Ексклюзив
20
хв

«Вона не боялася!» — подруги про Вікторію Амеліну

«Особливою рисою Вікторії було вміння знайомити людей, створювати зв’язки, з яких потім народжувалися нові важливі співпраці. Дивовижно, але Вікторія продовжує це робити й нині. Для всіх, хто її знав і хто живе з болем втрати стало важливо бути на зв’язку з іншими її друзями й робити щось разом — у пам’ять про неї»

Марія Сирчина

Письменницю Вікторію Амеліну посмертно нагороджено державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Письменниця Вікторія Амеліна посмертно нагороджена державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня з нагоди Дня Соборності. 1 липня 2023 року вона померла в лікарні внаслідок влучання російської ракети в кафе в Краматорську чотирьма днями раніше. Вікторія — членкиня Українського ПЕН, лауреатка премії Конрада, правозахисниця Truth Hounds та засновниця літературного фестивалю в українському селищі під назвою Нью-Йорк.

Також президент України посмертно нагородив загиблого поета Максима Кривцова та страченого письменника Володимира Вакуленка. Того самого Вакуленка, окупаційний щоденник якого восени 2022 року знайшла в землі біля його будинку Віка Амеліна, коли приїхала збирати свідчення злочинів росіян на щойно деокуповану Харківщину. Тоді в Ізюмському лісі підіймали з могил тіла закатованих під час окупації українців, а Віка відкопала блокнот свого колеги, який він заховав від росіян.

Збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається...
(Вікторія Амеліна)

Вікторія написала ці страшні слова й невдовзі загинула сама. Вона допомогла видати й представити книгу Володимира Вакуленка на Книжковому Арсеналі 2023 року, після чого мала їхати на письменницьку резиденцію в Париж, аби створити там книгу про російські воєнні злочини. Але книга так і залишилась недописаною… Перед Парижем Вікторія «ще разок» з’їздила до Краматорська разом з групою колумбійських журналістів. Всі сиділи в піцерії, жартували, аж раптом пролунав вибух…

«Я озирнувся навколо, і всі були в порядку, крім Вікторії, — згадував пізніше колумбійський письменник Ектор Абад. — Вона сиділа прямо, але нерухомо, без крові та з закритими очима — у тому ж положенні, в якому вона сиділа, коли робила замовлення. Але вона була дуже бліда. Каталіна та Серхіо розмовляли з нею, але вона не відповідала». Вікторії не стало в день народження Володимира Вакуленка.

«…Ніби це Володя її покликав. Ніби його власних сил — його власної історії — було недосить, замало, щоб свідчити перед небом і землею на всі потомні віки про нове Розстріляне Відродження», — написала на своїй сторінці Facebook письменниця Оксана Забужко, зауваживши, що вона «довго вірила, що цього разу Україна цього уникла. Але «Віка перша з-поміж нас усіх впізнала цей черговий елітоцид і назвала його на ім'я».

Цифри втрат нашої армії засекречені
До кінця війни цифр не буде

Буде сусід, чоловік дивачки,
яка саджала червоні квіти
Друг, який нікого не попередив
Викладач, якого ми так любили
Та дівчинка, яка усіх дратувала
Художник, який завжди всім подобався
але здається, любив ту дівчинку

В ім'я державної таємниці
Клянуся, я загиблих не рахуватиму
Не рахуватиму до нестями
І до кінця війни

Насправді я починала – збилась...
(Вікторія Амеліна)

Якою Вікторія залишилась у пам'яті її колег і подруг? Sestry запитали про це у журналістки й виконавчої директорки Українського ПЕН Тетяни Терен, з якою Вікторію пов'язувала ніжна дружба. А також у Тетяни Огаркової — літературознавиці, журналістки й членкині ПЕН, яка сильно зблизилася з Вікторією під час великої війни.

«Коли читаю вірші Віки, мені здається, що вона жива»

«До повномасштабного вторгнення я не була близькою подругою Віки, — згадує Тетяна Огаркова. — Знала її книги, у нас були спільні друзі, і одного разу, у травні 2020-го, ми зустрілися онлайн на PENiвському марафоні — «Мир і Війна». Я була тоді співмодераторкою дискусії у телевізійній студії в Києві, а Віка включалася скайпом — здається, з Америки. Ми говорили про її роман «Дім для Дому».

Колеги й подруги Тетяна Огаркова (ліворуч) і Вікторія Амеліна (праворуч) 2023 року. Фото з приватного архіву

А потім ми зустрілися в купе потяга «Київ-Харків» улітку 2022-го. Пили вино, згадували перші місяці вторгнення — хто що робив у перші дні та перші тижні війни, і здавалося, що ми давно знайомі. Віка розповідала про «своїх дітей» — свого сина та племінницю, яких вивезла в Польщу. Сама натомість зробила вибір регулярно повертатися в Україну. Російські війська стояли поблизу Харкова й постійно обстрілювали місто. Вночі ми прокидалися від потужних вибухів, ховалися у ванній. Таких вибухів могло бути півтора десятка за ніч.

Пригадую, що Віка тоді організувала подію для дітей у Театрі Ляльок. Мене вразило, наскільки легко вона знаходила підхід до абсолютно різних та незнайомих дітей, які активно включилися в гру. Півтора десятка дітей у театрі: Віка читала їм зі своєї книги «Екскваватор Ека», ми знімали відео. Потім були й інші такі зустрічі з дітьми на прифронтових територіях — зокрема, у Слов’янську навесні 2023-го, коли вже була оголошена примусова евакуація дітей з цього міста. Коли я передивляюся це відео зараз, то мені здається, що Віка жива. Не може бути мертвою людина, яка змушує сміятися дітей у містах, які постійно обстрілюють росіяни!

Фото з приватного архіву

Від самого початку нашого знайомства я зрозуміла, що Віка була дуже спокійною, не голосною. Вона уникала бути в центрі великої компанії, але віддавала перевагу можливості спілкуватися з людьми поодинці.  Коли її не стало, ми зрозуміли, зі скількома людьми з різних середовищ вона встигла налагодити зв’язки. Вона була мостом поміж різними світами.

Трохи згодом ми разом вперше потрапили і на Салтівку — район у Харкові, який найбільше постраждав від російських обстрілів. Віка знімала розтрощену багатоповерхівку на вулиці Наталі Ужвій, а ми фотографували її. Зараз цю багатоповерхівку розбирають, і це теж боляче, адже стає менше місць, де ми були разом, «наших» місць.

Вікторія дуже любила Харків. Фото з приватного архіву

Потім були Ізюм і Капітолівка, трохи згодом — Миколаїв та Херсон. Коли ми в черговий раз були в Ізюмі, ми зупинилися біля 5-поверхівок на вулиці 1 травня, на які росіяни скидали 500-кілограмові бомби у березні 2022. На п’ятому поверсі є залишки квартири, в яку можна потрапити лише через балкон. Від квартири залишилася частина кімнати, де стоїть піаніно — прямо над прірвою, адже решта квартири обвалилася внаслідок удару. Коли ми розповіли Віці цю історію, вона наполягла, щоби побачити це місце. І полізла через балкон у цю напівзруйновану кімнату. Тим часом мені позвонили з французького телебачення, і я мала коротке включення скайпом з балкону цієї багатоповерхівки, а Віка знімала на відеокамеру. Тепер у мене є відео, зняте людиною, якої більше немає. І коли я його передивляюся, я продовжую думати, що Віка жива.

Віка була безстрашною. Не те, щоби вона свідомо наражала себе на небезпеку, але у неї були свої, особисті стосунки з ризиком. Коли ми були в Херсоні в бібліотеці ім. Олеся Гончара в грудні 2022-го, то вона підходила до вікон, звідки тоді було видно інший бік Дніпра — а відтак і російські позиції. А іншим разом вона поїхала до селища Нью-Йорк, яке тоді інтенсивно обстрілювали. І надіслала нам звідти фото. Вона не боялася.

Ми бачилися на квартирниках ПЕН і на «Арсеналі» — мені дуже подобалося, як вона читає вірші. Вона писала поезію і раніше, але після повномасштабного вторгнення наважилася публікувати вірші, а також виступати публічно.

А потім було 27 червня 2023-го, мій день народження. І пізно ввечері позвонили друзі й розповіли про її важке поранення в Краматорську в ресторані Ria Pizza, де ми також часто вечеряли під час поїздок… Я не можу не думати про це — відтепер щороку день мого народження буде річницею смерті Віки.

Ми переклали французькою її вірші завдяки моєму колезі Alexis Audonnet. Відтепер, коли я виступаю перед франкомовною аудиторією, я часто читаю її тексти — інколи уривки, інколи повністю. Про повітряну тривогу по всій країні, про цифри втрат нашої армії, які засекречені, «Свідчення» тощо. Мені здається, я добре читаю її вірші французькою. Коли я бачу реакцію аудиторії — завжди зворушену та емоційно захоплену — мені здається, Віка жива».

Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
(Вікторія Амеліна)

«Вікторія — це наше слово-код»

«Мені здавалося, я добре знала Вікторію, але відтоді, як її не стало, весь час ловлю себе на тому, що шукаю у спогадах друзів і колег її риси, звички, плани, мрії, жарти (її особливий чорний гумор!), слова, про які я не знала, — ніби відкриваю для себе знову й знову щось нове — і в такий спосіб знаю і відчуваю, що вона й далі з нами, — згадує подруга Тетяна Терен.

Тетяна Терен і Вікторія Амеліна. Фото з приватного архіву

— Особливою рисою Вікторії було вміння і потреба знайомити людей, створювати зв’язки, з яких потім народжувалися нові важливі співпраці. Вона знайомила всіх на культурних подіях, запрошувала до себе в гості, надсилала спільні листи і повідомлення, могла написати раптово в будь-який час доби й поділитися захопленням кимось, з ким обов’язково потрібно піти на каву. Дивовижно, але Вікторія продовжує це робити й нині. Для всіх, хто її знав і хто живе з болем втрати, стало важливо бути на зв’язку з іншими її друзями й подругами і робити щось разом — у пам’ять про неї. Вікторія — це наше слово-код, наше слово-підтримка.

