«Вона не боялася!» — подруги про Вікторію Амеліну

Альдона Гартвіньська: Ти працюєш в медіа-просторі, переважно в соціальних мережах. Зібрав велику аудиторію, але це не завжди люди, які Тобі симпатизують. Досить почитати коментарі під Твоїми дописами на “Х”  — і можна знайти там навіть погрози. Як Ти з цим справляєшся? Перш за все, що відповідаєш тим, хто кричить: «Це не наша війна, вона ніколи не дійде до Польщі, допоможіть польським дітям!».

Матеуш Водзінський “Exen” (Ексен): Перш за все — я не відповідаю, я ігнорую. Але якби мені справді довелося відповісти... У цьому є певний сенс, що це не наша війна, війна Польщі. Але я з самого початку підходжу до цього так, що я живу в специфічному місці в Польщі, а це прикордонна територія. У нас тут інша ситуація, ніж у решта території країни, де війна не так помітна. З іншого боку, у мене вдома вже більше трьох років триває мігрантська криза. Там дуже багато армії, поліції, всіляких служб. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже знав, що якщо війна пошириться на всю територію України, тобто до нашого кордону, то і у нас буде небезпечно. Тому що мені було зрозуміло, що ця війна не дійде до Варшави. Але також зрозуміло, що з'явилася б така сіра зона, прикордонна смуга. Небезпечна і непередбачувана.

Тобто Ти вважаєш, що якщо Україна не зупинить Росію, то її війська підуть далі, в балтійські країни? Дійдуть до Кенігсбергу?

Я не знаю, як це все обернеться, але це не обов'язково має бути повномасштабна війна. Для того, щоб вона торкнулася нас локально, достатньо, щоб вона дійшла до нашого кордону. І це були б якісь провокації, щось, що падало б через наш кордон частіше, ніж це відбувається зараз. І це була б група російських солдатів, які «заблукали» тому, що неправильно прочитали знак і поїхали прямо до нас, замість того, щоб поїхати туди, куди вони хотіли.

Тому я почав допомагати українцям.

Все почалося в червні 2022 року. Я робив це трохи з вдячності за те, що їм вдалося відстояти столицю і відтіснити росіян, і ця війна за 1500 кілометрів від нас

Коли почалася окупація Київської області, було незрозуміло, що буде далі. Займуть Київ і підуть на захід? Чим далі війна від наших кордонів, тим ми в більшій безпеці.

Першу автівку Ти завіз до Києва. Чому їздиш все далі і далі?

Чим більше я зустрічав українських солдатів, чим більше машин я їм підвозив, тим ефективніше я ставав у пересуванні Україною. Але це не було так, що я приїхав на машині до Києва, а вже наступної поїздки я був у Бахмуті. Ми рухалися повільно, крок за кроком. У січні 2023 року ми поїхали до Бахмута. І там, дійсно, я побачив справжню живу війну.

Як це розуміти?

До росіян було десь... кілометр? Було дуже шумно і дуже небезпечно. 

Але це був перший раз, коли ви почули артилерію?

Ні, я чув раніше. Але не так близько, не так, щоб вона падала скрізь і кожні кілька секунд.

У кожному своєму пості в соціальних мережах Ти підкреслюєш, що не відступиш зараз, що будеш допомагати, поки останній росіянин не покине окуповану ними територію. У Тебе коли-небудь виникали сумніви: навіщо я це роблю?

Я постійно ставлю собі це питання. Саме тому я тут, можливо, в сотий раз, і я живий. Кажуть, що є дві «школи» допомоги. Одна з них — допомагати з головою, як це робимо ми. Іноді ми їздимо досить близько до лінії фронту, тому що мусимо. Але можна домовитися про зустріч за п'ять чи десять кілометрів. Можна допомогти набагато безпечніше і нічим не ризикувати. 

Бував у реальній небезпеці?

Кілька разів. І таких ситуацій стає все більше і більше. Раніше була артилерія або просто людині не пощастило. Точніше, прямо в тебе ніхто не цілився, але якщо десь близько падало, то могло зачепити осколками. Зараз все зовсім по-іншому. Якщо машина під'їжджає ближче до лінії фронту, росіяни полюють на неї. 

Говориш про безпілотники-камікадзе?

Артилерія продовжує бути загрозою, тому що вони продовжують стріляти з ГРАДів і мінометів. Але треба бути дуже нещасливим, щоб їм вдалося влучити в тебе, особливо якщо ти пересуваєшся в машині. А з дронами справа в тому, що достатньо оператору такого безпілотника, який бачить вас у прямому ефірі, помітити вас, і полювання починається негайно.

‍Полював на Тебе дрон?

Так, одного разу. Це було близько трьох місяців тому. Ми були на дорозі між Торецьком і Нью-Йорком. Все, як бачиш, закінчилося щасливо, адже я сиджу перед Тобою, але ця ситуація дала мені зрозуміти, що це вже зовсім інша війна, ніж та, що була рік тому. Ми дійшли до того, що безпечніше сидіти на позиціях, в окопах, ніж виходити з них за межі зони бойових дій. Раніше ми могли заїхати в Бахмут і бути в кілометрі від росіян. Зараз вже сама дорога в бік фронту, на досить великій відстані від лінії зіткнення, є дуже небезпечною. 

Раніше ми, волонтери, теж могли пересуватися досить безпечно, щоб мінімізувати загрозу від артилерії. 

А зараз, якщо вона йде за тобою, від неї важко втекти.

Війна змінилася. Війна дронів, технологічна війна, інформаційна війна. Але як змінився Ексен? Хто він зараз, після трьох років повномасштабного вторгнення?

Незважаючи на психічне та фізичне навантаження, я все ще почуваюся комфортно поруч із лінією фронту. У тому сенсі, що страх, хоч і залишається зі мною, але не паралізує мене. 

Або ти можеш з цим впоратися, або це просто не для тебе і ти опускаєш руки. Я не здався і не збираюся.

Тобто страх залишився, він нікуди не подівся?

Ну, звичайно, він є. Навіть більше, якщо ми їдемо в групі з чотирьох чи п'яти осіб, то є страх за інших, за яких я відповідаю. Часто це також люди, які вперше чи вдруге опиняються в такому небезпечному місці. Вони не до кінця розуміють ситуацію. Я також не знаю, як вони поводитимуться, коли їм загрожуватиме безпосередня небезпека. Але це не той страх, який відчувають солдати: нон-стоп, день за днем десь на позиції за кілька десятків метрів від ворога. Я навіть не можу собі цього уявити. Страх охоплює нас на мить, коли ми зупиняємося, щоб вийти з машини. Потім ми повертаємося в безпечне місце, можемо розслабитися. А солдати застрягли в цьому, навіть не знаючи, як надовго. 

Але вони також потрохи звикають до цього страху.

Звикнути можна до чого завгодно, але страх нікуди не зникає. Нещодавно в ЗМІ пройшла інформація, що росіяни увійшли в Куп'янськ. Я був там, у місті, буквально за півтора тижні до цього. І що там? Багато людей. Магазини відкриті, кіоски працюють, життя триває. Там залишилися люди похилого віку, немічні, які, звичайно, нікуди не поїдуть. Може, їм нікуди йти, може, вони не хочуть бути нікому тягарем. Вони будуть сидіти в підвалах. 

Для українських військових цивільне населення в такому місці є проблемою, воно заважає операціям, заважає застосувати стільки сили, скільки може знадобитися в той чи інший момент. Росіяни взагалі не дбають про цивільних, вони їх просто вбивають.

А українці піклуються про громадян. Я багато разів чув історії про те, як у якомусь місті йдуть бої, і раптом з підвалу виходить цивільний, і солдати не стріляють, тому що він просто стояв на вулиці 

А у росіян такої дилеми немає, вони просто не припиняють вогонь. Я сам на власні очі бачив мирних мешканців у місцях, де їх давно не повинно було бути. Це найкращий доказ того, що людина може звикнути до всього. Бо якщо вони звикли до такого життя, що сидять безвилазно в підвалах, де постійно падають ракети.... 

Ти вже подолав круглу цифру: 280 автомобілів, переданих українській армії. Тепер мета — 300. Коли Ти віз до Києва свій власний автомобіль, чи думав, що це може так розвинутись, що в поляків є така сила, що вони підтримають Тебе у таких величезних масштабах?

Ні, я планував підвести свою першу машину, Grand Vitara. Паралельно я організував збір на сто тисяч злотих. Я подумав, що якщо я покажу, що завіз свою машину, то, можливо, хтось захоче підтримати покупку ще трьох наступних. Спочатку все йшло дуже повільно. Був час відпусток, і в деяких випадках можна було нормально дістатися до бойових позицій на легковому автомобілі. Але коли настала осінь, прийшли дощі та болото, на фронтові дороги виїхали пікапи. Вони робили абсолютно все: підвозили солдатів на позиції, евакуювали на них поранених, навіть стріляли з них. Тоді всі в Польщі побачили, що умови там дійсно важкі, і що ці машини були просто необхідні. Завдяки тому, що я вже чотири місяці возив ці машини, мені стали довіряти. 

Кампанія розрослася до такої міри, що ти сам навряд чи можеш думати про щось інше в даний момент, окрім автомобілів. З чого живеш?

На початку я ще допомагав і працював. Але зараз часу на нормальну роботу вже немає. Близько півроку тому на допомогу прийшов Patronite. Відтоді моїми роботодавцями є люди, які жертвують туди гроші.

‍Ти вірив, що так вийде? Що так багато поляків захочуть Тебе підтримати?

Ну, не так багато. Вийшло добре, я радий. Тому ми можемо продовжувати їздити і допомагати.

‍Як виглядає ваша робота зсередини? Скільки автомобілів ви купуєте зі збору?

Збірка є одна і та ж, з самого початку, з червня 2022 року, і вона триває. Люди жертвують гроші, а я на них купую автомобілі. Якщо збирається достатньо грошей, щоб у нас були готові дві-три машини, ми відвозимо їх на фронт. Ми намагаємося все документувати  — люди хочуть знати, що відбувається з їхніми грошима. Тож у нас такий метод: скільки зберемо грошей, стільки й буде машин. Тому що є й інший шлях: брати «замовлення», тобто домовлятися про допомогу конкретній людині, а потім шукати потрібну суму. І це найкращий спосіб, щоб просто працювати далі. Тому що черга довга, попит ніколи не вичерпається. Тому я намагаюся нікому нічого не обіцяти, а говорити про машину, коли вона вже фізично є.

Ти також намагаєшся розподіляти цю допомогу, щоб вона йшла в різні підрозділи на Донбасі, Запоріжжі, Сумщині чи Херсоні. Таких підрозділів, яким Ти передав автомобілі, дуже багато. Хоча є й улюбленці, яких Ти не приховуєш, наприклад, Третя десантно-штурмова бригада. Як Ти визначаєш, кому автомобіль потрібен більше?

Важко сказати. Третя штурмова бригада  — це просто надійний вибір. З ними у мене є впевненість, що машина буде використана для того, для чого ми її готували, і що вона буде на фронті. Тому що це гідна, професійна бригада. Вона величезна, і їм потрібно багато машин.

Тому для Тебе найголовніше, щоб дружина командира не роз'їжджала на цих машинах по Львову, бо ми, на жаль, бачили такі випадки не раз. Тому що це трапляється не тільки в Україні. Війна  — це чудова можливість заробити гроші, і деякі люди цинічно цим користуються. 

Є такі ситуації, про них можна говорити дуже довго. Але ми вже виробили оптимальну стратегію. Ми знаємо, кому віддаємо машини, потім зв'язуємося з одержувачами, вони хваляться своїми фото чи відео. Іноді просять якісь запчастини до цих авто.

Хоча ми намагаємося привезти найкращі і найдорожчі машини, щоб вони не простоювали в автомайстернях.

Ти не раз говорив, що будеш на фронті доти, доки там буде хоча б один росіянин. Тобто до яких пір? Коли це все закінчиться?

Я вже давно перестав ставити це питання, тому що тут ніхто точно не знає, коли це закінчиться. Це триває вже так довго, що безглуздо ставити це питання.

Але так, я буду тут до кінця. Доки я більше не буду потрібен

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Лютий 2023 року

Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я розпізнаю їх здалеку, адже місто на цьому боці річки ще вимерле, і вони — єдині живі душі навколо. Старша пані в синій куртці нервово човгає ногами. Чоловік, одягнений у чорне, зі спокійним виразом обличчя вдивляється в наш зустрічний автомобіль. Може мати трохи більше сорока, але втома на обличчі та зморшки додають йому поважності. 

Все, що вони знають про нас, це те, що ми волонтери з Польщі. Вирішують забрати нас на ніч, тому що після настання темряви подорожувати цими місцями небезпечно. Хоча місто зараз звільнене від російської окупації, все ще відбуваються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось захоче прийняти у себе вдома абсолютно незнайомих людей, але сутінки падають так швидко, що я майже відчуваю, як нас огортає темрява.

Напад зомбі?

Ізюм. Саме звідси походять зображення масових поховань у лісі, виявлених після звільнення міста. В одному з них знайшли чотириста п'ятдесят безіменних тіл, засипаних землею, під якою намагалися приховати звіряче вбивство. Картини, такі близькі до тих, що є в наших підручниках з історії. Більшість вбитих померли насильницькою смертю, а деякі носили сліди тортур і страти — мотузки, затягнуті на шиї, руки, зв'язані за спиною, понівечені геніталії. Ми знаємо, як назвати це своїми іменами: воєнний злочин. Важко уявити, що поруч з місцем такої трагедії, поки ще тривають ексгумації, а територія замінована і повна небезпечних уламків від вибухів бомб, починає повертатися життя. У спустошене місто, продірявлене, як решето, повертаються втомлені від поневірянь мешканці, які можуть тільки повертатися, бо більше їм нікуди йти.

За день мені вдалося побачити головну артерію міста. Прогулюючись центром Ізюма, мені здається, що я перебуваю на якомусь знімальному майданчику, оточеному ідеально поставленими декораціями. Постапокаліптичний фільм, можливо, про напад зомбі, від якого втекли мешканці. Зірвані вивіски магазинів скриплять на вітрі, бовтаються туди-сюди. Навколо напівзруйновані будівлі, вигорілі вікна, наче очі, виколоті з очниць, світяться порожнечею. На центральній площі стоїть кафе, точніше його скелет — круглий каркас без скла і дверей, з зірваним дахом. Біля того, що колись могло бути входом до кафе, стоїть перфорований холодильник для морозива «Хрещатик». На протилежній стіні, мабуть, була плита, або, можливо, мангал. На землі — килим з битого скла.

Навколо мене немає жодної будівлі, яка б не мала слідів вибуху. Скрізь ці маленькі чорні дірочки від осколків, наче якийсь докучливий висип, який неможливо приховати

До моїх вух долинають крики. Але не від болю чи жаху. Більше схоже на запеклу конкуренцію. Я йду в напрямку голосів, і перед моїми очима з'являється масивна будівля школи. Два крила і фасад з елегантним порталом вишикувалися в літеру «П», утворюючи внутрішнє подвір'я. Імовірно, саме тут починався і закінчувався навчальний рік, відбувалися урочисті збори та святкування важливих подій. Сьогодні школа, як і всі інші будівлі, розколота, як решето, з-під білої обшарпаної цегли визирає червона цегла, а дах повністю згорів. Я хочу зайти всередину, але крізь дірки у віконницях бачу футбольне поле. Восьмеро хлопців грають у футбол. Серед руїн і тиші цього міста-примари вони кричать один до одного, у мене складається враження, що вони, можливо, навіть посміхаються один одному.

Доживання, а не життя

Западає темна ніч. З приглушеними фарами ми котимо машину по вибоїстій піщаній дорозі, слідуючи за нашими господарями, які ведуть нас до притулку на ніч. До Каті та Вови приєдналися сусідка з донькою, хоча у світлі приглушених фар я бачу лише їхні ноги.

У будинку Каті забиті вікна, з-під яких мені в очі потрапляє м'яка смужка флуоресцентного світла. Коли ми виходимо, нас просять більше не вмикати світло. Тут, де ми перебуваємо, краще не видавати своєї присутності. Над самим Ізюмом часто літають російські безпілотники, а з цього боку річки до ворога ще ближче. Навколо порожньо і глухо, чути лише гавкіт собак. Більшість мешканців виїхали звідси до Харкова, Львова чи Польщі. Ті, хто залишився і пережив окупацію, радше виживають, а не живуть. Сама окупація тривала пів року, в цей час у місті було п'ятнадцять тисяч людей.

Ми піднімаємося кам'яними сходами до передпокою. Я відчуваю запах вогкості, застояного і затхлого повітря, старих меблів. Запах, який нагадує мені дерев'яну хату мого дідуся в Сондецьких Бескидах. Запах села, трохи злиднів, який мені не чужий. Відчувається, що життя тут завмерло. У передпокої стоїть крихітний старий холодильник і металева раковина з відром під ним, в яке стікає вода. Катя ставить чайник на крихітну плиту з подвійною конфоркою і запрошує нас всередину. У вітальні стоїть розкладний диван, за яким на стіні висить килим. Книжкові полиці з книжками та порцеляною. Багато фотографій — на кількох з них я бачу гарненьку молоду дівчину та усміхненого маленького хлопчика. Порожнеча в цьому будинку тепер звучить набагато сильніше.

— Люди зникали. Ніхто не знав куди. Іноді їх забирали, іноді вони просто зникали. Військових одразу розстрілювали, — розповідає Вова, — але найбільше страждали молоді дівчата. Саме їх зараз відкопують у цьому лісі. Побиті і зґвалтовані

Деякі люди в день, коли росіяни заходили в місто, спускалися в підвали і сиділи там місяцями. Деякі окупанти заходили в будинки, виганяли мешканців і просто починали там жити. Але вони не заходили в кожну хату. Вони обирали старовинні, гарні, більш розкішні, з яких теж можна було щось вкрасти. І виносили все — телевізори, мікрохвильовки, пральні машини. Коли до будинку Каті підходять російські військові, п'яні і зі зброєю, її дочка спочатку перекидає через вікно сина, а потім вистрибує сама. Вони біжать через двір за будинком і перестрибують через паркан. Їм вдається сісти на майже останній транспорт, який використовувався для евакуації біженців, і виїхати з міста. Вони в безпеці. Але тоді Катя бачить їх востаннє. Все, що залишилося, — це фотографії на полицях, притулені до порцелянових чашок.

Тут живуть люди, діти

За розмовами застає нас глибока ніч, а втома починає накривати нас хвилями. Нам приносять ще чаю та канапок. Перевіряємо балістику — каски, бронежилети. Обстежуємо вміст особистих аптечок. Коли гасне світло, я довго не можу заснути. Лежу в спальнику і все, про що можу думати, — це про те, що вранці ми їдемо в напрямку Бахмута. Я дивлюся в стелю і вперше думаю: навіщо я взагалі це роблю? Але мотивація приходить вранці.

За мить після сходу сонця до Каті заходить Вова. Він знає, що ми незабаром поїдемо, але вважає, що нам варто з ним погуляти. Жодні розповіді не замінять того, що можна побачити на власні очі. Лише при денному світлі я бачу, що сліди окупації є навіть на вулиці Каті — розстріляний і повністю вигорілий автомобіль стоїть край дороги. Майже кожен паркан, кожна хвіртка посічена осколками.

Написи на вхідних дверях: 

Тут живуть люди. 

Тут є діти. 

Люди, діти. 

Ідемо тією частиною міста, яка під час окупації була повністю відрізана від світу. Ізюм розділений на дві половини річкою. Єдиний міст одразу ж підриває українська армія, коли російські війська проривають лінію оборони. Вони знають, що відрізають єдиний шлях відступу, але розуміють, що таким чином виграють більше часу перед ордами російських військ, які вже прямують туди. Тоді росіяни встановлюють у полях ракетні батареї і починають по-звірячому обстрілювати місто, зруйнувавши весь центр, житлові будинки, школи і лікарню. Я стою над глибокою ямою, виритою в землі, де лежать обгорілі рештки вантажівки. На ній була встановлена установка «Град», яка не раз накривала цивільні квартали, забираючи десятки життів. На полі, де ми стоїмо, я нарахувала близько п'яти таких вирв. Роблю кожен крок обережно, стежкою, яку раніше протоптав Вова. З-під снігу страхітливо визирають осколки, фрагменти форми, військової техніки. Зауважую, що навколо розвіваються червоні стрічки, прив'язані до встромлених у землю прутів. 

— Сюди не ходіть, тут всюди міни, — каже Вова і показує пальцем на ліс вдалині. — А там, метрів за п'ятсот, може, шістсот, знайдено закопані тіла тих, кого вони вбили під час окупації. Переважно жінок. Тримайтеся поруч зі мною і не збивайтеся з дороги

У таких місцях є дуже просте правило: якщо ти щось не залишив, то краще не піднімай. Краще взагалі нічого не чіпати і не сходити з протоптаної стежки, а якщо можливо, то триматися асфальту. Так само і при справлянні фізіологічних потреб. Росіяни, відступаючи з Ізюма, розкидають всюди протипіхотні міни. Але можна поранитися, необережно поставивши ногу на гострі, як ніж, уламки ракет, що розірвалися.

На деяких воротах я бачу таблички: не входити, заміновано. Вова зупиняється перед однією з будівель. Там, де, ймовірно, були вхідні двері, величезна діра, а навколо купа уламків. Господарі будинку повернулися сюди через деякий час після звільнення міста. Окупанти жили в їхній квартирі і, покидаючи її, залишили на дверній ручці запал від бомби. Коли сусід натиснув на ручку дверей — бомба вибухнула. Таких сюрпризів було багато — у вимикачах, серед дитячих іграшок, у шухлядах. Вова розповідає історію про те, як вони поранили суку, у якої були маленькі цуценята. Ранили, щоб не вбити, і вона вила. Довго і голосно, поки хтось не прийшов їй на допомогу. Коли чоловік підняв її, виявилося, що в підстилці собаки була захована бомба. Вони загинули на місці — сука, цуценята і чоловік, який хотів їй допомогти. 

Червона мотузочка з хрестиком на щастя

Ми проходимо близько кілометра, і перед моїми очима постає поле бою — між зруйнованими будинками стоять обгорілі танки. Скрізь валяються осколки, скло, уламки машин. У завалах, після вибуху бойової броньованої машини, ми зауважуємо закривавлену російську форму. Мабуть, саме тут точилася головна битва за Ізюм. Є ще багато «фантомів» війни: зимові рукавиці, каска з величезною вм'ятиною, напханий речами рюкзак. На дворі зима, все вкрите льодом і снігом, і мені здається, що я відчуваю запах крові в повітрі. Привид минулого ніколи не зникне звідси, навіть якщо вони приберуть ці жахливі уламки. 

Коли ми сідаємо в машину, Катя зав'язує мені на руку червону мотузочку з хрестиком. Вона хоче, щоб це принесло мені удачу і щоб я завжди пам'ятала про неї. Того дня ми вирушаємо в напрямку Бахмута. Я ще не знаю цього, але я буду повертатися до Каті багато разів. Іноді, щоб просто обійняти її. 

*** 

Через півтора місяці після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Каті: «Вова загинув. Він загинув під Бахмутом». 

‍

Книга видана Patronite Publishing, її можна придбати на сайті patronite-shop.co.uk

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Їй 32 і вона потрапила до війська незвичним способом — через додаток для знайомств Tinder. Анастасія Саксман на позивний «Ада» понад півтора року була операторкою БПЛА 411-го окремого батальйону безпілотних авіаційних комплексів «Яструби». Цьогоріч, у вересні, натрапивши на ворожу протитанкову міну, отримала поранення двох ніг. Ліву кінцівку медикам довелося ампутувати, за праву триває боротьба. 

Помста привела до війська 

До повномасштабної війни я працювала в сфері ІТ. Займалася просування сайтів в Google. Рішення долучитися до війська не було спонтанним. Про це я почала замислюватися ще з 2014 року. Думок про те, що буде повномасштабна війна, не було. У мене не вкладалося у голові, як подібне може статися у 21 столітті. Лише з першим вибухом зрозуміла, що таки повномасштабна війна. Її я зустріла у Вишгороді під Києвом. На західну Україну поїхали лише через два дні, коли зменшились затори. Компанія, в якій я працювала, звільнили всіх працівників. Тож я вирішила волонтерити. Одного дня побачила інформацію, що потрібні перекладачі у пункті для біженців у польському містечку Замость. Майже місяць там допомагала, паралельно шукаючи роботу. Коли отримала робочу пропозицію, повернулась до Львова з Польщі. Думки про те, що моє місце у війську, почали з'являтися частіше. Пояснити чому, не можу досі. Частково це — певна помста. Щоразу, коли «прилітало» по мирним містам, коли гинули цивільні люди, особливо діти, ненависть і бажання помсти стрімко зростали.  

Хочеш до війська — знайди свій підрозділ

У мене був перелік підрозділів, куди я хотіла потрапити. Я дуже довго шукала, як мобілізуватися через Lobby X (платформа з працевлаштування та рекрутингова агенція. — Авт.). Надсилала своє резюме, напряму писала різним підрозділам, але мені ніхто не відповідав. У мене були на той момент друзі військові, але вони теж не хотіли мене брати до себе. Казали: «Ти ж там помреш. Куди ти лізеш? Ти — ж жінка».

Я була зареєстрована на Tinder і періодично там знайомилася із військовими. Переважно для того, аби дізнатися, так би мовити, «внутрішню кухню» деяких підрозділів

Зокрема, мене цікавило ставлення до жінок у війську. Я хотіла отримати інформацію з різних сторін, щоб розуміти, до чого готуватися. Я часто заходила у Тіндер і просто ставила уподобайки під фото військових. Шукала шляхи, як потрапити в армію. З деякими військовослужбовцями зустрічалася на каву. Я не шукала стосунків — я шукала можливість мобілізуватися. І одного разу списалася з військовим, який є командиром роти одного з підрозділів. Ми привіталися, обмінялися парою фраз. Я його запитала, чи може він подивитися моє резюме, бо мені ніхто не відповідає. Можливо, варто щось відредагувати. На що він відповів: «Йди до нас». Відправив моє резюме своєму керівництву, і згодом на мене чекала співбесіда з майбутнім моїм ротним і людиною зі штабу. У квітні 2023 року я потрапила у військо — у підрозділ аеророзвідки.

З моєї історії можна меми писати, типу «жінки, не сидіть в Tinder, бо вас мобілізують»

Про моє рішення йти на війну знала лише одна подруга. Із рідних маю лише батька. Йому сказала в останній момент — лише тоді, коли отримала військовий квиток і точну дату виїзду в навчальний центр. Я просто подзвонила і сказала: «Чи можеш забрати мою кішку до себе?». Я його поставила перед фактом. Він намагався відмовляти, говорив: «Ой, не треба, жінкам в армії важко». Але мені 32 роки. Я не мушу ні в кого питати дозвіл. Це моє життя.  

Найбільше полюбляю ударну роботу

Я потрапила у підрозділ безпілотних авіаційних комплексів (БпАК). Аеророзвідка — єдиний напрям, який я взагалі не розглядала. Хотіла в піхоту або штурмовики. Вважаю, що це той досвід, який треба пережити, щоб рухатись далі. Цього не можна навчитися в теорії, потрібно відчути на собі. Особливо для командирів. На даний момент у війську є деякі керівники, які взагалі без бойового досвіду, і не розуміють багатьох процесів. Це часто дуже сильно ускладнює роботу військових.  

Я проходила загальний вишкіл  стрільця —  такий собі стартовий пакет, а потім були фахові навчання всередині підрозділу. Бувало, що нас відправляли на різні курси, і ми потім ділилися досвідом. Так робили, бо роботи було багато, а людей не вистачало. 

Літати я люблю на всьому, але найбільше подобається ударна робота. Важко пояснити, чому. Завжди треба розуміти, що це командна робота, яка залежить від того, з чим працюєш. Якщо брати FPV-дрон, то там більшість часу йде на пошук рішення, щоб він літав. Технічна підготовка займає найбільше часу. У мене була ситуація, коли я літала не на аналогу, а на цифрі. Аналогове відео  — там хоч якісь орієнтири видно, а на цифрі відео або є, або немає. До цілі не по прямій було 100-150 метрів. В одному з сараїв переховувався особовий склад ворога. Попри те, що відео зникло, і я як пілот нічого не бачила, росіян вдалося вразити. Але це була чиста вдача. І пощастило, що момент влучання потрапив на відео, яке зафіксувала третя штурмова бригада, яка працювала у тій зоні. 

Найскладніше, зокрема в емоційному плані, коли треба уразити по цілі, аби допомогти нашій піхоті, а через певні технічні моменти не вдається це зробити

Наприклад, виявити та уразити працюючу техніку ворога. Особливо проблемно це буває з FPV-дронами. Зараз все працює, а за п'ять хвилин може від’єднатися якийсь конектор. На позиції ми з собою навіть паяльники беремо, щоб за потреби щось перепаяти, аби перейти на інші частоти. Росіяни часто вигадують щось нове, що заважає нам літати. Ми ж натоміть теж шукаємо нові рішення. Тобто весь час іде противага.

Протитанкова міна під колесом

Це сталося 6-го вересня 2024 року, під час мого першого виїзду на позиції під Вугледаром. Я була за кермом і наїхала колесом на протитанкову міну. Машину розкурочило, ноги застрягли. Я одразу побачила, які в мене поранення. Розуміла, що на ноги треба терміново накласти турнікет. У машині ми були вдвох з побратимом. Двері з мого боку від вибуху були зім’яті. Мене заблокувало. Сказала побратиму, аби той включав Starlink і кликав підмогу. Інша частина нашого екіпажу стояла за декілька кілометрів від нас. Просунути турнікет було дико боляче, допоміг побратим. Я стікала кров’ю. Підмога приїхала досить швидко. Нам пощастило, що машина не вибухнула, бо в ній було багато боєкомплектів. До того ж ми були на відкритій ділянці — могли і на ворожі дрони натрапити. Побратими вчасно мене в стабпункт доправили. Від моменту накладання турнікетів й до передачі медикам пройшло менше двох годин. 

Я прокинулась того ж дня у реанімації в Запоріжжі. Там мені ампутували ліву ногу.  На правій — роздроблена п’ята. Мене транспортували до Львова

Наразі лікарі Superhumans намагаються врятувати праву ногу. За півтора місяці від поранення зробили 11 операцій. Процес буде дуже довгим. По лівій — вже зняли шви, і я поступово формую культю.

Протезування буде пізніше. Воно залежить від моєї правої ноги. На даний момент її не можна вертикально опускати, вона повинна бути завжди у горизонтальному положенні. Тобто, навіть вчитися ходити на протезі зарано.

«Я — Ада, а не Настя»

Потрапивши до шпиталю я всім сказала, щоб мене називали не Настя, як у документах, а за позивним «Ада». Я звикла до нього за майже півтора року у війську. Свій позивний «Ада» я обрала не випадково. Є багато близьких для мене прив'язок. Зокрема, це рід горобцеподібних — така собі птахівприв'язка до аеророзвідки. Є Астероїд Ада. У мене більшість татуювань, пов’язаних з космосом. І моя мрія дитинства — полетіти у космос. Також є мова програмування «Ада». Тобто, це певне відношення до ІТ сфери, того, чим я займалася. Крім того, звучить гарно —  «солдат Ада» або «пілот Ада». Якщо у мене буде час, то, можливо, навіть зміню ім’я у документах. 

Мені не просто звикати до цивільного життя. Мені не вистачає того драйву і атмосфери що є на фронті, під час спілкування з побратимами

Я досить багато ресурсу витрачаю на спілкування з цивільними, і щоразу доводиться вдягати певну соціальну маску. Я не можу повністю розслабитися і бути собою. Серед побратимів набагато комфортніше. Є речі, які вони часом розуміють без слів. Насправді є бар’єри між військовими і цивільними. Не треба перед нами виправдовуватись, чому ви не пішли у військо. Знаєте, це ваше особисте діло. Також часто люди задають вже класичне питання — коли закінчиться війна? Це максимально некоректне питання. У такі моменти хочеться відповісти: «А що ти робиш для того, щоб вона закінчилася?». Я вважаю, що на даний момент, враховуючи нашу ситуацію — всі повинні бути або у війську, або для війська. Інакше нам ніяк не перемогти Росію. 

Живу теперішнім

Війна багато чому мене навчила. Я зовсім по інакшому почала сприймати світ і життя. Живу теперішнім. Бісить, коли мене питають, які плани після перемоги. Я не знаю, які в мене плани завтра. Війна змінила моє коло спілкування. Там переважно військові. Є пару цивільних подруг, які теж дотичні до війни, — активно волонтерять.

Я ніколи не шкодувала про своє рішення йти в армію. Якщо навіть взяти моє поранення, люди дивуються, як я це сприймаю. Я готова була до цього морально на моменті ухвалення рішення про мобілізацію

Ще тоді розуміла, що можу бути пораненою або навіть загинути. А могло бути й гірше. Для мене це — бути повністю паралізованою й у свідомості. А при таких пораненнях, як у мене, я просто тимчасово  обмежена у русі. Звісно, що моє життя зміниться. Однак воно буде повноцінним, просто дещо з певними змінами. Це взагалі не проблема. Мене досі мучають фантомні болі, але я до них звикаю. Здебільшого вони на все життя. Коли вони посилюється, я мозком проходжу по кожній частинці відсутньої кінцівки і на якийсь час відпускає. Плюс є певні препарати.  

На даний момент  планую повертатись до війська. Скоріш за все, я буду не на FPV-дронах працювати, а на якихось інших. Мене чекають — місце тримають. Я розумію, що це не стовідсотково. За час мого лікування і ситуація у країні може змінитися, і мої плани теж. Тут у Superhumas я орієнтовно на рік. Після перемоги я б хотіла бачити Україну незалежною, без корупції і без Росії. Я вважаю, що навіть якщо ми повернемо кордони 91-го року, на цьому війна не закінчиться. Навіть якщо тимчасово Росія перестане нас чіпати, через якийсь проміжок часу знову почне. Почитайте історію — Москва завжди намагалася забрати собі Україну. Тому, поки РФ не буде знищена повністю, поки вона не розпадеться, нічого не зміниться. У мене складається враження, що просто у нас така доля — постійно з ними воювати. А так хочеться, щоб вони нарешті від нас назавжди відчепилися.