Ексклюзив
20
хв

Остап Сливинський: «Після перемоги ми будемо обережно вживати слова «град», «ракета» і «буча»

Письменник Остап Сливинський у розмові зі Світланою Олешко розповідає для видання Sestry про свій літературний проєкт «Словник війни», труднощі перекладу і про те, чому українцям у воєнний час варто думати про Шекспіра

Світлана Олешко

Остап Сливинський. Фото з приватного архіву

No items found.

«Я працюю в школі. Заміжня, але всередині така була порожнеча. Коли росія на вас напала, я взяла вихідні і поїхала на кордон. Роблю людям чай, какао, годую супом. У перший день познайомилася з Любов’ю. До речі, як це прекрасно, що у вашій мові є таке ім’я, у польській нема імені Мілосьць. Так от, приїхала Любов, вийшла сама з маршрутки — і заплакала. Я підійшла й просто її міцно обійняла. Ми так стояли хвилин десять. Плакали вдвох мовчки. Потім я зібрала для неї пакунок з їжею, і вона поїхала далі. Беата, Дорогуськ, Польща». З книги «Словник війни» Остапа Сливинського

А потім нам ще доведеться відбудувати мову. 

Щоб свічка перестала бути окопною,

щоб пташка знову вбралася в пір’я,

щоб квіти перестали плюватись вогнем.

Щоб підвал знову став житлом солодкого варення й картоплі вусатої.

Щоб тепло стало теплим, не відлунюючи «тепликом», як дідам нашим віддавало «теплушкою».

Остап Сливинський

***

Світлана Олешко: Що ти написав спочатку — цей вірш чи книжку?

Остап Сливинський: Я навіть і не думав про книжку. У мене взагалі не було уявлення, що можна зробити з цими історіями, тому просто почав публікувати їх у Фейсбуку. Дописи ставали щораз більш популярними: їх поширювали, коментували, люди висилали власні історії. Проєкт викликав резонанс, і зі мною зв'язалося видавництво Vivat. З’явилась ідея зробити видання у формі такого собі «словника», де ці історії будуть розташовані в алфавітному порядку. 

А вірш я написав тоді, коли книжка вже версталась. Ми вирішили надрукувати його на титульній сторінці обкладинки, таку ідею подав німецький видавець. У Німеччині це видання вийшло раніше, аніж в Україні.

СО: У польському виданні «Словника» цього вірша немає. Чи існують переклади вірша іншими мовами? І чи взагалі надається він до перекладу? 

ОС: Існують. Орім німецького перекладу, який був першим, є ще болгарський та грузинський. Це ті, про які я знаю точно, тому що працював безпосередньо з перекладачами. Усі вони мене постійно про щось питали. Наприклад, слово, яке всім завдавало клопоту — «теплушка», «теплик». У словниках його не знайдеш. Поза тим, вірш цілком надається до перекладу. Мені здається, що це хороша ідея додати його до «Словника». У цій поезії звучить мій голос. Ніби певне відсторонення від основного документального тексту, в якому моїх особистих думок чи коментарів немає.

«У прихистку ми багато говорили про музику  —  це те, що нас рятувало…»

СО: Якось Андрій Любка розповідав, що на початку війни попросився помічником на якийсь склад. Цілодобово вантажив гуманітарку, носив важкі речі, — займався фізичною працею, бо важко було контактувати з людьми, з біженцями. А який твій особистий досвід перших днів і місяців війни?

ОС: Просто сидіти вдома було складно. Відразу подався у військкомат, як і багато інших українських чоловіків. Мене відправили додому, сказали чекати повістки. Повістка досі не приходила. Хотілось бути серед людей і робити щось фізично, аби не думати зайвого. Пішов волонтерити на вокзал. Пізніше протягом кількох місяців працював у прихистках для вимушених переселенців у Львові, переважно в тому, який організували на базі музичної школи. Там всюди були інструменти, висіли портрети українських композиторів, ми багато говорили про музику — це те, що нас рятувало… Тож в «Словнику війни» — багато «музичних» тем. Наприклад, одна жінка поділилась спогадами, як колядували в її рідному довоєнному Харкові. 

Остап Сливинський. Фото з приватного архіву

СО: Чи ти писав щось окрім цих історій відтоді, як почалась повномасштабна війна?

ОС: Від 24 лютого 2022 року я написав 4 вірші. Мені і досі поезія дається непросто. Напевно, документалістика — чи не єдине, що я міг тоді робити. Це дуже важлива місія літератури: передавати досвід. Нехай не власний, але — важливий, промовистий. Досвід, який фіксує реальність, а ти тут просто інструмент.

«У мирний час мовчання — "золото", а у воєнний — слабкість»

СО: Ти уклав «Словник», Сергій Жадан видав «Скрипниківку». Обидві книги — про мову. Чи це така реакція поетів на реальність?

ОС: Ймовірно, у цьому є певний професійний підхід: ми звертаємо увагу саме на слово, як воно функціонує. Це — інструмент нашої взаємодії зі світом. Мені цікавий був процес: через мову, поєднуючи слова, робити нестерпну реальність більш придатною до життя. Цікаво спостерігати, якою важливою для нас стає точність лексичних значень, якими дискомфортними нам стають слова, що змішують реальність воєнну і реальність мирну. Наприклад, у Дмитра Лазуткіна [український поет, журналіст. — Ред.] є вірш про ракету. Раніше вона асоціювалась з  романтикою космічних мандрів, а зараз ми відсікаємо це «мирне» значення, залишається лише «воєнне»: ракета — це загроза. Визначити та чітко розмежувати семантичний простір небезпеки і простір безпеки — вкрай важливо. Я впевнений, що ці процеси матимуть сильний вплив на мову ще протягом багатьох років.

Після перемоги ми будемо обережно вживати деякі слова. Це ніби травмована кінцівка, на яку боїшся стати навіть після одужання, щоб біль не повернувся знову

Ось звичайне слово «град». Яке воно викликає асоціації? Град летить з неба: неприємно, звісно, але ж це просто явище природи. А от для нас «град» ще довго означатиме реактивну систему залпового вогню. Чи інший приклад, який наводила Лариса Денисенко [українська письменниця, журналістка, адвокатка та правозахисниця. — Ред.] у своїй колонці: її подруга сказала, що діти влаштували бучу [здійняли галас. — Ред.], а в авторки аж волосся стало дибки від цього слова. Це травма для українців, але це також і травма для мови. Слово перетворюється на тригер, починає позбуватися свого «мирного» значення. Натомість залишається лише те, що пов'язане з війною і воєнними злочинами. 

СО: Мені здається, що головна відмінність саме цієї війни від інших — у тому, що ми не мовчимо. Як гадаєш? 

ОС: У мирний час мовчання — «золото». А у воєнний — небезпечна слабкість. Я впевнений, що російський агресор своєю брутальною, жорстокою і швидкою атакою намагався зробити так, щоб жертву заціпило, відібрало мову. Мовчання відібрало би силу, потенціал до спротиву. А нам потрібно бути зараз разом, як ніколи. І тут, мені здається, література допомагає вистояти. Важливо також говорити про те, що відчуваєш, хоч зараз це буває складно. Наша мова стає значною мірою беземоційною, адже назвати емоцію — це ніби знову її пережити, ретравматизувати себе. Але ми мусимо це робити для того, щоб одне одного підтримувати, чути інших. Багато поетів, наприклад, у дні обстрілів публікували вірші у Фейсбуку, а люди коментували, дякували, віртуально обіймалися. 

Я часто думав про Мілоша [Чеслав Мілош — польський поет, перекладач, есеїст. — Ред.], який пережив окупацію у Варшаві. У цей період він дуже багато перекладав, у тому числі — Шекспіра. Тобто під час важких випробувань шукав опори в класиці — культурі віків. Власне, Мілош мотивував мене до створення «Словника війни» своїм циклом «Світ. Наївні поеми». Там він поетично дає визначення слів, на перший погляд — простих. Крізь призму вуличних облав, обстрілів, бомбардувань, намагається пробитися до глибинного, чистого значення таких слів, як «віра», «надія», «любов». Чи — до слів з його дитячих спогадів: «вікно», «ґанок», «хвіртка», «стежка», «Європа». 

Я ж у своєму «Словнику» хотів показати не лише первинне значення слів, але також й те, як воно змінилось. Слова — як ключі до певного досвіду, і до того, як його пережити. 

Остап Сливинський. Фото з приватного архіву

Труднощі перекладу воєнного часу

СО: Над якими перекладами ти працював увесь цей час, і як взагалі з цим? 

ОС: У перші дні великої війни я спочатку не знав, чи можу бути корисний як перекладач. Але виявилось, що перекладач потрібен журналістам, представникам різних делегацій. Мої студенти допомагали теж у військових частинах. З'явилася необхідність перекладати списки різних потреб — військових, гуманітарних. Я дуже добре вивчив різні вузькоспеціалізовані терміни. Було також кілька телеграм-чатів, де ми оперативно робили переклади новин різними мовами, розсилали це у міжнародні інформаційні агенції. Я брався за польську, болгарську, іноді англійську мови. 

Окрім того, були й переклади дитячої літератури. Багато мам з дітками виїжджали до Польщі з одним рюкзаком, книжок з собою не брали. Відповідно, не завжди було що читати малим. Тож деякі іноземні видавництва, в тому числі й польські, почали перекладати дитячі книжки українською мовою. Зокрема, у мене було замовлення від Інституту Книги. Також до мене звернулося британське видавництво з пропозицією перекласти дуже хорошу книжку: про вимушених переселенців, толерантність до них, емпатію. Ще потрібно було перекладати різними мовами матеріали, які пояснювали причини російської агресії та російської імперської культури. 

Ця війна — не лише наша. Вона стосується усієї картини сучасного світу. Тому всі ці речі треба дуже точно і вчасно доносити. Для мене цінно, що свою роботу не припинила перекладацька премія Dragoman Prize для найкращих закордонних перекладачів української літератури. Я дуже добре розумію, наскільки важлива робота перекладача.

У моєму військовому квитку написана спеціальність — військовий перекладач
Остап Сливинський. Фото з приватного архіву

СО: Які зараз є труднощі перекладу?

ОС: Як перекласти досвід наших блекаутів? Як перекласти досвід обстрілів? У «Словнику війни» є історія художниці з Маріуполя. Вона описує картину, як у місті не було електроенергії, опалення, газу. Люди готували їжу у дворах, на якихось саморобних конструкціях. Жінці пощастило: у неї був справжній мангал, де можна було закип'ятити чайник. А на тлі — горіли вікна у багатоповерхівках… Тоді мені написала одна перекладачка із запитанням: про що тут насправді йдеться? «Горять вікна у багатоповерхівках» — це світло у них світиться? Чи вони і справді горять? 

В українців сумнівів, напевно, не виникло би. Ми знаємо, що відбувалося в Маріуполі. Але їй не вкладалося в голові, як можна так спокійно про це написати. Тож інколи труднощі перекладу виникають з певної «непоєднуваності досвідів». Перекладач мусить уявити все те, що описує автор. Переклад травматичного тексту теж травматизує. 

Війна і Шекспір

СО: Чи ми тепер приречені робити решту життя «енциклопедію» цієї війни, нескінченно її пояснювати? І чи зможемо ми коли-небудь щось інше писати, перекладати, творити?

ОС: Зараз дуже важко про щось говорити. Але ми точно не маємо зациклюватись на війні. Мусимо дозволяти собі думати й про щось інше. Бо ж доведеться кудись повертатися після перемоги, до якоїсь відправної точки. Звісно, те мирне життя до 2014 року вже ніколи не буде нашим. Війна назавжди залишиться тінню. Але треба вправлятись, розробляти в собі м'яз — думати про щось мирне. Не забуваймо, що існують й інші виміри життя. 

СО: Думати про що? Про Шекспіра?

ОС: Наприклад, про Шекспіра. 

У важкі часи треба згадувати про цінності, перевірені часом. Вічні сюжети. 

Якою б жахливою і несправедливою не була ця війна — на жаль, вона не унікальна

Агресії, геноциди — відбувалися раніше, відбуваються зараз і будуть відбуватися в майбутньому. Ніхто ж з нас не є настільки наївним, щоб повірити в те, що це остання війна у світовій історії. Треба трохи виходити поза наше «тут і тепер», намагатись дивитися на ситуацію з перспективи й інших трагедій. Коли стався напад ХАМАСу на Ізраїль, в Україні лунали голоси, що тепер міжнародна увага буде спрямована на Ізраїль і Газу, а Україну можуть покинути напризволяще.

З одного боку, все вірно. А з іншого — це допомагає усвідомити, що ми не єдині жертви, покривджені та знедолені. Це змушує боротися за увагу до нашої біди, але водночас й допомагає з цією бідою впоратися психологічно. Ми бачимо, яким насправді є цей світ. Чи багато з нас знає, що відбувається, наприклад, у Південному Дарфурі в Судані? А там — геноцид, етнічні чистки, масові вбивства цивільного населення… Бувають навіть гірші ситуації, аніж та, в якій опинилася Україна: коли чинять злочини проти народу, а про це ніхто не знає. І ми у своїй історії таке також переживали. 

No items found.

Засновниця і режисерка театру Арабески (Харків), ініціаторка створення Театрального інституту в Харкові. Реалізувала десятки проєктів, які виконували соціальні та реабілітаційні функції. Найвідоміші постановки: «Енеїда» за Іваном Котляревським, «Веселого Різдва, Ісусе!», «Червоний Еліс», «Радіошансон: вісім історій про Юру Зойфера» (за текстами  Сергія Жадана). Документалістка, співпрацює з Центром кінокультури імені Анджея Вайди в Варшаві. Експертка програм «Культура» Міжнародного фонду «Відродження», швейцарської програми «Про-Гельвеція», Українського культурного фонду. Після початку повномасштабної війни РФ проти України живе в Варшаві, працює в Польському театрі імені Арнольда Шифмана.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

(Обережно, в тексті спойлери)

Уникати компліментарності і при цьому всіляко зачіпати дражливі теми — це коник поляків, у всі часи здатних наступати на власні болючі мозолі, хоробро кидатися на амбразури будь-якої системи і плювати в очі лицемірам з відповіддю про «божу росу». Ще з радянських 60-х років Анджей Вайда вів метафоричні війни з комуністичною системою з її уявленням про людей, ніби вони з каменю чи сталі. Від початку незалежності Польщі метафори стрімко канули в минуле (хоча Sztuka spadania Томаша Багиньского була пречудовим переносом значення одного на інше). Режисери почали говорити прямо і цілковито жорстко, оприявнюючи гнилля людей, байдужих в якій системі їм гнити. В 90-х саме з «Псів» Владислава Посіковського почалася боротьба з корупцією в поліції та силових структурах, де разом з ними мафія стала законною мішенню режисерів, снайперів кіно.

У 2000-х, вже після війни мафій та поліції, Патрик Вега поцілив точно в яблучко своїм «Пітбулем», а потім масштабував цілі та свої влучання в них: два десятиліття (!) він стріляє вже не одиночними, а чергами, знімаючи і фільми, і серіали — «...нові порядки» і «...небезпечних жінок», «Жінок мафії» та «Спецслужби». І майже все — про одне й те саме! Фактично лише Войцех Смажовський зміг вклинитися в цей нескінченний потік продукції Веги-людини-оркестру, але «Дім зла» і «Дорожній патруль» Смажовського мали найвищий мистецький рівень і, відповідно, отримали світовий розголос. Певно, саме через цих двох режисерів світовим стрімінгам в 10-20-х роках XXI сторіччя було легко вийти на польські кримінальні довгограйки, і то вийти дуже потужно: на НВО з’явилася «Ватага», на Canal+ — «Засліплені вогнями» та «Фуріоза», а на Netflix — «Трясовина».

«Вперед, брате» продовжує цю традицію, де тісно, немов мотузки у канаті, зв’язані історії колишнього поліцейського і мафії

І серіал отримує перший бал саме за це — за чергову, спадкову силу висвітлювати таємне, злочинне поєднання закону з криміналітетом, за що у свій час свідомо страждали творці і «Хрещеного батька», і «Спрута».

Причому головний герой «Уперед, брате», Оскар Ґвязда (Пьотр Віктовскі), власне, не брат, а ПОбратИм решти в поліційному загоні спецпризначення, злочинцем стає сам, вдаючись спочатку до пограбувань, потім до вбивств і, у фіналі, до роботи на мафію. Він — великий і широкий драматургійний центр цього бойовика, бо його спадання зі світлого боку на бік темний відбувається, як часто це буває у людей, не очевидно і не стрімко, але значущо і з гучним гуркотом, під впливом обставин і з жертвою в ім’я інших, реалізуючи крилатий вислів про «дорогу в пекло», що «всіяна благородними намірами». Він турбувався за батьком, але той вмер. Він хотів врятувати його дім, але замість цього вдався до руйнування родини своєї сестрі. А тут ще й борги. І його панічні атаки. І смерть побратима. І звільнення з поліції... На похиле дерево почали активно скакати кози, обламуючи його гілки.

Другий бал присуджується за гру чоловічого і жіночого, за танець двох статей, які сплітаються в ще один канат, і цілісність його подібна до дуалістичної концепції інь та янь

Дві долі, долі хлопця і дівчини, органічно притягуються одна до одної, перетікаючи одна в одну, і утворюють єдине драматичне ціле. Причому жіноча роль, другопланова за сюжетом, часом переважає роль головну, принаймні за силою чуття і трагічністю. Ось за що бал — за правильне поєднання чоловічого із жіночим. Творці, розуміючи необхідність розбавити напругу драми головного героя, створили підстави для романтики. А введення в сюжет жіночої краси й енергії в свою чергу дало шанс зробити кримінальний екшн з присмаком мелодраматизму.

Образ персонажа Єви — це образ українки, а виконавиця її ролі — українська акторка Анастасія Пустовіт. І кращої виконавиці годі було шукати! По-перше, її образ не такий вже й другий та планомірний, як здається, всіма своїми аспектами і втіленням врізаючись в душу і пам'ять. Вона надзвичайно вдало доповнює головного героя, бо така ж, як і він, з одного боку смілива і зухвала, а з іншого — вражена життям, болючо-емоційна. Вона дає йому ляпаса, мов кувалдою, і відразу віддається йому з силою, аж невідомо, хто кого бере. Вона має сили йому допомагати в скрутний час, а сама не в силах стримати сліз, потоком проливаючи їх під час намагання втекти від переслідування мафіозі з Польщі до України, як в свій час втікала від болю з України до Польщі. Ця її спроба втечі і загалом кавалок серії про Єву — пік драми жінки посеред драми чоловіка.

Тільки у них різні драми, різне їхнє підґрунтя. Питання дівчинки на вокзалі, коли Єва стоїть при вході до автобусу, прямуючого з Лодзі «кудись-в-Україну» — «а вам не страшно повертатися?» — вже це питання змушує сполотніти. І шок грамотно посилюється музичним рядом, сучасною піснею «Радість моя» львівського репера Паліндрома, грамотно, бо перегукується з народною піснею «Спи, мій принце, спи», яку співає Єва своєму сину — від лагідності Євиного голосу нічого не залишилося, і у Паліндрома спокійний повільний вокал переходить у вереск «блек металу». Так, як за змістом — сон знесло, мов рукою, і тепер в душі лише чорнота болю. Якого болю? Чому героїня так страждає? Це стає зрозуміло згодом.

Сидячи в церкві, Єва показує сестрі Оскара на телефоні відео зі своїм сином, кажучи: «Коли впала ракета, я мала померти з ним...». І додає: «Сьогодні я вперше після його смерті плакала. Як добре плакати...». Страшний і геніальний момент

Втім, один принциповий момент в серіалі може викликати дошкульну полеміку. Справа в тому, що «Уперед, брате» ніяким чином не згадує російсько-українську війну, хоча ця війна, може і за межами серіалу, але, все ж є найбільшою війною в Європі з часів Другої світової, і вона йде поруч з Польщею. При цьому — вже в межах серіалу — згадується, що героїня «втекла» з України. Від чого вона втікала? Чому творці про це не говорять? Чому ставлять у фінал кілька трагічних моментів, ніяк не пояснюючи причини трагедії? Від якої такої ракети загинула її дитина? Поляки втомилися від згадок про «цю» війну?  

Дошкульність цього питання майже скандальна, як і скандальна фраза, вкладена творцями у вуста героїні: жаліючись Оскару на свою роботу в супермаркеті, Єва каже: «Вони до мене ставляться як до сміття!». Чому, якщо повсюдно стверджується як поляки допомагають українцям? І чому творці цю фразу вставили, зважаючи, наприклад, на те, як розказувала виконавиця ролі Єви, Настя, що під час зйомок серіалу, посеред 2023 року, творці допомагали збирати гроші для постраждалих від підриву росіянами Каховської ГЕС? Очевидно, таким чином польські творці хочуть привернути спершу увагу самих поляків до проблематики, виниклої останнім часом, не надто поширеної, майже не публічної, але, очевидячки, карколомної, якщо вже вдалися аж до такого самозвинувачення, самокритики, зрештою, вираженої з дуже польською сміливістю.

З іншого боку, винятково драматургійно, як раз на третій бал, опускання інформації, які ж це ракети вбили сина героїні, створює інтригу, і змушує задавати питання, врешті, ті ж самі, дошкульні — чому про це творці так і не сказали? І так само — чому не акцентовано, не розшифрована наявність в серіалі росіян? Поруч з головним мафіозі, Деміаном Чорним (Марцін Ковальські) є люди з російськими іменами і вони артикулюються саме з російською вимовою. Але хто вони? Чому тут? Російські бандюки? І чому ж тоді так не називаються в серіалі? Це страх непорозуміння з рф? Політкоректність Netflix?.. В будь якому разі, це дуже розходиться зі сміливістю, з якою дозволяє собі прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск говорити про РФ, кажучи, що ми «не повинні мати сумнівів у конфронтації із “злом”», маючи на увазі Росію. 

Серіал неоднозначний, не дуже рівний, але він викликає дражливі питання — і до тих, хто його створив, і про те, про що в ньому йдеться

І це добре, бо глядач залишається не перед порожнім екраном мовчання, а з переповненою душею гучних емоцій, і, бажано, з рішучістю дізнатися відповіді на питання, навмисно закладені творцями чи виниклі випадково.  

Всі фото: матеріали для преси

20
хв

Вперед, до відповідей

Ярослав Підгора-Гвяздовський
музиканти, солдати, виступ

Чорний фургон підстрибує на вибоїнах. Ґрунтова дорога починає круто спускатися, а музична апаратура в багажнику розгойдується на всі боки. GPS давно збився, тому водій їде «навпомацки».

— «Так, я зловив трохи дальності, поїхали!», — кричить Дмитро з переднього пасажирського сидіння. Повертається до нас:  «Хвилинна пауза!»

Ми виходимо у відкрите поле, до вух долинає цокання коників, а гул теплого осіннього вітру приємно огортає. Позаду мене з мікроавтобуса вистрибує Віталій Кириченко, соліст рок-гурту «Нумер 482», з крихітною мандоліною в руці.

— Ласкаво просимо на сьогоднішній виступ!, — вигукує він і кланяється, а потім широко посміхається мені: «Публіка сьогодні трохи інша, ніж зазвичай».

Віталій показує пальцем на поле, де пасуться корови. Деякі з них зацікавлено дивляться на нас. Віталій починає обережно смикати струни і щось наспівувати собі під ніс. Він — добра душа гурту, завжди з посмішкою, завжди з батарейками, зарядженими на максимум. Нещодавно в Інтернеті можна було побачити його фотографії в окопах навколо Бахмута, замерзлого і вкритого багнюкою. Він служив там пліч-о-пліч з бійцями 59-ї окремої піхотної бригади імені Якуба Гандзюка. Сьогодні каже, що якби тоді не пішов воювати, то це позбавило б його голосу як митця. Бо про що б він говорив потім? Як він міг говорити про війну, якщо не торкнувся її, не пережив її? Але переконали його, що мистецтво  —  це те, що формує національну ідентичність майбутніх поколінь, і митці повинні жити, мусять зцілювати музикою і мистецтвом тих, кому важко на фронті. І тоді Віталій змінив гвинтівку на гітару  —  і тепер служить в Культурному десанті.

Віталій Кириченко. Фото: Альдона Гартвіньська

Арт-терапія

Культурний Десант — незвичайний проєкт. Він об'єднує митців, які в минулому житті були музикантами, акторами, режисерами і навіть лялькарями. Вони працювали на сцені в красивих костюмах, які тепер змінили на мультиками. Шлях деяких з них, як Віталія, пролягав через найгарячіші ділянки фронту.

Дмитро Романчук  — до біса талановитий бандурист. Коли почалося вторгнення, він одразу ж приєднався до добровольчого батальйону, що захищає Київ. Коли я розпитую його про деталі, він лише каже: «Було важко».  — І відводить погляд.

Але коли розмова переходить на бандуру, його темні очі починають блищати і він випростується на стільці, готовий до розмови. Тому що для Дмитра українська душа має звук бандури 

— Бандура — невід'ємна частина епічної пісенної традиції, унікальний феномен мандрівних співців, музикантів, сопілкарів, бандуристів, лірників, без яких важко уявити нашу культуру та історичний простір попередніх поколінь,  — переконаний він.  — У цьому суть, ці речі сформували нашу духовну цілісність, наші переконання. Саме ці речі дають відповідь на питання, хто такий українець.

На подвір'ї перед будинком повільно збираються солдати. Вони сідають на довгі лавки, як школярі перед перекличкою. На їхніх обличчях я бачу втому і повну відсутність інтересу до того, що зараз відбудеться. Ніби хтось змусив їх сидіти тут як покарання. Чоловік тридцять. Це одна зі штурмових бригад, яка заслужила свою заслугу боями на багатьох ділянках фронту  —  часто найгарячіших. Після важких боїв в окопах їм важко знайти себе, не кажучи вже про те, щоб чекати якихось виступів. Здавалося б, кому це потрібно?

Дмитро Романчук. Фото: Альдона Гартвіньська

До свого феєричного концерту Дмитро готується мовчки. Я знаходжу його у фруктовому саду, між деревами, де він на самоті тихо налаштовує свою бандуру. Якусь мить я спостерігаю здалеку, як він зосереджено перевіряє кожну струну. А їх десятки, я навіть не можу порахувати. Залежно від типу бандури, кількість струн варіюється. В одних інструментах їх двадцять, в інших  —  понад шістдесят. Сам вигляд бандури вражає, викликає трепет і задуму.  Саме тому, коли Дмитро постає перед цією незвичною аудиторією, одразу западає тиша.

— Чи є тут хтось, хто ніколи не чув бандуру?, — Дмитро обводить поглядом аудиторію. Кілька рук сором'язливо піднімаються вгору, і він починає свій магічний виступ.

У цьому інструменті є щось особливе, потойбічне. Заспокійливі звуки думи, що лунають за кілька кілометрів від місця, де ці хоробрі воїни виборюють незалежність,  —  це враження залишається з тобою назавжди. Я бачу, як м'якшають обличчя солдатів. Одні дістають телефони і починають записувати, інші ховають обличчя в долонях, ніби соромлячись, що так легко піддалися цій химерній терапії. Хай живе мистецтво!

Ми все ще люди

У минулому житті Дмитро Мельничук був викладачем акторської майстерності, а також театральним режисером у драматичному театрі в Коломиї. Сьогодні він є головнокомандувачем краматорської «філії» «Культурного десанту». Він відповідає за те, щоб артисти безпечно і вчасно прибули на виставу; фактично, він також є своєрідним лідером на кожному заході. Він твердо вірить, що те, що вони роблять, має сенс.

— Мистецтво лікує, і без мистецтва не було б нічого,  — каже він.  — У тому, що ми робимо, музика має терапевтичне значення. Красива музика створює вібрації в тілі, всередині, в душі. Це як медитація, яка допомагає людям. Так само, як і візуальне мистецтво. Коли людина спостерігає якісь красиві образи, вона може повернутися до прекрасних подій і спогадів. Наше завдання  —  нагадати цим хоробрим людям, за що ми воюємо. 

Це не порожні слова і не просто пісні. Ми пробуджуємо в солдатах різні спогади, наприклад, з дитинства, повертаємо найдорожчих. Посеред того бруду, який принесла їм війна, ми витягуємо все це з підвалів їхньої свідомості.

Ми нагадуємо їм, хто я є. Ми повертаємо їм усвідомлення того, що ми залишаємося і будемо залишатися ЛЮДЬМИ

За словами Дмитра Мельничука, найважливішим завданням «Десантної культури» є турбота про психічне здоров'я солдатів. Тому що війна показала, що ми не були до всього цього психологічно готові. Хоча на фронті солдати тримаються молодцями, воюють запекло і хоробро, з кожним тижнем вдосконалюють свої навички, на психологічному рівні їм дуже важко. Бракує мотивації, падає бойовий дух, час, проведений в окопах, стає настільки довгим, що люди часто забувають, навіщо вони там взагалі знаходяться. Війна  — це найгірше, що може трапитися з людством. Вона наражає тебе на небезпеку та екстремальні емоції, від яких важко оговтатися. Під час виступів перед військовими Дмитро помітив, що ці люди повертаються з війни не лише з ранами на тілі, але й з ранами на душі, зі зруйнованою психікою. А виступів є немало.

Дмитро Мельничук. Фото: Альдона Гартвіньська

— Це важко: чотири, п'ять, а то й шість виступів на день,  — зізнається Дмитро.  — Але ми добре розуміємо, що солдатам це потрібно більше, ніж нам відпочинок. Ми не маємо права показувати слабкість, втому. Ми знаємо, що люди там втомлюються ще більше, ніж ми, що вони працюють на фронті ще важче. Крім того, майже всі ми в «Культурному десанті» маємо довоєнний сценічний досвід, я сам тридцять років провів у театрі. Напруга, стрес перед виступом, поспіх і безсонні ночі  — ми звикли жити у втомі. І наші солдати  —  найважливіше для нас.

Служба в «Культурному десанті» не має нічого спільного із зірковим життям, хоча знаменитості часто приєднуються до «десанту». Майже з моменту заснування проєкту серед них є зірки, які на кілька днів відмовляються від міського життя і приїжджають у прифронтові села. Серед постійних учасників — Alyona Alyona, Христина Соловій, Skofka та Vivienne Mort. Вони приїжджають, хоча іноді це буває небезпечно. Дмитро згадує, як одного разу російський безпілотник-камікадзе вирушив у погоню за їхнім чорним мікроавтобусом. За кілька днів до нашої розмови керована авіабомба ФАБ впала дуже близько до місця, де ми виступали. 

Музика на війні

Мистецтво і музика супроводжують солдатів відтоді, як люди ведуть війни. Багато відомих музикантів брали участь у бойових діях як солдати, а інші, виступаючи, дбали про бойовий дух бійців. Адже музика благотворно впливає на психічне та емоційне здоров'я, наприклад, зменшуючи стрес і тривогу. Прослуховування спокійної музики, особливо класичної, може знизити рівень кортизолу, відомого як гормон стресу. Музика може допомогти створити тимчасове відчуття безпеки і нормальності посеред хаосу війни, дозволяючи розслабитися на деякий час. А це безпосередньо впливає на бойовий дух.

Як зазначив Дмитро, відомі та улюблені пісні можуть нагадувати солдатам про дім, родину та друзів, посилюючи їхню цілеспрямованість та мотивацію продовжувати боротьбу. Патріотичні або військові пісні, з іншого боку, зміцнюють почуття національної єдності та ідентичності, нагадуючи, чому і за що ми воюємо.

Музика також є чудовим інструментом для регулювання емоцій і навіть для лікування серйозних травм, таких як посттравматичний стресовий розлад. Регулярне прослуховування музики може полегшити його симптоми, такі як спогади, нічні кошмари або гіперактивність.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Культурний десант, або з бандурою на фронті

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Не ходіть сюди, тут скрізь міни

Ексклюзив
20
хв

До ЗСУ — через Tinder: історія аеророзвідниці «Ади», яка потрапила у військо через сервіс знайомств

Ексклюзив
20
хв

«Син хоче повернутися до України і воювати. Від думки про це мені дуже страшно»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress