Ексклюзив
20
хв

Українки в Англії: високий рівень працевлаштування та гостра проблема з пошуком житла

«Не думала, що я така вперта — роки практики за фортепіано далися взнаки. Коли годинами вдосконалюєш той «кривий» пасаж, аби довести його до ідеалу. Так і тут: я відправляла резюме знову і знову. І всюди мені відмовляли»

Катерина Копанєва

Аби потрапити до Англії по програмі для біженців, треба знайти тих, хто тебе там прихистить. Фото: Shutterstock

No items found.

За рівнем зайнятості українських біженців у західних країнах лідирує Польща — на сьогодні тут знайшли роботу вже 65 відсотків українських переселенців працездатного віку (за даними Організації економічного співробітництва та розвитку). Друге місце у рейтингу посідає Великобританія, де працевлаштувався вже 61 відсоток біженців з України.

Попри те, що потрапити до Великобританії українцям складніше, ніж до країн ЄС (адже для цього потрібна віза), у країну за спеціально розробленою для українських біженців програмою Homes for Ukraine приїхало вже понад 138 тисяч осіб, більшість з яких — 103 тисячі — оселились в Англії. Sestry з'ясували, як адаптуються наші переселенки в Англії, з якими несподіванками стикаються та яким чином знаходять собі роботу за фахом.

Великобританія швидко реагує на проблеми українських біженців. Фото: Shutterstock

Українські біженці в Англії можуть розраховувати на 450 доларів на місяць

З березня 2022 року потрапити до Великобританії українські біженці можуть двома способами: за програмами Ukraine Family (у випадку, якщо родичі українця — резиденти Великобританії) та Homes for Ukraine. Скористатися останньою українці можуть, якщо знайшли серед місцевих мешканців людину, яка погодилась виступити їхнім спонсором — тобто надати їм дах над головою щонайменше на пів року. Поки у спонсора живуть українські гості, він отримує від уряду «подяку» в сумі 500 фунтів (630 доларів) на місяць. Якщо умови в будинку спонсора визнані придатними для прийому біженців (місцева влада попередньо перевіряє будинок), українці отримують британську візу протягом декількох тижнів з моменту подання заявки.

Віза видається на три роки і дає право працювати та навчатися у Великій Британії. Після прибуття кожен українець отримує «вітальні» 200 фунтів (250 доларів). Далі спеціальних виплат для українських біженців не передбачено, але, отримуючи доступ до системи пільг нарівні з британцями, українці можуть претендувати на виплати з безробіття (Universal Credit), що становить близько 360 фунтів (450 доларів) на місяць. Певну частину виплат людина може отримувати навіть у випадку, якщо вже знайшла роботу, але її дохід не дозволяє орендувати житло — у такому разі держава компенсує суму, якої бракує.

«Часом 150 відправлених резюме замало, щоб тебе помітили й запросили на співбесіду в Англії»

Марина Василиненко з Дніпра приїхала до Англії в червні 2022 року. У Дніпрі Марина з дітьми та чоловіком жили за кілометр від багатоповерхівки, в яку в січні 2023 року влучила російська ракета, вбивши 46 людей. Марина з двома синами-школярами та мамою на той момент вже були в провінції графства Девон, де їм вдалося знайти спонсорів — британське подружжя.

Шлях на англійський ринок праці Марині Василиненко (на фото з дітьми) відкрило волонтерство. Фото з приватного архіву

— Коли почалася війна, багато британців виявили бажання прийняти у себе українських біженців і розміщували оголошення на сайтах та групах у Facebook — розповідає Sestry Марина. — Зараз вже знайти спонсора складніше. У подружжя, до якого ми приїхали, велика родина, але діти та онуки давно роз'їхалися, тому в них були вільні три просторі кімнати. Попри мовний бар'єр, ми зі спонсорами швидко порозумілися. Для нас це був унікальний досвід — побачити життя англійців зсередини. Мене здивувало, що більшість з них, всупереч стереотипу з англійським сніданком, взагалі не снідають. Можуть і не пообідати, надолуживши все вечерею. Діти у більшості родин сплять вже о восьмій годині вечора. Мої сини довго звикали до такого режиму, але спонсори з розумінням ставилися до нашого вечірнього шуму.

Моя мова на момент приїзду до Англії була далека від ідеальної. У школі я вивчала французьку, а англійську почала вчити лише три роки тому під час карантину. Я спочатку взагалі не розуміла місцевих жителів — не звикла до акценту й не могла розібрати навіть знайомі слова. Але я пішла на організовані міською радою для українців уроки англійської, а згодом вступила до коледжу на курс ESOL (English for Speakers of Other Languages), де двічі на тиждень по 3,5 години вивчала мову за програмою для іноземців. Для українців це навчання безкоштовне.

Майже одразу почала шукати роботу. Іноді чую скарги, що мовляв, після відправки 10-15 резюме на різні вакансії люди не отримують відповіді. Зі свого досвіду можу сказати, що нерідко й 150 відправлених резюме замало. Пошук роботи в Англії — це марафон. Потрібно бути готовим витрачати на це багато часу. «Підганяти» свої резюме та мотиваційний лист під кожну вакансію, змінюючи ключові слова в залежності від того, якими є вимоги на ту чи іншу посаду. Справа в тому, що у більшості англійських компаній резюме кандидатів на першому етапі сортує робот. І якщо у вашому не буде ключових для вакансії слів, його навіть не побачить HR. Спочатку нічого не виходило — я не отримувала жодних відповідей. Але я людина наполеглива, тому навіть не думала здаватися.

Паралельно Марина зайнялася волонтерською діяльністю — допомагала новоприбулим українцям у місцевій міськраді (council). І саме цей досвід відкрив їй шлях на англійський ринок праці.

— Я активно взялася за роботу, і оскільки її було багато, згодом з’явився і бюджет на оплату мого часу, — каже Марина. — Так у мене з'явилася перша part-time робота. Це були лише 8-10 годин на тиждень, але новий пункт у резюме про це моментально дав ефект: мене почали запрошувати на співбесіди. З чого я зробила висновок, що для англійського роботодавця дуже важливим є досвід роботи саме в цій країні. Нехай навіть в іншій сфері, але в Англії. Тут немає такого, як дискримінація чи ейджизм (у резюме в принципі не вказують вік і дуже небажано додавати фото), але в очах англійського роботодавця український біженець — це людина, яка не планувала імміграцію, а отже будь-якої миті може виїхати. Мені ставили такі питання на співбесідах: «Чи ви можете гарантувати, що за місяць не поїдете додому?» І мені доводилося переконувати, що мою серйозні наміри. До речі, ще один величезний плюс у резюме — досвід волонтерства, який тут мають, напевно, 80 відсотків англійців.

Через чотири місяці після того, як почала працювати в місцевій раді, Марина знайшла другу, вже офісну роботу на повний робочий день — менеджером онлайн-магазину.

— Після трьох етапів співбесід мене затвердили, — каже Марина. — Я наповнюю сайт компанії, займаюся відправкою товарів, веденням звітів і навіть сама планую дизайн для продукції, яку ми продаємо. До приїзду в Англію у мене не було жодного досвіду в сфері дизайну, я отримала його вже на місці.

«Перш ніж отримали ключі від орендованого будинку, я чекала два місяці й заповнила 48 документів»

Згодом ми переїхали від спонсорів. Мама вирішила повернутися до України, а ми із синами орендуємо будинок. В Англії є затверджені на законодавчому рівні стандарти житла. Наприклад, якщо нас у сім'ї четверо, ми маємо орендувати житло, де буде щонайменше три спальні. У нашому розумінні це чотирикімнатна квартира чи будинок. Знайти в Англії житло — це лотерея. Процес доволі складний. Я відправила запит на 17 будинків, із них у десять була допущена до перегляду. В половині  з них мою кандидатуру як орендаря готові були розглянути, і я отримала можливість обирати. За час пошуку житла ми обмінялися 74 імейлами з агентом з нерухомості. Перш ніж отримали ключі, я мала зібрати і заповнити 48 документів і форм. Зрештою заїхати вдалося майже через два місяці після того, як відправила запит на перший будинок.

Житло в Англії дороге. Ціни можуть відрізнятися залежно від місця, де ти живеш. У нашому регіоні вартість місяця оренди 2-3 кімнатного будинку стартує від 1100 фунтів (1380 доларів). При цьому середня заробітна плата тут складає 1600-2300 фунтів. Тому оренда — це суттєва стаття витрат для будь-якої родини.

Тут варто зазначити, що в ситуації з орендою багатьох британців (а тепер і українців, які прибули за схемою Homes for Ukraine), рятують виплати з безробіття. Система соціальної підтримки в країні продумана таким чином, що навіть якщо зарплата людини вища за вартість оренди, вона все одно може отримувати певну частину соціальних виплат, адже в неї ще має залишатися необхідний для життя мінімум коштів. Розмір допомоги залежить від доходу людини та вартості оренди.

«В Англії немає звичних для українців музичних шкіл»

Те, що адаптація і пошук роботи в Англії вимагають багато терпіння, підтверджує і приклад вчительки фортепіано з Києва Дани Стронової, яка навесні 2022 року разом з двома дітьми приїхала до графства Східний Сассекс (East Sussex) і почала свої пошуки роботи за фахом.

Дані Строновій англійських працедавці казали, що вона «надто кваліфікована». Фото з приватного архіву

— Досвід із першими нашими спонсорами — сімейною парою з маленькою дитиною — був не дуже вдалим, — згадує Sestry Дана. — За три тижні нам довелося від них виїхати. Це сталося після неприємного інциденту з їхнім собакою, який заліз у валізу моєї доньки і об'ївся шоколаду, що там знайшов. Собаку врятували у ветеринарній клініці, але спонсори після цього повідомили в council, що більше не можуть надавати нам житло і самі відвезли нас до готелю.

В готелі, який нам оплатила міська рада, ми провели всього десять днів. Адже, дізнавшись про нашу ситуацію, британці стали приходили до нас в готель, запрошували повечеряти, підтримувати. І одна родина (чоловік, дружина та двоє дітей) захотіла стати нашими новими спонсорами. Ми прожили у їхньому будинку рік і досі підтримуємо з ними зв'язок.

Хоча, мешкаючи у спонсора, прожити на виплати по безробіттю в принципі можливо, я майже одразу почала шукати роботу. З гарним рівнем англійської та 25-річним досвідом роботи вчителем фортепіано я думала, що в мене це вийде досить швидко. Сподівалася, у пошуках мені допоможе Джоб центр — державна організація, де кожен безробітний має персонального тренера з пошуку роботи (job coach). Але насправді шукати роботу там не допомагають. Максимум можуть назвати декілька сайтів, де дивитися вакансії.

Неприємним сюрпризом для мене стало те, що в Англії немає звичних для українців державних музичних шкіл, де різні педагоги викладають дітям фортепіано, сольфеджіо тощо. Уроки музики є у звичайних школах та коледжах, але учбові заклади не беруть викладачів-інструменталістів до штату. Можуть запрошувати їх лише на певні години.

Але мені дуже хотілося добитися. Ніколи не думала, що я така вперта  — напевно, роки практики за інструментом далися взнаки. Коли сидиш годинами і довбаєш той «кривий» пасаж, аби довести його виконання до ідеалу! Я відправляла резюме до місцевих хорів, церков, музичних театрів. Одночасно підтверджувала кваліфікацію, закінчивши кілька спеціалізованих онлайн-курсів (більшість із них були безкоштовними). Зібрала цілу папку різних сертифікатів. Подавалася і на помічника вчителя, проходила співбесіди. Але отримувала відповіді, що… «надто кваліфікована» для такої роботи. Скрізь мені відмовляли, через що опускалися руки.

«В Англіїї вчителю категорично заборонено торкатися учнів»

Зрештою, Дані пощастило.

— Моя спонсорка познайомилася з жінкою з іншого міста, яка має власну приватну музичну школу, — розповідає Дана. — Так я потрапила на співбесіду до свого майбутнього роботодавця. Музична школа знаходиться прямо в її будинку — діти займаються у прибудові, де є два кабінети. Власниця школи теж вчителька музики, до того ж широкого профілю — грає на флейті, гітарі, фортепіано. Поговоривши зі мною, подивившись мої кваліфікації та виступи з Києва, вона запропонувала мені спробувати.

Дана Стронова знайшла в Англії роботу, яку любить — вона вчить дітей музиці. Фото за приватного архіву

В Англії система викладання взагалі не така, як в Україні. Під час занять діти сидять у навушниках, і кожен має свою програму. Вони не чують одне одного. Окремим випробуванням для мене стала англійська музично-викладацька мова. Зокрема той факт, що ми використовуємо до-ре-мі-фа-соль-ля-сі, а вони —  ABCDEFG змушував мій мозок неодноразово вибухати.

Також виявилося, що тут універсальні музичні терміни замінюють англійськими словами — щоб дитина краще зрозуміла і не мала стресу. В Україні ж звикли вивчати терміни з їхніми справжніми назвами з першого заняття.

В Англії вчителю категорично заборонено торкатися дитини. Я спочатку не уявляла, як так можна працювати, адже іноді, щоб показати, потрібно поставити руку учня на інструмент. Але тут дотик вважається порушенням особистих меж дитини. Можна пояснювати лише на словах і показувати на своєму прикладі. В Англії для всіх на першому місці ментальне здоров'я дітей, а не набуті навички. Вчителі не критикують учнів. Навіть якщо зіграв лише три ноти, все одно скажуть, що це було чудово. Дітей не змушують виступати один перед одним —  знову ж таки, аби вони не мали стресу. Очевидно, у такому підході є свої плюси та мінуси, але діти тут і справді більш вільні, розкуті, не бояться вчителів.

Аби вписатися в цю систему, мені довелося себе ламати. Втім зараз, працюючи вже майже рік, я відчуваю, що все виходить. Я починала із трьох груп учнів, а зараз у мене вже десять груп. З'явилися й приватні заняття. Коли приходять нові діти, я відразу кажу їм, що англійська не моя рідна мова, тому я можу робити помилки. На своєму прикладі показую, що помилок не треба боятися.

Моя школа не бере вчителів до штату, тут всі працюють як приватні підприємці (self-employed). В Англії це дуже поширена практика. Відкриття підприємства, рахунків, складання всіх звітів та декларацій стало для мене ще одним випробуванням. Але є організації, які можуть безкоштовно допомогти. Мене це дуже виручає.

Зараз ми вже самі винаймаємо квартиру. Я все ще отримую певну частину допомоги особам з низьким доходом (Universal Credit), але прагну, щоб кількість робочих годин збільшилася і я більше цієї допомоги не потребувала. Житло, до речі, теж вдалося знайти через знайомих. В Англії що більше людей тебе знають, то краще. Інтеграція до місцевої громади має велике значення.

Хто не працює, той їде додому?

Розповідаючи про свій досвід, обидві наші співрозмовниці кажуть, що не стикалися з дискримінацією чи спробами нав'язати їм стереотип про українців як про не кваліфіковану робочу силу. Пошуки роботи можуть бути довгими та складними, але навіть з неідеальною англійською можна знайти роботу в офісі. Це одна із причин хорошої статистики з працевлаштування українців у Великій Британії. Друга причина — відносно невеликий розмір соціальної допомоги, на яку можна прожити, мешкаючи у спонсора, але дуже складно зробити це вже у «самостійному плаванні».

Однак попри відносно оптимістичні перспективи з працевлаштуванням та соціальну підтримку з боку уряду, є й певні проблеми. Наприклад, уже не перший місяць британські ЗМІ рясніють заголовками про те, що тисячі українських біженців можуть опинитися на вулиці. Йдеться про українців, які все ще живуть зі спонсорами (деякі вже понад півтора року) і не можуть знайти житло в оренду. Причиною відмов власників житла є відсутність стабільного доходу, гарантів, кредитної історії в Англії. Досвід українок, про яких ми писали вище, став успішним насамперед тому, що на момент пошуку житла в обох уже була робота, що є дуже важливою обставиною для орендодавців.

Про українців, які після закінчення терміну проживання у спонсорів не змогли знайти житло і перебувають у статусі безпритульних (homeless), часто розповідає британська преса. Варто відзначити, що бути безпритульним в Англії не означає ночувати на вулиці. Якщо людина не змогла знайти житло, вона має звернутися до місцевої ради і отримати місце в хостелі або готелі. Але це тимчасове рішення, яке глобально не вирішує проблему. Щоб не допустити сплеску бездомності серед українських біженців, уряд Великобританії в листопаді продовжив місячні виплати спонсорам ще на рік. Оце вміють люди вирішувати питання!

Серед причин, через які не вдається знайти житло для довгострокової оренди, а іноді й роботу, українці також називають невизначеність з візовим статусом. Йдеться про те, що термін дії віз першопрохідців, які прибули за схемою Homes for Ukraine навесні 2022 року, спливає вже навесні 2025-го. Британські роботодавці та власники житла, які звикли до довгострокового планування, звертають увагу на цей момент — і можуть через це відмовити в роботі чи оренді.

Про те, що невизначеність із візовим статусом не дозволяє багатьом українцям повноцінно інтегруватися в суспільство, вже не раз заявляли представники громадських організацій, які допомагають біженцям. Про це йдеться і в жовтневому звіті Національного аудиту офісу Великобританії, де сказано, що найближчим часом ризикують виявитися безпритульними щонайменше 4890 українських сімей. Відреагувавши на звіт, в уряді Великобританії пообіцяли, що питання про майбутнє «українських схем» буде вирішено «задовго до закінчення терміну дії перших віз».

No items found.
Українки в Англії
Біженки
Пошук праці

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

Балетна студія в одному із бомбосховищ Харкова

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

Мама цілує свою доньку Мирославу перед уроком балету

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Маленькі балерини невпинно відточують свою майстерність

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

Юлія Войтина з ученицями

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

У балетній студії у підвалі займається 20 дівчат
Для цих дітей балет у підвалі став їхнім спасінням

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

20
хв

Балет у бомбосховищі: як у Харкові діти рятуються від жахів війни

Beata Łyżwa-Sokół
садівництво, город, любов до землі, українці за кордоном

Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми. 

Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає. 

«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»

Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню. 

— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.

24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів

Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки. 

— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…  

Урожай Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома. 

— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом. 

Типовий город на сході Чехії. Фото з приватного архіву Інни Поляк

Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.

Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє. 

— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, —  згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома. 

Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя 

Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі. 

— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна. 

«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»

Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу. 

—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, —  на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися. 

Олена Олейник та їхній з чоловіком Артуром Олейником город на підвіконні. Фото з приватного архіву

Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.

— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру  гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу. 

Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди. 

— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство. 

Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена. 

Урожай родини Олейників. Фото з приватного архіву

— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.

Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка 

— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай. 

Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею 

Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій. 

Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Для мене робота із землею —  гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».  

Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі» 

Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город. 

Город Ганни Малужонок. Фото з приватного архіву

— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу. 

Земля — це частина українського культурного коду

Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому. 

— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.

Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город

Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.

Урожай Лени Полозок в Німеччині. Фото з приватного архіву

— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте. 

Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи. 

У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати. 

— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.

Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає. 

20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Крім борделів, ніде не побачите»: як скандал у Швеції згуртував українок

Ексклюзив
20
хв

Лєра в Парижі: «Друзі порадили мені обирати країну не розумом, а серцем. І я лишилась у Франції»

Ексклюзив
20
хв

Як професійно надіслати резюме (CV) в Польщі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress