Культура

Ми сидимо на лавці амфітеатру Королівських Лазєнок, а поруч у візочку спить 10-місячний Ярема. Його мама, акторка театру й кіно Наталя Мазур (відома за ролями в фільмах «Секс і нічого особистого», «І будуть люди», «Весілля», «Погром. 1905») приїхала до Польщі на арт-резиденцію Театрального інституту імені Збіґнєва Рашевського. До 2022 року вони з чоловіком Василем Василиком, який грав короля Ягайла у популярному польському телесеріалі «Корона королів», жили у Варшаві, де після пандемії з’явилось чимало акторських пропозицій. Але зараз вони у рідному Львові, де також народився їхній син.

«Це одна вібрація, коли ти зі своїми людьми»

Анастасія Канарська: Минулого року, коли тисячі українців виїжджали за кордон, ти повернулась в Україну. Чи шкодувала ти про це рішення?

Наталя Мазур: Я щиро відчувала, що хочу бути вдома. Повернулася в серпні, в жовтні почались обстріли електростанцій, в грудні я народила дитину і змушена була підлаштовувати купання малюка під розклад відключень електроенергії. На щастя, було не надто холодно. Попри всі негаразди я жодного разу не пошкодувала про повернення.

Мені хотілось працювати в театрі й щось, бодай щось говорити. Це одна вібрація, коли ти є зі своїми людьми, є вдома. У серпні минулого року світ ще не був настільки втомленим від війни в Україні, як це є зараз. Іноді здається, що українці стали незручними. Колись (лише рік тому) люди в світі більше нам співчували й нас розуміли. А зараз настрої змінилися: перестаньте нам нагадувати про свою війну, перестаньте публікувати ці фотографії…

АК: Перед поверненням в Україну ти брала участь у французькому театральному проєкті. Розкажи про поїздку до Парижа.

НМ: Напевно після цієї подорожі мені й захотілося повернутися в театр. Бо коли почалось повномасштабне вторгнення, я деякий час думала, що моя професія не має сенсу, мені здавалось, що я вже більше ніколи не захочу займатись акторством. Я тоді пішла на курси тактичної медицини у Варшаві. Мені запропонували приєднатись до проєкту режисера Роланда Озе «Nous, l’Europe, Banquet des peuples» в репертуарі Театру Ательє. Темою була різнорідність Європи. Вони саме гастролювали Францією в той момент, коли почалось повномасштабне вторгнення й вирішили, що треба у виставу щось додати про Україну. А як говорити про Україну, не маючи українського голосу на сцені? Цим голосом запропонували стати мені й надіслали текст, який виявився дуже путіноцентричним. Я не хотіла говорити про нього й цей текст віддали іншому, французькому актору, а я запропонувала свій варіант — про Маріуполь, бо це саме був квітень-травень 2022 року, коли на Азовсталі героїчно оборонялись наші захисники.

У той час ми всі відчували, що мусимо кричати про те, що відбувається. У Варшаві саме відбувались численні мітинги. Пригадую, як ми закидували паперовими літачками Посольство Німеччини, вимагаючи закрити небо.

Самій цікаво, що б я відчувала, якби поїхала в Париж за інших обставин. Напевно, отримувала б насолоду. А так — навколо Париж, весняний, красивий. А я — розбита громадянка України, яка не хоче милуватися цією красою, а хоче волати про війну. Але вдалося досягти діалогу, відбулась гарна співпраця. Хоч було одне інтерв’ю, під час якого інтелігентна, ввічлива журналістка наполегливо оминала тему війни.

«Читання п’єси “Я, війна і пластикова граната” асоціюється мені з моєю вагітністю»

АК: З минулого сезону ти працюєш у львівському Театрі Лесі. Чим для тебе є акторство під час великої війни?

НМ: Театр має реагувати на те, що відбувається навколо. Аналізувати, пробувати пояснити, хоча б провокувати дискусію. В мене є одна вистава, яка не говорить про війну прямо, але в ній піднімаються важливі, актуальні теми і проводиться важлива паралель з війною. Не всі теми зараз про війну, але всі теми мають бути про сьогоднішнє суспільство, про наші турботи та бачення себе, бо попри війну ми, як дико це не звучить, маємо різні турботи й гору нерозв’язаних проблем, розбіжностей. Я точно не хотіла б зараз робити щось розважальне. У мене не виходить забутися навіть на сцені. Забутися взагалі неможливо.

АК: Акторка і мама — як ці дві твої іпостасі співіснують?

НМ: Я прийшла в театр на п’ятому місяці вагітності. І перформативне читання п’єси Ніни Захоженко «Я, війна і пластикова граната», до якого мене долучили, асоціюється мені з моєю вагітністю. Там такий красивий легкий текст, хоч він і на страшну тему. Мама і тато збирають своїх дітей, хочуть виїжджати за кордон, але змінюють рішення й залишаються. Говорять то про круасани, то про ракети… За два тижні до пологів я ще мала це читання, в мене вже був такий супервеликий живіт і малюк активно реагував. Я там говорю про сина, а син вже всередині мене. У нього є навіть пелюшка з ракетами і я йому кажу: «Ось сонце, ракети, але це такі хороші ракети, як літають у космос…» У п’єсі є схожа фраза. Отож, досвід акторства і материнства переплівся. І це дуже чуттєвий досвід.

Не знаю, може, це гормони. Але, незважаючи на війну навколо, материнство допомагає дуже гостро відчувати життя й бажання жити, зауважувати прекрасне.

Я вийшла на репетиції за 20 днів після народження сина. Дуже хотіла долучитись до проєкту, й мені видається, мій малюк підтримав мене в цьому рішенні. Мені дуже не хотілось втрачати себе. Материнство саме по собі не є втратою, просто забирає дуже багато часу. Не встигаєш помити голову, намалювати губи, але це компенсується іншим, безцінним.

Ще вагітною багато читала синові: Михайля Семенка, Сергія Жадана. Збірки поезії стояли біля ліжка. Він також слухав музику [на цих словах прокидається Ярема — АК.]

Мій улюблений момент — коли він прокидається. Намагаюсь ніколи цього не пропускати.

«Я — перша прихильниця свого чоловіка»

АК: Неможливо оминути тему дружини екранного короля. Шанувальниці й досі вам пишуть... Як тоді було на піку акторської слави твого чоловіка?

НМ: Це цікавий досвід — бути дружиною екранного короля. Багато людей спостерігають за тобою в інстаграмі. Деякі пишуть дотепер. Знаю, що в парах часом трапляється конкуренція між двома акторами. У мене ж навпаки: завжди таке враження, наче те, що відбувається з Василем, відбувається й зі мною. Та й у нас не було ще кар’єрного злету одночасно, весь час  гойдалки.

Радісно дивитись на людину, коли вона перебуває в моменті щастя. Мені здається, що я переглянула всі серії «Корони королів» з участю Василя. Я перша прихильниця мого чоловіка. Завжди кажу, що він така людина, яка надихає мене на багато чого в цьому житті.

Ми зустрілися ще студентами й мій шлях не завжди був легким, а завдяки Василю я вчилася відпускати. Його манера буття імпульсивна, часто інтуїтивна. Це мені імпонує. Він є трудоголіком і постійно наполегливо готується до проб, репетицій, зйомок. Я не знаю людини, яка приділяє стільки уваги підготовці.

Пів року під час пандемії я не могла приїхати до Варшави. Потім ми обидвоє потрапили в проєкт до Войцеха Смажовського. Це був гарний період, натхненний. Зараз, як не дивно, кінематограф в Україні продовжує існувати й ми беремо участь у кастингах. Василь є чудовим татом й наші батьківські обов’язки ми ділимо навпіл. Про плани складно говорити, бо наразі майбутнє — це така примарна розкіш. Але росте дитя, і це щось прекрасне.

«Зміниш цей світ на краще?», — питає Наталя сина.

Український музичний листопад подарував нам багато цікавих треків. Серед них я вибрала «свою десятку» і пропоную вам переслухати ці нові композиці українських артистів. Можливе щось подібне ви хотіли знайти для своїх плейлистів. Щось цікаве, енергійне і радісне, аби піднімало настрій. Або, навпаки, ніжне, зворушливе і трепетне, аби затримати настрій цієї осені, яка вже поступилась місцем снігу, заметілі і романтиці засніженого грудня. Отже, ловіть і слухайте! 

№1. Марта Липчей та Сергій Жадан. «Говори»

Українська виконавиця Марта Липчей (суперфіналістка «Голосу країни» у 2022 році) спільно з гуртом «Жадан і Собаки» представила нову дуетну роботу — пісню «Говори» та кліп до неї. 

Музику написала  Марта, вірш Сергія Жадана — і слово майстра  відчувається. Ідеї і сенси не заховаєш під обгортку популярної музики. Як би не було, Жадан — це завжди знак якості. Незважаючи на скандали й екстраординарні піарні ходи (це я про його дует із Христиною Соловій «Серце», резонанс навколо нього і позицію церкви).

Ось що про прем'єру сказала сама Марта Липчей: «Друзі, ми раді презентувати вам нашу першу спільну пісню «Говори». Цей трек розпочався з музики, яку я написала разом зі своєю командою. А вже мелодія надихнула Сергія на текст — про людей, які не бояться і які мають впевнені і сильні голоси. Особливу енергію та потужні гітарні рифи аранжуванню додав гурт «Жадан і Собаки». 

Також, за словами Марти, на написання цього треку їх надихнули сильні та сміливі люди, які не бояться любити і співати. А таких у нас справді не бракує.  У пісні «Говори» йдеться про людей, які не відмовляються від своїх голосів, навіть у часи, коли тиша навкруги стає особливо тяжкою і тотальною. Ця композиція про те, наскільки важливо для нас говорити і чути, вірити і триматися одне одного. Адже поки наші голоси та інтонації лишаються в нашій довірі, ми можемо говорити про важливе та потаємне — про свободу.

№2. Артем Пивоваров. «Валторна»

Артем Пивоваров представляє роботу «Валторна» за віршем Ліни Костенко, записану разом з вокалістами команди PIVOVAROV та хором. «Валторна» — одна з наймасштабніших колаборацій у культурному проєкті не лише Артема Пивоварова, а й в принципі українського культурного контексту останнього часу. За основу композиції було взято вірш Ліни Костенко «Відмикаю світанок скрипковим ключем...». Цей твір складно вмістити у понятті «пісня» або «трек». «Валторна» — це своєрідна так звана «поеторія», що триває 6 хвилин і поєднує в собі поезію, сучасне звучання, гармонійне сплетіння голосів вокалістів та церковного хору, етнічні та електронні інструменти і ефектне декламування вірша у фіналі. Це яскрава суміш світил у музичній галактиці. Ця унікальна робота — результат синергії митців та приклад еклектизму, що став частиною музичної культури. «Валторна» вражає розмаїттям музичних інструментів: від української бандури та старовинної колісної ліри до синтезатора. Ось що про цю композицію сказав сам Артем Пивоваров: «Я вдячний всім, хто став частиною цієї масштабної колаборації. Окремо дякую Ліні Костенко та її команді за те, що довірилися мені, дозволивши покласти вірш неймовірної поетеси на музику. Велика кількість людей вклала душу та любов у цю роботу. Сподіваюся, під час прослуховування та перегляду «Валторни» ви відчуєте це, отримаєте задоволення та повертатиметеся до цієї надзвичайної музичної історії знов і знов».

‍№3. Арсен Мірзоян. «Сонце»  

Арсен Мірзоян випустив новий альбом «Сонце» і вже активно із ним концертує. — Він сповнений простими базовими сенсами, оголеними війною. Це альбом про життя в умовах війни. Всі ці метафори і алегорії навіяні біографічними історіями. Це памʼять. Ми продовжуємо любити дітей, лікувати батьків, вчимося любити на відстані і просто вчимося.Хочеться зберегти емоцію, щоб памʼятати той ранок, памʼятати тих, завдяки кому ми стоїмо, лишаємось Україною. Ми, артисти, не в змозі написати пісні про кожного, але ми можемо підібрати правильні слова. Коли, як не зараз бути чесними?», — розповів про свій альбом Арсен Мірзоян, який є активним волонтером, допомагає захисникам ще з 2014 року, влаштовує виступи для воїнів у найгарячіших точках.

А от що артист пояснив сенс пісні «Сонце»: «Це пісня про маленьку дівчинку, писав я її про свою Ніну, але насправді знаю багато прикладів таких стосунків батька і доньки, коли дочка — це принцеса, а батько — це лицар, і навколо — всі дракони. І батько має оберігати свою доньку від цих драконів».

‍№4. Jerry Heil. «Три полоси»

Українська співачка Jerry Heil цьогоріч знову спробує свої сили у фіналі нацвідбору на «Євробачення-2024». Яна вже готується до фіналу Нацвідбору, зокрема артистка планує презентувати пісню, з якою хоче перемогти та поїхати до Ліверпуля представляти Україну. 

А зараз прем'єра від співачки — «Три полоси»: «Життя — це маніфест впертості, наполегливості, бо ми такі». Після релізу пісня стала надзвичайно популярною за кількістю скачувань на стрімінгових платформах. Реліз зовсім не схожий на її попередні треки, це зовсім нове усвідомлення світу. У звучанні відчутні зухвалість і впертість. «Бо українці такі за своєю природою, — продовжує співачка. — Може, це наша національна особливість. Може, це передається з генами. Ми премо напролом». А ще, за словами Яни, вона просто втомилась писати ліричні пісні. Захотілося  двіжа й енергії.

«Три полоси» — це ще й мотиваційний поштовх. Адже поки ми мріємо про велике, ми можемо подолати все, що підкидає нам життя. Уявіть собі, каже співачка: галасливі собаки, що гавкають позаду вас, лише відволікають, коли ви рухаєтеся вперед до своєї мрії. Трек нагадує нам про те, що треба залишатися рішучими і не дозволяти нічому стати на нашому шляху. 

«Ця пісня про сильну віру в себе і свої мрії, незалежно від того, скільки тобі років. Це гімн для тих, хто хоче залишатися молодим душею і продовжувати йти до своєї мети», — підкреслює Jerry Heil.

№5. Kalush feat. Козак Сіромаха. «Сіромаха»

Український колоритний етноспівак Козак Сіромаха та гурт Kalush  записали пісню «Сіромаха». Сіроманець, Сіромаха — це вовк-одинак, який живе сам по собі в гаю чи в полі. Так само й артист і Козак Сіромаха любить побути на самоті — він живе біля порогів Дніпра в історичному козацькому поселенні Таромське.

«Відкриваються двері минулого та звучить питання отамана: “Де твій кінь? Де твій дім? Сіромахо, й чом один?”, але у виконанні талановитої молоді, яка грає, співає та робить бітбокс на сопілці. Це  магічно та до глибини душі чутливо. Сам Господь надихає нас діяти через інших. І приємно, що це відбувається в той час, коли Україна стає собою, — гарною, чистою, незрівнянною», — прокоментував новий реліз артист. 

То хто ж такий Козак Сіромаха? Справжнє ім'я — Олександр Люббоженко — український співак етностилю, відомий колоритним народним стилем творчості і слідуванням козацьким традиціям.

У 2022 році Козак Сіромаха почав співпрацю з музичним лейблом ENKO, заснований співачкою alyona alyona та продюсером Іваном Клименком. Тож дует із гуртом Kalush є логічним та очікуваним.

№6. MOLODI feat. Мішель Андраде. «Скарб» 

Гурт MOLODI з Маріуполя. Це спільний проєкт музикантів Кирила Рогового та Івана Степаніщева, заснований у 2022 році. Починали в рідному місті як вуличний бенд. Згодом переїхали  до столиці і продовжили спільну творчість.

2022 року до Дня Незалежності України гурт випустив трек «Незалежність», який одразу почав віруситися в соцмережах. І навіть через рік після релізу пісня викликала інтерес слухачів. За цей час хлопці пройшли шлях творчого пошуку, змінився їхній стиль та музичні вподобання, саме тому Іван та Кирило вирішили переосмислити трек і випустити нову версію. Щоб додати треку «жіночої душі», хлопці запросили до роботи співачку Мішель Андраде.  

Ви, напевно, знаєте цю українську співачку та телеведучу українсько-болівійського походження. Співає іспанською, українською, англійською, португальською мовами. Народилась вона в Болівії. У 2010 році переїхала до України, вступила до музичної школи по класу фортепіано й одночасно зайнялася вокалом. У 2013 році взяла участь у шоу Х-Фактор, після якого про Мішель дізналась вся країна. 

А про пісню «Скарб» музиканти кажуть так: «Це рімейк нашої пісні, яку ми випустили торік. Була фантастична реакція після релізу, ми вирішили, що в ній все-таки треба зробити більш визначений сенс, ми переробили текст, попрацювали над звучанням. Ми виклали саме наше розуміння незалежності і свободи. Потрібен був жіночий голос, і ми запросили Мішель».

№7. Blooms Corda. «Пісня про війну»

Цей український музичний гурт був створений Данилом Галиком у 2014 році. Його особливістю є поєднання самобутньої фанкової, навколоджазової музики з поетичними україномовними текстами. Критики неодноразово визнавали Corda одним із найоригінальніших та найцікавіших гуртів незалежної музичної сцени України останніх років, а альбоми гурту щораз отримували високі позиції у рейтингах музичних ЗМІ. Є в їхній музиці щось таке тремтливе і трепетне, що відрізняє від всіх інших музикантів української сцени. 

На тлі вторгнення РФ в Україну гурт став учасником благодійного музичного збірника «За Україну». 

«Нова пісня — це як спроба змалювати той перманентний стан, в якому ми перебуваємо», — кажуть музиканти. — У кожній хвилині, кожній секунді. Це пісня — не погляд здалеку, це погляд зсередини». 

«Впевнені, — каже Данило Галик, — насправді ми всі відчуваємо війну кожного дня, ми живемо в ній. Лякаємось, плачемо, радіємо і хочемо зберегти своїх близьких. Бо навіть, якщо подекуди вдається на мить відчути маленькі радощі життя, однаково усвідомлюєш, яка в цього ціна. Пісня була написана вдома під гітару буквально за декілька хвилин. Потім було відзняте нехитре відео. Це чіпляє і хвилює. Це “Пісня про війну”, а вірніше про те, як не втратити ніжність і трепетність в наш час». 

№8. GO-A. «Думала» 

От як розповідає про прем'єру Катя Павленко, солістка гурту GO-A: 

«Давним-давно жила дівчина, яка хотіла бути щасливою. Також існувало повір'я, що дуже погана прикмета народитися в середу. Так сталося з нашою дівчиною, тому люди намагалися переконати її, що неможливо бути щасливою через її невезіння. “Щоб бути щасливою, потрібно мати багатство, славу, міцне здоров'я, великий будинок, багатого чоловіка і неземну красу!”, — сказали вони. Список був нескінченним, тому що кожен бачив “щастя” в дивних речах.

“Це не справжнє щастя!”, — сказала дівчина, але її ніхто не хотів слухати. Навколишні вважали її необережною і дивною. І одного разу дівчина помітила, що люди, які вчать її щастю, самі нещасливі. Вони мали багатство, славу і великий будинок, але їхні очі дивилися сумно й байдуже. Ці люди не бачили краси навколишнього світу, але завжди бачили причини сумувати. Посмішка дівчини їх тільки розлютила.

Одного разу пролунав сильний грім, який розбудив людей, і вони зрозуміли, що насувається щось погане. Люди були налякані, деякі з них втекли, намагаючись забрати все добро, яке вони заробили за все життя. Інші люди були в паніці, оскільки не могли вибрати, що для них найдорожче. Дівчина спостерігала, як небезпека наближалася все ближче і ближче, але була спокійна. Найдорожчим в її житті була любов до своєї землі та рідного дому.

Раптом вона помітила сміливців, які намагалися зупинити темряву, поки не стало надто пізно. Були люди сильні духом, вони не могли дозволити злу завоювати весь світ, тому вони вирішили боротися. Дівчина вирішила залишитися і світити для тих сміливців, які пішли глибоко в темряву. Вона допомогла їм відчути, що вони не самотні і хтось їх чекає вдома.

Того дня всі зрозуміли, що нещастя не питає, багатий ти, якої ти породи. Нещастя приходить як виклик, і наше майбутнє залежить від того, як ми його подолаємо. Тільки коли стемніє, можна побачити тих, хто може світити».

№9. Марина Круть (KRUTЬ). «Вір мені»

Бандура — дуже український інструмент, про це знають всі.  На сучасній же українській сцені бандуристка одна. Яскрава, помітна, лірична і дуже поетична. І не лише в Україні, вона  — єдина в світі soul-бандуристка. Ось як вона розповідає про себе і свій музичний інструмент:

«Я граю на бандурі вже 18 років, і за цей час не могла не злитися з інструментом. Інколи здається, що коли люди закріплюють за мною таку асоціацію, це означає, що я вже ніколи не зможу стати кимось іншим, відкрити себе по-новому. Для частини аудиторії така зміна може бути неприйнятною. Поки що мені не хочеться відриватися від бандури. Все ж таки вона стала невід’ємною частиною мого життя. До речі, сприймаю я бандуру не лише у контексті того, як я її переосмислюю і по-новому відкриваю для людей. Для мене вона є музичним інструментом, що допомагає відображати мою власну сутність і форму. Ми доповнюємо одна одну, як мікрофон доповнює вокаліста. 

Буває, що хтось, не спитавши, торкається моєї бандури, а це викликає у мені таку агресію, ніби хтось порушив мої особисті кордони. Я кажу собі: “Це ж не до мене торкаються, а до інструмента”, — але бандура стала настільки близькою до мого тіла, що кожного разу, коли з нею щось стається, я відчуваю фізичний біль».

Нові пісня «Вір мені» в нашій підбірці за листопад. Ось як про пісню каже Марина Круть: «Я давно не пишу пісень про любов, а якщо і пишу, то не викладаю їх, а залишаю у довгому ящику. Але “Вір мені” була настільки красива, що я вирішила все ж її показати людям. Тому скажу свою улюблену фразу на тему любовних рефлексій: люди йдуть, а пісні залишаються».

№10. Чумацький Шлях (CH.SH) feat. Żywiołak. «Сокіл»

Хмельницький прогресивний фолк-метал гурт «Чумацький Шлях» (CH.SH) записав пісню із польським колективом Żywiołak. Сингл має назву «Сокіл». Цією роботою музиканти мали на меті підкреслити дружбу між українським і польським народами. Це також присвята всім, хто став на захист України. В основі пісні — народна пісня «Ой, на горі сокіл», в якій йдеться про навалу Османської імперії на території України у 16-17 століттях:

«Сьогодні Україна знову загартовує себе у боротьбі. Вже понад рік триває повномасштабна війна з російською федерацією, яка цинічно знищує українські міста та вбиває тисячі невинних людей. Після зміни лише одного слова (“турки” на “орки”) пісня набула нового сенсу».

У творі музиканти поєднали ліричне та важке рокове звучання з фольклорними етнічними інструментами такими як лютня, ліра та сопілка.

«Пісню “Сокіл” я почув більше десяти років тому від дівчини Діани, яка була нашою вокалісткою. Тоді ми навіть зробили своє аранжування і декілька разів виконували композицію на фестивалях, проте повноцінного запису твору ми так і не зробили. Всі ці роки час від часу пісня крутилась у моїй голові, але після 24 лютого 2022 року я відчув її по-новому. Я замінив слово “турки” на “орки”(так у наш час українці називають російських окупантів) і тим самим текст став відображенням нашого сьогодення та нашого минулого. Коли ми почали роботу над створенням нового аранжування, то одразу зрозуміли, що це має бути інтернаціональна робота. Ми показали демоверсію нашим польським друзям колективу Żywiołak, і вони погодились записати її з нами, переклавши декілька куплетів польською мовою», — розповів вокаліст Сергій Строян. 

Також хочу звернути вашу увагу на відео, яке вже є в ютубі. Трек доповнила унікальна пісочна анімація, яку створила керівниця Центру анімаційних мистецтв, переможниця міжнародних конкурсів, володарка ордену президента «Берегиня України» Оксана Мергут. У роботі зображені символічні образи, що взяті з відомих фотографій створених протягом року війни та оригінальні художні картини. Пісня є досить жорстка по звучанню, але вона зачіпає. Такою і була мета музикантів. 

Навесні цього року відома польська режисерка Мая Клечевська поставила на сцені Івано-Франківського драмтеатру виставу «Дзяди» за мотивами однойменної поеми поляка Адама Міцкевича. Це не ті класичні «Дзяди», що їх вчать польські діти в школах, а сучасна інтерпретація класики, вписана в контекст російсько-української війни. Антизагарбницька п'єса зі сценами полону та Каннського фестивалю, зіграна виключно українськими акторами.

Поема Адама Міцкевича вийшла в світ 1822 року, але навряд чи ви читали її українською. Перший український переклад «Дзядів», зроблений Віктором Гуменюком, з'явився тільки минулоріч. За цікавим збігом — рівно через двісті років після появи оригіналу — у 2022-му.

13-15 грудня «Дзяди» покажуть у Кракові на міжнародному фестивалі Boska Komedia, який вважається чи не найважливішою театральною подією країни. Після чого вистава, яка проходить під патронатом Sestry, поїде гастролювати Німеччиною та Францією. Цікаво, що створена вона «на експорт» й апелює до сумління тих, хто втомився від війни або досі каже «Це не наша війна» та «Я — пацифіст». Разом з тим саме українська аудиторія найімовірніше увійде в резонанс з акторами, адже теми, порушені в «Дзядах», нам не просто цікаві, а дуже болять і вимагають катарсису.

«Хочу зіштовхнути європейського глядача з його байдужістю»

Режисерка Мая Клечевська бере з «Дзядів» Міцкевича лише чотири сцени: в'язницю, монолог Конрада, екзорцизм і сцену салону та балу. В камері знаходяться полонені воїни з «Азовсталі», сеанс екзорцизму проводить не ксьондз, а московський піп Кирил, ну а салонна сцена дуже нагадує минулорічні події на Каннському кінофестивалі, де до фіналу пройшов фільм російського режисера Кирила Серебреннікова, а протестна акція української дівчини викликала у присутніх лише нудьгу і роздратування.

— Я хочу зіштовхнути європейського глядача з цим видовищем, цією його байдужістю, — пояснює Sestry режисерка вистави «Дзяди» Мая Клечевська. — Моїм натхненням стала сцена, яка відбулася минулого року в Каннах: красиво одягнені люди п'ють шампанське, паркують свої Rolls-Royce на Лазурному узбережжі, коли раптом вриваються українські активісти із закривавленими транспарантами, фактично борючись за увагу до України. І з якою реакцією вони стикаються? По-перше, про подію мовчать майже всі європейські ЗМІ. По-друге, всі ці люди просто обурені й не розуміють, навіщо їм псують такий гарний вечір. Я хотіла б розпочати з аудиторією із Західної Європи розмову: «Як це вас не стосується? Що це взагалі за категорія мислення? Як ви можете відвернути погляд від того, що відбувається так близько від вас?» Я хочу зрозуміти, невже ці люди дбають лише про власний комфорт і спокій. А емпатія?

Старий романтичний текст Міцкевича звучить в Україні як ніколи актуально. Наприклад, сцену в камері з військовополоненими поляки сприймають як історичну — про події, які сталися в Польщі колись. Натомість в Україні це реальність і сцена з документального театру. Кожен з українських акторів, які беруть в ній участь, втратив когось із близьких або знайомих на війні, і акторам не треба пояснювати, що відчувають ті, кого вони грають.

— У виставі я порушую дві болючі для українців теми, — розповідає Мая Клечевська. — Першу українські актори назвали процесом екзорцизму російської мови, культури та драматургії. Російська культура в Польщі також була глибоко вкорінена, але в Україні — набагато міцніше й глибше. Плюс російська церква, з впливом якої настав час радикально покінчити. Друга тема — залежність України від Заходу та його допомоги. Україна весь час просить і дякує. І цей стан просіння та дякуваня є для мене нестерпним. Я знаю, що українці не можуть сказати про це прямо, але я можу. Ну, не мусить Україна просити і дякувати, захід має допомагати сам, адже ціна, яку платить Україна, надто висока. Вже загинуло близько 500 тисяч людей на фронті. Україна боронить від імперіалістичної потвори не тільки себе, але й цілу Європу. Це ми маємо дякувати українцям, а не навпаки. Натомість у Тіктоці та Твіттері німців та французів українська тема зустрічається дедалі рідше.  

— Україна межує з сімома країнами, але у більшості з українців слинка текла саме на російську драматургію та літературу, тоді як твори інших сусідів ми здебільшого навіть не відкривали, — дивується актор Івано-Франківського драмтеатру й виконавець головної ролі в «Дзядах» Роман Луцький. — Я, наприклад, до постановки не читав Міцкевича, а коли прочитав, то був під великим враженням. Міцкевич для поляків, як для нас Шевченко — народний символ. До того ж Шевченко з Міцкевичем навіть зустрічались, як мені розповідав шевченкознавець Олександр Денисенко. Тарас Григорович і Адам Миколайович пили разом каву чи що там ще.    

«Найважливіша сцена вистави — про кордони людського терпіння»

Перлиною вистави є монолог Конрада або Велика імпровізація в інтерпретації актора Романа Луцького. Герой стоїть на сцені і розмовляє з Богом.  

— Це найважливіша сцена, адже вона — про кордони людського терпіння, — говорить Мая Клечевська. — Чи можливо взагалі витерпіти те страждання, яке відчувають люди? Що про це думає Бог? І яке, з космічної точки зору, може бути виправдання цим стражданням? Конрад цього не розуміє. Він хотів би сам мати Силу і зробити світ щасливим. І для мене це завжди дуже зворушливо. Тому що показує повну безпорадність людини, але також її велику боротьбу та турботу, співчуття. Конрад каже: «Мільйон мені ім’я», тобто він страждає не один, разом з ним мільйони інших. І це теж такий важкий момент для мене. Актори живуть на заході Україні, тілом на сцені, але розумом, емоціями, всією своєю душею — в Авдіївці.  

— Монолог Конрада в польській драматургії, як монолог Гамлета — в англійській, — пояснює виконавець цієї ролі Роман Луцький. — Він — подарунок для актора та його велика відповідальність. Коли мені вперше показали текст — а це десь дев'ять сторінок у скороченій версії, я спочатку не знав, як мені до нього підступитися. Поступово відкривав його для себе, рядок за рядком. Робив помітки. Директор нашого театру Ростислав Держипільський порадив, що не треба ставитись до монологу з трепетом, натомість як до діалогу. Розповісти його не відсторонено, а наче це жива розмова. Він, здається, не пропустив жодної вистави «Дзяди» і кожного разу каже: «Цей монолог — про мене!» 

Мистецька подія та зразок для інших польських театралів

Співпраця польської режисерки з українським театром цікава як в культурному аспекті, так і в політичному.

— Я був вражений, коли дізнався, що Мая Клечевська вирішила їхати в Україну і робити там виставу, — розповідає керівник фестивалю Bosko Komedia Бартош Шидловський. — Адже це рішення означає, що допомога Україні виходить за межі соціально-практичної та переходить в площину ідей, інтерпретацій, обміну культурними історіями. Участь вистави «Дзяди» в цьогорічному фестивалі дуже важлива не тільки як мистецька подія, але й тому що фестиваль має заохочувати певну діяльність, подавати її як зразкову.

— Ми хвилювались, як зможемо працювати в умовах війни та повітряних тривог, — згадує режисерка. — Виявилось, що коли ми на репетиціях, то в цей момент нам не здатна стати на заваді навіть війна. Ми не солдати, ми просто митці, й мистецтво —  наша єдина зброя, якою ми боремося з Росією. Я відчувала себе, як на тренувальному полігоні.

І резюмує:

— Цей діалог в українсько-польському мистецтві є дуже творчим: дві нації і дві мови надихають та збагачують одна одну. Нам є що дати одне одному. І майбутня зустріч на фестивалі в Кракові, в спільному мистецькому просторі дає мені велику силу та надію, що мистецтво в результаті переможе.

Дивіться також відео про виставу тут: https://fb.watch/oU3Iczcb4N/

-----------------------------------------------

‍_{Не лише «Дзяди» - українська частина в Boska Komedia}

‍_{14 грудня о 15.30 у Театрі імені Юліуша Словацького (сцена Dom Machin) відбудеться показ української драми «Комаха». Після цього глядачі зможуть долучитися до дискусії про те, як змінюється український театр під впливом російської інвазії. Ввечері цього ж дня на головній сцені пройде також перший вечірній показ вистави «Дзяди» Маї Клечевської. «Це буде емоційний, напружений виступ, – каже про «Комаху» Бартош Шидловський, художній керівник фестивалю Boska Komedia. – Можливо, ця п’єса увійде до репертуару, що було б цікаво як показ українських авторів на театральних сценах Європи. А потім поговоримо про популяризацію української драматургії за кордоном, театральну роботу в реаліях війни та її наслідки». У дискусії візьмуть участь авторка драми Лєна Кудаєва та режисер вистави Томаш Фризель. У «Комасі» грає Ніна Батовська, українська акторка, яка приїхала до Польщі після вторгнення й зараз працює в Сілезькому театрі в Катовіце. На зустрічі можна буде придбати збірку перекладів драми «Комаха», зроблених програмою Українського інституту Transmission.UA: drama on the move.}

_{Квитки на вистави «Дзяди» та «Комаха» можна придбати на сайті фестивалю www.sklep.boskakomedia.pl}

‍_{Boska Komedia — міжнародний театральний фестиваль, який відбудеться 8-16 грудня у Кракові, в ньому візьмуть участь 20 вистав.}‍

‍У Берліні відкрилась перша українська галерея «Серпень». Це ініціатива журналістки і продюсерки Наталки Якимович, яка з початком повномасштабного вторгнення була змушена виїхати до Німеччини. Перша експозиція має назву «Крізь полум'я» і об'єднала шістьох митців — Артема Волокітіна, Вікторію Підуст, Михайла Алексеєнка, Воло Бевзу, Романа Михайлова та Олексія Золотаря. Як це говорити мовою українського мистецтва із західною аудиторією? Про це і не тільки галеристка Наталка Якимович розповіла в інтерв’ю Sestry.

Наталя Жуковська: Наталю, за професією ви — журналістка та продюсерка, а тепер ще й галеристка. Як вам цей новий статус?

Наталка Якимович: Моя подружка після відкриття галереї написала мені повідомлення: «Ну що, ти щаслива?». Я відповіла: «Не можна сказати, що я щаслива, але я нарешті почуваюся на своєму місці». І на це є кілька причин. По-перше, коли я переїхала до Німеччини, мене трішки поносила недоля. Я працювала в офісі німецько-американської компанії. Через півроку влаштувалася в редакцію видання «Амаль Берлін» — медіа, яке пише для українців у Німеччині. Але це  робота на пів ставки. За масштабами і викликами це не те, до чого я звикла. По-друге, давно була така внутрішня потреба працювати на себе, а не на когось. Мені здається, що в 43 роки я до цього дійшла.  

НЖ: Що стало поштовхом до відкриття галереї? Як прийшли до такої ідеї? 

НЯ: Коли я приїхала в Берлін, то була гостра необхідність знайти своїх людей і робити якусь активність. Але, як виявилося, тут не було жодного українського простору. У мене була ідея створити український культурний центр. Вже навіть почала шукати приміщення, але потім зрозуміла, що, мабуть, така ініціатива все ж таки має бути державною. Тому я відкинула цю ідею, але згодом стався дивний збіг обставин. Мій хлопець, скульптор, працював з галеристкою, яка йшла на пенсію. Вона запропонувала мені це приміщення. Я написала концепцію і відправила власнику галереї, але отримала відмову. Я засмутилася, але продовжила пошук приміщення. Коли я знайшла непоганий варіант поруч, власник, який мені відмовив, запропонував зустрітися. Він виявився дуже приємним чоловіком, який страшенно захоплюється мистецтвом. Для нього було принциповим, щоб в його приміщенні була галерея, тому мені довелося презентувати йому цілий концепт. Я йому показала портфоліо художників, з якими планую співпрацювати. І так склалося, що ми знайшли з ним спільну мову. Наша перша зустріч, яка тривала півгодини, закінчилася підписанням контракту. Власне так в українців нарешті з’явився свій арт-простір у Берліні. 

НЖ: Хто допомагав із фінансуванням? Не було страху та сумнівів? 

НЯ: Сумніви є завжди. Щодо грошей, то історія дуже проста: я продала свою машину і вклала все у галерею. Сподіваюсь, що воно себе виправдає. 

НЖ: Чи був у вас бізнес-план щодо відкриття галереї? 

НЯ: Не було і нема ніякого бізнес-плану. Є певне розуміння, звідки можуть бути надходження, окрім продажу картин. Буде невеличка крамниця, в якій продаватимуться українські сувеніри. До того ж приміщення знаходиться у дуже гарному районі. Тому є шанси, що його за гроші можна буде здавати під усілякі заходи. А ще можна самому щось організовувати — з платними квитками. Це три такі основні надходження, які мають закривати хоча б  орендну плату. 

НЖ: Чому саме «Серпень»?

НЯ: Насправді назву обирали дуже довго. Було десь пів тисячі варіантів. Я замучила всіх знайомих навколо. З усіма консультувалася. Я вже втратила надію і сон. Але коли отримала ключі від приміщення, поприбирала, вийшла на вулицю, сперлася на двері і побачила навпроти вивіску «Авґустштрассе». І в той момент мене осінило — «Серпень»! Це саме та назва, яка відповідала всім моїм вимогам. Я хотіла, щоб було дуже просте написання. Щоб на всіх мовах люди могли знайти галерею. Я хотіла, щоб для українців це було чітким сигналом — це наше. А ще, щоб назва була мелодійною і викликала приємні асоціації. А серпень — це найщедріший місяць року. І він найтепліший — з ноткою ностальгії. 

НЖ:  Розкажіть будь ласка про самих митців і представлені роботи у вашій  галереї?

НЯ: Зараз у нас 6 митців. Це виставка, яка робилась під концепцію. Має назву «Крізь полум’я» — вона не стільки про війну, як про її наслідки. Центральна робота «Хаос та Ейдос» Артема Волокітіна, яка зроблена у формі вівтаря. Це дуже потужна й оптимістична робота, в якій я бачу народження нового світу після трагічних випробувань. З Артемом та його дружиною Тетяною Малиновською ми познайомилися у Німеччині. Це багатодітна родина з Харкова. Їхню квартиру рознесло російською ракетою. Тепер разом з п’ятьма дітьми вони живуть у Потсдамі.  

Роман Михайлов — один з моїх улюблених художників. Ми знайомі багато років. Він теж з Харкова, але давно працює у Києві. Його робота «Опік реальності»  з’явилася після Майдану. Це такі обсмалені шматки паперу. Ця робота про те, що весь досвід залишає сліди на нас, — і вони можуть виглядати і страшно, і прекрасно одночасно. 

Ще є два художники, яких я називаю «берлінські митці з українським корінням». Це Вікторія Підуст і Воло Бевза. Вони вже 8 років у Берліні. Це хлопець і дівчина. Навесні вони були в Україні. Зняли руїни Ірпінського моста та розбомбленого ТРЦ «Ретровіль». Це стало основою робіт Воло. Спочатку він опрацьовує знімки у фоторедакторах, а далі домальовує олією. Робота Віки — фото арматури, яку львів'яни зносили для виготовлення захисних конструкцій.

У галереї також представлена відеоінсталяція Михайла Алексеєнка. Це неймовірна і потужна робота під назвою «Пил 2». Ти просто 2 хвилини дивишся, як гіпсовий будинок перетворюється у пилюку. За концепцією, це виглядає так, ніби весь світ зараз спостерігає, як Україна розсипається і нічого не можна з цим зробити. 

І ще один митець — Олексій Золотар, це мій бойфренд. Він скульптор. Перша робота називається «Фіксація». Вона складається з трьох величезних дисків, діаметром у півтора метри. Але у галереї виставлений тільки один. Він такий як жорна, які ніби перемелюють всю історію і людей в ній, перетворюючи у пісок.    Ще є робота про розкриті мрії. Автор змальовував вікна з цивільних об’єктів, в які влучили російські ракети 

Отака виставка у нас — страшна і красива одночасно. 

НЖ: Наталю, якою роботою зацікавився сам канцлер Німеччини Олаф Шольц?

НЯ: Йдеться про Артема Волокітіна. Шольц приїжджав до них в майстерню у Потсдамі. Ця робота велетенська. Якщо її повністю зібрати, то вона займає понад 5 метрів. Я думаю, що вона має висіти в урядовій будівлі в Рейхстазі. Ця робота дуже потужна, сильна і тематична. Їй прям там місце. Але я не знаю, як знайти людей, які займаються купівлею мистецтва для урядового кварталу.  

НЖ: Чи були на відкритті вашої галереї німецькі чиновники та політики? 

НЯ: Берлін наскільки насичене культурою і мистецтвом місто, що в день нашого відкриття паралельно відкривалося ще шість виставок. Знаєте, чим відрізняється Німеччина від України? В Україні, якщо прем’єр-міністр зайшов на виставку і йому сподобалася якась картина, то є всі шанси, що вона опиниться в його робочому кабінеті. У Німеччині все працює зовсім по-іншому. Для того, щоб картини купила якась урядова структура, мають прийти люди, які спеціально цим займаються. І я думаю, що навіть Олаф Шольц не знає, хто ці люди. Треба запрошувати цих кураторів, але виходів на них поки що в мене немає, але я над цим працюю. 

НЖ: Чи будете співпрацювати з художниками-початківцями?

НЯ: Працювати з художниками-початківцями дуже цікаво. Бо таким чином ти можеш робити цілий проєкт з митцем і за менші гроші. Це може бути комерційно вигідніше. Насправді немає ніяких обмежень щодо того, що це тільки українські митці. Ні. Я готова робити міжнародні проєкти. Тож нема жодних умовностей — ні вік, ні освіта, ні гендер, ні національність. Тільки з росіянами ми не працюємо ніяк. До решти — ми відкриті.

НЖ: Скільки людей працює в галереї? 

НЯ: Все роблю сама. Варю каву, прибираю. Коли це зміниться? Як тільки почнуть продаватися картини. Якщо з’являться перші колекціонери, я одразу візьму когось на роботу. Дуже хотілося би цього, бо в якийсь момент я вже сама не даю ради. 

НЖ: Сьогодні українські митці помітні у світі як ніколи досі. Чи змінилося, на вашу думку, їхнє сприйняття за межами України?

НЯ: Буде переоцінено, коли ми скажемо, що зараз інтерес до українського мистецтва зріс. Це сталось, але не суттєво. Те, що нам готові допомагати і нам співчувають, — це не значить, що нас готові розглядати як конкурентів і платити нам за європейською ціною. Це теж велика проблема. 

НЖ: Яке для вас було найскладніше рішення від початку великої війни?

НЯ: Напевно, прийняти те, що я залишаюся у Берліні. У квітні 2022-го я виїхала тимчасово через проблеми зі здоров’ям. Я була впевнена, що у вересні ми повернемося назад. Наш друг зняв нам квартиру, ми в ній жили безкоштовно півроку. Я навіть не вчила німецьку мову. Однак почали змінюватися обставини. Почали горіти мости з Україною. Йдеться, зокрема, про роботу. Тому я подумала, що тимчасово залишаюся. Ясно, якщо я зараз відкрила галерею, то це говорить про те, що найближчі 2-3 роки я тут. Це рішення, з одного боку, далося мені складно. З іншого, стало трішки легше. Бо невизначеність пригнічує. От в мене гарна квартира у центрі міста, але у ній відчуття тимчасового житла. Для мене завжди було важливо створювати затишок у помешканні. Від моменту повномасштабної війни бажання гніздуватися в мене зникло. Лише нещодавно я повісила картину з галереї, щоб хоч трішки додати затишку. Якби мене спитали два роки тому, де ти хочеш пожити, то останнім місцем на землі був би Берлін. Але зараз я вважаю, що це дуже комфортне та інтернаціональне місто.

НЖ: Як тривав процес адаптації? 

НЯ: Щойно приїхавши до Німеччини, я працювала в офісі і не знала німецької. Тільки зараз вирішила піти на мовні курси. Бо якщо займатися галереєю і продавати картини, треба комунікувати з людьми, а відтак, знати мову. Добре, що у мене склалося нормальне коло спілкування тут. Саме у  Берліні я вперше відчула, що таке сила сестринства. У мене завжди було багато подруг, але саме тут я відчула стільки підтримки і допомоги від просто знайомих дівчат і жінок. Це супер!

НЖ: Наталю, у чому ви бачите місію мистецтва під час війни?

НЯ: Дуже важливо давати більше інформації, достукатися до людей, до їхніх емоцій. Слід відкритися для іноземців, щоб вони побачили, що ми з ними однієї крові і на рівних. І в цьому мистецтво. Щоб вони зрозуміли, що ми такі самі люди, як вони. У нас так само болить. У нас така сама культурна спадщина, як і у них. Нам просто треба трішки допомогти. Щоб ми це все зберегли від цієї орди, яка вміє лише руйнувати і вбивати. 

НЖ: А якою є місія Наталки Якимович?

НЯ: Дуже боюся пафосних заяв щодо цього. Думаю, що моя місія — на власному прикладі показувати, якими бувають українці. Тут багатьох це вражає. Коли люди з моєї попередньої роботи кажуть: «Як ти відкриваєш галерею? Скільки ти там? Рік?». Навіть німців це вражає. Їм здається, що це квантовий стрибок, якого не буває. Але для мене це природний результат проробленої роками на телебаченні роботи. Тож я не хочу називати якусь свою супермісію. Я страшно не люблю, коли починають маніпулювати поняттями «культурний фронт» і так далі. Фронт у нас один. На ньому воюють справжні герої — і у них є місія. А у мене, напевно, є завдання доповнити комерційним проєктом величезну роботу з культурної дипломатії, яку проводить дуже багато крутих, розумних і офігенних людей.

Вона з відкритими обіймами зустрічає мене в номері одного з варшавських готелів. Заварює чай, пригощає смаколиками і дарує сувеніри з України. Українська акторка, телеведуча та громадська активістка Римма Зюбіна розповіла в інтерв’ю виданню Sestry про зміни в  житті через війну, про те, хто руйнує українське кіно і як мила підлоги у підʼїзді.

‍Оксана Щирба: Як Вас змінила війна? 

Римма Зюбіна: Війна для мене почалася девʼять років тому, тому вже була стерсостійка. 16 лютого 2022 року побувала вдома в Ужгороді, там з мамою та сестрою ми говорили про війну. Сестра колись займалася альпінізмом, розповідала як вижити  в лісі: визначати, де схід-захід, мати з собою пластмасову лінійку (вона горить на відміну від сирого листя). 20-21 лютого я мала вистави в театрі. Розповідала усім про цю лінійку, а з мене сміялися. 

У 2014 році у мене була складена валізка. А у 2022 році – ні. Не думала, що буде повномасштабне вторгнення. 

Моє життя дуже змінилося. Кожен день змінював мене та ставлення до життя.

ОЩ: З початку великої війни Ви залишалися в Києві, хоча могли поїхати в Ужгород, до мами. Ваші друзі дуже дивувалися такому рішенню…

РЗ: Було усвідомлення, що хтось має чинити опір. Я зрозуміла, чому люди залишаються на окупованих територіях і відвойовують своє місто. Відчувала, що я готова це робити.

Мені тоді здавалося, що акторська професія найменш потрібна. Всі свідомі друзі-актори перекваліфікувалися: хтось пішов в тероборону, хтось у волонтери. Байдужих не було.  

Я можу безкоштовно вести концерти, проводити творчі зустрічі, приїжджати до військових та переселенців. Перші півроку на виставах я заробила стільки, скільки раніше заробляла за 1 знімальний день. 

ОЩ: А на що жити?

РЗ: Я дуже невибаглива, можу затягнути пасок. Насправді, шалені гроші від зйомок розбещують. Колись купила дорогий італійський диван зеленого кольору (говорить сміючись). Він коштував мої чотири знімальні дні. А потім півроку не було роботи, підходила  до дивана і казала: я тебе ненавиджу. 

ОЩ: Ви казали, що в певний момент виходили на сцену з відчуттям порожнечі. Вам дійсно було важко віддатися мистецтву?

РЗ: Так, були думки піти з професії остаточно. Я думала перекваліфікуватися, як і багато друзів. Усе життя мені було важливо відчувати себе потрібною: і в особистих стосунках, і в професійних. Актор – це не та професія, коли ти вийдеш з одиночним пікетом під кіностудію Довженка і будеш кричати «Зніміть мене в кіно». Ти чекаєш. Якщо немає потреби, запиту на твій типаж, вік, акторську психофізику, то не запрошують зніматися. І ніякі знайомства, кумовство, «ліжко» не допоможуть. Попереджаю молодих дівчат, щоб не плекали зайві надії. 

Я не маю контрактів на 5 років, як голлівудські актори. Україна – моя країна, але вона не є в топі 5 кінематографічних держав. І це вже мої проблеми, що свого часу не поїхала в іншу країну, не вивчила іноземної мови. Була можливість поїхати в Росію на початку 2000-х, розумію, що в той період я би дуже багато знімалася. Але не шкодую. Також прагнула бути з сім’єю, бо зйомки за кордоном – це завжди розрив родини. Я хотіла нести відповідальність за виховання дитини сама, не перекладати на бабусь.

ОЩ: У кого Ви думали перекваліфікуватися?

РЗ: Я так якісно мила підлогу – з 4 поверху по 1 у своєму будинку. Пам’ятаю березень 2022-го, виходять сусіди з валізами і кажуть: «А ми думали, що це так добре комунальники працюють». Міркувала, піду в ЖЕК і влаштуюся прибиральницею на пів ставки. Також я наповнювала базу з «Євромайдан SOS» для переселенців – контакти по Закарпаттю – поселення, транспорт, їжа, волонтери, медична і психологічна допомога.

Одна з моїх нереалізованих історій – це психологія. Я могла би надавати психологічну допомогу. Вчора підійшла людина і каже: «Ви мене врятували своїми нічними ефірами». А я просто вмикала від початку війни стрим, готувала якісь вірші, читала…  Вночі, а ночей люди дуже боялися. І, як виявилося, я підтримувала людей. 

ОЩ: А що Вас тримало тоді емоційно?

РЗ: Психологи казали: щось робіть руками. Тому мила підлогу, доглядала за квітами.

В Бородянці ми знімали короткометражне кіно, і там росли квіти під будинком.  Я знала, що будинки будуть руйнувати і квіти загинуть. Забрала ті рослини і посадила під вікнами свого будинку.

Це якась пам'ять, енергія. Дуже допомагало прибирання та догляд за квітами.

ОЩ: Як працював театр під час повітряних тривог?

РЗ: З вересня 2022-го я репетирувала виставу про життя в  окупації з Херсонським театром ім. Куліша -тоді ще місто було в окупації. Ми отримали грант від Українського культурного фонду і поїхали туром по Україні (Черкаси, Київ, Миколаїв, Житомир, Івано-Франківськ, Львів, Кропивницький). У мене був монолог на десять сторінок – дуже драматичний, емоційний. Посеред монологу починається повітряна тривога, разів шість звучить повідомлення в театрі. А ще дві сторінки треба договорити. Люди починають розмовляти між собою. Директор театру каже мені: граємо. У колег в Одесі була посеред вистави звучала повітряна тривога. Виставу перенесли на інший день, бо тривога довго тривала, а людям треба було ще добратися додому.

ОЩ: Як це впливає на глядача?

РЗ: Це на всіх впливає. Ми, актори, жартуємо між собою. Наприклад, у «Травіаті» Віолетта не померла, Отелло не встиг задушити Дездемону, Ромео і Джульєтта закохалися, але не встигли померти. Часто, коли звучала тривога, глядачі не йшли до сховища, а сиділи і чекали продовження. 

ОЩ: Наскільки змінився характер глядача?

РЗ: У кожному місті – свій глядач. У 2021 році  ми зіграли по 2  вистави «Це все вона»  у Львові, Чернігові й Сєвєродонецьку, всюди глядач інший. Вистава «Це все вона» – прірва в стосунках батьків та дітей, яка є актуальною завжди. А надто сьогодні, коли простіше сховати переживання від реального світу. Адже невідомому другу по листуванню можна розповісти будь-що. Проте реальне життя завжди наздоганяє. І правда про того, хто сидить по той бік монітору, може стати шоком.

Під час війни глядач активніше почав відвідувати театр. У Києві зараз на всі вистави аншлаг. У Львові в Театрі ім. Заньковецької аншлаги безкінечні, «люди на люстрах висять». 

ОЩ: А що з українським кінематографом? Він і до війни переживав не найкращі часи.

РЗ: Біда. Велика біда. Після того як з посади голови Держкіно пішов Пилип Іллєнко, почалося найгірше. На його місце призначена Марина Кудерчук, яка взагалі необізнана в кіно і непрофесійно керує агентством. У неї взагалі не сформовані смаки щодо кіно. Якщо ти нічого не знаєш, то хоча б візьми сильних людей в команду. Вона цього не зробила. Протягом 2022-2023 років не запущено  жодного повнометражного ігрового кіно в Україні. Те, що знімається – це силами каналів, коштами приватних осіб; знімається документальне кіно кінематографістами, які опинилися на фронті, або працюють журналістами. Люди, які зараз перебувають в Нацраді з питань кіно – теж окреме питання. Я не знаю, яку треба мати сміливість, аби люди погоджувалися обіймати такі посади…

ОЩ: Такі призначення – це свідоме руйнування владою українського кіно?

РЗ: Так. Це саме руйнування кіно. Зараз свідомо використовують поняття, що все це не на часі, бо війна. Кіно – це інше, ніж театр. Коли вимикали світло, то глядачі в театрі включали телефони і так догравали вистави. В кіно так не зробиш. Я можу погодитися безкоштовно зніматися, режисер може безоплатно працювати, але світло, камеру не дадуть безкоштовно. Виробництво вимагає грошей. 

ОЩ: Фільми про війну сьогодні знімаються?

РЗ: Знімається багато документального кіно. І це більше ніж фільми, це свідчення злочинів країни-агресора, Росії, це документи для суду в Гаазі. Ігрові фільми теж знімаються. Деякі колеги вважають, що має пройти час, переосмислення, а деякі наполягають на тому, що треба знімати зараз, бо Росія вже знімає, долучає іноземні кінокомпанії і спотворює історію. 

Що ми називаємо «фільмами про війну» – це батальні сцени, авіація, кораблі, чи жінка, що тікає в Європу зі своїми котиками і песиками? Суспільство зараз поранене, знімешся в серіалі про кохання і почуєш: «Як можна таке знімати, коли стільки горя?». Знімешся про війну – те саме. 

Я знялася в фільмі «Юрик», і зіткнулася з найбільшим хейтом у своєму житті (після виходу фільму було багато негативної реакції: фільм  позиціонувався як заснований на реальних подіях, але були дорікання у численних невідповідностях фактам, пізніше автори зазначали, що знімали художній твір – ред.). Я погоджуюсь з усією критикою на нашу адресу, продюсери офіційно вибачилися і пообіцяли фільм переробити. Я теж написала на своїй сторінці у Facebook вибачення, і знову дорікають: «А чому так пізно вибачаєтесь?» Я написала тоді, коли змогла знову дихати, не описуватиму свій стан, фобії, які у мене з’явилися, що відчували колеги, які працювали над фільмом. 

За два знімальних дні люди готові були перекреслити все те, що я робила все життя, мою принципову позицію з 2014 року. Прокльони – то ще нічого, в порівнянні з тим, що одна людина вимагала, аби я віддала паспорт України, бо я «продажна і лицемірна». Але це не лише війна вплинула на людей. Історія людства свідчить, що ти не маєш права на помилку. Я завжди кажу про відповідальність митця. Ну от власне і отримала…

ОЩ: Як після такого хейту творити далі?

РЗ: Не знаю. Хотіла написати заяву, що більше не буду зніматися в кіно. З 2016 року, після фільму «Гніздо горлиці», мені не пропонували грандіозних ролей. «Гнізда горлиці» вдруге не трапилося у моєму житті. На початку кастинг-директори так і казали: Риммочко, після такого фільму ми не можемо тобі запропонувати щось. На що я відповідала: може, будемо підтягувати кіно до такого рівня? На щастя, у мене ще був серіал «Люся Інтерн».  У нас є ще одна проблема – вік актриси. Навіть голлівудські актриси кажуть, що їх не знімають після 50.  В кіно ходить переважно молодь. Погодьтеся, не підуть вони на проблеми жінки 50+, яку покинув чоловік.

ОЩ: Якщо запропонують роль в кіно про війну – погодитеся? 

РЗ: Дивлячись, яке це кіно, яка роль і сценарій. Коли  почалася вся ця історія з хейтом, я зрозуміла, що більшість людей не розуміє, що в кіно є продюсер, сценарист, є ціла група людей, які працюють над створенням кіно.  Але винною зробили лише мене. 

ОЩ: Ми зустрічаємося у Варшаві. Ваша діяльність тут дуже активна. Відбувся Ваш творчий вечір, Ви читали фрагменти з книги  під час презентації «Війна 2022», вели творчий вечір-зустріч з Павлом Казаріним.  

РЗ: Мене запросили на форум Євген Клімакін і Наталка Панченко. Це була цікава дискусія –  про український бізнес в Польщі, значення культури, військові історії. Євген запропонував модерувати захід, на що я відповіла: «З Казаріним? Та ні, я боюсь». Раніше не займалася модерацією. Спробувала, зрозуміла, як це мені подобається. Насправді, ніколи не жила одним театром. 

Я навчалась в Аспен Інституті на курсі «Відповідальне лідерство», мені небайдуже, що відбувається в політиці; серед моїх друзів є і письменники, і військові, і громадські активісти. Чотири роки була членкинею Шевченківського Комітету. Була випробуванням для самої себе робота телеведучої ранкової програми: прокидалась о 3 ночі і їхала на роботу, а зазвичай о 3 я лише лягаю спати. Все, на що я спочатку реагую: «Я не зможу», – за мить перевертається в мені в «Я зможу!». 

Зараз відкриваю в собі речі, які раніше десь придавлювалися. Коли відчула, що можу говорити, що мене слухають люди не з ввічливості, а тому що їм цікаво, зрозуміла, що я можу це робити. І це приносить неабияке задоволення.

ОЩ: Але Ви досі відчуваєте, що робите недостатньо?

РЗ: Так. Я могла би робити більше. Давати більше концертів, вечорів.

У 2014 році я не могла зайти до кав’ярні. Коли з кимось зустрічалася, робила каву вдома, брала стаканчики, ми з друзями обирали лавочку в парку чи галявинку. Я  розуміла, що навіть ці 100-200 грн можна віднести в Київський госпіталь. 

Те, що зараз відбувається, це спільний біль. Якщо є сили вийти з цього болю, важливо допомагати іншій людині. Важливо думати про те, що буде після Перемоги. Подбати про свій психологічний стан.

Відповідальність кожного бізнесу – вже зараз знайти можливість працевлаштувати людину, яка дала можливість робити цей бізнес, людину, яка повернулася з фронту.

ОЩ: Де шукати мотивацію?

РЗ: У нас лише один дубль на життя. Дуже люблю трактат Григорія Сковороди «Про радість серця». Можна вціліти тільки тоді, коли наповнюєш радістю серце. І ця радість серця не 24/7 відбувається, а моментами. Ти можеш дивитися на струмочок, чути дитячий сміх – і радіє серце. Ми живі, треба наповнювати своє життя життєдайністю. Впасти в депресію, ходити як мерці по цій землі дуже легко і небезпечно. Важливо не відкладати свої емоції та життя на потім. 

ОЩ: Що найважче під час війни?

РЗ: Приймати смерть найкращих. 

Я знайомитиму вас із тим новим, що з'являється в українському медіапросторі. Із артистами, що  вже збирають великі зали, хоча почали свої кар’єри зовсім нещодавно. Пропонуватиму слухати те, що подобається мені. Можливо, якісь із цих пісень поповнять ваші плейлисти, стануть саундтреками особистісних переживань. У будь-якому разі ви точно дізнаєтесь для себе нові імена і не пропустите прем’єри музикантів, яких любите і знаєте давно. 

‍№1. KAZKA. «Солодкі»

Починаємо з гарячої прем’єри — треку «Солодкі» від гурту KAZKA.  Композиція стала своєрідним маніфестом солістки бенду Олександри Заріцької на тему  безумовної любові до себе. Мабуть, зовсім не випадково збіглося, що разом із виходом цієї композиції Саша зізналась в інтерв’ю відомому глянцю Vogue, що у підлітковому віці мала певні проблеми зі сприйняттям себе та розлад харчової поведінки. За словами вокалістки, вона була «кругленькою» з самого дитинства, хоча й дуже енергійною дитиною: 

— Свого часу пробувала всі дієти, зокрема й голодування. Багато підлітків були під впливом цих «трендів» і не усвідомлювали, що це вбивство для організму. Їм просто хотілося бути, як усі. Я починала всі ці дієти, не їла декілька днів, а потім, за класикою, були зриви, психи, сльози — і так це все перетворилося на звичку. 

Власне, новий трек — про повне прийняття себе, любов до себе і вміння бачити красу у всьому. У роботі над піснею брав участь Дем’єн Ескобар — американський скрипаль-віртуоз, світова зірка, володар двох премій «Еммі». Музикант активно підтримує Україну від початку повномасштабної війни, тому залюбки погодився на колаборацію із KAZKA. Він створив для українського гурту струнну партію.

№2. STASYA. «Босі» 

Неординарну співачку на ім’я STASYA ви могли бачити у цьогорічному «Голосі країни» — вона дійшла до фіналу. Торік Анастасія Чабан (так звати артистку у реальному житті) гучно заявила про себе піснею «Світ Ловив», за мотивами вислову Григорія Сковороди, яка одразу привернула до себе увагу. STASYA родом із Новодністровська, що на Буковині. Фольклорист за фахом, дівчина багато часу проводила в етнографічних експедиціях, досліджувала сучасний стан збереження фольклорних традицій та пісенної творчості, працювала і працює над їхніми розшифровками. 

— Люблю цю справу, адже таким чином можу донести те, якою багатогранною, цікавою, співочою та талановитою була і залишається наша країна. А чому почала зі Сковороди? Бо Григорій Савич надихав і надихає. Його філософія, життєве кредо і висновок, — наголошує співачка.

№3. Cheev. «Де любов живе»

Музикант Cheev (Владислав Чижиков у реальному житті)  представив ліричний трек «Де моя любов живе» та кліп до нього, в якому провів «експеримент» зі штучним інтелектом. Відео на пісню «Де моя любов живе» змушує замислитися над тим, чи здатні сучасні технології вгамувати біль від трагічної втрати. У сьогоденні, коли штучний інтелект стає частиною нашого буденного життя, постає питання, чи зможе він підкорити справжні почуття і навіть зробити людину щасливою? Це і стало основою нового відео Cheevа. Історія розгортається в майбутньому. Героїня втрачає чоловіка, але за допомогою прогресивних технологій віртуально може оживити коханого і жити з ним у симуляції. Але на практиці ідея не приносить омріяного результату, адже штучний інтелект не може замінити справжні почуття, а головне підтримувати живе кохання. 

— Ця пісня про кохання на відстані. У тексті одночасно присутній песимізм — наш серіал чекають нові сезони, але в тонах “нуар — і надія пережити цю відстань так, щоб потім легко стерти її з пам'яті, ніби нічого й не було. Я хотів написати пісню, як буде поза часом і простором.

№4. SHUMEI. «Волосся»

Нова композиція музиканта нестандартно і тонко розповідає про кохання, що  робить її особливо хвилюючою:

— Ця пісня є особливою, оскільки розкриває кохання з іншого боку, з трепетного. 

Новий трек співак записав одразу після повернення з благодійного туру Америкою, де зібрав суттєву суму на потреби ЗСУ. Пісня «Волосся» стала синглом нового альбому «Комета». Пісня справді зворушує. Орекестровка, інструменти, рояль, ритм. Це все дуже відрізняється від стандартного рецепту створення хіта, що робить багато пісень однаковими. А чого вартий перехід у мажор всередині композиції. У цей момент мені захотілось посміхатись, сподіваюсь, посміхнетесь і ви.

№5. Геля Зозуля. «Наробила лиха»

Геля Зозуля стала однією з інтернет-сенсацій, до якої успіх прийшов майже одразу з релізом треку «КоляГаля» у вересні 2022-го року. Самоіронічний образ та веселе сприйняття світу, розуміння того, чим живе і дихає, над чим сміється та плаче український народ, допомогло співачці прокачати свої соцмережі та знайти палких шанувальників її творчості. Трек став затребуваним ще до офіційного релізу. Фрагменти з нього облетіли весь Тік Ток, були завантажені на YouTube — фани дуже чекали, коли вийде повна версія пісні. «Наробила лиха» — це спокусливий трек про природу жіночого кохання, який відгукнеться в серці кожної дівчини, незалежно від віку. А чоловікам, можливо, трохи привідкриє таємницю того, як же влаштоване жіноче серце і як насправді може себе почувати закохана по вуха дівчина.

№6. Osty. «Знайти»

Osty з’явився на українському музичному небосхилі наприкінці весни, втім його композиції звучать практично скрізь. Артист має впізнаваний голос. Він каже, що відтворює гуцульську манеру співу. У дитинстві йому співали і мама, і дідусь. І в цьому він відчував магію. 

«Знайти» — це перша пісня з трилогії «Знайти. Перед очима. Океан». Ця композиція про героя, що біжить за своїм омріяним коханням. Він потрапляє у дивні світи, де все здається нереальним та видуманим, а, можливо, сном. Герой проходить шлях до самого себе через біль, руйнування та відновлення. Кліп на пісню створили відповідно до темпоритмів роботи головного мозку, де кожна частинка відповідає за коливання частот в момент сну та життя людини.

№7. Клавдія Петрівна. «Імператори»

Поряд з Іменем Osty часто згадується і жіноче ім’я. Напевно, ви чули трек «Я щаслива». Фразу із пісні «лікарі кажуть, що це — депресія, мама каже, що я лінива» процитувала навіть Олена Зеленська на Третьому cаміті перших леді. Ця пісня залетіла в музичний простір із Тік Току. 

Клавдія Петрівна — це творчий псевдонім артистки, яка надихнулася героїнею книжки «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимира Винниченка. Після того, як пісні Клавдії завірусилися у Тік Тоці, слухачі дискутували на тему, скільки ж їй років, й припускали, що тексти можуть бути згенеровані ШІ. Клавдія Петрівна співпрацює із лейблом Nebo Music, який займається також і Osty. 

Офіційні сторінки Клавдії є у Тік Тоці, телеграмі, а відтепер й в інстаграмі. До речі, в інстаграмі фото виконавиці не публікуватимуть, щоб залишити образ артистки загадковим.

№ 8. ROXOLANA. «Не стій»

«Не стій» — це пісня «Заручена», яку колись співала Руся, фактично перша україномовна поп-співачка, яка на початку 90-х збирала стадіони.

«Не стій під вікном, не дивись засмучено, не стій під вікном я вже заручена», — в інтерпретації Роксолани ця пісня звучить майже невпізнавано. 1989-го року композицію створили Анатолій Матвійчук (текст) та Костянтин Осауленко (музика). Трек «Не стій під вікном» увійшов до дебютного альбому Русі «Ворожка», який став першим україномовним поп-альбомом сучасної України. 

Версію Роксолани миттєво рознесли тік-токери — і хіт 90-х вже став трендом. 

— З цих пісень почалась історія сучасної української популярної музики. Руся, Ірина Білик, Сестричка Віка — всі ці артистки на початку 90-х створювали дуже різну і дуже класну музику. Вони ніби збудували фундамент, на якому зараз можемо творити ми, – говорить ROXOLANA. – Мені хочеться, щоб мої однолітки, які приходять до мене на виступи, також пам’ятали, якою крутою українська музика була 30 років тому. Я хочу, щоб молодь знала, що в 90-х наша музика була україномовною і дуже прогресивною.

№9. Юля Юріна. «Хто ти такий?» 

Юлія Юріна — українська співачка, виконавиця народної і сучасної музики, екс-учасниця гурту YUKO. Повномасштабна війна дуже змінила артистку. Зараз вона сама каже, що Юлія Юріна складається зі злості, образ, натхнення, яскравих подій, які можуть бути добрими, а можуть бути й злими. Нещодавно повернулася з Посад-Покровського —  села на Херсонщині, яке розташоване в зоні бойових дій. 

— Коли тільки туди вирушили, то раділи, що їдемо на звільнену від російських військ територію, але коли приїхали й побачили, що з цим місцем зробив ворог, весь день плакала, — згадує Юлія.

Місцеві мешканці ховались в Будинку культури:

— Це було дуже показово, культура може рятувати життя. Все село ховалося від окупантів у підвалі Будинку культури, а вони його обстрілювали. Нас затягують в якісь побутові справи, ми забуваємо, що паралельно із ними тривають жорстокі бої за нашу свободу, за те, щоб ми просто існували як нація.

№ 10. «Жадан і собаки». «Рогань»

І з вибуховою експресією підхоплює наш парад прем’єр «Жадан і Собаки» із піснею «Рогань». Рогань — так називається одне із передмість Харкова. Режисером кліпу став Антоніо Лукіч, який прославився фільмом «Мої Думки тихі» та нашумілим «Люксембург, Люксембург». 

— Це найкращий наш кліп, кажу з повагою до всіх режисерів, з якими ми працювали. «Рогань» — особлива робота, — наголошує Жадан.  

Для Антоніо Лукіча це був перший досвід у зніманні кліпу. За його словами, відеоробота вийшла абсолютно «кіношною», адже над нею працювала команда, з якою режисер знімав картину «Люксембург, Люксембург».

— Для мене це було знімання кіно, наче працювали над коротким метром. Я б з радістю подивився тепер повнометражний фільм, — прокоментував режисер Антоніо Лукіч.

Зі слів Сергія Жадана, пісня «Рогань» про дитячі стосунки, дружбу та проблеми, іноді зовсім не підліткові. Антоніо Лукіч його доповнив: «У відеороботі маленькі люди перемагають велике зло».

— Рогань був захоплений росіянами. І саме звідти почалось звільнення Харківщини рік тому. У Рогані загинув хороший друг… А ще це східна брама міста, яка виходить на Донбас. Ну, і плюс, Рогань добре римується, — розповідає про пісню Жадан.

Одні кажуть, що справжні письменники мають писати саме про війну, адже ця тема найбільше турбує читача. Інші стверджують навпаки, що варто дочекатися перемоги й лише тоді можна рефлексувати й надавати подіям художньої форми. Хай там як, а тексти, які з'явилися в Україні після 24 лютого 2022 року, різноманітні: і про російсько-українську війну, і про інші важливі проблеми сьогодення, і на теми, нібито не пов’язані з сучасним життям. Пропонуємо десятку кращих творів української художньої літератури 2022-2023 років.

1. Євген Шишацький, «Мандрівка до потойбіччя. Маріуполь» («Фоліо»)

Одним із перших текстів, що вийшов друком на початку повномасштабного вторгнення, став роман журналіста Євгена Шишацького про подорож до Маріуполя. Це сповідь людини, яка збирається вивезти з окупованого міста свою родину. Незважаючи на спокійний тон розповіді, автор тримає читача в постійній напрузі: ми ніби проїжджаємо разом з ним блокпости деенерівців, опиняємося на допиті, а згодом — у камері для затриманих. Оскільки «Мандрівка до потойбіччя» є твором автобіографічним, його головний персонаж не наділений рисами супергероя. Це історія про звичайну людину в екстремальних обставинах.

2. Світлана Ткаченко, «Ніч була» (видавництво «21»)

Світлана Ткаченко в повісті «Ніч була» змальовує шлях переселенки до Нідерландів, побут в іншій країні, враження від спілкування з людьми в Європі. Текст містить багато життєвих подробиць, не завжди компліментарних як для наших земляків, так і для іноземців. Водночас письменниця показує й велику підтримку, яку отримують українці в світі, й кохання, й рішучість та силу волі своїх персонажів у хаосі війни.

3. Владислав Івченко, «Імені Сковороди» (Tempora)

Владислав Івченко, який нині служить в ЗСУ, відомий текстами як реалістичними, так і фантастичними. Його роман «Імені Сковороди» належить до фантастики й описує пригоди бійця тероборони Олександра Одіссейовича Вишні. Він потрапляє до Окремого мобільного загону ментального захисту й стає бійцем, шукачем і знищувачем чудовиськ, яких русня намагається використати у своїх недобрих цілях. Загін носить ім’я Григорія Савича Сковороди, адже саме він був духовним попередником мисливців за монстрами (уявіть, якою потужною зброєю може бути 250-річна палиця, з якою ходив видатний філософ).

4. Євгенія Кузнєцова, «Драбина» («Видавництво Старого Лева»)

Цей текст не має жіночої оптики: головний персонаж — айтішник Толік, який перед початком повномасштабного вторгнення купує в Іспанії будинок своєї мрії і збирається врешті пожити так, як давно хотів. Але мріям не судилося здійснитись, адже починається війна, від якої до Толіка тікає його люба українська родина — з котами, песиком і купою божевільних ідей (ті, хто читав роман Кузнєцової «Спитайте Мієчку», знають, що в іронічному зображенні токсичної сімʼї цій авторці немає рівних). Зрештою, Толік приставляє драбину до вікна своєї кімнати, аби знов і знов не натикатися на цінні поради й дурні питання родичів. Такими суперечливими часто й бувають реалії життя біженців, які зупиняються не в чужих, а в рідних людей. Поза тим, в тексті описані не лише серйозні, але й кумедні ситуації, а яких читачі можуть впізнати себе.

5. Андрій Кокотюха, «Таймер війни. Довга комендантська година» («Фабула»)

У сегменті літератури про війну разом з автобіографічними книгами є й такі, де романтизовані герої легко долають усі перешкоди й неймовірні ситуації, щоі в реальному житті важко навіть уявити. Андрій Кокотюха в першій книжці з циклу воєнно-пригодницьких трилерів «Таймер війни» створює образ українського офіцера військової розвідки Влада Хмари, який маскується під охоронця житлового комплексу. Він фактично сам знешкоджує міжнародного російського диверсанта, який планує вчинити теракт у Києві в перші тижні великої війни. Хтось з читачів може зауважити, що говорити про війну в розважальній формі неприпустимо. Але ж людська психіка не може постійно перебувати в стані напруги та потребує розвантаження.

6. Марія Матіос, «Мами» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»)

У своїй новій книзі Марія Матіос дозволяє висловитись жінкам, які втратили синів. Пʼять окремих розповідей написані в характерному для авторки щемливому стилі і стосуються різних історичних періодів (наприклад, боротьби радянських каральних органів з воїнами УПА вже після завершення Другої світової війни — традиційний вже сюжет у творчості Марії). Найбільшу увагу привертає історія «Мама Сидонія», повʼязана з сучасною російсько-українською війною. Героїня оповідання, медсестра Сидонія, після загибелі сина під Іловайськом їде з заходу України в місто Дніпро працювати до реабілітаційного центру для воїнів АТО зі складними випадками ПТСР. Допомога хлопцям дозволяє жінці пережити втрату дитини й стає для неї сенсом життя. Крім того, вустами своєї героїні авторка озвучує багато питань, на які хотіли б отримати відповіді тисячі матерів України. Вони стосуються держави й війська, пошуку зниклих безвісти, неідентифікованих тіл, проблеми добровольців, психологічної реабілітації та соціального забезпечення тощо.

7. Катерина Бабкіна, «Мам, памʼятаєш» (Warstwy)

І знову тема українців за кордоном. Оповідачкою в новому романі Катерини Бабкіної є дівчина-підліток, що врятувалася з Ірпеня з сестрою-немовлям, виїхала до батька до Відня та пише листи до своєї зниклої за невідомих обставин мами. Історія Катерини Бабкіної дуже зворушлива й терапевтична, обережна щодо тригерів і наповнена легким гумором і великою любовʼю.

Попри те, частина читацької аудиторії, навіть не прочитавши, захейтила цей текст, мотивуючи це тим, що Катерина Бабкіна, яка від початку повномасштабного вторгнення виїхала з дитиною за кордон, не має права писати про окупацію (насправді, безпосередньо про окупацію в книжці майже не йдеться — лише на рівні флешбеків юної оповідачки). Про подібну ситуацію з книжкою «Плахта» Ірини Говорухи ми згадували, оглядаючи український non-fiction. А в царині художньої літератури попереднім кейсом став скандал із романом Дарини Гнатко «Буча», що був знятий з друку «Клубом сімейного дозвілля» із вибаченнями перед читачами за те, що вони «зачепили ті незагоєні рани та шрами, які сьогодні завдають усім нам нестерпного болю».

Очевидно, що питання, хто може, а хто не має права писати про війну, ще неодноразово вийде на порядок денний українського літпроцесу. Що ж до теми вимушеного біженства, то, здається, вона теж має великий дискусійний потенціал, повʼязаний із проблемою повернення або неповернення українців (здебільшого українок з дітьми) на Батьківщину. Відчуваю, про це ми ще прочитаємо в сучасній українській літературі в найближчі роки.

8. Анастасія Левкова, «За Перекопом є земля» («Лабораторія»)

Окрім текстів, повʼязаних з війною, хочеться згадати такий, в якому центральною проблемою є національна самоідентифікація українців, які виросли в Радянському Союзі й одразу після його розпаду. Анастасія Левкова розкриває тему пошуку себе в контексті історії кримськотатарського народу. В її книжці любов до Батьківщини та наполегливість у збереженні мови й традицій кримськими татарами багато в чому протиставляються індиферентності українців, які не мають нічого проти ототожнення з росіянами та їхньою «великою культурою». Героїня Левкової, дівчина з Криму, розповідає історію свого життя від самого дитинства. Зокрема, як вона свідомо обирає українську ідентичність і пориває (звичайно, не без болю) з минулим.

9. Світлана Тараторіна, «Дім солі» (Vivat)

В іншому жанрі кримську тематику опрацьовує Світлана Тараторіна, яскрава представниця сучасної української фантастики. Її понад 500-сторінковий роман «Дім солі» змальовує розлогу постапокаліптичну картину співіснування давніх цивілізацій і сучасних технологій, магічних обрядів і жорстоких ініціацій. Крим Тараторіної, назву якого вона не називає прямо, — це колись квітучий півострів Кіммерик, що перетворився на засолений Дешт унаслідок війни та страшних катастроф під загадковою назвою Спалахи. Попри всю умовність вигаданого простору, у романі вгадується як реальна топоніміка Криму, так і факти його історії. Загублені пазли української ідентичності складаються за допомогою химерного світу фантастичного роману.

10. Макс Кідрук, «Колонія. Нові темні віки», книга перша («Бородатий Тамарин»)

«Колонія» Макса Кідрука написана в жанрі фантастики й переносить читача в майбутнє. Дія роману відбувається 2141 року на Землі й на Марсі, а сюжетних ліній одразу декілька, тож слідкувати за ними може бути непросто (цей найбільший на сьогодні роман автора має 900 сторінок). Утім, Кідрук як завжди вміло вибудовує конфлікти та створює психологічно достовірні характери персонажів. Він зосереджується на цивілізаційних проблемах майбутнього: екологія та війна (триває протистояння України з Росією); епідемія клодису, від якої щойно оговталось людство й вже отримало нову проблему — патоген, що масово інфікує вагітних жінок; винайдення на Марсі препарату, який продовжує життя, що відразу стає приводом для оборудок; прагнення самостійності марсіанських колоній (народжені на цій планеті виступають проти поневолювачів-землян, використовуючи нелегальну зброю). І не видно цим неприємностям кінця-краю, адже продовження роману Макс Кідрук обіцяє лише за кілька років.

У перші тижні повномасштабного вторгнення українці за кордоном впізнавали один одного по очах — наповнених сумом і незбагненним ще до кінця горем — які ніби дивились крізь тебе. Кожен день тоді тягнувся, ніби ґума, занадто довго. Втім більшість навчилась швидко, часом беземоційно, трохи абстрагуючись, ділитись пережитим, стоячи у безкінечних чергах за гуманітаркою чи оформленням документів. Розказували про дні у підвалах з десятками інших людей під авіанальотами, про тих, хто вийшов за їжею чи водою і не повернувся, про дім, якого вже немає, про ризиковані спроби втечі з немовлятами на Захід та відсутній зв’язок з рідними в окупації. Свідкинею тих нескінченних історій українців у чергах у польському Вроцлаві стала українська письменниця Катерина Бабкіна. 

— Я відчувала страшне почуття провини за те, що у мене все не так, як у цих людей. Особливо, коли бачила жінок з такими ж маленькими дітьми, як у мене, які стояли в черзі, щоб отримати безкоштовні памперси чи кашки, — згадує під час нашої зустрічі півтора роки потому письменниця. 

На третій день повномасштабного вторгнення Росії вона разом з мамою та однорічною донькою Мішею виїхала з Києва і подалася до Вроцлава. Там незабаром мала розпочатись літературна резиденція, контракт до якої Катерина отримала разом із престижною польською премією Angelus за чотири місяці до цього:

— Я приїхала на готове робоче місце, маючи де жити. Поза чергою нам зробили необхідні документи. Я знала польську і англійську мови. У мене був досвід життя і роботи за кордоном. Тому не мала проблем більшості людей, особливо тих, які виїхали з окупованих територій. 

Тривогу Катерина топила у волонтерстві, допомагаючи тим, хто в емоційному ступорі після пережитого, з дітьми на руках, часто без знання мов і навіть без документів, мав вирішувати безліч нагальних питань, серед яких і оформлення статусу захиста Польщі. 

— Я просто приходила під міські установи, де люди з нескінченної черги подавали документи, і запитувала, кому потрібна поміч, — згадує Катерина. — Я перекладала їм інформацію, заповнювала бланки за них, і звісно багато спілкувалась.

Серед усіх болючих історій, якими люди ділились, письменницю особливо вразила підлітка з Бучі. Дівчинка сама виїхала за кордон разом з молодшим братом від другого шлюбу мами, яка була змушена залишитися під Києвом доглядати своїх батьків. У Вроцлаві дітей зустрів біологічний батько дівчинки, який жив там уже тривалий час і тепер мав опікуватися рідною донькою і чужою для себе дитиною. Їхня історія лягла в основу нової книжки Катерини, ідея якої з’явилась там, в одній із черг:

— Мені хотілося показати, наскільки по-різному ця війна нас ламає. У книжці є герої, які вже давно живуть за кордоном, і мало в чому себе асоціюють з Україною, але навіть їх війна переламала і зібрала заново. Хочеться вірити, що у кращих людей. Але в реальному житті так, на жаль, станеться не з усіма. 

Працювати над книгою Катерина Бабкіна почала у березні 2022 року. Оскільки робота тривала дев’ять місяців, а повне звільнення Київщини із виявленням там звірств російської армії відбулось 2 квітня, сюжет трішки змінився, хоча залишився в рамках, окреслених письменницею на початку. Історія написана у формі листів 15-річної Діани до мами, яка зникла за нез’ясованих обставин в Ірпені. Сама дівчинка перебуває у Відні, куди евакуювалася до свого біологічного тата разом із двомісячною сестрою від іншого батька. Звертатися до мами листами Діані порадила психотерапевтка, яка не знає, як допомогти підлітці.

— Я знала, що основний фокус усієї літератури і мистецтва буде на фронті. А мені дуже хотілося написати історію іншого досвіду, — каже письменниця. — Про тих, хто був змушений покинути все і докорінно змінити життя, хто досі залишається в невідомості про те, що сталося з їхніми близькими. 

У вересні книжка під назвою «Мам, пам’ятаєш?» вийшла у Польщі, українська версія доступна в електронному варіанті з квітня. Доки за кордоном історія 15-річної Діани збирає позитивні відгуки і має доволі високий рейтинг у Goodreads — 4,22 зірки (на момент написання тексту), в Україні реліз викликав обурення в частини аудиторії. За лічені години після анонсу на сторінці Катерини у фейсбуці зчинилась сварка довкола анотації, де згадується головна героїня, яка виїхала з окупації. Письменниці закидали те, що вона у перші дні повномасштабного вторгнення подалася за кордон, тож не має права писати про війну. 

— Я не була готова до того, як книга буде знецінюватись через те, що у мене ніхто не помер і я не маю чоловіка на фронті, — зізнається Катерина, додаючи, що батько її доньки, з яким вони не разом, на передовій з квітня 2022 року. — Мені хотілося дати тим людям, хто виїхав за кордон, відчуття, що їхній біль теж важливий. Те, що з ними відбулося, — справді страшно і жахливо, але їхнє життя продовжується. 

«Мам, пам’ятаєш?» — одна з небагатьох сьогодні книжок, яка звертається до досвіду кількох мільйонів українців, хто вимушено залишив країну. Вона може сподобатись, або ні. Та для цього її потрібно прочитати. До того ж, евакуація з окупованого Ірпеня — це лише кілька флешбеків довжиною, можливо, у п’ять абзаців, майже уся дія історії розгортається у Відні. Тож, очевидно, що критики перших трьох годин релізу, які звинувачують Бабкіну у «танцях на кістках», зробили висновки, ознайомившись лише з анотацією. Хоча навіть, якби життю в окупації було присвячено усю книгу, чи справді про це мають право писати тільки ті, хто пережив подібне особисто? До цієї дискусії ми ще не раз повертатимемося і під час війни, і тоді, коли вона закінчиться. Про це вдало написала у своєму психологічному ескізі «Душа» Наталія Кобринська понад 100 років тому. Щоб не спойлерити, винесу тут для роздумів лише одне запитання, яким пронизаний твір письменниці: а хто тоді має право писати про муки смерті, наприклад? 

Насправді у часи, коли руйнуються світи стількох людей, дні наповнені втратами, болем і все тим же нерозумінням, як жити далі, здається, набагато важливіше те, що для когось книга стала терапевтичною. 

— Хейт мав цікавий ефект, — каже Катерина. — Люди ніби побачили, що якщо можна прийти до людини у коментарі і залишити повідомлення з гнівом, значить, можна прийти і з подякою. Я не мала стільки її за жодну книжку. Багато людей відмічали щирість тексту, писали, що плакали, поки читали, що, попри біль всередині, зрозуміли — з ним можна жити і навіть бути щасливими. Я дуже хотіла, щоб ця книжка була цілющою. Здається, я з цим впоралася. 

Якщо для когось з українців книга терапевтична, для іноземців, зокрема для поляків, які вже можуть прочитати повість Бабкіної, вона дає більше внутрішнього контексту про те, що насправді переживають люди з досвідом війни, які ходять з ними одними вулицями та магазинами. З якими викликами та проблемами вони зіштовхуються, що відчувають, чому деякі не вчать мову або повертаються додому під ракети і що відбувається в душі мільйонів дітей, які були змушені подорослішати одним днем, коли їхній світ зруйнувала Росія. 

— На Заході мають змогу не лише бачити цифри про те, скільки загиблих в Україні, але й спостерігати в реальному часі на фото і відео, що конкретно роблять люди великої російської культури, які читали в школі Достоєвського і Толстого, — коментує Катерина заклики до дискусій з «хорошою російською інтелігенцією», які досі лунають на другому році війни. — При чому тут письменники? Це бекграунд, на якому тримається вся ця убивча хрінь.

У світі, в якому російські автори з їхніми книжками більш впізнавані за українських, де російський культурний продукт все ще суттєво превалює над нашим, поява на міжнародному майданчику українського твору, який розповідає нашу історію з-під будь-якого кута — на вагу золота. Література стає ще одним інструментом культурної дипломатії, якої ніколи не буває вдосталь. 

— Я дуже давно визначила свою письменницьку місію, — каже письменниця. — Вона полягає в тому, щоб чесно говорити про складні речі і не транслювати шкідливих, токсичних сенсів.

Такою і вийшла її «Мам, пам’ятаєш?», яка ніби огортає тебе турботою. За неї можна триматись, коли нікого і нічого рідного немає поруч.

Акторка театру та кіно, заслужена артистка України Марина Кошкіна народилася у Кремінній на Луганщині. Її героїні у фільмах завжди мають сильний характер та загострене почуття справедливості. Саме такою є акторка й у житті. Сьогодні Марина служить у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, двічі отримала «Золоту дзиґу» як найкраща акторка. Після початку повномасштабного вторгнення заснувала благодійний фонд «Мистецький український рух», який допомагає творчим дітям. 

Тетяна Літвінова-Михальонок: У вересні ти вдруге отримала кінопремію «Золота дзиґа» за найкращу жіночу роль. Цього разу — за зйомки у фільмі «Із зав'язаними очима» (українська прем’єра фільму відбулась у 2021 році на Одеському міжнародному кінофестивалі, де стрічка отримала нагороду міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI як найкращий повнометражний фільм. — Авт.). Твоя героїня втратила на війні нареченого. Як готувалася до цієї ролі?

‍Марина Кошкіна: Я граю спортсменку. Її звати Юлія. Її хлопець Денис теж був спортсменом, він вирішив піти захищати країну. Рік про нього немає ніяких новин. Юлія розуміє, що він помер. Моя героїня вирішує почати життя з самого початку. У неї з'являються нові стосунки. Але її за це засуджують люди навколо. Згодом приходить повідомлення, що, ніби, Денис живий і потрібні гроші, але, виявляється, що це були шахраї. Я сама стикалася з людьми, які просто хотіли нажитися. Мене обманювали на початку повномасштабної війни, я знайшла шоломи для хлопців, ми мали вже зустрітися, я кинула завдаток, а це виявилися шахраї. У цьому фільмі моя героїня зіштовхується з подібною ситуацією. 

Денис не повернувся, але залишив щоденник. Він написав, що хоче, аби ми були всі щасливі і продовжували жити. Фізично до цієї ролі я готувалася півроку, займалася з тренерами в залі, бо всі каскадерські трюки я виконувала сама.

‍ТЛМ: У тебе багато ролей у фільмах, які так чи інакше переплітаються із подіями на Сході. Це і безпосередньо стрічка «Із зав'язаними очима», знята ще до повномасштабного вторгнення, картини «Снайпер. Білий ворон» та «Забуті», події якого розгортаються у тимчасово окупованому Луганську. Як так склалося, що в тебе багато таких ролей?

‍МК: Я і сама така людина, яка може піти проти певної системи. Я за справедливість, за чесність. У мене є інтуїція, я відчуваю людей. Коли я бачу, що люди хочуть мати якусь певну користь, у мене всередині все бурлить, я хочу про це говорити. У житті все одно це складніше, тому що ти стаєш дорослішим, ти стаєш більш толерантним, думаєш, може, краще промовчати. Але завдяки своїм ролям, я можу це говорити. Я можу сказати, що ти — нечесна  людина. Наприклад, у «Забутих» піднята не лише тема політики, але й стосунків у родині. Чоловік моєї героїні міг пристосуватися до суспільства, а вона не хотіла. Вона конфліктувала з оточенням, казала: ви зараз прийняли ось оцей режим, а потім прийде інший — і ви знову будете це приймати. Тобто є люди, яким аби отримувати зарплату — неважливо, хто її дає. А для мене це важливо. Є люди, які хочуть сидіти на двох стільцях. Ні, це не про мене. Тому, напевно, режисер щось у цьому бачить — і тому я отримала ці ролі. 

Доля дає мені такі можливості, такі ролі, де я можу говорити про свою позицію, про Україну, про любов до неї. Я з Луганщини. До вступу в університет, я говорила російською мовою. Усе моє оточення було російськомовним. Моя бабуся та мама їздили до Москви на заробітки, бо це поруч. І тоді для нас російська столиця була чимось вражаючим. Коли я їздили на канікули до Москви, потім у школі про це розповідала, пишалась цим. Хоча вже тоді мене дуже чіпляло, коли вони казали: «Ты — хохлушка»,  «Хохлы приехали». Зараз я аналізую все і розумію, що ми для них завжди були хохлами та рабами.

Я загалом мало що розуміла про мою країну — що таке «Україна», «українець». Яка різниця, що дивитися: українське чи російське телебачення? Ми ж наче разом, чи не так? Я була несвідомою громадянкою своєї країни, бо я була неосвічена, а це велика наша проблема. 

‍ТЛМ: А коли в тебе сформувалось розуміння того, що ти — українка?

‍МК: Це сталось тоді, коли  я вступила до університету на курс до Богдана Бенюка. Саме він почав прививати мені любов до мови, своєї культури. Студентами ми поїхали до Карпат, я послухала українські пісні, я почала читати, цікавитись нашою історією, нашими людьми, які творили до мене. І саме завдяки їм є український театр, є українські книжки.  Зараз сприймається як даність. Люди боролися за те, щоб ми могли зараз читати українську книгу. 

‍ТЛМ: Ти була студенткою, коли почалася Революція Гідності. Як переживала ті події?

‍МК: Я лише приїхала до Києва, почало з’являтися моє бачення світу. Цікавий момент — всі були проти Януковича, проти тієї влади. Я собі думала: «А  у нас на Донбасі всі голосували за Януковича, а що він поганий?». Майдан, звичайно, дуже сильно вплинув. З одного боку, це було страшно. З іншого боку, я бачила наскільки українці сміливі. Вони готові йти до кінця, тому що не хочуть жити в такому режимі, не хочуть жити в рабстві, не хочуть бути під Росією. Я перейшла на українську мову. Тоді ще мала такий діалог зі знайомим із Луганської області:

— Можешь по-нашему разговаривать?

— Я розмовляю українською мовою!

— Ну, можешь, пожалуйста? 

— Ні, не можу.

‍ТЛМ: Чому захотіла стати акторкою? Чи підтримала родина твій вибір професії?

‍МК: Коли була маленькою, робила вуличні концерти на вулиці, розносила запрошення по сусідам, ходила у будинок культури. Після дев'ятого класу пропонували піти навчатись у театральний коледж у Луганськ, але я хотіла тільки у Києві. У відповідь бачила лише насмішки, мовляв, неможливо без грошей та знайомств вступити на бюджет у столиці. Але мій батько дуже сильно в мене вірив та казав, що я маю бути акторкою. Я завжди була творчою, але через те, що ми жили бідно, у нас не було можливості навчатись у музичній школі, я не могла піти на танці, тому що не вистачало грошей. Це моя драма дитинства. 

З першого разу, у 18 років, я не вступила до університету. 3 роки я просто виживала, працювала на різних роботах: прибиральницею, продавцем. Якраз у цей період помер батько. У мене був стрес, я забула про своє бажання бути акторкою, просто працювала і паралельно вчилася в Академії кадрів. А потім одна викладачка каже, що мені треба йти у театральний. Я спробувала ще раз — мені дали шанс. 

‍ТЛМ: Чи пішли на користь тобі ті роки, коли ти не вступила одразу після школи до вишу?

‍МК: Акторська професія — це про душу, про серце, про твій досвід. Я не кажу, що треба бути наркоманом, щоб зіграти наркоманку. Але треба бути дуже чуйним до життя, до людей, до себе. Коли проходиш такі складні етапи, нескладно буде заплакати на сцені, бо ти говориш про життя — і в цьому є чесність.  

‍ТЛМ: Коли вперше ти побачила війну? 

‍МК: Моє місто — Кремінна — не було під окупацією до 2022-го року. У 2015-му році померла моя бабуся, я поїхала туди. Наш автобус зупиняли та перевіряли військові. Це моє було перше  зіткнення з війною. Я бачила людей, які дуже бояться. Зараз, я не знаю коли знову туди потраплю. Інша бабуся не захотіла виїжджати. У моєму будинку, де жила татова мама, оселились росіяни. Багато чого повиносили звідти. А я ж просто хочу прийти туди, в той дім, там, де  багато спогадів.

‍ТЛМ: Як ти зустріла повномасштабне вторгнення?

МК: Потягом я їхала із Закарпаття до Києва. Це було дуже страшно. У мене була панічна атака. Зв'язку не було, нікому не дозвонишся. Моя найголовніша задача була подзвонити всім своїм рідним та зібрати їх усіх докупи, щоб ми були всі разом.  

Нам вдалось забрати сім'ю і вивезти у Закарпатську область. Постійно читали і дивились новини. А потім ми з чоловіком ухвалили рішення поїхати у Львів. Я просто ходила по місту, шукала гуманітарні штаби, пішла на вокзал і працювала там волонтером. Люди приїжджали з різних куточків країни . Хтось залишався, хтось їхав далі. Люди довго чекали, добу чи більше сиділи на тому вокзалі, ми просто з ними спілкувались.  

Потім я зайнялась гуманітарною допомогою. Якось я використала свої зв'язки. Набрала одного з депутатів, кажу: «Я Заслужена артистка України, чи не могли б ви нас підтримати, у мене є люди із Запоріжжя, дуже потребують допомоги». Два рази проканало, а на третій раз відмовився (сміється). 

‍ТЛМ: Як виникла ідея заснувати власний фонд «Мистецький український рух»?

‍МК: Про це я мріяла ще два роки до великої війни. Потім почала думати, а кому він зараз треба? Однак був дуже важливий момент: у перші місяці повномасштабного вторгнення я обдзвонила своїх творчих колег та запитала, чи треба допомога. Бо роботи немає, зйомок немає — за що жити, що їсти? А творчим людям дуже складно сказати, що чогось не вистачає. Тоді ми відправили їм посилки. Вони були безмежно щасливі. Коли ти думаєш за весь світ — це круто, але допоможи спочатку тому, хто поруч. Так само діти. До війни у них були мрії, були надії, вони займалися творчістю. І їм треба інструмент чи форма. Це про майбутнє, це про життя. Коли вони будуть згадувати про війну, вони будуть пам’ятати, що мали цей інструмент, хтось його подарував. Я зрозуміла, що це потрібно робити. Зараз складно збирати кошти військовим. Ти  просто навіть не уявляєш, як непросто зібрати кошти на музичні інструменти чи на форму.  Але ми це робимо. Хоч і не в таких масштабах, як би хотілося.

‍ТЛМ: Чи був у тебе переломний момент за цей час повномасштабного вторгнення? Наприклад, коли ти зрозуміла, що війна не закінчиться швидко, що треба щось змінювати?

‍МК: Я розумію, що війна не закінчиться швидко. З одного боку, мене це лякає, мені 30 років. Ми з чоловіком хочемо дітей. Ще до війни я думала: от зараз «Безталанну» (вистава Театру ім. Івана Франка. — Ред.) поставимо і піду в декрет. Почалася війна і мені стало страшно — раптом щось трапиться. Їхати з України я не хочу. Лякає страх невідомості. Ми хотіли купити будинок, а потім думаємо, а раптом завтра не буде цього будинку. Зараз я займаюся з психологом, все проговорюю, мені стає трохи легше. Я хочу бути здоровою ментально. Те, що ми втомлюємося, — це нормально. 

‍ТЛМ: А найстрашніший момент? Коли тобі буває страшно?

‍МК: Найстрашніше — якщо щось трапиться з родиною, а ти нічим не зможеш допомогти. Страшно, коли я  думаю, про  свого партнера Захара із «Безталанної» (актор Театру ім. Івана Франка Захар Нечипор зник на фронті. — Ред.), про якого не маємо інформацію вже півроку. Страшно думати про тих жінок, які в полоні. Коли я про це думаю, ще більше розумію, що найголовніше —  це свобода. 

‍ТЛМ: Якою ти бачиш Україну в майбутньому?

‍МК: Вільною. Сильна вона і зараз. Найголовніше — це воля.

Часом задля терапії ми уявляємо собі судилище над тими, хто задумав, почав і веде війну в Україні. Слово «Гаага» є втіленням надії на справедливість, без якої наші глибокі рани не загояться ще довго. Українка Саша Денисова не тільки уявила, яким може бути гаазький суд, а й написала про це п’єсу, за якою вже поставили вистави на різних сценах світу. Видання The Washington Post назвало Денисову провідним голосом цієї трагічної війни.

Саша приїхала до Польщі навесні минулого року й одразу почала розповідати світові про війну мовою театру. Вона поставила в Варшаві виставу «Шість ребер гніву» про біль і переживання українських біженок. Пізніше в Іспанії показала «Маму й повномасштабне вторгнення» про силу духу української жінки (зараз вистава йде в Америці). А коли художній керівник Польського театру в Познані запропонував Денисовій написати п'єсу про Путіна, драматургиня відповіла: «У мене для нього є тільки одне слово — Гаага».

Погляд Денисової — незвичний. В «Гаазі» вона висміює тих, кого ми ненавидимо, — Путіна, Кадирова, Симоньян, Шойгу, Пригожина тощо. Влаштовує глядачам контрастний душ, чергуючи сцени болю зі сценами фарсу. Сам суд при цьому відбувається в свідомості дівчинки, батьків якої вбили росіяни. Але вирок кожному з причетних до війни глядач може винести свій.

«Сміх на сцені дає полегшення, з ним тема жорстокої війни не видається такою гнітючою»

— Як сміятися над тим, кого хочеться знищити?

— Знищити хочеться, але ж не можеш, — каже Sestry Саша Денисова. — Натомість можеш вбити його через сміх. Показати банальність зла, висміяти, принизити й зробити жалюгідним. Після такого політик вже не здається могутнім і не лякає.

Взагалі чужа трагедія — це для психіки надто важко, від цього швидко настає втома. Сміх — це первинне, від нього настає полегшення, з ним тема жорстокої війни не видається такою гнітючою. Сміх протистоїть забуттю. За Арістотелем, комедія — низький жанр, а трагедія — високий. У мене ж — поєднання цих жанрів, гойдалка: послухали про страшне — ось вам хвилинка сміху. Українці так і живуть, до речі.

— Чи не здається тобі, що «Гаага» — вистава на експорт, адже українці здебільшого не готові сміятися над Путіним і війною? Наша рана надто глибока.

— Нещодавно я бачила по українському телебаченню доволі смішну пародію на російських політиків. Тобто в Україні такий жанр вже є. Рана дійсно глибинна, але українці завжди вміли висміювати ворога.

Втім певна тенденція існує — чим далі від наших кордонів, тим легше реагують глядачі на виставі. На прем’єрних показах у Познані поляки поводились напружено й стримано, бо не розуміли, як можна сміятися над війною. У Болгарії тихенько сміялись навіть суворі чоловіки в костюмах (болгарський уряд). А в Америці аудиторія Arlekin Players Theatre сміється голосно й щиро. Так, американці не знають страху війни, вони живуть не просто в імперії, а в суперімперії — зоряних війнах. І до них треба побудувати міст сприйняття, аби їм все було максимально зрозуміло (американська музика, стендап). Тому дуже важливою є перша сцена, де дівчинка знайомить аудиторію з персонажами. Ніхто не зобов'язаний знати, хто вони всі такі. Разом з тим в Америці — найчуттєвіша аудиторія. Якщо їх щось зачіпає, вони не стримують себе, починають плакати, дивуватися та голосно сміятись, як діти. «Аааа!» — роблять американці, коли бачать, як Путін натискає на ядерну кнопку і над залою виростає ядерний гриб.

«Болгарські журналісти після прем’єри врешті назвали війну війною, а не спецоперацією»

— Як зустріла Болгарія, в якій сильно відчуваються проросійські настрої, твою антипутінську виставу?

— Національний Театр Івана Вазова зробив анонс за місяць до прем'єри, й одразу на сайті посипалися погрози. Боти почали атаку — писали, наприклад, що прийдуть і всіх повбивають. До того ж стало відомо, що цілий ряд у партері викупили представники проросійської партії. Директор зібрав нараду, де вирішувалось, що робити з провокаторами, якщо вони дійсно зриватимуть показ.

Мене, до речі, зустріли в аеропорту Софії автівкою та тихо попередили перед тим, як я в неї сіла, що водій — представник проросійської партії і краще в салоні мовчати про «Гаагу», аби не спровокувати. «Ви не уявляєте собі, скільки тут агентів. Це не жарти», — сказали мені там. Пізніше такі ж слова я чула в Берліні.

— Як тоді вони взагалі наважились ставити п'єсу?  

— Французько-болгарський режисер Галін Стоєв побачив польську «Гаагу», подзвонив мені серед ночі і сказав: «Не можу спати, хочу її поставити на свій лад. Це для мене виклик, адже я ніколи не робив політичного театру». Прем’єр-міністр країни Ніколай Денков — прогресивний та проєвропейський, тому ініціативу керівника театру Васила Василева й режисера підтримав і потім навіть особисто прийшов на прем’єру.

У сценарії болгарської Гааги є зміни. Оскільки Євгена Пригожина вбили, його персонаж у мене тепер каже: «Я буду на суді триматися версії, що я помер. І взагалі я — це не я». Зала регоче, адже події свіжі.

Після дійства голова країни мені подякував. Мовляв, він завжди знав про необхідність допомагати українцям, а після вистави відчуває це ще гостріше. Представники української амбасади раділи, що про «Гаагу» написали 20 рецензій, і видання вперше назвали війну війною, а не спецоперацією. Ботоферми активізувались — тільки вони, по суті, й залишились незадоволені. Це тріумф політичного театру. Тепер на «Гаагу» чекає французька сцена (а театр там консервативний, французи вирішують, чи гідна моя п'єса бути поруч з Мольєром). Виходить французькою книга з однойменною назвою.  А ще виставу повезуть на міжнародні фестивалі, її побачить вся Європа.

— До війни ти жила і працювала в Росії. Чи заважає тобі зараз цей «російський хвіст»?

— Ніколи не приховую того, що жила в Москві, й усвідомлюю, що певна частина українців може мене за моє минуле не любити. Але в Росії я писала п'єси з критикою існуючого режиму, а з початком вторгнення одразу виїхала й зараз працюю виключно на Україну. В світі мають бути агенти впливу, культурна дипломатія, і я намагаюсь бути максимально корисною.

Можливо, я була наївною, коли думала, що мої вистави про режим, війну, анексію, застій і протести мали вплив. Вплив скінчився, коли влада розгорнула пропаганду. Режисерка Євгенія Беркович і драматургиня Світлана Петрійчук сидять за антитерористичний театр. І це сигнал іншим — «затуліть пельку». Звичайно, можна мене захейтити, але я від цього не перестану робити для України те, що вмію — театр швидкого реагування. Хочуть цього хейтери чи ні. У мене українська ідентичність, я корисна і люблю свою країну.

Був випадок у Барселоні, коли до зали зашла група войовничо налаштованих українок, а після вистави жінки зізнались, що побачене їх сильно розчулило. Ми обнялися й разом ридали. Так мистецтво перемогло хейт.

«Маленька дівчинка, яка судить злих персонажів, — це Україна. Жертовна, палаюча, трохи наївна, але непохитна»

— Тема гаазького суда вимагає серйозних знань по темі. Які в тебе джерела?

— По-перше, це документи Нюрнберзького процесу. Мої персонажі вдають, що втратили пам'ять, як старий колега фюрера Рудольф Гесс, кричать на допиті, як впливовий нацист Герман Герінг, визнають провину, як архітектор Гітлера Альберт Шпеєр. По-друге, це багаточисельні інтерв’ю з тими, хто постраждав від російської агресії або був свідком злочинів. По-третє, консультації з державними представниками. Наприклад, зараз я пишу продовження «Гааги» — п’єсу і книгу, і консультуюсь з Антоном Кориневичем, послом з особливих доручень МЗС, який займається питаннями створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії російської федерації. Ну і я пильно відстежую все, що робить і говорить Путін. Як американська письменниця Ханна Арендт спостерігала за злочинцем Адольфом Айхманом на реальному суді і потім написала «Банальність зла». Я конструюю суд в уяві й теж весь час спостерігаю за Путіним. У мене є британські розвідники, адвокати і прокурори.

Уяви, приміром, є ряд свідчень, що на приліжковій тумбі російського президента лежить книга поганого філософа Івана Ільїна. А там є глава про Бахмут як про останній важливий бій, який неодмінно треба виграти. Пам'ятаєш битву при Вердені, в якій полягло до мільйона осіб? Таку ж війну на виснаження веде й наш ворог, адже начитався перед сном псевдофілософії й знаходиться під враженням.

— Свого часу американський серіал «Голокост» зробив те, чого за понад двадцять років не зуміли досягти сотні розумних голосів. Німці подивились кіно й почали врешті співчувати євреям. Чим зараз можна вплинути на втомлений світ так, аби він про нас не забував і допомагав?

— Прямо зараз світовий дискурс навколо української війни сильно змінюється під впливом подій в Секторі Газа. Коли після білоруських протестів почалася війна в Україні, я сказала, що велика катастрофа поглинула меншу. Невідомо, як в цій глобальній катастрофі виглядатиме Україна. Наївно думати, що в розпал гострих подій мистецтво вирішить всі питання. Бертольд Брехт і Томас Манн, які були антифашистами і писали про жахіття війни, мусили втекти від Гітлера і перечекати в США. Згодом «Матінка Кураж та її діти», яку написав Брехт в 1938 році, стає театральною біблією, а «Доктор Фаустус» Манна вперше піднімає питання колективної вини нації.  

Якщо говорити про те, яким має бути мистецький твір, аби вплинути на іноземного глядача, то точно не етнографічним і класичним. Це має бути сучасна актуальна форма, цікава не тільки нам, а універсально.

Мені здається, що ми входимо в якісь темні часи, а в темних часах має бути велике багаття попереду. І це велике багаття для мене — Гаага. Я зосередилась на написанні книги. Мої п'єса та книга — не тільки про страшний суд, але й про саму ідею України. Маленька дівчинка, яка судить злих персонажів, — це Україна. Вона тендітна, емансипована, європейська й вразлива, має гостре почуття самоповаги і дуже страждає. Отака вона, фігура України — жертовна, палаюча, трохи наївна, але непохитна. Така собі нова європейська Жанна д'Арк.

Цього року ім’я Марини Вроди з’явилося на головних шпальтах сотень українських та світових ЗМІ. Її фільм «Степне» отримав нагороду за найкращу режисуру на Міжнародному кінофестивалі в Локарно. Це друга така престижна відзнака творчості Марини Вроди — 12 років тому, у 2011-му, вона здобула «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі за фільм «Крос». 

Марині 41 рік. Вона народилася та виросла у Києві. Її дитинство припало на останні роки існування Радянського Союзу та перші роки незалежної України, а становлення як професіонала — на революцію та війну. 

Про зламаних радянською системою людей, про свою відмову працювати у Росії, про свою протестність та життя за кордоном — про все це Марина Врода розповіла Sestry.

Зламані пострадянські люди очима режисерки

Фільм Марини Вроди «Степне» розповідає історію літнього чоловіка, який на кілька днів приїжджає в українське село Степне на Сумщині до своє мами, яка при смерті. Це історія творчої людини, яка має талант до малювання, але не змогла його реалізувати. Герой фільму — нічим непримітна людина, буття якої сформоване радянською та пострадянською системами, де потрібно бути «як всі». Але ця подорож змушує чоловіка озирнутися і побачити своє життя з іншого боку. Стрічка «Степне» — про сенс буття та призначення людини, розповідає режисерка:

— Я хотіла про це так елегійно розказати, начебто це взагалі документалка. Наші батьки — пострадянські, серед них дуже багато поламаних. Їм не  дали зробити кар'єру. Конкретно мій персонаж — художник Анатолій, який, власне, ніколи художником не був. Але він має певний зв'язок із мистецтвом, тож я не можу назвати його нещасливою людиною.

Крім тем творчої реалізації та взаємодії поколінь, режисерка демонструє вади суспільного устрою. «Степне» це також споглядання за трансформацією українського суспільства із пострадянського в європейське. Режисерка розмірковує у своїй кінооповіді про майбутнє та минуле не лише конкретної людини, а й нашої країни в цілому .

—  Цей фільм про спадок — і в прямому, і переносному сенсі. Про людський спадок — що я як людина залишаю? Про культурний спадок. Про спадок країни — яке суспільство ми будуємо?

Врода вважає, що позбутися радянської спадщини допоможе вивчення власної історії: 

—  Мають бути відкриті усі архіви, ми маємо знати, що з нами було за часів радянської влади, тому що ми дуже пов’язані з цим. 

Народжена із протестом у серці

Бажання виходити за рамки та не плисти за течією — це своєрідний стиль життя режисерки. Бунтувала з самого дитинства, яке припало на кінець 80-х і початку 90-х років. Тоді усе творче і незвичне призводило до соціального відторгнення: 

— У київській школі у 90-х роках не дозволяли ходити з розпущеним волоссям. Я мала ходити завжди з косичками. У мене тоді був протест — я  ходила в гетрах та намальованими коричневими губами. Треба було миритися з цією системою. Її не можна було побороти. Підлаштовуватися не хотілося. І доводилося жити. Я це порівнюю з тим, як людина ходить у тісному взутті, — пальці згинаються, боляче, але якось ходиш. 

Марина мріяла про кіно, але пішла на юридичний факультет. Батьки режисерки вважали кіно чимось недосяжним: 

— Люди, які виросли в радянській системі, не вміють тебе підтримати. Тому все було дуже скептично. Сусідка тоді ще говорила: «Твій тато ж не Міхалков (відомий радянський і російський режисер. — Ред.), куди тобі, ми ж злидні». І ось ця звичка бідувати — це реально звичка. Мріяти про мистецтво і ним займатися це — розкіш… Тому кіно виникло вже як відповідь. Мене  могли взяти на акторський факультет, але мені не сподобалося. Я не готова була присвятити цьому життя. І не готова була підкоритись режисеру, який мені не сподобається, — не такий у мене характер. Зараз я вже розумію, що в режисурі те саме, — скрізь суцільні компроміси. 

«Боже, за що їй дали нагороду?»

Про Марину Вроду заговорили у 2011 році, коли вона перемогла на Каннському кінофестивалі. Її стрічка «Крос» отримала «Золоту пальмову гілку». Це був перший серйозний проєкт після випуску з університету імені Карпенка-Карого, реалізований на голому ентузіазмі без будь-якої державної підтримки. Цей короткометражний фільм, як і «Степне», — про сенс життя та трансформацію пострадянського суспільства. На перший погляд на екрані 15 хвилин уроку фізкультури, але це лише форма, а не зміст. 

— Фільм метафорично ставить питання, куди ми біжимо з цього пострадянського минулого, — зазначає Марина. — Поки усі біжать, бо так роблять усі, лише одна людина зупиняється, щоб подумати: «А куди ми біжимо?». 

Режисерка називає це кіно викликом та авантюрою: 

— Коли мені було 28-29 років, мені хотілося щось довести цим фільмом. Я думала, що зніму його за три з половиною тисячі євро і всім покажу. Насправді можливості і гроші тоді були, вони просто не були мені доступні. Я і під час студентства знімала за свій рахунок, бюджетні гроші розкрадалися скрізь на всіх рівнях. Мене дратувала ця суцільна пасивність — ніхто нічого не хотів змінювати. Я подумала, може в мене і не вийде змінити систему, але я зроблю такий артхаусний фільм, а потім піду у комерцію. Заробляти гроші, а не залишатися артхаусним митцем.

Однак несподіваний успіх короткометражного фільму не дав втілитися планам режисерки. «Золота пальмова гілка» принесла не лише міжнародне визнання, а й шалений потік критики вдома:

— Я хотіла знімати якісний продукт, якісь пристойні серіали, хотіла заробляти хороші гроші почуватися впевнено в професії, а тут ця перемога на Каннському фестивалі. З одного боку, в нашому суспільстві було море критики, адже деякі колеги, вважали, що фільм не заслуговував на нагороду: «Боже, за що їй дали нагороду?». А коли я хотіла влаштуватись на роботу, мені відповідали: «Тобі треба тепер знімати авторське кіно». Я казала, що окей, а ви дасте мені на це гроші? Половину обіцяли, а іншу пропонували шукати в Європі. Пояснювали це тим, що у мене складний характер, що я дуже складна, а це все ризики. 

Вибір бути собою

У 2014 році Марина Врода поїхала до Німеччини. Там отримала грант на навчання, а також часткове фінансування фільму «Степне». Зйомки розпочинаються аж у 2017 — з перервами та змінами команди — і тривають кілька років. Зізнається, це був складний період в її житті. Зокрема, через шалену критику:

— Кажуть, це ти зробила такий вибір — поїхала за кордон. А який у мене був вибір? Дуже складний вибір — або зникнути, або спитися в якийсь момент. Це був дуже хороший варіант від того приниження, коли стаєш відомою, але без грошей і роботи. І тобі ніхто нічого не пропонує. 

На той період припадає й її остання поїздка до Росії. Це був 2015 рік. Тоді Врода   відмовилась від нагороди на фестивалі «Кіношок» — протестуючи проти незаконного засудження українського режисера Олега Сенцова. На церемонію закриття вона принесла плакат на підтримку колеги, але його відібрали охоронці: 

—  Я поїхала тоді до Росії, бо думала про певну якусь солідарність з моїми колегами там. Тоді я ще вірила, що вона можлива.

Мені здавалося, що мої колеги щось не розуміють. Потім до мене дійшло, що все вони розуміють. Тоді ж мені здавалося, зараз це звучить дуже наївно, що я своїм жестом можу підбурити російських колег протестувати. 

Режисерка згадує, як свого часу Росія переманювала до себе талановитих українців із різних сфер — і її теж. Однак Марина Врода бачила своє призначення іншим:

— Мені пропонували знімати фільм в Росії 12 років тому. Я могла би бути там, але я б стала вже російським режисером. Але в мене була ідея, що Україна — це Європа. Я є частиною цього і будую це своїми руками.

Фільм, який не давав опустити руки

Поствиробництво стрічки «Степне» припадає вже на повномасштабне вторгнення Росії. І як у 2014 році, Марині Вроді знову довелось залишати рідну країну. 

— Коли я поїхала вперше, у 2014 році, в кишені було 500 євро і нічого більше. Це безумство, я нікому не раджу так робити. Вдруге я не хотіла нікуди їхати, але я чула ці вибухи у Києві, бачила, як моя собака просто не вилазить  з-під ліжка, у мами діабет — і я думала, що зараз закриються аптеки. 

Тато режисерки не піддавався вмовляннями виїхати з Києва. Казав, що через кілька днів усе закінчиться. 

— Мені було дуже неприємно і боляче залишати батька. Найстрашніше було думати, що я його не побачу, що щось трапиться. І було відчуття, що я його кинула. Було страшне відчуття провини, — ділиться режисерка. 

Єдине, що не дало опустити руки, — фільм, який потрібно закінчити:

— Я казала собі, подумай про команду, треба закривати борги, треба закінчити стрічку. Це певною мірою рятувало. 

Марина Врода не лише зняла стрічку «Степне», але й освоїла фах кінопродюсерки. Зрештою, вихід фільму підтримали чотири країни — Україна, Німеччина, Польща та Словаччина. 

Бути частиною трансформації суспільства 

Сьогодні Марина Врода має багато планів. Життя за кордоном, міжнародні зв’язки, знання мов та продюсерський досвід – те, що допоможе розвивати українське кіно, впевнена режисерка:

Я можу поєднувати  людей, продюсувати, можу підтримати ініціативи нашої держави.

Власний життя за кордоном, досвід українських жінок, які були вимушені через війну виїхати за кордон, залишити країну, взяти на себе відповідальність за дітей, батьків, вчитися жити по-новому ляже в основу майбутнього проєкту режисерки: 

— Є ідея. Робоча назва зараз звучить так: «Можна я в тебе переночую?». Це проєкт про цей досвід наших жінок і європейців, які нас всіх зустріли. Я не можу поки багато розповідати про цей фільм. Лише кілька деталей: це історія жінки, яка одного дня йде з дому з однією валізкою, а повертається туди вже через багато років. Ця стрічка про втрату дому і повернення назад, про боротьбу покоління, яке вийшло на Майдан у 2014 році і пішло на війну.

Марині Вроді важливо бути частиною трансформації нашого суспільства із пострадянського в європейське. Вона наголошує, що сьогодні закладаються ті стовпчики, на яких буде триматися «місток» нашого європейського майбутнього — і важливо встигнути закласти їх міцно та правильно. Із тими європейськими цінностями свободи особистості, поваги до творчості та різноманітності та збереження культурного різноманіття.

Після 24 лютого 2022 року українська література, як і культура загалом, не стала на паузу. Більшість видавництв реалізувала попередні плани і видала друком тексти, не присвячені спеціально темі війни, у тому числі суто жанрові. Однак у цьому огляді хочеться більше сказати про тексти, написані під час «великої» війни саме про війну або інші важливі для нас нині теми. 

Оксана Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2022)

Уже в перші місяці повномасштабного вторгнення зʼявляється цілий корпус текстів non-fiction, серед яких на особливу увагу заслуговує «великий есей» Оксани Забужко.

Нещодавно письменниця, разом із режисером колишнім політвʼязнем РФ Олегом Сенцовим, отримала найвищу нагороду Французької Республіки — Орден Почесного Леґіону, що присуджується за громадянські та військові заслуги. 

«Найдовша подорож» власне і є тією громадянською публіцистикою, завданням якої є проговорення важливих суспільних проблем. Від початку ця книжка була орієнтована «на експорт» (переклади побачили світ раніше за український текст), отож промовляє вона передовсім до міжнародної спільноти та розповідає у сконденсованій формі історію не десятилітньої, а тридцяти- і трьохсотлітньої російсько-української війни, про неуникність якої Оксана Забужко говорила задовго до початку гарячої фази. Аналізуючи в історичній ретроспективі послідовні плани Москви щодо знищення українців, письменниця акцентує на тому, що попри непрогнозований фінал війни, яка триває, українці вже довели як усьому світові, так і насамперед самим собі, що слова з національного гімну «душу й тіло ми положим за нашу свободу» є не просто словами, а втіленою дією. «Три століття підновлюваний-перемальовуваний «фасад» [Російської держави. — Т. Т.] 24 лютого 2022 р. — впав, виявившись блефом. Росія скінчилася», — резюмує Оксана Забужко.

Остап Сливинський «Словник війни» (Vivat, 2023)

Найуніверсальнішим видається невеликий за обсягом «Словник війни» (вже зʼявився й переклад польською), укладений поетом і перекладачем Остапом Сливинським. У цій книжці розповіді очевидців (їхні прізвища не називаються, тільки імʼя та місто, з якого приїхали) розташовані за алфавітом і становлять собою максимально короткі, прості життєві історії, часом страшні, а часом зворушливі. Крейда і куля, труп і радість, лампа і кров — такими є словникові статті цього видання, що відображає воєнну дійсність, а також зміну мови, значення основних слів. 

Серед анонімних оповідачів «Словника війни» є відомі письменники та діячі культури (їхній перелік можна знайти в анотації). 

«Війна 2022» (Центр Діалогу імені Юліуша Мєрошевського, ПЕН-Україна, ВСЛ, 2022)

Суто «зірковий склад» українських авторів має антологія «Війна 2022» (видана Видавництвом Старого Лева в колаборації з ПЕН-Україна за ініціативи і фінансової підтримки польського Центру Діалогу імені Юліуша Мєрошевського; упорядкував письменник Володимир Рафєєнко). У книжці маємо щоденникові записи, есеї, вірші таких авторів, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Юрій Винничук, Любко Дереш, Лариса Денисенко, Ірина Цілик, Андрій Любка, Катерина Бабкіна та багатьох інших. Порівняно зі «Словником війни» ця антологія більша за обсягом, а читати її може бути складніше через різнорідність поданого матеріалу. Тут уміщено, наприклад, фейсбукові записи Сергія Жадана, обʼєднані під назвою «Над містом майорять наші прапори»; волонтерський «Щоденник надії» літературознавиці і критикині Богдани Романцової, що волонтерила на Львівському вокзалі в перші місяці повномасштабного вторгнення; уривки зі щоденника військовослужбовця-новобранця письменника Артема Чапая та Артема Чеха, який проходить через випробування війною вже вдруге (його книжка «Точка нуль», видана 2017 року, здобула низку українських літературних нагород, а 2019 року автор став лауреатом Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського, заснованої Польським Інститутом у Києві). 

«Воєнний стан» (Meridian Czernowitz, 2022)

Подібною за складом авторів і наповненням є антологія «Воєнний стан» із передмовою головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного. Вона включає есеї 50 авторів — відомих письменників, літературознавців, громадських діячів (твори, що увійшли до книжки, а також інші, у рамках проєкту були опубліковані на сайті Tyktor.media). Тексти обох антологій містять переважно особисті досвіди авторів, які орієнтуються і на закордонну аудиторію. 

Ольга Карі «Життя посеред життя» (Yakaboo Publishing, 2022)

Книжка журналістки Ольги Карі — невеликий за обсягом текст про перші місяці 2022 року, які авторка проводить у Києві. Її батьки в цей час перебувають у Чернігові, отож залучено і цей контекст. «Життя посеред життя» — доволі інтимний і емоційний текст, написаний із позиції жінки, яка не переживає трагічних утрат, але глибоко аналізує та відчуває все, що відбувається довкола. 

Олександр Михед «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» (Видавництво Старого Лева, 2023)

Ця книжка для читачів може стати більш тригерною: вона містить не лише розповіді автора про родину (Олександр із дружиною на момент 24 лютого мешкали в Гостомелі, а його батьки — у Бучі), а й інтервʼю з кіборгом Євгеном Терещенком, журналістом Євгеном Спіріним, художницею Ларою Яковенко, літературознавицею Тетяною Михед (матір’ю автора) та «уламки хроніки» воєнних злочинів, які коїли росіяни на окупованих територіях. «Позивний для Йова» досить великий за обсягом, містить багато авторських рефлексій на історичні чи культурологічні теми, і написаний доволі жорстко й безкомпромісно. 

Володимир Вакуленко-К. «Я перетворююсь…» (Vivat, 2023)

Осібно в групі персональної документалістики стоїть щоденник дитячого письменника Володимира Вакуленка-К., убитого росіянами в селі Капітолівка під Ізюмом 2022 року. Передчуваючи неминучу смерть від рук рашистів, він нотував події на окремих аркушах паперу, а потім закопав у саду, заповівши батькові віддати нашим, коли прийдуть. Розшукала цей документ письменниця Вікторія Амеліна, яка після повномасштабного вторгнення займалася фіксацією воєнних злочинів у складі команди Truth Hounds і загинула після травм, отриманих під час ракетного удару росіян у Краматорську 1 липня 2023 року, саме в день народження Володимира Вакуленка-К. 

Думка про те, що Росія систематично нищить українську культуру та здійснює геноцид українців, є провідною для всіх згаданих текстів. У передмові Вікторії Амеліної до щоденника Володимира Вакуленка-К. бачимо промовисті паралелі з попередніми історичними епохами: «…Я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, їхні рукописи зникають, а пам’ять про них стирається. …Часи справді змішалися: раніше шістдесятники Алла Горська, Лесь Танюк та Василь Симоненко розслідували вбивства митців доби Розстріляного Відродження, вчинені за кілька десятиліть до розквіту їхнього покоління. Тепер українські письменники розслідують злочини, скоєні лише пів року тому».

Богдан Логвиненко «Деокупація. Історії опору українців. 2022» (Ukraїner, 2023)

Протягом 2022–2023 зʼявилися також видання, що спираються на досвід не відомих інтелектуалів, а звичайних людей, що пережили окупацію чи воєнні дії. Однією з останніх книжок такого плану є збірка репортажів Богдана Логвиненка, де вміщено репортажі зі звільнених міст Слобожанщини, Київщини, Півночі та Півдня України. Це історії українських військових, співробітників поліції, волонтерів, партизанів і простих мешканців, які попри смертельну небезпеку не просто пережили окупацію, але й чинили опір. Команда Ukraїner’а однією з перших виїжджала на деокуповані території — матеріали, що ввійшли до книги, також можна переглянути на ютуб-сторінці проєкту.

Ірина Говоруха «Плахта» (Самміт-книга, 2022, 2023)

Вихід деяких книжок супроводжувався активними обговореннями в соцмережах і спробами окреслити коло авторів, які можуть писати про події російсько-української війни. Так було, наприклад, із першою книжкою «Плахта» Ірини Говорухи (вже маємо другу частину). Перша книжка написана на матеріалі інтервʼю з мешканцями Чернігова, Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Бородянки, сіл Київської та Чернігівської областей, друга розповідає про події на півдні та сході України (Донецька та Луганська області, Херсон, Миколаїв, Мелітополь, Очаків, Харків, Ізюм). Зібрана інформація подана в белетризованій формі з розрахунком на широке коло читачів. Суспільні дебати викликав, власне, не зміст книжки, а постать письменниці: до початку повномасштабного вторгнення Ірина Говоруха була відома як авторка російськомовних любовних романів; вона не пережила окупації, а отже, багато хто з читацької спільноти відмовляв їй у праві писати про трагедії війни.

Євгенія Подобна «Місто живих, місто мертвих. Історії з війни» (Фоліо, 2022) 

Прикметно, що щодо документальної книжки Євгенії Подобної, журналістки й воєнної кореспондентки, яка 2020 року отримала Шевченківську премію за збірку інтервʼю з українськими жінками-військовими «Дівчата зрізають коси», таких закидів не було. 

Очевидно, що в умовах війни читацька спільнота висуває більш прискіпливі моральні вимоги до авторів і авторок, оцінюючи насамперед суспільну репутацію (подібні приклади були також у царині художньої літератури, однак це тема окремої розмови).

Світ повинен знати

Український non-fiction після 24 лютого 2024 року активно опрацьовує досвід доби повномасштабного вторгнення, звертаючись до різних жанрів, як-от документальна фіксація злочинів російських окупантів, репортажистика та інтервʼю, щоденниковий жанр і традиційна есеїстика більш чи менш приватного характеру. Автори піднімають багато важливих і актуальних питань, повʼязаних з самоусвідомленням українців у кризовий період: поряд із однозначно негативним ставленням до держави Росії як агресора, робиться акцент на потребі кенселингу «велікой руской культури», відмові від контактів із «хорошими росіянами»; аналізується проблема особистої провини та комплексу того, хто вижив; байдужості на тлі загальної згуртованості суспільства перед лицем війни; репутації публічного інтелектуала та його ролі в соціумі тощо. Багато важать теж спроби експортувати в позаукраїнський простір інформацію про причини й передумови цієї війни, рефлексії й аналітику, а також документальні видання, реальні життєві історії українців з різних регіонів. Видається, що в умовах, коли західна аудиторія не надто орієнтується в реаліях російсько-української війни, саме non-fiction варто активно перекладати іноземними мовами, аби світ памʼятав про небезпеку, яку постійно становить для нього держава-терорист.