Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Так, як було, вже не буде», — українська біженка Лора Архипенко, яка зняла у Британії фільм про переселенок
«На прем'єрному показі плакали всі: як британці (яких серед глядачів було 80 відсотків), так і українці, яким історії героїнь нагадують те, що вони пережили особисто. Я теж плакала, хоча передивлялась фільм, напевно, разів сто. Сама знімала весь матеріал, сама монтувала. І попри те, що вже знаю його напам'ять, розповіді героїнь щоразу зачіпають за живе»
Героїні документального фільму "Жінки" режисерки Лори Архипенко. Фото з приватного архіву
No items found.
Прем'єра фільму Women («Жінки») — документальної стрічки Лори Архипенко про українських жінок, які через війну були змушені залишити свій дім і переїхати, — відбулася в англійському місті Шрусбері. В основі фільму — історії жінок з Харкова та Маріуполя, які розповідають, як рятували своїх дітей і як будують життя в іншій країні. Хоча фільм ще не з'явився в загальному доступі, його вже відзначила британська преса. Цікаво, що саме переїзд спонукнув Лору стукатися в усі двері у пошуках роботи й у результаті зняти свій перший важливий фільм.
Терапія для біженок
Біженка з України, одеситка Лора Архипенко приїхала до Англії навесні 2022 року разом зі своєю чотирирічною донькою. Лора є автором ідеї, режисером й оператором фільму Women.
Прем’єра фільму відбулася у січні. Наступний показ заплановано на кінець лютого — він буде присвячений другій річниці повномасштабного російського вторгнення. Фільм заявлено на кілька кінофестивалів, основною умовою яких є тимчасова заборона на широкий показ. Але після фестивалів його неодмінно побачить український глядач.
— Сподіваюся, що не лише український, бо мета фільму — нагадати усьому світу про те, яку страшну трагедію Україна проживає щодня, — пояснює Лора. — Після того як про прем’єру написали ВВС, до мене почали звертатися британці, які зацікавилися і теж захотіли подивитись стрічку. Для мене це дуже важливо.
Підбираючи історії для свого фільму, я шукала жінок з дітьми, які виїхали без чоловіків та будь-якої підтримки. Тому що здебільшого українські біженці — це саме жінки з дітьми. І тому що я одна з них.
Мені було важливо не просто зробити кіно, а й знайти відповіді на питання, що давно мучили мене саму. Дізнатися, як ці жінки приймали рішення про від’їзд за кордон, що відчувають зараз, де знаходять сили йти далі. В якомусь сенсі фільм став для мене терапією
Фільм триває лише 27 хвилин (адже від початку це студентський проект, і я готувала його як студентка коледжу), до нього увійшли три історії. Дві героїні з Харкова, одна — з Маріуполя. Жінка з Маріуполя зі своїми 13 та 17-річними доньками пережила блокаду, бомбардування, життя у підвалі. Її будинок стояв поруч з драмтеатром, на який росіяни скинули авіабомбу. Нині квартири вже немає — вона згоріла. Подруга цієї жінки за 20 хвилин до того, як на театр скинули бомбу, була там — шукала укриття. Але оскільки в будівлі драмтеатру не залишилося жодного вільного кута, вона пішла у філармонію — і це врятувало їй життя.
Одна з харків’янок має доньку-школярку, друга — маленького сина. Одна з них із сумнозвісного району Північна Салтівка, де росіяни вже розбомбили ледь не кожен другий будинок. Будинок третьої героїні з Харкова поки що стоїть, але школи, куди мав йти до першого класу її син, вже немає.
Усі три жінки виїхали з України не одразу — одна провела у зоні бойових дій два місяці, інша — цілих п’ять. Мені як людині, яка виїхала з Києва на другий день після початку повномасштабного вторгнення, страшно навіть уявити, як це — так довго жити в умовах постійної небезпеки та страху за життя дітей.
Але найбільше в розповідях цих жінок мене вразили навіть не пережиті ними жахи, а сила духу
Вони не скаржаться, не розповідають, як їм важко. Просто йдуть уперед. Навчаються, працюють, будують нове життя. Кажуть, що у них все нормально і вони з усім впораються.
Думаю, саме це так вразило британців, які після перегляду фільму підходили до мене зі сльозами на очах. Щиро кажучи, мене не здивувала їхня реакція — за півтора роки, які я тут живу, неодноразово мала змогу переконатися, які тут емпатичні та добрі люди. Коли навесні 2022 року уряд Великобританії анонсував програму Homes for Ukraine, за якою британці могли ставати для українців спонсорами, надаючи їм своє житло, я собі подумала, що це малоймовірно. Поселити у своєму будинку незнайомих людей з іншої країни, жити з ними під одним дахом щонайменше пів року — ну хто на таке не піде? Між тим на програму зареєструвалися десятки тисяч британців.
Так я і потрапила до Англії — завдяки сім’ї з провінції Чірбурі графства Шопшир, яких я знайшла через Facebook. Побачивши повідомлення про те, що вони готові прийняти українських біженців, я їм написала і буквально за кілька хвилин отримала відповідь: «Приїжджайте. Ми на вас чекаємо».
Двері у нове майбутнє. Головне не пройти повз
До початку великої війни Лора Архипенко професійно займалася фотографією.
— Паралельно я якийсь час працювала в турагентстві, потім — менеджером з розвитку в американській компанії, — розповідає Лора. — Ця робота стала гарною практикою англійської мови, що пізніше мені дуже знадобилося в Британії. В Одесі ми з друзями відкрили продакшн, на базі якого проходили різноманітні відео та фотозйомки. Я була у ролі продюсера, який організовував процес. А в жовтні 2021 року ми разом із донькою переїхали до Києва, тому що я вступила до академії медіа мистецтв. Це приватна школа, навчання в якій я мала закінчити у травні 2022 року. Але так і не закінчила...
Російське вторгнення заскочило нас в орендованій квартирі на Оболоні. Ніч з 24 на 25 лютого ми провели у підвалі будинку моєї подруги. Тоді ж біля нас збили російську ракету. Вибух, від якого будинок ледь не злетів у повітря, переконав мене виїжджати. Друзі довезли нас із Софією до Західної України, а звідти ми вже поїхали до Молдови, до моєї сестри. Там провели кілька місяців, доки не отримали візу у Британію.
Сім’я, яка прийняла нас в Англії — це подружжя, яке має трьох синів. Провінція знаходиться на кордоні з Уельсом. Ми прожили у спонсорів п’ять місяців, після чого знайшли квартиру в оренду. У Великобританії з цим непросто — більшість власників житла не хочуть здавати нерухомість тим, хто не має постійної роботи чи кредитної історії в цій країні. Але нам пощастило. Я знайшла інформацію про цю квартиру на сайті, де зазвичай розміщують оголошення агентства з нерухомості. Але дивом натрапила безпосередньо на власника. Спочатку він не хотів здавати квартиру родині з дітьми, але оскільки я була першою, хто йому написав, він погодився з нами зустрітися — і в результаті все ж здав нам житло.
Квартира, до речі, знаходиться в Уельсі, але це настільки близько до Англії, що доньці навіть не довелося міняти школу. Оплачувати оренду Лорі спочатку допомагала держава, тепер вона вже робить це сама. У попередніх публікаціях про українок у Великій Британії Sestry розповідали, як працює ця схема. Українців, які приїхали за програмою Homes for Ukraine, на три роки зрівняли у правах з британцями, внаслідок чого вони отримали доступ до виплат з безробіття (які становлять приблизно 450 доларів на людину), грошової допомоги на дітей та допомоги з оплатою оренди житла (якщо дохід сім’ї недостатній для того, щоб оплачувати оренду самостійно).
Лора каже, що, опинившись в Англії, вона одразу почала шукати можливості для розвитку — і насамперед пішла до місцевого коледжу.
— Хоч я й непогано знала англійську, вирішила вступити на ESOL — курс англійської мови для іноземців, — каже Лора. — Прийшла записуватись на цей курс і побачила на першому поверсі двері з написом «Медіа продакшн». Подумала, що якщо на базі коледжу є продакшн, можливо, я могла б там працювати. Але виявилося, що це окремий курс для медіа та креативних індустрій. Дізнавшись деталі, я вступила і на цей курс також. Знань англійської та досвіду було достатньо для того, щоб мене взяли одразу на четвертий рівень, який тут прирівнюється до першого року в університеті. Навчання у коледжі безкоштовне.
Система освіти в Англії зовсім не схожа на українську. Насамперед тому, що сам принцип навчання інший.
Ми звикли, що викладач каже, що і коли нам потрібно вчити, все контролює. А тут тебе навчають не стільки знати, скільки самостійно вчитися
У коледжі теж є певна програма, але ти вивчаєш її переважно сам. Тьютор тебе не контролює — студент сам повинен підійти з питаннями, якщо вони в нього виникли. Перед тим, як йти до тьютора, ти повинен мати план, а ще краще — відповіді на свої запитання. Тьютор підкаже, чи в правильному напрямку ти рухаєшся.
Людину, яка виросла у пострадянському просторі, такий підхід може шокувати. Але через деякий час ти бачиш результат і розумієш, що набув не лише знань, а й упевненості в тому, що сам можеш впоратися з усіма задачами
Моя спеціальність творча, тож я взагалі не була обмежена жодними рамками. Я мала робити власні проєкти, і це могло бути будь-що — фільм, фотографії, ролики для YouTube. Саме так і народилася ідея фільму Women.
Спочатку переді мною стояло завдання зробити відеопроєкт всього на три хвилини. Точніше, три відеопроєкти — кожен після закінчення певного навчального терміну. Я одразу сказала, що це буде фільм про війну, бо це єдине, про що я зараз можу думати. Але що можна зняти про війну за три хвилини? Я бачила це інакше — і коли поділилася своїми ідеями з тьютором, мені дозволили зробити не три короткі відео, а один великий проєкт. Так я почала шукати історії, записувати інтерв’ю.
Оскільки це студентський проєкт, жодного окремого фінансування на нього не передбачалося — я все робила сама. У мене була камера, а в коледжі дали обладнання для запису звуку. Як усім цим користуватися, я навчалася вже у процесі. Якоїсь миті стало зрозуміло, що потрібна друга камера, грошей на яку в мене не було. Я написала у всі продакшн-студії в окрузі, спитавши про можливість оренди. І отримала відповідь від однієї з них. Дізнавшись, хто я і який фільм знімаю, чоловік, який зовсім нещодавно відкрив свою студію, позичив мені камеру безкоштовно, ще й допоміг зі світлом і звуком. На прем’єрі фільму я дякувала всім, без чиєї допомоги ця стрічка ніколи б не з’явилася. Це і чоловік із продакшн-студії, і коледж, і місцева рада, і волонтери з хаба для біженців, котрі сприяли організації прем’єрного показу.
Сама собі опора
На запитання, чи допоміг фільм знайти відповіді на її власні питання, Лора каже:
— Я зрозуміла, що цих відповідей немає ні в мене, ні в моїх героїнь. Прийшло лише розуміння, що я все зробила правильно, вирішивши вивезти дочку в безпечне місце. Пам'ятаю, коли виїхала до Молдови, то декілька діб проплакала.
Говорила сестрі, що залишу їй доньку Софію, а сама повернуся в Україну та піду воювати. Але сестра переконала мене, що я дуже потрібна своїй дитині. Фільм та його героїні допомогли мені зрозуміти, що в моїй ситуації я ухвалила правильне рішення. Не можу сказати, що мені стало легше жити. Але, мабуть, стало трохи спокійніше за свій вибір.
Лора вже закінчила коледж. Планує й надалі знімати фільми.
— Хочу працювати у напрямку документального кіно, — каже Лора. — У мене вже є досвід, ідеї для нових проєктів. Безумовно, все впирається у фінансування. Але я шукаю варіанти. Мій статус у Великій Британії за програмою Homes for Ukraine дає можливість подаватися на різні грантові програми. Паралельно займаюся просуванням фільму Women. До закінчення фестивалів я можу влаштовувати закриті покази, і з радістю зроблю це не лише у Великій Британії, а й в інших країнах Європи.
Продовжую займатись і фотографією, надсилаю заявки на різні виставки. В Англії мої роботи вже були представлені на трьох виставках, дві з яких пройшли в Лондоні. Я намагаюся розвиватись, шукаю можливості. Я просто роблю те, що можу робити.
Схожими емоціями ділилися і героїні мого фільму. Складно радіти, коли знаєш, що відбувається вдома, коли 24/7 хвилюєшся за своїх близьких. Тільки опинившись в Англії, я зрозуміла, наскільки важливими для мене були і є рідні, друзі, колеги. А тут немає нікого — і спочатку здається, що земля йде з-під ніг. Але з часом я навчилася знаходити опору в самій собі. Жити далі й не зациклюватися на думках про те, повернуся я в Україну чи ні та коли це може статися. Я зрозуміла, що не зможу повернутися в 23 лютого 2022 року. Так як раніше, вже ніколи не буде. Тому намагаюся думати не про минуле, а про майбутнє.
Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Дівчина одягнена в чорну сукню. Руки замкнені на лінії талії. Вона перевіряє квитки, скеровує гостей до зали. Волосся недбало зібране, в очах зосередженість, на вустах червона помада. Зачиняє двері і йде вздовж невеликої сцени. Чоловічий голос у записі нагадує глядачам про музейні правила: вимкнути телефон, не фотографувати, не торкатись експонатів. Дівчина проходить по лінолеуму, зникає за завісою, встановленою посередині. Змінює чорну просту сукню доглядачки музею на літню сукню в біло-блакитних тонах. Вбрання доповнюють високі кросівки, кольорова шапка з помпоном і спортивна куртка кінця вісімдесятих. Таку ж модель у «Дивних дивах» носить Седі Сінк. І тут усе починається. Дівчину на сцені звуть Рита. Вона відсуває штору і запрошує глядачів до приватного музею, де розігрує історії зі своїх стосунків зі Сташеком.
Рита і Сташек познайомилися під час навчання живопису в Кракові. Рита — енергійна українка, яка з головою поринула в нове життя в Польщі. Сташек — онук відомого польського художника. Про такого зазвичай кажуть, що він приречений на славу. Після дипломного захисту вони поїхали до Києва і одружилися. Шлюб прагматичної дівчини і невгамовного хлопця розпався, але історія не дозволила парі розлучитися. У неспокійні місяці наприкінці 2021 року вони продовжували триматися разом, аж поки російські танки не застали їх на дачі в Ірпені. Тоді вони рушили до Кракова. Їх прийняв старий викладач, якого студенти називали Ван Гогом. Дозволив зупинитися у себе за опіку над собою та заборонив заглядати до інших кімнат просторого помешкання.
Замкнені разом з немічним старцем, Рита і Сташек чекають на смерть професора. Лише тоді вони успадкують квартиру і зможуть зазирнути в інші кімнати. Вони кружляють довкола ліжка Ван Гога по заздалегідь визначеній орбіті: завдають один одному болю і зраджують, як досвідчені вороги
Рита і Сташек — головні герої п'єси «Зачинені кімнати», написаної і поставленої українською акторкою Марією Бруні, партнером якої на сцені є Томаш Мицан. Вистава щойно з'явилася в репертуарі Нового театру в Познані.
Всі міста Марії
Марія Бруні родом із Маріуполя. Дитинство провела на сході України у 1990-х роках. Зростала в мистецькій родині. Мама — відома місцева художниця. Тато відмовився від мрій про кар'єру співака заради хороших грошей на заводі, але все одно співає: на міських урочистостях і заводських святах. Марія закінчує музичну школу і теж думає про спів. Однак відкриває для себе іншу сцену. Відвідує акторську студію при Драматичному театрі в Маріуполі. Театр знаходиться поруч, вона вчиться акторській майстерності в студії, а після занять йде додому пішки.
В Україні школу закінчують раніше, ніж у Польщі. Марії виповнюється шістнадцять, і вона залишає промисловий Маріуполь на березі моря та вирушає до Києва в КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого. Після закінчення навчання працює в театрах у Білій Церкві, Києві та Одесі. У вересні 2013 року народжує доньку.
Через два місяці починається Революція Гідності. Кияни протестують проти президента Віктора Януковича, який поступово перетворює країну на російський протекторат. На перші протести Марія виходить з донькою, загорнутою в хустку з написом «Я хочу жити у вільній країні»
Через кілька днів військові починають стріляти по демонстрантах. Марія з донькою виїжджають до Маріуполя. Тоді на сході України було безпечніше, ніж у столиці, хоча коли через кілька років війна набуде повномасштабного характеру, Маріуполь першим потрапить під російський вогонь.
Дитина росте, Марія повертається до роботи. Ставить на кіно і телебачення. Ходить на кастинги, починає заробляти гроші з реклам. З'являються головні ролі в кіно в Україні та за кордоном, кар'єра набирає обертів.
Після першої сирени повітряної тривоги 24 лютого 2022 року Марія збирає речі. Разом із донькою та подругою Наташею, українською режисеркою, вони вирушають до Берліна. Марія знімалась в німецьких фільмах. Вона любить і розуміє місто, але не відчуває, що це добре місце для виховання дитини: з подивом і гнівом спостерігає за проросійською демонстрацією в центрі Берліна. Коли їй пропонують резиденцію в Новому театрі в Познані, вона погоджується. Оселяється в гостьовій кімнаті. Наташа їде далі на захід, робить проєкти в Австрії та Португалії, а через рік повертається в Україну.
Наша українка
Зі свого вікна в театрі Марія бачить рекламний екран, який пульсує болісним світлом, і будинок, фасад якого змінюється кожні кілька тижнів. На ньому зображені найновіші серіали з онлайн-платформ, іноді розважальні програми за участю польських акторів, які заробляють на життя телебаченням. Театр міститься на вулиці Домбровського, в самому серці бетонного міста. Кімната швидко нагрівається; вже в перші дні весни Марія тікає з донькою до парку, щоб покататися на скейтборді.
Коли ввечері вона визирає з відчиненого вікна, то бачить два прапори над входом до театру: польський та український
На познанському сонці синій і жовтий швидко вигорають.
Марія записується на мовні курси для іноземців і в серпні переходить на польську. Вона все ще має легкий акцент і робить помилки у відмінюваннях та закінченнях дієслів. Її нові польські друзі повторюють, що це прекрасно, але Марія не хоче видавати себе за «нашу українку», якій досі належиться допомога і пільги. Після однієї з прем'єр вона отримує компліменти від старого познанського актора: «Не має значення, як ти говориш. Хочеться дивитися і слухати тебе». У новому сезоні на Марію чекає велике випробування: вона отримує роль у шекспірівській постановці відомого польського режисера.
З Шекспіром у неї давні незведені рахунки. В Україні вилетіла з постановки Шекспіра через непорозуміння з режисером. Марія відчуває, що той самий текст повертається до неї саме зараз, коли вона заново будує свою кар'єру. Репетиції тривають кілька тижнів, до прем'єри — місяць: відомий польський режисер викреслює Марію з акторського складу через її акцент. Така професія, — повторює собі.
Після відпусток починаються репетиції нових проєктів. Марія відкриває файл із текстом власної п'єси. Перекладає її польською і просить допомогти з редагуванням. Запрошує до співпраці колегу з театру, який допомагає в перформативному читанні п'єси. Постановочні ідеї Марії спрацьовують. Акторка отримує бюджет на підготовку повноцінної постановки. «Зачинені кімнати» дебютують на сцені в середині березня.
Дуже простий механізм
В понеділки актори не працюють. Вони залишаються в ліжках і відсипаються від сценічних стресів. У понеділок, 18 березня, Марія пізно снідає, довго п'є дві кави і дивиться у вікно на дикий горіх на подвір’ї. На вихідних відбулась прем’єра її першої п’єси. Донька в школі, надворі досить тепло. Перед Марією тиждень вихідних. Вона вже пів року не живе в театрі.
Край тротуару ростуть садибні гіацинти, пахнуть гостро і приємно. На сходах кав'ярні клієнти з кавою і цигарками. Перед алкомаркетом сусід з пивом. Відкривається місцева книгарня. Звідси недалеко до веганської кнайпи, де ми з Марією зупиняємось. Розпущене волосся, вільні штани в чорно-білу смужку, світлий топ і легка, строката, але модна сорочка, наче взята зі знімального майданчика молодіжного фільму про 90-ті.
— Коли ти почала писати «Зачинені кімнати»?
— Ще до війни. У мене була якась тривога всередині. Я багато працювала, але перед самою війною випав вільний тиждень. Для мене тоді це було багато. Я залишилася в театрі в Одесі. Вже навіть не пригадую, чому не повернулась до Києва, до дитини. Подруга Наташа якраз прочитала мою п'єсу для підлітків — «Пригоди Синдбада». І сказала, що це класний матеріал, що мені варто написати щось для дорослої аудиторії.
— І що ти?
— У мене не було теми. Щоб писати, я мушу мати тему. І Наташа підкинула ідею! Я не хочу про це говорити, але у мене була складна ситуація. Я була розлучена і працювала в Одесі, а коли повернулася до Києва, то жила з колишнім чоловіком. Наташа сказала: «Напиши п'єсу про двох людей, які не хочуть більше бути один з одним, але все ще живуть разом». Так і з'явилася тема: пара, яка доглядає за старим, хворим чоловіком, в очікуванні на помешкання після його смерті. Вже тоді я подумала, що головний герой буде поляком.
— А що привело його в Україну?
— Він приїхав вчитися. Обидвоє були художниками. У фінальній версії ситуація змінилася: це дівчина, яка приїжджає на навчання до Польщі і знайомиться у Кракові зі своїм майбутнім чоловіком.
— Кажеш, що це п'єса про...
— На початку йшла мова суто про стосунки. Потім п'єса стала багатошаровою. Це вистава про дозрівання. Але можна сказати, що це також про дорослішання країн, Польщі та України, що через цих персонажів ми бачимо, як наші країни дозрівають разом, як вони вчаться брати на себе відповідальність.
— Але це також п'єса про біженців.
— Так! І про те, як люди переживають війну, про те, як вони вчаться відпускати, вчаться слухати себе і один одного.
— Про те, що в кожному є зерно насильства?
— Також, також... Рита і Сташек мають багато насильства в собі.
— Вони дозрівають не тільки до розлучення, але й просто стають дорослими.
— У цьому суть. Зустрічаються двоє дітей, які хочуть жити тут і зараз, бавитися і радіти. А ти не можеш цього робити, якщо в тобі стільки болю.
— Їм вдається бавитись разом. Там багато жартів і насмішок.
— Несмішна забава на одну дію. Цей підзаголовок народився вже під час репетицій.
— Але ці забави жахливі. Їх нічого не об'єднує, окрім почуття гумору. Якщо вони і мають проводити час разом, то тільки для того, щоб посміятися.
— Це безпечний простір для них. Я думаю, що це дуже простий механізм. Рита і Сташек познайомилися в універі. Під час репетицій я розповідала, що вони разом обкурювались, бавились, малювали, і так пролетіло 15 років. Вони не зростали в цих стосунках.
— Вони не зростали, і стосунки не зростали.
— Так...
П'ятнадцять банок журека
На прем'єрі «Зачинених кімнат» я сиджу в залі з двома подругами Марії: журналісткою з Києва і акторкою з Одеси. Перша влаштовує своє життя в Познані, друга працює в театрі в Бидгощі. Українки живо реагують всю виставу. Вони голосно сміються, коли актори висміюють польські претензії на порятунок окупованої України. Польська публіка реагує стримано. Вони дивляться і слухають, але мовчать. Сміються в інших моментах.
— Поговорімо про політику. У виставі є чудова політична сцена. Рита і Сташек жартують про імпотенцію президентів Польщі та України. Поляки, напевно, понятття не мають, як українці сприймають політику. Для нас Зеленський — титан, для багатьох із вас — невмілий політик.
— Так. Знаєш... Я думаю, що я настільки не з цього світу, що сама не розумію всіх нюансів. Суспільство в Україні стало багатошаровим. Стільки соціальних груп з'явилося... Одні користуються з допомоги в багатих країнах і нічого не роблять, інші хапаються за будь-яку роботу в Польщі і тяжко працюють, а треті залишаються в Україні, бо їм краще під обстрілами, але вдома. І взагалі, щоб зрозуміти Україну, потрібно відчувати самоіронію.
— Українці більш саркастичніші, ніж поляки? — Дуже саркастичні. Ми стібучі. І до себе, і до інших.
— На прем'єрі я сидів з твоїми подругами з України. Вони сміялися в тих моментах, коли поляки ніяковіли.
— Рита каже Сташеку, що він, як і кожен європеєць, має слабкість до великої російської культури. Це жарт про європейців, але також і про нас. Ми самі мали слабкість до цієї культури протягом багатьох років і, на жаль, дехто досі має. Це вплив пропаганди. Важко звільнитися від цього за 5 років. Важко виздоровіти.
— А що було найскладнішим у роботі над виставою?
— Страх, що це буде незрозумілим і непотрібним. Я також боялася, якщо чесно, що поляки образяться, що я занадто гостро жартую, але, на щастя, є іронічні сцени не лише стосовно поляків, а й українців.
— А не боялась за реакцію українців?
— Знаєш, зараз така мода — з усіх робити зрадників. З одного боку, я могла би стати зрадницею для українців. Сьогодні достатньо написати щось у фейсбуці, і хтось це прокоментує: «Легко тобі з Польщі про це писати!». З іншого боку, поляки можуть сказати: «Яка невдячна. Сидиш у нас і ще й іронізуєш». Я боялася за сцену, в якій Рита згадує свій перший Великдень після війни: «Я повернулася з п'ятнадцятьма банками журека і без пропозиції роботи».
— Але я запитую про професійну частину. Чи важко поєднувати роботу авторки, режисерки та акторки?
— Після цього всього вже думаю, що не складно. Мене запитували про цей потрійний виклик. У мене був один страх: буває, що актори роблять погані вистави. Проєкт починався з яскравого читання, і ніхто за мене цього не зробив би. Я кажу, як Рита: «Ніхто, окрім мене, не подбав би про це».
— Коли Рита це говорить?
— У монолозі про смерть батька. Коли вона сама кладе подарунки під ялинку. Ніхто не подбав би про це за мене — тобто Рита робить це, тому що так треба. Я почала це робити, бо вона моя дитина. Я хотіла сама цим займатися. Тим більше, що я мала досвід режисури та написання сценаріїв. Пьотр Крущиньський запропонував мені стати режисеркою, підтримував мене, дивився збоку і давав поради. Це рідкість, коли хтось довіряє чужій дівчині, яку знає 2 роки. У Новому театрі я лише з 2022 року.
— Любиш роботу.
— Я вважаю, що праця не може бути легкою. Не люблю, коли мене запитують, що було складним у тому чи іншому проєкті
— Я маю на увазі виклик у ремеслі.
— Знаєш... Життя — це виклик. Ти виходиш з дому вранці, і це вже виклик.
— А потім відкриваєш календар із золотими думками Пауло Коельо.
— Не тільки українці стібучі!
Туга і насильство
Рита і Сташек запрошують глядачів до музею, де розігрують радісні та моторошні сцени старого кохання. Вони сперечаються про авторство роману, який опублікував Сташек: Рита знущається над колишнім чоловіком, який згодом доходить до ґвалту. Герої годують старого професора. Потім Рита розповідає про своє дитинство. Вона згадує свою матір, море і кінець літа в Маріуполі.
— Рита сумує за Маріуполем. Чи подобалося їй це місто?
— Та годі тобі! Думаю, що ні. Маріуполь був для неї занадто сірим, занадто нудним. Це не туга за містом, а ностальгія за дитинством і справжніми емоціями, про які чесно собі говорила. Потім вона стала дорослою і, як багато хто з нас, почала брехати собі: що щаслива у стосунках, що живе повним життям.
Так часто буває. Ми потрапляємо у якийсь вир і не є щасливими, але для того, щоб почуватися добре, ми брешемо собі
— Рита насправді гарно пише?
— Гадаю, що так. Але я не знаю... Рита любить писати. Вона дуже щаслива і яскрава людина.
— У ній багато життєвої енергії.
— Так, вона може взятися за щось і зробити це.
— А Сташек буде гамлетизувати.
— Так, але Сташек більш здібний. Я закладала, що він геній, але неясно, чи стане він відомим і чи досягне успіху.
— Після сцени зґвалтування герої не розходяться. Чому Рита залишилася зі Сташеком?
— Тому що Рита довгий час була дуже жорстокою по відношенню до Сташека. Десь у глибині душі вона відчувала себе погано через це. Коли ти дозволяєш собі бути жорстоким — фізично чи психічно — це заходить далі.
— Як мужчину, Рита стерла його в порох. Є момент, коли Рита вивозить Сташека зі сцени на троні з унітазу. Це приниження.
— Так, думаю, Рита це розуміє і дуже себе за це не любить. Коли це відбувається, Рита відчуває, що карає сама себе руками Сташека. Ось чому їм так добре. До пори до часу.
— Цю сцену приниження Сташека по-різному сприймають…
— Жінки і чоловіки.
— Як на це дивляться чоловіки і як на це дивляться жінки?
— Дуже смішно: хлопці приходять і кажуть, що Рита жахлива, але мовчать про сцену зґвалтування.
— Вони що, не розуміють, що там зображене зґвалтування?
— Ні, справа не в цьому. Вони просто не говорять про це, тому що про такі речі не можна говорити.
— Зґвалтування — це щось погане. Що ще вони мають говорити?
— Так, але дівчата після цієї сцени з приниженням Сташека кажуть: «Я її розумію. Я розумію, чому вона так говорить».
— Чому Рита так говорить про Сташека?
— Тому що він дуже складна людина. Він мучить її все життя.
— А він її мучить?
— Звісно!
— А чим?
— Я думаю, що він втомлює її своїм небажанням жити. Він тягне її вниз
— Думаєш, це поширений досвід серед жінок?
— Я бачу такі приклади в житті, але це не означає, що він поганий, а вона хороша. Це означає, що вони погано підходять один одному. Такими найчастіше бувають перші стосунки.
Історії зсередини
«Зачинені кімнати» мають виразну структуру. Окремі ігри та забави переривають монологи персонажів. У першому Рита розповідає про світло і тінь, які ховаються у Сташеку. У другому вона переосмислює міф про Медузу, прекрасну жінку, перетворену Афіною на чудовисько в покарання за те, що вона наблизилася до Посейдона в храмі грецької богині. Рита нагадує, що Медуза насправді була жертвою зґвалтування. Сцена загострює гірку правду: «Афіна прокляла Медузу за те, що вона спокусила Посейдона». Третій монолог — це історія про таємничу рибу, яка живе на дні океану.
— Звідки ти взяла історії, які розповідає Рита?
— Зсередини. Перший монолог — про те, як добре їм було. З нього вийшла історія про вдалий секс пари, яка щойно познайомилася.
— Це була історія про секс? Я думав, що Рита вже розповідала про тінь, яка народжувалася у Сташека.
— Так. І це якраз те, що заводило Риту, коли вона була молодшою. Ця руйнівна сила Сташека. З іншого боку, друга історія з'явилася з лекції про міф про Медузу, на яку я колись натрапила. Згідно з цією інтерпретацією, Медуза була просто зґвалтована Посейдоном, а потім проклята.
— За те, що спокусила чоловіка.
— І за те, що він зґвалтував її в храмі Афіни. Монстр породив насильство. Драматургічно це чудова історія, майже голлівудська. У нас є наративна дуга: ми розуміємо, звідки з'явилася Медуза. Кожен монстр є результатом певних факторів. Це дитинство, суспільство, середовище. Але потім Рита розповідає історію про рибку. Це моя улюблена!
— Ще одна історія про море.
— Рита постійно говорить про море. Я почала шукати у Вікіпедії інформацію про дивних риб. І знайшла.
— Знайшла макропінну мікростому. Що тобі в ній сподобалось?
— Я — візуал. Для мене це красива риба. Красива і дуже дивна. Інопланетянка.
— Macropinna microstoma є прозорою. Рита теж стає прозорою для себе самої?
— З одного боку, прозора людина - це людина без шкіри. Це оголений нерв. Але з іншого боку, Рита зробила себе прозорою, або зрозумілою, для себе і для інших.
— Рита нарешті побачила, що у неї всередині, вона нарешті подорослішала?
— У цьому й суть. Ось до чого веде ця сцена.
Фантазія про дуальність предметів
Вистава триває дев'яносто хвилин на малій і камерній сцені. Танець акторів перетворюється на боксерський поєдинок. Декорації — пральна машина, туалет і ліжко — виконують подвійну роль. Лійка для душу перетворюється на мікрофон, ліжко — на ванну, туалет — на телефонну будку. Мінливість і подвійність керують світом Рити і Сташека.
— Чи не забагато ви туди втулили? Чи не губиться в цьому глядач?
— Я не знаю! Я мушу тебе запитати. Що ти подумав, коли я вперше прочитала тобі «Зачинені кімнати»?
— Що вони дуже токсичні. Можливо, вони не поводяться так у реальному житті, але вони діють один на одного як речовини, що вивільняють потужні токсини в хімічній реакції.
— Вони виявляють одне в одному найгірше. Сташек був би щасливий з іншою. Життя з Ритою для нього — це атомна бомба сповільненої дії.
— У мене таке відчуття, що кожен з них дає собі дозвіл робити боляче іншому.
— Коли мене запитують, хто з них жахливіший, я не знаю, що відповісти. Вони обидвоє такі.
— Звідси виникає співчуття у глядача?
— Співчуття виникає з того, що справа не в національності, не в гендері, не у віці, а просто в цій токсичності.
— Закритий простір загострює це ще більше.
— Спочатку я хотіла холодного середовища, маленьку холодну кімнату з ванною посередині, а потім Пьотр Крущиньський, який відповідав за сценографію, запропонував, щоб герої сиділи у ванній. Так почалася ціла серія фантазій на тему дуальності об'єктів. Сценографія раптом стала дуже умовною. Пральна машина "Frania" також працює як друкарська машинка. Я придумала, що лійка для душу стає мікрофоном. Емальована миска перетворюється на адаптер. Я хотіла, щоб декорації в якийсь момент ставали затишними і викликали у глядача ностальгію.
Коли питають мене: «Для кого «Зачинені кімнати»?», я думаю, що для всіх, але особливо для міленіалів. Все тут нагадує дитинство. Від цього стає дуже світло. Навіть сукня Рити нагадує такий фартух, який носили наші бабусі — чи то в Польщі, чи в Україні
— Вся індустрія розваг заробляє на цьому гроші.
— Ностальгія працює.
— То ти ловиш міленіалів?
— Ловлю. Звичайно, я ловлю, тому що знаю, як це робити. Я сама така. Я люблю музику та моду дев'яностих. Це діє на нас. І я справді вважаю, що це був чудовий час у культурі.
Фаталістка у польському театрі
«Зачинені кімнати» — це досвід подружжя, яке тікає від війни, що все ще триває і якраз входить у критичний момент. Сама Рита намагається художньо осмислити свою долю: вона пише роман про перші місяці війни в Україні і ставить вголос питання про цінність мистецтва, зробленого зопалу, без часової дистанції. Вона ділиться своїми сумнівами не лише зі Сташеком, але й з глядачами.
— Вистава отримала неабиякий розголос, і не лише в місцевих ЗМІ. Про що тебе запитують польські журналісти?
— Чого не вистачає польському театру.
— І що ти відповідаєш?
— Думаю, що нічого йому не бракує. Польський театр, як і кожен з нас, має все, що хоче мати в даний момент. Ти знаєш, що я фаталістка. Якщо щось має статися, то це станеться. Зараз у польському театрі є і наше мистецтво, тож, можливо, йому цього трохи бракувало. Я вважаю, що в театрі, не тільки в польському, але й в українському, ставлять забагато політичних п'єс.
— Безстрашних, полемічних, але водночас герметичних, зрозумілих лише певному середовищі.
— Так. Я не бачу в театрі кохання, в тому числі між чоловіком і жінкою. Я гетеросексуальна жінка і не знаходжу на сцені того, що мене зачіпає, хоча, можливо, зараз я говорю олдскульно. Я хотіла зробити виставу, в якій кожен впізнає себе. Я не маю на увазі гендер чи орієнтацію, а те, що є спільним для всіх — вразливість.
— А як це — робити п'єсу про війну під час війни?
— Це жахливо.
Два роки я свідомо відмовлялася від проєктів про українських біженців. Я не знаю, як про це говорити
Тепер треба знімати документальне кіно. Можливо, хтось зможе гарно подати це в кіно, я поки що — ні.
— Якщо я правильно зрозумів твою виставу, то ти не говориш про війну....
— Я не говорю про неї.
— Просто про розмови про війну. Я думаю, що це єдиний спосіб говорити про неї зараз.
— Можна діяти на цьому рівні, або робити документальне кіно — як Мстислав у «20 днях у Маріуполі», за який отримав «Оскара». Але знаєш, можливо, комусь це вдасться. Польський режисер щойно зняв фільм «Люди».
— Мацей Сьлесіцький, прем'єра в жовтні. Це фільм про початок повномасштабної війни очима п'яти жінок.
— Кажуть, що добрий. Подивимось!
— А знаєш, що зняв Сьлесіцький?
— Кажи!
— «Сару».
— Справді? Бачиш, що нема випадковостей!
— «Сару» дивилась на українському телебаченні в 1990-х роках.
— Як звати того актора?
— Боґуслав Лінда.
— Точно! У тому сірому пальто і чорній футболці — це був мій перший краш!
— Гадаю, тут немає жодних випадковостей, адже ми разом дивилися «Сару» буквально кілька днів тому. Ця історія все ще на тебе діє?
— Ну, ні.
— Але у Лінди і Влодарчик в квартирі є ванна, як у Сташека і Рити....
— Тож радій, що мені не спало на думку взяти сцену з велосипедом з фільму.
Це не моє життя
«Зачинені кімнати» створюються поетапно. Від першої ідеї до прем'єри минає кілька років. За цей час життя Марії змінюється на 180 градусів, а текст перекладається з української на польську.
— Як перекладається власний текст іноземною мовою?
— Під час спільної роботи над редагуванням польської версії текст зазвучав так гарно. Я тішилася, як дитина. Пам'ятаєш, як я з нетерпінням чекала тих моментів, коли ми вечорами сиділи за столом і редагували мій переклад. Це було так цікаво для мене: бачити, як з мого твору виходить щось інше, але при цьому він залишається тим самим.
— Польська мова твердіша для українського вуха?
— Твердіша і рішучіща. Швидша і менш поетична. Діє сильніше. Це як удар по голові — не знаю, як це пояснити, але це те, що я відчуваю. Текст став...
— Сильнішим?
— Гадаю, що так. Але ми цього ще не знаємо.
Треба зіграти в Україні. Я дуже хочу це зробити. Поїхати і зробити це з українськими акторами, побачити, як мою роль грає інша акторка. В мене нема ревнощів до Рити і Сташека. Нехай ця історія живе далі
Також скажу, що мені подобається працювати в колективі. У «Зачинених кімнатах» хороша команда. Натрапити на людей, які хочуть працювати — це велика удача. На початку я віднесла текст Пьотру Крущиньському. У той час я була на резиденції і мала підготувати проєкт. Пьотр взяв на себе сценографію. Було смішно, коли директор театру приходив на репетиції зі шматками лінолеуму і казав: «Марисю, я знаю, що ти дуже чутлива до кольорів. Будь ласка, вибери для відтінок підлоги для вистави». Кумедно і дуже мило.
— Під час резиденції ти допрацювала п'єсу, дала їй життя.
— Я не люблю, коли у мене щось лежить у шухляді.
— Так, навіть мої книжки віддаєш в антикварну крамницю!
— Саме так! Але зараз я хочу запитати тебе про одну річ. Ти знав, що п'єса була написана під впливом мого колишнього шлюбу. Як тобі працювалось з цим текстом? Це не було дивно?
— Ні...
— Розумієш. Ця історія має стільки етапів... Натхненням є мої попередні стосунки, але я не сприймаю Риту і Сташека саме так.
— Історія відійшла від оригіналу.
— Звісно, що так. «Рита і Сташек» — це зовсім не моє життя.
Це мій театр
Прем'єра вистави «Зачинені кімнати» відбулась в суботу, 16 березня. У четвер і п'ятницю актори грають дві репетиції, відкриті для працівників театру. Актори не люблять цих перших показів. Виступати перед колегами по цеху з невідіграним матеріалом — це великий стрес, до якого додається ще й передчуття справжньої прем'єри. Марія досить впевнена у своїх постановочних ідеях, але хвилюється за емоції. Чи вдасться вдихнути життя в Риту?
— Про що ти думала напередодні прем'єри?
— Я встала в суботу і переживала за свою польську, але перед сніданком заглянула у Facebook. Тоді я зрозуміла, що 16 березня — річниця знищення мого театру в Маріуполі
— 16 березня 2022 року російські окупанти розбомбили драматичний театр з написом «Діти».
— Там ховалися сім'ї з дітьми. Загинуло більше трьохсот людей.
— Ти писала Пьотру.
— Я попросила його згадати про річницю одразу після вистави. Я б не змогла цього зробити.
— Це момент після прем'єри, коли актори, режисер і вся команда дякують один одному за спільну роботу.
— Пьотр влучно сказав про маріупольський театр. У такий момент слова потрібні, але їх недостатньо. Нехай говорять факти.
Стрічку «Я, Побєда и Берлін» можна переглянути українською мовою з польськими субтитрами в 11 польських містах. Це перший повноцінний прокат українського фільму в Польщі. Події відбуваються в 90-ті роки, головний герой — музикант Кузьма. За три дні до свого концерту він з приятелем вирушає до Берліна на старій «Побєді», аби продати її там і придбати «мерс». Далі сюжет розвивається у стилі якісного роуд-муві: на своєму шляху герої долають перепони й у процесі подорожі змінюються.
Sestry поспілкувалися на прем'єрі у Кракові з режисеркою цієї чудової стрічки Ольгою Ряшиною.
Про перепони під час зйомок
— Ми були знайомі з Андрієм, товаришували сім’ями. Його смерть стала страшною трагедією. Коли мені запропонували працювати над цим фільмом, я не вагалася. Але знала, що буде важко, — розповідає режисерка Ольга Ряшина.
— Складнощів було чимало. Я почала роботу над фільмом «Я, Побєда і Берлін» у 2019 році. Зйомки мали розпочатися навесні 2020 року. Але тут ковід. Через який зйомки довелося відкласти на пів року.
Спочатку планували знімати фільм повноцінно у форматі роуд-муві. Тобто поїхати зі Львова до Берліна на «Побєді» і вести зйомки в дорозі. Але через ковідні обмеження змушені були змінити тактику. І 90% фільму зняли в Україні. Зробили виїзд тільки до Берліна в 2021. Ковідний фактор виявився найскладнішим у створенні фільму.
Пам'ятаю перший знімальний день. Це був день народження Андрія, 17 серпня. Усі прогнози погоди обіцяли, що буде дощ, гроза, хмари. А нам потрібно було сонце, бо знімали ранній ранок і репетицію Андрія з хлопцями на даху. Ми довго вагалися. Я сказала, що будемо знімати в будь-якому разі, бо це так символічно — почати роботу над фільмом про Андрія в його день народження.
О другій ночі ми приїхали на локацію. Все виставили. А о 5 ранку хмари почали розходитися.
І тільки ми почали знімати, вийшло сонце. Я тоді сказала: «Чи це не магія? Чи нам не допомагає хтось там на горі?»
«Побєда» з характером
Автівка «Побєда» виявилась норовливою дівчинкою. Прям як у книзі. У неї свій характер і вона — справжній персонаж. Їхала, коли хотіла. Стояла, коли цього не хотіли ми. Нам доводилося весь час під неї підлаштовуватися. Актор Іван Бліндар, який зіграв Кузьму, дуже любить говорити, що з машиною не було жодних проблем. І ми всі від цих слів хіхкаємо, бо він завжди сидів всередині, поки автівку ззаду пхало шестеро людей. Цю «Побєду» ми вирішили продати на аукціоні. І всі виручені гроші передати армії.
Весь процес роботи над фільмом контролювала його дружина Світлана. На кожному етапі ми з нею звірялися, щоб у фільмі був переданий справжній дух Кузьми. Кожен пам’ятає Андрія по-своєму. Але для мене першоджерело — це Світлана.
Вона читала сценарій, багато спілкувалася зі мною, з Іваном, який грав Кузьму. Розповідала про Андрія і про те, як вони жили в ті роки, які описані в книжці.
Коли родина Андрія подивилися фільм, всі плакали. І сказали, що це дійсно той настрій і позитив, який ніс Андрій по життю. Думаю, нам вдалося. До речі, я їй тільки сьогодні писала, що презентуємо картину в Кракові і тут повний солдаут. Вона щаслива.
«Музика до фільму— це окрема історія»
Ми зробили 16 треків. Вони були спеціально написані для фільму. Вперше в історії сучасного українського кіно було випущено альбом саундтреків до фільму. Такого ще ніхто не робив. Під час зйомки ми слухали ці пісні. І оригінали від Кузьми, звичайно, теж.
Я дуже люблю використовувати музику під час зйомок. Бо так простіше налаштувати команду на потрібний настрій. Усі одразу розуміють темп, ритм, настрій.
Під час війни ми вже нічого не знімали. Фільм мав вийти на екрани у березні 2022 року. Але почалася велика війна. Стало не до того. Ми думали зробити прем’єру після нашої перемоги. Але в якийсь момент зрозуміли, що перемога буде, але невідомо коли. Для фільму це досить чуттєво. Він не може лежати в довгому ящику. Тому ми прийняли рішення випускати.
Основним поштовхом для релізу був закритий показ «Я, Побєда і Берлін» для військових. Після завершення фільму хлопці та дівчата довго аплодували стоячи. І сказали, що після перегляду фільму хочеться дихати глибше та продовжувати жити. Вони отримали частинку тепла та світла нашого колишнього спокійного життя. А їм цього зараз дуже бракує. Ми подумали, що якщо у них така реакція, тоді наше кіно таки на часі.
І ми бачимо зараз, що дійсно влучили у ціль — фільм на часі. Він дуже світлий. Хтось мені сказав, що стрічка ніби обіймає з екрану. Ці обійми дуже важливі всім українцям, яким довелося виїхати через війну.
<frame>Ірена Карпа — відома українська письменниця, співачка, громадська діячка і культурна дипломатка. З 2015 року протягом чотирьох років вона була першою секретаркою з питань культури посольства України у Франції. Разом з чоловіком-французом і дітьми Ірена зараз мешкає у Парижі, постійно мотаючись світом з виступами і збираючи на потреби української армії.<frame>
Карпа завжди була моторною, емоційною та пасіонарною. Війна яскраво проявила в ній ще одну рису — емпатичність. Ми зустрілися у готелі між двома книжковими презентаціями Ірени і розмовляємо про пережите відчуття безсилля та нікчемності під час війни, винайдений нею особливий спосіб допомогти собі й іншим, а також те, як вона дискутує на французькому телебаченні з агентами Кремля.
«Мені здавалось, що я нічого не можу»
— Хочете кави? — пропонує Ірена Карпа.
— Дякую, але я вже випила вранці на заправці. Люблю чомусь цю заправочну каву.
— Так, я теж обожнюю. Це така романтика дорожня. Ще коли в Україну приїжджаю, люблю обліпиховий чай. Ніде в світі більше нема такого.
— Ви у Варшаві транзитом з Парижа до Києва. Презентуєте нову збірку, яку під вашим керівництвом написали українки, зокрема біженки, які до цього не мали письменницького досвіду. Розкажіть, що ви зробили з цими жінками, що вони стали писати. Все наче починалося як терапія?
— Так, йдеться про збірку «Я н̶е̶ знаю, як про це писати». В ній 33 українські цивільні жінки описали свій ранній досвід війни.
Все почалося у липні 2022 року. Емоційний стан у людей був дуже нестабільний. У мене — теж. Я не знала, де себе причепити. Бачила, що навколо суперлюди волонтерять, я ж кидаюсь щось робити, а в мене не виходить. Люди тисячами турнікети передають, а я не можу з аптекаркою про антибіотики без рецепту домовитись. Було відчуття безсилля. Хусточка (Юрій Хусточка — музикант, колишній учасник гурту «Океан Ельзи» — Ред.) каже: «Поїдеш зі мною змінним водієм?» Я радію: «Так, ура!» А він: «Але коробка ручна». От дідько. Я їжджу тільки на автоматі. І так на кожному кроці. Як багатьох із нас, мене накривало відчуття провини: масштаб катастрофи величезний, люди гинуть, а я тут, за кордоном, у безпеці.
«Відключитися, відпочити» — це не працювало. Які вихідні? Головою все одно ти в Україні. Така собі гра на виснаження й заодно на самознецінення. Пам'ятаєте цей стан — безкінечна тривожність і розтрачування енергії ні на що. І не відразу дійшло, що коли читаєш паралельно десять телеграм-каналів з поганими новинами та ще й репостиш їх, то робиш тільки гірше — і собі, й іншим. І наче розумієш, що треба зосередитися на одній справі, але мені весь час здавалось, що я нічого не можу, що мої донати — крапля в морі, що все марно.
Бо ж нормальні люди збирають мільйон за пів дня, а я тут що?
І в якийсь момент я сіла і просто записала все, що відчуваю. Весь потік думок. І коли побачила написані слова, я ніби побачила ворога, який виліз із темряви. Ось він, мій страх, мої тривоги, що роздирають мене, на папері переді мною. І стало якось… ясніше. І навіть легше!
Ліки від амнезії
— Тоді я звернулася до своєї психологині Лариси Волошиної — що це за ефект? Виявляється, є ціла практика «автоматичне письмо». Тож ми взяли й розробили заняття для широкої авдиторії — з теорією і письмовою практикою онлайн. «Терапевтичне письмо в час війни». Записалося майже 600 українок з усього світу.
З грошей, зароблених за цей курс, ми тоді купили спеціальне оснащення для військових, яке їм потім дуже допомогло. Терапія вийшла символічна: і українські душі полікували, і приклалися до звільнення рідних територій.
Учасниці могли лишатись анонімними, головне було 5-7 хвилин щиро писати про актуальні почуття: самотність за кордоном, нелюбов до себе, відчуття безпорадності, страх чи навіть про свою образу на чоловіка, який воює, і вона шле йому берці-рюкзаки-броніки, а він хоч би раз її похвалив. Все без прикрас. Без засудження.
І от пишуть люди наче терапевтично, а я раптом бачу в їхніх текстах просто необроблені діаманти! Запропонувала їм додатковий письменницький курс. Писати про досвід і час, що вже ніколи не повториться.
Наші прожиті історії треба берегти, бо це власна історична правда. Підручники історії можуть переписати, медіа можуть перебрехати, а твій власний досвід залишиться.
Це як розповіді наших бабусь про війну чи голод — те, що потім складає наш внутрішній стрижень, наші ліки від амнезії. Важливі для роду, для суспільства і взагалі людства.
Пам’ятаю свій стан, коли почалася війна… Мала виступати на жіночому Форумі. Березень, початок війни, і я не можу уявити, як вийти на сцену: тремтіли руки, лилися сльози. Набрала психологиню. Вона каже: це природньо. Існування виду важливіше за існування окремої особини. Коли під загрозою мій вид — українці — я відчуваю це на собі.
Вже саме розуміння цих процесів допомагає вирівняти свій стан. Але коли підключаєш письмо — стає ще краще.
— На початку дійсно всі були розгублені, але активні. А зараз я спостерігаю сильну втому, депресії, втрату віри у майбутнє…
— Є таке. Я прихильниця маленьких кроків. Треба робити, що можеш, і дякувати собі за це. Змогла ти сплести маскувальну сітку — подякуй собі, бо багато хто взагалі нічого не зробив. Змогла прийти на подію і задонатити — супер. Змогла поговорити з військовим і підтримати його — молодець.
Війна триває значно довше, ніж ми очікували. Тому треба день за днем просто робити свої маленькі справи.
Деколи здається, що все, що ти робиш — у штангу. Ходиш з дня у день на те французьке телебачення, говориш-говориш, а чи воно на щось впливає?
Анекдот від міністерки культури на французькому телебаченні
— Згадую у Франції, як на початку війни представник однієї пафосної бізнес-асоціації за мною бігав, аби провести український вечір. Я запросила прекрасних українських мисткинь і бізнес-леді, він так дякував, що аж незручно було. А за пів року, коли шукала бюджет підтримки фестивалю української культури, той самий дядько відмахнувся: «Навіть не кидайся! На початку війни ми всі давали гроші на Україну, і ніхто не знає, куди вони пішли, тож»…
А нещодавно присилає мені свою статтю у відомому французькому виданні: «Яка муха вкусила Макрона? Може, це муха цеце? Він не дозволяє нашим старим помирати за власним бажанням (мається на увазі евтаназія — Ред.), але хоче відправити молодих помирати в Україну?» Після цього я просто заблокувала його.
А ще ж бачу плакати, розклеєні де-не-де по Парижу: «Макрон, ми не збираємося помирати в Україні!» Підпис —«Патріоти». Явно якась популістська партія, яку фінансує Росія. Гидко. У той же час є дані, що половина молодих французів готова їхати в Україну на війну, якщо на кону стоятиме безпека Франції. Ну й професійні військові від самого початку були нашими союзниками, топили за озброєння і говорили про готовність відправитися в Україну.
— Як ви потрапили на французьке телебачення і що саме там робите?
— Почалося з того, що мені зателефонувала знайома українська журналістка і сказала, що її кличуть на етери, а вона вже вигоріла після кількох. В мене телевізійний досвід є — щоправда, українською мовою, в якій я, як риба у воді — тож я пішла. І прозріла: в ті перші ефіри французи кликали все, що ворушилося. Модель, яка навіть українською не говорить, бо переїхала до Франції у шкільному віці, розмірковує про геополітику! Вчителька, яка ридає прямо в етері й витирає носа українським прапором. Домогосподарки, які дивляться російські канали і лупають очима: «Нада бить людьмі, то всьо палітіка!» І все це потім засмічує глядачеві мозок.
Ясно, що я стала туди ходити: адже кожна моя поява зменшує шанс на запрошення такого «експерта».
Так я вже третій рік віддаю свій життєвий час цій справі — без гонорару, це моє волонтерство. Один ефір — це мінімум 5 годин на день: годину готуюся, дві години на дорогу, дві години ефіру. Інколи кажуть, що буде она тема, а по факту інша, і треба швидко зорієнтуватися. Мовчати не можна — треба дискутувати, заперечувати дурниці, які говорять часто вже французькі експерти рідною їм мовою. Ну нічого, стрес бадьорить, сміюся я.
Моє завдання — достукатись до сердець глядачів. Експерти приходять показати власне его. Є чимало військових з проукраїнськими позиціями, класних репортерів, що були в Україні. А є, як я їх називаю, агенти Кремля, як от колишня послиця Росії, яка між зйомками розповідає, як їла ікру з Патрушевим (екс-директор ФСБ РФ, зараз — радник Путіна — Ред.) і який він інтелектуал.
Дуже багато відвертого цинізму. Та сама французька міністерка культури (Розелін Башло, тепер колишня — Ред.), яка на жіночому форумі в Анже обіймала мене після мого виступу про українських жінок на війні, не так давно між ефірами розповідає вульгарний анекдот про російських солдатів, які ґвалтують українку. Їй видалося це доречним і смішним. Навіть колишньому кагебісту стало незручно. І її не зупинило те, що навпроти сидить українка, в якої могли вбити близьку людину…
До речі, після того форуму 8 березня 2022 року було вирішено надати допомогу 1 600 000 євро українським митцям і… російським дисидентам. Французи вперто шукають «хороших руських». Але я, як і інші члени українського ПЕН-клубу, не маю з ними спільних подій.
Ще якось було: кличуть на етер, мовляв, крім мене будуть тільки українці — письменник Андрій Курков і ще одна композиторка. Ну окей. І тут в студії виявляється, що Курков у скайпі, композиторка написала «Оду миру» (а це не мій дискурс, бо для мене мир можливий після повернення наших територій і репарацій), а ще два гості — росіяни, по типу дисиденти. І, дивлячись на моє зле обличчя, вони самі так починають обливати Росію брудом, що мені там нема вже, що робити. Самі кажуть, що Росії вже нічого не допоможе.
На тлі цього всього Макрон останнім часом виглядає сміливим красунчиком. Нарешті все те, що я говорила ці два роки, що відчували ми, українці, і що хотіли донести до Заходу, він висловив на весь світ. Наче він дивився мої французькі етери.
Інколи французи ще заводяться за велику російську культуру та інших «толстоєвських». Мовляв, як же ми житимемо без них, за що їх кенселити? Я раніше злилась і пояснювала, а зараз відповідаю просто: «Знаєте, я нічого не маю проти мертвих росіян».
— Яка місія письменника під час війни?
— Документувати історію. Записувати власний досвід і досвід інших. Підтримувати, давати розраду. Тому дуже потрібна гумористична література. Можливо, після війни, коли вщухне гострий біль, хтось таки напише українського Швейка».
Знаєш, я стільки чую чорного гумору від військових, коли відвідую шпиталі. Хлопець, якому ампутували ступню, розповідає: «Я шлю братану фотку й пишу, що в’єтнамки — вже не моє». Оце я розумію, сила духу, люди-переможці.
Зараз хочу зробити з дівчатами з Івано-Франківська заняття з терапевтичного письма для ветеранів. Тим, хто на фронті, немає сенсу це робити. А от тим, хто на реабілітації — так.
— Є ще одна група — жінки і наречені загиблих воїнів.
— Ми не знаємо, що вони пережили, як справляються… Потрібні фаховість і багато сили, щоби допомогти їм упоратися з трауром. До мене якось на виступі у Франківську підійшла жінка в чорному. І сказала, що у неї загинув чоловік. Все, що я змогла сказати: пишіть йому листи. Ті самі, терапевтичні — сказати все, що не встигла, попрощатися… Але їй було не до теорії: «Я вже стільки написала цих листів, і їх усі мені повернули з його речами. І це так дивно, його чашка, яку він взяв із собою з дому, вона не розбилась!»
Його більше немає, а його чашка є.
Зараз розповідаю це тобі, і в мене мурашки по шкірі. Я не знаю, що можу сказати людині у гострому траурі. Тому тоді просто її обняла...
— Яка ваша найболючіша втрата у цій війні?
— Віка Амеліна (українська письменниця, яка загинула під час обстрілу росіянами в Краматорську — Ред). Ми з нею будували плани, що вона приїде до Парижа писати книгу, шукали їй квартиру, дитині школу. Досі не можу повірити в те, що сталося…
Є подруги, у яких загинули кохані. Дуже багато болю, якому, здається, не можна зарадити. Потрібні час, траур. А трауру на війні немає.
Мені щоразу дуже боляче, коли я бачу, як розширюються кладовища в Україні. Як над ними майорять державні прапори: а значить, це могили військових. У Львові на Марсовому полі навіть плитку зняли, щоб було де ховати людей.
Ті, хто каже, що не треба давати Україні зброю, повинні дивитися на все це як на цілком можливий сценарій їхнього майбутнього.
«Ніколи чоловік-іноземець не зрозуміє, як нам зараз»
— Нещодавно була в Японії. Там люди, коли дізнавалися звідки я, говорили: Ukraine — Fight. Нащадки самураїв бачать у нащадках козаків справжніх воїнів.
Дуже багато нашого мистецтва пов’язано з горем. Жінки вишивали, аби пережити втрати. Чоловіки складали пісень у воєнних походах. Вся ця сукупність трагедії, любові, елегії нас творить. Може, ми цього не розуміємо, думаємо, ну що я, маленька людина, можу. Але у нас дуже важлива місія.
— Як зараз вас підтримують ваші діти, ваш чоловік? Дають сили?
— Це я всім маю давати сили (посміхається). Собака моя мене підтримує — оце безумовна любов.
У мене діти — підлітки. Хотілося б, звичайно, щоб вони мене підтримували. Щоб хоч іноді обіймали. Старша може зробити чай. Вони приховують свої справжні почуття. Але я знаю, що вони також дуже переживають за війну. Хрещений моєї старшої доньки зараз під Бахмутом, і вона йому написала листа українською, друкованими літерами: «Ти дуже крутий! Війна закінчиться — повертайся». І він каже, що бере цей лист із собою на виходи.
Чоловік навіть давав мені гроші на донати. І вже не скаржиться, що я весь час їжджу в Україну. Бо раніше жалівся, що він, як дружина капітана корабля — мене ж весь час немає.
Він з розумінням ставиться до мого способу життя, і за це я йому вдячна. Але сьогодні ніхто не зрозуміє українця краще за інших українців. У нас спільний біль. Ніколи чоловік-іноземець, яким би він не був співстраждальним, не зрозуміє, як нам зараз.
— Але терплячість — хіба не одна з ознак кохання?
— Згодна. Якщо вірити його словам, то він мене сильно кохає. Але є почуття, а є війна. І на ній емоції завжди потужніші.
Я йому так і пояснила: «Чувак, я не можу тобі зараз дати стільки уваги, як раніше. Не можу їздити на базар і купувати тобі фазанів, як колись. Немає ресурсу, він весь іде на інше». І він зрозумів. Тепер, коли немає настрою готувати, ми просто замовляємо їжу — приміром, в ресторані у сирійських біженців.
Ми їздили нещодавно з дітьми на канікули, і в мене був найкращий час — о 5 ранку, коли я гуляла сама. Дуже важливо мати час для себе. Це може бути масаж, читання на траві в парку або прогулянка на самоті на світанку…
— Або кава на заправці...
— Або кава на заправці! Це теж дуже ресурсна штука.
Незважаючи на те, що варшавський Щенслівицький парк чималий, знайти локацію з українським святом було неважко. Адже туди прямували найкрасивіші люди в ошатних вишитих сорочках і сукнях.
Директорка Української школи у Варшаві Оксана Колесник вишила свою сорочку сама. Вона каже, що ідея такого свята виникла з моменту заснування школи і відбувається вже втретє.
«Свято спрямовано на збереження нашої культури за кордоном. Бо коли дитина йде до школи в іншій країні, вона інтегрується в це суспільство, переймає його цінності, а своє рідне залишається деінде. Саме тому дуже важливо берегти і шанувати традиції, передавати їх дітям. Програма, сценарій свята, почастунок і благодійний ярмарок — все це зроблено дітьми, вчителями та батьками. Ми готувалися ще з зими», — розповіла Sestry Оксана Колесник.
«Для всіх українців — це особливе свято, особливо зараз, коли наша країна перебуває в стані війни. Вишиванка — це наша історія, традиції, які ми зараз показуємо Європі. Демонструючи, що ми — вільні люди, які прагнуть свободи, демократії і готові боротися за це», — вважає голова правління «Український дім» Мирослава Керик.
Святковий концерт, майстер-класи, смачні частування та крафтова біжутерія — гроші, що вдалося зібрати на благодійній акції, передадуть на потреби ЗСУ.
Школярки Саша і Ангеліна на благодійний ярмарок принесли шоколадні пряники, гроші за які віддадуть на дрони. Дівчини продали понад десяток пряників за перші 30 хвилин. Кажуть, що відвідувачі охоче беруть солодощі і залишають навіть більші суми. Серед покупців були як українці, так і поляки.
Фестиваль тривав близько двох годин і залишив дуже тепле враження.
«Я хочу згадати найстрашніші часи для вишиванки, які були не так давно, в часи президентства Януковича. Тоді за наше національне вбрання могла забрати поліція, але саме тоді я відчула силу цього символу для нас усіх. Навіть коли береш до рук прапор, це не обов'язково ідентифікує тебе як українця, адже прапор на знак підтримки може нести будь-хто. А візерунки на вишиванці пов’язані між собою, як ми, українці, пов'язані, де б не були», — каже киянка Галина Тімкіна.
Як зізнаються вчителі, важливим фактом є те, що завдяки таким заходам українські діти почуваються потрібними за кордоном.
«Гуртки, поїздки — це просто враження та приємні емоції. Ви б бачили, якими щасливими були наші діти, коли їм запропонували взяти участь у цьому фестивалі. Вони дуже хочуть бути потрібними, хочуть допомагати Україні», — вважає вчителька української мови та літератури школи «Материнка» Наталія Маланська.
Свято завершилося великим груповим фото, де всі бажаючі довго не могли потрапити до об'єктиву. Сотні дитячих голосів прокричали на весь парк «Я люблю Україну». Люди, що проходили повз, дивилися на дітей і посміхалися. Самі діти теж сяяли посмішками.
“Анатомія ненависті” — так називається нова книга журналіста і публіциста Сергія Руденка. Вона — про те, що і чому підштовхнуло Путіна розв'язати найбільшу з часів Другої світової війну в Європі. Про його послідовні кроки на шляху до вторгнення. І про те, як ці кроки не помічались впливовими людьми. Видання з'явиться у продажі в Україні наприкінці травня-на початку червня.
“Це не моя вигадка чи версія, в основі твору — інформація від людей, причетних до формування української політики протягом усіх років незалежності, — розповідає письменник. — Наприклад, це колишній глава СБУ Валентин Наливайченко та екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко. Свідком деяких подій був я сам”.
За рік до повномасштабної війни в Україні вийшла перша книга Сергія Руденка “Зеленський без гриму”. Це не класична біографія — постать Зеленського в ній розкривається крізь призму різних подій та його оточення. Коли почалася велика війна, Сергій додав до своєї книги нові розділи, після чого її видали ще 24 країни. У Німеччині, Британії та Швейцарії книга увійшла до списку кращих нехудожніх творів, близько ста провідних видань світу написали відгуки. Це була перша серйозна праця про Зеленського в Україні і світі.
У 2022 році Сергій Руденко написав також “Бій за Київ” — про оборону Києва у лютому-березні 2022 року. І це не хронологія, а історії 12 людей, які опинилися у вирі війни. Деякі з них вже загинули. Ця книга видана у Фінляндії, права вже придбали Румунія, Грузія і Македонія.
У наш час, коли експертне середовище нерідко поверхове, особливо цікаво поговорити з публіцистом, який глибоко знається на політиці й політиках.
Україна на шляху до війни
— Описуючи кроки посадовців України і Росії, ви проаналізували події від перших років здобуття незалежності дотепер. Як думаєте, чи був у нас шанс уникнути російсько-української війни?
— Був. Якби, починаючи зі здобуття Україною незалежності в 1991 році, українці розуміли, що така війна буде і готувалися. Ретельно, щоденно, нарощуючи кількість зброї та мілітаризуючи суспільство. Сильна Україна була би не по зубах Путіну.
Але вийшло інакше: Путін зробив максимум, аби Україна стала ослаблена, демілітаризована, зросійщена, корумпована, після чого напав.
Головна хиба в тому, що в 1991 році, коли відновилася наша незалежність, ми не змогли поміняти політичну еліту України. Україною продовжили керувати комуністи. І ця політично-економічна номенклатура України не давала шансів на створення сильної міцної незалежної держави.
Ментально ці люди не змогли відірватися від Росії і не вірили, що українська держава дійсно може бути політично, фінансово та економічно від неї незалежною.
Ресурсно багата країна дозволила цій радянській номенклатурі на території України заробляти на нафті, газі, створенні спільних підприємств, продажі зброї Росії. Банальні зв'язки, які існували до розвалу СРСР, після нього сформувалися у бізнес-відносини між елітами двох країн. Що, власне, і не дозволило нам зробити те, що зробили країни Балтії. Які так само були у складі СРСР, але провели люстрацію, відсторонили від керівництва своїми республіками колишніх партійних керівників і кагебістів, змінили системи безпеки і подали заявки на вступ до НАТО.
Словом, партноменклатура, помножена на корупцію, яку застосовувала РФ, призвели до того, що фактично шансу уникнути поглинання або війни у нас не було.
— Хто з українських президентів найбільше доклався до наближення війни?
— У всіх без винятку президентів була можливість зробити Україну сильнішою. У кожного були періоди, коли вони намагалися загравати з Росією, робити реверанси.
Або як Кучма — віддавати стратегічні бомбардувальники, якими тепер бомблять українські міста. Янукович був максимально корумпований. Ющенко міг зменшити енергетичну залежність, але цього не сталося. Тимошенко двічі була прем’єркою, але це людина, яка всю свою кар'єру побудувала на газових оборудках з РФ. Це люди, які в той чи інший спосіб виросли на грошах з Росії.
І навіть Зеленський — продукт російського КВН — довгий час сприймав себе як людину пострадянського простору. Спочатку він не розумів ситуацію і вірив, що війну можна просто зупинити. Порошенко теж мав бізнес у Росії. Всі намагалися вести з Росією діалог — і це не можна назвати неправильним, — але всі вони мали розуміти, що Росія ніколи не задовольниться статусом України як незалежної держави, яка прагне в ЄС і НАТО.
Були люди, які розуміли, чим це все завершиться, але вони не були у керма держави. І це найбільша проблема — кожного разу ми обирали очільника країни, сподіваючись, що станемо сильнішими, і кожного разу ми розчаровувались, адже бачили дрейфування у бік Росії.
Сподіваюсь, хоч у наступного нашого президента не буде всіх цих ілюзій і бажання “подивитися в очі Путіну”. Ми маємо бути завжди готові оборонятися від Росії. Антиукраїнські настрої зараз поділяє більшість росіян, і всі ця ненависть залишатиметься з ними надовго.
"Українці завжди були для росіян спасінням"
— Політична верхівка РФ схиблена на ідеї, що Україна має їм належати. Чому Україна така важлива для Росії?
— Та Росія, яку ми бачимо, — результат роботи багатьох поколінь українців. Без українців — працелюбних, творчих, пасіонарних — Росія не може існувати. Їм потрібна розумна людська база, яку вони будуть використовувати. Як за Петра I вони користувалися інженерами із Західної Європи. Адже росіяни — нація, не здатна на керування власною країною і будівництво. Це нація руйнівників.
Ви бачили, що відбувалось під час повені в Орську і Оренбурзі? Міста заливає, а держава, яка заробляє шалені гроші на енергоносіях і могла б перетворити все навколо в Дубай, нічого не робить!
Для свого населення вони зміщують акцент з бідності і розрухи на завоювання нових земель і відновлення так званої “історичної справедливості”.
Це історичний чупа-чупс, який Путін дає посмоктати росіянам.
Я був у багатьох містах і селах РФ — похилені ізби, п’яні зранку люди, країна живе в XIX столітті…
А українці завжди були для росіян спасінням. Працьовиті, талановиті керівники, винахідники. В українців є те, чого немає у росіян: ми вміємо господарювати, створювати, обробляти землю і розвивати простір навколо. І мати цей ресурсний потенціал, який би приносив користь, звичайно, росіянам хочеться.
— Чи не повторюють зараз західні політики наших помилок із заграванням з Путіним?
— Конфлікт Путіна зі світом неминучий, так само як неминучим був його конфлікт з Україною. Можливо, лідери західних країн, усвідомлюючи цю неминучість, намагаються підготуватися до війни. Не ескалуючи, накопичуючи зброю. А поки світ готується, Україну знищують.
Нам дають рівно стільки зброї, щоб ми не впали як держава. Але цієї зброї недостатньо, аби перемогти Росію.
У світі достатньо сил, аби приборкати Путіна. І якби світ не загравав з ним на початку 2000-х під час війни у Чечні, то не було б війни 2008 року в Грузії. А далі не було б війни в Україні. Але реверанси робили практично усі західні лідери, зокрема, і колишня федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель. Вони вважали, що краще приборкати російського ведмедя, аніж з ним боротися. І це дало можливість російському монстру відбутися. І зараз цей монстр має свої щупальця в усьому світі.
Путін вихований у пітерських підворіттях і сповідує принцип “якщо бійка неминуча, треба бити першим”. Це логіка гопніка. Він розуміє виключно мову сили і зброї. І зневажає того, хто з ним поводиться інтелігентно і толерантно.
Західні партнери говорять, що не хочуть, аби Україна зазнала поразки, що вони не допустять цього. Але в цьому меседжі бракує ще однієї частини: “Ми зробимо все, аби поразки зазнала Росія”. Лише в такій комбінації у цього світу є майбутнє.
— У нас є шанс перемогти?
— У нас немає іншого виходу. Питання руба: або ми перемагаємо, або нас не буде.
— Що має змінитися у світі, коли Путін помре?
— В Росії мають обов'язково відбутися чотири процеси: демілітаризація, депутінізація, денуклеаризація і дерашизація. Ці речі здаються зараз нереальними, але це має статися.
Інакше всі ми безкінечно будемо ходити колом світових воєн, які ініціюватиме Росія. Розшифрую.
Демілітаризація — Росія має пройти процес роззброєння. Денуклеаризація — ми маємо створити умови, за яких Росія буде позбавлена ядерної зброї. Дерашизація — росіяни мають усвідомити, що рашизм — ідеологія Путіна і знак рівності з нацизмом.
І головний пункт — депутінізація Росії. Вся країна має усвідомити, що Путін — диктатор. Вбивця, визнаний міжнародний злочинець, ім'я якого стоїть поруч з Гітлером. Росіяни мають ходити в кіно і дивитися про це фільми. І не тільки дивитися, а й розуміти, в яке провалля їх завів Путін.
— Якої реакції західної аудиторії на вашу нову книгу вам би хотілося?
— Розуміння, що відбувалося в Україні впродовж десятиліть і навіть століть. Як Росія постійно намагалася привласнити те, що є в Україні, і що належить українцям. І показати ненависницьку щодо України політику Путіна. Адже вся його президентська кар’єра була скерована на те, аби приборкати Україну, або її знищити. Він поставив на Україну все. І для нього програти — визнати себе політичним лузером.
Розвиток персонажа Зеленського
— Як ви зараз оцінюєте постать Володимира Зеленського? Журнал Time цього року вийшов з Андрієм Єрмаком на обкладинці...
— Зеленський був на обкладинці у минулі роки. Цьогорічна обкладинка показує, яке місце займає Єрмак при президенті. Країною керує політичний дует Єрмака і Зеленського. Кого ще можна назвати впливовим? Ще Валерія Залужного, але він вже вирушає у відрядження до Великої Британії.
Оскільки я написав книгу “Зеленський без гриму”, можу сказати, що за ці 5 років ми бачили різні модифікації Зе. Політичного новачка, який прийшов у політику з іншої сфери. Зеленського у період опанування ресурсів — людських, інформаційних і фінансових. Суперечки з олігархами за володіння телебаченням. Адже хто ним володіє, той володіє всім.
Далі ми бачили Зеленського перед війною, коли нас заколисували, що нічого страшного не буде. А потім побачили Зеленського, який з перших днів війни залишився в Києві попри застереження і пропозиції від західних партнерів евакуюватися з України.
Перші дні війни він був хоч і в бункері, але на Банковій. І як історичний персонаж відіграв цим дуже важливу роль. Росія не змогла розчавити Україну в перші дні війни. Втеча президента сильно деморалізувала б українців.
Перші два роки війни Зеленський був тим, кого з оплесками зустрічали в усіх парламентах, він став популярною особою на Заході. Навряд чи хтось у світі може сказати, що в нього є досвід оборони держави під час такої агресивної війни. Зеленський не схожий на жодного президента світу. Він стоїть на чолі країни, народ якої героїчно обороняється від агресора, а для цього теж потрібні певні якості: мужність, дар працювати із західними партнерами, переконувати їх.
Він змінив дещо в міжнародній дипломатичній практиці. Ми бачимо, як він розмовляв з іноземними політиками впродовж цих двох років — без дипломатичних тонкощів, максимально прямо. І те, як український президент в одязі кольору хакі був на прийомах президента США та короля Великобританії, очевидно, увійде в історію дипломатії.
Зеленський зараз є одним з лідерів світу. Це очевидно. Від правильності його дій і рішень залежить не тільки доля України.
— Фігура шекспірівського масштабу…
— Так! Зараз попри всі мої до нього претензії Зеленський — на світлому боці, а Путін — на темному. Це сьогодні два головні персонажі, від яких залежить майбутнє України і світу.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.