У новій виставі за п'єсою Сергія Жадана українець Лесь Курбас не гине, а отримує «Оскар»

Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.

Ми всі такі справжні зараз

Діана Балинська: Що для вас означає бути красивою сьогодні?

Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.

— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?

— Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.

До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще». 

На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...

— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому? 

— Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.

— Коли говоримо про красу в часи війни — що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?

— Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.

Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.

Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись

Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.

Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.

Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.

Обличчя без зайвих маніпуляцій

— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика... 

— Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».

Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.

До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть  фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.

— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?

— Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання. 

У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні

Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.

Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.

— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?

— Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.

Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.

А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок. 

Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».

Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ

— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?

— Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Але пригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.

Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.

— У фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?

— Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.

Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.

Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...

— Фільми про еміграцію зараз доречні?

— Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.

— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?

— Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії. 

У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці

— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?

— Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.

У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.

Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.

Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.

Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.

У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.

— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?

— В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.

‍

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

Театрального режисера Гжегожа Яжину називають символом сучасного польського театру. Він — з легендарної тріади режисерів польського театрального відродження, в компанії з Крістіаном Люпою та Кшиштофом Варліковським. На початку ХХІ тисячоліття вистави Яжини в TR Warszawa спричинили справжню революцію, дивуючи глядача швидкістю реакції на події сучасності. Власне, за це TR Warszawa і стали називати «найшвидшим театром у Польщі».

У цьому контексті звістка про те, що Гжегож Яжина збирається ставити в Києві виставу «Кассандра» за мотивами поеми Лесі Українки, звучить інтригуюче. У травні польский режисер вже вдруге під час війни відвідав Україну — відбирати акторів для своєї майбутньої вистави, а ще — провести акторський тренінг і творчий вечір. 

Гжегож Яжина не приховує, що його «Кассандра» буде реакцією на війну в Україні, а давньогрецька драма розгортатиметься в сучасних реаліях. А ще — що його історія буде про жінок під час війни. 

«Не хочу створювати свій єдиний впізнаваний стиль»

‍— Війна відбувається на порозі Польщі вже четвертий рік. Наскільки за цей час змінилось сприйняття війни у польському суспільстві? І що роблять польські митці для того, щоби всім стало зрозуміліше, що це наша спільна небезпека?

— Здебільшого польське суспільство змінилося за часи великої війни і глибоко усвідомлює, що відбувається. З'явилася глибока емпатія, є спільне переживання і звідси — бажання допомагати своїм сусідам. І я сказав би, що це дуже глибока ідентифікація з тим, що відбувається, тому що цей страх перед Росією — того ж роду, що й страх перед фашистською Німеччиною у часи Другої світової війни. Цей страх передається з покоління в покоління, ми в ньому живемо. 

Тобто ця війна триває в нашому європейському просторі, вона не завершується, весь час поновлюється. І як мистецька спільнота ми робимо чимало. Вже під час війни у нас є приклади творчої колаборації з українськими митцями. Ми запрошуємо українські колективи, акторів, працюємо з ними. І думаю, що це всім нам на велику користь.

‍—  Можете навести приклад такої творчої колаборації вашого театру з українцями?

— Наразі маємо небагато спільних польсько-українських постановок, тому що існує мовний бар'єр. Але ми запрошуємо українську публіку на наші вистави. У 2023 році ми поставили в TR Warszawa виставу «Мій прапор запісяв котик. Хроніки Донбасу» (Mój sztandar zasikał kotek. Kroniki z Donbasu), створену за мотивами кількох творів української драматургині Лени Лягушонкової, подія мала резонанс. 

‍— До того моменту, як ви завітали до Києва, яке уявлення ви мали про сучасний український театр?  

— Щиро кажучи, широкої уяви не мав, бо в Польщі, на жаль, не бачив жодних вистав з України. Тому лише зараз я починаю глибше його пізнавати, маю таку щасливу нагоду.

‍— Ви відвідали в Києві декілька вистав, які ваші враження від українського театру і наскільки він відрізняється від європейського?

— Я б взагалі-то не ділив український і європейський театр. Те, що я побачив — а йдеться про вистави «Отелло» і «Переклади» — це європейський театр, але з трохи іншою енергетикою. У вас є те, чого немає в багатьох театрах Європи. Тому я проти будь-якого поділу. Можливо, проблема в деякій ізоляції українського театру від європейського. Я маю на увазі перерваний контакт, обмеженість інформації та комунікації, але загалом традиція глибока. Якщо казати образно, ці театри, наче гілки одного дерева, тобто творчі пошуки ваших і наших митців виходять з єдиного джерела.

‍— У свій другий приїзд ви багато працюєте з українськими акторами. Що скажете про рівень їхньої підготовки?

— Відчуваю, що за атмосферою, за своїм кліматом і рівнем розвитку український театр  тяжіє до польського театру кінця 90-х. А, власне, сама акторська майстерність, рівень підготовки акторів — на дуже високому рівні.

‍— Що для вас може стати відправною точкою у створенні нової вистави і наскільки ви відкриті для всього нового?

—  Найважливіше — це тема і її феномен, бо тема повинна існувати у важливому контексті й місці. Якщо така тема є, вже далі я розвиваю сценарій і вибираю акторів на ролі.

Я постійно шукаю у своїх виставах щось нове, бо не хочу створювати свій єдиний впізнаваний стиль. Хочу, аби кожен мій спектакль був зроблений абсолютно по-іншому. Постійний новий досвід — це для мене важливо

‍— Певною мірою ви отримали популярність, ставлячи вистави в незвичних місцях, тобто на майданчиках, не адаптованих для театральних задумів, — на залізничному вокзалі у Варшаві, в цеху військового заводу, під Бруклінським мостом у Нью-Йорку. Як ви обираєте простір для ідей?

— Як я вже сказав, для мене передусім важливі новий досвід і нова театральна мова, яку я завжди шукаю. І тому волію, аби кожна моя вистава мала новий згусток змісту.

Десь років через десять після того, як я розпочав шлях у театрі, мені випала щаслива доля стати режисером театру TR Warszawa. Чому так сталося? Тому що я починав свою творчість у дуже специфічний момент історії, коли у Польщі завершилася комуністична епоха і почався так званий капіталізм. Тоді по всій країні театри стояли пусткою, тому що в них до недавнього грали комуністичний репертуар, а тут раптом все згорнулося і потрібно було грати щось нове, а воно ще не було створене. Тож театри спорожніли, актори пішли в рекламу чи перебивалися комерційними проєктами. І тут відкрився порожній Варшавський театр, куди мене і запросили. Ті, хто це вирішив, казали: «Нехай він щось зробить, нехай він щось втілить і здивує нас».

І я, розуміючи, що це моя велика удача, поставив пʼєсу «Ризикни усім» сучасного канадского драматурга Джорджа Ф. Волкера. На Центральному вокзалі у Варшаві.

Це історія про чотирьох бандюків, яким хотілося когось пограбувати, щоб заробити легких грошенят, але вони не знали, як це зробити й загубилися в цьому процесі. І мені здалося, що ця комедія чітко перегукувалася з настроями поляків того часу. Уявіть собі, у нас були комуністичні цінності, далі комунізм розвалився, почав царювати безлад, поляки були геть без грошей і мріяли якимось чином розбагатіти. Це багатство марилося їм десь на видноколі, але воно було недосяжне, вони не могли його вхопити.

‍І я відчув, що ситуації в пʼєсі і в реальній Польщі того часу якось незримо перегукуються з атмосферою вокзалу, де люди теж про щось мріють, їдуть зі своїм багажем кудись у невідоме, разом з тим на вокзалі існує величезна кількість безхатьок

А ще на вокзалі страшенно брудно, що досить чітко віддзеркалювало тодішню ситуацію в Польщі. Таким чином все переплілося, плюс реально вокзальні безхатьки спостерігали за виставою через великі вікна, але відчувалося так, що вони серед глядачів, і це створювало для вистави дуже потрібний додатковий ефект.

А ще вокзал, тому що у нас на кожну виставу було до 1000 доларів — а це дуже-дуже маленька сума на реалізацію задуму, в якому беруть участь близько 300 людей. А нам вдалося реалізувати 15 таких вистав.

«Що більше нас критикують, то більший вплив ми маємо»

‍— Ваш наступна вистава «2007: Макбет» стала реакцією на те, що Польща вступила в НАТО.

— Появі вистави «Макбет» передував історичний момент, коли Польща вступила в НАТО, і тоді ми вже як члени цієї організації задекларували участь наших військових загонів у збройному конфлікті в Кувейті. Я тоді читав «Gazeta Wyborcza» — на той час вона була моїм улюбленим періодичним виданням і, може, єдиним на той момент рупором солідарності. І ось на її сторінках я раптом побачив такий дискурс: «От ми візьмемо участь у погашенні конфлікту і таким чином отримаємо якісь блага у вигляді нафти чи якихось там копалин від Сполучених Штатів». Тобто йшлося не про допомогу комусь, а про бізнес. Зараз це відбувається в набагато більшому масштабі, але на той час усвідомлення цього стало для мене шоком. 

Мені було прикро, що йдеться не про людські цінності, не про те, що Польща — це країна, яка робить перші вільні кроки, а банально про бізнес. І в цей же час ми бачили щодня в газетах фотографії відрубаних голів чи понівечених тіл. Моєю реакцією на все це стало рішення орендувати на два місяці цех заводу, який виробляв тяжку військову техніку, і поставити там «Макбет». Зрештою ми отримали для творчості просто небувалий за розміром простір, де сцена мала 25 метрів в довжину і 12 метрів у висоту.

‍— Використати військовий завод для вистави антивоєнного спрямування — це дійсно сильно.

— Цей простір ідеально підходив — щоб передати глядачам емпіричний досвід переживання війни, щоб вони почули, як звучать вибухи, втягнули носом запах пороху й хитнулись від вибухової хвилі. Тобто щоб відчули себе учасниками військових подій. І щоб все це було дуже реальним, ми звернулися до піротехніків, до людей, які займалися підготовкою солдатів на полігоні. Вони дали нам обладнання і допомогли з ефектами.

‍Але піротехніки трішки переборщили — вибухи були настільки сильними, що довелося до мінімуму прикручувати динаміки, а вогонь, здавалося, пішов прямо на глядацьку залу. Люди були в шоці від цього досвіду війни, до якого виявились абсолютно не готові

Ця історія розійшлася в пресі, пішли негативні відгуки, і керівництво заводу звернулось до нас з претензіями, що ми їм робимо антирекламу. Афішу вони швиденько зняли й усе скасували.

Люди інших сфер мистецтва непогано відреагували на цю прем’єру, а от театральне середовище — ні. На щастя, на тих виставах, що ми встигли показати, були присутні впливові люди з-за кордону, тому пізніше нам вдалося показати «Макбет» у Нью-Йорку.

‍— На початку 2000-х ви в TR Warszawa влаштовували творчі лабораторії, під час яких робили читки перекладної сучасної драматургії. А як щодо польської, коли вона стала зʼявлятись?

— Тоді ще не існувало польського сучасної драматургії. Саме тому ми брали перекладні тексти. А коли це стало популярним, тоді вже польські драматурги взялися теж писати п'єси. І тут важливий момент: поки таких текстів не існувало, ми ставили класичну драматургію у сучасному прочитанні. Величезний крок польської драматургії полягав у тому, що автори стали писати про те, що відбувається навколо, — а ми це ставили. 

І невдовзі наш TR Warszawa стали називати «найшвидшим театром у Польщі», оскільки ні тогочасна кінопродукція, ні література не реагували так швидко на важливі події, як це робили ми на сцені  

Ось чому наші вистави так широко обговорювалися й мали величезний розголос у пресі. Таким чином ми стали ніби соціальним резонансом змін, які тоді відбувалися в Польщі. А в 2000-х соціальні зміни були бурхливі, реформи йшли постійно, і тому люди сприймали наш театр, як хроніку подій, в яких жили. 

‍І тепер в Україні я відчуваю ту саму енергію, яку відчував тоді у суспільстві Польщі. Тут відбуваються нині ті самі зміни й процеси, які ми пережили тоді. І ця енергія змін і трансформації має народити щось нове

‍— Як впливають на ваш театр політичні сили?

 — На щастя, політика не має на наш театр ніякого впливу. Чому у нас така стабільна позиція зараз? Бо ми довго прожили й перейшли чимало рубежів. У владі за цей час змінилися політичні табори, звідки нас постійно критикують: раніше — праві критикували, зараз більше ліві, але якось політика відскакує від нас, адже що більше вони критикують, то більше розголосу в пресі й відповідно — більше глядачів, які прагнуть подивитися, що ж це за явище. І що більше нас критикують, то більший контроль ми отримуємо над суспільною думкою.

‍— Ваш театр називали не тільки найшвидшим, а й найголоснішим…

— Це так. Якось виникла ситуація, коли пані президентка Варшави (Ганна Беата Гронкевич-Вальц, президентка польської столиці з 2006 до 2018 року — Авт.) прийшла до мене і сказала, що я маю якось заспокоїти свій театр, бо він «кричить» голосніше за всіх. «Ви ж наче такі маленькі, вас так мало, а голосите, що чути скрізь». І це доводило, що ми маємо вплив. 

А далі ми з пані президенткою дійшли до компромісу, який полягав у тому, що місто нам профінансує будівництво великого театру у центральній частині Варшави. Пані президентка чудово розуміла, що столиця держави повинна мати великий репрезентативний театр. Вона тоді ще сказала, що сама до театру не ходить, але читає в пресі, що така річ має бути. Зараз цей проєкт реалізується, він у процесі (відкриття нового приміщення TR Warszawa на площі Дефіляд має відбутися найближчими роками — Авт.).

«Жінки не починають війни, але платять за них дуже високу ціну»

‍— Протягом своєї творчості ви проявляєте високу цікавість до античних героїнь. Разом з тим ви ніколи не ставили про них вистави у самій Польщі. «Медею» ви ставили у Відні (у 2006 році), «Федру» — в Амстердамі (2010), «Троянські війни» — в Мюнхені. І ось тепер — «Кассандра» у Києві.

— Я сам звернув увагу, що всі спектаклі за античними мотивами робив тільки за кордоном. Якось так сталося… Для мене давньогрецьке мистецтво — це можливість доторкнутися до якоїсь таємниці, до феномену людськості. І до розуміння фатуму — того, що ми часто неспроможні боротися зі своєю долею, зі своїм призначенням, що ми часто не в силах мірятися силами з тим, що нам накреслено.

Я не можу осягнути всіх воєн, що точаться протягом всієї нашої історії. Напевно, жодна людина не здатна вловити їхнього сенсу. Історія Троянської війни була описана ще до народження Христа. Ця війна є матрицею всіх наступних збройних конфліктів. Закладені в ній механізми насильства й помсти повторюються досі, приносячи прибуток окремим амбітним персонам. 

‍Маю таке враження, що людство не розвивається. У технічному плані — так, тут у нас колосальний прогрес, але в своїй людськості — ні

Мені здається, людина має вписану у свій генотип потребу самознищення. Можливо, ця самодеструктивність і є нашою приреченістю. Це прикро, але це те, що мене інспірує в театрі. І те, що хочеться досліджувати.

‍— Ви досліджуєте Гомера вже півтора десятка років.

— Так, у різний спосіб. Я планував поставити «Іліаду» і зробив величезну кількість майстеркласів з цього приводу в різних містах: Лос-Анджелесі, Лондоні, Тель-Авіві, Анкарі. Це підготовча робота щодо постановки, яку досі не вдалося реалізувати. 

І ось одного дня мій телефон задзвонив, і мене запросили до театру в Києві. Я погодився приїхати, а далі бачу, що театр носить імʼя Лесі Українки. Починаю знайомитися з її творчістю, зустрічаю там «Кассандру» і розумію, що ось воно — те, що я так довго шукав.

‍— Вас зацікавили долі троянських жінок, а конкретно те, що відбувається з жінками тієї сторони, яка програла у війні? Звичайно, не стільки у фізичному плані, скільки у психологічному.  

— Так. У Києві я розумію, що отримав знак до втілення давнього задуму. 

Ця драма Лесі Українки відкрила в мені потяг до пошуків, які я вів багато років

Коли вибухнула велика війна, у мене з'явилась справжня манія —  щодня я пів години присвячую тому, аби перевірити, що відбувається на фронті. Це таке в певному сенсі безсенсовне заняття, бо я читаю новини і розумію, що не можу нічого змінити, ніяк не можу вплинути на події. І ось тепер я опинився в Україні і думаю, що постановка «Кассандри» — це саме те, що мені потрібно зробити, це та тінь, яка мене переслідувала, яку я, можливо, боявся, бо не розумів довгий час, що відбувається. Але тепер, отримавши запрошення від театру Лесі Українки, я знаю, що маю робити.

Постановка «Кассандри» — делікатна справа. Але разом з тим це наша спільна європейська тема, те, що невблаганно повертає до нас спільний досвід Другої світової війни. Що для мене важливо, так це закладене в наш генотип розуміння — чи нерозуміння — наслідків війни. Гомер, наприклад, писав про те, що у війні немає переможців і переможених. Та ми чомусь досі не робимо висновків. Не розуміємо, що окупанти, щоб виправдати свої злочини, перекладають провину на жертв. Вони дегуманізують тих, кого хочуть завоювати, намагаючись позбавити їх власної ідентичності й права на життя. Однак, цикл насильства й злочинності, який вони розв’язують, зрештою завдає їм удару у відповідь.

‍— Ви будете ставити «Кассандру» в оригіналі?

— Не наважуся взяти текст Лесі Українки як основу для своєї вистави, бо він дуже закорінений у культурному контексті. А оскільки я не звідси і належу до іншого культурного простору, то не зможу зробити це так, як воно тут в національному контексті мало б бути реалізовано. Але п’єса послужить натхненням до подальшого створення тексту, який буде спиратися на Лесю Українку, Гомера, Евріпіда й Есхіла.

Дії розгортатимуться в реаліях сучасної України й найближчого майбутнього. Це будуть роздуми про наслідки збройних конфліктів для цивільних жертв, особливо жінок. 

Жінки не починають війни, але вони платять за них дуже високу ціну. Їхні жертви ніколи не оцінюються: їм не будують пам’ятників, не пишуть про них пісень чи віршів, як про героїв. Вони залишаються безіменними героїнями. Вистава «Кассандра» поверне їм голос

Йоанна Мосєй: Я хотіла б почати нашу розмову з історії Вашої родини, тому що на багатьох рівнях вона є метафорою наших польсько-українських відносин. Я маю на увазі ваших предків, братів Шептицьких. Роман (Андрей Шептицький — предстоятель УГКЦ, митрополит галицький, архієпископ львівський (1901—1944), — прим. пер.) змінив своє віросповідання на греко-католицьке, пішов у монастир, а потім став митрополитом. Інший брат, Станіслав, служив спочатку в австрійській армії, а після війни був генералом польської армії. Обидва були патріотами, людьми, дуже відданими країнам, яким вони служили. І вони підтримували братерський зв'язок.

‍Професор Анджей Шептицький: З п'яти братів Шептицьких двоє вважали себе українцями — митрополит Андрей Шептицький і блаженний отець Климентій —  і троє були поляками. Я маю на увазі генерала Станіслава Шептицького, а також його братів Александра та мого прадіда Леона. Митрополит Андрей і отець Климентій регулярно приїжджали у відпустку, щоб відпочити в родинному будинку в Прилбичах Яворівського району, де пізніше жив мій прадід Леон Шептицький. Незважаючи на національні відмінності, вони підтримували добрі стосунки між собою до кінця життя.

Вони дали нам доказ того, що різні національні ідентичності можуть співіснувати, не виключаючи одна одну.

Гадаю, також дуже важливим було те, що у випадку кожного з них національна ідентифікація була важливим елементом життя, але не єдиним. У випадку митрополита Андрея і отця Климентія, для них покликання, релігійний вибір були першорядними як для духовних осіб. Генерал Станіслав Шептицький, як військовий у ті часи, був спочатку в австро-угорській, а потім у польській армії і намагався добре служити своїй країні. Вони, безумовно, були патріотами — кожної нації, з якою себе ідентифікували. З іншого боку, дуже важливо, що вони точно не були націоналістами. І це дозволяло їм поважати різні погляди, залишаючись при цьому близькими один до одного.

‍Така спадщина, погранична ідентичність була цінністю чи прокляттям для вашої родини? Як вона визначає вас?

 У комуністичний період це був певний виклик, тягар. Комуністична влада негативно ставилася до представників колишньої шляхетської верстви. Однак у випадку родини Шептицьких це додатково поєднувалося з дуже сильним пропагандистським наративом, спрямованим проти українців у Польщі. І, звичайно, спрямований особисто проти митрополита Андрея, якого зображували як українського націоналіста, духовного батька УПА. У комуністичний період, і навіть у 1990-х роках, родичі досить регулярно чули, що «Шептицький — бандерівець». У наш час це практично зникло. Я сам це відчув у 2023 році, коли вів передвиборчу кампанію. Поодинокі реакції виборців на моє ім'я були загалом позитивними. І в цьому сенсі це значна зміна.

 Окрім коментарів у соціальних мережах, звісно.

Так, там мене часто називають Шептицьким — українцем, бандерівцем. І, напевно, є якась частина суспільства, яка завжди буде так реагувати. І повертаючись до того, як він це визначає: ще зі студентських років ми з кузенами досить часто подорожували Україною. 

Декому з нас вистачало однієї поїздки, а дехто залишався надовше, на все життя. Мій двоюрідний брат переїхав до Львова кілька років тому, у віці 50 років. Інший кузен створив Фундацію родини Шептицьких, яка активно долучилася до допомоги Україні після 24 лютого 2022 року.

Як ви пояснюєте цей наш вибух солідарності у 2022 році?

 Я думаю, що важливі три речі. По-перше, проста людська потреба допомагати. Альтруїзм, який проявляється, коли ми бачимо чуже страждання і реагуємо без розрахунку. 

По-друге, спільний досвід російського імперіалізму. Це те, що завжди знаходило відгук у польському суспільстві. Варто згадати реакцію поляків на війну в Чечні — прийом біженців, явні симпатії. Або 2008 рік і війну в Грузії. Польща не має сильних культурних чи географічних зв'язків з Грузією, але реакція була яскравою. Ми пам'ятаємо поїздку президента Леха Качинського до Тбілісі і його пророчі слова: сьогодні Грузія, завтра Україна, післязавтра, можливо, країни Балтії, а потім Польща. Але найважливіше — і, на мою думку, вирішальне — це те, що це все не виникло на порожньому місці. Ця солідарність не проросла раптово в пустелі, а на досить родючому ґрунті, який поляки та українці будували разом протягом останніх трьох десятиліть.

Починаючи з 1990-х років, з обох сторін було проведено велику роботу з розвитку міжлюдських контактів. У 2022 році багато поляків не допомагали «біженцям». Ми здебільшого просто допомагали друзям

Не забуваючи, що велике значення мала також попередня присутність українських біженців, які прибували до Польщі з 2014 року, економічних мігрантів з України та української меншини, передусім нащадків жертв операції «Вісла».

Звісно. Від початку війни, тобто від 2014 року, або навіть від 2004 року, українська меншина в Польщі відігравала важливу роль у допомозі Україні — збирала гроші, купувала спорядження, відправляла це спорядження на фронт. І приймаючи українських військових біженців після 24 лютого 2022 року. Безумовно, роль цієї громади неможливо переоцінити.

‍Саме так. Ви досліджуєте польсько-українські відносини протягом багатьох років. Як вони змінилися? Як змінилося сприйняття українців поляками?

Це був довгий процес. Від налагодження взаємних контактів у 1990-х роках, через Помаранчеву революцію, Революцію Гідності — аж до 2022 року. І, з іншого боку, через тривалу присутність у Польщі значної групи економічних мігрантів з України. Не забуваймо, що це було б неможливо без послідовності східної політики Польщі та спадщини думки паризької «Культури» і особисто Єжи Ґедройця. Ця віра у важливість України, важливість добрих стосунків, необхідність підтримки.

Ми були першою країною, яка визнала незалежність України.

І варто згадати дуже важливий, але маловідомий момент у польсько-українських відносинах на порозі розпаду СРСР, а саме участь польської делегації громадських комітетів у 1-му з'їзді Руху в Києві в 1989 році. Присутність представників польських громадянських комітетів, зокрема Адама Міхніка та Богдана Борусевича, була символічним жестом підтримки України з боку польської «Солідарності» в той час, коли Польща ще перебувала в Організації Варшавського договору, а Україна — в СРСР.

‍А якими були подальші віхи нашої співпраці?

Перш за все, це три ключові події останніх двох десятиліть, про які я вже згадував: Помаранчева революція, Революція Гідності та повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році. Кожна з них була зустрінута в Польщі з чітким суспільним інтересом і широкою реакцією солідарності. 

Важливу роль відіграло відчуття спільної долі, спадщина Солідарності та боротьби за незалежність. Іноді навіть проводилися аналогії: мовляв, українці у 2022 році опинилися в ситуації, схожій на ту, в якій опинилися поляки під час Другої світової війни. Виставка «Варшава — Маріуполь: міста руїн, міста боротьби, міста надії» була однією зі спроб провести цю символічну паралель: зрівняні з землею міста, страждання цивільного населення, опір. Але вона також супроводжувалася іншим, не менш важливим переконанням: що українці сьогодні стикаються з чимось, чого ми, на щастя, не переживаємо. З класичним насильницьким конфліктом з російським імперіалізмом. І ця солідарність вилилася в польську допомогу.

Що ми можемо зробити, щоб не змарнувати цю безпрецедентну солідарність, яка сталася у 2022 році? Сьогодні, окрім демонів минулого, таких як Волинь та ексгумації, існують актуальні соціальні та економічні проблеми.

По-перше, важливо усвідомити, що жоден сплеск солідарності не триває вічно. Ентузіазм щодо українців, який вибухнув після початку російського вторгнення, з часом пішов на спад — і зараз ми перебуваємо у фазі, коли починає накопичуватися напруга і втома.

Більшу частину своєї новітньої історії Польща була країною еміграції — люди виїжджали в пошуках роботи, хліба, кращого життя. Тема імміграції практично не обговорювалася в публічних дебатах. Сьогодні ситуація змінилася. У Польщі проживає близько двох мільйонів українців — як економічних мігрантів, так і людей, які втекли від війни. Це абсолютно нова соціальна реальність і виклик, на який ми повинні свідомо відповісти. Слід також брати до уваги інші виклики, в тому числі економічні.

Пандемія, війна, інфляція — все це впливає на суспільні настрої. Коли у людей починають закінчуватися гроші, їхня готовність до солідарності з «новими сусідами» може ослабнути

Тим паче, що з усіх боків на них лунає популістський наратив про те, що іммігранти відбирають у нас соціальні виплати, займають наші місця в чергах до лікарів. І про те, що Україна не погоджується на ексгумації.

 Так, саме тому польсько-українські відносини — це вже не просто питання минулого, а один з ключових викликів для майбутнього Центрально-Східної Європи. Тому важливо розряджати історичні суперечки, такі як ті, що стосуються ексгумацій. Дуже добре, що нещодавно було досягнуто згоди в цьому питанні. Навіть якщо розмови про ексгумації в короткостроковій перспективі повернуть волинське питання, в довгостроковій перспективі вони сприятимуть вирішенню цієї проблеми. Однак важливо усвідомлювати — і я досить часто кажу про це як польським, так і українським партнерам — що на даний момент важливою проблемою є не історія. Значним викликом є широкі економічні питання, пов'язані зі вступом України до Європейського Союзу.

 Ми повинні знати, що Україна не є невдалою державою, з якої приїжджають працювати до Польщі лише некваліфіковані працівники або біженці. 

Україна, незважаючи на війну, має переваги у багатьох сферах, які стануть викликом для Польщі, коли вона приєднається до спільного ринку ЄС

Звичайно, вступ України до ЄС є в стратегічних інтересах Польщі. Однак це явища, які ми повинні усвідомлювати, які ми повинні фікусувати і протидіяти конфліктам у цих сферах.  

Тому на даний момент справжнім викликом є не питання Волинської різанини, а те, як, наприклад, адаптувати спільну аграрну політику до потенціалу українського сільського господарства. Звичайно, необхідно також не допустити ескалації соціального антагонізму.

Як на цьому тлі виглядає польсько-українська академічна співпраця?

Сьогодні в польських університетах навчається близько 9% іноземних студентів, майже половина з яких — українці. Академічний світ за своєю давньою європейською традицією є багатонаціональним. Університети завжди були місцем відкритості та толерантності; сьогодні вони розробляють програми підтримки, рівності та різноманітності. Це ініціативи та відповідальність самих університетів. 

Звичайно, завжди є сфери, які можна покращити. Я думаю, наприклад, про заходи для кращої інтеграції всередині університету. Часто буває так, що у нас є дві або три студентські спільноти, які живуть окремо — студенти з Польщі, англомовні студенти та студенти зі Сходу, тобто переважно українці та білоруси. Ми працюємо над тим, щоб ці дві чи три спільноти жили ближче одна до одної.

Ви відповідаєте за міжнародну співпрацю. В Україні лунають твердження, що Польща «викачує» її інтелектуальний капітал. Це добре знане явище і тут — роками говорять про те, що найкращі польські науковці виїжджають на Захід. Як виглядає ця циркуляція між Польщею та Україною?

До 24 лютого 2022 року в польських університетах працювало близько 500 українських науковців. Після початку війни ця цифра подвоїлася. На початку були спеціальні заходи підтримки — у пошуку житла, роботи, безпечного місця — але досить швидко ми зрозуміли, що потрібна зміна перспективи.

Наша мета — не відтік мізків, а циркуляція мізків — циркуляція знань, ідей, досвіду

Саме тому сьогодні, як міністерство, ми підтримуємо проєкти, в яких беруть участь науковці та інституції з обох країн. Ті, що будують спільний дослідницький простір.

Конкретним прикладом такої співпраці є проєкт Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську, який спільно з Центром східноєвропейських досліджень відбудував довоєнну університетську обсерваторію «Білий слон» на горі Піп Іван. З руїн було створено діючу дослідницьку станцію. Зараз два університети шукають фінансування для телескопа, третього етапу проекту. Це приклад конкретної співпраці, заснованої на партнерстві, а не на асиметрії.

Інший приклад — Микуличин, село в українських Карпатах, де будується польсько-український центр зустрічей молоді. Під час мого нещодавнього візиту туди відбулася перша зустріч за участі студентів кількох українських університетів та Варшавського університету. Саме в таких місцях — у розмовах, дебатах, спільних проектах — народжується наступне покоління взаєморозуміння.

‍Існує реальний шанс, що це покоління буде пізнавати одне одного не через стереотипи, а через досвід і культуру. 

Так, але попереду ще багато роботи. Я пам'ятаю дослідження, яке проводилося, мабуть, у 2021 році. Поляків запитали, яких українських авторів вони знають, а українців запитали, яких польських авторів вони знають. Виявилося, що 95% поляків ніколи не читали жодної книжки українського автора — і навпаки. Далі було ще цікавіше. З польських авторів українці асоціювали Сенкевича та Сапковського, а поляки — Гоголя та Оксану Забужко з українських авторів. У плані пізнання один одного, в тому числі через культуру, ми маємо ще багато чого зробити. 

Але також важливо не зводити один одного до такого етнофольклору, тому що ми можемо запропонувати один одному набагато більше. Нас об'єднують спільні прагнення і надії. А спільність не завжди виникає зі схожості. Вона також виникає з бажання співіснувати, незважаючи на відмінності та рани.

‍

Переклад: Анастасія Канарська