Ексклюзив
20
хв

«Вона не боялася!» — подруги про Вікторію Амеліну

«Особливою рисою Вікторії було вміння знайомити людей, створювати зв’язки, з яких потім народжувалися нові важливі співпраці. Дивовижно, але Вікторія продовжує це робити й нині. Для всіх, хто її знав і хто живе з болем втрати стало важливо бути на зв’язку з іншими її друзями й робити щось разом — у пам’ять про неї»

Марія Сирчина

Письменницю Вікторію Амеліну посмертно нагороджено державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Фото з приватного архіву

No items found.

Письменниця Вікторія Амеліна посмертно нагороджена державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня з нагоди Дня Соборності. 1 липня 2023 року вона померла в лікарні внаслідок влучання російської ракети в кафе в Краматорську чотирьма днями раніше. Вікторія — членкиня Українського ПЕН, лауреатка премії Конрада, правозахисниця Truth Hounds та засновниця літературного фестивалю в українському селищі під назвою Нью-Йорк.

Також президент України посмертно нагородив загиблого поета Максима Кривцова та страченого письменника Володимира Вакуленка. Того самого Вакуленка, окупаційний щоденник якого восени 2022 року знайшла в землі біля його будинку Віка Амеліна, коли приїхала збирати свідчення злочинів росіян на щойно деокуповану Харківщину. Тоді в Ізюмському лісі підіймали з могил тіла закатованих під час окупації українців, а Віка відкопала блокнот свого колеги, який він заховав від росіян.

Збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається...
(Вікторія Амеліна)

Вікторія написала ці страшні слова й невдовзі загинула сама. Вона допомогла видати й представити книгу Володимира Вакуленка на Книжковому Арсеналі 2023 року, після чого мала їхати на письменницьку резиденцію в Париж, аби створити там книгу про російські воєнні злочини. Але книга так і залишилась недописаною… Перед Парижем Вікторія «ще разок» з’їздила до Краматорська разом з групою колумбійських журналістів. Всі сиділи в піцерії, жартували, аж раптом пролунав вибух…

«Я озирнувся навколо, і всі були в порядку, крім Вікторії, — згадував пізніше колумбійський письменник Ектор Абад. — Вона сиділа прямо, але нерухомо, без крові та з закритими очима — у тому ж положенні, в якому вона сиділа, коли робила замовлення. Але вона була дуже бліда. Каталіна та Серхіо розмовляли з нею, але вона не відповідала». Вікторії не стало в день народження Володимира Вакуленка.

«…Ніби це Володя її покликав. Ніби його власних сил — його власної історії — було недосить, замало, щоб свідчити перед небом і землею на всі потомні віки про нове Розстріляне Відродження», — написала на своїй сторінці Facebook письменниця Оксана Забужко, зауваживши, що вона «довго вірила, що цього разу Україна цього уникла. Але «Віка перша з-поміж нас усіх впізнала цей черговий елітоцид і назвала його на ім'я».

Цифри втрат нашої армії засекречені
До кінця війни цифр не буде

Буде сусід, чоловік дивачки,
яка саджала червоні квіти
Друг, який нікого не попередив
Викладач, якого ми так любили
Та дівчинка, яка усіх дратувала
Художник, який завжди всім подобався
але здається, любив ту дівчинку

В ім'я державної таємниці
Клянуся, я загиблих не рахуватиму
Не рахуватиму до нестями
І до кінця війни

Насправді я починала – збилась...
(Вікторія Амеліна)

Якою Вікторія залишилась у пам'яті її колег і подруг? Sestry запитали про це у журналістки й виконавчої директорки Українського ПЕН Тетяни Терен, з якою Вікторію пов'язувала ніжна дружба. А також у Тетяни Огаркової — літературознавиці, журналістки й членкині ПЕН, яка сильно зблизилася з Вікторією під час великої війни.

«Коли читаю вірші Віки, мені здається, що вона жива»

«До повномасштабного вторгнення я не була близькою подругою Віки, — згадує Тетяна Огаркова. — Знала її книги, у нас були спільні друзі, і одного разу, у травні 2020-го, ми зустрілися онлайн на PENiвському марафоні — «Мир і Війна». Я була тоді співмодераторкою дискусії у телевізійній студії в Києві, а Віка включалася скайпом — здається, з Америки. Ми говорили про її роман «Дім для Дому».

Колеги й подруги Тетяна Огаркова (ліворуч) і Вікторія Амеліна (праворуч) 2023 року. Фото з приватного архіву

А потім ми зустрілися в купе потяга «Київ-Харків» улітку 2022-го. Пили вино, згадували перші місяці вторгнення — хто що робив у перші дні та перші тижні війни, і здавалося, що ми давно знайомі. Віка розповідала про «своїх дітей» — свого сина та племінницю, яких вивезла в Польщу. Сама натомість зробила вибір регулярно повертатися в Україну. Російські війська стояли поблизу Харкова й постійно обстрілювали місто. Вночі ми прокидалися від потужних вибухів, ховалися у ванній. Таких вибухів могло бути півтора десятка за ніч.

Пригадую, що Віка тоді організувала подію для дітей у Театрі Ляльок. Мене вразило, наскільки легко вона знаходила підхід до абсолютно різних та незнайомих дітей, які активно включилися в гру. Півтора десятка дітей у театрі: Віка читала їм зі своєї книги «Екскваватор Ека», ми знімали відео. Потім були й інші такі зустрічі з дітьми на прифронтових територіях — зокрема, у Слов’янську навесні 2023-го, коли вже була оголошена примусова евакуація дітей з цього міста. Коли я передивляюся це відео зараз, то мені здається, що Віка жива. Не може бути мертвою людина, яка змушує сміятися дітей у містах, які постійно обстрілюють росіяни!

Фото з приватного архіву

Від самого початку нашого знайомства я зрозуміла, що Віка була дуже спокійною, не голосною. Вона уникала бути в центрі великої компанії, але віддавала перевагу можливості спілкуватися з людьми поодинці.  Коли її не стало, ми зрозуміли, зі скількома людьми з різних середовищ вона встигла налагодити зв’язки. Вона була мостом поміж різними світами.

Трохи згодом ми разом вперше потрапили і на Салтівку — район у Харкові, який найбільше постраждав від російських обстрілів. Віка знімала розтрощену багатоповерхівку на вулиці Наталі Ужвій, а ми фотографували її. Зараз цю багатоповерхівку розбирають, і це теж боляче, адже стає менше місць, де ми були разом, «наших» місць.

Вікторія дуже любила Харків. Фото з приватного архіву

Потім були Ізюм і Капітолівка, трохи згодом — Миколаїв та Херсон. Коли ми в черговий раз були в Ізюмі, ми зупинилися біля 5-поверхівок на вулиці 1 травня, на які росіяни скидали 500-кілограмові бомби у березні 2022. На п’ятому поверсі є залишки квартири, в яку можна потрапити лише через балкон. Від квартири залишилася частина кімнати, де стоїть піаніно — прямо над прірвою, адже решта квартири обвалилася внаслідок удару. Коли ми розповіли Віці цю історію, вона наполягла, щоби побачити це місце. І полізла через балкон у цю напівзруйновану кімнату. Тим часом мені позвонили з французького телебачення, і я мала коротке включення скайпом з балкону цієї багатоповерхівки, а Віка знімала на відеокамеру. Тепер у мене є відео, зняте людиною, якої більше немає. І коли я його передивляюся, я продовжую думати, що Віка жива.

Віка була безстрашною. Не те, щоби вона свідомо наражала себе на небезпеку, але у неї були свої, особисті стосунки з ризиком. Коли ми були в Херсоні в бібліотеці ім. Олеся Гончара в грудні 2022-го, то вона підходила до вікон, звідки тоді було видно інший бік Дніпра — а відтак і російські позиції. А іншим разом вона поїхала до селища Нью-Йорк, яке тоді інтенсивно обстрілювали. І надіслала нам звідти фото. Вона не боялася.

Ми бачилися на квартирниках ПЕН і на «Арсеналі» — мені дуже подобалося, як вона читає вірші. Вона писала поезію і раніше, але після повномасштабного вторгнення наважилася публікувати вірші, а також виступати публічно.

А потім було 27 червня 2023-го, мій день народження. І пізно ввечері позвонили друзі й розповіли про її важке поранення в Краматорську в ресторані Ria Pizza, де ми також часто вечеряли під час поїздок… Я не можу не думати про це — відтепер щороку день мого народження буде річницею смерті Віки.

Ми переклали французькою її вірші завдяки моєму колезі Alexis Audonnet. Відтепер, коли я виступаю перед франкомовною аудиторією, я часто читаю її тексти — інколи уривки, інколи повністю. Про повітряну тривогу по всій країні, про цифри втрат нашої армії, які засекречені, «Свідчення» тощо. Мені здається, я добре читаю її вірші французькою. Коли я бачу реакцію аудиторії — завжди зворушену та емоційно захоплену — мені здається, Віка жива».

Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
(Вікторія Амеліна)

«Вікторія — це наше слово-код»

«Мені здавалося, я добре знала Вікторію, але відтоді, як її не стало, весь час ловлю себе на тому, що шукаю у спогадах друзів і колег її риси, звички, плани, мрії, жарти (її особливий чорний гумор!), слова, про які я не знала, — ніби відкриваю для себе знову й знову щось нове — і в такий спосіб знаю і відчуваю, що вона й далі з нами, — згадує подруга Тетяна Терен.

Тетяна Терен і Вікторія Амеліна. Фото з приватного архіву

— Особливою рисою Вікторії було вміння і потреба знайомити людей, створювати зв’язки, з яких потім народжувалися нові важливі співпраці. Вона знайомила всіх на культурних подіях, запрошувала до себе в гості, надсилала спільні листи і повідомлення, могла написати раптово в будь-який час доби й поділитися захопленням кимось, з ким обов’язково потрібно піти на каву. Дивовижно, але Вікторія продовжує це робити й нині. Для всіх, хто її знав і хто живе з болем втрати, стало важливо бути на зв’язку з іншими її друзями й подругами і робити щось разом — у пам’ять про неї. Вікторія — це наше слово-код, наше слово-підтримка.

А ще вона завжди була сповнена нових ідей, якими щедро ділилася або які у вас завжди виникали в розмові з нею. Вікторія могла говорити про фестивалі чи премії, які потрібно заснувати, про книжки, які мають бути написані й видані, про важливі ініціативи, за які точно потрібно взятися. Вона мислила наперед і вглиб, тому сама бралася за ідеї, які працювали на майбутнє.

Так справою її життя став Нью-Йоркський Літературний фестиваль, який мав на меті допомогти нам повертати свої власні імена й підтримувати місцеві громади там, де нашої спільної підтримки й зусиль за роки незалежності могло бути найменше і де — Вікторія це добре знала — наші зусилля були найпотрібніші.

Культова заправка в селищі Нью-Йорк Донецької області. Фото з приватного архіву

Вона й сьогодні може навчити нас, як важливо знайти роль і місце, де твої зусилля будуть найпотрібнішими і найкориснішими. Я стежила за тим, як вона шукала цю свою нову роль на початку повномасштабного вторгнення. Як допомагала евакуювати і приймала в себе у Львові десятки людей із найбільш загрожених регіонів України. Як діставала ліки. Як купувала дрони й автівки для армії. Як працювала на гуманітарному складі і завдяки знанню англійської координувала комунікацію між іноземними та українськими волонтерами.

І вона продовжувала це робити й далі, але водночас запитувала себе, чи може у важких обставинах війни бути корисним її талант писати і говорити з різними аудиторіями. Вікторія писала есеї та давала інтерв'ю для іноземних медіа, виступала на головних культурних і правозахисних подіях за кордоном, щоб пояснювати, переконувати і просити про підтримку.

Вікторія Амеліна (в центрі), Тетяна Терен і представниця The Guardian Клер Армітстед, Лондон 2023 рік. Фото з приватного архіву

Далі почали з'являтися вірші — документальна метафорична поезія в якій «реальність війни з'їдає пунктуацію зв'язність сюжету». Але те ж саме вміння бачити і мислити вглиб постійно викликало у неї відчуття, що цього недостатньо, коли ми думаємо про майбутнє, бо в майбутньому, відчувала Вікторія, Україна має не лише перемогти, але й добитися справедливості. З цього народилося її бажання приєднатися до команди Truth Hounds і стати документаторкою воєнних злочинів. І з цього народилося її нове письменницьке завдання — написати документальну книгу для іноземної аудиторії про воєнні злочини Росії, зафіксувати наш досвід війни і пояснити світу історичні зв’язки між тим, що відбувається сьогодні, і що вчиняла Росія проти України протягом століть.

Я не пишу поезії
Я прозаїк
Просто реальність війни
з'їдає пунктуацію
зв'язність сюжету
зв'язність
з'їдає
Наче у мову
влучив снаряд

Уламки мови
схожі на поезію
але це не вона

І це теж не вона
Вона в Харкові
Волонтерить
(Вікторія Амеліна)

Вікторія не встигла дописати книжку War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War, але для мене цей текст, який вийде згодом у провідних видавництвах світу, став ще однією можливістю відкривати для себе знову й знову її нові якості й думки, про які я не знала, — продовжує згадувати Тетяна Терен. —Можливістю бачити, якою сильною авторкою вона була, до того ж не лише в українській, а й англійській мові. Можливістю ще раз переконатися, як її вміння мислити вглиб дозволило їй скласти у цьому тексті різні історичні пазли, які дозволять читачеві побачити ширшу картину російської імперської геноцидальної політики проти України і її культури.

Пишучи про власний досвід проживання війни, досвід своїх героїнь і свідків, з якими вона спілкувалася як документаторка воєнних злочинів, Вікторія показує історичні зв’язки з радянським репресіями 1930-х, Голодомором і переслідуванням митців-шістдесятників. Аби працювати з такими темами, потрібні не лише знання, але й письменницька сміливість, емпатія і велике серце».

Фото з приватного архіву
У весняне синє поле
Вийде жінка в чорній сукні
Імена сестер кричати
Наче птах в порожнє небо

Викричить усіх із себе
Ту, що відлетіла швидко
Ту, яка про смерть благала
Ту, що не спинила смерть
Ту, яка чекає досі
Ту, яка усе ще вірить
Ту, що сорок днів мовчить

Викричить їх всіх у землю
Наче біль засіє в полі
З болю та імен жіночих
Виростуть їй нові сестри
знов співатимуть життя

Ну а що вона, ворона?

А вона навік в цім полі
Бо лиш крик її й тримає
Всіх цих ластівок в повітрі

Чуєш, як вона гукає
Всі по черзі імена?
(Вікторія Амеліна)

No items found.
Культурна дипломатія
Війна в Україні
Жінки на війні

Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та пропаганду. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя», у межах якої художники з різних країн світу малювали картини, які зараз висять на стінах українських онкоцентрів

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Польський павільйон на 60-му Мистецькому бієнале представляє проєкт «Повторюйте за мною» українських митців Юрія Білея, Павла Ковача та Антона Варги. Куратор виставки Марта Чиж.

18 квітня у Венеції міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич заявив у розмові з PAP, що надання польського павільйону на Венеційській бієнале українським художникам є «вибором цінностей»:

— Це був вибір цінностей — як колективних, так і, на цю мить, інституційних польської держави. Поруч з нами гинуть люди, їхні сім'ї ходять нашими вулицями. Це вбивство відбувається весь час, і, на додачу до всього, наша безпека безпосередньо залежить від оборони України.

Тому довірити цю виставку українським художникам — це вибір цінностей. Вона нікого не залишає байдужим
Міністр Бартломєй Сенкевич на відкритті польського павільйону. 18 квітня 2024 року, Венеція, Італія. Фото: La biennale di Venezia

Наприкінці 2023 року стало відомо, що Польщу на Венеційському бієнале представляє польсько-українська відеоінсталяція «Повторюй за мною» — колективний портрет свідків війни в Україні. Це промовисті фільми 2022 та 2024 років, головними героями яких є цивільні українські біженці. Вони розповідають про війну у своїй країні за допомогою завчених звуків зброї, а потім запрошують глядачів їх повторити.

— Тут художники використовують формулу караоке. Але в цьому випадку акомпанементом є не відомі хіти, а постріли, канонади, виття та вибухи, а текстами —  описи смертоносної зброї. Це саундтрек війни, як її намагаються відтворити свідки. Вміння розпізнавати ці звуки рятує їм життя, а нас — вчить мову їхнього досвіду, — розповіли журналістам Polska Agencja Prasowa організатори відеоінсталяції. Її реалізував український колектив «Відкрита група», заснований у 2012 році у Львові шістьма художниками. Наразі постійними учасниками групи є Юрій Білей, Павло Ковач та Антон Варга.

Відвідувачі польського павільйону можуть стати учасниками художньої інсталяції українців. Фото: La biennale di Venezia

Робота учасників групи базується на дослідженні взаємодії між людьми та контекстом простору, створюючи так звану відкриту ситуацію. Перформативність і співпраця з глядачами та учасниками є важливими елементами їхньої роботи:

— Перше відео було знято в таборі для так званих внутрішніх біженців під Львовом. Друга робота була знята за межами України, у безпечних для учасників локаціях. Проте все одно, вже поза межами досяжності марафону повітряних тривог, звуки війни залишаються для них частиною травми та символічно розширюють межі її досяжності.

Відвідувачі можуть повторювати звуки зброї за свідками, вивчаючи мову їхнього досвіду, або ж усамітнитися в облаштованому, безпечному просторі караоке-бару:

— Однак це не звичайний бар, яким ми його знаємо, а навчальний караоке-заклад загрозливого, ще більш воєнного майбутнього.

Цей привид залишатиметься з нами доти, доки націоналістична імперська політика буде прийнята як частина дипломатичного компромісу

Міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич розповів, що зустрівся в павільйоні з британською делегацією, яка, за його словами, «пішла абсолютно шокована»:

— Подивіться на цей натовп. Станом на цю мить це один з найбільш переповнених павільйонів на Бієнале.

18 квітня до польського павільйону стояла величезна черга з охочих потрапити всередину. Фото: La biennale di Venezia

Міжнародна художня виставка — Венеціанська бієнале — організовується кожні два роки з 1895 року. Польща бере у ній участь з 1932 року. Будівництво великого польського павільйону було профінансовано урядом і досі перебуває у його власності. Цьогорічне бієнале проходитиме з 20 квітня до 24 листопада, а провідною темою виставки є гасло «Чужинці скрізь».

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Polska Agencja Prasowa

«Досвід війни потребує років переосмислення, але я не з тих, хто чекає»

Наталка Ворожбит — відома українська драматургиня, сценаристка і режисерка, лауреатка Шевченківської премії, премій Олександра Довженка, «Золота Дзиґа» і Women In Arts.

З початку повтомаштабного вторгнення Наталка Ворожбит шукає шляхи, як говорити з українськими та іноземними глядачами про війну. З досвіду війни народилися сценарій відомого фільму «Кіборги», хітових п'єс «Погані дороги» та «Зелені коридори». Вже як режисерка Ворожбит перетворила «Погані дороги» на повнометражний фільм, і він отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі. Зараз драматургиня мешкає в Оксфорді на резиденції, де пише нові сценарії для європейських театрів та свою першу книгу.

Наталка Ворожбит в Оксфорді. Фото з приватного архіву

— У вересні я з донькою приїхала в Британію, але весь цей час багато їздила в Україну. І через цей рух не перенеслася в інший вимір. В Оксфорді однозначно працюється легше, бо нічого не відволікає від творчості, — розповідає Sestry Наталка Ворожбит.

— У мене була певна кількість замовлень на тексти і одна з причин, чому я погодилась виїхати, це розуміння того, що в Києві я такий обсяг роботи не подужаю. Бо в Києві ти весь час на емоційних гойдалках: на все реагуєш, не можеш сконцентруватися, а тут це можливо. Мені вдалося написати кілька пʼєс. Одна вже навіть поставлена — у минулому місяці я була на премʼєрі вистави «Неіснуючі» в Theater und Philharmonie в німецькому Ессені. Ще дві пʼєси я віддала, але яка на них чекає доля, наразі не знаю.

До того ж з Британії значно легше виїжджати на події в Європі, на які мене запрошують. Тож я ставлюся до мого перебування в Оксфорді як до тривалого відрядження. Інша справа, що емоційно ця відірваність від дому дуже важка, бо в мене у Києві чоловік, мама, яка несподівано загриміла до лікарні — на фоні новин про війну.

— За майже 800 днів з початку повномасштабного вторгнення у тебе склалося розуміння, як писати про війну?

— Не склалося. Цей досвід точно не перекипів і потребує багатьох років переосмислення. Але я не з тих, хто чекає. Рефлексую, як можу, по гарячих слідах. Перша моя пєʼса «Зелені коридори» була написана для німців через рік після повномасштабного вторгнення. Вона була про біженську хвилю, яка піднялась одразу після 24 лютого. Тоді у біженців був стан істерично-панічно-піднесений.

Вистава «Зелені коридори» за п'єсою Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву
За рік стан змінився, українці за кордоном стали відчувати себе дуже спустошеними, наче зависли десь між часом. Це дуже складний стан — фізично ти старієш, а ментально ніби стоїш на паузі і чекаєш, коли все закінчиться, коли повернешся додому.

Саме про цей стан моя п’єса «Неіснуючі».

Ну і потім ти ж постійно думаєш, як з іноземними глядачами говорити про війну. Якщо перші тексти були спрямовані налякати, шокувати, привернути увагу, то зараз намагаюся писати так, щоб цей досвід виглядав більш універсально, стосувався будь-якої родини, яка боїться втратити домівку, близьких, щоб глядачеві було легко поставити себе на наше місце.

«До теми ухилянтів я тільки делікатно підступилася, адже не знаю, що відчувають чоловіки»

— Митцям не позаздриш, зараз як ніколи треба балансувати з формами і темами, ловити «золоту середину», те, що багатьох зачіпає. З тими ж ухилянтами — онде болюча тема. Часто думаю, що у хлопців, які в жіночому одязі чи на дитячому матрасику втекли через кордон, на серці? 

— Ухилянти це ж не лише ті, що на матрасику тікають, а й ті, що сидять тихенько, працюють, але не йдуть до війська.

— В якій формі ти б написала про ухилянтів?

— Я писала один монолог на 15 хвилин на замовлення театру в Ліхтенштейні. Це монолог чоловіка, який прокидається вночі від вибухів і рефлексує на цю тему, тому що один його друг десь на фронті в окопі, а другий втік до Відню, катається собі десь в Альпах на лижах і пише весь час «Київ, як ти?» Колись всі троє вчились разом в консерваторії. Я до цієї теми тільки делікатно підступилася, тому що не знаю, що відчувають чоловіки.

Ухилянти — це важлива тема, але як про неї говорити, якщо з одного боку ми всі залежимо від тих, хто йде воювати і боронити нашу країну, а з іншого — жодна жінка, мати чи дружина, не може добровільно відпустити свого сина чи чоловіка на війну?
Вистава «Саша, винеси сміття» за сценарієм Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Але чи зрозуміють ці тонкощі іноземці…

— Це і є головне завдання — дати їм відчути себе у цій шкірі.

До речі, я нещодавно їздила на премʼєру до Швеції, в Гетеборг, там українська режисерка Тамара Трунова поставила мої «Погані дороги» (пʼєса, написана в 2017 році на основі реальних подій на Донбасі, — Авт.). Вона зробила дуже круту річ — поставила цю виставу, але про шведів. Тобто жодного камуфляжу, ніяких українців. Тамара знайшла ключ. Це не українська экзотика в Швеції, це історія про те, як мирні громадяни Швеції можуть раптово взяти й опинитися у війні. І сьогодні «Погані дороги» очолюють рейтинг шведских вистав, хоча це взагалі перша постановка української пʼєси й української режисерки у Швеції.

Взагалі мої останні премʼєри мають дуже хороші рецензії в Європі, тому що потрапляють в якийсь глядацький нерв. І це єдине, що мене зараз насправді тішить.
Вистава «Погані дороги» Тамари Трунової за п'єсоюю Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Які теми у звʼязку з Україною цікавлять європейців у 2024 році?

— Їх цікавить наша інтеграція, те, як ми одне одного розуміємо і як нам далі жити в одному суспільстві.

І все ж у 2024 році увага європейців значно менше до нас прикута, вони зосереджені на ізраїльсько-палестинській війні. Тож варто нагадувати, що насправді це не різні війни, а одна по суті Третя світова, яку розпочала Росія в Україні і розгойдала на Сході. Тому загрози для всього світу ще більше, ніхто не залишиться в стороні. Оця тема зараз чіпляє європейців.

«Голодомор — тема шекспірівського масштабу»

—  До речі, у театрах в Україні вистав про війну не так і багато. Ставлять класику, комедії… Не розумію, чи це від браку матеріалу, чи від того, що театри бояться збільшити стрес глядачу.

— Тут питання масштабніше: як з українським глядачем говорити про війну. Вганяти людей в ще більшу травму? Навіщо? Тоді як? Тему війни піднімають здебільшого незалежні театри, які можна на пальцях перерахувати. Режисерів, які роблять сучасні гострі історії, теж мало.

А з класикою, комедіями — всі знають як це робити — вторована стежка, квиточки продаються. Хоча ж можна взяти класику і її переосмислити. Мені часто пропонують адаптувати якийсь класичний твір. І я кожного разу запитую себе, чим чіпляє ця історія. Ну «Кайдашева сімʼя» зрозуміло чим — це наші одвічні актуальні граблі, але є твори, за які я просто відмовляюся братись.

З акторами популярного серіалу «Спіймати Кайдаша», який отримав премію «Золота Дзиґа 2021». Фото: з приватного архіву

Але більшість вистав, що йдуть у наших театрах — це просто ще одна версія класики. І я сижу на цих виставах і не розумію, чому це дивлюся, навіть якщо це добре зроблено. Може, це моя профдеформація, але в мене відчуття змарнованого часу. Мені треба, щоб зі мною говорили про те, що мені болить. І думаю, що це треба більшості глядачів, просто не всі це усвідомлюють, не всі мають досвід такої розмови.

Один-два походи на змістовні вистави дуже виховали б нашого глядача, а так у них залишається уявлення про театр як про таку собі архаїчну розважальну інституцію, де тобі роблять «добре». Ні, цього недостатньо.

І це особливо прикро в порівнянні: коли ти дивишся, як театр у більшості країн відгукується на події в Україні. У кожному театрі відбувається щось, повʼязане з Україною — читання, документальні вистави, постановки. Говорити з глядачем — це перше, що має робити театр. А у нас наче і бюджети є, і трупи — от тільки цей інструмент майже не використовують за призначенням.

Звісно, є виключення — Театр драматургів у Києві, львівський Театр ім. Заньковецької, Театр драми і комедії на лівому березі тощо.

— Але мені здається, що глядачам потрібні і смішні вистави, хай навіть сенсово порожні. Люди сміються дві години і цим лікуються.

— Навіть у розважальній формі можна говорити про важливі речі.

Добре, що попит на театр існує. Театр — одна з ознак мирного життя. Якщо раніше думав: «Гаразд, піду в інший раз, ще встигну», то тепер хочеться жити своє життя тут і зараз. Наповнене не тільки страхами і війною, але й мистецтвом. Плюс людина в театрі соціалізується — вона там зустрічає багато людей, які прийшли не в бомбосховище.

— Нещодавно польська театральна критикиня Лена Творковська із захопленням згадувала виставу за твоєю п’єсою «Зерносховище» і говорила про те, що в умовах війни в Україні є люди, які ставлять такі глобальні речі. При цьому ця вистава не про війну.

— Вона про передумови війни. Тема Голодомору дуже повʼязана із сьогоденням, її осмислення допомагає аналізувати історичні причини нинішньої війни, яку Росія веде в Україні.

Вистава «Зерносховище» отримала нагороду міжнародного фестивалю ГРА. Фото: Рівненський драматичний театр

— Пʼєсу про Голодомор тобі у 2009 році замовив Королівський Шекспірівський театр в Англії. Чому саме ця тема їх тоді зацікавила?

— Вони хотіли чогось глобального, хотіли історію про щось шекспірівського розмаху. Всі драматурги, яких запросили брати в цьому проєкті участь, пропонували свої ідеї. Я запропонувала Голодомор як одну з тем і британців вона вразила. Погодься, Голодомор — тема шекспірівського масштабу. І що важливо, вони про це нічого не знали і бажали дізнатися.

— Хочу розпитати про твій новий повнометражний фільм «Демони». Історія в ньому будується на стосунках між українкою та росіянином, між якими виникло кохання. Ця пʼєса була написана тобою ще у 2005 році, а фільм був на 90% відзнятий перед великою війною. Але ж зараз люди не те що стосунки, вони навіть слово «російський» не можуть сприймати без ненависті. Чи сприймуть люди це кіно?

— Мучуся цим питанням. Можливо, і ні, можливо, я буду проклята і привселюдно спалена десь у центрі Києва. Це непросто для сприйняття навіть мені, тому що бачити нині в росіянині людину дуже складно.

У цій історії росіянин — складний персонаж, якому іноді хочеться поспівчувати, а іноді вбити. Реакція суспільства на такі речі зараз категорична і радикальна. Люди зараз не здатні сприймати півтонів і це абсолютно зрозуміло. Але я намагалася бути чесною по відношенню до цієї історії, яка склалася набагато раніше. Йдеться про 90-ті, коли ці відносини сприймались не як трагедія. Це сатира на стосунки українців та росіян. Про радянський міф про росіян, під впливом якого ми довго знаходилися, про те, якими ми були наївними і як близько ми їх до себе підпустили.

Як завжди у мене, історія вийшла дуже самокритична — це багатьом українцям може бути неприємно. Важко сприймати критику в той момент, коли хочеться лише захищатися та перемагати. Але як пояснити, що здатність говорити про себе критично допомагає у порозумінні з тим же іноземним глядачем? Людина, здатна на рефлексії, викликає довіру. І цей фільм дуже розраховує на те, що люди, які його будуть дивитись, це розуміють.

Руслана Писанка встигла зіграти головну роль у фільмі за сценарієм Ворожбит «Демони». Фото з приватного архіву

— Головну роль у «Демонах» виконує нині покійна Руслана Писанка. Це її дебют як драматичної акторки. Як вдалось закінчити фільм вже без неї (Руслана Писанка померла 19 липня 2022 року, — Авт.)?