А ще вона завжди була сповнена нових ідей, якими щедро ділилася або які у вас завжди виникали в розмові з нею. Вікторія могла говорити про фестивалі чи премії, які потрібно заснувати, про книжки, які мають бути написані й видані, про важливі ініціативи, за які точно потрібно взятися. Вона мислила наперед і вглиб, тому сама бралася за ідеї, які працювали на майбутнє.

Так справою її життя став Нью-Йоркський Літературний фестиваль, який мав на меті допомогти нам повертати свої власні імена й підтримувати місцеві громади там, де нашої спільної підтримки й зусиль за роки незалежності могло бути найменше і де — Вікторія це добре знала — наші зусилля були найпотрібніші.

Культова заправка в селищі Нью-Йорк Донецької області. Фото з приватного архіву

Вона й сьогодні може навчити нас, як важливо знайти роль і місце, де твої зусилля будуть найпотрібнішими і найкориснішими. Я стежила за тим, як вона шукала цю свою нову роль на початку повномасштабного вторгнення. Як допомагала евакуювати і приймала в себе у Львові десятки людей із найбільш загрожених регіонів України. Як діставала ліки. Як купувала дрони й автівки для армії. Як працювала на гуманітарному складі і завдяки знанню англійської координувала комунікацію між іноземними та українськими волонтерами.

І вона продовжувала це робити й далі, але водночас запитувала себе, чи може у важких обставинах війни бути корисним її талант писати і говорити з різними аудиторіями. Вікторія писала есеї та давала інтерв'ю для іноземних медіа, виступала на головних культурних і правозахисних подіях за кордоном, щоб пояснювати, переконувати і просити про підтримку.

Вікторія Амеліна (в центрі), Тетяна Терен і представниця The Guardian Клер Армітстед, Лондон 2023 рік. Фото з приватного архіву

Далі почали з'являтися вірші — документальна метафорична поезія в якій «реальність війни з'їдає пунктуацію зв'язність сюжету». Але те ж саме вміння бачити і мислити вглиб постійно викликало у неї відчуття, що цього недостатньо, коли ми думаємо про майбутнє, бо в майбутньому, відчувала Вікторія, Україна має не лише перемогти, але й добитися справедливості. З цього народилося її бажання приєднатися до команди Truth Hounds і стати документаторкою воєнних злочинів. І з цього народилося її нове письменницьке завдання — написати документальну книгу для іноземної аудиторії про воєнні злочини Росії, зафіксувати наш досвід війни і пояснити світу історичні зв’язки між тим, що відбувається сьогодні, і що вчиняла Росія проти України протягом століть.

Я не пишу поезії
Я прозаїк
Просто реальність війни
з'їдає пунктуацію
зв'язність сюжету
зв'язність
з'їдає
Наче у мову
влучив снаряд

Уламки мови
схожі на поезію
але це не вона

І це теж не вона
Вона в Харкові
Волонтерить
(Вікторія Амеліна)

Вікторія не встигла дописати книжку War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War, але для мене цей текст, який вийде згодом у провідних видавництвах світу, став ще однією можливістю відкривати для себе знову й знову її нові якості й думки, про які я не знала, — продовжує згадувати Тетяна Терен. —Можливістю бачити, якою сильною авторкою вона була, до того ж не лише в українській, а й англійській мові. Можливістю ще раз переконатися, як її вміння мислити вглиб дозволило їй скласти у цьому тексті різні історичні пазли, які дозволять читачеві побачити ширшу картину російської імперської геноцидальної політики проти України і її культури.

Пишучи про власний досвід проживання війни, досвід своїх героїнь і свідків, з якими вона спілкувалася як документаторка воєнних злочинів, Вікторія показує історичні зв’язки з радянським репресіями 1930-х, Голодомором і переслідуванням митців-шістдесятників. Аби працювати з такими темами, потрібні не лише знання, але й письменницька сміливість, емпатія і велике серце».

Фото з приватного архіву
У весняне синє поле
Вийде жінка в чорній сукні
Імена сестер кричати
Наче птах в порожнє небо

Викричить усіх із себе
Ту, що відлетіла швидко
Ту, яка про смерть благала
Ту, що не спинила смерть
Ту, яка чекає досі
Ту, яка усе ще вірить
Ту, що сорок днів мовчить

Викричить їх всіх у землю
Наче біль засіє в полі
З болю та імен жіночих
Виростуть їй нові сестри
знов співатимуть життя

Ну а що вона, ворона?

А вона навік в цім полі
Бо лиш крик її й тримає
Всіх цих ластівок в повітрі

Чуєш, як вона гукає
Всі по черзі імена?
(Вікторія Амеліна)

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та пропаганду. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя», у межах якої художники з різних країн світу малювали картини, які зараз висять на стінах українських онкоцентрів

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.

Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг

Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).

Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.

Головний герой із дружиною

Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.

І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди

Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…

Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму

Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.

Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»

У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Життя в стилі жорстокість

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress