Ексклюзив
20
хв

«Так, як було, вже не буде», — українська біженка Лора Архипенко, яка зняла у Британії фільм про переселенок

«На прем'єрному показі плакали всі: як британці (яких серед глядачів було 80 відсотків), так і українці, яким історії героїнь нагадують те, що вони пережили особисто. Я теж плакала, хоча передивлялась фільм, напевно, разів сто. Сама знімала весь матеріал, сама монтувала. І попри те, що вже знаю його напам'ять, розповіді героїнь щоразу зачіпають за живе»

Катерина Копанєва

Героїні документального фільму "Жінки" режисерки Лори Архипенко. Фото з приватного архіву

No items found.

Прем'єра фільму Women («Жінки») — документальної стрічки Лори Архипенко про українських жінок, які через війну були змушені залишити свій дім і переїхати, — відбулася в англійському місті Шрусбері. В основі фільму — історії жінок з Харкова та Маріуполя, які розповідають, як рятували своїх дітей і як будують життя в іншій країні. Хоча фільм ще не з'явився в загальному доступі, його вже відзначила британська преса. Цікаво, що саме переїзд спонукнув Лору стукатися в усі двері у пошуках роботи й у результаті зняти свій перший важливий фільм.

Терапія для біженок

Біженка з України, одеситка Лора Архипенко приїхала до Англії навесні 2022 року разом зі своєю чотирирічною донькою. Лора є автором ідеї, режисером й оператором фільму Women.

Прем’єра фільму відбулася у січні. Наступний показ заплановано на кінець лютого — він буде присвячений другій річниці повномасштабного російського вторгнення. Фільм заявлено на кілька кінофестивалів, основною умовою яких є тимчасова заборона на широкий показ. Але після фестивалів його неодмінно побачить український глядач.

Нове життя дало Лорі поштовх до навчання та відкриття у собі нового хисту. Фото з приватного рахіву

— Сподіваюся, що не лише український, бо мета фільму — нагадати усьому світу про те, яку страшну трагедію Україна проживає щодня, — пояснює Лора. — Після того як про прем’єру написали ВВС, до мене почали звертатися британці, які зацікавилися і теж захотіли подивитись стрічку. Для мене це дуже важливо.

Підбираючи історії для свого фільму, я шукала жінок з дітьми, які виїхали без чоловіків та будь-якої підтримки. Тому що здебільшого українські біженці — це саме жінки з дітьми. І тому що я одна з них.

Мені було важливо не просто зробити кіно, а й знайти відповіді на питання, що давно мучили мене саму. Дізнатися, як ці жінки приймали рішення про від’їзд за кордон, що відчувають зараз, де знаходять сили йти далі. В якомусь сенсі фільм став для мене терапією

Фільм триває лише 27 хвилин (адже від початку це студентський проект, і я готувала його як студентка коледжу), до нього увійшли три історії. Дві героїні з Харкова, одна — з Маріуполя. Жінка з Маріуполя зі своїми 13 та 17-річними доньками пережила блокаду, бомбардування, життя у підвалі. Її будинок стояв поруч з драмтеатром, на який росіяни скинули авіабомбу. Нині квартири вже немає — вона згоріла. Подруга цієї жінки за 20 хвилин до того, як на театр скинули бомбу, була там — шукала укриття. Але оскільки в будівлі драмтеатру не залишилося жодного вільного кута, вона пішла у філармонію — і це врятувало їй життя.

Одна з харків’янок має доньку-школярку, друга — маленького сина. Одна з них із сумнозвісного району Північна Салтівка, де росіяни вже розбомбили ледь не кожен другий будинок. Будинок третьої героїні з Харкова поки що стоїть, але школи, куди мав йти до першого класу її син, вже немає.

Усі три жінки виїхали з України не одразу — одна провела у зоні бойових дій два місяці, інша — цілих п’ять. Мені як людині, яка виїхала з Києва на другий день після початку повномасштабного вторгнення, страшно навіть уявити, як це — так довго жити в умовах постійної небезпеки та страху за життя дітей.

Але найбільше в розповідях цих жінок мене вразили навіть не пережиті ними жахи, а сила духу

Вони не скаржаться, не розповідають, як їм важко. Просто йдуть уперед. Навчаються, працюють, будують нове життя. Кажуть, що у них все нормально і вони з усім впораються.

Думаю, саме це так вразило британців, які після перегляду фільму підходили до мене зі сльозами на очах. Щиро кажучи, мене не здивувала їхня реакція — за півтора роки, які я тут живу, неодноразово мала змогу переконатися, які тут емпатичні та добрі люди. Коли навесні 2022 року уряд Великобританії анонсував програму Homes for Ukraine, за якою британці могли ставати для українців спонсорами, надаючи їм своє житло, я собі подумала, що це малоймовірно. Поселити у своєму будинку незнайомих людей з іншої країни, жити з ними під одним дахом щонайменше пів року — ну хто на таке не піде? Між тим на програму зареєструвалися десятки тисяч британців.

Так я і потрапила до Англії — завдяки сім’ї з провінції Чірбурі графства Шопшир, яких я знайшла через Facebook. Побачивши повідомлення про те, що вони готові прийняти українських біженців, я їм написала і буквально за кілька хвилин отримала відповідь: «Приїжджайте. Ми на вас чекаємо».

Двері у нове майбутнє. Головне не пройти повз

До початку великої війни Лора Архипенко професійно займалася фотографією.

— Паралельно я якийсь час працювала в турагентстві, потім — менеджером з розвитку в американській компанії, — розповідає Лора. — Ця робота стала гарною практикою англійської мови, що пізніше мені дуже знадобилося в Британії. В Одесі ми з друзями відкрили продакшн, на базі якого проходили різноманітні відео та фотозйомки. Я була у ролі продюсера, який організовував процес. А в жовтні 2021 року ми разом із донькою переїхали до Києва, тому що я вступила до академії медіа мистецтв. Це приватна школа, навчання в якій я мала закінчити у травні 2022 року. Але так і не закінчила...

Російське вторгнення заскочило нас в орендованій квартирі на Оболоні. Ніч з 24 на 25 лютого ми провели у підвалі будинку моєї подруги. Тоді ж біля нас збили російську ракету. Вибух, від якого будинок ледь не злетів у повітря, переконав мене виїжджати. Друзі довезли нас із Софією до Західної України, а звідти ми вже поїхали до Молдови, до моєї сестри. Там провели кілька місяців, доки не отримали візу у Британію.

Донька Лори спить у підвалі, ховаючись від російських бомб. Лютий 2022 року, Україна. Фото з приватного архіву

Сім’я, яка прийняла нас в Англії — це подружжя, яке має трьох синів. Провінція знаходиться на кордоні з Уельсом. Ми прожили у спонсорів п’ять місяців, після чого знайшли квартиру в оренду. У Великобританії з цим непросто — більшість власників житла не хочуть здавати нерухомість тим, хто не має постійної роботи чи кредитної історії в цій країні. Але нам пощастило. Я знайшла інформацію про цю квартиру на сайті, де зазвичай розміщують оголошення агентства з нерухомості. Але дивом натрапила безпосередньо на власника. Спочатку він не хотів здавати квартиру родині з дітьми, але оскільки я була першою, хто йому написав, він погодився з нами зустрітися — і в результаті все ж здав нам житло.

Квартира, до речі, знаходиться в Уельсі, але це настільки близько до Англії, що доньці навіть не довелося міняти школу. Оплачувати оренду Лорі спочатку допомагала держава, тепер вона вже робить це сама. У попередніх публікаціях про українок у Великій Британії Sestry розповідали, як працює ця схема. Українців, які приїхали за програмою Homes for Ukraine, на три роки зрівняли у правах з британцями, внаслідок чого вони отримали доступ до виплат з безробіття (які становлять приблизно 450 доларів на людину), грошової допомоги на дітей та допомоги з оплатою оренди житла (якщо дохід сім’ї недостатній для того, щоб оплачувати оренду самостійно).

Лора каже, що, опинившись в Англії, вона одразу почала шукати можливості для розвитку — і насамперед пішла до місцевого коледжу.

— Хоч я й непогано знала англійську, вирішила вступити на ESOL — курс англійської мови для іноземців, — каже Лора. — Прийшла записуватись на цей курс і побачила на першому поверсі двері з написом «Медіа продакшн». Подумала, що якщо на базі коледжу є продакшн, можливо, я могла б там працювати. Але виявилося, що це окремий курс для медіа та креативних індустрій. Дізнавшись деталі, я вступила і на цей курс також. Знань англійської та досвіду було достатньо для того, щоб мене взяли одразу на четвертий рівень, який тут прирівнюється до першого року в університеті. Навчання у коледжі безкоштовне.

Система освіти в Англії зовсім не схожа на українську. Насамперед тому, що сам принцип навчання інший.

Ми звикли, що викладач каже, що і коли нам потрібно вчити, все контролює. А тут тебе навчають не стільки знати, скільки самостійно вчитися

У коледжі теж є певна програма, але ти вивчаєш її переважно сам. Тьютор тебе не контролює — студент сам повинен підійти з питаннями, якщо вони в нього виникли. Перед тим, як йти до тьютора, ти повинен мати план, а ще краще — відповіді на свої запитання. Тьютор підкаже, чи в правильному напрямку ти рухаєшся.

Людину, яка виросла у пострадянському просторі, такий підхід може шокувати. Але через деякий час ти бачиш результат і розумієш, що набув не лише знань, а й упевненості в тому, що сам можеш впоратися з усіма задачами

Моя спеціальність творча, тож я взагалі не була обмежена жодними рамками. Я мала робити власні проєкти, і це могло бути будь-що — фільм, фотографії, ролики для YouTube. Саме так і народилася ідея фільму Women.

Спочатку переді мною стояло завдання зробити відеопроєкт всього на три хвилини. Точніше, три відеопроєкти — кожен після закінчення певного навчального терміну. Я одразу сказала, що це буде фільм про війну, бо це єдине, про що я зараз можу думати. Але що можна зняти про війну за три хвилини? Я бачила це інакше — і коли поділилася своїми ідеями з тьютором, мені дозволили зробити не три короткі відео, а один великий проєкт. Так я почала шукати історії, записувати інтерв’ю.

Оскільки це студентський проєкт, жодного окремого фінансування на нього не передбачалося — я все робила сама. У мене була камера, а в коледжі дали обладнання для запису звуку. Як усім цим користуватися, я навчалася вже у процесі. Якоїсь миті стало зрозуміло, що потрібна друга камера, грошей на яку в мене не було. Я написала у всі продакшн-студії в окрузі, спитавши про можливість оренди. І отримала відповідь від однієї з них. Дізнавшись, хто я і який фільм знімаю, чоловік, який зовсім нещодавно відкрив свою студію, позичив мені камеру безкоштовно, ще й допоміг зі світлом і звуком. На прем’єрі фільму я дякувала всім, без чиєї допомоги ця стрічка ніколи б не з’явилася. Це і чоловік із продакшн-студії, і коледж, і місцева рада, і волонтери з хаба для біженців, котрі сприяли організації прем’єрного показу.

Лора Архипенко. Фото з Facebook

Сама собі опора

На запитання, чи допоміг фільм знайти відповіді на її власні питання, Лора каже:

— Я зрозуміла, що цих відповідей немає ні в мене, ні в моїх героїнь. Прийшло лише розуміння, що я все зробила правильно, вирішивши вивезти дочку в безпечне місце. Пам'ятаю, коли виїхала до Молдови, то декілька діб проплакала.

Говорила сестрі, що залишу їй доньку Софію, а сама повернуся в Україну та піду воювати. Але сестра переконала мене, що я дуже потрібна своїй дитині. Фільм та його героїні допомогли мені зрозуміти, що в моїй ситуації я ухвалила правильне рішення. Не можу сказати, що мені стало легше жити. Але, мабуть, стало трохи спокійніше за свій вибір.

Лора вже закінчила коледж. Планує й надалі знімати фільми.

— Хочу працювати у напрямку документального кіно, — каже Лора. — У мене вже є досвід, ідеї для нових проєктів. Безумовно, все впирається у фінансування. Але я шукаю варіанти. Мій статус у Великій Британії за програмою Homes for Ukraine дає можливість подаватися на різні грантові програми. Паралельно займаюся просуванням фільму Women. До закінчення фестивалів я можу влаштовувати закриті покази, і з радістю зроблю це не лише у Великій Британії, а й в інших країнах Європи.

Продовжую займатись і фотографією, надсилаю заявки на різні виставки. В Англії мої роботи вже були представлені на трьох виставках, дві з яких пройшли в Лондоні. Я намагаюся розвиватись, шукаю можливості. Я просто роблю те, що можу робити.

Схожими емоціями ділилися і героїні мого фільму. Складно радіти, коли знаєш, що відбувається вдома, коли 24/7 хвилюєшся за своїх близьких. Тільки опинившись в Англії, я зрозуміла, наскільки важливими для мене були і є рідні, друзі, колеги. А тут немає нікого — і спочатку здається, що земля йде з-під ніг. Але з часом я навчилася знаходити опору в самій собі. Жити далі й не зациклюватися на думках про те, повернуся я в Україну чи ні та коли це може статися. Я зрозуміла, що не зможу повернутися в 23 лютого 2022 року. Так як раніше, вже ніколи не буде. Тому намагаюся думати не про минуле, а про майбутнє.

No items found.
Українки в Англії
Українки в світі
Культурна дипломатія

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Польський павільйон на 60-му Мистецькому бієнале представляє проєкт «Повторюйте за мною» українських митців Юрія Білея, Павла Ковача та Антона Варги. Куратор виставки Марта Чиж.

18 квітня у Венеції міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич заявив у розмові з PAP, що надання польського павільйону на Венеційській бієнале українським художникам є «вибором цінностей»:

— Це був вибір цінностей — як колективних, так і, на цю мить, інституційних польської держави. Поруч з нами гинуть люди, їхні сім'ї ходять нашими вулицями. Це вбивство відбувається весь час, і, на додачу до всього, наша безпека безпосередньо залежить від оборони України.

Тому довірити цю виставку українським художникам — це вибір цінностей. Вона нікого не залишає байдужим
Міністр Бартломєй Сенкевич на відкритті польського павільйону. 18 квітня 2024 року, Венеція, Італія. Фото: La biennale di Venezia

Наприкінці 2023 року стало відомо, що Польщу на Венеційському бієнале представляє польсько-українська відеоінсталяція «Повторюй за мною» — колективний портрет свідків війни в Україні. Це промовисті фільми 2022 та 2024 років, головними героями яких є цивільні українські біженці. Вони розповідають про війну у своїй країні за допомогою завчених звуків зброї, а потім запрошують глядачів їх повторити.

— Тут художники використовують формулу караоке. Але в цьому випадку акомпанементом є не відомі хіти, а постріли, канонади, виття та вибухи, а текстами —  описи смертоносної зброї. Це саундтрек війни, як її намагаються відтворити свідки. Вміння розпізнавати ці звуки рятує їм життя, а нас — вчить мову їхнього досвіду, — розповіли журналістам Polska Agencja Prasowa організатори відеоінсталяції. Її реалізував український колектив «Відкрита група», заснований у 2012 році у Львові шістьма художниками. Наразі постійними учасниками групи є Юрій Білей, Павло Ковач та Антон Варга.

Відвідувачі польського павільйону можуть стати учасниками художньої інсталяції українців. Фото: La biennale di Venezia

Робота учасників групи базується на дослідженні взаємодії між людьми та контекстом простору, створюючи так звану відкриту ситуацію. Перформативність і співпраця з глядачами та учасниками є важливими елементами їхньої роботи:

— Перше відео було знято в таборі для так званих внутрішніх біженців під Львовом. Друга робота була знята за межами України, у безпечних для учасників локаціях. Проте все одно, вже поза межами досяжності марафону повітряних тривог, звуки війни залишаються для них частиною травми та символічно розширюють межі її досяжності.

Відвідувачі можуть повторювати звуки зброї за свідками, вивчаючи мову їхнього досвіду, або ж усамітнитися в облаштованому, безпечному просторі караоке-бару:

— Однак це не звичайний бар, яким ми його знаємо, а навчальний караоке-заклад загрозливого, ще більш воєнного майбутнього.

Цей привид залишатиметься з нами доти, доки націоналістична імперська політика буде прийнята як частина дипломатичного компромісу

Міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич розповів, що зустрівся в павільйоні з британською делегацією, яка, за його словами, «пішла абсолютно шокована»:

— Подивіться на цей натовп. Станом на цю мить це один з найбільш переповнених павільйонів на Бієнале.

18 квітня до польського павільйону стояла величезна черга з охочих потрапити всередину. Фото: La biennale di Venezia

Міжнародна художня виставка — Венеціанська бієнале — організовується кожні два роки з 1895 року. Польща бере у ній участь з 1932 року. Будівництво великого польського павільйону було профінансовано урядом і досі перебуває у його власності. Цьогорічне бієнале проходитиме з 20 квітня до 24 листопада, а провідною темою виставки є гасло «Чужинці скрізь».

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

20
хв

«Вибір цінностей»: українські митці представляють Польщу на бієнале у Венеції

Polska Agencja Prasowa

«Досвід війни потребує років переосмислення, але я не з тих, хто чекає»

Наталка Ворожбит — відома українська драматургиня, сценаристка і режисерка, лауреатка Шевченківської премії, премій Олександра Довженка, «Золота Дзиґа» і Women In Arts.

З початку повтомаштабного вторгнення Наталка Ворожбит шукає шляхи, як говорити з українськими та іноземними глядачами про війну. З досвіду війни народилися сценарій відомого фільму «Кіборги», хітових п'єс «Погані дороги» та «Зелені коридори». Вже як режисерка Ворожбит перетворила «Погані дороги» на повнометражний фільм, і він отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі. Зараз драматургиня мешкає в Оксфорді на резиденції, де пише нові сценарії для європейських театрів та свою першу книгу.

Наталка Ворожбит в Оксфорді. Фото з приватного архіву

— У вересні я з донькою приїхала в Британію, але весь цей час багато їздила в Україну. І через цей рух не перенеслася в інший вимір. В Оксфорді однозначно працюється легше, бо нічого не відволікає від творчості, — розповідає Sestry Наталка Ворожбит.

— У мене була певна кількість замовлень на тексти і одна з причин, чому я погодилась виїхати, це розуміння того, що в Києві я такий обсяг роботи не подужаю. Бо в Києві ти весь час на емоційних гойдалках: на все реагуєш, не можеш сконцентруватися, а тут це можливо. Мені вдалося написати кілька пʼєс. Одна вже навіть поставлена — у минулому місяці я була на премʼєрі вистави «Неіснуючі» в Theater und Philharmonie в німецькому Ессені. Ще дві пʼєси я віддала, але яка на них чекає доля, наразі не знаю.

До того ж з Британії значно легше виїжджати на події в Європі, на які мене запрошують. Тож я ставлюся до мого перебування в Оксфорді як до тривалого відрядження. Інша справа, що емоційно ця відірваність від дому дуже важка, бо в мене у Києві чоловік, мама, яка несподівано загриміла до лікарні — на фоні новин про війну.

— За майже 800 днів з початку повномасштабного вторгнення у тебе склалося розуміння, як писати про війну?

— Не склалося. Цей досвід точно не перекипів і потребує багатьох років переосмислення. Але я не з тих, хто чекає. Рефлексую, як можу, по гарячих слідах. Перша моя пєʼса «Зелені коридори» була написана для німців через рік після повномасштабного вторгнення. Вона була про біженську хвилю, яка піднялась одразу після 24 лютого. Тоді у біженців був стан істерично-панічно-піднесений.

Вистава «Зелені коридори» за п'єсою Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву
За рік стан змінився, українці за кордоном стали відчувати себе дуже спустошеними, наче зависли десь між часом. Це дуже складний стан — фізично ти старієш, а ментально ніби стоїш на паузі і чекаєш, коли все закінчиться, коли повернешся додому.

Саме про цей стан моя п’єса «Неіснуючі».

Ну і потім ти ж постійно думаєш, як з іноземними глядачами говорити про війну. Якщо перші тексти були спрямовані налякати, шокувати, привернути увагу, то зараз намагаюся писати так, щоб цей досвід виглядав більш універсально, стосувався будь-якої родини, яка боїться втратити домівку, близьких, щоб глядачеві було легко поставити себе на наше місце.

«До теми ухилянтів я тільки делікатно підступилася, адже не знаю, що відчувають чоловіки»

— Митцям не позаздриш, зараз як ніколи треба балансувати з формами і темами, ловити «золоту середину», те, що багатьох зачіпає. З тими ж ухилянтами — онде болюча тема. Часто думаю, що у хлопців, які в жіночому одязі чи на дитячому матрасику втекли через кордон, на серці? 

— Ухилянти це ж не лише ті, що на матрасику тікають, а й ті, що сидять тихенько, працюють, але не йдуть до війська.

— В якій формі ти б написала про ухилянтів?

— Я писала один монолог на 15 хвилин на замовлення театру в Ліхтенштейні. Це монолог чоловіка, який прокидається вночі від вибухів і рефлексує на цю тему, тому що один його друг десь на фронті в окопі, а другий втік до Відню, катається собі десь в Альпах на лижах і пише весь час «Київ, як ти?» Колись всі троє вчились разом в консерваторії. Я до цієї теми тільки делікатно підступилася, тому що не знаю, що відчувають чоловіки.

Ухилянти — це важлива тема, але як про неї говорити, якщо з одного боку ми всі залежимо від тих, хто йде воювати і боронити нашу країну, а з іншого — жодна жінка, мати чи дружина, не може добровільно відпустити свого сина чи чоловіка на війну?
Вистава «Саша, винеси сміття» за сценарієм Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Але чи зрозуміють ці тонкощі іноземці…

— Це і є головне завдання — дати їм відчути себе у цій шкірі.

До речі, я нещодавно їздила на премʼєру до Швеції, в Гетеборг, там українська режисерка Тамара Трунова поставила мої «Погані дороги» (пʼєса, написана в 2017 році на основі реальних подій на Донбасі, — Авт.). Вона зробила дуже круту річ — поставила цю виставу, але про шведів. Тобто жодного камуфляжу, ніяких українців. Тамара знайшла ключ. Це не українська экзотика в Швеції, це історія про те, як мирні громадяни Швеції можуть раптово взяти й опинитися у війні. І сьогодні «Погані дороги» очолюють рейтинг шведских вистав, хоча це взагалі перша постановка української пʼєси й української режисерки у Швеції.

Взагалі мої останні премʼєри мають дуже хороші рецензії в Європі, тому що потрапляють в якийсь глядацький нерв. І це єдине, що мене зараз насправді тішить.
Вистава «Погані дороги» Тамари Трунової за п'єсоюю Наталки Ворожбит. Фото з приватного архіву

— Які теми у звʼязку з Україною цікавлять європейців у 2024 році?

— Їх цікавить наша інтеграція, те, як ми одне одного розуміємо і як нам далі жити в одному суспільстві.

І все ж у 2024 році увага європейців значно менше до нас прикута, вони зосереджені на ізраїльсько-палестинській війні. Тож варто нагадувати, що насправді це не різні війни, а одна по суті Третя світова, яку розпочала Росія в Україні і розгойдала на Сході. Тому загрози для всього світу ще більше, ніхто не залишиться в стороні. Оця тема зараз чіпляє європейців.

«Голодомор — тема шекспірівського масштабу»

—  До речі, у театрах в Україні вистав про війну не так і багато. Ставлять класику, комедії… Не розумію, чи це від браку матеріалу, чи від того, що театри бояться збільшити стрес глядачу.

— Тут питання масштабніше: як з українським глядачем говорити про війну. Вганяти людей в ще більшу травму? Навіщо? Тоді як? Тему війни піднімають здебільшого незалежні театри, які можна на пальцях перерахувати. Режисерів, які роблять сучасні гострі історії, теж мало.

А з класикою, комедіями — всі знають як це робити — вторована стежка, квиточки продаються. Хоча ж можна взяти класику і її переосмислити. Мені часто пропонують адаптувати якийсь класичний твір. І я кожного разу запитую себе, чим чіпляє ця історія. Ну «Кайдашева сімʼя» зрозуміло чим — це наші одвічні актуальні граблі, але є твори, за які я просто відмовляюся братись.

З акторами популярного серіалу «Спіймати Кайдаша», який отримав премію «Золота Дзиґа 2021». Фото: з приватного архіву

Але більшість вистав, що йдуть у наших театрах — це просто ще одна версія класики. І я сижу на цих виставах і не розумію, чому це дивлюся, навіть якщо це добре зроблено. Може, це моя профдеформація, але в мене відчуття змарнованого часу. Мені треба, щоб зі мною говорили про те, що мені болить. І думаю, що це треба більшості глядачів, просто не всі це усвідомлюють, не всі мають досвід такої розмови.

Один-два походи на змістовні вистави дуже виховали б нашого глядача, а так у них залишається уявлення про театр як про таку собі архаїчну розважальну інституцію, де тобі роблять «добре». Ні, цього недостатньо.

І це особливо прикро в порівнянні: коли ти дивишся, як театр у більшості країн відгукується на події в Україні. У кожному театрі відбувається щось, повʼязане з Україною — читання, документальні вистави, постановки. Говорити з глядачем — це перше, що має робити театр. А у нас наче і бюджети є, і трупи — от тільки цей інструмент майже не використовують за призначенням.

Звісно, є виключення — Театр драматургів у Києві, львівський Театр ім. Заньковецької, Театр драми і комедії на лівому березі тощо.

— Але мені здається, що глядачам потрібні і смішні вистави, хай навіть сенсово порожні. Люди сміються дві години і цим лікуються.

— Навіть у розважальній формі можна говорити про важливі речі.

Добре, що попит на театр існує. Театр — одна з ознак мирного життя. Якщо раніше думав: «Гаразд, піду в інший раз, ще встигну», то тепер хочеться жити своє життя тут і зараз. Наповнене не тільки страхами і війною, але й мистецтвом. Плюс людина в театрі соціалізується — вона там зустрічає багато людей, які прийшли не в бомбосховище.

— Нещодавно польська театральна критикиня Лена Творковська із захопленням згадувала виставу за твоєю п’єсою «Зерносховище» і говорила про те, що в умовах війни в Україні є люди, які ставлять такі глобальні речі. При цьому ця вистава не про війну.

— Вона про передумови війни. Тема Голодомору дуже повʼязана із сьогоденням, її осмислення допомагає аналізувати історичні причини нинішньої війни, яку Росія веде в Україні.

Вистава «Зерносховище» отримала нагороду міжнародного фестивалю ГРА. Фото: Рівненський драматичний театр

— Пʼєсу про Голодомор тобі у 2009 році замовив Королівський Шекспірівський театр в Англії. Чому саме ця тема їх тоді зацікавила?

— Вони хотіли чогось глобального, хотіли історію про щось шекспірівського розмаху. Всі драматурги, яких запросили брати в цьому проєкті участь, пропонували свої ідеї. Я запропонувала Голодомор як одну з тем і британців вона вразила. Погодься, Голодомор — тема шекспірівського масштабу. І що важливо, вони про це нічого не знали і бажали дізнатися.

— Хочу розпитати про твій новий повнометражний фільм «Демони». Історія в ньому будується на стосунках між українкою та росіянином, між якими виникло кохання. Ця пʼєса була написана тобою ще у 2005 році, а фільм був на 90% відзнятий перед великою війною. Але ж зараз люди не те що стосунки, вони навіть слово «російський» не можуть сприймати без ненависті. Чи сприймуть люди це кіно?

— Мучуся цим питанням. Можливо, і ні, можливо, я буду проклята і привселюдно спалена десь у центрі Києва. Це непросто для сприйняття навіть мені, тому що бачити нині в росіянині людину дуже складно.

У цій історії росіянин — складний персонаж, якому іноді хочеться поспівчувати, а іноді вбити. Реакція суспільства на такі речі зараз категорична і радикальна. Люди зараз не здатні сприймати півтонів і це абсолютно зрозуміло. Але я намагалася бути чесною по відношенню до цієї історії, яка склалася набагато раніше. Йдеться про 90-ті, коли ці відносини сприймались не як трагедія. Це сатира на стосунки українців та росіян. Про радянський міф про росіян, під впливом якого ми довго знаходилися, про те, якими ми були наївними і як близько ми їх до себе підпустили.

Як завжди у мене, історія вийшла дуже самокритична — це багатьом українцям може бути неприємно. Важко сприймати критику в той момент, коли хочеться лише захищатися та перемагати. Але як пояснити, що здатність говорити про себе критично допомагає у порозумінні з тим же іноземним глядачем? Людина, здатна на рефлексії, викликає довіру. І цей фільм дуже розраховує на те, що люди, які його будуть дивитись, це розуміють.

Руслана Писанка встигла зіграти головну роль у фільмі за сценарієм Ворожбит «Демони». Фото з приватного архіву

— Головну роль у «Демонах» виконує нині покійна Руслана Писанка. Це її дебют як драматичної акторки. Як вдалось закінчити фільм вже без неї (Руслана Писанка померла 19 липня 2022 року, — Авт.)?

— Руслана дійсно приголомшлива у цьому фільмі. Аби закінчити фільм, я переписала ті сцени, в яких вона не встигла знятись. Але це фільму не на користь. У сценах, де героїня знаходиться спиною до камери, використали дублерку. Але те, що Руслана мала зіграти, здублювати неможливо. Тому її слова я вклала у вуста іншим персонажам.

— Після успішного серіалу «Спіймати Кайдаша» ти пишеш сценарій повнометражного фільму за мотивами повісті «В неділю рано зілля копала» — за твором однієї з перших українських літераторок-феміністок Ольги Кобилянської…

— Сценарій фільму вже готовий, але коли Film.UA його зніме — невідомо, тому що війна. А це повинно бути дороге кіно, бо це складна історична костюмована історія. Вона мені дуже подобається. Оскільки твір Кобилянської невеличкий, я вигадала ще кілька нових сюжетних ліній, створила додатковий всесвіт.

— І тут саме час спитати, як ти ставишся до хейту. Бо тільки-но стало відомо, що Ворожбит після «Кайдашевої сімʼї» взялась за Кобилянську, зʼявились дописи, що «ця особа» знову замахується на святе...

— Ну, я була готова, що це не всім зайде — «це ж классика, це ж святе, ми ж не маємо права паплюжити». Але в мене є щаслива риса — я не сижу і не читаю, хто що пише. І я ніколи не влізаю в срачі на фейсбуці, бо якщо зачіплюся, мені буде зле. Хтось від цього енергетично підживлюється, я — ні.

«Повітря свободи 90-х я повною мірою ковтнула з усіма його жахами й красотами»

— Сьогодні наша держава своєрідно підходить до питання кіновиробництва. У нас є приклад Другої світової війни, коли в СРСР у кіно вкладали чималі кошти, і люди втішалися цими фільмами. Чому зараз не знімати кіно про війну?

— Ти зараз ніби озвучуєш плани нашого Держкіно, коли вони описують, як будуть давати гроші на красиве патріотичне кіно про війну.

Люди, які здатні знімати справжнє кіно, зараз знаходяться у конфронтації з Держкіно. І поки ця державна інституція не знайде спільну мову з кіномитцями, яких вона повинна підтримувати, такого кіно не буде. Це замкнуте коло.

Але всі наші фільми зараз про війну, всі глибоко патріотичні й різні. І не тому, що такими є ідеологічні установки до нового конкурсу Держкіно. А тому що інакше неможливо.

Наталка Ворожбит у ролі режисерки фільму «Погані дороги». Фото з приватного архіву

— Згадала про твій сценарій до серіалу «Наша Галя», який ти сама охарактеризувала як історію про 90-ті та про наше дорослішання. Зйомки поки що на стопі, але ти ж пишеш про це книгу?

— Так, це в мене книжковий дебют. Адже погодься: коли як не зараз писати книжку, якщо на кіно немає грошей. Про пʼєси я вже не хочу навіть думати, так багато я їх написала за останні два роки. Відчуваю, що вже повторююся. А ця історія мені так подобається, що писати прямо хочеться.

Драматург постійно обмежує себе при написанні. Хронометраж історії — максимум дві години, в які треба вмістити всі ремарки і діалоги. П’єса — це концентрат. А проза дає свободу. Я навіть ловлю якесь натхнення…

— А якою у 90-ті була сама Наталка Ворожбит?

— Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю і зрозуміла все, що з цим повʼязано. А ще райончик Дарниця, в якому я жила, точно не був найблагонадійнішим у Києві. Тож ковтнула я повітря свободи 90-х повною мірою — з усіма жахами та красотами. Господи, як згадаю, яка ж я була дурна, але якось вирулила. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Це дуже сумна історія.

— Тобто обставини примусили тебе дуже рано подорослішати. Разом з цим негаразди зробили тебе сильною, що важливо у твоїй професії.

— Знаєш, я б залюбки жила без цього досвіду. Але так, письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію...

20
хв

Наталка Ворожбит: «Як глядачка я хочу, аби в театрі зі мною говорили про те, що мені болить»

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Наталка Ворожбит: «Як глядачка я хочу, аби в театрі зі мною говорили про те, що мені болить»

Ексклюзив
20
хв

Українки садять городи в різних країнах світу: що там росте, і навіщо вони цим займаються

Ексклюзив
20
хв

«Дім у спогадах теж дає відчуття безпеки», — українські митці на резиденції в Перемишлі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress