Ексклюзив
20
хв

«Якщо народ хоче говорити про свій біль, він повинен це робити», — перекладачка Ірина Дмитришин

До 2022 року у французьких книгарнях продавалося лише дев’ять українських авторів. З тих пір кількість української літератури збільшилася втричі. Те, що зраз видається у Франції, викликає інтерес і змушує французів переосмислювати події в Україні. Про це Sestry розповідає перекладачка, завдяки якій українську літературу мають можливість читати у Франції

Юлія Шипунова

Ірина Дмитришин. Фото авторки

No items found.

Завдяки Ірині Дмитришин французький читач відкрив для себе Сергія Жадана, Олега Сенцова, Софію Андрухович, Марію Матіос, Андрія Куркова, Ірен Роздобудько, Андрія Кокотюху тощо. За переклад жаданівського «Інтернату» Ірина отримала премію Drahomán Prize-2022, яка щороку вручається кращим перекладачам з української мови на інші мови світу.

В 2023 році у книгарнях Франції з’явилася книга «Ода Україні» — це збірка оповідань та віршів, написаних під час повномасштабної війни чотирнадцятьма українськими авторами. Серед них — Любко Дереш, Катерина Бабкіна, Борис Херсонський, Артем Чех, Олександр Михед, Ірена Карпа, Тарас Прохасько, Андрій Любка тощо. Всі вони розповідають про свої рідні міста й села, аби познайомити іноземного читача з українськими місцями сили. Переклала всі ці твори Ірина Дмитришин.

Ірина живе у Франції з 1993 року й весь цей час працює над популяризацією України та її літератури. Професорка й авторка численних публікацій, вона відповідає за українські студії в Національному інституті східних мов і цивілізацій (INALCO) у Парижі. А це, між іншим, єдиний осередок у Франції, де вивчають українську мову та культуру.

Марія Матіос, Ірина Дмитришин і Андрій Курков. Фото з Facebook

До 2022 року у французьких книгарнях продавалося лише дев’ять українських авторів. З тих пір кількість української літератури — як історичної, так і художньої — збільшилася втричі. Те, що зраз видається у Франції, викликає інтерес, дебати й змушує французів переосмислювати події в Україні. А от класичну літературу наших авторів європейський читач тільки починає для себе відкривати. Натомість з російською літературою все навпаки. За словами Ірини Дмитришин, сучасна російська література не викликає особливої зацікавленості, тоді як класика традиційно залишається популярною.  

З Іриною ми зустрічаємось у паризькій кав’ярні неподалік інституту слов’янських студій, в якому їй систематично доводиться ставити на місце представників російської сторони:

— На презентації з нагоди століття інституту слов’янських студій зібралося з десяток представниць різних літератур, і кожна мала представити свою, — розповідає Ірина Дмитришин. — І от представниця російської літератури зараховує Куркова до російської літератури. Я говорила після неї. І я заперечила: «Знаєте, Андрій Курков з вами не погодився б». Адже Андрій Курков — українець.

Взагалі, це питання, що вважати українською літературою. Чи лише те, що написано українською, чи автор має народитися й вирости в Україні, чи це має бути український сюжет… Тому самоідентифікація письменниками за життя є дуже важливою. Оскільки Андрій Курков ідентифікує себе як письменника українського, то не варто тоді Росії привласнювати його успіх. Він не бере участі в літературних салонах. А на обкладинці його книг написано, що він український письменник.

З того, що росіяни хотіли привласнити, вони вже все привласнили. Питання до нас — наскільки нам треба це відвойовувати назад? Знати, що не міг Гоголь писати українською. Навіть попри те, що він був сучасником Шевченка, він належав до іншої верстви. У нього були інші бажання, інші амбіції. І окрім як писати російською, він їх задовольнити не міг. Тому за влучним виразом Миколи Рябчука, «Гоголь для нас не є ворогом, але і не прийнятий в пантеон українських класиків». На цьому це питання треба закрити.

ЮШ: Українська та російська літератури стоять на полицях французьких книгарень поруч. Чи програємо ми інформаційну війну?

ІД: Вони стоять поруч, коли вони є. Я маю на увазі українських авторів. Не забуваємо, що російська література роками, якщо не століттями, вкладала гроші в промоцію своєї культури. Вона виробила імідж гуманістичної російської літератури, яку повинна читати освічена людина. Мовляв, якщо ти не читав Толстого, Достоєвського та Чехова, ти не можеш вважатися освіченою й різнобічно розвиненою людиною. І ця установка досі працює — попри всі ті злочини, які Росія чинить сьогодні. Хоча саме час замислитись, чому ця «велика гуманістична література» не унеможливила зародження путінського режиму?

За інерцією, європейці продовжують вважати, що російські автори надзвичайно талановиті й важливі. Але це зупиниться, коли наступні покоління не зуміють написати чогось путнього й цікавого. Сьогодні процес вже загальмувався тому, що багато французьких видавців не беруть фінансування з російських джерел

Останньою такою подією, як на мене, був французький книжковий салон у 2018 році, на якому Росія стала почесним гостем. Пригадую, що у нас тоді був милий, невеликий, акуратний стенд, і ми намагалися скасувати запрошення Захара Прилєпіна (російський письменник і пропагандист — Ред.). До честі його видавця, він відмовився брати наступні твори Прилєпіна. Зараз його друкує лише маргінальний прокомуністичний видавець, крайній лівий, який видає також книжки про те, що Голодомор — це фейк, а вбивство польських офіцерів у Катині — справа рук нацистів, а не радянської влади.

Сьогодні нарощує м’язи покоління, яке народилося, виросло й стало свідомим за незалежної України. Тобто це люди, які не знали радянського союзу й які як належне сприймають те, що Україна самотійна й має власних письменників. Помаранчева революція, Революція Гідності, війна — штрихи до портрета України. І цей портрет привабливий. Він викликає захоплення. На відміну від того, що був створений російсько-радянською пропагандою — напівселянської, антисемітської, пронацистської країни. Зміна іміджу йде на користь Україні. Але, на жаль, це відбувається надто великим коштом. І ми повинні це усвідомлювати. Перед нами велика відповідальність — не втратити й не зганьбити цей шанс.

Ірена Карпа й Ірина Дмитришин активно просувають українську культуру й літературу у Франції. Фото з Facebook

ЮШ: 11 років тому в одному з інтерв'ю ви говорили про те, що у Франції було дуже мало перекладеної української літератури. Що змінилося на книжковому ринку, і чи можна вважати, що після повномасштабного вторгнення українська книга отримала можливість зацікавити французького читача?

ІД: Лідером на видавничому ринку залишається видавництво «NOIR sur BLANC», яке має польсько-швейцарсько-французьке коріння. Воно продовжує бути амбасадором української літератури, друкуючи три покоління: від «патріарха» Юрія Андруховича — до нашого «бед боя» Жадана й молодшої генерації Софії Андрухович.

Щодо успіху літератури… Український роман, коли він потрапляє до французького видавця, конкурує з австралійським, алжирським, бразильським. Українська література довгий час була невідомою й непізнаваною в тому плані, що пересічний француз не міг назвати жодного українського автора чи якийсь знаковий український твір. Знали Андрія Куркова, але його теж не одразу ідентифікували як українського письменника. Сьогодні на обкладинках написано чітко — український письменник, який пише російською мовою. Жодних різночитань .

ЮШ: Від початку повномасштабного вторгнення всі французькі видавці збільшили наклади українських творів…

ІД: Вже майже два роки Україна не сходить з новин. Україна з’являється на ментальних мапах французів. Змінилася впізнаваність України і змінилося бажання нас зрозуміти. Наш спротив і наша боротьба призвели до здивування французів — хто ж ці українці, чому вони чинять такий спротив і чого вони хочуть? А література є одним із шляхів,  яким можна зрозуміти країну.

Плюс наші письменники не тільки пишуть. Вони також дають інтерв’ю, пишуть колонки. І це все також сприяє поширенню їхніх імен та творів. Отож, ця перша хвиля інтересу пішла на користь українській літературі. І українська література буде просуватися на хвилі цього інтересу. А далі вже має статися зацікавленість самою творчістю.

Французька публіка є надзвичайно вибагливою. Плюс вона має до вибору дуже багато як національної літератури, так і перекладної. І питання, чи ми зможемо вистрілити якимось одним автором, одним романом, чи так і лишимося пізнаваною літературою, відомою спеціалістам Східної Європи? Досить конфіденційною, нішевою літературою.

Сьогодні у перекладацькій спільноті Франції роботу перекладача порівнюють з роботою музичного виконавця. Моцарта, Бетховена чи Шопена можуть виконувати різні музиканти на різних інструментах. І тонкі поціновувачі обирають виконавця, якого знають і кому довіряють. З перекладом — те саме

Переклад — це відповідальність, — продовжує Ірина. — Це моральна та етична позиція, тому що це не твій твір, не твій текст. Як перекладач ти намагаєшся створити такий твір, який би написав сам автор, якби писав французькою. Це питання не лише знання мови, а й відчуття літератури, стилю цього письменника. Завжди будуть автори й тексти, від яких я відмовлюся. Сьогодні ситуація така, що я перекладаю авторів, яких сама пропонувала видавцям. Тобто для мене це бажання насамперед просунути українську літературу й відкрити її французькому читачеві. Для мене це виклик. І я берусь за нього з величезною відповідальністю і з великим запалом.

Питання стилю, питання перекладності — це питання перекладацького хисту. Для мене, думаю, неможливим є Шевченко, тому що я розумію, що це глибоко національний поет. І французу просто бракує ключів, аби зрозуміти Шевченка. Можна, звичайно, дати якісь пояснення, зноски… Або треба визнати, що ми не зможемо його перекласти так, щоб його зрозуміли французи.  Це ті обмеження, які я собі ставлю. У Шевченка кожне слово, кожна фраза відкриває цілий космос. Я за це не беруся. Питання тут також і в певній сакралізації.  З іншого боку,  ми не знаємо всі світові мови. Якщо ми кажемо, що це не перекладне, в такому разі ми ніколи не читатимемо письменників, мови яких ми не знаємо. Але ми ж їх читаємо, намагаємось зрозуміти.

Ірина Дмитришин переклала також «Ізоляцію» журналіста, письменника й в'язня катівні на Донбасі Станіслава Асєєва. Фото з Facebook

ЮШ: Як відбувається відбір творів для перекладу?

ІД: На початку я ходила до видавців, пропонувала, зверталася спочатку до авторів за дозволом просувати, пропонувати їх. 20 років тому я була ініціатором цих зустрічей.

З того, що мені реально вдалося — це приблизно десята частина того, що я намагалася пробити. Часом це були десятки зустрічей, які закінчувалися нічим. Видавець приймав рішення не брати твір українського автора. 90% провалів заради 10% успіху

Але я також усвідомлюю, що нам ніхто нічого не винен. Французький видавець, оцінюючи мою пропозицію, мав три чи п’ять інших пропозицій з інших мов. І, можливо, інший автор був цікавішим, чи краще вписувався в каталог. Вочевидь, що було й питання пізнаваності української літератури. Я переконана, що будь-який російський промоутер книжки, коли приносив російського автора французькому видавцю, спирався на плечі Достоєвського й інших. Російська література сприймалася позитивно апріорі. Будь-що російське сприймалося як геніальне. Я дуже спрощую, але так воно й було. З російської літератури видано не тільки першу когорту, але й другу, й третю...

А в нас ще перша когорта французькою мовою не перекладена. Тому що коли я приходила до видавця, мені спершу треба було пояснювати, що таке Україна, де вона, яка її література, чому вона така і чому про жодного українського автора вони до того не чули. Це дуже велика просвітницька робота. Вона сьогодні відпала певною мірою через війну, тому що інформації про Україну з’явилося дуже багато. Численні інтерв’ю, репортажі, певна кількість перекладених книжок. Але сьогодні Україну географічно й ментально ідентифікують, і це, звичайно, сприяє попиту на українську літературу. Тепер вже багатьох французьких видавців цікавить, чому в нашому каталозі немає українського автора? Тобто я повернуся до першого питання — на початку їм потрібно було пропонувати відкривати нашу літературу і доносити до них цінність наших авторів. Дуже допоміжним було існування перекладів німецькою мовою чи англійською. Це цікавий феномен: якщо книжка вже видавалася в Німеччині, то для французького видавця це знак, що цей автор вартий уваги.

ЮШ: Чи готовий французький читач сприймати нашу літературу про війну?

ІД: Письменник пише те, що для нього важливо. Те, що він вважає за потрібне. Якщо для українських письменників необхідно і важливо писати про війну, вони повинні це робити. Жодних обмежень бути не може. Треба бути готовим, що це не захоче брати французький видавець. У мене вже був приклад, коли я гаряче рекомендувала книжку, а видавець мені відповів: «Ви знаєте, мабуть, української війни вже забагато. Я поговорив з книгарнями, і вони сказали, що ці теми вже продаються менше. Вже ця хвиля падає, і не варто знову на неї стрибати». Мені було дуже прикро.

Книжки про Другу світову війну продовжують друкуватися, книжки про Голокост — теж. А отже, якщо народ хоче говорити про свій біль, він повинен це робити. А решта світу повинна або погодитися з ним, або питання вже виникає до самого світу — чому він вважає, що української війни досить? Розмови про смерть дітей, каліцтва, ситуацію, в який перебуває Україна, заважають комфорту? Я не вважаю, що українські письменники сьогодні повинні підлаштовуватися. Ми ще не все сказали. Поки не загояться наші рани, ми повинні продовжувати говорити.

No items found.
Культурна дипломатія
Українки в світі

Журналістка телебачення та радіо. 10 років працювала на Вінницькій філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Керувала редакцією радіо. Кореспондентка служб новин на СТБ, НТН й Інтер. Переможниця конкурсу журналістських робіт (краща радіопрограма) на тему «децентралізація».

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Польський павільйон на 60-му Мистецькому бієнале представляє проєкт «Повторюйте за мною» українських митців Юрія Білея, Павла Ковача та Антона Варги. Куратор виставки Марта Чиж.

18 квітня у Венеції міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич заявив у розмові з PAP, що надання польського павільйону на Венеційській бієнале українським художникам є «вибором цінностей»:

— Це був вибір цінностей — як колективних, так і, на цю мить, інституційних польської держави. Поруч з нами гинуть люди, їхні сім'ї ходять нашими вулицями. Це вбивство відбувається весь час, і, на додачу до всього, наша безпека безпосередньо залежить від оборони України.

Тому довірити цю виставку українським художникам — це вибір цінностей. Вона нікого не залишає байдужим
Міністр Бартломєй Сенкевич на відкритті польського павільйону. 18 квітня 2024 року, Венеція, Італія. Фото: La biennale di Venezia

Наприкінці 2023 року стало відомо, що Польщу на Венеційському бієнале представляє польсько-українська відеоінсталяція «Повторюй за мною» — колективний портрет свідків війни в Україні. Це промовисті фільми 2022 та 2024 років, головними героями яких є цивільні українські біженці. Вони розповідають про війну у своїй країні за допомогою завчених звуків зброї, а потім запрошують глядачів їх повторити.

— Тут художники використовують формулу караоке. Але в цьому випадку акомпанементом є не відомі хіти, а постріли, канонади, виття та вибухи, а текстами —  описи смертоносної зброї. Це саундтрек війни, як її намагаються відтворити свідки. Вміння розпізнавати ці звуки рятує їм життя, а нас — вчить мову їхнього досвіду, — розповіли журналістам Polska Agencja Prasowa організатори відеоінсталяції. Її реалізував український колектив «Відкрита група», заснований у 2012 році у Львові шістьма художниками. Наразі постійними учасниками групи є Юрій Білей, Павло Ковач та Антон Варга.

Відвідувачі польського павільйону можуть стати учасниками художньої інсталяції українців. Фото: La biennale di Venezia

Робота учасників групи базується на дослідженні взаємодії між людьми та контекстом простору, створюючи так звану відкриту ситуацію. Перформативність і співпраця з глядачами та учасниками є важливими елементами їхньої роботи:

— Перше відео було знято в таборі для так званих внутрішніх біженців під Львовом. Друга робота була знята за межами України, у безпечних для учасників локаціях. Проте все одно, вже поза межами досяжності марафону повітряних тривог, звуки війни залишаються для них частиною травми та символічно розширюють межі її досяжності.

Відвідувачі можуть повторювати звуки зброї за свідками, вивчаючи мову їхнього досвіду, або ж усамітнитися в облаштованому, безпечному просторі караоке-бару:

— Однак це не звичайний бар, яким ми його знаємо, а навчальний караоке-заклад загрозливого, ще більш воєнного майбутнього.

Цей привид залишатиметься з нами доти, доки націоналістична імперська політика буде прийнята як частина дипломатичного компромісу

Міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич розповів, що зустрівся в павільйоні з британською делегацією, яка, за його словами, «пішла абсолютно шокована»:

— Подивіться на цей натовп. Станом на цю мить це один з найбільш переповнених павільйонів на Бієнале.

18 квітня до польського павільйону стояла величезна черга з охочих потрапити всередину. Фото: La biennale di Venezia

Міжнародна художня виставка — Венеціанська бієнале — організовується кожні два роки з 1895 року. Польща бере у ній участь з 1932 року. Будівництво великого польського павільйону було профінансовано урядом і досі перебуває у його власності. Цьогорічне бієнале проходитиме з 20 квітня до 24 листопада, а провідною темою виставки є гасло «Чужинці скрізь».

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Polska Agencja Prasowa

«Досвід війни потребує років переосмислення, але я не з тих, хто чекає»

Наталка Ворожбит — відома українська драматургиня, сценаристка і режисерка, лауреатка Шевченківської премії, премій Олександра Довженка, «Золота Дзиґа» і Women In Arts.

З початку повтомаштабного вторгнення Наталка Ворожбит шукає шляхи, як говорити з українськими та іноземними глядачами про війну. З досвіду війни народилися сценарій відомого фільму «Кіборги», хітових п'єс «Погані дороги» та «Зелені коридори». Вже як режисерка Ворожбит перетворила «Погані дороги» на повнометражний фільм, і він отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі. Зараз драматургиня мешкає в Оксфорді на резиденції, де пише нові сценарії для європейських театрів та свою першу книгу.

Наталка Ворожбит в Оксфорді. Фото з приватного архіву

— У вересні я з донькою приїхала в Британію, але весь цей час багато їздила в Україну. І через цей рух не перенеслася в інший вимір. В Оксфорді однозначно працюється легше, бо нічого не відволікає від творчості, — розповідає Sestry Наталка Ворожбит.

— У мене була певна кількість замовлень на тексти і одна з причин, чому я погодилась виїхати, це розуміння того, що в Києві я такий обсяг роботи не подужаю. Бо в Києві ти весь час на емоційних гойдалках: на все реагуєш, не можеш сконцентруватися, а тут це можливо. Мені вдалося написати кілька пʼєс. Одна вже навіть поставлена — у минулому місяці я була на премʼєрі вистави «Неіснуючі» в Theater und Philharmonie в німецькому Ессені. Ще дві пʼєси я віддала, але яка на них чекає доля, наразі не знаю.

До того ж з Британії значно легше виїжджати на події в Європі, на які мене запрошують. Тож я ставлюся до мого перебування в Оксфорді як до тривалого відрядження. Інша справа, що емоційно ця відірваність від дому дуже важка, бо в мене у Києві чоловік, мама, яка несподівано загриміла до лікарні — на фоні новин про війну.

— За майже 800 днів з початку повномасштабного вторгнення у тебе склалося розуміння, як писати про війну?

— Не склалося. Цей досвід точно не перекипів і потребує багатьох років переосмислення. Але я не з тих, хто чекає. Рефлексую, як можу, по гарячих слідах. Перша моя пєʼса «Зелені коридори» була написана для німців через рік після повномасштабного вторгнення. Вона була про біженську хвилю, яка піднялась одразу після 24 лютого. Тоді у біженців був стан істерично-панічно-піднесений.

Вистава «Зелені коридори» за п'єсою Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву
За рік стан змінився, українці за кордоном стали відчувати себе дуже спустошеними, наче зависли десь між часом. Це дуже складний стан — фізично ти старієш, а ментально ніби стоїш на паузі і чекаєш, коли все закінчиться, коли повернешся додому.

Саме про цей стан моя п’єса «Неіснуючі».

Ну і потім ти ж постійно думаєш, як з іноземними глядачами говорити про війну. Якщо перші тексти були спрямовані налякати, шокувати, привернути увагу, то зараз намагаюся писати так, щоб цей досвід виглядав більш універсально, стосувався будь-якої родини, яка боїться втратити домівку, близьких, щоб глядачеві було легко поставити себе на наше місце.

«До теми ухилянтів я тільки делікатно підступилася, адже не знаю, що відчувають чоловіки»

— Митцям не позаздриш, зараз як ніколи треба балансувати з формами і темами, ловити «золоту середину», те, що багатьох зачіпає. З тими ж ухилянтами — онде болюча тема. Часто думаю, що у хлопців, які в жіночому одязі чи на дитячому матрасику втекли через кордон, на серці? 

— Ухилянти це ж не лише ті, що на матрасику тікають, а й ті, що сидять тихенько, працюють, але не йдуть до війська.

— В якій формі ти б написала про ухилянтів?

— Я писала один монолог на 15 хвилин на замовлення театру в Ліхтенштейні. Це монолог чоловіка, який прокидається вночі від вибухів і рефлексує на цю тему, тому що один його друг десь на фронті в окопі, а другий втік до Відню, катається собі десь в Альпах на лижах і пише весь час «Київ, як ти?» Колись всі троє вчились разом в консерваторії. Я до цієї теми тільки делікатно підступилася, тому що не знаю, що відчувають чоловіки.

Ухилянти — це важлива тема, але як про неї говорити, якщо з одного боку ми всі залежимо від тих, хто йде воювати і боронити нашу країну, а з іншого — жодна жінка, мати чи дружина, не може добровільно відпустити свого сина чи чоловіка на війну?
Вистава «Саша, винеси сміття» за сценарієм Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Але чи зрозуміють ці тонкощі іноземці…

— Це і є головне завдання — дати їм відчути себе у цій шкірі.

До речі, я нещодавно їздила на премʼєру до Швеції, в Гетеборг, там українська режисерка Тамара Трунова поставила мої «Погані дороги» (пʼєса, написана в 2017 році на основі реальних подій на Донбасі, — Авт.). Вона зробила дуже круту річ — поставила цю виставу, але про шведів. Тобто жодного камуфляжу, ніяких українців. Тамара знайшла ключ. Це не українська экзотика в Швеції, це історія про те, як мирні громадяни Швеції можуть раптово взяти й опинитися у війні. І сьогодні «Погані дороги» очолюють рейтинг шведских вистав, хоча це взагалі перша постановка української пʼєси й української режисерки у Швеції.

Взагалі мої останні премʼєри мають дуже хороші рецензії в Європі, тому що потрапляють в якийсь глядацький нерв. І це єдине, що мене зараз насправді тішить.
Вистава «Погані дороги» Тамари Трунової за п'єсоюю Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Які теми у звʼязку з Україною цікавлять європейців у 2024 році?

— Їх цікавить наша інтеграція, те, як ми одне одного розуміємо і як нам далі жити в одному суспільстві.

І все ж у 2024 році увага європейців значно менше до нас прикута, вони зосереджені на ізраїльсько-палестинській війні. Тож варто нагадувати, що насправді це не різні війни, а одна по суті Третя світова, яку розпочала Росія в Україні і розгойдала на Сході. Тому загрози для всього світу ще більше, ніхто не залишиться в стороні. Оця тема зараз чіпляє європейців.

«Голодомор — тема шекспірівського масштабу»

—  До речі, у театрах в Україні вистав про війну не так і багато. Ставлять класику, комедії… Не розумію, чи це від браку матеріалу, чи від того, що театри бояться збільшити стрес глядачу.

— Тут питання масштабніше: як з українським глядачем говорити про війну. Вганяти людей в ще більшу травму? Навіщо? Тоді як? Тему війни піднімають здебільшого незалежні театри, які можна на пальцях перерахувати. Режисерів, які роблять сучасні гострі історії, теж мало.

А з класикою, комедіями — всі знають як це робити — вторована стежка, квиточки продаються. Хоча ж можна взяти класику і її переосмислити. Мені часто пропонують адаптувати якийсь класичний твір. І я кожного разу запитую себе, чим чіпляє ця історія. Ну «Кайдашева сімʼя» зрозуміло чим — це наші одвічні актуальні граблі, але є твори, за які я просто відмовляюся братись.

З акторами популярного серіалу «Спіймати Кайдаша», який отримав премію «Золота Дзиґа 2021». Фото: з приватного архіву

Але більшість вистав, що йдуть у наших театрах — це просто ще одна версія класики. І я сижу на цих виставах і не розумію, чому це дивлюся, навіть якщо це добре зроблено. Може, це моя профдеформація, але в мене відчуття змарнованого часу. Мені треба, щоб зі мною говорили про те, що мені болить. І думаю, що це треба більшості глядачів, просто не всі це усвідомлюють, не всі мають досвід такої розмови.

Один-два походи на змістовні вистави дуже виховали б нашого глядача, а так у них залишається уявлення про театр як про таку собі архаїчну розважальну інституцію, де тобі роблять «добре». Ні, цього недостатньо.

І це особливо прикро в порівнянні: коли ти дивишся, як театр у більшості країн відгукується на події в Україні. У кожному театрі відбувається щось, повʼязане з Україною — читання, документальні вистави, постановки. Говорити з глядачем — це перше, що має робити театр. А у нас наче і бюджети є, і трупи — от тільки цей інструмент майже не використовують за призначенням.

Звісно, є виключення — Театр драматургів у Києві, львівський Театр ім. Заньковецької, Театр драми і комедії на лівому березі тощо.

— Але мені здається, що глядачам потрібні і смішні вистави, хай навіть сенсово порожні. Люди сміються дві години і цим лікуються.

— Навіть у розважальній формі можна говорити про важливі речі.

Добре, що попит на театр існує. Театр — одна з ознак мирного життя. Якщо раніше думав: «Гаразд, піду в інший раз, ще встигну», то тепер хочеться жити своє життя тут і зараз. Наповнене не тільки страхами і війною, але й мистецтвом. Плюс людина в театрі соціалізується — вона там зустрічає багато людей, які прийшли не в бомбосховище.

— Нещодавно польська театральна критикиня Лена Творковська із захопленням згадувала виставу за твоєю п’єсою «Зерносховище» і говорила про те, що в умовах війни в Україні є люди, які ставлять такі глобальні речі. При цьому ця вистава не про війну.

— Вона про передумови війни. Тема Голодомору дуже повʼязана із сьогоденням, її осмислення допомагає аналізувати історичні причини нинішньої війни, яку Росія веде в Україні.

Вистава «Зерносховище» отримала нагороду міжнародного фестивалю ГРА. Фото: Рівненський драматичний театр

— Пʼєсу про Голодомор тобі у 2009 році замовив Королівський Шекспірівський театр в Англії. Чому саме ця тема їх тоді зацікавила?

— Вони хотіли чогось глобального, хотіли історію про щось шекспірівського розмаху. Всі драматурги, яких запросили брати в цьому проєкті участь, пропонували свої ідеї. Я запропонувала Голодомор як одну з тем і британців вона вразила. Погодься, Голодомор — тема шекспірівського масштабу. І що важливо, вони про це нічого не знали і бажали дізнатися.

— Хочу розпитати про твій новий повнометражний фільм «Демони». Історія в ньому будується на стосунках між українкою та росіянином, між якими виникло кохання. Ця пʼєса була написана тобою ще у 2005 році, а фільм був на 90% відзнятий перед великою війною. Але ж зараз люди не те що стосунки, вони навіть слово «російський» не можуть сприймати без ненависті. Чи сприймуть люди це кіно?

— Мучуся цим питанням. Можливо, і ні, можливо, я буду проклята і привселюдно спалена десь у центрі Києва. Це непросто для сприйняття навіть мені, тому що бачити нині в росіянині людину дуже складно.

У цій історії росіянин — складний персонаж, якому іноді хочеться поспівчувати, а іноді вбити. Реакція суспільства на такі речі зараз категорична і радикальна. Люди зараз не здатні сприймати півтонів і це абсолютно зрозуміло. Але я намагалася бути чесною по відношенню до цієї історії, яка склалася набагато раніше. Йдеться про 90-ті, коли ці відносини сприймались не як трагедія. Це сатира на стосунки українців та росіян. Про радянський міф про росіян, під впливом якого ми довго знаходилися, про те, якими ми були наївними і як близько ми їх до себе підпустили.

Як завжди у мене, історія вийшла дуже самокритична — це багатьом українцям може бути неприємно. Важко сприймати критику в той момент, коли хочеться лише захищатися та перемагати. Але як пояснити, що здатність говорити про себе критично допомагає у порозумінні з тим же іноземним глядачем? Людина, здатна на рефлексії, викликає довіру. І цей фільм дуже розраховує на те, що люди, які його будуть дивитись, це розуміють.

Руслана Писанка встигла зіграти головну роль у фільмі за сценарієм Ворожбит «Демони». Фото з приватного архіву

— Головну роль у «Демонах» виконує нині покійна Руслана Писанка. Це її дебют як драматичної акторки. Як вдалось закінчити фільм вже без неї (Руслана Писанка померла 19 липня 2022 року, — Авт.)?

— Руслана дійсно приголомшлива у цьому фільмі. Аби закінчити фільм, я переписала ті сцени, в яких вона не встигла знятись. Але це фільму не на користь. У сценах, де героїня знаходиться спиною до камери, використали дублерку. Але те, що Руслана мала зіграти, здублювати неможливо. Тому її слова я вклала у вуста іншим персонажам.

— Після успішного серіалу «Спіймати Кайдаша» ти пишеш сценарій повнометражного фільму за мотивами повісті «В неділю рано зілля копала» — за твором однієї з перших українських літераторок-феміністок Ольги Кобилянської…

— Сценарій фільму вже готовий, але коли Film.UA його зніме — невідомо, тому що війна. А це повинно бути дороге кіно, бо це складна історична костюмована історія. Вона мені дуже подобається. Оскільки твір Кобилянської невеличкий, я вигадала ще кілька нових сюжетних ліній, створила додатковий всесвіт.

— І тут саме час спитати, як ти ставишся до хейту. Бо тільки-но стало відомо, що Ворожбит після «Кайдашевої сімʼї» взялась за Кобилянську, зʼявились дописи, що «ця особа» знову замахується на святе...

— Ну, я була готова, що це не всім зайде — «це ж классика, це ж святе, ми ж не маємо права паплюжити». Але в мене є щаслива риса — я не сижу і не читаю, хто що пише. І я ніколи не влізаю в срачі на фейсбуці, бо якщо зачіплюся, мені буде зле. Хтось від цього енергетично підживлюється, я — ні.

«Повітря свободи 90-х я повною мірою ковтнула з усіма його жахами й красотами»

— Сьогодні наша держава своєрідно підходить до питання кіновиробництва. У нас є приклад Другої світової війни, коли в СРСР у кіно вкладали чималі кошти, і люди втішалися цими фільмами. Чому зараз не знімати кіно про війну?

— Ти зараз ніби озвучуєш плани нашого Держкіно, коли вони описують, як будуть давати гроші на красиве патріотичне кіно про війну.

Люди, які здатні знімати справжнє кіно, зараз знаходяться у конфронтації з Держкіно. І поки ця державна інституція не знайде спільну мову з кіномитцями, яких вона повинна підтримувати, такого кіно не буде. Це замкнуте коло.

Але всі наші фільми зараз про війну, всі глибоко патріотичні й різні. І не тому, що такими є ідеологічні установки до нового конкурсу Держкіно. А тому що інакше неможливо.

Наталка Ворожбит у ролі режисерки фільму «Погані дороги». Фото з приватного архіву

— Згадала про твій сценарій до серіалу «Наша Галя», який ти сама охарактеризувала як історію про 90-ті та про наше дорослішання. Зйомки поки що на стопі, але ти ж пишеш про це книгу?

— Так, це в мене книжковий дебют. Адже погодься: коли як не зараз писати книжку, якщо на кіно немає грошей. Про пʼєси я вже не хочу навіть думати, так багато я їх написала за останні два роки. Відчуваю, що вже повторююся. А ця історія мені так подобається, що писати прямо хочеться.

Драматург постійно обмежує себе при написанні. Хронометраж історії — максимум дві години, в які треба вмістити всі ремарки і діалоги. П’єса — це концентрат. А проза дає свободу. Я навіть ловлю якесь натхнення…

— А якою у 90-ті була сама Наталка Ворожбит?

— Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю і зрозуміла все, що з цим повʼязано. А ще райончик Дарниця, в якому я жила, точно не був найблагонадійнішим у Києві. Тож ковтнула я повітря свободи 90-х повною мірою — з усіма жахами та красотами. Господи, як згадаю, яка ж я була дурна, але якось вирулила. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Це дуже сумна історія.

— Тобто обставини примусили тебе дуже рано подорослішати. Разом з цим негаразди зробили тебе сильною, що важливо у твоїй професії.

— Знаєш, я б залюбки жила без цього досвіду. Але так, письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію...

20
хв

Наталка Ворожбит: «Як глядачка я хочу, аби в театрі зі мною говорили про те, що мені болить»

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Наталка Ворожбит: «Як глядачка я хочу, аби в театрі зі мною говорили про те, що мені болить»

Ексклюзив
20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Ексклюзив
20
хв

«Дім у спогадах теж дає відчуття безпеки», — українські митці на резиденції в Перемишлі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress