій, коли їх залучають до вистави, але здивувати їх дуже важко. А «146 зірок» захопили глядача максимально. Там дуже багато залученості та хитрих ходів. Взяти той самий відкритий мікрофон, коли слова глядача повертають розвиток вистави зовсім у інший бік. Ця вистава – високий європейський рівень. Україна та Польща за рівнем театру знаходяться поряд.

А от таких вистав, як «Зерносховище», де збережено традиційну форму великої видовищної вистави, у нас дуже мало. Таке у Польщі рідкість. Припускаю, що це пов'язано з фінансуванням театрів.

І ще одна різниця: в Україні є театральні вистави-вертепи (у нас у конкурсі було одразу дві), а у Польщі такого формату у театральному просторі не існує. Для мене це стало відкриттям.