— Руслана дійсно приголомшлива у цьому фільмі. Аби закінчити фільм, я переписала ті сцени, в яких вона не встигла знятись. Але це фільму не на користь. У сценах, де героїня знаходиться спиною до камери, використали дублерку. Але те, що Руслана мала зіграти, здублювати неможливо. Тому її слова я вклала у вуста іншим персонажам.

— Після успішного серіалу «Спіймати Кайдаша» ти пишеш сценарій повнометражного фільму за мотивами повісті «В неділю рано зілля копала» — за твором однієї з перших українських літераторок-феміністок Ольги Кобилянської…

— Сценарій фільму вже готовий, але коли Film.UA його зніме — невідомо, тому що війна. А це повинно бути дороге кіно, бо це складна історична костюмована історія. Вона мені дуже подобається. Оскільки твір Кобилянської невеличкий, я вигадала ще кілька нових сюжетних ліній, створила додатковий всесвіт.

— І тут саме час спитати, як ти ставишся до хейту. Бо тільки-но стало відомо, що Ворожбит після «Кайдашевої сімʼї» взялась за Кобилянську, зʼявились дописи, що «ця особа» знову замахується на святе...

— Ну, я була готова, що це не всім зайде — «це ж классика, це ж святе, ми ж не маємо права паплюжити». Але в мене є щаслива риса — я не сижу і не читаю, хто що пише. І я ніколи не влізаю в срачі на фейсбуці, бо якщо зачіплюся, мені буде зле. Хтось від цього енергетично підживлюється, я — ні.

«Повітря свободи 90-х я повною мірою ковтнула з усіма його жахами й красотами»

— Сьогодні наша держава своєрідно підходить до питання кіновиробництва. У нас є приклад Другої світової війни, коли в СРСР у кіно вкладали чималі кошти, і люди втішалися цими фільмами. Чому зараз не знімати кіно про війну?

— Ти зараз ніби озвучуєш плани нашого Держкіно, коли вони описують, як будуть давати гроші на красиве патріотичне кіно про війну.

Люди, які здатні знімати справжнє кіно, зараз знаходяться у конфронтації з Держкіно. І поки ця державна інституція не знайде спільну мову з кіномитцями, яких вона повинна підтримувати, такого кіно не буде. Це замкнуте коло.

Але всі наші фільми зараз про війну, всі глибоко патріотичні й різні. І не тому, що такими є ідеологічні установки до нового конкурсу Держкіно. А тому що інакше неможливо.

Наталка Ворожбит у ролі режисерки фільму «Погані дороги». Фото з приватного архіву

— Згадала про твій сценарій до серіалу «Наша Галя», який ти сама охарактеризувала як історію про 90-ті та про наше дорослішання. Зйомки поки що на стопі, але ти ж пишеш про це книгу?

— Так, це в мене книжковий дебют. Адже погодься: коли як не зараз писати книжку, якщо на кіно немає грошей. Про пʼєси я вже не хочу навіть думати, так багато я їх написала за останні два роки. Відчуваю, що вже повторююся. А ця історія мені так подобається, що писати прямо хочеться.

Драматург постійно обмежує себе при написанні. Хронометраж історії — максимум дві години, в які треба вмістити всі ремарки і діалоги. П’єса — це концентрат. А проза дає свободу. Я навіть ловлю якесь натхнення…

— А якою у 90-ті була сама Наталка Ворожбит?

— Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю і зрозуміла все, що з цим повʼязано. А ще райончик Дарниця, в якому я жила, точно не був найблагонадійнішим у Києві. Тож ковтнула я повітря свободи 90-х повною мірою — з усіма жахами та красотами. Господи, як згадаю, яка ж я була дурна, але якось вирулила. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Це дуже сумна історія.

— Тобто обставини примусили тебе дуже рано подорослішати. Разом з цим негаразди зробили тебе сильною, що важливо у твоїй професії.

— Знаєш, я б залюбки жила без цього досвіду. Але так, письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію...

20
хв

Наталка Ворожбит: «Як глядачка я хочу, аби в театрі зі мною говорили про те, що мені болить»

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чому українці звикають до повітряних тривог і що з цим робити

Ексклюзив
20
хв

Як говорити з дітьми про війну?

Ексклюзив
20
хв

Наталка Ворожбит: «Як глядачка я хочу, аби в театрі зі мною говорили про те, що мені болить»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress