Ексклюзив
20
хв

Українська різдвяна десятка

Що слухати на Різдво? Які різдвяні композиції варто додати до плейлиста на свята? Ловіть топ-10 від Марії Бурмаки

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Ірина Брязгун

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Другий рік поспіль українці зустрічатимуть Різдво у війні. Як і торік,  найбільше бажання українців — перемога, мир і спокій. Саме про це ми просили у Миколая Чудотворця і це є найбільшим різдвяним дивом для всіх нас. Сила Різдва в тому, що воно не може не прийти. Кожен рік — Диво народження Ісуса, спільна молитва на богослужіннях, 12 пісних страв, віншування на добро, колядки та щедрівки. Сьогодні пропоную вам 10 пісень до Різдва, створені у різний час українськими артистами. Звісно, це пісні, які найбільше подобаються мені. Але дуже сподіваюсь, що мій вибір припаде до смаку і вам, а ці композиції поселяться у вашому різдвяному плейлисті. 

1. Народився Бог на санях. Христина Соловій. 

Починаємо з пісні «Народився Бог на санях» від Христини Соловій. Багато хто співає цю пісню як народну, насправді ж це вірш Богдана-Ігоря Антонича, а музика Василя Жданкіна 

Цю пісню Христина Соловій співає вже давно. І та відома її записана версія — це був живий виступ на Громадському радіо. І ось з'явилась записана студійна версія. Нею Христина презентує свій новий міні-альбом на різдвяну тематику. Він називається «Різдвяні Сни». Ось як вона каже про цю плиту:

— Цього релізу не мало бути з різних причин. Але те, що мені все-таки вдалося, попри все, його записати і видати — моє маленьке різдвяне диво. 

Тож ділюся з вами «Різдвяними снами». Забирайте і грійтеся. Відправте своїм близьким та далеким. Хай це Різдво для всіх нас буде у свідомості і звʼязку з нашим корінням. 

2. Щедрик. ДикоBrass 

Напередодні Різдва ми слухаємо нові композиції українських артистів, які дарують нам різдвяний і світлий настрій. Музика, в яку можна загорнутися, як в теплий плед напередодні найвеличнішого і найказковішого християнського свята, яке цьогоріч Україна вперше відзначає разом із усім християнським світом. Тим більше, що наш «Щедрик», написаний Миколою Леонтовичем, є, напевно, найголовнішою різдвяною композицією, яка звучить у ці дні всюди. 

І є неймовірна кількість варіацій на цей легендарний твір. І я зараз пропоную послухати інструментальну версію від львівського бенду ДикоBrass. Це український brass band зі Львова, який неодноразово перемагав на міжнародних джазових фестивалях. До складу колективу  входять лише духові та ударні інструменти, без вокалу. В жовтні 2018 року ДикоBrass  перший з України виступив на польському телеконкурсі «Mam talent» («Маю талант»), отримав три «так» від польського журі і став півфіналістом шоу. 

3. Добрий вечір тобі. Malyarevsky 

Одна із найпопулярніших колядок — «Добрий вечір тобі, пане господарю». Її знають, напевно, всі. Так приємно підхопити разом із родиною «Радуйся, ой радуйся земле, Син Божий народився». І в цьому є дуже великий сенс. Адже слово «Радуйся» — одне із найчастіше вживаних слів у Святому письмі. «Радуйся» — не значить «Веселись», як колись сказав мені в розмові отець Іван Рибарук із Криворівні. «Радуйся» — означає «не втрачай віри, надії і любові в серці, не загуби світло і тепло своєї душі, примножуй добро у світі. як би важко не було». 

Хочу, аби ви послухали цю колядку у неймовірному виконанні Євгена Маляревського. Блогера із селища Кам’янське , який став знаменитим завдяки виконанню відомих композицій акапелла. Євген ще в студентські роки почав займатися аранжуванням, особливо для хору чи  акапельного ансамблю, просто багато співав, збираючись з друзями. 

Із вторгненням російських військ в Україну почав створювати композиції, що піднімають дух воїнів і мирного населення нашої країни. Маляревський сам створює музичні партії, з’єднуючи їх потім в одну пісню. І його колядка «Добрий вечір тобі пане господарю» звучить просто вражаюче. 

4. Нова радість. Еней

Ще один символ українського Різдва. «Нова радість стала» — одна з найвідоміших українських колядок, яка є яскравим зразком поєднання релігійної і народної колядкової традиції. Зокрема, до релігійного змісту доданий характерний для народних колядок «віншувальний» мотив: «Даруй літа щасливії сего дому господарю».

Дух колядки «Нова радість стала» бароковий та урочистий. Мелодія була записана у 1790 роках. У кількох варіантах на неї можна натрапити у збірнику «Український кант XVII-XVIII століть», який був виданий у 1990 році. Там є декілька версій. Але жодна не має тексту. Тобто з кантових джерел ми дізнаємося, що мелодія цієї колядки була відома ще у XVII столітті і лиш з часом вона набула мажорного звучання. Мелодію колядки до нас донесла усна традиція і рукописні кантові зібрання XVII століття, а текст був записаний у XIX столітті без нот. Щасливий випадок, що саме завдяки сакральній функції — обряду колядування — текст із мелодією поєдналися і збереглися до наших днів.

Ми послухаємо цю коляду у виконанні надзвичайно популярного у Польщі польсько українського гурту Еней, який ми знаємо за піснею «Біля Тополі». 

5.Бог ся рождає. Тріода 

Колядки — це радість і світло. Їх співають по-різному. Канонічно і в хорі, додаючи свої куплети і змісти, надаючи рокового чи джазового звучання.

Одна із найвідоміших колядок, без якої ми не уявляємо собі Різдво, — «Бог ся рождає». Зазвичай усі думають, що це народна колядка. Але насправді — це авторський твір Остапа Нижанківського, священика української греко-католицької церкви, який жив на початку минулого століття, українського композитора, диригента, громадського діяча. Послухаймо, як колядку «Бог ся рождає» виконує гурт «Тріода». Чоловіче вокальне тріо у складі Андрія Гамбаля, Павла Червінського та Володимира Рибака стало відомим після участі в Х-факторі, де вони були фіналістами  Виступи гурту вражають красивим триголосим вокалом, щирою душею та справжньою українською харизмою. Декілька років тому вони поставили виставу «Додому на Різдво» — і колядка «Бог ся рождає» увійшла в цю виставу.

6.Нині Рождество. Тарас Чубай

«Наше Різдво» — так називається альбом Тараса Чубая . Колись він записав колядки разом із Кузьмою, Нічлавою, Юлією Лорд. І, на мою думку, це одне із найкращих різдвяних награнь, що вийшли за історію української Незалежності. Принаймні жодне моє Різдво не обходиться без цих композицій. А у 2017 Тарас Чубай видав альбом «Наше Різдво. Продовження». І це знову абсолютно захоплюючий його авторський погляд на колядки. Тут і знайома «Нова радість», магічна «Спи Ісусе», запальна «Нині Рождество» і «Бог ся Рождає». 

А ми слухаємо об’єднуючу, життєстверджуючу історичну коляду «Нині Рождество». 

7. Коляда. Kalyna  

Співачка Kalyna до новорічних свят об’єднала тисячі років традицій та сучасний саунд у новому синглі «Коляда», вона розкриває унікальний світ звуків, де традиції інтегруються з сучасністю. На початку треку ви почуєте чарівні звуки дзвіночків із фрагмента фільму «Один вдома», які роблять цю композицію особливою та ностальгійною. 

— Це не просто пісня. Це шлях назад до коренів, до того, що робить нас унікальними. Музика — це не тільки розвага, але і засіб передачі нашої історії та душі! — емоційно говорить Kalyna.

Трек «Коляда» містить у собі нашу культурну спадщину з різних регіонів України. 

Чернігівські колядки «На городі на кургані» та «Радуй земле коляда іде» розповідають про давні обряди Чернігівщини.

Рівненська щедрівка «Щедрий вечір, добрий вечір» додає тепло та радість, як весняне сонце Рівненщини.

Львівська колядка «Добрий вечір тобі, пане господарю» додає аристократичного шарму та благословення зі Львівщини.

Як сказала про цей трек сама співачка, це шлях між епохами, це звуковий та часовий портал, це музичний експеримент сучасності та традицій. 

8. Колядка. Vitaliia 

Дуже ніжна пісня «Зірка яскрава в небі тривожному» від артистки Vitalii Грицак, української музикантки, скрипальки, авторки і виконавиці власних пісень. 

«Колядуйте люди, щоб почули всюди» — такими словами Vitaliia презентувала свою авторську колядку. «Зірка різдвяна в небі тривожному» народилась минулого Різдва, — розповіла співачка  І вже тоді стала популярною, набрала понад мільйон переглядів в TikTok, а колядувати із нею ходили багато українців у різних містах. 

— Пам’ятаю, в січні цього року ми з друзями мали йти колядувати по рідному селищі, щоб зібрати кошти на військових-односельчан. І я зрозуміла, що нема такої колядки, яка б змогла передати реальний різдвяний дух. У мене в таких ситуаціях схема проста: немає — створюю. То був вечір, на небі кілька зірок. І мені уявився образ цієї різдвяної зірки, яка заглядає в окопи до мого рідного дядька-військового. Він якраз розповідав, як би хотів опинитись вдома на свята. У висновку — вийшла така колядка, головним символом якої є яскрава зірка в українському тривожному небі, — розповідає Vitaliia. — Моя прабабуся у 1940 роках колядувала всім селом «Нову радість», а тепер я в її вишиванці ходжу зі своїми друзями і співаю те саме. Ну, це магія! Хочу, щоб це коло не розривалось. А взагалі ще дуже важливо зараз колядою збирати кошти на ЗСУ, на що я і надихаю усіх.

9. Щедра ніч. Аlyona alyona, KOLA та Jerry Heil

Аlyona alyona, KOLA та Jerry Heil презентують різдвяний трек для кожної української сім’ї «Щедра ніч». 

— Українські традиції мають місце у серці кожного з нас, а Різдво — одне з найголовніших свят, де традиції відіграють величезну роль. Спогади про моменти, коли вся сім’я разом у цей святковий день, зігрівають та надають сили вірити у диво. Усі ми кожного дня проживаємо страх, біль, втрати, але всі маємо лише одну мрію — зібратись сім’єю за одним різдвяним столом під мирним небом, — розповіли про колядку співачки.

Дівчата закликають прослухати їх спільну пісню, бо вона саме про те, чого нам так не вистачає у ці дні, — про теплі спогади та рідних людей поруч.

KOLA ділиться своїми спогадами та з вірою у серці говорить про майбутнє щасливе Різдво у мирній Україні:

— Другий рік поспіль Різдво в Україні зустрічатиметься з болем в серці та страхом за життя рідних людей. У таке світле свято дуже хочеться, щоб українці відчули тепло спогадів саме з усмішкою від того, як добре було, і вірою, що все ще налагодиться, що ми повернемо собі мирне життя. Звісно, воно не буде колишнім, але заради майбутнього нового покоління українців мусимо плекати в душі добро. Саме такою є наша пісня – теплою, ніжною, про приємні спогади щасливого Різдва.

Реперка alyona alyona у 2023 році презентувала багато ліричних пісень і тепер цією композицію розповідає, що сім’я — це найбільший подарований нам скарб:
— Ця пісня зародилась під час нашого спільного туру в Америці, але їй судилось стати повноцінним треком тільки цього року. Кожна з нас має свої традиції на Різдво. І хоч ми і з різних куточків України, але всіх нас об'єднує любов до сім'ї, українських традицій та Різдва.

Співачка Jerry Heil ділиться процесом створення пісні та з трепетом розповідає, як важливо дбати про нашу рідну культуру:

— Ми почали писати цю пісню ще перед минулим Новим роком, коли були в турі Америкою з Настею та Альоною. У мене тоді народився приспів — ви його чуєте зараз саме таким, яким він був народжений. Далі нас закрутили власні клопоти, але ми не забували про трек — і ось Альона запропонувала нарешті завершити почате!  

10. Хтось із дитям удвох. Марія Бурмака 

Хочу додати різдвяну пісню і від себе. Колись я написала три пісні на вірш Івана Малковича. Це був такий собі триптих. Разом із піснями на вірші «Хтось із дитям удвох», «Із Янголом на плечі» та «По різдві». 

Є така притча про Ангела охоронця. 

До людини звернувся Ангел:

— Хочеш, я покажу тобі все життя?

— Хочу, — відповіла Людина.

 Ангел підняв її над землею, і Людина побачила все своє життя і дві пари слідів, що йшли поруч…

— Хто це поруч зі мною?

— Це я, — відповів Ангел. — Я супроводжую тебе все життя.

— А чому інколи видно тільки одну пару слідів?

— Це найважчі періоди твого життя…

— І що ж, ти мене покидав в найважчі хвилини? — обурилася Людина.

— Ні, я ніс тоді тебе на руках… — тихо відповів Ангел.

Нехай ваш ангел завжди буде на вашому плечі. 

Вітаю всіх зі Святами. Нехай Різдвяна зірка засяє кожному з нас. А Різдвяним Дивом стане перемога, мир і спокій в Україні. Нехай батьки будуть здорові, нехай діти сміються і радують своїми успіхами. Хай ангел охоронець оберігає кожного воїна на фронті. Нехай кожне українське серце у світі наповниться теплом і світлом. Христос рождається! Славімо Його! Світлого Різдва і щасливого Нового Року.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.

Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг

Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).

Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.

Головний герой із дружиною

Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.

І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди

Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…

Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму

Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.

Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»

У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Життя в стилі жорстокість

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Ера Трампа: США руйнують баланс, Європа шукає точку опори

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress